Типи правопорушень і вини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

правопорушення законодавство вина

Актуальність теми. У вибраній мною темі курсової роботи докладно розкривається характеристика та структура правопорушень. Ця тема, на мою думку, актуальна тому що правопорушення це явище, яке стало поширеним особливо в наш час, і щоб запобігти його негативних наслідків на суспільство потрібно досліджувати причини виникнення правопорушень та запобігати їм.

Живучи в державі, кожна особа будучи громадянином, повинна діяти свідомо, тобто враховувати наслідки, які настають у результаті вчинення певних дій. Та не завжди люди діють відповідно до норми, які встановлюються і охороняються державою. Відповідно недотримання і порушення норм права здійснюється внаслідок протиправної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але на відміну від правомірної (яка відповідає нормам закону), вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

Об'єкт дослідження - це правопорушення. Правопорушення є поширеним соціальним явищем, що зачіпають найрізноманітніші сфери суспільного життя, вчинення протиправних дій носить масовий характер. Правопорушення є болючими життєвими уколами, які постійно перебувають у центрі суспільної уваги, притягують здоровий і нездоровий інтереси оточуючих своєю жорстокістю, цинізмом, низинними спонуканнями. Правопорушення вивчені набагато краще, ніж практика законослухняності.

В основі правопорушень лежить розбіжність нормальних форм реалізації інтересів суб'єктів соціального життя зі способами, використовувані даним суб'єктом в силу об'єктивних чи суб'єктивних причин. Однак об'єктивні причини самі по собі не визначають неминучості правопорушення. Основою його є внутрішнє негативне ставлення суб'єкта до цінності права, до необхідності дотримуватися розпорядження законів та інших нормативних актів. Можна сказати, що кожне правопорушення є конкретним, оскільки його чиннить суб'єкт у певний час, у певному місці. Слід зазначити, що правопорушення посилюються не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок).

Мета дослідження - комплексне дослідження поняття, складу і видів правопорушень.

Завдання дослідження: визначити поняття правопорушення, його ознаки, проаналізувати склад правопорушень, встановити та охарактеризувати основні види правопорушень, розкрити причини правопорушення та дослідити шляхи їх усунення.



1. Характеристика і структура правопорушень

1.1 Поняття правопорушення

Порушення приписів правових норм у будь-якому суспільстві носить масовий характер і створює йому вельми відчутну моральну і матеріальну шкоду. Незважаючи на різноманітність причин, умов і характеру скоєних протиправних діянь, всі вони мають загальні ознаки, що дозволяють віднести їх до одного соціального явища - правопорушення, яке являє собою антипод правомірної поведінки. Воно може бути оцінено і як природний результат, побічний продукт дії нормативних актів у суспільстві, тобто, являє собою індивідуальний протест проти умовностей життя, в якому громадяни йдуть наперекір владним звичаями, закріпленим у законодавчих текстах.

Правопорушення - це протиправне, винне, суспільно небезпечне (шкідливе) діяння дієздатного суб'єкта, за яке закон передбачає юридичну відповідальність.

Правопорушення характеризується загальними рисами правової поведінки. За своєю соціальною значимістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним соціальним відношенням, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної ознаки (матеріальною і моральною, значною і незначною). Соціальна сутність правопорушення - нанесення шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені державою.

Повністю викорінити правопорушення не може жодне суспільство. Але в сучасній Україні проблеми неправомірної поведінки є особливо актуальними і практично значущими. Країна переживає перехідний період політичних, економічних і соціальних реформ. У цих умовах спостерігається зниження життєвого рівня і втрата моральних орієнтирів у широких верств населення, розбалансованість всієї правоохоронної системи держави, загальне зростання правопорушень, включаючи найбільш тяжкі злочини - вбивства, розбійні напади, бандитизм.

Росте злочинність неповнолітніх, на яких сьогодні доводиться майже десята частина всіх кримінальних злочинів. Повсюдно поширені порушення трудових прав громадян. З'являються нові види правопорушень, невідомі раніше (наприклад, податкові, банківські, митні та ін.). На жаль, посадові особи державних органів та органів місцевого самоврядування найчастіше також не дотримуються норми чинного законодавства.

У науці немає єдиної думки щодо поняття зловживання правом, але це не єдина проблема. Відсутність єдиного визначення зловживання правом породжує різне тлумачення питання про співвідношення понять «зловживання правом» і «правопорушення». Більшість вчених, що займаються дослідженням проблеми зловживання правом, вважають, що воно являє собою правопорушення або окремі види зловживання правом є правопорушенням. Така позиція по-різному обгрунтовується, проте майже всі її прихильники не забувають зробити застереження про те, що зловживання правом є особливим видом правопорушення, або про те, що окремі види зловживання правом є правопорушення, і т.д. Така позиція вбачається не цілком коректною, оскільки веде до втрати самостійності і самоцінності інституту зловживання правом, проте ігнорувати думку прихильників зазначеної позиції недоцільно. Встати на позицію ототожнення двох істотно відрізняющихся правових явищ можна, тільки не заглиблюючись у суть жодного з них. Так, якщо використовувати поняття «правопорушення» у широкому сенсі, згідно з яким дане явище становить собою антигромадську діяльність, що заподіює шкоду суспільству і караеться за законом, зовсім не складно довести, що зазначеними ознаками характеризується і зловживання правом [6].

Таким чином, правопорушення виявляється як природний результат, побічний продукт дії нормативно-правових актів у суспільстві, тобто є суспільно небезпечним, винним, протиправним діянням, що завдає шкоди особистості, державі чи суспільству в цілому. Всі правопорушення володіють рядом ознак і рис, які відображають зміст правопорушень.

1.2 Ознаки правопорушення

До ознак правопорушення належать: шкідливість, протиправність, винність, реальність і караність. Ці ознаки відрізняють правопорушення від порушень інших соціальних норм (моралі, звичаїв, релігії, корпоративних норм).

Шкідливість. Правопорушення порушує інтереси, що зумовлюють право та охороняються їм, і тим самим заподіює шкоду суспільним і особистим інтересам у встановленому правопорядку. Шкода виражається в сукупності негативних наслідків правопорушення, що представляють собою порушення правопорядку, дезорганізацію суспільних відносин і водночас (хоча і не завжди) применшення, знищення благ, цінностей суб'єктивного права, обмеження можливостей користування ними, сором свободи поведінки інших суб'єктів всупереч закону [7].

«Громадська шкідливість є сутнісною властивістю правопорушення, яке завдає шкоди суспільству та інтересам окремих громадян незалежно від усвідомлення даної обставини законодавцем» [8]. Правопорушення завжди заподіює шкоду суспільним чи приватним цінностям. Саме шкідливість того чи іншого діяння обумовлює її заборону законодавцем. Якщо поведінка особи не несе ніяких істотних погроз з точки зору суспільства і держави, забороняти її не має сенсу.

Як вірно помічає Н.С. Малеин, «шкода - це неодмінна ознака кожного правопорушення. Характер шкоди може розрізнятися по об'єкту, розміру й іншим ознакам, але правопорушення завжди несе соціальну шкоду. Шкода може мати матеріальний чи моральний характер, бути виміряною або невиміряною, відновленою чи ні, більш-менш значимою, відчутною окремими громадянами, колективами і суспільством в цілому [9].

Завдана шкода може мати як майновий характер (розкрадання, псування або знищення майна, несплата податків), так і немайнову (спричинення тілесних ушкоджень, наклеп, образу, порушення виборчих прав громадян).

Іноді визначити вид правопорушення, дати його кваліфікацію можна тільки в залежності від наслідків, що настали. Так, недотримання встановлених правил з техніки безпеки, промислової санітарії, інших правил охорони праці, що містяться в трудовому законодавстві, з урахуванням тяжкості наслідків, що настали може спричинити або дисциплінарну, або кримінальну відповідальність. Розмежувати деякі адміністративно-правові проступки та злочини (хуліганство і дрібне хуліганство, розкрадання і дрібне розкрадання, багато екологічні правопорушення) можна лише за розміром заподіяної шкоди.

Протиправність. Складається в порушенні особою діючих правових норм. Про це свідчить сама назва діяння - «правопорушення». Правопорушення є порушенням права.

Правом визначаються ситуації, коли діяння формально потрапляє під ознаки протиправного, але по суті не представляє небезпеки для суспільства і тому вважається правомірним. Наприклад, обставинами, що виключають протиправність деяких діянь, є їхня малозначність, крайня необхідність, необхідна оборона, обгрунтований ризик, заподіяння шкоди при виконанні службових або професійних обов'язків (співробітник правоохоронних органів, лікар, пожежний).

Протиправність відрізняє правопорушення від порушень інших соціальних норм - релігійних, моральних, корпоративних і т.д. Дійсно, всі соціальні норми в тій чи іншій мірі мають ознаки реальності, шкідливості, винності, караності; що ж стосується протиправності - це винятковий атрибут правопорушень.

Протиправність може виражатися не тільки в порушенні правових норм, закріплених у нормативно-правових актах, але і в невиконанні зобов'язань, встановлених договором або звичаями ділового обороту. Так, ст. 526 Цивільного кодексу України передбачає, що «зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно ставляться» [2].

Вчинення шкідливого, засуджуваного діяння, яке завдає шкоди суспільним відносинам, але не передбачене законом як правопорушення, не тягне за собою притягнення до юридичної відповідальності. Наприклад, перереєстрація платника податку в офшорній зоні чи інші способи оптимізації оподаткування, тобто скорочення суми податкових платежів з використанням різного роду «лазівок» в законодавстві, не заохочуються державою, а й податковим правопорушенням визнаватися не можуть. Кваліфікації діяння як правопорушення за аналогією також не допускається. Таким чином, дія, що допускається правом, не може розглядатися як правопорушення.

Винність. Ця ознака виражається в уперечності психічно-вольовому відношенні порушника до правопорушення та його наслідків. Вина - це обов'язковий елемент суб'єктивної сторони кожного правопорушення. Правопорушення можливо тільки тоді, коли у порушника існує реальна можливість вибору своєї поведінки, тобто коли вони можуть вчинити по-різному - правомірно чи неправомірно в залежності від свого свідомо-вольового розсуду. Тобто у порушника має бути усвідомлена можливість не робити правопорушення. Винність визначається саме тим, що особа умисно або з необережності вибирає неправомірну поведінку, ігноруючи вимоги держави і суспільства. Його приватна (індивідуальна) воля тут входить у конфлікт з волею законодавця.

Реальність. Правопорушення може скласти тільки акт поведінки, зовні виражений порушником. Протиправна поведінка отримує свою об'єктивовну вираженість лише у вчинках людини. Юридична відповідальність настає лише за фактично вчинене, тобто об'єктивне зовні протиправне діяння.

Правопорушення може виразитися в формі дії або бездіяльності. Перше передбачає недотримання заборон, друге - невиконання обов'язків. Дія - це акт активного поводження (вбивство, нецензурна лайка, підробка документів і т.д.). Більшість правопорушень відбувається саме за допомогою дії, яка може бути або у формі фізичного впливу на людей, тварин, предмети матеріального світу, або у письмовій формі, або в усній (словесній) формі, або здійснюється за допомогою жестів.

Бездіяльність є правопорушенням у тому випадку, якщо особа повинна була вчинити певні дії, передбачені нормою права або умовами договору, але не вчинила їх (прогул, залишення людини в небезпечному стані без допомоги, невиплата заробітної плати, невиконання контрактних зобов'язань і т.д.). Таким чином, протиправна бездіяльність - це акт пасивної поведінки, що полягає у невиконанні особою тієї дії, що вона має і могла б зробити.

Суб'єктивне ставлення, тобто відповідальність за будь-які прояви психічної діяльності (думки, почуття, наміри, переконання) або за певні якості особистості (національність, віросповідання, соціальне становище, родинні чи дружні зв'язки) не допускається. «Правопорушення не можуть характеризувати думки, переконання, наміри людини, якщо вони не проявилися в діях. При цьому діянням розуміється як активна дія, так і бездіяльність.» [10]. Наприклад, директор та бухгалтер підприємства можуть як завгодно довго мріяти, радитися і планувати будь-який економічний злочин, але сама по собі така діяльність до реального втілення незаконної ідеї на практиці не тягне залучення до відповідальності.

Караність. Не всяке невиконання юридичного обов'язку або недотримання заборони, встановленого законодавством, є правопорушенням. Ними визнаються лише діяння, вчинення яких тягне за собою застосування правових санкцій до правопорушника. Правопорушення завжди тягне за собою застосування до порушника заходів державного впливу, що накладають на нього додаткові позбавлення, обтяження, тяготи майнового або особистого характеру. Якщо за вчинення будь-яких протиправних діянь накладення санкцій не передбачено, притягнення порушника до відповідальності неприпустимо. «Протиправні ті діяння, які заборонені державою під страхом настання наслідків, передбачених правовими санкціями» [11]. Таким чином, правопорушенням визнається лише діяння, вчинення якого тягне за собою застосування встановлених законом заходів відповідальності.

На практиці виникають ситуації, коли будь-яке правопорушення так і залишається нерозкритим. Такі випадки суперечать принципу невідворотності юридичної відповідальності, однак вчинене протиправне діяння саме по собі не перестає бути правопорушенням.

З іншого боку, недоліки юридичної техніки обумовлюють випадки, коли в тексті нормативно-правового акта встановлено конкретну заборону або юридичний обов'язок, а які-небудь санкції за порушення цих нормативних приписів ні в даному акті, ні в інших нормах не передбачено. У цьому випадку порушення закону чи невиконання обов'язку втрачає характер правопорушення. Подібний припис може розглядатися лише як заклик, гасла, рекомендаційної норми права.

1.3 Види (форми) вини

Основною й обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину є вина. Принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише при наявності вини, сформульований у Конституції України. У ній зазначено: «Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». (ст. 62 Конституції України) [1].

Поняття вини визначається у законі. Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом України та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності.

Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, сутність, форма та ступінь.

Аналіз цих категорій дозволяє глибше пізнати інститут вини в кримінальному праві. Такий аналіз має велике практичне значення як для законодавчого визначення вини, так і для його застосування на практиці.

Зміст вини - це сукупність психічних елементів, у яких відображаються об'єктивні ознаки злочину, які виражають певне ставлення особи до цих ознак. Тобто, вона характеризує відображення у психіці (свідомості) особи фактичних ознак, які характеризують об'єкт і об'єктивну сторону. Зміст вини - це зміст умислу або необережності при вчиненні конкретного злочину.

Сутність вини полягає в негативному ставленні особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

Умисел є найбільш поширеною формою вини (переважна більшість злочинів вчиняються умисно). Умисел поділяється на два види - прямий і непрямий (евентуальний).

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Інтелектуальні ознаки прямого умислу включають:

1. усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності);

2. передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Вольова ознака прямого умислу полягає в бажанні настання злочинних наслідків.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Інтелектуальн ознаки непрямого умислу такі ж, як і прямого умислу.

Особливість вольової ознаки непрямого умислу полягає у тому, що особа хоча і не бажає, але свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків.

При свідомому допущенні характерні для непрямого умислу злочинні наслідки не є ні метою дій винного, ні засобом її досягнення. Ці наслідки є побічним результатом діяння винного, направленого на іншу злочинну або незлочинну мету.

В окремих випадках свідоме допущення злочинних наслідків може проявлятися у безпідставному розрахунку на їх настання. Але розрахунок і надії винного в таких випадках є абстрактними, вони не мають належного обґрунтування.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації злочинів та індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання, а також для відмежування замаху на злочин від закінченого злочину.

Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.

Існує два види необережності:

1. злочинна самовпевненість;

2. злочинна недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 Кримінального кодексу України) [3].

Злочинна самовпевненість включає в себе дві ознаки - інтелектуальну та вольову.

Інтелектуальна ознака полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).

За законодавчим формулюванням злочинної самовпевненості її інтелектуальна ознака зближується з інтелектуальною ознакою умислу. Як умисел, так і злочинна самовпевненість передбачають настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Вольова ознака полягає у легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності). У цьому її суттєва відмінність від вольової ознаки прямого й непрямого умислу. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання наслідків.

Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 Кримінального кодексу України) [3].

Закон, передбачаючи вину у виді злочинної недбалості, не вказує, яким повинно бути ставлення особи до самого діяння, що призвело до настання суспільно небезпечних наслідків. Виходячи з того, що при злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, необхідно зробити висновок, що винний не усвідомлює і суспільної небезпечності свого діяння, яке потягло шкідливі наслідки.

Таким чином, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю у особи усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного ним діяння (дії або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Тому сутність вини у цьому випадку полягає не в інтелектуальній ознаці, а у вольовій ознаці, оскільки лише у зв'язку з вольовою ознакою це психічне ставлення отримує кримінально-правову оцінку.

Законодавче визначення вольової ознаки злочинної недбалості пов'язане з двома критеріями - об'єктивним («повинна була») і суб'єктивним («могла їх передбачити» - мається на увазі передбачити настання шкідливих наслідків).

Об'єктивний критерій злочинної недбалості - це обов'язок конкретної особи передбачити можливість настання суспільної небезпечних наслідків своїх дій, які потребують дотримання заходів обережності. Це можуть бути як елементарні заходи, які виникають у процесі безпосереднього спілкування людей, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов'язок бути уважним і обачливим при здійсненні певних дій на особу покладають: закон, службове становище, фах, родинні стосунки, правила суспільного співжиття тощо. Об'єктивним цей критерій називають тому, що він однаковий для всіх і не залежить від особливостей суб'єкта.

Проте встановлення одного лише об'єктивного критерію ще не перетворює відповідне психічне ставлення у злочинну недбалість. Для цього вимагається обов'язкове встановлення ще й суб'єктивного критерію. Вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані у законі наслідки. Ця можливість пов'язується вже з індивідуальними властивостями конкретної особи. Мається на увазі, що особа з її індивідуальними здібностями, розвитком, кваліфікацією та особливостями обставин, за яких було вчинене суспільно небезпечне діяння, могла передбачити настання шкідливих наслідків.

Оскільки у законі об'єктивний і суб'єктивний критерії поєднані сполучником «і», то лише їх сукупність утворює злочинну недбалість.

Від злочинної недбалості слід відрізняти так званий випадок («казус»), тобто невинне заподіяння шкоди. Він має місце тоді, коли у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не було реальної можливості передбачити настання злочинних наслідків.

Таким чином, на відміну від злочинної недбалості при казусі особа не передбачала настання наслідків своїх дій і не могла їх передбачити (відсутній суб'єктивний критерій).



2. Склад (елементи) правопорушення

2.1 Суб'єкт правопорушення

Суб'єкт правопорушення - це деліктоздатна фізична особа (людина) або деліктоздатне об'єднання, які скоюють правопорушення. Деліктоздатність - це закріплена законодавством і забезпечина державою здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за вчинення ним правопорушення. Суб'єкт у разі вчинення правопорушення несе також деліктну відповідальність, тобто обов'язок особи, якщо виникло порушення, відшкодувати заподіяні збитки [12, с. 71]. Так за настання юридичної відповідальності фізичної особи є різними, що визначено в окремих галузях законодавства. Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільно фізичні і юридичні особи, адміністративного - переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, не виконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавство щодо прав споживачів та ін.)

Юридична особа не може бути суб'єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організацій, установи або особа, яка виконує функції керівника організації. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Колективним суб'єктами правопорушень можуть бути державні, обласні чи районні держадміністрації, чи органи місцевого самоврядування (наприклад сільські, селищні, міські ради), громадські організації (наприклад профспілки), юридичні особи.



2.2 Об'єкт правопорушення

Об'єкт правопорушення - це певні блага, за пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямоване винне протиправне діяння. Не існує правопорушень у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору, як загальний і безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються й відновлюються на гурті загально визначених у суспільстві цінностей, що відображені у праві, ним регулюються й охороняються. Безпосереднім об'єктом є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і нематеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права (майнові, трудові, політичні). Розрізняють загальний, родовий і безпосередній види об'єктів правопорушення.

Загальний об'єкт правопорушення - це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди. Коло таких суспільних відносин буде у кожному випадку різне і залежно від нього утворюється певний вид правопорушення. Наприклад, в загальний об'єкт кримінального правопорушення (злочину) входить одне коло суспільних відносин, а в адміністративний проступок інше.

Родовий об'єкт - це більш чи менш широке коло однорідних і взаємопов'язаних відносин, на яке посилає цілий ряд правопорушень. Наприклад, злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи, або адміністративні правопорушення у галузі охорони праці і здоров'я населення.

Безпосередній об'єкт - це конкретні суспільні відносини, проти яких безпосередньо спрямоване одне або декілька правопорушень.



2.3 Суб'єктивна сторона

Суб'єктивна сторона - це певне психологічне ставлення суб'єкта до своєї протиправної поведінки. Таке ставлення відображається поняттям вини. Правопорушенням визначається лише діянням особи, яка здатна усвідомити значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Залежно від інтелектуального та вольового змісту психічного ставлення особи до вичиненого нею діяння закон поділяє вину.

Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно-небезпечного діяння і суспільно-небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно-небезпечні та шкідливі наслідки і бажає, чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права розрізняють наміри: завчасно обдуманий, такий, що виник раптово і неконкретизований.

Прямий намір має місце тоді, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і бажає його настання.

Непрямий намір характеризується тільки вольовим критерієм, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і не бажає, а свідомо допускає його настання.

Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа щодо суспільно небезпечного діяння має намір, а щодо суспільно небезпечних наслідків - необережність.

Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. Наприклад, тракторист їхав у полі з ближнім світлом фар, не побачив п'яного чоловіка, що спав у бур'яні, переїхав його переднім правим колесом, і останній від одержаних ушкоджень помер.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мета - це уява особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив пояснює, чим керується особа, скоюючи правопорушення, то мета показує спрямованість діяння правопорушника, найближчий результат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.

2.4 Об'єктивна сторона

Об'єктивна сторона - це протиправне діяння, його шкідливий або небезпечний результат, необхідний причинний зв'язок між ними. Протиправність діяння полягає в його державній, юридичній заборонності, у невідповідності вчинку юридичним приписам. Таке діяння може бути виражене як у активних (якщо суб'єкт не дотримується заборонених норм), так і в пасивних діях (якщо суб'єкт не виконує зобов'язальної норми). До обов'язкових елементів об'єктивної сторони в так званих матеріальних складах правопорушення належать діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта).

Дія - це активна поведінка людини, яка усвідомлює свої вчинки і здатна керувати ними, охоплює не тільки рухові процеси тіла самої людини, а й процеси, що керуються людиною. Наприклад, хуліганство.

Бездіяльність - це пасивна поведінка людини, яка проявляється в невиконанні особою тих дій, які вона повинна і могла б в даній ситуації здійснити, наприклад, ненадання лікарем допомоги хворому.

Причинний зв'язок між протиправним діянням та суспільно шкідливими наслідками має місце тоді, коли ці наслідки об'єктивно походять від даної дії чи бездіяльності. Цей зв'язок існує тоді, коли по-перше, причина (діяння) у часі передує наслідкам, по-друге, причина повинна ці наслідки викликати, по-третє, без цієї самої причини (без цього діяння) конкретні наслідки не настали б.

Кожне правопорушення скоюється в певному місці чи декількох місцях, в певний проміжок часу, за певних обставин, в той чи інший спосіб, тими чи іншими сторонами складу правопорушення.



3. Правопорушення

3.1 Основні види правопорушень

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенями суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної (суб'єктивної) сторін, а також за процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпеки (шкідливості) поділяють на проступок і злочин.

Проступок відрізняється від злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки.

Проступки - це правопорушення, що завдають шкоду особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності.

Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають можливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами:

1. за ступенем суспільної шкоди: злочин (суспільно небезпечні, кримінальнокарні діяння);

2. за галузевою належністю: цивільно-правові, конституційні, сімейно-правові, адміністративні, матеріальні;

3. за суб'єктами: сковані деліктоздатною фізичною особою і скоєні юридичною особою;

4. за суб'єктивною стороною: умисне і необережне діяння;

5.за формою зовнішнього виразу: протиправні дії і бездіяльність;

6. залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків): правопорушення за матеріальним складом і правопорушення з формальним складом;

7. залежно від кількості суб'єктів, які вчинили злочин чи правопорушення: одноосібні і групові (тобто сковані за співучасті).

Правопорушення також класифікують залежно від сфер життя суспільства і в економіці, в управлінській сфері, побуті, політиці. Проступки суспільно шкідливі, але не є небезпечні для суспільства та його членів. Зокрема розрізняють такі як:

1. конституційні;

2. дисциплінарні;

3. адміністративні;

4. цивільні;

5. матеріальні.

Іноді виділяють процесуальні проступки - це явлення свідка до суду. Кожен вид проступків посягає на конкретні, урегульовані правом суспільні відносини, має свої ознаки.

Конституційні проступки - це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організацій і діяльності органів влади і управління, конституційним правом і свобод громадян, але не мають ознак складу злочину.

Дисциплінарні проступки - це суспільно небезпечні, протиправні діяння, які полягають у виконанні робітником, службовцем, військовослужбовцями, студентом виробничих, службових або військових обов'язків, порушенні правил внутрішнього трудового порядку. Підрив трудової дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ, організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Законодавством закріплені такі види дисциплінарної відповідальності державних службовців: у порядку, установленому законами України, у порядку, установленому Кодексом законів про працю України, відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців, на підставі дисциплінарних уставів і спеціальних положень, що діють у ряді галузей керування й деяких сфер державної діяльності. [5, c. 22].

Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарна провина, сутність якого складається в невиконанні або неналежному виконанні працівником покладених на нього трудових або службових обов'язків.

Нормами адміністративного права встановлюються дисциплінарна відповідальність і порядок її реалізації, коло суб'єктів і повноваження органів керування (посадових осіб), які наділені «дисциплінарною» владою, категорії службовців, відповідальність яких регулюється адміністративним правом. Для більшості працівників дисциплінарна відповідальність передбачена нормами трудового й адміністративного права, а відносно деяких категорій осіб (військовослужбовців термінової служби, працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки України й ін.) - повністю нормами адміністративного права, що пояснюється необхідністю поряд із загальними правилами дисциплінарної відповідальності враховувати особливі вимоги дисципліни до них, специфіку їхньої дисциплінарної відповідальності.

Адміністративні проступки - це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Адміністративним проступком є вчинки, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій, посягають на спільний й державний порядок власність, права і свободи громадян. Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та інших галузей права і не пов'язані з виконанням службових обов'язків (наприклад, порушення правил пожежної безпеки, незаконне використання соціальних технічних засобів негласного додержання інформації, останнім часом - порушення митних правил).

Згідно із ст. 12 Кодексом України про адміністративні правопорушення адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності. [4, с. 23].

Адміністративний проступок відрізняється від дисциплінарного такими ознаками:

1. його може скоїти фізична особа, громадянин України, іноземець чи особа без громадянства, а дисциплінарний - тільки робітник, службовець, член спілки, тобто робітник конкретного підприємства, установи, організації;

2. порушує суспільні відносини, що склалися у сфері державного управління (правила дорожнього руху, правила торгівлі), а дисциплінарний - внутрішній розпорядок підприємства, установи, організації;

3. тягне за собою адміністративні санкції (штраф, позбавлення соціального права та інше), а дисциплінарний проступок тягне за собою дисциплінарні санкції (зауваження, доган, звільнення та інше).

Цивільні проступки - це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права і становлять для них моральну та духовну цінність (наприклад, виконання зобов'язань за цивільно-правовим договором). Цивільні проступки регулюються нормами цивільного, сімейного, фінансового права. Цивільна відповідальність носить значною мірою правовідновлюючий (компенсаційний) характер.

Залежно від характеру цивільного порушення розрізняють:

1. позадоговірні правопорушення, повязані із недодержанням або невиконанням вимог цивільних норм;

2. договірні правопорушення, пов'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору.

Матеріальні проступки - це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному умисному чи необережному заподіянні шкоди майну підприємства його працівникам.

Слід зазначити, що всі види правопорушень дуже тісно пов'язані між собою від взаємозалежності так, безвідповідальність посадових осіб, халатність і неефективність роботи правоохоронних органів, що призводить до беззаконності, як правило, і є своєрідним стимулом підвищення суспільної небезпеки поступово переходячи у злочин проти власності, дисциплінарні - в посадові злочини. Трапляються випадки, коли одним діянням людина скоює декілька правопорушень різних видів. Наприклад, порушення водієм автотранспорту правил вуличного руху може потягнути одночасне порушення норм кримінального, адміністративного і цивільного права.

Доречним, на мою думку є виділення міжнародного правопорушення, яке скоюється суб'єктом міжнародних відносин, і його протиправність визначається нормами міжнародного права. Порушення цих норм породжує міжнародну правову відповідальність.

Міжнародні правопорушення поділяються на міжнародні делікти (проступки) та міжнародні злочини.

У кожному із видів правопорушень можливі:

1. рецидив - це вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за перше правопорушення;

2. повторність - це вчинення нового правопорушення іншого виду (більш менш тяжкі). Безкарне вчинення правопорушення негативно впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників так і тих осіб, що знали про їх вчинення;

3. міжнародні правопорушення - це дії або бездіяльність суб'єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов'язанням і заподіюваного права або іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

Серйозні правопорушення, це такі правопорушення норм міжнародного права, які хоче безпосередньо і не ставлять під загрозу мир та безпеку держави і народів, але зачіпають їх істотні інтереси. Наприклад, радіоактивне забруднення навколишнього середовища, поширення свободи відкритого моря тощо.

Ординарні правопорушення - це такі правопорушення міжнародних правових норм, які займають інтереси окремих держав і народів. Наприклад, порушення угоди щодо розвитку водних ресурсів прикордонної річки тощо.

Міжнародні злочини - це суспільно небезпечні умисні посягання на життєво важливі інтереси міжнародного співтовариства, основи існування держав і народів, міжнародного миру і безпеки.

Злочин - це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), яка полягає у посяганні на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи власність, свободу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян. Якщо суспільно небезпечний проступок не заборонений кримінальним законом, він злочином не вважається. За соціальною сутністю злочин є посяганням на правові відносини, які відображають найбільш впливові інтереси. Тому вони й охороняються законом. Кримінальний Кодекс України дає поняття злочину: «Злочином визначається передбачення кримінальних законом суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад країни, її політичну і економічну систему, власність, особу, політичні, трудові та інші права і свободи громадян» [3, c. 25].

Залежно від об'єкта посягання розрізняють злочини проти держави, проти власності, проти особи, господарські, військові та інші.

Якщо критерієм є форма вини, то злочини класифікують на дві групи, такі як умисні і необережні. Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. [1, c. 25].

Заслужено від моменту закінчення злочини можна поділити на закінчені та незакінчені. Кожна з таких класифікації здатна вирішувати конкретні наукові та практичні завдання і має певне значення у кримінальному праві.

Найбільш універсальним критерієм є тяжкість злочину. Велике значення класифікації злочинів за цим критерієм зумовлене суспільною небезпечністю злочину. Саме суспільна небезпечність (її характер і ступінь) є матеріальною ознакою будь-якого злочину, що не лише розкриває його якість, соціальну сутність, певну тяжкість, а й дає змогу визначити місце злочину в системі правопорушень, відокремити його від інших правопорушень, розмежувати різні злочини. Універсальний характер такої класифікації за їх тяжкістю виявляються у тому, що вона зумовлює зміст усіх без винятку інститутів кримінального права. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. В основу такої класифікації покладено критерії: матеріальний (характер і ступінь суспільної небезпечності) та формальний (вид і розмір покарання, передбаченої статті).

Необхідність визначення не тільки матеріального, а й формального критерію зумовлена тим, що відповідно до законів логіки будь-яка класифікація виконує свої завдання лише тоді, коли їх критерії визначені чітко, однозначно.

Суспільна небезпечність, яка становить матеріальний критерій є оціночним поняттям, предметом оцінки з боку законодавства. Оцінюючи певне суспільно небезпечне діяння як злочин, законодавець передбачає відповідне покарання за нього в особливій частині Кримінального кодексу України. Отже, покарання відображає характер і ступінь суспільної небезпечності конкретного злочину і може виконувати, роль формального критерію, що дає такий однозначний вимір її через розмір покарання.

Можна сказати, що протягом останнього часу однією з найбільш небезпечних загроз національних інтересів України залишається проблема криміналізації суспільства, зростання злочинності у різноманітних її проявах. Саме тому держава приділяє значної уваги покаранню за злочини з метою виховної дії.

3.2 Причини правопорушень

Правопорушення як соціальне явище тісно пов'язане з об'єктивними та суб'єктивними причинами й умовами суспільного життя, торкається його найрізноманітніших сфер, обумовлених різноманітними процесами. Воно вирізняється високим динамізмом не тільки в межах відповідної держави, а й в межах відповідного регіону. Тому було б неправильно виділяти якийсь конкретний перелік причин, що породжують це явище.

До того ж необхідно розрізнити причини конкретного, індивідуального правопорушення; причину певного виду правопорушень; причини правопорушень як масового явища.

Під причинами правопорушень розуміють комплекс явищ об'єктивного й суб'єктивного характеру, що здатні детермінувати поведінку суб'єктів права. Відповісти на питання, що обумовлює існування правопорушень, у принципі, пробували з давніх часів. Першопочатково пояснення причини здійснення протиправного діяння шукали в природі людини. У зв'язку з цим виникли біологічні концепції злочинності.

Поведінка людини залежить від соціальних, як так і від біологічних факторів. Причому, пріоритет повинен бути за соціальними факторами через те, що особа формується й діє у відповідному соціальному середовищі й її вчинки залежать не стільки від фізіологічних особливостей і стану організму, скільки від міжособистих відносин різного рівня і суспільства в цілому.

Оснона причина протиправної поведінки людини пов'язана з різноманітними протиріччями, що впливають на дестабілізацію нормального функціонування соціального середовища й індивіда. Загострення цих протиріч спричиняє зростання правопорушень. Підтвердженням цього служать енерційні рушійні тенденції в економічній, політичній та інших сферах нашого життя. Причому протиріччя, що виникають у сфері економіки, є наріжним каменем, детонатором всіх інших протиріч.

Причини правопорушень не слід ототожнювати умовами їх скоєння. Причина правопорушень знаходиться в закономірному, необхідному зв'язку з наслідками, завжди викликає їх. Умови ж (в комплекс з іншими обставинами) лише спричиняють формування наслідків (посилюючи чи послаблюючи дії причин), не викликаючи їх з необхідністю.

Так, у зв'язку зі змінами відносин власності в сучасній українській державі створені такі умови і такий характер розподілу праці, оцінки і розподіл її результатів, які породжують соціальну і моральну нерівність людей, що викликає природне незадоволення однієї частини населення і намагання іншої частини населення збагатитися усіма законними, а в ряді випадків і незаконними засобами.

Цей процес супроводжується недосконалістю нормативно-правових актів, які приймаються, нігілізмом, низькою правовою культурою, кризою моральних цінностей, алкоголізмом та наркоманією та іншими обставинами.

Проте ніякі зовнішні обставини не можуть призвести до правопорушення, поки вони не стали рушійним мотивом. На підставі об'єктивних причин і умов формуються суб'єктивні причини й умови правопорушень з відповідними елементами соціальної психології, які отримали прояв у викривлених потребах та інтересах. Власне, вони виконують вирішальну роль при виборі правомірної чи неправомірної поведінки особи.

Отже, до суб'єктивних причин правопорушень відносять низький рівень правосвідомості і правової культури людей, асоціальні мотиви й цілі, потреби й інтереси окремих осіб. Суб'єктивними умовами, які сприяють вчиненню правопорушень, звичайно вважають демографічні й соціально-психологічні особливості, які прямо не спричиняють правопорушення. Це, наприклад, темперамент, стать, вік, риси характеру, наявність психологічних відхилень, різні фізичні недоліки та ін.

Об'єктивними причинами правопорушень виступають конкретні суперечності в суспільстві: економіці, політиці, соціальній і духовній сфері життєдіяльності людей. Наприклад, відставання свідомості окремих груп людей від суспільного буття, економічні й політичні кризи та ін. До об'єктивних умов, що сприяють вчиненню правопорушення належать недоліки організаційного й технічного порядку, які підтримують й оживлюють дію об'єктивних і суб'єктивних причин.

Основні напрямки боротьби з правопорушеннями зумовлюються характером причин і умов, які породжують ці явища. Можна сказати, що основними причинами є соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьому процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правом людини), а неосновні причини - це явища, які лише полегшують вчинення правопорушень, здійснюють такий вплив на тлі головних чинників, і, можливо, саме завдяки ним, тобто так звані фонові явища (наприклад, недостатній контроль за дотриманням правил технічної безпеки).

3.3 Шляхи усунення правопорушень

Нажаль, попередження злочинів, яке завжди проголошується головним напрямком боротьби з правопорушеннями як і раніше залишається лише гаслом. Ця робота повинна розвиватися насамперед через індивідуалізацію, поглиблення морально-психологічної спрямованості, підвищення професіоналізму кадрів і загальної ефективності.

Несприятливі для суспільства кількісні та якісні зміни у сфері правопорушень є грунтом для розвитку конформізму, подвійної моралі, соціальної апатії, бездуховності, байдужості і скептицизму. Усе це спотворює суспільну свідомість і призводить до дегуманізації відносин між людьми, до розповсюдження агресивності та інших кримінальних явищ.

Падіння моральних устроїв призвело до зниження суспільної активності в сфері протидії злочинності і поширення таких негативних явищ, як пияцтво, наркоманія, проституція, що живлять злочинність.

Основна особливість структурних і функціональних змін кримінальної політики в демократичному суспільстві має полягати в перетворенні кримінологічного попередження на основній засіб боротьби зі злочинністю. Попередження злочинів має посісти значне місце в правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ та інших державних органів і базуватися на принципах моралі і права. Водночас це не означає послаблення уваги до розробки і здійснення заходів каральної політики. Навпаки, ці процеси є взаємопов'язаними і взаємообумовленими: чим більше уваги суспільство приділяє попередженню злочинів, тим більше право воно має суворо карати за порушення законів.

Розкриваючи зміст двох взаємопов'язаних блоків (морального і правового) криміналогічне попередження, слід зауважити, що кожен з них має свої особливості.

Так, моральна профілактика полягає у діях суспільства щодо попередження можливих порушень механізму моральної регуляції соціуму. Моральна профілактика спрямована як проти соціальних відхилень, так і проти тих явищ соціального життя, які детермінують порушення моральних норм демократичного суспільства. Такі види негативної поведінки, як алкоголізм, наркоманія, проституція порушують різні соціальні норми. Більша їх частина являє собою відхилення саме від моральних норм і принципів демократичного суспільства, але вони можуть перерости в правопорушення або навіть у злочини.

...