Соціальне забезпечення іноземців в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародний гуманітарний університет

кафедра міжнародного права та порівняльного правознавства

Курсова робота

з міжнародного приватного права

на тему: Соціальне забезпечення іноземців в Україні

Вяхирева К.

м. Одеса - 2012 рік

Зміст

Вступ

1. Загальнотеоретичні питання статусу іноземців

1.1 Поняття іноземців та іноземних громадян

1.2 Міжнародно-правове регулювання положення іноземців

1.3 Правовий статус іноземців в Україні

2. Правове положення іноземних громадян в Україні

2.1 Цивільна дієздатність іноземних громадян в Україні

2.2 Правоздатність іноземців в Україні

3. Гарантії іноземців на діяльність в Україні

3.1 Права, свободи та обов'язки іноземців за законодавством України

3.2 Регулювання трудової діяльності іноземців

3.3 Соціальне та пенсійне забезпечення

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження даної теми пояснюється тим, що поряд з громадянами України на її території перебувають іноземці та особи без громадянства, а також біженці і мігранти. У загальному вигляді основи правового статусу перших порівняно зі статусом громадян України закладені у ст. 36 Конституції України, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і методами, а також несуть ті самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

В той же час слід врахувати, що розбіжність принципів набуття і припинення громадянства у ряді країн породжує такий стан, як безгромадянство і багатогромадянство.

Правовий статус осіб, які не мають громадянства, у більшості країн світу збігається з правовими положеннями іноземних громадян. Це повною мірою збігається з конституційним законодавством України, зокрема зі ст. 26 Конституції України і Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", прийнятим 22 вересня 2011 року

Ступінь наукової розробки. У правовій науці правовому статусу іноземців та осіб без громадянства було присвячено праці багатьох відомих учених-юристів. Серед цих насамперед, слід назвати таких як М. Баймуратов, О.Бобокал, І. Бойко, Л. Галенська, О. Заржицький, Т. Кирилова, І. Ковалишин, Т. Мінка, Г. Москаль, С. Чехович, Р. Чорнолуцький, В. Яворський, О. Тіунов. Разом із цим слід особливо підкреслити той факт, що, на жаль, у межах вітчизняної науки так і не вдалося підготувати окреме наукове дослідження, яке б усебічно висвітлювало концепцію правового статусу іноземців та осіб без громадянства.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є всебічний юридичний аналіз виникнення, розвитку та застосування правового регулювання статусу іноземців та осіб без громадянства.

З метою як найповнішого досягнення поставленої мети у дослідженні зосереджено увагу на виконанні наступних головних завдань:

ь дослідження процесу становлення і сучасного розуміння поняття іноземців;

ь визначення і аналіз засад правового статусу іноземців;

ь визначення правових засад в'їзду, виїзду, транзитного проїзду через територію України іноземців;

ь характеристика прав, свобод і обов'язків іноземців;

ь визначення особливостей відповідальності іноземців;

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є правові відносини, що складаються з приводу реалізації іноземцями свого правового статусу.

Предметом дослідження є норми внутрішнього законодавства України і чинних міжнародних договорів, які визначають статус іноземців.

Методологічна основа дослідження. З метою розкриття теми дослідження, а також виходячи з характеру поставлених завдань, в основу нашого дослідження покладено, насамперед, формально-юридичний метод наукового дослідження (класифікація іноземці, поняття "іноземців").

У своєму дослідженні ми спиралися також на історичний (визначення розвитку нормативно-правових актів про іноземців, системний (при акцентуванні уваги на взаємодії такого явища як іноземні громадяни) та деякі інші методи.

У дослідженні широко використані положення загальнотеоретичних і спеціальних праць вітчизняних та зарубіжних науковців, які присвячено проблематиці статусу іноземців і осіб без громадянства.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає у тому, що його положення дають можливість з'ясувати правову природу статусу іноземців і осіб без громадянства. У дослідженні зроблено спробу дати повне наукове поняття статусу іноземців і осіб без громадянства.

Можна, зокрема, виділити наступні аспекти застосування результатів дослідження:

- науково-дослідницький (у питанні з'ясування характеру й особливостей статусу іноземців);

- правотворчий (під час обробки правових документів, спрямованих на регулювання статусу іноземців);

Структура й обсяг дослідження. З урахуванням поставлених перед дослідження завдань, робота структурного складається із вступу, трьох розділів,8 підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

1. Загальнотеоретичні питання статусу іноземців

1.1 Поняття іноземців та іноземних громадян

Історично, та й значною мірою сьогодні для позначення осіб-негромадян відповідної держави використовувалися і використовуються різні терміни: "іноземці", "іноземні громадяни", "особи без громадянства". Такий різнобій понять знаходив своє відображення і в законодавчій практиці. Наприклад, в законодавчих актах перших років радянської влади перше поняття "іноземця" зустрічалося в Положенні про іноземців в УРСР, затвердженому у 1922 р. У цьому положенні були систематизовані й об'єднані окремі декрети, які стосувалися правового положення іноземних громадян. Поняття іноземного громадянина визначалося відсутністю в особи громадянства, що повинно було підтверджуватися наданням зацікавленою особою: а) належного посвідчення про своє іноземне громадянство; б) особам, що вийшли з громадянства, посвідчення про свій вихід із зазначеного громадянства, отриманого від належних радянських установ. Таким чином, категорія "іноземець" включала дві групи осіб: іноземців та осіб без громадянства (це, у свою чергу, знайшло відображення у наукових дослідженнях того часу) [38,с.209-214]. Так. А.Н. Макаров в одному з перших наукових досліджень, присвячених правовому положенню "іноземців" у нашій країні, визначає поняття "іноземця" як будь-яку особу, яка не є громадянином СРСР [27,с.7].

Поєднання в цю категорію громадян інших держав та осіб, які не мають громадянства взагалі обумовлено тим, що в радянському законодавстві того періоду інститут осіб без громадянства був відсутній взагалі.

Положення про громадянство Союзу РСР 1931 р, і все наступне законодавство СРСР щодо правового положення іноземних громадян не внесло істотних поправок у визначення іноземного громадянина, даного в Положенні про види на проживання для іноземних громадян 1925 р. Не 6уло поняття іноземного громадянина й у Законі про громадянство СРСР від 19 серпня 1938р.

Таким чином поняття іноземного громадянина можна було сформулювати, виходячи лише з раніше виданих нормативних актів і визначення громадян СРСР, даного в Законі про громадянство від 19 серпня 1933 р. Ст.2 Закону "Про громадянство СРСР" 1938 р. визначає, що громадянами СРСР є :

а) усі піддані колишньої Російської імперії до 7 листопада 1917 р. і які не втратили радянського громадянства;

б) особи, що придбали радянське громадянство у встановленому законом порядку.[26,c.129]

Отже, іноземним громадянином за діючим раніше радянським законодавством визнавалася особа, яка проживає на території СРСР, не є її громадянином. і є громадянином іншої держави. Дуже близьким до цього є визначення В.Д. Яворського, який формулює поняття іноземного громадянина як фізичну особу, яка постійно чи тимчасово знаходиться на території країни, не є радянським громадянином і знаходиться в громадянстві чи підданстві іншої держави [41,с.4].

В свою чергу, такі вчені як Баймуратов М.А. визначає іноземців, як осіб, які знаходяться на території будь-якої держави, але не є її громадянами і мають громадянство іншої держави, а осіб без громадянства - особи, які не мають громадянства будь-якої держави [18,с.193];

Не зовсім коректним є поняття іноземного громадянина подане В. І. Лісовським який розглядає іноземних громадян як осіб, що знаходяться на території іноземної держави і не є її громадянами [26,С.129]. У цьому визначенні не відбита властива тільки іноземному громадянину ознака - наявність громадянства чи підданства іншої держави, яка відрізняє її рід особи без громадянства. На думку Т.Н. Кирилової іноземним громадянином є "особа, що має, постійний політичний, економічний і правовий зв'язок з державою свого громадянства і знаходиться в тимчасовому економічному і правовому з в'язку з іншими державами" [32, С. 105].

Таким чином, сьогодні відповідно до чинного законодавства України:

· іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав

· іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;

· іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;

· іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, - іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території Україні протягом дії візи або на період, установлений законодавством чи міжнародним договором України, або якщо строк їх перебування на території України продовжено в установленому порядку;

· іноземці та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на тимчасове проживання, якщо інше не встановлено законом.

1.2 Міжнародно-правове регулювання положення іноземців

Термін "іноземець" у національному та міжнародному праві може вживатися широкому та вузькому значенні. У широкому значенні цей термін охоплює як іноземних громадян, так і осіб без громадянства, а у вузькому - лише іноземних громадян. До початку 2003 р. законодавство України під поняттям "іноземці" розуміло і іноземних громадян, і осіб без громадянства, але після прийняття 18.01.2001 р. нової редакції Закону України "Про громадянство" та внесення 06.02.2003 р. змін та доповнень до Закону України "Про правовий статус іноземців" (нинішня назва - "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства") термін "іноземці" вживається лише у вузькому значенні і охоплює виключно іноземних громадян.

Особливість статусу іноземців полягає в тому, що вони, з одного боку, підпадають під дію територіального верховенства тієї держави, на території якої вони знаходяться, а з іншого - вони не припиняють свого правового зв'язку з державою, громадянами якої вони є. Певні складнощі можуть виникати у випадку колізій між законодавствами цих держав.[28, c.188]

Іноземець може користуватися правами або виконувати обов'язки, що випливають з його громадянства, лише доти, доки це допускається державою перебування. Це зумовлено принципом територіального верховенства держав в межах своїх кордонів. Держава перебування при цьому не повинна порушувати загальновизнаних міжнародних принципів і взятих на себе міжнародних зобов'язань при регулюванні правового статусу іноземців на своїй території. Перш за все, іноземців стосуються міждержавні угоди, що регламентують питання правової допомоги, в'їзду та виїзду іноземців та деякі інші.

Правове становище іноземних громадян визначається внутрішнім законодавством держави з урахуванням міжнародно-правових норм. Іноземець має право розраховувати на дипломатичний захист держави громадянства, якщо законно перебуває на території іноземної держави. Якщо ж перебування є незаконним, то можливі різноманітні несприятливі наслідки (відповідальність, видворення за межі країни тощо).

Законодавство кожної конкретної країни перебування може наділяти іноземних громадян різним обсягом прав і обов'язків, тобто встановлювати різний правовий режим іноземців. Виділяються такі види правових режимів іноземців:

1) режим недискримінації означає надання іноземному громадянину певної загальних умов перебування, прав, свобод та обов'язків, у будь-якому разі не гірших, що надаються громадянам будь-якої іншої іноземної держави;

2) режим найбільшого сприяння передбачає обов'язок держави надати іноземному громадянину умови перебування, права, свободи та обов'язки, які вона встановлює чи встановить у майбутньому для громадян будь-якої третьої держави; іноземець правовий громадянство

3) національний режим передбачає надання іноземним громадянам же умов перебування, прав, свободі обов'язків, якими володіють її власні громадяни, за винятком випадків передбачених законодавством держави перебування чи міжнародними договорами. Зокрема, іноземні громадяни, як правило, не наділяються виборчими правами, правом на державну службу, на них не покладається військовий обов'язок;

4) спеціальний режим полягає у встановленні пільгових умов діяльності для іноземних громадян в межах спеціально визначених територій (вільних та спеціальних економічних зон, прикордонних територій, технопарків тощо). Такий режим надається, наприклад, членам екіпажу морських суден, жителям прикордонних територій (спрощений порядок переходу кордону), та іншим категоріям осіб у випадках, передбачених міжнародними угодами;

5) преференційний режим передбачає встановлення певних пільгових (преференційних) умов діяльності для громадян окремих держав. Як правило, такі пільги стосуються комерційної чи інвестиційної діяльності і надаються громадянам держав, що розвиваються, або громадянам держав-учасниць міжнародного інтеграційного об'єднання (ЄС, ЄврАзЕС, НАФТА тощо) на території інших держав-учасниць такого об'єднання.[36,c.41]

Історично першим правовим режимом іноземців був режим недискримінації, який у сучасному міжнародному праві розглядається як недемократичний і практично не застосовується. Слід також зазначити, що всі ці режими використовуються переважно у сфері приватних відносин, а у сфері публічних відносин застосовується, як правило, національний режим за винятками, передбаченими законодавством держави перебування або міжнародними договорами.[33,c.209]

Жодна держава не має якогось одного режиму для іноземців. Різні його види поєднуються. Так, в одній сфері може використовуватися національний режим, в іншій - спеціальний. Що стосується режиму найбільшого сприяння та преференційного, то вони фактично теж зводяться або національного, або спеціального режиму.

Деякі іноземці мають особливий статус, пов'язаний з наданням їм дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів. Це так звані особи "що користуються міжнародним захистом". Їх правове становище виходить за рамки зазначених режимів і окремою галуззю міжнародного права - правом зовнішніх зносин. Однак, незалежно від виду режиму іноземних громадян, повинен додержуватися прийнятий у міжнародній практиці "мінімальний міжнародний стандарт поводження з іноземцями". Суть його в тому, що держава перебування не повинна порушувати загальновизнані права людини стосовно іноземних громадян. Не залежно від того, громадянином якої держави є особа, їх повинні гарантуватися права і свободи, передбачені такими універсальними міжнародними документами як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські і політичні права 1966 р. та ін.

Певними особливостями характеризується зміст політичних прав іноземців. Як правило, права обрати і бути обраними до органів влади у державі перебування іноземцям не надаються. Інші політичні права можуть реалізовуватися іноземцями тією мірою, якою це не суперечить інтересам безпеки держави і її суверенітету. Зокрема, майже завжди іноземці наділяються правом петицій (правом усного чи письмового звернення до органів державної влади).

На іноземців не покладається обов'язок несення військової служби, оскільки в іншому випадку завжди існувала б можливість, що іноземець буде змушений воювати проти власної вітчизни. Винятки з цього правила можуть бути встановлені державами на договірних засадах. Добровільна воєнна служба іноземців в принципі не суперечить міжнародному праву, якщо вона не має характеру найманства (найманці розглядаються міжнародним правом як кримінальні злочинці). Однак в цьому випадку для особи може настати відповідальність за внутрішнім правом держави, громадянином якої вона є.

Порядок в'їзду і виїзду іноземців, виходячи із принципу територіального верховенства, встановлюється самою державою. Більшість держав використовують дозвільний порядок як для іноземців, так і для власних громадян. Процедура видачі дозволів може бути різною, іноді вона істотно спрощується на підставі міжнародних договорів.

Як власним громадянам, так і іноземцям може бути відмовлено у в'їзді або виїзді. Однак, власному громадянину держава може відмовляти у виїзді неодноразовою. Постійна заборона на виїзд не допустима і розглядається як порушення прав людини. Систематично відмовляти у виїзді іноземцю держава не може, оскільки це тягне за собою можливість втручання у справу дипломатичного представництва іноземної держави. Зобов'язання не затримувати іноземців держава перебування несе перед державою їх громадянства. Затримка допускається лише за виняткових обставин, наприклад, коли особа перебуває під слідством або судом, чи є громадянином держави, з якою ведеться війна тощо.

Щодо в'їзду, то держава не зобов'язана допускати іноземців на свою територію і може неодноразово відмовляти у в'їзді. Відмовлено може бути і власному громадянину, якщо така можливість передбачена внутрішнім законодавством. Однак це можливо доти, доки інші держави не заперечують проти перебування такої особи на їх території. В міжнародному праві склався звичай, відповідно до якого держава зобов'язана прийняти власного громадянина, якщо інші держави заперечують проти перебування його на своїй території.[20,c.128]

За загальним правилом, на іноземців поширюється адміністративна та кримінальна юрисдикція держави перебування, що є одним із проявів її територіального верховенства. Держава вправі притягувати до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів на її території, як власних громадян, так і іноземців. Іноді, з політичних міркувань, іноземці не піддаються кримінальному покаранню, а висилаються за межі держави, або видаються до держави громадянства.

1.3 Правовий статус іноземців в Україні

Об'єм прав і обов'язків іноземця та осіб без громадянства визначається міжнародними договорами і національним законодавством держави. Визначення цього об'єму - справа внутрішньої компетенції кожної держави. Проте держава повинна при цьому виходити з міжнародних стандартів, які є загальновизнаними нормами міжнародного права. В першу чергу ці стандарти закріплені в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р. і в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В першому Пакті прямо зафіксовано, що зобов'язав поважати і забезпечувати всім знаходиться в межах його території і під його юрисдикцією особам права, визнається в справжньому Пакті... (п. 1 ст. 2).[2] В обох пактах безліч статей, що стосуються прав і свобод осіб, які починаються із слів: "кожна людина...", тобто будь-яка людина, знаходиться на території держави, у тому числі і іноземець та апатрид, володіє вказаними в пактах правами і свободами. Отже, міжнародно-правові стандарти в області прав людини мають універсальне значення. Вони з'явилися конкретизацією принципу пошани прав і основних свобод людини, обов'язкової для всіх держав.

Кожна держава, спираючись на цей принцип і виходячи з свого суверенітету, сама встановлює правила перебування іноземців на своїй території. У зв'язку з цим держава поширює на іноземців, які знаходиться на її території, свою юрисдикцію і вимагає, щоб іноземці та апатриди виконували встановлені їм правила. Недотримання правил тягне за собою відповідальність, від якої звільняється достатньо вузьке коло іноземців (дипломатичні і консульські представники, посадові особи міжнародних організацій і т. п.). В той же час держава, на території якої знаходиться іноземець, повинна захищати його права, особливо пов'язані з особою іноземця, апатрида і його майном [38,с.352].

Держава перебування не повинна перешкоджати іноземцям, апатридам в праві виїзду з своєї території. Вона не повинна ущемляти прав окремих груп іноземців, осіб без громадянства по ознаках раси, віросповідання, мови і релігії і т. п., тобто піддавати їх дискримінації. Дискримінацією є позбавлення фізичної особи основних прав і свобод людини або цілеспрямований і істотний утиск цих прав, що є порушенням норм міжнародного права. А це неприпустимо. В той же час держава в певних областях може надати іноземцям менший об'єм прав, чим власним громадянам. Такі обмеження можливі, але в рамках вимог національного закону і відповідних норм міжнародного права. Наприклад, міжнародні пакти про права людини не перешкоджають державам робити вилучення відносно іноземців у сфері виборчого права. Іноземець не може обирати і бути обраним до органів державної влади, судових органів; бути главою держави і т.п.

Найважливішим принципом правового статусу іноземців та осіб без громадянства є реалізація юридичних гарантій їх прав і свобод. Це досягається правом іноземців на звернення за захистом в суд, адміністративні органи, застосуванням санкцій до порушників прав і свобод. Особливо важливо право іноземців на судовий захист їх особистих і майнових прав. Так, в Україні іноземці можуть звертатися за захистом своїх прав не тільки в звичайні суди, але і в Конституційний Суд України (у справах офіційного тлумачення Конституції і законів України).

Через національний режим іноземці не можуть вимагати надання ним тих прав, які не надані власним громадянам держави.

Таким чином, одним з найважливіших принципів юридичного статусу іноземців та осіб без громадянства є принцип їх рівності перед законом, що витікає із ст. 24 Конституції України, в якій зазначається, що всі мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.[6]

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Важливими є також положення ч. 2 ст. 22 Конституції України, згідно яким в Україні не повинні прийматись закони або вноситись зміни до законів, які скасовують або зменшують права і свободи людини і громадянина.[6]

Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені, у випадку воєнного або надзвичайного стану, але з зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені такі права і свободи як: право на життя, на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканість, право на житло, на правову допомогу та інше.

Національне законодавство, зокрема Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", визначив засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства [10]. А саме: іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.