Принцип поділу влади в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРИНЦИПУ ПОДІЛУ ВЛАДИ

1.1 Історико-правові аспекти поділу влади

1.2 Зміст принципу поділу влади

1.3 Місце і роль держави у здійсненні державної влади в Україні

РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ, ОРГАНІЗАЦІЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ ПОДІЛУ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

2.1 Принципи організації та функціонування державної влади в Україні

2.2 Система органів законодавчої влади в Україні

2.3 Виконавча гілка влади в Україні: поняття, функції

2.4 Роль судової влади у системі розподілу влади в Україні

РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

3.1 Проблеми реалізації принципу поділу влади на сучасному етапі розвитку держави

3.2 Конституційна реформа як новий рівень державного будівництва

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність дослідження. Держава є надзвичайно складним явищем суспільного життя. Вчені всіх епох намагалися зясувати причини виникнення держави, дати універсальне визначення поняття держави. Є десятки теорій походження держави(патріархальна, теологічна, договірна, теорія насильства, психологічна, расова, марксистська). Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні державні організації, які у юридичній науці називають механізмом держави. Механізм держави - це система всіх державних органів, які здійснюють її завдання і реалізують функції. Усе державне управління здійснюється за допомогою органів держав, державних підприємств і державних установ, які є різновидом державних організацій.Органи державної влади утворюють певну систему, яка характеризується функціональною і організаційною єдністю. Єдність системи органів державної влади відображають єдність інтересів та волі народу, яку вони покликані реалізувати.

Основною метою даної курсової роботи є дослідження та вивчення принципу розподілу влади в конституційній системі України, а також окремих державних органів як складову принципу розподілу влади, їх функції, взаємодію між собою, систему «стримувань і противаг», на прикладі Української моделі державотворення.

Предметом мого дослідження є принцип роботи державного апарату. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємодія у цілісній системи державного управління. А також про роль і сутність права у державно-правовій організації суспільства.

Об'єкт дослідження є сфера державно-правового функціонування суспільства.

Одним із методів дослідження моєї роботи є порівняльний метод, завдяки якому розглянуто організацію державно-правового управління, різноманітні установи і положення права у суспільства. Другим є системно-функціональний метод який розкриває системно-функціональну природу держави і права, їх суть та основні ознаки, а також їх регулювання суспільних відносин. Третім є історичний і логічний метод, адже він дозволяє простежити всю історію розвитку правових відносин і значимість права у суспільстві. влада держава законодавчий конституційний

Структура курсової роботи відображає мету, завдання та основні напрями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, які об'єднують 9 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи - 41 сторінка, кількість використаних джерел - 31 найменувань



РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРИНЦИПУ ПОДІЛУ ВЛАДИ

1.1 Історико-правові аспекти поділу влади

Поділ влади - одне з принципових умов і основний механізм функціонування всіх видів політичної неполітичною і влади. «Поділ влади виникає з властивості владі бути відносинами між суб'єктами (першу, або активним), від якого виходить вольовий імпульс,спонукання до дії, і суб'єктом (друга, або пасивним), який сприймає цей імпульс і здійснює спонукання, стає носієм влади, її виконавцем. Ця найпростіша структура розподілу і передачі влади зазвичай ускладнюється, особливо в інституціональному політичному (а також неполітичною - економічному, правовому, ідеологічному) процесі,коли другий суб'єкт передає вольовий імпульс наступного суб'єкту і т.д. аж до кінцевого виконавця (процес, що одержав найменування командування, або розпорядження і становить сутність влади) ». Байрачна А.К Конституційне право України: .-Х.: Право, 2008.-134 с.

Таким чином поняття« розподіл влади »досить широке і невіддільна від поняття «влади» і приймає при цьому самі різні форми вирази. У зв'язку з цим представляється доцільним простежити історичний шлях розвитку поділу влади до моменту його сучасного сприйняття в правовій державі в якості одного з основоположних принципів.

Поділ влади історично склалося на самих ранніх етапах формування держави і вилилося в спеціалізацію влади різних осіб і інститутів, в якій рано виявилися дві стійкі тенденції:концентрація влади в одних руках або в одному інституті і потреба розділити владу. Звідси і два наслідки,що випливають з цього подвійного ставлення до влади: боротьба за владу вже розділених інститутів і проти її поділу, з одного боку і прагнення впорядкувати відносити розділених влади і позбавити суспільство від зіткнень між ними з іншого.

Поряд з цим, в самому світській державі рано почалося розділення професійних функцій влади. Вже Аристотель відзначав існування в ньому законодавчого органу - магістратури (виконавчого установи) та судового органу. Відбувалося поділ влади між центральним і місцевим управлінням (самоврядування), формувалася все більш складна політична система суспільства, влади різних рівнів і з різними функціями. Феодальна організація влади з об'єднаними в особі володаря законодавчих, виконавчих і судових функцій включаючи функціональне та територіальний розподіл повноважень між центром і монархічним провінційними (міськими) парламентами, місцевим самоврядуванням, з становим представництвом частково обраних, частково включених до нього.

«Подальший розвиток розділених влади йшло декількома паралельними шляхами:

1) відбувалася централізація парламентських структур, зсув парламентаризму в центр з усією ідеологією і технікою формування представницької влади (її виборністю, принципами організації і т.п.);

2) зміцнювалася й удосконалювалася центральна урядова виконавча влада й особливо її апаратів, кадрів державних службовців;

3) завершилося формування виниклої у феодальному середньовіччі системи нагляду і відправлення правосуддя, передачі судових функцій від пануючої (сеньйоріальної) верхівки - спеціалізованим судовим органам ».

Цей об'єктивний процес одержав теоретичне обгрунтування в політико-філософської теорії поділу влади і супроводжувався проектами громадянського суспільства і правової держави, і конституційного ладу,реалізація яких була необхідною умовою ефективного поділу влади і в свою чергу залежала від поділу її на три відносно автономні,взаємозалежні і контролюючі один одного влади. Сама ідея поділу законодавчої, виконавчої та судової влади супроводжує пошук людством ідеальної держави протягом багатьох століть. У зародковому стані вона була присутня вже в поглядах давньогрецьких філософів (Арістотель, Полібій). Однак, як основний принцип складеного вчення про демократичну державу він був сформульований Д. Локком і розвинений згодом Ш. Монтеск'є. При цьому теоретична база була підготовлена всім об'єктивним ходом історії (про якому йшлося вище), а поштовхом до її оформлення послужили буржуазної революції в Англії (1640-1648гг.) і надалі у Франції (1789-1794гг .).

В основі політичної філософії Локка- лібералізму- лежить ідея власності («Трактати про уряд»). «Держава і громадянське суспільство спочивають на власності (малася на увазі приватна і особиста власність). У природному стані, каже Локк, люди, може бути, і живуть благополучно, але їм явно бракує багато чого, щоб зберегти власності. На основі суспільного договору засновується держава - соціальний інститут для охорони власності та дозволи пов'язаних з власністю непорозумінь. Для того щоб охорона власності не залежала виключно від волі властей, люди створюють закони і законодавство. Д. Локк пропонує систему стримувань і противаг - поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову з передачею кожної особливому колу осіб. Тоді, наприклад, у правовій монархічній державі законодавчою владою може бути аристократичний парламент, вищою виконавчою - король, а судову має сенс пропорційно поділити між аристократичним і демократичним станами » Баренбойм П. Д. 3000 років доктрини поділу влади. Суд Сьютера: Учеб. посібник. - М.: РОССПЕН, 2003. -153 с.

Знайшовши своє відображення в зарубіжному конституціоналізмі, ідея розподілу влад наприкінці ХІХ ст. була сприйнята і проголошена представниками прогресивної політичної думки в Україні. Відносно пізнє звернення до цієї ідеї тут було зумовлене об'єктивними причинами. На час її первісного формулювання та поширення український народ був уже позбавлений власної державності, що не могло не позначитися на змісті української політико-правової теорії. Особливо це стосувалося тих ідей, котрі були прямо віднесені до характеристик державного владарювання. До того ж більша частина України перебувала під імперською самодержавною владою, яка не тільки не передбачала будь-який поділ останньої, а й довгий час ставилася до подібних ідей як до злочинних.

Одним з перших політичних документів, де пропагувалась ідея розподілу влад, був конституційний проект, підготовлений Українською народною партією (УНП) у 1905 р. Цей проект, як і конституції переважної більшості зарубіжних країн, відбивав ідею розподілу влад у вигляді структурно-функціонального визначення вищих органів держави. Його автори фактично пропонували створити в Україні президентську республіку, де б законодавча влада належала двопалатному парламенту, виконавча - президенту, судова - судам і суддям.

Конституція УНР 1918 р. складається з восьми розділів, чотири з яких присвячені організації і компетенції органів влади, насамперед вищих органів держави. У розділі третьому зафіксований розподіл влад, але зроблено це у формі, значно відмінній від широко прийнятої. Так, у ст. 23 записано: "Верховним органом влади УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують органи виконавчої і судової влади УНР" Проект Конституції Української Народньої Республіки [текст вироблено 6 грудня 1917 р., проект тексту - 10 грудня 1917 р.]. Зміст ст. 24 зводиться до того, що "вища влада виконавча в УНР належить Раді Народних Міністрів". Нарешті, згідно з положенням ст. 25, "вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР" . Функції президента за Конституцією 1918 р. частково передані голові органу законодавчої влади. Зокрема, в ст. 35 зазначено, що "Голова Всенародних Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки". Голова Всенародних Зборів "за порозумінням" з радою старійшин (однією з парламентських структур) формує уряд, після чого останній подається на затвердження самим Зборам (ст. 52).

В Конституції (Основному Законі) УРСР, прийнятій 20 квітня 1978 р., було сказано, що "вся влада в Українській РСР належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу Української РСР. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів". Далі говорилося про те, що ради - Верховна і місцеві - становлять "єдину систему представницьких органів державної влади Української РСР" (ст. 78) Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки- Верховна Рада УРСР; Конституція, Закон від 20.04.1978 № 888-IX.

В основу побудови системи рад закладався так званий принцип демократичного централізму. При цьому стверджувалося, що ради безпосередньо і через створювані ними органи керують усіма галузями державного, господарського та культурного будівництва, приймають рішення, забезпечують їх виконання, здійснюють контроль за проведенням рішень у життя. Верховна Рада проголошувалася найвищим органом державної влади УРСР. Вона уповноважувалася розглядати та вирішувати будь-яке питання, що входило до відання Української РСР. Все це позначалось як "повновладдя рад".

Разом з тим радянські конституції регламентували питання формального розмежування повноважень різних ланок державного механізму. Схема такого розмежування за Конституцією 1978 р. була прив'язана до згадуваного визначення Верховної Ради УРСР як "найвищого органа державної влади Української РСР", а Ради Міністрів УРСР - як "найвищого виконавчого і розпорядчого органа державної влади Української РСР". Місцеві ради називались органами державної влади на відповідних рівнях, а створювані ними виконкоми - виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад.

Існування судів пов'язувалося з державною функцією правосуддя, а самі вони позначались у конституції загальною назвою судових органів. Судді ж обиралися радами і формально проголошувалися незалежними і такими, що підкоряються тільки закону. Все це не можна було сумістити з будь-яким прийнятим тлумаченням ідеї розподілу влад, що свідчило про її концептуальне неприйняття як на політичному, так і практико-юридичному рівні.

Новий етап політичної історії нашої країни можна пов'язувати з проголошенням Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Одне з положень цього акту містить формулювання, за яким "державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову" Декларація про державний суверенітет України- Верховна Рада УРСР; від 16.07.1990 № 55-XII. Це положення набуло характеру програмного для багатьох партійно-політичних сил як у наступні роки, так і у роки, що безпосередньо передували прийняттю Декларації. Однак сама ідея розподілу влад тлумачилася ними по-різному.

1.2 Зміст принципу поділу влади

Якими б не були різні варіанти механізму дії принципу поділу влади теорія в основі визначає наступний його зміст.

«Законодавча влада має верховенство, оскільки вона встановлює правові засади державного і суспільного життя,основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики країни, а отже,визначає в кінцевому рахунку правову організацію і форми діяльності виконавчої та судової влади. Чільне положення законодавчих органів у механізмі правової держави обумовлює вищу юридичну силу прийнятих ними законів, надає загальнообов'язковий характер нормам права, виражених в них. Однак верховенство законодавчої влади не носить абсолютного характеру. Межі її дії обмежені принципами права, природними правами людини, ідеями свободи і справедливості. Вона знаходиться під контролем народу і спеціальних конституційних органів, з допомогою яких забезпечується відповідність законів чинній Конституції.

Виконавча влада в особі своїх органів займається безпосередній реалізацією правових норм, прийнятих законодавцем. Її діяльність повинна бути заснована на законі, здійснюватися в рамках закону. Виконавчі органи та державні посадові особи не мають права видавати загальнообов'язкові акти, що встановлюють нові, не передбачені законом права або обов'язки громадян і організацій. Виконавча влада носить правовий характер лише в тому випадку, якщо вона є підзаконним владою, діє на засадах законності. Стримування виконавчої влади досягається також за допомогою її підзвітності та відповідальності перед представницькими органами державної влади. У правовій державі кожен громадянин може оскаржити будь-які незаконні дії виконавчих органів і посадових осіб у судовому порядку.

Судова влада покликана охороняти право, правові підвалини державного і суспільного життя від будь-яких порушень, хто б їх не здійснював. Правосуддя в правовій державі здійснюється тільки судовими органами. Ніхто не може привласнити собі функції суду. У своїй правоохоронної діяльності суд керується тільки законом, правом і не залежить від суб'єктивних впливів законодавчої або виконавчої влади. Незалежність і законність правосуддя є найважливішою гарантією прав і свобод громадян, правової державності в цілому. З одного боку,суд не може привласнювати собі функції законодавчої або виконавчої влади, з іншого боку його найважливішим завданням є організаційно-правової контроль за нормативними актами цих влади.

Судова влада, таким чином, виступає стримуючим чинником,попереджує порушення правових установлень, і перш за все конституційних, як з боку законодавчих, так і виконавчих органів державної влади, забезпечуючи тим самим реальний поділ влади ».

Таким чином, розмежування єдиної державної влади на три відносно самостійні і незалежні галузі запобігає можливим зловживання владою та виникнення тоталітарного управління державою, не пов'язаного правом. Кожна з цих влади займає своє місце в загальній системі державної влади і виконує властиві тільки їй завдання і функції. Рівновага влади підтримується спеціальними організаційно-правовими заходами, які забезпечують не тільки взаємодія.

У той же час вони гарантують незалежність однієї влади від іншої в межах тих же повноважень. Слід зазначити, що принцип поділу влади є одним із принципів правової держави і ефективно може діяти тільки в зв'язці з ними, найважливішими з яких є принцип законності, взаємна відповідальність держави та особистості,реальність прав особи. Кузьменко О. Про необхідність реформування судової системи України// Кримінілістика, 2009., №3 - с. 145 - 147.

1.3 Місце і роль держави у здійсненні державної влади в Україні

Суб'єктом здійснення державної влади є держава. Вона займає одне з провідних місць у політичній системі. Це зумовлено тим, що лише держава:

а) володіє суверенною владою, тому що вона є уособленням суверенітету народу і суверенітету нації і є результатом реалізованого права на самовизначення;

б) виступає офіційним представником (через представницький вищий законодавчий орган влади) усього народу;

в) забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що перебувають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;

д) має спеціальний апарат, що забезпечує виконання державних функцій;

ж) може встановлювати правила поведінки, тобто формально-обов'язкові для всіх правові норми, за допомогою яких регулювати суспільні відносини.

Виходячи з ознак держави як суб'єкта політичної системи суспільства необхідно зупинитися на головних, загальновизнаних формах взаємодії держави з іншими суб'єктами політичної системи. Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи у обсязі і мірі, необхідних для виконання загальнонародних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення законами, що приймаються вищими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю громадських організацій, трудових колективів, передбачає відповідальність осіб за порушення законодавства. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія.- К.: Юридична фірма «Салком»; Юрінком Інтер, 2005.-121 с

Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш важливими складовими всякої влади, що має соціальний характер, є суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб'єкти влади. Суверенність означає певну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору відповідного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнятого рішення. Суб'єктом і об'єктом владовідносин є люди. Тому людина і влада співвідносяться по-різному. Так, влада особи у громадянському суспільстві грунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство обумовлює виникнення держави якраз для того, щоб економічну владу власника забезпечити політичне. Держава повинна увібрати у себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність.

РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ, ОРГАНІЗАЦІЯ ТАРЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ ПОДІЛУ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

2.1 Принципи організації та функціонування державної влади в Україні

Організація та діяльність органів державної влади здійснюється за принципом народного суверенітету, одним з елементів якого є поділ державної влади на законодавчу (здійснює Верховна Рада України), виконавчу (Кабінет Міністрів України, міністерства та ін. центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації), судову (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції - Верховний Суд України, місцеві суди). Окреме місце в системі органів державної влади займає Президент України та органи прокуратури.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Порядок утворення прав і обов'язків, а також розподіл повноважень між трьома гілками влади, іншими словами, устрій державного ладу і системи державних органів, визначаються Конституцією держави, адже латинське costitutio саме й означає устрій положення. Фрицький О. Ф. - Конституційне право України: Підручник. -- К: Юрінком Інтер, 2002. -15 с

Важливою віхою в становленні незалежної української держави стало прийняття Верховної Радою нової Конституції України, що заклала основи нового державного устрою. Відповідно до нині діючої Конституції влада в Україні належить народу України. Народ здійснює влада безпосередньо і через систему державних органів і органів місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на основі державних програм.

Законодавча влада здійснюється народом через референдум і парламент, що обирається на основі загальних демократичних виборів,- Верховну Раду.

Виконавча влада реалізується Президентом України через створений їм уряд - Кабінет Міністрів - і систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади.

Судова влада здійснюється системою судів загальної юрисдикції, а також спеціалізованих судів. Закон передбачає також діяльність Конституційного Суду. Основною задачею Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України, захист конституційних прав і свобод громадян, забезпечення політичної й економічної стабільності в Україні.

В Україні признається і гарантується місцеве самоврядування. Місцеве самоврядування - це гарантоване державою право і реальна спроможність територіальної громади (общини), тобто жителів села або добровільного об'єднання в сільську общину жителів декількох сіл, селища, міста, самостійно, під свою відповідальність, вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські Ради і їхні виконавчі органи, а також через районні й обласні Ради, що подають загальні інтереси територіальних общин сіл, селищ і міст. Борденюк В.І. Місцеве самоврядування та державне управління: конституційно-правові основи співвідношення та взаємодії: Монографія.-К.: Парламентське видавництво, 2007.-34 с

2.2 Система органів законодавчої влади в Україні

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

До повноважень Верховної Ради України належать:

- внесення змін до Конституції України;

- визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

- призначення виборів Президента України;

- усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

- розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

- затвердження бюджету і внесення змін до нього;

- оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;

- прийняття рішення про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

- надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до її компетенції. Серед них - затвердження загальної структури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпеки України, інших військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ. Вона також ухвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших держав на територію України. Костюченко О. А. Конституційне право України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. -- К.: КНЕУ, 2001. --51 с

Основними організаційно-правовими формами діяльності Верховної Ради є

Голова Верховної Ради:

- веде її засідання;

- організовує підготовку питань на розгляд Верховної Ради;

- керує діяльністю апарату Верховної Ради;

- представляє парламент у зовнішніх зносинах;

- підписує акти Верховної Ради.

2.3 Виконавча гілка влади в Україні: поняття, функції

Виконавча владу в Україні складають Кабінет Міністрів, центральні (міністерства, відомства) та місцеві (обласні, районні державні адміністрації) органи виконавчої влади. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004-117 с

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (уряд). Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді у межах, передбачених Конституцією.

Кабінет Міністрів забезпечує:

- державний суверенітет і економічну самостійність;

- здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики;

- виконання Конституції і законів, актів Президента;

- проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сфері праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

- підготовку проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою;

До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр призначається Президентом за згодою Верховної Ради. Інші члени Уряду призначають Президентом за поданням Прем'єр-міністра.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Нижник Н.Р, С.Д. Дубенко Органи державної влади в Україні: структура, функції і тенденції розвитку .- К.: ЗАТ «Нічлава», Івано-Франківськ, 2003.-56 с

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

- виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

- законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

- виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

- підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

- звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

- взаємодію з органами місцевого самоврядування.

2.4 Роль судової влади у системі розподілу влади в Україні

Судова влада в Україні представлена Конституційним Судом України, судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т.- Т. 1 / За ред. В.Ф. Погорілка.-К.: Юридична думка, 2006.-143 с

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів.

Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

До складу Верховного Суду України входять судді, обрані на посаду безстроково. Їх кількість встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України.

Голова Верховного Суду та його заступники обираються Пленумом Верховного Суду України строком на п'ять років шляхом таємного голосування. Голова Верховного Суду України не може бути обраний на цю посаду більш як на два строки підряд.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України відповідно до законодавства.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди - Вищий адміністративний суд та Вищий господарський суд.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія.- К.: Юридична фірма «Салком»; Юрінком Інтер, 2005.-231 с

Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступника голови суду. У місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п'ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди.

Голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду строком на п'ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів - голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів - рекомендації відповідної ради суддів).

У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.

Апеляційними загальними судами є:

- апеляційні суди областей (у разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області);

- апеляційні суди міст Києва та Севастополя;

- Апеляційний суд Автономної Республіки Крим;

- військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України;

- Апеляційний суд України.

Апеляційними спеціалізованими судами є:

- апеляційні господарські суди;

- апеляційні адміністративні суди.

Апеляційні спеціалізовані суди утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента. До їх складу входять судді, як правило, обрані на посаду судді безстрокове, голова суду та його заступники.

Апеляційні суди здійснюють такі повноваження:

- розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

- розглядають по першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних господарських судів);

- ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику;

- надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим судам;

- здійснюють інші повноваження, передбачені законом.



РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

3.1 Проблеми реалізації принципу поділу влади на сучасному етапі розвитку держави

Змодельований за змістом чинної редакції Конституції України принцип поділу влади у цілому носить асиметричний і незбалансований характер, реалізовуючись в умовах недостатньо ефективного функціонування механізму системи стримувань і противаг. Мартинюк, Р.С. Компетенційний дуалізм виконавчої влади: державно-правовий досвід П'ятої Французької Республіки та України [Текст] / Р. С. Мартинюк // Право України : юрид. журн. / гол ред. О.Д. Святоцький. - К.: “Право України”, 2011. - № 1. - С. 200-208.

Головна суперечність Основного Закону нашої держави полягає в тому, що, з одного боку, у ній закріплено достатньо широкий спектр конституційних прав і свобод людини і громадянина, навіть у порівнянні з так званими розвиненими демократіями світу, та, з іншого боку, закріплено таку організацію державної влади, що не здатна забезпечити і гарантувати більшість із цих прав і свобод. Ця внутрішня суперечність відображає об'єктивну суперечність між українським суспільством та існуючою антидемократичною державною владою.

Недосконалість конституційних основ публічної влади в Україні має місце, найперше, в організації верховної державної влади, яка виявляється розподіленою між двома центрами влади: Парламентом та одноосібним главою держави - Президентом України.

Якщо Парламент згідно Конституції України визначає загальні засади внутрішньої і зовнішньої політики та затверджує програму діяльності Уряду як вищого органу в системі виконавчої влади, то у Президента України залишаються вирішальні владні засоби впливу на діяльність Кабінету Міністрів України. У той же час Глава держави взагалі не відповідає перед Парламентом за будь-які свої дії (окрім злочинних). Ця суперечність є не лише джерелом постійної напруженості у відносинах Президента з Верховною Радою України (насамперед у визначенні політичного курсу держави), а й робить внутрішньо суперечливим становище Уряду, а отже, істотно знижує ефективність державної влади загалом.

У відносинах Глави держави та Верховної Ради України можна виокремити цілий ряд проблем їхньої взаємодії.

Найпершим таким недоліком є фактична відсутність у Президента України можливості розпускати представницький орган. У більшості країн світу, де функціонують парламентські чи змішані республіканські форми правління, механізм впливу глави держави на парламент шляхом його дострокового розпуску можна вважати одним з найважливіших важелів системи стримувань і противаг у їхніх відносинах. Згідно ст. 90 Конституції України Президент, окрім права достроково припинити діяльність Парламенту у разі, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, іншої можливості для його розпуску не має.

Наступну групу недоліків можна виокремити серед взаємовідносин Президента та Парламенту у законотворчій сфері. Глава держави у даній галузі володіє достатньо широким набором важелів впливу та втручання. Це стосується, перш за все, права законодавчої ініціативи та права вето Президента. Мартинюк, Р.С. Конституційна реформа в Україні: спроба критичного аналізу [Текст] / Р.С. Мартинюк // Актуальні питання реформування правової системи України: збірник наукових статей за матеріалами IV Міжнародної науково-практичної конференції (1-2 червня 2007 року; Луцьк) : у 2 т. Т. 1. - Луцьк: РВВ “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2007. - С. 232-236.

Стосовно права законодавчої ініціативи, то варто згадати про те, що окрім подання законопроектів до Парламенту у звичайному порядку, він також має право на подання законопроектів, що визначені ним як невідкладні та розглядатимуться позачергово (ст. 93 Конституції України). Цікавим є також той факт, що в силу того, що Кабінет Міністрів України є відповідальним перед Главою держави, останній може втручатись у законодавчу діяльність Парламенту шляхом подання законопроектів через Уряд, який у той же час замість втілення власного права законодавчої ініціативи, натомість змушений враховувати поставлені перед ним завдання Президента.

Іншим механізмом впливу на законотворчий процес є реалізація Президентом України права вето. Глава держави може ветувати закони, ухвалені Верховною Радою України. І хоча Парламент має формальну можливість подолати вето Президента України за допомогою кваліфікованої більшості у дві третини голосів усього складу Верховної Ради України, однак після цього закон повинен бути промульгований Главою держави та оприлюднений протягом десяти днів. На практиці цей механізм є абсолютно бездієвим у силу того, що Конституцією України водночас не передбачено ніякої відповідальності Президента України в разі непідписання закону навіть після подолання вето. Оскільки без цього підпису закон не може набути чинності, то Президент України може практично одноосібно обирати на власний розсуд, які законопроекти в результаті таки будуть реалізовані у вигляді законів, а які будуть ним просто проігноровані.

Важливим засобом реалізації системи стримувань та противаг у відносинах президента та парламенту є інститут імпічменту. Український варіант цієї процедури наділений значним недоліком, що нівелює реальність його втілення. Проблема полягає у тому, що згідно ст. 111 Конституції України питання усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Після проведення розслідування створеною тимчасовою слідчою комісією та оприлюднення висновків, рішення про висунення звинувачень Президенту приймається двома третинами від конституційного складу Парламенту. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України. І тут варто зауважити, що якщо прийняття рішень про висунення звинувачень за допомогою двох третіх у Парламенті ще може бути реалізовано, то набрання трьох четвертих для усунення Президента України з посту у порядку імпічменту видається гіпотетично можливим, але реально нездійсненним.

Конституція України, як і більшість інших держав зі змішаною президентсько-парламентською формою правління, не відносить Главу держави до будь-якої з гілок влади. Фактично статус Президента України покликаний носити скоріше функцію вищого арбітражу та забезпечувати ефективну взаємодію між усіма іншими гілками влади. Однак, формально не віднесений до жодної з гілок влади Президент на практиці виконує найчастіше роль глави виконавчої влади, при цьому не несучи жодної відповідальності за діяльність виконавчого органу.

Реалії свідчать, що Президент України є ключовою складовою системи виконавчої влади. Характер його компетенційних зв'язків з Кабінетом Міністрів України та усією гілкою виконавчої влади загалом унаочнює домінантність ролі Президента України у сфері виконавчої влади. Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу.-К.: Парламентське вид-во, 2004.-215 с

Так, Президент України володіє широким колом повноважень у сфері кадрових призначень виконавчої вертикалі. Глава Держави призначає Прем'єр-міністра України. Для цього потрібна згода більшості у Верховній Раді України. Звільнити Прем'єр-міністра України також може і Президент України (завжди), і Верховна Рада України (лише якщо до цього вона не схвалила Програми діяльності Уряду). На практиці головним у призначенні Прем'єр-міністра є саме Президент. Навіть якщо Верховна Рада України відмовляється дати згоду на кандидатуру Прем'єр-міністра України або відправляє його у відставку, саме Президент України вирішує, чи ця особа залишиться на посаді як виконувач обов'язків Прем'єр-міністра (що може затягтися на термін до року), чи буде замінена іншою. Згадана можливість вже була реалізована ще у період перебування на посаді Президента Леоніда Кучми.

Склад Кабінету Міністрів України призначає і звільняє також Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Однак оскільки сам Глава Уряду є залежним від Глави держави та може бути звільнений ним у будь-який момент, такі подання є скоріше формальністю, аніж реальним засобом впливу. Тобто, фактично Президент України формує склад Уряду самостійно.

Подібна ситуація характеризує також реалізацію кадрових повноважень Президента. За поданням Прем'єр-міністра України (яке скоріше є формальністю) Президент України призначає і звільняє голів місцевих державних адміністрацій, а також більшість керівників центральних органів влади. Для призначення та звільнення голів Антимонопольного комітету, Фонду держмайна та Державного комітету телебачення і радіомовлення України Президенту України потрібна згода Верховної Ради України.

Ще однією суперечністю реалізації принципу поділу влади, що існують на сьогодні в Україні, є формальний характер парламентської відповідальності Уряду. Основний Закон України передбачає можливість відправити Уряд у відставку шляхом прийняття резолюції недовіри. У разі прийняття Верховною Радою України такої резолюції Прем'єр-міністр України повинен подати заяву Президенту України про відставку. Така конституційна умова викликає достатньо логічне запитання про те, яким чином повинна бути приведена у дію прийнята резолюція недовіри в разі, якщо Прем'єр-міністр України відповідної заяви не подасть. Або ж, якщо навіть заява буде подана, як будуть розвиватися події у разі небажання Президента України підписати цю заяву. Таким чином, виникнення подібної ситуації, механізму вирішення якої Основним Законом України не передбачено, може стати причиною серйозної державно-правової і політичної криз.

Залежність Кабінету Міністрів України від Президента України підтверджується також і тим, що Глава держави може скасувати акти Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим (АРК) без будь-якого вмотивованого пояснення таких дій. Окрім того, закріплена за Урядом солідарна відповідальність перед Парламентом унеможливлює звільнення Верховною Радою України якогось конкретного міністра. Водночас такою можливістю володіє Глава держави.

Існування у державі інституту контрасигнатури є ще одним важливим механізмом реалізації системи стримувань і противаг у контексті обмеження діяльності виконавчої гілки влади. Цей механізм полягає в необхідності скріплення підписом Прем'єр-міністра України та профільного міністра актів Президента України, що стосуються сфери компетенції органів виконавчої влади (звільнення з посад членів Уряду та інших керівників виконавчої влади). Цей механізм є практично єдиним засобом впливу Уряду на Президента, що існує в Україні. Однак, інститут контрасигнатури можна вважатати одним з конституційно-правових “привидів” української політико-правової реальності, який за умов цілковитої залежності Прем'єра від Президента, об'єктивно не може знайти жодних можливостей для практичного застосування.

Значним недоліком, що також унеможливлює ефективну реалізацію принципу поділу влади в Україні, є відсутність парламентської інвеститури Уряду. Функціонування цього механізму покликане надати реальну можливість представницькому органу брати участь у формуванні Уряду. Він є фактично способом висловлення довіри кандидатові на посаду Прем'єра, а також програмі дій нового Уряду. Парламентська інвеститура передбачає, що не лише прем'єр-міністр постає перед парламентом, але він у визначений строк подає програму діяльності уряду, і тільки тоді, коли програму затверджено, уряд приступає до виконання повноважень. До того часу уряд не є легітимним. Згаданий інститут Основним Законом України не передбачений, що надає змішаній формі правління в Україні особливої виключності. До прийняття Закону України “Про Кабінет Міністрів України” у 2006 р. Україна була єдиною країною зі змішаною формою правління, де Програму діяльності Уряду можна було затвердити будь-коли, тобто Уряд міг функціонувати з незатвердженою Програмою.

Відсутність існування цього механізму в Україні частково пов'язане з іншим недоліком вітчизняної політико-правової практики. Парламентська інвеститура уряду за своєю природою покликана примусити главу держави під час процедури формування уряду зважати на те, щоб його склад міг завжди опиратися на парламентську більшість. Конституція ж України не висуває жодних вимог стосовно існування у Парламенті постійної більшості, хоча ефективна діяльність Кабінету Міністрів України як теоретично, так і практично вимагає законодавчого забезпечення з боку Верховної Ради України та існування в Парламенті стабільної проурядової більшості. Роль більшості (у сенсі арифметичної більшості голосів при голосуванні) зводиться до затвердження поданої Президентом України кандидатури Прем'єр-міністра України, затвердження Програми діяльності Уряду та можливості висловити йому недовіру.

Існування формального впливу Парламенту на формування складу Кабінету Міністрів України та припинення його повноважень не лише спричиняє ситуацію відсутності конструктивного зв'язку представницького органу та Уряду, але й також слугує додатковим фактором, що позбавляє особливих стимулів до утворення постійної коаліційної більшості у Парламенті. Тарасова О.Є. Принцип поділу влади і громадянське суспільство. Діалектика взаємозв'язку (соціально-філософський аспект). - Красноярськ: Красноярський державний технічний університет, 2004. -87 с

Зазначені недоліки постійно позначалися в минулому (до моменту прийняття конституційних поправок від 8 грудня 2004 р.) і впливають на сучасному етапі на взаємодію Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Як правило, більшість у Верховній Раді України формувалася ситуативно, ухвалювалася лише частина урядових законопроектів. Це мало наслідком безсистемність формування законодавчого поля країни, вносило ускладнення в діяльність виконавчої гілки влади.

У силу того, що Основний України не закріплює положення про необхідність існування постійної більшості у законодавчому органі, виникає ситуація, за якої Верховна Рада України є відповідальною за діяльність Кабінету Міністрів України, на який вона реально не впливає.

Підсиленню обмеженості взаємозв'язків між Урядом і Парламентом сприяє також відсутність інституту індивідуальної політичної відповідальності членів Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України.

Певні проблеми існують також і у сфері взаємодії Конституційного Суду України з іншими вищими органами державної влади. Як вже зазначалося, склад Конституційного Суду України призначається Президентом України, Верховною Радою України та з'їздом суддів України. Кожен з трьох органів призначає рівну кількість суддів (6 суддів), що сприяє досягненню незалежності самого Суду та його тісної взаємодії з Главою Держави, Парламентом та судами загальної юрисдикції. Проте, у разі, коли будь-який з трьох повноважних органів не призначають свою квоту суддів, ані Конституція України, ані Закон “Про Конституційний Суд України” не передбачають жодних механізмів реагування та усунення такої ситуації. Її виникнення є достатньо небезпечною та ставить під загрозу повноцінне функціонування Суду. Такий прецедент вже мав місце в українських державно-політичних реаліях, коли у 2005 році у зв'язку з закінченням терміну дії повноважень 16 суддів Президент України та з'їзд суддів України призначили свої квоти, а Верховна Рада України з певних політичних мотивів цього не зробила.

Висновки. Отож, підсумовуючи усі проблеми реалізації принципу поділу влади в Україні на сучасному етапі, найбільш вагомими можна назвати такі:

- загальна незбалансованість системи поділу влади;

- низький рівень політичного впливу Верховної Ради України як представницького органу;

- фактичне підпорядкування виконавчої влади (Кабінету Міністрів України та місцевих адміністрацій) Главі Держави, який, проте, не несе жодної відповідальності за результати її діяльності;

-відсутність ефективних механізмів взаємозв'язку та впливу Верховної Ради України на Кабінет Міністрів України, що значно погіршує рівень їхньої конструктивної взаємодії;

- недієвість механізму стримувань і противаг у відносинах між Президентом України і Верховною Радою України, відсутність дієвих механізмів парламентського контролю.

3.2 Конституційна реформа як новий рівень державного будівництва

Конституційна реформа в Україні повинна забезпечити чіткий розподіл між різними гілками влади - законодавчою, виконавчою, судовою. Для цього, крім змін до Конституції, терміново необхідно впровадити реформи у правоохоронній та судовій системах, у виборчому законодавстві, забезпечити реальну боротьбу з корупцією. Шемшученка Ю.С. Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики .-К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006.-154 с

Існує як мінімум три важливі причини, що обґрунтовують необхідність конституційної реформи.

...