Соціальне забезпечення іноземців в Україні

1. Щодо відповідальності за правопорушення, то іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах (ст. 23 Закону).[10]

2. Відповідальність за порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду через територію України до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України (ст. 24 Закону).

3. Підстави скорочення терміну тимчасового перебування в Україні іноземця, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної аби кримінальної відповідальності (ст. 24 Закону). Такий термін може бути також скорочений, якщо в іноземця відпали підстави для його подальшого перебування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця в Україні приймається органами внутрішніх справ.

4. Іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років. Строки заборони подальшого в'їзду в Україну обчислюються з дня винесення вказаного рішення. Порядок виконання рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну визначається законодавством України (ст.32 Закону).

4.1. Крім наведених вище випадків іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з подальшими повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців, або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України (ч. 2 ст. 32 Закону).

4.2. Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через 30 днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право перебування в Україні. Іноземці, які ухиляються від виїзду, підлягають, за санкцією прокурора, затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін необхідний для видворення.

4.3. Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку. Видворення іноземців здійснюється органами внутрішніх справ.

4.4. Іноземці, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням у порядку, встановленому законом. Якщо зазначені іноземці не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних із видворенням їх за межі України, видворення здійснюється за рахунок держави.

4.5. Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців, влаштовували їх незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців.

3.2 Регулювання трудової діяльності іноземців

Згідно зі ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами й свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.[6] Винятки з цього правила встановлюють Конституція, закони чи міжнародні договори України. Право на трудову діяльність іноземців передбачає Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Іноземні громадяни мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. [10]

Таким чином, іноземцям та особам без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, надаються права й обов'язки громадян України.

На сьогодні багато іноземців постійно проживають на території України, тому чинне законодавство надає їм право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

Деякі іноземці іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін. Вони вправі займатися трудовою діяльністю лише відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Винятками є випадки працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції. Отримання дозволу на працевлаштування для них не передбачено.

Що стосується міжнародних угод, то Україна окремо уклала відповідні угоди, зокрема, з Російською Федерацією, Молдовою, Вірменію, Білорусією, за якими трудова діяльність іноземця на території України регулюється законодавством України. Що ж стосується ЕС, то "Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною" надає Україні можливість застосовувати свої закони і правила стосовно роботи і умов праці фізичних осіб (ст. 42). [4]

Таким чином, праця на території іноземців регулюється законодавством України. А це в свою чергу означає, що низка положень, які притаманні трудовим договорам, що укладаються за правилами іноземних держав, не можуть бути застосовані на території України. Виникають спори, які часто призводять до конфліктних ситуацій. З метою їх уникнення, розглянемо основні положення, що є найбільш актуальними (до речі, вони стосуються і вітчизняних працівників).

1. Контрактна форма. Укладання контракту можливо лише в тому разі, коли іноземець буде відноситься до категорії працівників, які згідно з законодавством України можуть працювати за контрактом. До цих категорій відносяться (керівники підприємств, та кооперативів, працівники товарної біржі, педагогічні та творчі працівники тощо).

2. Строк договору. Якщо сам іноземець не наполягає на певному строку дії договору, обмеження строку його дії повинно бути належно обґрунтовано: виконання певного проекту, тимчасова відсутність іншого працівника (хвороба, догляд за дитиною) тощо.

3. Оплата праці. Здійснюється виключно в валюті України - гривні - єдиній грошовій одиниці України. Щодо різних бонусів та значних виплат при звільненні, це узгоджується з вимогами КЗпП та Податковим кодексом України.

4. Соціальні гарантії. За деякими виключеннями, що пов'язані з певним видом роботи або посадою, іноземці користуються тими ж правами, що і громадяни України, зокрема це стосується відпусток, компенсацій та виплат.[19,c.87]

5. Відповідальність. Звільнення з інших підстав, ніж передбачені статтями КЗпП, неможливо, як і неможливо покладення на іноземця будь-якої матеріальної відповідальності, у розмірі більшому, ніж встановлено у КЗпП.

Нагадуємо, що порушення наведених вище положень може бути підставою для визнання відповідно до ст. 9 КЗпП [8] недійсними умов праці іноземця, які погіршують його становище порівняно з законодавством України.

Тепер щодо виключення. За ст. 54 Закону України "Про міжнародне приватне право"[11], трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні, не регулюються правом України в разі, якщо іноземці та особи без громадянства за межами України уклали з іноземними роботодавцями трудові договори про виконання роботи в Україні, якщо інше не передбачено договорами чи міжнародним договором України.

Мова йде про керівників підприємств, засновниками яких є іноземні юридичні та фізичні особи, та голів і членів представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності. Питання полягає в тому, що згідно із ст. 21 КЗпП трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, а не між працівником та підприємством, хоча підприємство залишається особою, яке несе матеріальні обов'язки. Зазначені вище особи укладають угоди за кордоном за законодавством, яке їм знайоме та зрозуміле. [8] Проте, ст. 54 наведеного закону дає іноземцям можливість обрати у якості регулятора законодавство України, якщо вони вирішать, що воно захистить їх більш ніж вітчизняне.

3.3 Соціальне та пенсійне забезпечення

Кожна країна вільна у формуванні своєї власної системи соціального забезпечення. Це обумовлює існування безлічі розходжень в національних системах, з якими доводиться стикатися громадянам при виїзді за межі своєї країни.

Соціальне забезпечення та страхування іноземних осіб, що залучаються на роботу в Україну, визначаються нормами українського законодавства з урахуванням міжнародних угод України з зарубіжними країнами.[23,c.74]

Важливу роль у регулюванні зазначених відносин відіграють норми вітчизняного законодавства. Найважливішим джерелом у галузі міжнародного приватного права є Конституція України. Вона не містить норм прямої дії, які регулюють соціально-забезпечувальні відносини з іноземним елементом в Україні. У ст. 46 Конституції йдеться лише про працю та соціальний захист громадян України: "Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом…".[6]

Згідно зі статтею 26 Конституції, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами. Однак конституційні засади права на соціальний захист набули подальшого розвитку у системі законодавства про соціальний захист України.

Так, Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачає право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Зазначені права іноземців та осіб без громадянства забезпечуються загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел та гарантуються низкою законодавчих актів. Згідно з вітчизняним законодавством, в Україні існують такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування: на випадок безробіття; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; пенсійне страхування медичного страхування.[10]

Законодавчі акти України щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування передбачають, що право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їхніх сімей, які проживають в Україні.[24,c.36]

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Питання пенсійного забезпечення громадян України, які проживають за її межами та працюючих в Україні іноземців, регулюються законодавством про пенсійне забезпечення в Україні, що ґрунтується на Конституції України і складається із Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування",[13] інших законів та нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів (угод), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення. У тих випадках, коли договори (угоди) між Україною та іншими державами передбачають інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами). У разі, коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном.

Нормативні акти з питань соціального забезпечення передбачають, що всі роботодавці, у тому числі іноземні юридичні і фізичні особи, які наймають на роботу в Україні іноземців, зобов'язані сплачувати внески до фондів соціального страхування, з яких працівникам проводяться відповідні виплати.[31,c.42]

Якщо трудові мігранти не охоплені загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, то вони мають право на добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Це дає змогу їм набути відповідного страхового стажу за період роботи за межами України. Відповідно до ст. 11 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування",[13] особи, які не належать до кола осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, у тому числі іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або працюють на території України, громадяни України, які постійно проживають або працюють за межами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають право на добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Крім того, з 1 січня 2004 року в Україні діє добровільна накопичувальна система через недержавне пенсійне забезпечення.

Згідно з Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, що набули статусу біженця, мають право на державну допомогу (допомога у зв'язку з вагітністю та пологами, одноразова допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми) нарівні з громадянами України на умовах, передбачених цим Законом, іншими законами або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такого права вони набувають, починаючи з місяця прибуття в Україну. В тих випадках, коли договори (угоди) між Україною та іншими державами передбачають інші правила, ніж ті, які містить Закон про допомогу сім'ям, застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами). Таким чином, іноземні громадяни мають право на допомогу, пенсії та інші форми соціального забезпечення на підставах і в порядку, встановлених українським законодавством.[14]

З метою вирішення проблем в галузі соціального захисту громадян, що виникають між державами, Україна бере участь в укладенні різних міжнародних договорів: багатосторонніх та двосторонніх угод, залежно від кількості держав, що беруть участь в укладенні договору, а також в регіональних та локальних актах, залежно від сфери їх дії.[34,c.15]

Міжнародно-правове співробітництво держав у галузі соціального забезпечення має в своїй основі базові документи. З огляду на європейський стратегічний курс України важливим є врахування у національному законодавстві стандартів, встановлених такими міжнародними установами, як ООН, МОП. Основними міжнародними актами універсального характеру щодо питань соціального захисту є Загальна декларація прав людини 1948 p., що проголошує загальність, всебічність соціального забезпечення та право людини на мінімальний рівень соціального обслуговування, який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї.[1] До зазначеної групи актів належать також Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 p., Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 p., Європейська соціальна хартія 1961 р. та інші. Міжнародні норми, що здійснюють значний вплив на розвиток внутрішнього законодавства України, беруться до уваги при визначенні багатьох соціальних стандартів (межа бідності, прожитковий мінімум тощо).

Положення Європейської Соціальної Хартії розроблені на основі передового досвіду країн-учасниць Європейської Союзу в сфері правового регулювання соціального забезпечення.[3] Цей досвід був апробований ними протягом багатьох років. Хартія застосовується до іноземців, які є громадянами інших Договірних сторін, на законних підставах проживають або регулярно працюють на території зацікавленої держави. Ратифікація Європейської Соціальної Хартії та подальша імплементація її положень у законодавство України матиме значний вплив на входження нашої держави в європейський простір.[35,c.86]

Провідну роль у встановленні системи міжнародно-правового регулювання соціального забезпечення відіграє Міжнародна організації праці. У літературі зазначається, що близько чверті всіх конвенцій, прийнятих в рамках Міжнародної організації праці з моменту її утворення, містять норми соціального забезпечення. Серед основних інструментів, розроблених на міжнародних конференціях праці в галузі соціального забезпечення, потрібно назвати такі: Конвенція № 102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення" від 28.06.1952 р., Конвенція № 118 "Про рівноправність у галузі соціального забезпечення" від 28 червня 1962 року, Конвенція № 157 "Про збереження прав у галузі соціального забезпечення" від 21 червня 1982 року.

На жаль, на відміну від стану справ щодо ратифікації конвенцій у сфері трудових відносин, Україною не ратифіковано жодної конвенції МОП щодо соціального забезпечення.

Висновки

Таким чином, з вищенаведеного можна зробити наступні висновки.

1) Виходячи з діючих нині Законів України "Про правовий статус іноземців", і з урахуванням положень міжнародно-правових актів, можна зробити висновок, що основними іноземець (іноземний громадянин) - це особа, що є громадянином чи підданим іншої держави, і це підтверджено відповідними документами, не є громадянином України, але в силу свого постійного чи тимчасового перебування на території України, а також інших причин, знаходиться в правовому зв'язку з Україною в особі її компетентних органів.

2) Правове становище іноземних громадян визначається внутрішнім законодавством держави з урахуванням міжнародно-правових норм. Іноземець має право розраховувати на дипломатичний захист держави громадянства, якщо законно перебуває на території іноземної держави. Якщо ж перебування є незаконним, то можливі різноманітні несприятливі наслідки (відповідальність, видворення за межі країни тощо).

3) Не залежно від того, громадянином якої держави є особа, їх повинні гарантуватися права і свободи, передбачені такими універсальними міжнародними документами як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські і політичні права 1966 р. та ін.

4) Найважливішим принципом правового статусу іноземців та осіб без громадянства є реалізація юридичних гарантій їх прав і свобод. Це досягається правом іноземців на звернення за захистом в суд, адміністративні органи, застосуванням санкцій до порушників прав і свобод. Особливо важливо право іноземців на судовий захист їх особистих і майнових прав.

5) Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають у зв'язку з тим, що зако­нодавства окремих держав по-різному вирішують питання її настання та обмеження, а саме встановлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. В основному колізійні питання дієздатності вирішуються за особистим законом фізичної особи (lex personalis).

Відповідно до Закону України "Про міжнародне приватне право" дієздатність фізичної особи визначається за її особистим законом.

6) Правоздатність іноземців визначається за правом держави їх перебування. В Україні іноземцям надано національний правовий режим. Згідно ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

7) Право на трудову діяльність іноземців передбачає Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Іноземні громадяни мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України.

Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 року передбачає право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Зазначені права іноземців та осіб без громадянства забезпечуються загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел та гарантуються низкою законодавчих актів. Згідно з вітчизняним законодавством, в Україні існують такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування: на випадок безробіття; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; пенсійне страхування медичного страхування.

8) Міжнародно-правове співробітництво держав у галузі соціального забезпечення має в своїй основі базові документи: Загальна декларація прав людини 1948 p, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 p., Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 p., Європейська соціальна хартія 1961 р., Конвенція № 118 "Про рівноправність у галузі соціального забезпечення" від 28 червня 1962 року, Конвенція № 157 "Про збереження прав у галузі соціального забезпечення" від 21 червня 1982 року.

Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 № 995_015

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 № 995_043

3. Європейська соціальна хартія від 03.05.1996 № ETS N 163

4. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 № 998_012

5. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993 № 997_009

6. Конституція України від 1996 р. // Вісник Верховної Ради України. - 1996. - №105.

7. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III

8. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII

9. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV

10. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 № 3773-VI

11. Закон України "Про міжнародне приватне право" № 2709-IV від 23.06.2005 р

12. Закон України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 № 973-IV

13. Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV

14. Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21.11.1992 № 2811-XII

15. Постанова Кабінету Міністрів України "Про надання медичної допомоги іноземним громадянам" від 17.09.1996 № 1146

16. Постанова Кабінету Міністрів України "Про навчання іноземних громадян в Україні" від 26.02.1993 № 136

17. Антонович М.М. Імплементація норм міжнародного права щодо прав людини у правове регулювання в Україні: Курс лекцій. - Івано-Франківськ: Вид-во Прикарпатського ун-та, 1996. - 164 с.

18. Баймуратов М.А. Международное публичное право.- Х.:"Одиссей", 2003.-752 с.

19. Гуренко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини і громадянина / Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2001. - 218 с.

20. Кармаза О.О. Правовий статус біженця та процедура його отримання.- К.: Видавець Фурса С.Я., 2006.-128с.

21. Кисіль В. І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. - К.: Україна, 2000. - 429

22. Конституционное право: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. Профессора М.Н. Марченко - М. Юридический колледж МГУ, 2002. - 507 с.

23.Колб О.Г., Ходирєв В.А. Захист прав людини. Правові аспекти громадянства в Україні. - Луцьк, 2000. - 105 с.

24. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. Посіб.- К.: Юрінком Інтер.-2004.- 36 с.

25. Кушніренко О.Г., Слінько Т.М. Права і свободи людини та громадянина: Навч. посіб. - Х.: Факт, 2001. - 437 с.

26. Лисовский В.И. Международное право. - М., 1970. -С. 129.

27. Макаров А.Н. Правовое положение иностранцев в СССР.- М., 1924.-С.7.

28. Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е. Демський, А.М. Колодій та ін.; За ред. В.В. Копєйчикова. - К., 2001.

29. Тодика Ю.М. Громадянство України: конституційно-правовий аспект: Навчальний посібник. - Х.: Факт, 2002.- 254с.

30. Бардин М. Проблеми функціонування правових механізмів перебування іноземців в Україні // Права людини в Україні: стан справи, проблеми, перспективи (Б-ка Міжнар. каф. ЮНЕСКО в НаУКМА). - К., 2003.- С.77-81.

31. Заржицький О. Працевлаштування іноземців та осіб без громадянства в Україні // Право України.-2007.-№2.-С.40-44.

32. Кирилова Т.Н. Общие положения гражданской правосубьектности иностранцев в СССР // Правоведение - 1966.- № 1. - С. 105.

33. Константінов С.Ф. Еволюція поняття іноземців та осіб без громадянства в Україні // Держава і право: Зб. наук. праць: Юрид. і політ. науки. - 2001.- Вип.:13.- С.209-214.

34. Малимоненко Р. Роль прав, свобод та інтересів людини у новій світовій обстановці // Право України. - №2. - 2004.

35. Мінка Т.П. Особливості правового статусу іноземців та осіб без громадянства за законодавством України // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України.-2000.- №2.- С.84-89.

36. Назаров Т.К. Правовой статус иностранцев в Украине: Учеб. пособие. - К.: Правник, 1997. - 69 с.

37. Проблемы обучения иностранных студентов: поиски, находки, перспективы: Материалы междунар. юбилейной науч. - практ. конф., 14-16 июня 2000 года / Одесский гос. политехнический ун_т / И.Г. Миракьян (отв. ред.). - О., 2000. - 184 с.

38. Чорнолуцький Р.В. Сучасна конституційна доктрина України щодо правового статусу іноземців // Актуальні проблеми політики: Збірник наук. праць. - Одеса, 2001.- Вип.: 12.-С.352-358.

39. Українська радянська енциклопедія В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. - 2-ге вид. - К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

40. Панкевич І. М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти): Автореф. дис… канд. юрид. наук (12.00.01) / Львівський національний ун- т ім. Івана Франка. - Л., 2000. - 19 с.

41. Яворский В.Д. Правовеє положение иностранцев в СССР. Автореферат дисс. канд. горид. наук. - К., 1977. - С. 4.

Размещено на Allbest.ru