Принцип поділу влади в Україні

1. На момент ухвалення Конституції у 1996 році в українських правотворців було недостатньо знань і досвіду для належного закріплення конституційних засад функціонування та розвитку деяких інститутів. Це призвело до недоліків конституційних положень чи навіть некоректного відображення цілих правових інститутів. Наприклад, недостатнє розуміння доктрини прав людини призвело до того, що соціально-економічні права було закріплено в такій самій правовій формі, як і основоположні права та свободи людини. Механізм організації влади не відповідає засадам змішаної республіки. Недоліки в регулюванні центрального рівня виконавчої влади, зокрема використання невизначеного поняття «інші центральні органи виконавчої влади», перешкодили коректному проведенню адміністративної реформи. Було закладено не найкращі основи для розвитку місцевого самоврядування, а регіональне самоврядування не передбачене Конституцією взагалі.

2. Ідеї значної кількості конституційних положень зазнали спотворення при застосуванні відповідних норм. Вади конституційних положень використовувалися суб'єктами політичних відносин їх для того, аби привласнити собі якомога більше повноважень, уникнути відповідальності. Низка положень порушувалася й ігнорувалася владними суб'єктами. Під час підготовки та проведення конституційної реформи можна ідентифікувати всі проблеми застосування Конституції і встановити додаткові гарантії, що захищатимуть від зловживань владними суб'єктами на майбутнє.

3. Легітимність Конституції на даний час є сумнівною. Першого удару по ній завдали внесенням змін у 2004 році. Шкоди було завдано не лише порушенням процедури, а й мотивацією змін та самим їх необдуманим змістом. Другим ударом стало рішення Конституційного суду від 30 вересня 2010 року, яким КС постановив визнати такими, що не відповідають Конституції, зміни 2004 року (це після неодноразового застосування та тлумачення відповідних конституційних норм самим судом) Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010, і відновити дію попередньої редакції Конституції України. Внаслідок цього рішення в Україні змінилося конституційне регулювання, що є парадоксом у практиці конституціоналізму. Саме через це Парламентська асамблея Ради Європи у своїй резолюції №1755 від 4 жовтня 2010 року «Функціонування демократичних інституцій в Україні» закликала Верховну Раду «ініціювати всеосяжний процес конституційної реформи з метою приведення Конституції України у повну відповідність до європейських стандартів». РЕЗОЛЮЦІЯ 1755 (Парламентської Асамблеї Ради Європи "Функціонування демократичних інституцій в Україні".- Документ 994_a37, поточна редакція - Прийняття від 25.11.2010 І ще одного удару по легітимності Конституції було завдано під час внесення до неї змін 1 лютого 2011 року, коли серед тих, хто голосував за відповідне рішення, опинився навіть депутат, котрий на час голосування перебував за кордоном і мав при собі картку для голосування. Немає гарантії, що він був єдиним, за кого проголосували всупереч його волі.

Названі вище проблеми, що пов'язані зі змістом конституційних положень, їх застосуванням та легітимністю, не можуть бути вирішені інакше, ніж шляхом конституційної реформи. Тож необхідність у конституційній реформі справді є.

Складніше відповісти на друге запитання -- чи є належні умови для проведення конституційної реформи сьогодні?

На жаль, сьогодні можна назвати щонайменше чотири підстави для хвилювання за позитивну результативність конституційної реформи.

1. Перманентні і грубі порушення чинної Конституції найвищими посадовцями держави, від владних рішень яких залежить доля конституційної реформи. Насамперед це стосується Верховної Ради, президента і Конституційного суду.

Верховна Рада закріплює у законах ширші повноваження для президента, ніж йому визначено Конституцією. До того ж Основний Закон не передбачає для президента права давати органам влади і посадовим особам обов'язкові для виконання доручення. Така практика виникла ще за президентства Леоніда Кучми, зловживав цим і Віктор Ющенко. Віктор Янукович «узаконив її» та використовує у значно більших масштабах. Неконституційна практика вищих органів державної влади призвела до того, що юридична і фактична конституції в Україні не співпадають.

2. Повна деградація законодавчого процесу. Парламентські процедури дотримуються лише тією мірою, яка не перешкоджає ухваленню необхідних владі рішень, і лише для того, щоб створювати видимість законодавчого процесу. Керовані неособисті голосування під час пленарних засідань Верховної Ради стали антиконституційною повсякденністю. Депутати голосують невідомо за який текст поправок до закону чи навіть самого закону в цілому, оскільки часто відповідні законопроекти не роздаються, а поправки не готуються й не оголошуються перед голосуванням. Тексти законів змінюються вже після їх прийняття у Верховній Раді. Запитання, хто зараз в Україні є законодавчим органом, насправді не таке просте.

3. Неспроможність Конституційного суду відстояти верховенство Конституції. Орган, який видає на догоду політичній владі потрібні рішення (всупереч своїм попереднім правовим позиціям, не обґрунтовуючи й не пояснюючи належним чином їх змін), аж ніяк не може забезпечити конституційну справедливість у державі.

Всю квінтесенцію новітньої практики Конституційного суду увібрало в себе рішення №15-рп від 11 липня 2012 р. у справі про обрання голови Верховної Ради. Рішення Конституційного Суду України від 11.07.2012 № 15-рп/2012 Рішення винесли за два дні від моменту внесення відповідного подання, що апріорі унеможливлює належне вивчення справи, дотримання всіх процедур її розгляду та прийняття фахового рішення. Політична вмотивованість такої поспішності, як і самого рішення, була очевидною. Представники парламентської більшості звернулися до Конституційного суду з поданням щодо конституційності процедури обрання спікера, коли невирішеним залишалося питання про відставку Володимира Литвина за його заявою у зв'язку з прийняттям із численними порушеннями процедури Закону «Про засади державної мовної політики». Конституційний суд визнав неконституційними положення регламенту щодо обрання голови Верховної Ради таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Така процедура є чи не єдиним способом провести реальне, а не фіктивне голосування у парламенті, адже, як мінімум, потрібна присутність депутатів. Слід зазначити, що за такою процедурою обирають самих суддів Конституційного суду у Верховній Раді, однак щодо спікера вона виявилася неконституційною.

4. Намагання влади розколоти суспільство шляхом штучного нагнітання проблем навколо мовного питання. Ухвалений Закон «Про порядок використання мов» не лише: а) не відповідає за змістом Конституції; б) прийнятий без дотримання базових вимог процедури (не було навіть зрозуміло, за який текст відбувається голосування); в) призвів до низки рішень органів місцевого самоврядування щодо регіональних мов, хоча повноважень приймати такі рішення відповідним органам не надає навіть прийнятий закон (фактично було запущено хвилю свавільних рішень, однак незаконна діяльність здобула схвалення та заохочення). Закон, до того ж, порушив встановлений у суспільстві консенсус щодо використання мов та потенційно заклав протистояння у цьому питанні. Така ситуація не сприяє належному проведенню конституційної реформи. Венеціанська комісія неодноразово наголошувала на тому, що конституційна реформа має проводитися в атмосфері, яка сприяє суспільному діалогу, а прийняті рішення мають бути результатом широкого суспільного консенсусу. Є ризик, що мовне питання буде поставлене на порядок денний конституційної реформи для того, аби відвернути увагу суспільства від зловживань конституційними змінами. Це зведе нанівець шанси досягти цілей конституційної реформи.

Рекомендації Венеціанської комісії щодо конституційної реформи в Україні, які послідовно було викладено у її висновках, умовно можна поділити на такі, що стосуються процедур конституційної реформи, та такі, що стосуються змісту необхідних конституційних змін.

Згідно із рекомендаціями Венеціанської комісії, процедури, необхідні для проведення конституційної реформи, мають відбуватися:

-- при безумовному дотриманні положень про порядок внесення змін до Конституції;

-- відкрито, прозоро, з широким та вільним громадським обговоренням в атмосфері, яка сприяє такому обговоренню;

-- зміни, що вносяться до Конституції, як правило, мають базуватися на широкому консенсусі, досягнутому серед політичних сил та в суспільстві;

-- на перебіг конституційної реформи не може впливати процес виборів, а конституційні зміни не можуть бути предметом короткострокових політичних розрахунків.

Щодо змісту конституційної реформи ключові рекомендації та позиції Венеціанської комісії такі:

-- необхідно закріпити у Конституції України чіткий розподіл повноважень між вищими органами влади, удосконалити механізм стримувань та противаг і встановити додаткові механізми парламентського контролю над виконавчою владою;

-- система правління має бути максимально чіткою, відповідні положення не повинні створювати передумов для зайвих непорозумінь та політичних конфліктів;

-- неприйнятним є включення до Конституції незадовільних, із правової точки зору, положень заради досягнення політичного компромісу чи інших політичних цілей1.

Таким чином, можна узагальнити, що потреба конституційної реформи в Україні справді є. Вона обумовлена необхідністю, по-перше, виправити певні недоліки змісту конституційних положень, по-друге, перервати практику спотворення Конституції в процесі її реалізації, зокрема шляхом встановлення додаткових запобіжників від зловживання владою, по-третє, відновити легітимність Конституції.

Хоча конституційна реформа потрібна, є вагомі підстави для побоювань, що в нинішніх умовах вона може бути проведена не на користь, а на шкоду конституційному ладу України. Такі підстави -- систематичні порушення чинної Конституції з боку найвищих посадових осіб держави -- президента і народних депутатів, а також неспроможність Конституційного суду відстояти верховенство Конституції.

Конституційній реформі мало б передувати припинення порушення Конституції органами влади, що відповідальні за проведення реформи, інакше щирість їхніх намірів та легітимність прийнятих рішень будуть під великим сумнівом. Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи. Аналітична доповідь [Текст] // Національна безпека і оборона : [журн.] / гол. ред. Є. Шульга. К.: Центр Разумкова, 2007. - № 1 (85). - С. 3-42.

Оскільки процес підготовки конституційної реформи було розпочато на тлі недотримання чинної Конституції, Конституційна асамблея мусить докласти всіх зусиль до мінімізації негативного впливу політичних обставин та забезпечення підготовки конституційної реформи в інтересах суспільства. Для цього асамблеї насамперед потрібна чітка і продумана методологія роботи, якої наразі не напрацьовано. Без визначеної заздалегідь методології Конституційна асамблея ризикує бути використаною для схвалення кимось підготовленого законопроекту. Якщо таке станеться, то це слід вважати кінцем усіляких шансів на легітимну конституційну реформу в сьогоднішній політичній ситуації.

В умовах, коли для політики та правової культури прийнятне використання конституційних змін як інструменту забезпечення політичної вигоди, вкрай необхідними є об'єктивні індикатори, що дозволять визначити, чи конституційна реформа належна. Ключовий такий індикатор -- висновки Венеціанської комісії. Реформа, яка не відповідатиме рекомендаціям Венеціанської комісії щодо порядку проведення конституційної реформи та змісту необхідних конституційних змін, здатна лише поглибити проблеми правового і демократичного розвитку України.

ВИСНОВКИ

Сьогодні в Україні повним ходом йде розбудова правової, демократичної, соціально-орієнтованої держави. З цією метою постійно приймаються нові закони, видаються постанови і розпорядження, які направлені на врегулювання нових економічних і політичних та інших відносин, а також на зміцнення і укріплення державності суверенітету України, вдосконалення державної влади.

Докладно ознайомившись з принципом роботи державного апарату, можна зробити наступні висновки:

1)розподіл влади тісно пов'язаний із суверенітетом народу. Принципи суверенітету народу та розподіл держаної влади - це взаємодоповнюючі принципи. Згідно з першим принципом влада єдина і не подільна та належить народу, який реалізовує її через інститути безпосередньої та представницької демократії. Саме через інститути представницької демократії. Влада народу делегується державним органом і здійснюється у різноманітних формах, які в юридичній науці називаються функціями державної влади. З цього випливає, що розподіл державної влади - не що інше, як поділ функцій державної влади;

2)згідно з ідеями конституційно-правової думки, функції державної влади прийнято ділити на три основні: законодавчу, виконавчу та судову. Кожна із вищеназваних функцій реалізовується окремою системою державних органів - парламентом, урядом та судами.

3)розподіл державної влади передбачає самостійність та незалежність окремих гілок влади у здійсненні своїх функцій. Це полягає у таких аспектах: конституцією чітко визначається сфера компетенції (обсяг повноважень) кожної із гілок влади, забороняється втручання у сферу компетенції іншої гілки влади. З іншого боку, передбачається спеціальний механізм урівноваження (механізм стримування та противаг), що полягає в існуванні організаційно - правових та інституційних засобів взаємовпливу між гілками влади (можливість дострокового розпуску парламенту, імпічменту президенту, вето президента та інше);

4)у сучасній теорії конституційного права немає визначення поняття принципу поділу влади, який би найбільш повно розкрив його суть. Таким чином, на основі теоретичного аналізу наукового матеріалу можна подати таке концентроване визначення принципу поділу державної влади: це система норм-принципів, які спрямовані на забезпечення єдності державної влади та її організаційно-функціонального розподілу між конституційно визначеною системою органів державної влади, що мають визначену сфери компетенції та врівноважені за допомогою механізмів взаємостримування та противаг;

Однак існуючі вади у законодавстві є об'єктивними перешкодами на шляху підвищення якості судочинства. Перш за все йдеться про вади процесуального законодавства, реформування якого має бути першочерговим кроком судової реформи. Йдучи таким поміркованим шляхом, ми маємо можливість пристосувати нові судові процедури до існуючої системи судів, уникати ліквідації та реорганізації судів, утворення нових судів, що може призвести до дезорганізації судової системи та катастрофічних наслідків для країни. У зв'язку з цим слід вітати ті зусилля, яких докладають суб'єкти законодавчої ініціативи та парламент для вдосконалення судових процедур.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Проект Конституції Української Народньої Республіки [текст вироблено 6 грудня 1917 р., проект тексту - 10 грудня 1917 р.]

2. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки- Верховна Рада УРСР; Конституція, Закон від 20.04.1978 № 888-IX

3.Декларація про державний суверенітет України- Верховна Рада УРСР; від 16.07.1990 № 55-XII

4.Конституція України-Верховна Рада України; Конституція, від 28.06.1996 № 254к/96-ВР

5. Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010

6. Рішення Конституційного Суду України від 11.07.2012 № 15-рп/2012

7. РЕЗОЛЮЦІЯ 1755 (Парламентської Асамблеї Ради Європи "Функціонування демократичних інституцій в Україні".- Документ 994_a37, поточна редакція - Прийняття від 25.11.2010

8. Агабеков Г. Б. Концепція поділу влади: історія та сучасність. Наук.-аналіт. огляд. - М.: ИНИОН, 1992. - 54 с.

9. Байрачна А.К Конституційне право України: .-Х.: Право, 2008.-416с.

10. Баламезов С. Конституційне право. Підручник для вузів. - М., 2000. - 432

11. Баренбойм П. Д. 3000 років доктрини поділу влади. Суд Сьютера: Учеб. посібник. - М.: РОССПЕН, 2003. - 285 с

12. Бисага Ю.М,. Бисага Ю.Ю Конституційне право України: Навчальний посібник .-Ужгород: Ліра, 2007.-370с.

13. Борденюк В.І. Місцеве самоврядування та державне управління: конституційно-правові основи співвідношення та взаємодії: Монографія.-К.: Парламентське видавництво, 2007.-576с.

14. Колодій А.М. . Державне будівництво і місцеве самоврядування К.: Юрінком Інтер, 2007.-504с.

15. Костюченко О. А. Конституційне право України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 116 с.

16. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004- 512 с

17. Нижник Н.Р, С.Д. Дубенко Органи державної влади в Україні: структура, функції і тенденції розвитку .- К.: ЗАТ «Нічлава», Івано-Франківськ, 2003.-284с.

18.Орзих М.Ф. Конституционная реформа в Украине: Учебное пособие.- О.: Юридична літерату-ра, 2003.-128c.

19.Погорілко В.Ф. Органи державної влади України .-К., 2002.-592с.

20. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т.- Т. 1 / За ред. В.Ф. Погорілка.-К.: Юридична думка, 2006.-544с.

21.Тарасова О.Є. Принцип поділу влади і громадянське суспільство. Діалектика взаємозв'язку (соціально-філософський аспект). - Красноярськ: Красноярський державний технічний університет, 2004. - 452 с.

22. Тодика Ю.М. Конституційне право України . -- К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. -- 544 с.

23.Фрицький О. Ф. - Конституційне право України: Підручник. -- К: Юрінком Інтер, 2002. - 536 с.

24. Чушенко В.І., Заяць І.Я. Конституційне право України: Підручник; В.І. Чушенко (заг. ред.); Львівський національний ун-т ім. Івана Франка.-К.: Ін Юре, 2007.-485с.

25. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія.- К.: Юридична фірма «Салком»; Юрінком Інтер, 2005.-560с.

26. Шемшученка Ю.С. Конституційне право України. Академічний курс: Підручник: У 2 т.-Т. 2.-К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008.-800с.

27. Шемшученка Ю.С. Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики .-К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006.-334с.

28. Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу.-К.: Парламентське вид-во, 2004.-520с.

29. Єрмолін, В.П. Конституційні засади виконавчої влади в Україні (проблеми теорії і практики) [Текст] : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук / В.П. Єрмолін. - К.: Українська Академія державного управління при Президентові України, 2003. - 19 с.

30. Кузьменко О. Про необхідність реформування судової системи України// Кримінілістика, 2009., №3 - с. 145 - 147.

31. Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи. Аналітична доповідь [Текст] // Національна безпека і оборона : [журн.] / гол. ред. Є. Шульга. К.: Центр Разумкова, 2007. - № 1 (85). - С. 3-4

Размещено на Allbest.ru