Інститут банкрутства

перепрофілювання виробництва;

закриття нерентабельних виробництв;

реструктуризація активів боржника відповідно до Закону;

продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств);

інші способи.

Більш детально заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, які містять план санації, визначені у ч. 2 ст. 18 Закону [4].

Надання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'язок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які надали допомогу в порядку, встановленому законом. Ініціатива щодо проведення досудової санації може виходити від уповноважених органів, підприємств, кредиторів або інших осіб, яка у вигляді пропозицій подається уповноваженому органу. Уповноважений управляти державним майном боржника орган у разі виявлення ознак неплатоспроможності підприємства приймає рішення про проведення досудової санації та здійснює відповідний контроль за виконанням її плану. Досудова санація в обов'язковому порядку здійснюється на підставі розробленого плану, затвердженого уповноваженим органом.

План досудової санації повинен містити:

- реквізити підприємства;

- відомості про фінансово-господарський стан;

- заходи щодо відновлення платоспроможності (реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних засобів, передачу майна в оренду, відстрочення та (або) розстрочення платежів, переоформлення короткострокових кредитів в довгострокові, скорочення чисельності працюючих тощо) і терміни їх виконання;

- розрахунок необхідних коштів для реалізації заходів; визначення джерел фінансування заходів);

- умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації;

- очікувані наслідки виконання плану досудової санації.

Уповноважений управляти державним майном боржника орган має право відхилити поданий підприємством план досудової санації, якщо запропоновані заходи не забезпечують відновлення платоспроможності підприємства.

Відповідно до п. 7 Порядку проведення досудової санації державних підприємств, затвердженого постановою КМУ від 17.03.2000 р. № 515, термін проведення досудової санації не повинен перевищувати 12 місяців. В окремих випадках уповноважений орган може продовжити термін, але не більше ніж на 6 місяців. Таким чином, в окремих випадках максимальний термін досудової санації може становити 1,5 року.

Ліквідаційна процедура відкривається господарським судом, прийняттям постанови про визнання боржника банкрутом. Одночасно господарський суд призначає ліквідатора в порядку, передбаченому для призначення керуючим санацією. Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців, але в окремих випадках він може бути продовжений на 6місяців. Основним призначенням ліквідаційного процесу є задоволення вимог кредитора (кредиторів) в порядку встановленої в Законі черговості шляхом продажу майна банкрута. Як наслідок, можлива ліквідація юридичної особи - банкрута. Легальне визначення поняття "ліквідація" міститься в абз. 15 ст. 1 Закону [4].

Ліквідація - припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна. Якщо ж майна банкрута вистачило для задоволення всіх вимог кредиторів, він зізнається що не має боргів і може продовжувати підприємницьку діяльність у відповідній законодавству організаційно-правовій формі. Заходи, що проводяться в рамках процедури санації чи ліквідації неспроможного боржника, що не повинні суперечити вимогам законодавства про обмеження монополізму та захист добросовісної конкуренції на ринку. Таким чином, задоволення вимог кредиторів і врегулювання проблеми неплатоспроможності боржника не повинні призвести до усунення, обмеження чи спотворення конкуренції на ринку, і, як наслідок, монополізації товарних ринків, посилення ринкової влади окремих суб'єктів господарювання.

З метою врегулювання заборгованості неплатоспроможного боржника у процедурах, зазначених у ст. 212 ГК України [3], використовуються майнові активи, що належать йому на підставі речових та зобов'язальних прав, а також права інтелектуальної власності. Визначення складу ліквідаційної маси має важливе значення для реального встановлення її розміру, можливості відновлення платоспроможності боржника або розподілу її в порядку черговості між кредиторами.

Так, відповідно до ст. 26 цього Закону [4] до майнових активів банкрута належать усі види майнових активів (майно та майнові права), які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури. Датою відкриття ліквідаційної процедури вважається дата прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом, про що ліквідатор зобов'язаний зробити публікацію в офіційних друкованих органах (газети "Голос України" і "Урядовий кур'єр") за рахунок банкрута у 5-денний термін з дня прийняття такої постанови.

Як визначено в Законі, до складу ліквідаційної маси не включаються:

об'єкти державного житлового фонду, у тому числі гуртожитки, дитячі дошкільні установи та об'єкти комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються у комунальну власність відповідних територіальних громад;

індивідуально визначені речі, що належать банкруту на основі речових прав, крім права власності і господарського відання.

За загальним правилом, після проведення відповідної інвентаризації та оцінки майна банкрута, воно підлягає продажу на відкритих торгах з метою збору максимальної кількості грошових коштів від його реалізації.

Процедура банкрутства фізичних осіб - суб'єктів підприємництва істотно відрізняється від процедури банкрутства юридичних осіб. Так, якщо в ліквідаційну масу юридичних осіб включається все майно банкрута, то в ліквідаційну масу фізичної особи включається все майно, за винятком майна, на яке згідно з Цивільним процесуальним законодавством (ст. 379 ЦПК України) не може бути звернено стягнення. Якщо визнання юридичної особи банкрутом припиняє стягнення з будь-яких видів виконавчих документів, то визнання банкрутом фізичної особи припиняє стягнення з будь-яких виконавчих документів, крім документів на стягнення аліментів, з відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, а також інших вимог особистого характеру.

Іншим для фізичних осіб, на відміну від юридичних осіб, є порядок черговості відшкодування (задоволення вимог кредиторів):

поза чергою відшкодовуються витрати з провадження справи про банкрутство та виконання постанови про банкрутство;

у першу чергу - витрати на відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, а також аліменти;

у другу чергу - розрахунки з працівниками та виплата авторської винагороди;

у третю чергу - вимоги кредиторів, забезпечені заставою;

у четверту чергу - податки і збори (обов'язкові платежі);

у п'яту чергу - розрахунки з іншими кредиторами.

Протягом 5 років після банкрутства громадянина-підприємця він не може бути підданий процедурі банкрутства за власною заявою, процедура банкрутства не скасовує можливості кредитора звернутися до суду в порядку цивільного процесу в разі незадоволення та/або неповного задоволення його вимог. Таких положень у разі банкрутства юридичної особи закон не передбачає. Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і громадяни України.

2.4 Мирова угода

Мирова розглядається як вигідний економічний засіб уникнення банкрутства боржника, відновлення його платоспроможності, врегулювання спорів із кредиторами. Інститут неспроможності є важливою складовою держави з ринковою системою економіки. Актуальність обраної теми дослідження також обумовлюється тим, що з приходом на український ринок іноземних підприємств, вони вимагатимуть адекватного законодавства, у першу чергу, що регулює вирішення проблем заборгованості та банкрутства.

Мирова угода у господарському процесі вважається однією з процедур, що застосовуються до боржника при вирішення спорів у справах про банкрутство. Ця процедура часто називається найбільш вигідною та безболісною для боржника, оскільки являє собою домовленість між ним та кредиторами про відстрочку або розстрочку платежів або припинення зобов'язання за угодою сторін (прощення), при цьому не призводить до втрати контролю над підприємством керівником.

Мирова угода в господарському процесі вважається новелою для нашого законодавства, проте такий інститут досліджувався ще раніше у юридичній літературі. Мирова угода як вигідний економічний засіб уникнення банкрутства боржника, відновлення його платоспроможності, врегулювання спорів із кредиторами, розглядалася в працях відомих та авторитетних дореволюційних вчених: С.В. Завадського, В.М. Свідерського, Л. Кассо, К.І. Малишева, О.М. Трайніна, Г.Ф. Шершеневича та ін. У радянські часи проблема мирової угоди стала центральною в наукових пошуках учених 1920-1930-х рр. та окремих учених сучасності, які зверталися до досвіду країн Заходу, після чого даний правовий інститут канув у лету у зв'язку зі скасуванням приватної власності, впровадженням адміністративно-командної системи, яка повністю усунула підприємництво, а відповідно звела нанівець можливість існування процедури банкрутства.

Другого дихання інститут банкрутства, а разом із ним інститут мирової угоди, отримали в сучасну добу у зв'язку із ламанням старих стереотипів управління економікою, появою нових форм господарювання, реформуванням господарського законодавства. Результатом теоретичних розвідок та генезису системи національного законодавства стало розширення відповідних правових норм про мирову угоду в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (статей 1, 4, розділ IV), на що певною мірою вплинули положення ст. 50 Модельного закону міжпарламентської асамблеї держав - учасниць СНД про неспроможність (банкрутство) від 6 грудня 1997 р. У теоретичному аспекті слід виділити праці Р.Г. Афанасьєва, В.В. Джуня, А.Г. Бобкової, З.Ф. Татькової, Н.Г. Коломієць та ін.

Згідно сучасного українського законодавства про банкрутство, під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Аналогічне визначення міститься і в Постанові НБУ "Про схвалення Методичних рекомендацій про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків" від 9 жовтня 2000 р. № 395.

Мирова угода - це також судова процедура, що застосовується у межах відкритого провадження у справах про банкрутство, а також може виступати засобом відновлення платоспроможності боржника, що може міститися у плані санації. Судова процедура це порядок застосування до боржника спеціальних традиційних засобів неплатоспроможності з метою створення необхідних умов для відновлення платоспроможності чи ліквідації. Завдяки судовим процедурам вирішується головна задача - відновлення господарюючого суб'єкта. У процедурах використовуються спеціальні механізми та інструменти відносин неплатоспроможності. Закон містить спеціальні норми, які мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.

Поняття "мирова угода" за змістом Закону має два основних значення:

1 - назва судової процедури, у межах якої відбувається врегулювання розбіжностей між кредитором і боржником;

2 - результат даної процедури у вигляді самої угоди як документа, який фіксує домовленості сторін, насамперед щодо уступок з боку кредиторів.

Мирова угода у провадженні у справах про банкрутство за своїм змістом є засобом отримання грошових коштів шляхом використання цивільно-правових механізмів погашення заборгованості. Вона відновлює функціонування боржника як самостійного і повноправного учасника цивільного обороту, а кредитору дає можливість, хоч і часткового і тривалого у часі, але задоволення своїх вимог. У процесуальному аспекті мирова угода розглядається як засіб впливу на динаміку судового розгляду справи, оскільки затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами, є підставою для припинення провадження у справі. Б. Поляков звертає увагу на універсальність мирової угоди у справі про банкрутство, оскільки вона не має самостійного значення, і має місце в інших судових процедурах.

В. Джунь вважає мирову угоду у справах про банкрутство особливим варіантом процедури санації, механізм якого визначений і більш детально регламентований у розділі IV Закону.

Мирову угоду можна назвати одним з найдієвіших способів фінансового оздоровлення підприємства. Умови прощення та/або розстрочення чи відстрочення боргів, реструктуризація підприємства та інші способи виведення боржника зі скрутного становища, які можуть бути прописані в угоді, призводять до пошуку компромісу між кредиторами та боржником. А домовленість між сторонами у справі про банкрутство, в свою чергу, сприяє розвитку ринкових відносин та уникненню ліквідації підприємства-боржника.

На відміну від інших процедур (санації, ліквідації чи розпорядження майном) мирова угода має універсальний характер. Вона не має самостійного значення і проявляється в інших судових процедурах. Вважається, що мирова угода є досить привабливою саме для боржника, оскільки реалізація умов мирової угоди відбувається без контролю комітету кредиторів та господарського суду. Боржник може продовжувати свою діяльність, його керівництво не звільняється та немає необхідності звітувати перед кредиторами та судом.

Іншими словами, якщо учасники хочуть вирішити питання погашення боргу, то вони можуть використовувати мирову угоду на будь-якій стадії процедури банкрутства. Мирова угода як судова процедура ставить своєю задачею досягнення згоди між кредиторами та боржником по врегулюванню боргу і відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта. Сторони узгоджують умови мирової угоди - відстрочку (розстрочку) чи прощення боргу шляхом складання спеціального документа. Поряд з обов'язковими умовами мирова угода має на меті використовувати такі заходи по фінансовому оздоровленню боржника як обмін боргів на акції, виконання зобов'язань третіми особами тощо. Мирова угода - це така ж сама реабілітаційна процедура як і санація, але з меншою ефективністю, оскільки реалізація умов мирової угоди виконується уже поза контролем комітету кредиторів і господарського суду. У той же час мирова угода більш вигідна боржнику, ніж санація, так як він не втрачає контроль над суб'єктом господарювання. Підписання мирової угоди має результатом припинення провадження у справі про банкрутство.

У перші роки застосування нової редакції Закону процедура мирової угоди отримала широке використання, проте у подальшому кількість укладених у справах про банкрутство мирових угод значно зменшилася. Аналізуючи причини такого зменшення Н. Барабашова підтверджує те, що власник і органи управління боржника після укладення мирової угоди зберігають свій статус, а кредитори фактично втрачають контроль над боржником і лише виникнення надзвичайних обставин дає їм підстави вимагати захисту у суді своїх інтересів. Через це для кредиторів більш привабливою є процедура санації. Особливі суперечки серед фахівців викликає зміст мирової угоди, тобто саме вимоги, що включаються до мирової угоди. Також певні розбіжності виникають у практиці та теорії застосування законодавства про мирову угоду у справах про банкрутство.

Згідно ч. 2 ст. 35 Закону мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження справи про банкрутство. Проте, практика Вищого господарського суду України показує, що судді не в повному обсязі погоджуються із законодавцем в цьому питанні.

Так, в Постанові Вищого господарського суду України від 16.03.2005 року у справі № Б-25/12-04 встановлено, що мирова угода може бути укладена тільки щодо вимог, які включені до реєстру вимог кредиторів.

Отже, з практики Вищого господарського суду України щодо укладення мирової угоди, вбачається, що в процедурі розпорядження майном мирова угода укладається та затверджується на завершальному етапі: коли суд визнає вимоги кредиторів і затвердить реєстр вимог; коли кредитори проведуть перші загальні збори і виберуть комітет кредиторів. Варто звернути особливу увагу на види вимог, що можуть підлягати та не підлягають прощенню при укладенні мирової угоди: страхові внески та податки. Не підлягає прощенню (списанню) за умовами мирової угоди заборгованість із сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Оскільки мирова угода укладається щодо вимог, забезпечених заставою, другої та наступних черг задоволення вимог кредиторів, передбачених у ст. 31 Закону про банкрутство, то мирова угода не укладається щодо:

виплати вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, включаючи відшкодування кредиту, отриманого з такою метою;

витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

витрат, пов'язаних із провадженням у справі про банкрутство в господарському суді, включаючи витрати на роботу ліквідаційної комісії, оплату праці арбітражних керуючих, витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;

оплати державного мита, на публікацію будь-яких оголошень у справі про банкрутство;

проведення аудиту, якщо він проводився за рішенням господарського суду.

Однією з переваг мирової угоди є те, що у випадку, якщо мирова угода передбачає розстрочку, відстрочення або ж прощення (списання) боргів або їх частини, орган податкового стягнення зобов'язаний погодитися на задоволення частини вимог по податках, зборам (обов'язковим платежам) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому, податковий борг, який виник в строк, що передує трьом повним календарним рокам до дати подачі заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду, вважається безнадійним і списується, а податкові зобов'язання і податковий борг, які виникли в строк впродовж трьох останніх перед днем подачі заяви про порушення справи про банкрутство календарних років, підлягають розстроченню, відстроченню або списуються на умовах мирової угоди. Крім того, прощенню (списанню) і розстрочці (відстроченню) підлягають всі види пені, штрафних і фінансових санкцій, які зараховуються до бюджетів всіх рівнів, а також плата за наданий податковий кредит. Достатньо багатою є практика Вищого господарського суду України щодо списання боргів при укладенні мирової угоди.

Наприклад, Постановою Вищого господарського суду України від 09.11.2005 року у справі № 6/154 було встановлено наступне:

Відповідно до ч. 3 ст. 36 Закону для конкурсних кредиторів, які не брали участі в голосуванні або проголосували проти укладення мирової угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, які виразили згоду на укладення мирової угоди, вимоги яких віднесені до однієї черги.

У цій справі орган державної податкової інспекції заперечував проти укладення мирової угоди і посилався на порушення вказаної норми, оскільки умовами мирової угоди передбачено списання заборгованості в межах третьої черги лише з податкових зобов'язань, а з інших вимог кредиторів третьої черги списання не передбачено.

Колегія суддів відзначила, що умови для кредиторів третьої черги встановлюються як мировою угодою, так і Законом.

Судом встановлено, що Закон передбачає певні виключення із загального правила для кредиторів з вимогами щодо податків, зборів (обов'язкових платежів). Для них не діють гарантії, передбачені ч. 3 ст. 36 Закону, як для кредиторів інших черг.

Відповідно до ч. 2 ст. 36 Закону про банкрутство коли умови мирової угоди, укладеного згідно з правилами ст. 35 цього Закону, передбачають розстрочку, відстрочення або прощення (списання) боргів або їх частини, орган стягнення зобов'язаний погодитися на задоволення частини вимог з податків, зборів (обов'язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. До того ж, презюмується згода зазначених вище органів на умови мирової угоди, тобто згода податкового кредитора як на укладення мирової угоди, так і на її умови не потрібні. Постановою Вищого господарського суду України від 18.01.2005 року у справі №6/95 також підтверджується, що відмова керівника податкового органу підписати мирову угоду, яка відповідає вимогам статей Закону про банкрутство, не може бути підставою для відмови в затвердженні мирової угоди господарським судом. В той же час такі умови мирової угоди є обов'язковими для податкового кредитора.

З наведених вище постанов Вищого господарського суду України можна зробити висновки, що ч. 2 ст. 36 Закону про банкрутство слід трактувати наступним чином: податковому органу повинен бути наданий екземпляр для підписання мирової угоди. У випадку, якщо керівник податкового органу не підписує мирову угоду (або ж не повертає підписаний екземпляр) протягом розумного терміну, мирова угода подається на затвердження до господарського суду без підпису керівника податкового органу. Дослідники стверджують, що мирову угоду в господарському процесі можна визначити як одну з форм прояву свободи в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав, що проявляється в укладенні між ними угоди про заміну зобов'язання, на підставі якого й виник спір, іншим зобов'язанням з метою врегулювання такого спору. Відповідно до ч. 4 ст. 78 ГПК, мирова угода затверджується ухвалою суду, якою одночасно припиняється провадження у справі.

Таким чином, мирова угода - це спосіб вирішення судового спору "миром", сприяння застосуванню механізму відновлення платоспроможності боржника без винесення судового рішення.

Висновки

Внаслідок проведеного дослідження розв'язана важлива наукова проблема у теоретичному та практичному аспектах, а також сформульовані наступні основні теоретичні та практичні висновки.

Визначено й доведено суть, характер і правову природу відносин неспроможності (банкрутства), як тісно пов'язаних з господарськими відносинами, що становлять предмет правового регулювання господарського права. Відносини неспроможності (банкрутства) - це відносини, які направлені на відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта із застосуванням реабілітаційних заходів шляхом судових процедур, а у випадку неможливості - на примусову ліквідацію майна з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. За своїм характером вони є майновими та організаційними; за суб'єктним складом - горизонтальними та вертикальними.

Визначено й проаналізовано критерії неплатоспроможності: характер грошових зобов'язань, базовий розмір грошових вимог, спірність вимог, строк невиплати, наявність виконавчого провадження; уточнено поняття банкрутство як визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність шляхом реабілітаційних процедур і сплатити встановлені грошові вимоги кредиторів з огляду на їх неоплатність.

Визначені принципи правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства), якими виступають: пріоритет Закону перед іншими нормативними актами; загальність; збереження господарюючого суб'єкта, якщо можливо відновити його платоспроможність; ліквідація майна боржника, якщо неможливо зберегти підприємство з метою справедливого й організованого погашення вимог кредиторів; державне регулювання відносин неспроможності. Встановлено, що для правового регулювання відносин неспроможності характерна наявність двох методів: основного - методу владних приписів і додаткового - методу автономних рішень. В основі методів лежить єдиний, загальний (публічний) інтерес, направлений на відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта. Приватний інтерес, хоч і підпорядкований загальному, має відносну самостійність і враховується у заходах і способах впливу на учасників відносин неспроможності. Методи правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства) включають такі способи і заходи впливу на учасників відносин, які поєднують імперативні та диспозитивні засади, застосовують до суб'єктів приписи і частково юридичний дозвіл, що направлені на відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта (загальний інтерес), а якщо це неможливо - його ліквідацію з метою повного або часткового задоволення грошових вимог кредиторів (частковий інтерес).

Уточнено зміст традиційного правового засобу неспроможності (банкрутства) - мораторію на задоволення вимог кредиторів; визначені його мета, особливості та значення; мораторій встановлює імунітет над майном боржника, особливий порядок виплати грошових вимог. Проведена класифікація кредиторів за їх правовим статусом: ініціюючі, змушені, заставні, кредитори поточної заборгованості, привілейовані, реєстрові (конкурсні), кредитори погашеної заборгованості; конкретизовані повноваження представницьких органів кредиторів. Уточнено правовий стан інших учасників відносин неспроможності (банкрутства): арбітражного керуючого, інвестора, власника, державного органу з питань банкрутства, органу місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади. Запропоновано рекомендації по вдосконаленню законодавства про правовий статус деяких учасників. Обґрунтовано поняття судових процедур і конкретизовано порядок їх проведення, застосування до боржника.

Судові процедури - це порядок застосування до боржника спеціальних традиційних заходів неспроможності з метою створення необхідних умов для відновлення платоспроможності або ліквідації. До цих процедур належить розпорядження майном боржника, санація, ліквідація та мирова угода.

Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - N 30. - ст. 141.

2. Господарський процесуальний кодекс України № 1798-XII від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 6. - Ст. 56 (зі змінами № 2922-III від 10.01.2002 р.).

3. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 18. - ст. 144.

4. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.1999 р. № 784-ХІV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 42-43. - Ст. 378.

5. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств" від 17.03.2000 р. № 515 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 12. - Ст. 467.

6. Постанова Кабінету Міністрів України "Про реалізацію статей 31, 43 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 06.05.2000 р., № 65 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 19. - Ст. 73.

7. Постанова Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про банкрутство" № 15 від 18.12.2009.

8. Асєєва Н. Окремі проблеми застосування законодавства про банкрутство // Право України - 2004. - № 11. - С. 19-23.

9. Афанасьев Р.Г. Проблемы правового регулирования банкротства за законодательством Украины: автореф. дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 "Хозяйственное право и хозяйственный процесс" // Р.Г. Афанасьев. - Донецк, 2001. - 20 с.

10. Балюк І. Господарське процесуальне право: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2008. - 224 с.

11. Барабашова Н. Проблеми мирової угоди у процесі банкрутства. // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - №7. - с. 92-94.

12. Бараенбойм П. Правовые основы банкротства: Учеб. пособие. - М., 1995. - 362 с.

13. Беляневич О.А. Процесуальні аспекти укладення мирової угоди в господарському суді // Вісник господарського судочинства. - 2007. - №2. - С. 133-139.

14. Бірюков О. Мирова угода як неліквідаційна процедура у справах про банкрутство // Юридичний журнал. - № 2. - 2002.

15. Бірюков О.Н. Інститут неспроможності: порівняльно-правовий аналіз: Монографія. - К.: Вид. Київ. ун-т, 2010. - 163 с.

16. Вінник Б.І. Колізійні аспекти законодавства при банкрутстві підприємств // Юстініан, Юридичний журнал. - 2004. - № 5. - С. 38-42.

17. Гордієнко М. Мирова угода в процедурі банкрутства як спосіб уникнути ліквідації підприємства боржника // Юридическая Газета. - №5 листопад, 2009.

18. Господарське право: Навчальний посібник / Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М. - К.: Кондор 2003. - 400 с.

19. Господарське судочинство в Україні. Судова практика застосування законодавства про банкрутство / В.С. Москаленко. - К.: Праксіс, 2006. - 248 с.

20. Господарський процес України: навчальний посібник / Б.М. Грек, І.Б. Шицький. - К.: Прецедент, 2006. - 355 с.

21. Джунь В. Вдосконалення структури провадження у справах про неспроможність: проблемні питання // Право України. - 2009. - № 5. - С. 27-32.

22. Джунь В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні: монографія. - 2-е вид. - К.: Юридична практика, 2006. - 384 с.

23. Литвинова Т.П., Верховець А.А. Про необхідність вдосконалення законодавства про банкрутство // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 2005. - № 2. - С. 95-98.

24. Ляпунова Н. Стійка фінансова неспроможність як ознака приховування банкрутства // Вісник Академії правових наук України. - 2010. - № 3. - С. 64-69.

25. Малюська Д.С. Проблеми застосування мораторію на задоволення вимог кредиторів // Юстиніан, Юридичний журнал - 2004. - № 1 - С. 65-68.

26. Михалев И.Ю. Криминальное банкротство / Науч. ред. д.ю.н., проф. И.Э. Звечаровский. - С. Пб.: Юридический центр Пресс, 2001 - 163 с.

27. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка - К.: ФОРУМ, 2001. - 712 с.

28. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, А.С.К., 2010. - 1288 с.

29. Несинова С.В., Воронко В.С., Чебикіна Т.С. Господарське право України. Навч. посіб. / за заг. ред. С.В. Несинової. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 564 с.

30. Поляков Б. Законодавство України про банкрутство: теорія та практика його застосування. - К.: Юридична думка, 2005. - 240 с.

31. Поляков Б. Понятие неплатежеспособности и банкротства // Право України. - 2006. - № 8. - С. 41-45.

32. Поляков Б. Правове становище кредиторів у процедурі банкрутства // Право України. - 2005. - № 7. - С. 39-43.

33. Поляков Б. Про концепцію реформування законодавства про неспроможність (банкрутство) // Право України. - 2002. - № 7. - С. 60.

34. Поляков Б. Судебные процедуры банкротства // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 9. - С. 22-25.

35. Поляков Б.М. Вдосконалення процесуального законодавства про банкрутство // Вісник господарського судочинства. - 2006. - № 2. - С. 36-40.

36. Поляков Б.М. Право несостоятельности (банкротства) в Украине. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2008. - 244 с.

37. Радзивилюк В. Состояние законодательства о банкротстве в Украине и перспективы его гармонизации // Предпринимательство, хозяйство и право - 2006. - № 5. - С. 17-21.

38. Тітов М.І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти. - X.: Консум, 2007. - 192 с.

39. Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. Васильева О.П. - Харьков: "Одиссей", 2006. - 532 с.

40. Щербина В.С. Господарське право: підручник / B.C. Щербина. - 4-те вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 640 с.

Размещено на Allbest.ru