Інститут банкрутства

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

банкрутство боржник законодавство господарський

Вступ

1. Теоретичні засади інституту банкрутства

1.1 Історичний розвиток інституту банкрутства

1.2 Розвиток законодавства про банкрутство в Україні

2. Загальна характеристика інституту банкрутства

2.1 Поняття та ознаки банкрутства, його види

2.2 Сторони у справі про банкрутство

2.3 Судові процедури, що застосовуються до боржника в процесі провадження у справі про банкрутство

2.4 Мирова угода

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми дослідження. Проведення в Україні економічних перетворень, спрямованих на застосування ринкових принципів регулювання господарської діяльності, відродило в господарсько-правовій практиці інститут банкрутства, що гарантує одночасно захист економічних інтересів кредиторів, а також держави як загального регулятора ринку. В умовах економічної кризи в Україні значна кількість підприємств не може здійснити розрахунки з державою і кредиторами. Таке становище підприємств у світовій практиці називається банкрутством.

Термін "банкрутство" походить від італійського bancarotta - "зламана огорожа". Під ним розуміють неспроможність або відмову юридичної чи фізичної особи платити кредиторам за своїми зобов'язаннями через відсутність грошей. 30 червня 1999 року (з подальшими змінами та доповненнями) Верховною Радою України прийнято Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон), яким викладено в новій редакції попередній Закон України "Про банкрутство".Законом запроваджено дещо новий підхід у справі про банкрутство підприємств-боржників, основний акцент дії якого спрямовано на застосування механізму відновлення платоспроможності боржника.

Наявність серйозних суперечностей у законодавстві України, що регулює господарські відносини, є на сьогодні однією з найболючіших проблем. Такий стан речей безпосередньо пов'язаний з неефективністю і неякісністю законодавства, що регулює підприємництво загалом, та законодавства у сфері банкрутства підприємств зокрема. З огляду на це, неабиякого теоретичного і практичного значення набувають спроби здійснення комплексного аналізу наявних колізій законодавства про банкрутство з метою розробки засобів їх подолання.

Відповідно до законодавства банкрутство (неплатоспроможність) в Україні визначається як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Проблемні аспекти правового регулювання інституту банкрутства можна поділити на декілька груп: проблематика у визначенні понять банкрутство, неплатоспроможність, фінансова неплатоспроможність; проблеми відкриття провадження у справах про банкрутство, процедурні проблеми оскарження судових актів при банкрутстві підприємств. Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження.

Об'єктом дослідження курсової роботи є суспільні відносини з питань фінансової неспроможності суб'єктів господарювання.

Предмет дослідження - інститут банкрутства: поняття, історичні умови виникнення, ознаки.

Метою курсової роботи є дослідження інституту банкрутства.

Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:

- визначити теоретичні засади інституту банкрутства;

- охарактеризувати інститут банкрутства.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

1. Теоретичні засади інституту банкрутства

1.1 Історичний розвиток інституту банкрутства

Історія банкрутства починається з моменту виникнення ринкових відносин. Становлення ринку викликало потребу усунути небажані наслідки неспроможності підприємців (лихварів, купців, торговців, банкірів, заводчиків, фермерів). На першому етапі втручання держави носило каральний характер, який в більшості своїй зводився до простої помсти. Поступово законодавство якісно міняло свої встановлення, переносячи акценти на майнове забезпечення боргу і його реальне повернення в натурі.

У традиційному розумінні банкрутство виявляло собою каране невиконання боржником, який зазнав фінансової неспроможності, своїх зобов'язань по відношенню до кредиторів щодо майна. Банкрутство (умисне чи необережне) тягло за собою покарання, а дії, що призвели до таких наслідків, але настали без вини боржника мали назву неспроможність і не підлягали кримінальному покаранню. Більше того, передумовою кримінальної відповідальності за банкрутство було судове визнання неспроможності.

Однак накопичений історичний досвід доводить про різні підходи до визначення поняття "неспроможність" та "банкрутство", розмежування засобів цивільно-правового та кримінально-правового захисту та регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством. Італійські слова "banka rotta", що в перекладі означає зламана лава, поступово були запозичені законодавствами багатьох країн і з часом стали вживатися поряд з терміном "неспроможність". Однак в одних країнах, як було встановлено вченими, ці поняття вживалися як синоніми, а в інших - встановлювалися законодавчі розмежування (за галузевою приналежністю). Термін "неспроможність" в Голландії означав нездатність задовольнити вимоги кредиторів, у Франції цей термін використовувався для визначення фактичної платоспроможності боржника, а в Італії - тимчасова неплатоспроможність. До того ж не вирішено питання щодо співвідношення цих двох понять: в одних країнах використовується лише термін "банкрутство", в інших - паралельно термін "неплатоспроможність". На формування українського сучасного законодавства про банкрутство неабиякий вплив справило вітчизняне законодавство. В Руській Правді зустрічаємо описи неспроможності та банкрутства. "Судебник" 1550 р. містить опис двох видів неспроможності: "безхитрісна" та "винна неспроможність". "Соборне Укладення" 1649 р. також поділяло неспроможність на "нещасну" та "злісну". Отже відповідальність боржника залежала від виду неспроможності.

У XVIII ст. в Російській Імперії було підготовлено проекти - "Статути про банкротів". Саме в проектах цих Статутів термінам "банкрутство" та "неспроможність" надавався різний зміст. Коли йшлося про неправомірні дії, законодавець використовував лише термін "банкрутство". А прийнятий у 1800 р. в Російській Імперії "Статут про банкротів" поділяв неспроможність на три види: "нещасну", "необережну" та "злісну". При цьому необережна та злісна неспроможність в даному Статуті об'єднувалися загальною назвою "банкрутство". Отже аналіз нормативних актів того періоду показує, що для тієї стадії розвитку вітчизняного законодавства характерним був поділ між цивільно-правовим поняттям "неспроможності" та кримінально-правовим - "банкрутство". При цьому терміном "банкрутство позначався кримінально-правовий" аспект у відносинах, пов'язаних з неспроможністю.

Пам'ятники Київської Русі свідчать, що вже в той період існувала нормативно-правова основа для визнання неспроможних боржників банкротами. Саме там мало не вперше в історії був закріплений диференційований підхід до оцінки неспроможності, була усвідомлена нещасна неспроможність, що виникла не з вини боржника, і разом з тим вводилися норми про сувору кару за зловмисну неспроможність, коли боржник ховався від сплати боргів "втечею в чужу землю". Цікаво, що вже в ранньому російському законодавстві про неспроможність вводилася черговість задоволення вимог кредиторів. Першим по черзі був князь, за ним іноземні і іногородні купці, а останніми - місцеві кредитори. В більш пізньому російському законодавстві, наприклад, в Укладенні Олексія Михайловича 1649 роки, перевага в черговості кредиторів віддавалася державній казні і іноземним кредиторам. В 1740 році з'явився кодифікаційний законодавчий акт - Статут банкрота, а в 1800 році - Статут про банкротів. Згідно зі Статутом 1800 року банкротом вважалася особа, що не "може сповна заплатити своїх боргів". Вводилося три види банкрутства: від нещастя, від недбалості і вад, від фальсифікації. Відносно кожного з видів неспроможності вживалися різні заходи. У будь-якому випадку банкрот не вважався "ганебним", якщо не було доведено його злісний намір. Боржник, що став банкротом "від нещастя", звільнявся від відповідальності за всіма своїми боргами. Необхідно відзначити, що разом з традиційними процедурами конкурсного виробництва російське законодавство тієї пори регламентувало також інші процедури, направлені на відновлення платоспроможності боржників в процесі торгової неспроможності, тобто те, що на сучасній мові називають реабілітаційними (відновними) процедурами. Для їх проведення були створені адміністрації з торгових справ.

Таким чином, історія банкрутства починається з моменту виникнення ринкових відносин. У традиційному розумінні банкрутство виявляло собою каране невиконання боржником, який зазнав фінансової неспроможності, своїх зобов'язань по відношенню до кредиторів щодо майна. Банкрутство (умисне чи необережне) тягло за собою покарання, а дії, що призвели до таких наслідків, але настали без вини боржника мали назву неспроможність і не підлягали кримінальному покаранню. Більше того, передумовою кримінальної відповідальності за банкрутство було судове визнання неспроможності.

1.2 Розвиток законодавства про банкрутство в Україні

В епоху СРСР банкрутства не існувало. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фундації міністерств), або списувало борги (колгоспам). На процеси розвитку законодавства про банкрутство вже у незалежній Україні суттєво вплинув ряд внутрішніх факторів, до яких, якщо розглядати національне законодавство, належать особливості його історичного розвитку: протягом досить тривалого періоду часу (початок 20-х років-90-ті роки ХХ сторіччя) норми, які регулювали відносини банкрутства, не використовувалися на практиці, а правова регламентація відносин банкрутства була відсутня.

До 1992 року в Україні не застосовувалася процедура банкрутства. Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств. Закон був простим і суть його зводилася до ліквідації підприємства. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників: він був кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до примушування боржника будь-якими шляхами розрахуватися з кредиторами. Але це був перший інститут банкрутства. Після вступу цього Закону в силу стали очевидними недостатність та недосконалість його положень. Це пояснювалось тим, що Закон України "Про банкрутство" готувався при відсутності реальної практики; в ньому не були відображені правові традиції: законодавець не тільки не урахував зарубіжний досвід, але й залишив поза своєю увагою історичний досвід правового регулювання відносин банкрутства (неплатоспроможності).

До суттєвих недоліків Закону України "Про банкрутство" 1992 року слід віднести:

- невизначеність термінів (банкрутство визначалося як фактичний стан неплатоспроможності боржника без згадування про те, що це перш за все юридичний факт, який встановлюється судом);

- обмеженість цілей правового регулювання;

- невиправдано обмежене коло суб'єктів банкрутства, до яких належали лише суб'єкти підприємницької діяльності, які мали статус юридичної особи;

- невизначеність правового положення кредиторів (перш за все заставних), інших учасників провадження у справах про банкрутство;

- регламентація тільки двох судових процедур банкрутства (ліквідаційної процедури та процедури санації), які не були забезпечені механізмом практичної реалізації; не були визначені строки проведення цих процедур;

- відсутність регламентації процесуальних особливостей розгляду справ про банкрутство та ін.

Слід також відзначити і той факт, що Закон "Про банкрутство" увійшов до пакету приватизаційних документів і в його основу була покладена гіпертрофована прокредиторська концепція, реалізація якої повинна була максимально спростити процес переходу прав власності на майнові об'єкти від держави до інших осіб. Таким чином, під час дії Закону "Про банкрутство" звернення до механізму ліквідації майна боржника було домінуючим. Найбільш широко цей механізм використовувався як додатковий інструмент приватизації державних підприємств, який давав можливість визнавати боржника банкрутом, незважаючи на інколи незначний розмір його заборгованості в порівнянні з вартістю його майна.

Як вже зазначалося вище, в Законі містилося багато прогалин, що ускладнювало його застосування арбітражним судом. На основі накопиченого досвіду і в умовах відсутності повноцінного закону про банкрутство Вищий арбітражний суд прийняв повномасштабне роз'яснення "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство" від 18 листопаду 1997 року. Не дивлячись на те, що роз'яснення не давало відповіді на багато питань, воно все ж таки мало великий позитивний ефект. Перш за все роз'яснення інтерпретаційними нормами заповнило прогалини в Законі України "Про банкрутство", полегшило роботу арбітражним судам і учасникам процедури банкрутства. Але найважливіше, нові інтерпретаційні норми згодом стали нормами нового закону. Проте роз'яснення розкривало значення не ефективного закону, а отже, не могло його поліпшити. З'явилася необхідність ухвалення нового закону, який би більш повно і чітко регулював процедуру банкрутства.

Таким став Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника і визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. В порівнянні з колишньою редакцією Закону змінені підстави для порушення справи про банкрутство, визначені строки провадження справи; встановлені нові судові процедури; з'явилася нова судова фігура - арбітражний керівник та ін. Звичайно, в законі ще багато редакційних неточностей, суперечностей, але в цілому він відповідає сучасним вимогам економіки. Основна ідея Закону полягає в збереженні господарюючого суб'єкта шляхом застосування до нього спеціальних реабілітаційних процедур. Тільки у разі неможливості відновлення своєї платоспроможності боржник може бути визнаний банкротом і тоді його майнові активи підлягають повному розпродажу з метою задоволення вимог кредиторів. Особливістю Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є те, що цей Закон регулює дві великі групи суспільних відносин - матеріальні (організаційно-правові та частково процедурні), що пов'язанні з відновленням платоспроможності боржника, та процесуальні - пов'язані з визнанням боржника банкрутом.

Матеріальні відносини складаються, як правило, при здійсненні заходів щодо запобігання банкрутству боржника (надання фінансової допомоги, досудова санація). Окремі матеріальні відносини виникають і функціонують також при застосуванні судових процедур (розпорядження майном боржника, вжиття заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, передбачених планом санації тощо). Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин щодо: порушення провадження у справі, забезпечення грошових вимог кредиторів, попереднього засідання господарського суду, судової санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, мирової угоди, припинення провадження у справі про банкрутство тощо.

Нова редакція Закону України "Про банкрутство" є, по суті, не тільки абсолютно новим законом, але й безперечним шагом вперед в регулюванні відносин, які виникають у зв'язку з неплатоспроможністю та банкрутством боржника. Разом з тим Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" хоч і передбачає певні передумови для поновлення платоспроможності боржника, який опинився у тяжкому фінансовому стані, однак прогалини, прорахунки, протиріччя і неузгодженість нового закону були помічені спеціалістами ще на стадії його підготовки, причому позбавитися від них в процесі праці над законопроектом не вдалося. Викладене можна пояснити, по-перше, тим, що розробники нового закону не залучали до праці над ним вчених, суддів господарського суду, інших фахівців у цій галузі; по-друге, тим, що Закон представляє собою фрагментарну рецепцію положень раніше діючого Закону Російської Федерації "Про неплатоспроможність (банкрутство)" 1997 року, по-третє, тим, що в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" відсутня логічна послідовність викладення нормативних положень, чіткий зв'язок між ними та ін.

Таким чином, можна сказати, що на процеси розвитку законодавства про банкрутство вже у незалежній Україні суттєво вплинув ряд внутрішніх факторів, до яких, якщо розглядати національне законодавство, належать особливості його історичного розвитку: протягом досить тривалого періоду часу (початок 20-х років - 90-ті роки ХХ сторіччя) норми, які регулювали відносини банкрутства, не використовувалися на практиці, а правова регламентація відносин банкрутства була відсутня. До 1992 року в Україні не застосовувалася процедура банкрутства. Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств. Закон був простим і суть його зводилася до ліквідації підприємства. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників: він був кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до примушування боржника будь-якими шляхами розрахуватися з кредиторами. Але це був перший інститут банкрутства.

Великим кроком для розвитку законодавства даної сфери стало прийняття нового Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 року, який дії і зараз. Порядок і умови визнання суб'єктів підприємництва банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів врегульовані положеннями Глави 23 Господарського Кодексу "Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом", а також Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Положення цього Закону застосовуються також і до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (тобто не є суб'єктами підприємницької діяльності). Разом з тим, положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств, а також до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.

Окремі відносини щодо провадження у справах про банкрутство регулюються також Господарським процесуальним кодексом України, про що в Законі робляться спеціальні застереження. Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України "Про банки і банківську діяльність" (ст. 88 Закону), а порядок продажу майна банкрута регулюється також з урахування вимог Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Такими є основні нормативно-правові акти, що регулюють інститут банкрутства в Україні.

2. Загальна характеристика інституту банкрутства

2.1 Поняття та ознаки банкрутства, його види

Згідно з ч. 2 ст. 209 Господарського Кодексу банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури. З порівняльного аналізу назви статті 209 ГК - "неспроможність суб'єкта підприємництва" і змісту цієї статті можна зробити висновок, що законодавець вживає терміни "нездатність" і "неспроможність" як тотожні (це важливо, оскільки Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" оперує терміном "неспроможність").

Стаття 1 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) під неплатоспроможністю розуміє неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення. Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб'єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з метою отримання прибутку).

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва. Для нашого часу не є характерним паралельне вживання термінів "банкрутство" та "неспроможність".Як вже зазначалося вище, головний документ, що регламентує інститут банкрутства, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р., у ст. 1 визначає банкрутство, як визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Термін "неспроможність" самостійного значення не має, він не включений у перелік термінів, наведених у ст. 1 названого Закону України. Однак ним оперують при визначенні таких понять як банкрутство, боржник, неплатоспроможність тощо. Зрозуміло, що неспроможність у даному випадку мається на увазі лише фінансова. Слід зауважити, що оскільки банкрутством у наш час визнається неспроможність боржника, яка була визнана господарським судом, то виникає потреба існування терміна, який характеризував би існуючу неспроможність ще до визначення цього факту, стану підприємства в судовому порядку.

Законодавець визнав неспроможність суб'єкта фінансово-господарської діяльності виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку їх сплати не інакше, як через відновлення платоспроможності терміном "неплатоспроможність". Отже термін "фінансова неспроможність" не є таким, що характеризує лише нездатність (неспроможність) виконати грошові зобов'язання через відсутність коштів для оплати (готівкових, на рахунках підприємства тощо). Цей термін значно ширший і означає неспроможність взагалі виконати грошові зобов'язання в строк будь-яким способом: чи то шляхом розрахунку з кредиторами коштами суб'єкта господарської діяльності, чи то шляхом продажу частини майна цього підприємства тощо. Нині ставляться нові вимоги до термінологічної бази, які передбачають необхідність відповідності термінів у всіх галузях права одному значенню. Отже, сучасне господарське право використовує два поняття: "банкрутство" та "неплатоспроможність". Умовно їх можна назвати двома видами неспроможності боржника. Але різниця між ними у тому, що неплатоспроможність - це неспроможність виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку, а банкрутство - цілковита неспроможність відновити свою платоспроможність, визнану господарським судом. Банкрутство зумовлюється неплатоспроможністю, а не навпаки. Отже вживання терміна "банкрутство" вказує на те, що факт неплатоспроможності вже визнаний господарським судом.

Неплатоспроможність виступає тим єдиним показником фінансового стану підприємства (одним з показників цілковитої фінансової неспроможності), який враховується при розв'язанні питання про порушення справи про банкрутство у господарському суді. Спочатку звернемося до визначення поняття фінансового стану підприємства. Під ним розуміють стан забезпеченості грошовими коштами для здійснення господарської діяльності і своєчасного проведення грошових розрахунків. Якщо цей стан незадовільний, то підприємство є неплатоспроможним; якщо задовільним (достатня забезпеченість грошовими коштами) - платоспроможним.

Але такий показник фінансового стану суб'єкта господарської діяльності, як нездатність здійснити грошові розрахунки в належний термін, ще не може свідчити про цілковиту нездатність підприємства вести господарську діяльність і відсутність у нього реальних перспектив на повернення грошових коштів кредиторам тощо. Існує думка, що оскільки визначення фінансового стану підприємства залежить не лише від показника його платоспроможності, то останній є однією з умов фінансової неспроможності. Тобто стан повної нездатності суб'єкта господарської діяльності вести свою фінансово-господарську діяльність охоплюється терміном "фінансова неспроможність". Неплатоспроможність - це один з цілої низки показників, який характеризує фінансовий стан підприємства. Він ще не означає незадовільний фінансово-господарський стан підприємства взагалі. Навіть за навмисного створення неплатоспроможності, це повинно розглядатися лише як посягання на доведення суб'єкта господарської діяльності до стану фінансового краху.

Б. Поляков також стверджував, що такий показник фінансового стану суб'єкта господарської діяльності, як неплатоспроможність, є підставою для ініціювання провадження по справі про банкрутство, однак не може бути свідченням обов'язкового визнання боржника банкрутом. Цей показник лише передбачає недостатність майнових активів боржника для виконання грошових зобов'язань перед кредиторами. Тільки після проведення певних судових процедур можна встановити неможливість відновлення платоспроможності суб'єкта господарювання. Саме тому Б. Поляков неплатоспроможність визнає лише припущенням того, що підприємство знаходиться у стійкому негативному фінансовому стані.

Отже, неплатоспроможність - це один з показників цілковитої фінансової неспроможності і саме він є підставою порушення господарського провадження у справі про банкрутство. Факт банкрутства ж свідчить про повну фінансову неспроможність суб'єкта господарської діяльності. Адже при проведенні провадження у справі про банкрутство проводився фінансово-господарський аналіз усього підприємства, всіх його показників, а встановлені відмінні показники обов'язково використовуються для відновлення платоспроможності боржника і якщо все ж таки суб'єкт господарської діяльності визнається банкрутом, це означає, що він є фінансово неспроможним. Багато вчених, що займаються вивченням та вдосконаленням законодавства про банкрутство, вважають необхідним законодавчо закріпити значення такого терміну як "фінансова неспроможність". Він свідчив би про наявність усіх показників негативного фінансового стану суб'єкта господарювання. Терміни "неспроможність" та "банкрутство" характеризують один і той самий фінансовий стан підприємства, але різниця між ними у тому, що в першому випадку існування цього факту не залежить від рішення господарського суду, а в другому - це стан підприємства, засвідчений рішенням господарського суду. Тобто за ознакою наявності підтвердженості даного стану господарським судом неспроможність може розглядатись як антипод банкрутства. Але ж обидва терміни характеризують одне й те саме явище, тільки у першому випадку - фактичний фінансово-господарський стан суб'єкта господарської діяльності, а в другому - засвідчення (оцінка) цього факту судовими органами. Законодавець у диспозиціях кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за кримінальне банкрутство вживає терміни "фінансова неспроможність" у ст. 218 КК та "стійка фінансова неспроможність" у ст. 219, 220 КК.

Аналіз наукового тлумачення даних термінів свідчить про те, що його автори ототожнюють ці терміни і надають їм таких значень:

- під фінансовою неспроможністю розуміється такий фінансовий стан боржника, за якого виконання ним своїх зобов'язань перед кредиторами та бюджетом є неможливим взагалі або без застосування передбаченої законом особливої процедури відновлення платоспроможності (санації);

- фінансова неспроможність - це неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов'язання перед кредиторами після настання встановленого строку їх сплати.

Отже, не можна ототожнювати поняття "неплатоспроможність" та "фінансова неспроможність", оскільки перше є лише складовою частиною другого широкого поняття, яке характеризує фінансовий стан суб'єкта господарської діяльності. Те що одні автори тлумачать цей термін як стан підприємства, який виникає одразу після невиконання в строк грошових зобов'язань, а інші тлумачать той самий термін як стан підприємства, що характеризується нездатністю самостійно виконати ці зобов'язання через відсутність майна, є свідченням проблеми з цього питання. Саме закріплення терміна "фінансова неспроможність" у законодавстві призведе до розв'язання цієї проблеми і гарантуватиме уникнення таких непорозумінь. Таким чином, фінансова неспроможність - це фінансовий стан суб'єкта господарської діяльності, за якого він не здатний самостійно відновити свою платоспроможність та задовольнити законні вимоги кредиторів. Із введенням такого терміна в галузь господарського права вирішиться багато спірних питань даної галузі.

Отже, можна зробити висновок, що у законодавстві використовується декілька близьких за значенням, але не тотожних термінів: банкрутство, неплатоспроможність, фінансова неспроможність. Для того, щоб в повному обсязі зрозуміти сутність цих понять, треба розглядати їх у комплексі. Узагальнюючи та аналізуючи поняття банкрутства, як основного поняття даного інституту, можна виділити такі його основні ознаки:

- інститут банкрутства застосовується за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);

- встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

- зміст встановленого господарським судом факту банкрутства - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч. 4 ст. 205 ГК);

- неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попре здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта.

Ні Закон України "Про банкрутство", ні Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не встановлюють видів банкрутства і не передбачають критеріїв їх диференціації.

Вивчивши та узагальнивши наукову розробку інституту банкрутства, можна виділити такі види банкрутства:

Правомірне - самобанкрутство;

Неправомірне - фіктивне, умисне і злісне.

Фіктивним банкрутством вважається завідомо неправдива офіційна заява суб'єктом підприємницької діяльності про нездатність виконувати зобов'язання перед кредиторами і бюджетом за наявності фактичної можливості виконання прийнятих на себе зобов'язань. Суд після встановлення фактичної платоспроможності суб'єкта відмовляє в задоволенні заяви про визнання банкрутом. Також треба зазначити, що за такі дії засновника, власника або службової особи суб'єкта підприємницької діяльності згідно зі ст.218 Кримінального Кодексу України передбачається кримінальна відповідальність. Умисне банкрутство - умисне створення важкого фінансового становища (балансової або абсолютної неплатоспроможності) суб'єктом підприємницької діяльності або особою, що має право давати обов'язкові для суб'єкта розпорядження (керівником або власником), що заподіяло матеріальної шкоди державним чи громадським інтересам та охоронюваним законом правам та інтересам кредиторів або інші тяжкі наслідки. Умисне банкрутство спричиняє за собою кримінальну відповідальність в порядку, встановленому Кримінальним Кодексом України (ст. 219 ККУ).

Злісне банкрутство - визначається як доведення суб'єкта підприємницької діяльності до умисного банкрутства повторно або систематично, або особою, раніше осудженим за умисне банкрутство. У справах про злісне банкрутство суд може обмежити осуджених в праві керувати підприємствами або посідати виборні державні посади.

Самобанкрутство - визначається, як звернення суб'єкта підприємницької діяльності в господарський суд у зв'язку з неможливістю виконати свої зобов'язання перед кредиторами або бюджетом протягом 60 днів після терміну виконання відповідних зобов'язань.

Також, в залежності від об'єктів процедури банкрутства можна виділити наступні види:

Банкрутство містоутворюючих підприємств. До таких підприємств згідно із Законом належать юридичні особи, кількість працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій розташована така юридична особа, а також підприємства, кількість працівників яких перевищує п'ять тисяч осіб. При розгляді справи про банкрутство містоутворюючих підприємств учасником провадження у справі про банкрутство визнається орган місцевого самоврядування відповідної територіальної громади адміністративно-територіальної одиниці. Учасниками провадження у справі про банкрутство даного виду підприємств господарським судом можуть бути визнані також центральні органи виконавчої влади.

Банкрутство особливо небезпечних підприємств. Особливо небезпечними підприємствами визнаються підприємства вугільної, гірничодобувної, атомної, хімічної, хіміко-металургійної, нафтопереробної, інших галузей, визначених відповідними рішеннями Кабінету Міністрів України, припинення діяльності яких потребує проведення спеціальних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров'ю громадян, майну, спорудам, навколишньому природному середовищу. При розгляді справи про банкрутство особливо небезпечного підприємства учасниками провадження у справі про банкрутство визнаються відповідний орган місцевого самоврядування, а також центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого відноситься сфера діяльності боржника, а також, при необхідності, державний орган з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, з питань охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, з питань геології та використання надр. Учасниками провадження у справі про банкрутство особливо небезпечного підприємства господарським судом можуть бути визнані також інші центральні органи виконавчої влади.

Банкрутство сільськогосподарських підприємств. Під сільськогосподарськими підприємствами розуміються юридичні особи, основним видом діяльності яких є вирощування (виробництво, виробництво та переробка) сільськогосподарської продукції, виручка яких від реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) ними сільськогосподарської продукції складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки. Особливості банкрутства сільськогосподарських підприємств застосовуються також до рибних господарств, риболовецьких колгоспів, виручка яких від реалізації вирощеної продукції та виловлених водних біологічних ресурсів складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки.

Банкрутство страховиків. При розгляді справи про банкрутство страховика учасником провадження у справі про банкрутство визнається державний орган у справах нагляду за страховою діяльністю.

Банкрутство професійних учасників ринку цінних паперів. При розгляді справ про банкрутство організації або громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності, що є професійним учасником ринку цінних паперів, учасником провадження у справі про банкрутство визнається державний орган з питань регулювання ринку цінних паперів. Також, слід зазначити, що особлива процедура банкрутства застосовується до емітентів чи управителя іпотечних сертифікатів, управителя фонду фінансування будівництва чи управителя фонду операцій з нерухомістю.

Банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності громадянина. Його особливість полягає у тому, що неплатоспроможним суб'єктом є не юридична особа а фізична особа, яка має статус підприємця. В українському законодавстві не передбачено визнання банкрутом фізичну особу, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Банкрутство фермерського господарства.

Банкрутство банківських та інших фінансово-кредитних установ.

Таким чином, сучасне господарське право використовує два поняття: "банкрутство" та "неплатоспроможність". Умовно їх можна назвати двома видами неспроможності боржника. Але різниця між ними у тому, що неплатоспроможність - це неспроможність виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку, а банкрутство - цілковита неспроможність відновити свою платоспроможність, визнану господарським судом. Банкрутство зумовлюється неплатоспроможністю, а не навпаки. Отже вживання терміна "банкрутство" вказує на те, що факт неплатоспроможності вже визнаний господарським судом.

Узагальнюючи та аналізуючи поняття банкрутства, як основного поняття даного інституту, можна виділити такі його основні ознаки:

- інститут банкрутства застосовується за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);

- встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

- зміст встановленого господарським судом факту банкрутства - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч. 4 ст. 205 ГК);

- неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попре здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта.

Ні Закон України "Про банкрутство", ні Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не встановлюють видів банкрутства і не передбачають критеріїв їх диференціації. Вивчивши та узагальнивши наукову розробку інституту банкрутства, можна виділити такі види банкрутства: правомірне - самобанкрутство; неправомірне - фіктивне, умисне і злісне. Також в залежності від об'єктів процедури банкрутства можна виділити наступні види: банкрутство містоутворюючих підприємств, особливо небезпечних підприємств, банкрутство сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності громадян, фермерських господарств, банкрутство банків та інших фінансово-кредитних установ.

2.2 Сторони у справі про банкрутство

Відповідно до абз. 21 ст. 1 Закону [4] сторони у справі про банкрутство - кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут). Термін "учасники провадження у справі про банкрутство" є більш широким за змістом та включає: сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю.

Також у абз. 22 ст. 1 Закон [4] встановлює у провадженні справ про банкрутство процесуальне становище таких учасників, як "заінтересовані особи стосовно боржника" - юридична особа, створена за участю боржника, керівник боржника, особи, що входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, утому числі і звільнені з роботи за рік до порушення провадження у справі про банкрутство, а також особи, які знаходяться у родинних стосунках із зазначеними особами та підприємцем (фізичною особою) - боржником, а саме: подружжя та їх діти, батьки, брати, сестри, онуки. Для цілей цього Закону заінтересованими особами стосовно керуючого санацією чи кредиторів визнаються особи в такому ж переліку, як і заінтересовані особи стосовно боржника. У ст. 1 зазначеного Закону визначено, що суб'єктом банкрутства є боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства не можуть бути:

- відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо) - абз. 5 ст. 1 Закону [4];

- казенні підприємства - ч. 3 ст. 209 ГК України [3].

В абз. 6 ст. 1 Закону міститься легальна дефініція "кредитор", а також класифікація кредиторів на конкурсних кредиторів та поточних кредиторів.

Кредитором визнається юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, з виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Відповідно до ч. 9 ст. 11 Закон [4] кредитор, вимоги якого забезпечені заставою, має право заявити вимоги до боржника в частині, не забезпеченій заставою, або на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги. Вимоги кредиторів, забезпечені заставою, задовольняються, за загальним правилом, в першу чергу.

До конкурсних кредиторів віднесені:

- кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника,

- кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва, за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство.

До поточних кредиторів Закон відносить кредиторів за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. Включення кредитора в ту чи іншу групу має ряд правових наслідків. Так, наприклад, конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, протягом 30 днів з дня опублікування в офіційному друкованому органі (газети "Голос України" або "Урядовий кур'єр") оголошення про порушення справи про банкрутство зобов'язані звернутися до Господарського суду. Інакше відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 14 Закону [4] вимоги конкурсних кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів.

Для спрямування інтересів кредиторів щодо грошових вимог до боржника (два і більше кредиторів одного боржника) в рамках загального процесу врегулювання проблеми неплатоспроможності або визнання його банкрутом, ч. 2 коментованої статті передбачає утворення зборів (комітету) кредиторів. Повідомляє кредиторів (відповідно до реєстру вимог кредиторів) про місце і час проведення перших зборів кредиторів та організовує його проведення розпорядник майна - фізична особа, на яку у встановленому Законом порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство.

У подальшому збори кредиторів скликаються:

- з ініціативи арбітражного керуючого;

- з ініціативи комітету кредиторів;

- за ініціативою інших кредиторів, сума вимог яких складає не менше 1/3 всіх вимог, включених до реєстру вимог кредиторів,

- за ініціативою 1/3 числа голосів кредиторів.

Збори кредиторів проводиться за місцезнаходженням боржника. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про:

вибори членів комітету кредиторів;

вибори голови комітету;

визначення кількісного складу комітету кредиторів, визначення його повноважень, дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів;

підготовку та укладення мирової угоди.

внесення пропозицій господарському суду про продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника або санації боржника;

звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого, надання згоди на укладення арбітражним керуючим великих угод боржника. Для представлення інтересів кредиторів на час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше 7 осіб. Рішення про створення та склад комітету кредиторів направляється до господарського суду.

2.3 Судові процедури, що застосовуються до боржника в процесі провадження у справі про банкрутство

Провадження у справах про банкрутство регулюється Господарським кодексом України, Господарським процесуальним кодексом, Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.99 p., іншими законодавчими актами України.

У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника застосовуються такі процедури:

розпорядження майном боржника;

мирова угода;

санація (відновлення платоспроможності) боржника;

ліквідація банкрута.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор. В обов'язковому порядку боржник подає до господарського суду і план санації. За загальним правилом боржник подає заяву в господарський суд за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, а в окремих випадках це є його прямим обов'язком. Введення процедури розпорядження майном боржника і призначення розпорядника майна проводить суддя, який прийняв заяву про порушення справи про банкрутство, винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону [4] під розпорядженням майном боржника розуміється система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового стану. Розпорядником майна може бути призначена фізична особа, на яку у встановленому Законом порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство в порядку, встановленому Законом.

Мирова угода (прощення боргів) - це домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочення платежів, або припинення зобов'язання за згодою сторін. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Закон обумовлює випадки, коли допускається укладення мирової угоди:

тільки щодо вимог, забезпечених заставою;

вимог другої і наступних черг.

Мирова угода укладається в письмовій формі і підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Таким чином, затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається. Однак мирова угода може бути не затверджено господарським судом, може бути визнана недійсною, може бути розірвана за рішенням господарського суду. Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією мають вжити всі допустимі заходи, спрямовані на фінансове оздоровлення боржника та недопущення його банкрутства. Ця вимога Закону діє щодо суб'єктів підприємницької діяльності - боржників і не залежить від їх організаційно-правової форми та форми власності.

Заходами щодо банкрутства неспроможного боржника, а також відновлення його платоспроможності є надання фінансової допомоги в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами, та проведення досудової санації. Надання фінансової допомоги здійснюється за умови виконання боржником низки зобов'язань перед особами, які надали допомогу. Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону [4] санацією визнається система заходів, що здійснюються підчас виробництва по справі про банкрутство з метою попередження визнання боржника банкрутом і його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової та виробничої структури боржника. Інвестори, тобто фізичні особи і (або) юридичні особи, які бажають взяти участь у санації, подають розпоряднику майна заяву про участь у санації боржника та відповідний план санації.

Заходами щодо відновлення платоспроможності боржника, які містить план санації, можуть бути:

реструктуризація підприємства (здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів);

...