Місце Верховної Ради України в механізмі державної влади

Таким чином, реалізація Парламентом контрольної функції щодо уряду містить пряму загрозу існуванню самого парламенту. Даний підхід не узгоджується з функціональним призначенням Верховної Ради. Розпуск Парламенту главою держави в розглянутому контексті являє собою бар'єр для повнокровного здійснення парламентського контролю. Наслідком висловлення Верховною Радою недовіри Кабінету Міністрів необхідно вважати не розпуск Парламенту, а відставку уряду, що вимагає конституційного закріплення.

Проблеми реалізації парламентського контролю, співвідношення Парламенту і уряду характерні для багатьох держав СНД. Тим важливіше , що подібні висновки щодо розглянутих інститутів сформульовані також стосовно до Парламентів ( палатам ) інших країн, насамперед - Росії. Примітно, що вони отримали практичне втілення щодо суб'єктів Російської Федерації в їх Конституціях. Вираз законодавчим органом суб'єкта Росії недовіри голові цього суб'єкта означає, що він і очолюваний ним уряд повинні негайно піти у відставку.

Отже, в законопроектах втілена модель Кабінету Міністрів, похідного від двох органів - Верховної Ради і Президента - і перед ними відповідального, що конфліктує з ідеєю переходу до парламентсько -президентської республіки.

4.2 Проблеми розуміння юридичної природи Парламенту як единого представницького органу

Відповідно до статті 75 Конституції України “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України”. Однак уже давно в науковій літературі порушується питання про недосконалість цієї конституційної формули, адже прийняття законів є основною, проте, далеко не єдиною функцією парламенту. Не відображення ж в Основному Законі його представницького статусу має наслідком відсутність глибоких доктринальних досліджень українського парламенту саме як єдиного представницького органу всього Українського народу.

Так, зокрема, за результатами проведення Всеукраїнського форуму вчені-правознавці у своїх висновках наголосили на необхідності «відображення в нормативному визначенні Верховної Ради її представницького характеру (ст. 75 Конституції України) - усталеного загальновизнаного положення світової конституційної теорії та один із світових шляхів підвищення конституційно-правового статусу парламенту України». Так, дійсно, у конституціях багатьох демократичних держав парламент характеризується, насамперед, саме як представницький орган. На цьому наголошує у своїй монографії й відомий конституціоналіст В.М. Шаповал, підкреслюючи, що «представницький характер є сутнісною ознакою парламенту». Однак у контексті цих слів видається нелогічною й непослідовною його ж таки думка про те, що «хоча в конституційній дефініції Верховної Ради України відсутня згадка про її представницький характер, це не можна однозначно вважати за недолік». На нашу ж думку, відсутність в Основному Законі України відображення «сутнісної ознаки парламенту», його змістовних характеристик саме як представницького органу призводить до викривлення його дійсної юридичної природи, ролі в суспільстві й знецінення його статусу як основного суб'єкта реалізації представницького народовладдя в Україні. До речі, варто звернути увагу на те, що в ч. 1 ст. 136 Основного Закону України Верховна Рада Автономної Республіки Крим визнається саме «представницьким органом Автономної Республіки Крим».

Виходячи з наведеного, основним завданням цієї статті є з'ясування й дослідження сутнісних ознак і характеристик парламенту як єдиного представницького органу всього Українського народу.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 17 жовтня 2002 р. № 17-рп/2002 зазначив, що «Верховна Рада України за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу». Фактично єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні лише відобразив у своєму рішенні «загальновизнане положення світової конституційної теорії» про представницький характер парламенту, не розкривши при цьому змістовні характеристики такого статусу. Отже, спробуємо сформулювати відповідні характерні ознаки представницького органу й дослідити через них юридичний статус парламенту як єдиного представницького органу всього Українського народу.

Так ще в Декларації про державний суверенітет України було закріплено, що «повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної й місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України». У Декларації також було закріплено, що вона «є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод». Крім того, першим «загальнометодологічним принципом» Концепції нової Конституції України, яка була схвалена Постановою Верховної Ради Української РСР від 19 червня 1991 р. № 1213-ХІІ, було визнано те, що «нова Конституція Республіки має ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, закріпити, розвивати і конкретизувати її положення». Зважаючи на це, у р. І «Засади конституційного ладу» цієї концепції також було підтверджено, що «повновладдя народу здійснюється на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через депутатів, обраних до Верховної Ради Української РСР і місцевих Рад народних депутатів. Від імені всього народу України може виступати виключно Верховна Рада України». Можна відразу помітити «усічений» склад цього формулювання, оскільки до тексту Концепції не були включені слова, що суттєво доповнювали зазначену формулу «представництва»: «Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України». На жаль, через 5 років, навіть така “урізана” ознака Верховної Ради України як представницького органу не була включена до остаточного тексту Основного Закону.

Чи є це великою проблемою? Чи впливає це на стан народовладдя й реалізацію принципу народного суверенітету в Україні? Чи впливає це на статус і діяльність Верховної Ради України? Безперечно. Більш того, такі (та аналогічні цим) «упущення» на рівні Конституції України, про які буде сказано далі, призвели, з одного боку, до нівелювання високого статусу Верховної Ради України як органу, що діє від імені й в інтересах усього Українського народу, а з іншого боку, - до зайняття цієї прогалини положеннями, що визначені законами України. Так, зокрема, згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат України - це обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України. Але ж при такому формулюванні, коли кожен окремо народний депутат є представником усього українського народу (а інакше зазначена дефініція й не читається), останній, як «довіритель», маючи 450 своїх представників, представлений таким чином у Верховній Раді 450 разів. На нашу думку, така формула представництва не відповідає ні логіці, ні статусу як народного депутата, так і Верховної Ради України. Таке формулювання фактично означає, що кожен виборець проголосував за обрання до складу Верховної Ради кожного з народних депутатів, що, звичайно, не відповідає дійсності. Зрозуміло, що кожен виборець може віддати свій голос не більше ніж за одного народного депутата. Крім того, будь-яка політична партія (якщо вибори проводяться за пропорційною виборчою системою) також може отримати на свою підтримку голоси лише певної частини виборців, тобто лише певної частини українського народу, а отже, де- факто, будь-яка фракція в парламенті (не говорячи вже про кожного окремого народного депутата) не може представляти весь Український народ.

Водночас, не варто також плутати «представництво» інтересів з виконанням народним депутатом своїх обов'язків «в інтересах усіх співвітчизників» (з тексту присяги народного депутата України - ч. 2 ст. 79 Конституції України). Тобто, представляючи інтереси своїх безпосередніх виборців, народний депутат, тим не менш, зобов'язаний у силу складеної ним присяги, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх без виключення громадян України. У контексті зазначеного і, незважаючи на те, що кожен народний депутат зобов'язаний діяти в інтересах усього українського народу, варто все ж таки чітко розуміти, що народний депутат і Верховна Рада - це два різні (як за юридичною природою, так і за обсягом повноважень) суб'єкти представницького народовладдя. І, на наше переконання, лише парламент може діяти від імені всього українського народу, що обов'язково повинно бути зафіксовано в тексті Основного Закону.

У межах поставленого питання - від імені кого діє Верховна Рада - ми фактично вже перейшли до одного з найважливіших питань - кого представляє (представником кого є) Верховна Рада? Незважаючи на те, що сенс постановки саме такого питання з першого погляду видається, як мінімум, дивним, проте має чіткі підстави для саме такого формулювання. Це, на нашу думку, одна з основних проблем юридичного розуміння парламенту, яка полягає в тому, що в науковій літературі дуже часто можна прочитати характеристику Верховної Ради України як «представницького органу держави». Більш того, у резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 р. № 17- рп/2002 також зазначено, що «Верховна Рада України за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу». Очевидним є те, що терміни «орган держави» чи «орган державної влади» є усталеними юридичними конструкціями, але в цьому контексті таке словосполучення не лише є некоректним по відношенню до єдиного джерела всієї верховної і первинної влади в Україні - Українського народу, а й суперечить принципам народного суверенітету.

До того ж такі визначення повністю суперечать «усталеним загальновизнаним положенням світової конституційної теорії» щодо юридичної природи парламенту. Це питання настільки серйозне й глибинне, що потребує окремого монографічного дослідження. Проте в межах цієї наукової статті ми не можемо хоча б коротко не зупинитися на поясненні деяких моментів.

Враховуючи все зазначене, Верховна Рада України повинна характеризуватися виключно як “представницький орган українського народу”. Адже, якщо кожен народний депутат є представником певної частини українського народу і, до речі, саме тому не може “бути на державній службі” (ч. 2 ст. 78 Конституції України), а Верховна Рада України діє “від імені українського народу”, то вона не може за своєю юридичною природою вважатися “представницьким органом держави” чи “органом державної влади”. Таке формулювання нівелює високий статус Верховної Ради України як представницького органу саме Українського народу.

ВИСНОВКИ

Сьогодні в Україні повним ходом йде розбудова правової, демократичної, соціальноорієнтованої держави.З цією метою постійно приймаються нові закони, видаються постанови і розплрядження, які направлени на врегулювання нових економічних політичних та інших відносин, а також на зміцнення і укріплення державності та суверенитету України, вдосконавлення державної влади.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу «розподілу влад», і, відповідно, інституту президенства, які вважалися «шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя». Hе останню роль у «відмові права на життя» президенства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Іншими словами життя засвідчило:

1)непридатність і навіть шкідливість теорії « поєднання влад», «одновладного правління»;

2)необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.

Я вважаю, що шлях реформ, який обрала наша країна приведе нас до створення дійсно правової, демократичної, соціальноорієнтованої та економічнопроцвітаючої держави.

Однопалатний характер парламенту породжує і може породжувати згодом певні проблеми, зокрема, щодо темпів законотворчості і якості законодавчих актів, місця законодавчої функції в системі функцій парламенту, щодо його відносин з іншими органами державної влади, зв'язків парламентаріїв з виборцями і з парламентами інших країн тощо.

Але при відсутності достатніх зовнішніх передумов для двопалатної структури наш парламент на цьому шляху має пройти певну відстань свого внутрішнього розвитку, визрівання, структуризації.

Оскільки в найближчі 5--10 років передбачається виконання парламентом значного обсягу робіт, практично створення нової системи законодавства і права, то ймовірно, що протягом цього часу відбуватиметься інтенсивний розвиток інфраструктури парламенту, широке залучення до законопроектних робіт органів виконавчої і судової влади, наукових установ і навчальних закладів, істотне зміцнення законодавчих, інформаційних, наукових та інших основ діяльності парламенту.

Для успішного функціонування нових і оновлених структур Верховної Ради першочерговим є істотне зміцнення їхньої правової бази, зокрема: прийняття законів про регламент, комітети Верховної Ради, про статус народного депутата та інших; створення відносно цілісної системи інфраструктури парламенту; широке залучення до здійснення законодавчих, установчих і контрольних функцій Верховної Ради всіх суб'єктів законодавчого, бюджетного, контрольного й установчого процесу; забезпечення тіснішої взаємодії Верховної Ради та з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування й об'єднаннями громадян.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України-Верховна Рада України; Конституція, від 28.06.1996 № 254к/96-ВР

2. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 № 55-XII

3. Закон України «Про вибори народних депутатiв України» від 17.11.2011 № 4061-VI

3. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV

4. Закон України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 № 2790-XII

5. Рішення Конституційного Суду України від 17.10.2002 № 17-рп/2002

6. Рішення Конституційного Суду України від 02.03.1999 № 2-рп/99

7. Постанова Верховної Ради Української РСР «Про Концепцію нової Конституції України» від 19.06.1991 № 1213-XII

8. Постанова Верховної Ради України «Про утворення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з доопрацювання проектів законів України» від 26.12.2002 № 381-IV

9. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. - 2-е вид. - К.: Наукова думка, 2000.

10. Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2003.

11. Кравченко В.В. Конституційне право України. - К.: Атіка., - 2002. - 480 с. - С.467.

12. Олуйко В.М. Парламентське право України: проблеми теорії та практики. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 216 с.

13. Парламентське право України: навчальний посібник / За ред. О.Н. Ярмиша. - Х.: ХНУВС, 2007.

14. Современньй парламент: теория, мировой опыт, российская практика / Под общ. ред. О.Н. Булакова - М.: Изд-во Зксмо, 2005. - 320 с

15. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. - К: Юрінком Інтер, 2002. - 536 с.

16. Горьовий Л. «Парламент України: проблеми управління»\\ «Віче», 1997. -№ 4 -Ст.5

17. Журавський В.С. Парламент України в системі органів державної влади // Парламентська реформа: теорія та практика: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т зак-ва Верховної Ради України, 2001. - С.86-87

18. Мірошниченко Ю.Р. Деякі концептуальні підходи до визначення суб'єктів представницького народовладдя в Україні // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - № 1/2012. - С. 31-35

19. Парламент в Україні: тенденції та проблеми становлення // Національна безпека і оборона. - 2003. - №2. - C.2-30.

20. Рогозін О. «Парламент України» \\ «Голос України», від 23.04.1998. -Ст.12.

21. Функції Верховної Ради України: критерії класифікації та види // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003. - № 11. - С.5-14.

22. Цвік М.В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник Академії правових наук України. - Харків, 2004. - № 3. - С.31.

23. Шатіло В. Соціальне призначення державної влади в умовах трансформації суспільства // Вибори та демократія. - 2011. - № 3 (29). - С. 57-62

24. Шемшученко Ю. Проблеми українського парламентаризму у світлі конституційної реформи в Україні // Стратегічні пріоритети, - №2 (7), 2008. - С. 20-25.

Размещено на Allbest.ru