Міжнародні стандарти місцевого самоврядування

Практичне значення має ст. 2 Конвенції, в якій дається тлумачення основних термінів, що вживаються у документі. Так, за змістом цієї Конвенції, «транскордонне співробітництво» означає «будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, які знаходяться під юрисдикцією двох або декількох Договірних Сторін, та на укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей». Тут же зазначена основна умова реалізації такого співробітництва - воно здійснюється в межах компетенції територіальних общин або властей, визначеної внутрішнім законодавством, причому рамки і характер такої компетенції Конвенція не змінює.

Для цілей Конвенції термін «територіальні общини або власті» означає общини, власті або органи, які здійснюють місцеві або регіональні функції та визнаються як такі внутрішнім законодавством кожної держави. Стаття 2 закріплює право кожної Договірної Сторони, під час підписання Конвенції або після цього у повідомленні на ім'я Генерального секретаря РЄ, визначити общини, власті або органи, а також види діяльності і форми, якими вона має намір обмежити сферу застосування цієї Конвенції або виключити з неї.

Принципове значення мають положення ст. 3 Конвенції з переважно бланкетним характером:

· визначається, що Договірні Сторони будуть розвивати прикордонне співробітництво шляхом заохочення ініціативи територіальних общин і властей, яка базується на основних принципах співробітництва між місцевою владою, що розроблені в рамках РЄ; таке співробітництво, яке носить дво - або багатосторонній характер, може здійснюватися як на базі особистих домовленостей, так і з урахуванням типових міждержавних дво - і багатосторонніх угод, розроблених у РЄ, з метою сприяння співробітництву територіальних общин і органів влади;

· досягнуті домовленості та укладені угоди можуть базуватися, зокрема, на типових угодах, а також на угодах, статутах і договорах про основні принципи співробітництва, що містяться в Додатку до цієї Конвенції, шляхом їх відповідного пристосування до конкретної ситуації кожної з сторін.

Зазначені типові угоди, а також угоди, статути і договори про основні принципи співробітництва призначені тільки для керівництва цією діяльністю, тому вони не мають обов'язкового характеру. Разом з тим ці документи в репрезентативному аспекті мають типологічні, стандартизовані властивості і немовби закріплюють можливі, бажані, припустимі на міжнародній арені шляхи й організаційно-правові форми реалізації міжнародного співробітництва місцевої влади. З позицій його розвитку ці угоди несуть у собі значні потенційні можливості зі становлення, розширення й активізації співробітництва місцевої влади.

До типових міждержавних угод з прикордонного співробітництва Конвенція відносить документи, укладені з такого кола питань:

· про розвиток прикордонного співробітництва;

· про транскордонні регіональні зв'язки;

· про транскордонні локальні (місцеві) зв'язки;

· про прикордонне співробітництво на контрактній основі між місцевими органами влади;

· про органи прикордонного співробітництва між місцевими органами влади.

До основних питань співробітництва між місцевою владою, розроблених в рамках РЄ, за якими можливо укладати міждержавні угоди і договори і вносити відповідні положення в статути належать:

· утворення груп зв'язку між місцевими органами влади;

· координація управління на локальному рівні прикордонними державними справами;

· утворення прикордонних асоціацій, які займаються питаннями приватноправового характеру;

· постачання товарів або надання послуг між прикордонними місцевими общинами (за типом «приватне право»);

· постачання товарів або надання послуг між прикордонними місцевими общинами (за типом «публічне право»);

· утворення органів прикордонного міжобщинного співробітництва.

У п. 2 ст. 3 Конвенції містяться положення процесуального характеру, спрямовані на реалізацію її механізму кожною з Договірною Стороною. Серед них: право кожної з Договірної Сторони в угодах про прикордонне співробітництво, що укладаються, визначати рамки, форми і межі, в яких можуть здійснювати таке співробітництво територіальні общини і власті, а також право визначати общини або власті, які беруть участь у цьому співробітництві.

Спеціально закріплюється положення про те, що Договірні Сторони за спільним бажанням можуть здійснювати й інші, не зазначені в Конвенції, форми прикордонного співробітництва (п. 3 ст. 3).

Важливе значення мають положення пп. 4, 5 ст. 3 Конвенції, в яких зазначається, що всі договори і домовленості укладаються з дотриманням вимог внутрішнього законодавства кожної Договірної Сторони з питань повноважень у сфері міжнародних відносин і з дотриманням правил контролю або нагляду, що регулюють діяльність територіальних общин і властей. З цією метою кожна Договірна Сторона, що бере участь, має під час підписання Конвенції або шляхом наступного повідомлення Генерального секретаря РЄ визначити власті, які відповідно до внутрішнього законодавства уповноважені здійснювати такий контроль або нагляд.

Учасники Конвенції беруть на себе зобов'язання щодо усунення труднощів і перешкод юридичного, адміністративного або технічного характеру, які можуть завадити розвитку і нормальному здійсненню прикордонного співробітництва, і щодо координації своєї діяльності з іншими учасниками при виникненні таких перешкод (ст. 4). Якщо прикордонне співробітництво розвивається і здійснюється відповідно до конвенційних вимог, Договірні Сторони можуть вирішити питання про доцільність надання територіальним общинам або властям, які беруть участь у ньому, таких самих можливостей, як і для співробітництва на національному рівні (ст. 5) тобто розширити сферу його дії, коло суб'єктів і об'єктів тощо.

Особливе значення надається інформаційному забезпеченню прикордонного співробітництва. Кожна зі Договірних Сторін, на прохання контрагента, має надати останньому найбільш повну інформацію з метою сприяння у виконанні його зобов'язань за цією Конвенцією. Крім того, Договірні Сторони мають піклуватися про те, щоб територіальні общини або власті, які беруть участь у прикордонному співробітництві, були проінформовані про засоби діяльності відповідно до цієї Конвенції (статті 6, 7).

Договірні Сторони передають Генеральному секретареві РЄ відповідну інформацію щодо всіх угод і домовленостей, досягнутих у рамках цієї Конвенції. На його ж ім'я має передаватися будь-яка пропозиція, що вноситься одним або кількома учасниками з метою доповнення або розширення цієї Конвенції або типових угод. Така пропозиція вноситься потім Генеральним секретарем РЄ на розгляд Ради Міністрів РЄ (у даний час - Міністрів РЄ), який приймає по ній рішення (ст. 8).

Незважаючи на те, що Конвенція 1980 р. відкрита для підписання тільки державами-членами Ради Європи за допомогою ратифікації, прийняття або затвердження (ст. 9), вона має відкритий характер, тому що до неї, за запрошенням Комітету Міністрів (Ради Міністрів) РЄ, прийнятим одноголосно в процесі голосування, може приєднатися будь-яка держава, що не є членом РЄ. Однак в цьому разі необхідна ратифікація цього документа, з наступною чітко вираженою згодою про приєднання до нього, за допомогою передачі Генеральному секретареві РЄ документа про приєднання. Через три місяці після моменту його передачі Конвенція вступає в дію для держави, яка приєдналася (ст. 10). Передбачається можливість денонсації Конвенції шляхом офіційного письмового повідомлення про це Генерального секретаря РЄ (ст. 11).

Приєднання України до Європейської конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 р. відбулося за запрошенням Ради міністрів РЄ, ще до її вступу в РЄ. Відповідна Постанова була прийнята Верховною Радою України 14 липня 1993 р. Ця подія стала не тільки фактом визнання потенційних можливостей України в цій сфері як значної європейської держави, що обрала демократичні орієнтири розвитку, і вираженням бажання республіки брати участь у європейських інтеграційних процесах, що стрімко набирають силу і трансформуються в домінантну тенденцію регіональної і глобальної міжнародної політики, але і своєрідним першим запрошенням до родини європейських народів.

Приєднання України до Конвенції 1980 р. оформило процеси становлення прикордонного співробітництва регіонів України з регіонами суміжних держав (Карпатський єврорегіон), які почалися, і послужило правовою базою для активізації такого співробітництва надалі (єврорегіони «Буг», «Нижній Дунай», «Верхній Прут» та ін.).

Розглянуті документи, які містять міжнародні норми з становлення, розвитку і функціонування інституту місцевого самоврядування на території конкретних держав, становлення і реалізації різнопланового і різнорівневого міжнародного співробітництва місцевої влади, носять однозначно позитивний характер. Прийняття міжнародно-правових документів з питань, регульованих переважно нормами національного законодавства, є відбитком якісно нових, гуманістичних закономірностей розвитку світового співтовариства і міжнародного права, закріпленням нових прогресивних принципів і норм взаємовідносин держав у взаємопов'язаному і взаємозалежному світі.

Можна стверджувати, що підписання або приєднання до таких документів і реалізація їхніх положень державними органами України та її органами місцевого самоврядування стало каталізатором процесів з становлення в нашій державі цивілізованої системи місцевої демократії.

3. Стандарти місцевого самоврядування Європейського Союзу

У суспільному житті й політичному устрої Європи на сьогодні існує яскраво виражена тенденція до інтеграції в рамках ЄС, аж до створення єдиної європейської держави. Це істотно впливає на розвиток місцевої демократії, основи побудови та функціонування місцевого самоврядування, а також на те, як визначається й реалізується державна політика на національному, регіональному й місцевому рівні. У західноєвропейських країнах спостерігається постійне зіткнення інтересів із приводу того, у якому напрямку піде розвиток ЄС, його базових цінностях та балансі влади всередині нього. Одним із критеріїв децентралізації є інститут місцевого самоврядування. Кінець XX - початок XXI століть ознаменувалися реформою майже у всіх країнах у даній області. Основна проблема при здійсненні реформ місцевого самоврядування полягає а в тому, щоб установити оптимальний баланс між централізацією (одним з головних елементів якої є місцеве самоврядування) і децентралізацією.

Зближення правових систем у рамках європейського співтовариства свідчить про формування європейської системи місцевого самоврядування, у якій діють відповідні нормативні акти. Інтегруючу роль грає Європейська хартія про місцеве самоврядування, прийнята Радою Європи 15 жовтня 1985 р., яка в досить гнучкій формі встановлює базові принципи, що лежать в основі демократичної системи місцевого самоврядування. Ці принципи повинні виступати в ролі стандарту для всіх демократій Європи, але створення Об'єднаної Європи вимагає певної адаптації цих принципів до специфічних умов Євросоюзу, приведення законів ЄС відповідно до основних положень Хартії.

В основу Європейської хартії місцевого самоврядування покладений класичний принцип субсидіарності. Його суть полягає в тому, що політична влада може втручатися в суспільні справи тільки в строго обмежених випадках, коли суспільство саме не справляється з поставленими завданнями управління. Тим самим органи більш високого рівня влади зобов'язані допомагати органам нижчого рівня виконувати свої завдання.

Регулюючу роль у розвитку європейських стандартів місцевого самоврядування грають також Європейська декларація прав міст, прийнята постійною конференцією місцевих і регіональних органів влади Європи в 1992 р., і Європейська хартія міст, прийнята на виконання положення Європейської декларації прав міст. Сучасні конституції європейських держав регламентують організацію місцевого самоврядування в різному обсязі, що залежить від форми політико-територіального устрою тієї або іншої держави.

Суттєвою зміна, що відбулася в деяких європейських країнах наприкінці ХХ ст. є формування третього рівня територіальної організації. Це пов'язане з такими обставинами: насамперед старі адміністративно-територіальні одиниці виявилися занадто малими для ефективного економічного планування. До того ж у результаті децентралізації влади, створені раніше територіальні одиниці (департаменти, райони, провінції) одержали право на самоврядування. У таких умовах держава часто прагне створити більші територіальні утворення для контролю над територіями та координації їхньої діяльності. Нарешті, у країнах Західної Європи створення регіонального рівня територіальної організації стимульовано втручанням наднаціональних органів Європейського Союзу. Багато європейських програм в обов'язковому порядку вимагають наявності регіонів, що відповідають певним географічним характеристикам. В результаті з'являються нові або відновлюються старі - територіальні одиниці: регіони в Португалії, Франції, Італії, а так само периферії в Греції й управлінські округи в землях ФРН.

Територіальна основа місцевого самоврядування розвивається не тільки нагору (убік створення більших територіальних одиниць), але й униз, убік формування більш дрібних. По-перше, це пов'язане з вирішенням проблеми окремих поселень: реформи по укрупненню муніципальних утворень привели до того, що в більшості західних країн кілька невеликих поселень можуть входити до складу одного муніципального утворення. У цьому випадку виникає проблема із представленістю інтересів жителів окремих сіл і селищ; крім того, багато питань доцільніше вирішувати саме на рівні окремих сіл і селищ. По-друге, за останні тридцять років підсилилася тенденція до демократизації й децентралізації місцевого самоврядування у всій Європі.

У країнах, що входять до ЄС, спостерігається велика розмаїтість типів органів місцевого самоврядування. Між країнами є істотні розходження в повноваженнях між центром і місцями, між різними рівнями місцевого й регіонального управління. Однак існують спільні проблеми, які створюють необхідність органам місцевого самоврядування Об'єднаної Європи концентрувати свої зусилля, координувати свою діяльність, установлювати більш тісне співробітництво один з одним.

Міжнародні організації інститутів місцевого самоврядування виступили ініціаторами створення відповідних дорадчих органів, серед яких найбільш впливовий довгий час була Постійна конференція місцевої й регіональної влади Європи, що працює з 1959 року й об'єднала 27 європейських країн, підтримуючи в той же час тісні зв'язки з Європейською Комісією і Європарламентом. Необхідно окремо сказати про Європейський комітет регіонів, що був заснований відповідно до Маастрихтського Договору (підписаний 01 листопада 1993 року, який трансформував ЄЕС у ЄС) винятково для вироблення рекомендацій Європейської комісії із впровадження законодавства регіонів у законодавство Союзу.

Слід зазначити, що розвиток міжнародних стандартів місцевого самоврядування в рамках ЄС пішов шляхом так би мовити якісного зростання, бо тут почали звертати увагу на якість послуг, які місцева влада надає мешканцям відповідних територій, а звідси - на якість управлінських послуг з боку виконавчих органів місцевої влади. Керівні органи ЄС сприйняли міжнародний стандарт 1S0 9001:2000 (системи якості менеджменту) та пристосували його вимоги до діяльності органів місцевого самоврядування.

Методологічною особливістю стандарту 1S0 9001:2000 є те, що він висуває вимоги не стільки до якості продукції чи послуг, скільки до якості управління підприємством або організацією. Як відомо, оцінює якість роботи будь-якої організації тільки споживач (клієнт). Для органів місцевого самоврядування основними клієнтами є населення та органи влади. Метою функціонування будь-якого органу влади має бути задоволення вимог клієнтів. Тому перше, що повинен зробити будь-який місцевий орган самоврядування, - це виявити і встановити вимоги та потреби своїх клієнтів.

Основний принцип, закладений у стандарт, - постійне поліпшення якості. Воно базується на виконанні моделі поліпшення, що описується «Колесом Демінга». Для безперервного поліпшення якості необхідне виконання чотирьох дій:

· планування;

· виконання запланованого;

· аналіз досягнутих цілей;

· оцінка результатів, зміна існуючих цілей або поставка нових.

Таким чином, сертифікація муніципальних утворень на відповідність вимогам стандарту 1S0 9001:2000 може служити об'єктивною оцінкою їхньої діяльності.

Певний інтерес представляє інститут міст-побратимів, що зародився у Великобританії. За допомогою цього інституту також здійснюються міжнародні зв'язки, установлювані між місцевим органом самоврядування в Португалії й аналогом за рубежем, наприклад, із Британським містом або містами країн Латинської Америки. Всі зв'язки налагоджуються через Міжнародний комітет місцевого самоврядування, що є сполучною ланкою між містами-побратимами.

Важливу роль грає Конгрес місцевої й регіональної влади Європи. Цей консультативний орган, створений в 1994 році, замінив Постійну конференцію місцевої й регіональної влади Європи. У ньому представлені місцеві й регіональні органи держав-членів Ради Європи і він займається лише одним напрямком - правом на місцеве самоврядування. Його головною метою є забезпечення участі місцевої й регіональної влади в процесі об'єднання Європи й роботі Ради Європи. До пріоритетних завдань Конгресу ставиться:

· сприяння розвитку демократії на регіональному й місцевому рівнях,

· зміцнення міжрегіонального співробітництва,

· допомога новим демократичним державам у формуванні ефективних адміністративних структур на місцях.

У рамках Європейського парламенту досить активно діє Група місцевих і регіональних парламентаріїв - членів Європарламенту, що тісно співробітничають із місцевою й регіональною владою із проблем міст, безробіття й т. п., куди входять і португальські представники. Установленню партнерських відносин між Європейською Комісією, і місцевою владою сприяє Консультативна рада місцевої й регіональної влади, створена в 1988 р. Консультативна рада є офіційним дорадчим органом при Європейській Комісії, що діє під безпосереднім керівництвом Генерального директора по регіональній політиці. У сучасних державах не рідко регіональні еліти або центральна влада прагнуть інтегрувати місцеві органи у свій владний механізм, змусити їх функціонувати за правилами, не завжди сумісними з канонами демократії.

Звичайно, не у всіх країнах муніципальні органи розглядаються як складова частина державного механізму. Однак, у всіх країнах за ними визнаються певні владні повноваження, що відбито в національному законодавстві і юридичній доктрині: в одних країнах мова йде про місцеві органи державної влади, в інших - про місцеві органи публічної влади, у третіх - про органи місцевої влади, у четвертих - про органи місцевого самоврядування.

Відповідно до Римського договору (25 березня 1957 року про створення Європейського Економічного Співробітництва) в ряді сфер суспільних відносин законодавство ЄС перебуває на більш високому рівні стосовно національних законодавств, внаслідок чого можливі ситуації, у яких прямо або побічно закони ЄС будуть ущемляти права місцевих і регіональних органів влади в окремих країнах.

Іншою важливою проблемою, що стоїть перед Європейським Союзом, у плані його впливу на місцеве й регіональне самоврядування, є проблема фінансової допомоги з боку структурних фондів ЄС найменш розвиненим територіям і регіонам. Дотепер у ряді випадків вирішальну роль у виділенні субсидій і дотацій грають національні уряди, які діють виходячи найчастіше із власних інтересів, ніж з інтересів конкретної місцевості або регіону, що є об'єктом фінансування. При цьому, органи місцевого самоврядування виявляються відстороненими від участі в прийнятті життєво важливих для них рішень. Необхідно відзначити, що в багатьох країнах політика фінансування регіонів недостатньо ефективна. У політичному плані слабість регіональної політики веде до збільшення в європейських країнах числа адміністративних одиниць середньої ланки. За останні роки реформи в цьому напрямку пройшли в Португалії, Іспанії, Великобританії. Одночасно відзначається тенденція до зміцнення комун.

Разом з тим ще з 80-х років у ЄС формується власна політика регіонального розвитку. У рамках цієї політики діють спеціальні фонди, що фінансують нужденні регіони за рахунок загальних доходів ЄС від зовнішнього митного тарифу. Це:

· Європейський фонд регіонального розвитку,

· Європейський соціальний фонд,

· секція орієнтації Європейського фонду орієнтації й гарантій для сільгоспвиробництва,

· Фінансовий фонд орієнтації рибальства та інші.

Розглядаючи перспективи розвитку місцевого й регіонального самоврядування в Об'єднаній Європі, можна відзначити одну загальну тенденцію: у переважній більшості сучасних держав триває дифузія влади, що проявляється в тому числі в створенні, розширенні, зміні функцій і повноважень різних органів публічного врядування. Місцеві органи самоврядування можуть виявитися жертвою цього процесу (коли він здійснюється на користь органів прямого державного управління або незалежних адміністративних структур). У кожному разі дроблення влади, у тому числі інституціональне, усе більшою мірою супроводжується тенденцією до інтеграції різних органів управління в рамках єдиної публічної сфери.

Таким чином на сьогоднішній день значна частина суверенних повноважень держав переходить до наднаціональних інститутів ЄС. Регіони стають самостійними суб'єктами міжнародних відносин у рамках наддержавних інститутів, що підтверджується і прийняттям Асамблеї регіонів Європи 4 грудня 1996 р. Декларації про регіоналізм у Європі, одним з основних принципів якої є положення, відповідно до якого статус регіону може бути змінений тільки при згоді й участі самого регіону безпосередньо.

До інших європейських стандартів місцевого самоврядування, належить Європейська хартія урбанізму, розроблена і прийнята Постійною конференцією місцевої і регіональної влади РЄ в 1993 році. Робота над цим документом розпочалася ще в 1980 році, коли з ініціативи місцевої влади Європи в рамках РЄ запроваджувалася довгострокова програма під девізом «За краще життя у місті». Ця програма, спрямована на відродження міст континенту, мала і більш конкретні цілі:

· поліпшення міського природного середовища проживання;

· реабілітація існуючої житлової інфраструктури;

· створення кращих соціальних і культурних можливостей у містах;

· комунальний розвиток і участь у ньому громадськості.

Її підсумковим завданням стало розроблення документа, який би був програмою РЄ у сфері міської політики і розвитку. Тому в розробці програми взяли участь і представники міжурядового комітету РЄ, що складається з представників національних міністерств держав - учасниць організації з питань міського розвитку.

Важливе значення для системи місцевого самоврядування України мають принципи, які містяться в Європейській хартії про участь молоді в муніципальному і регіональному житті, прийнятій РЄ у 1994 році з ініціативи Конгресу місцевої і регіональної влади. Ця Хартія має єдину з Європейською хартією про місцеве самоврядування 1985 р. природу, оскільки вона прийнята безпосередньо державами - членами РЄ, а отже, має для них обов'язковий характер, як наслідок, національне законодавство цих держав має відповідати положенням Хартії.

У лютому 1992 році РЄ була прийнята Конвенція про участь іноземців у громадському житті на місцевому рівні (не набрала чинності), що передбачає не тільки заходи для прискорення інтеграції громадян іноземних держав, які правомірно перебувають і мешкають на території іншої держави, в життя територіальної общини, а й наділяє таких осіб правом обирати і бути обраними до місцевих органів самоврядування.

У рамках РЄ в 1997 році розроблена і прийнята в першій редакції в 1999 р. Європейська хартія регіонального самоврядування, в якій основна увага приділяється становленню та функціонуванню місцевого самоврядування на регіональному рівні. Прийняття цього документа є значним внеском у подальше зміцнення інституту місцевого самоврядування, адже він містить міжнародні стандарти, що регулюють якісно новий рівень взаємовідносин центральної державної влади і найзначніших адміністративних одиниць держави. Після подальшої доробки Хартія буде відкрита для підписання державами - членами РЄ з жовтня 2008 року.

У жовтні 2000 року РЄ прийняла Європейську конвенцію про ландшафти, яка була розроблена Конгресом місцевих і регіональних влад Європи. Вона спрямована на встановлення стійкого розвитку, заснованого на збалансованих і гармонійних відносинах між соціальними потребами, економічною діяльністю і навколишнім середовищем на локальному рівні функціонування людських поселень. У цьому документі закріплена роль місцевих співтовариств і органів місцевого самоврядування з використання, формування і збереження ландшафтів - «частини території, у тому розумінні, як вона сприймається населенням, відмітні риси якої є результатом дії чи взаємодії природного і/або людського факторів» (ст. 1 Конвенції). Тобто тут, у міжнародному документі рамкового характеру, фактично створюється, закріплюється і легалізується новий предмет ведення територіальних громад і органів місцевого самоврядування, якому мають кореспондувати в національному законодавстві держав - учасниць Конвенції низка відповідних повноважень. Це ще раз демонструє роль міжнародних стандартів у розширенні компетенційної бази. місцевого самоврядування.

Розробка міжнародних стандартів місцевого самоврядування здійснюється в межах інших регіональних об'єднань держав. До них можна віднести Декларацію про принципи місцевого самоврядування в державах - учасницях Співдружності Незалежних Держав (СНД) (1994 р.). Це міжнародний документ, розроблений в межах Міжпарламентської Асамблеї держав - учасниць СНД. Виходячи з принципів місцевої демократії, проголошених у Європейській хартії про місцеве самоврядування та Всесвітній декларації місцевого самоврядування, в Декларації містяться декілька положень, які стосуються майнових прав територіальних колективів та характеризуються відповідною новелізацією. Так, підкреслюється, що економічна самостійність місцевого самоврядування гарантується державною підтримкою розвитку продовольчої сфери шляхом податкової, інвестиційної та кредитної політики; наявністю власних бюджетних доходів та достатнім рівнем закріплених доходів; забороною на вилучення вільних бюджетних коштів; забезпеченням стабільності економічного законодавства.

Заслуговує на увагу і такий міжнародний документ регіонального характеру, як Єреванська декларація про децентралізацію, яка була прийнята на міжнародній конференції «Децентралізація в Східній і Центральній Європі та Співдружності Незалежних Держав: умови успіху» (Єреван, 26-28 квітня 1999 р.). Виборні представники та державні службовці з понад 20 країн регіону, які представляли місцеві і центральні органи управління, а також представники деяких міжнародних організацій зібралися, щоб обмінятися думками з питань децентралізації в їхніх країнах. Мета конференції полягала в наданні допомоги країнам Східної і Центральної Європи та СНД щодо упорядкування та прискорення процесу переходу до належних форм і ступеня децентралізації.

Отже, можна зробити висновок, що міжнародні стандарти місцевої демократії, розроблені і визнані більшістю держав світу, регулюють не тільки найважливіші концептуальні питання становлення місцевого самоврядування (Європейська хартія місцевого самоврядування), а й багатоаспектні питання міжнародного економічного і соціального співробітництва територіальних громад та місцевої влади (Європейська типова конвенція про транскордонне співробітництво), питання участі молоді у функціонуванні місцевої демократії (Європейська хартія про участь молоді в муніципальному і регіональному житті) тощо. Крім того, слід зазначити зростання ролі таких профільних міжнародних інституцій, як Конгрес місцевої і регіональної влади Європи, які представляють інтереси територіальних громад і місцевої влади та самостійно розробляють документи міжнародного характеру, що містять прообрази міжнародних стандартів місцевого самоврядування, прийняті згодом державами - членами цієї організації як такі (Європейська Декларація міських прав, Європейська ландшафтна конвенція, Європейська хартія регіонального самоврядування тощо).

Размещено на Allbest.ru