Поняття кримінального права України

За суб'єктивними ознаками, за стійкістю суб'єктивних зв'язків, стійкістю умислу ст. 28 розрізняє вчинення злочину різними злочинними групами:

а) вчинення злочину групою осіб;

б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

в) вчинення злочину організованою групою;

г) вчинення злочину злочинною організацією. Розглянемо ці форми співучасті:

а) злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови.

б) злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, коли його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

в) злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

г) злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени чи структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28).

41. Співучасть у злочині зі спеціальним суб'єктом

Співучасть у злочинах зі спеціальним суб'єктом. Поряд із загальним суб'єктом (ч. 1 ст. 18) чинний КК виокремлює і спеціальний суб'єкт злочину (ч. 2 ст. 183), під яким розуміється особа фізична, осудна, яка досягла віку кримінальної відповідальності і при цьому разом із вказаними загальними ознаками має і спеціальні (додаткові) ознаки, як-от: а) службова особа (у злочинах у сфері службової діяльності), б) військовослужбовець (у злочинах проти порядку несення військової служби), в) громадянин України (при державній зраді) та ін. Злочини зі спеціальним суб'єктом можуть учинюватися лише особами, наділеними ознаками спеціального суб'єкта. Однак при цьому виникає запитання: чи можлива співучасть у названих злочинах осіб, які не мають ознак спеціального суб'єкта. Відповідь на нього випливає зі змісту ст. 26 КК, яка не містить заборони співучасті у злочинах, що вчинюються лише спеціальними суб'єктами. Більше того, це положення розвивається у деяких статтях Особливої частини КК. Так, ч. 3 ст. 401 встановлює, що особи, не зазначені в цій статті, за співучасть у військових злочинах підлягають відповідальності за відповідними статтями цього розділу (Розділ XIX «Про військові злочини»). Виходячи з викладеного можна зробити висновок, що в злочинах зі спеціальним суб'єктом можлива також співучасть осіб, які не є спеціальними суб'єктами. Вони, маючи ознаки загального суб'єкта, можуть виконувати функції організатора, підбурювача, пособника вчинення злочинів зі спеціальним суб'єктом. Зважаючи на це, дії співучасників указаних злочинів слід кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за злочини зі спеціальним суб'єктом, а також за ч. 3, 4 чи 5 ст. 27 КК. Виконавцем же цього злочину може бути тільки особа, яка має ознаки спеціального суб'єкта.

Проте виникає питання щодо можливості співучасті в злочинах зі спеціальним суб'єктом у формі співвиконавства у випадках учинення злочинів, що характеризуються ускладненою формою об'єктивної сторони, приміром, перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними чи ображаючими особисту гідність потерпілого діями (ч. 2 ст. 365), примушування давати показання із застосуванням насильства або зі знущанням над особою (ч. 2 ст. 373), погроза або насильство щодо начальника (ст. 405) та ін. Для таких злочинів є притаманним те, що їх об'єктивна сторона має складений характер і дії (чи їх частина), які становлять зміст об'єктивної сторони цих злочинів можуть бути вчинені поряд зі спеціальним суб'єктом також і суб'єктом, який не має спеціальних ознак.

Таким чином, при співучасті в зазначених злочинах співвиконавцями фактично можуть виступати й суб'єкти, яким не властиві спеціальні ознаки. Вирішення цієї проблеми не отримало у правовій літературі й судовій практиці одностайного рішення. В одних випадках при вчиненні вказаних злочинів допускається співучасть у формі співвиконавства і пропонується кваліфікувати дії всіх осіб, які брали безпосередньо участь у скоєнні злочину лише за відповідною статтею Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за злочин із спеціальним суб'єктом (співвиконавство). В інших стверджується, що при співучасті співвиконавство в таких злочинах неможливо, а дії, що вчинюються особами, які не є спеціальними суб'єктами, слід розглядати як складну форму співучасті в злочині і кваліфікувати їх за відповідними статтями Особливої частини КК, а також за ст. 27 КК як організаторство, підбурювання, поообництво у вчиненні злочину зі спеціальним суб'єктом. Останній погляд вбачається переконливішим, оскільки згідно з ч. 2 ст. 27 КК, а також відповідними статтями Особливої частини КК виконавцем розглядуваних злочинів можуть бути тільки спеціальні суб'єкти. Участь же у вчиненні цих злочинів інших осіб, які не є спеціальними суб'єктами, не перетворює їх на останні, хоча б вони фактично і виконали певну частину об'єктивної сторони злочину.

42. Ексцес виконавця, правові наслідки

ЕКСЦЕС ВИКОНАВЦЯ - (лат. - вихід, відступ, ухилення) -- вчинення виконавцем злочину дій, що не охоплюються умислом ін. співучасників і утворюють ін. самостійний злочин або надають вчиненому ним діянню якісно ін. характеру. Чинне крим. зак-во України не містить норм, які б регулювали відповідальність організатора злочину, підмовника і пособника при Е. в. Визначення поняття Е. в. і кола випадків, які охоплюються цим поняттям, дає теорія кримінального права. Ексцес може стосуватися об'єкта злочину (напр., викрадаючи майно, особа вчинила зґвалтування), способу вчинення злочину (замість крадіжки вчинено розбій), кваліфікуючих обставин (замість контрабанди невеликої кількості наркотиків вчинено контрабанду наркотич. засобів в особливо великих розмірах). Е. в. поширюється на випадки, коли ін. співучасники -- організатор, підмовник чи пособник не передбачали, не бажали і не допускали вчинення виконавцем не узгоджених з ними злочинних дій. Розрізняють кількісний і якісний Е. в., що має певне практ. значення для кваліфікації вчинених дій. Кількісний Е. в. охоплює випадки, коли виконавець, розпочавши вчинення задуманого співучасниками злочину, вчиняє дії однорідного характеру, але більш тяжкі. Напр., співучасники домовилися вчинити крадіжку, а виконавець застосував насильство при вилученні майна, оскільки несподівано застав у квартирі потерпілого. Своїми діями винний вчинив уже не крадіжку, а грабіж або розбій. У цих випадках виконавець відповідає за фактично вчинений більш тяжкий злочин. Якісний Е. в. охоплює випадки, коли виконавець, крім вчинення запланованого з ін. співучасниками злочину, додатково вчиняє неоднорідний, зовсім ін. злочин, ніж було задумано співучасниками. При такому ексцесі виконавець відповідає за обидва злочини, тобто за вчинення сукупності злочинів. Напр., виконавець увійшов в квартиру з наміром вчинити крадіжку, раптово застав там її господиню і, застосувавши насильство, зґвалтував її та заволодів майном. У цьому випадку він вчинив грабіж (або розбій) і зґвалтування. Співучасники відповідатимуть тільки за крадіжку. Отже, при Е. в. співучасники не відповідають за злочин, що став наслідком ексцесу. Вони відповідають за співучасть у тих злочинах, які охоплювались їхнім умислом.

Добровільна відмова від вчинення злочину. Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Ознаками добровільної відмови є: а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи; в) наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.

Остаточне припинення готування до злочину або замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність умислу продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні злочину, його призупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від вчинення злочину, оскільки не припиняється загроза, небезпека заподіяння шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання при невдалій спробі вчинення злочину, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для закінчення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця.

Друга ознака добровільної відмови -- це недоведення злочину до кінця з власної волі особи. Про зміст цієї ознаки свідчить не тільки назва самої відмови (добра воля), але й текст ч. 1 і 2 ст. 15, де замах на злочин визначається як діяння, що не було доведено до кінця з причин, які не залежали від волі винного. При добровільній відмові від вчинення злочину особа свідомо, зі своєї волі припиняє злочинну діяльність.

Важливою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що причини (обставини), які він не в змозі перебороти (подолати) для закінчення початого їм злочину, відсутні і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити.

Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного здійснення, -- це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання (злодій намагався відкрити сейф з коштовностями, але не зміг).

Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різними: усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання виправитися, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність вчинення злочину тощо. Ці мотиви не мають значення для добровільної відмови від злочину.

Під дійовим каяттям слід розуміти такі дії особи, які свідчать про осуд нею вчиненого злочину і про прагнення загладити його наслідки. Об'єктивною ознакою діяльного каяття є певна активна поведінка особи, яка вчинила злочин, а суб'єктивною ознакою -- осуд винним своїх дій.

43. Причетність до злочину

Причетність до злочину -- це дія чи бездіяльність, яка хоча і пов 'язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.

Виділяються такі види причетності до злочину:

1) Заздалегідь не обіцяне (тобто не обіцяне до закінчення (завершення) злочину)приховування злочину.

2) Заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, добутого злочинним шляхом.

3) Заздалегідь не обіцяне потурання злочину.

4) Заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення злочину) недонесення про злочин.

Приховування злочину -- це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом.

Придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, -- це активна діяльність особи, що виявляється у купівлі або іншій сплатній передачі майна, здобутого злочинним шляхом, або зберіганні такого майна.

Потурання. Потурання виражається в тому, що особа, яка зобов'язана була і могла перешкодити вчиненню злочину, такому злочину не перешкоджає: злочин відбувається.

Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховування, недонесення -- це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяно, чинним КК воно злочином не визнається. Лише у випадку, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності.

44. Одиничний злочин як складовий елемент множинності злочинів. Види одиничних злочинів

Одиничний злочин має місце там, де він передбачений кримінальним законом як одиничний самостійний склад злочину. Одиничним злочином є крадіжка, хуліганство, розбій, хабарництво тощо. Саме поєднання типових ознак цих злочинів дає законодавцю підставу визнати їх одиничними злочинами, що охоплюються відповідними нормами закону.

Одиничні злочини поділяються на прості та ускладнені одиничні злочини.

Прості одиничні злочини передусім мають місце в тих випадках, коли одній дії (бездіяльності) відповідає і один наслідок, передбачений у кримінальному законі. Простий одиничний злочин може складатися з однієї дії, наслідки якої лежать за межами відповідного складу (так звані злочини з формальним складом), як, наприклад, завідомо неправдиве показання, погроза вбивством тощо. Простий одиничний злочин може також полягати в одній дії, яка потягла за собою декілька наслідків, зазначених у законі.

Ускладнені одиничні злочини характеризуються більш складною структурою складу, в них більш складні об'єктивна і суб'єктивна сторони вчиненого. Є такі види ускладнених одиничних злочинів: триваючі, продовжувані, складені злочини, а також злочини, які кваліфікуються за настанням додаткових тяжких наслідків (їх часто називають злочинами, кваліфікованими за наслідками).

Триваючий злочин можна визначити як одиничний злочин, який, розпочавшись дією або бездіяльністю особи, далі вчиняється безперервно протягом більш-менш тривалого часу.

Початком триваючого злочину є вчинення особою певної дії або бездіяльності.

Продовжуваний злочин. Таким визнається злочин, який складається з декількох тотожних злочинних діянь, що спрямовані до єдиної мети і складають у цілому єдиний злочин.

Складений злочин (його іноді називають складним), як очевидно з самого визначення, складається з двох або більше злочинних діянь, що утворюють, проте, один одиничний злочин. Складений злочин -- це злочин, який складається з двох або більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх відокремлено (ізольовано), являє собою самостійний злочин, але внаслідок їх органічної єдності утворюють один одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) КК.

Злочини, що кваліфікуються за наслідками.

До них належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); умисне знищення або пошкодження чужого майна громадян, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК); угон або захоплення повітряного судна, що спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 278 КК), тощо.



45. Повторність злочинів

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією ж самою статтею або частиною статті Особливої частини КК.

Повторність злочинів, як випливає із цих статей КК, припускає наявність таких ознак:

а) особою (групою осіб) вчинено два або більше самостійних одиничних злочинів. Конкретизуючи це положення, примітка до ст. 185, наприклад, вказує, що крадіжка чужого майна визнається повторною, якщо вона була вчинена після будь-якого посягання, пов'язаного з заволодінням майном.

б) одиничні злочини, що утворюють повторність, вчиняються неодночасно, тобто віддалені один від одного певним проміжком часу. Так, першою вчиняється крадіжка, потім, наприклад, шахрайство або послідовно дві крадіжки і т. ін.;

в) для повторності не має значення була або не була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин.

г) повторність виключається, якщо за раніше вчинений злочин особа була звільнена від кримінальної відповідальності, закінчилися строки давності або на цей злочин поширилася амністія чи за нього була погашена або знята судимість.

Види повторності злочинів.

Два види повторності злочинів:

1) повторність злочинів, не пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин;

2) повторність злочинів, пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин.

Повторність, пов'язану з засудженням за раніше вчинений злочин, називають рецидивом.

Фактичну повторність, її зміст розкривається шляхом аналізу її видів, певним характером злочинів, які створюють її. Цими видами є', повторність тотожних злочинів і повторність однорідних злочинів.

46. Сукупність злочинів

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено.

Таким чином, при сукупності злочини:

1) особою вчинено два або більше злочини;

2) кожен з них кваліфікується за різними статтями або за різними частинами однієї статті Особливої частини КК;

3) за жоден з них особа не була засуджена, тобто всі вони вчинені до винесення вироку хоча б за один з них.

Перша ознака сукупності злочинів проявляється у вчиненні особою двох або більше злочинів, причому кожен з них має характер окремого, самостійного, одиничного злочину.

Вчинення двох або більше одиничних злочинів і утворює сукупність злочинів.

Сукупність злочинів має місце, коли особа вчиняє крадіжку, а потім замах на вбивство, або вчинила хуліганство, а потім почала готуватися до крадіжки, і на цій стадії її діяльність була припинена. Не виключається сукупність злочинів і тоді, коли особа вчинила один з злочинів самостійно, а потім була співучасником у вчиненні іншого злочину.

Другою ознакою сукупності злочинів є вимога, щоб кожен із злочинів, які утворюють сукупність, був передбачений самостійною статтею КК, тобто кваліфікувався за однією, окремою статтею кримінального закону або за різними частинами однієї і тієї ж статті КК.

Третьою невід 'ємною ознакою сукупності злочинів є вимога, щоб за жоден із деліктів, які входять до неї, особа не була ще засуджена. Це означає, що всі злочини винні вчинили до винесення вироку хоча б за один з них. Якщо ж новий злочин вчинений особою після винесення вироку, має місце рецидив, про що йтиметься далі.

Сукупність злочину поділяється на два види: сукупність ідеальну і сукупність реальну.

Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два або більше злочини.

Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями вчиняє два або більше злочини. Таким чином, при реальній сукупності є дві або більше дії, кожна з яких являє собою самостійний злочин (наприклад, крадіжка і хуліганство).

47. Рецидив злочинів

Рецидивом називають вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). Оскільки рецидив -- це повторність злочинів, пов'язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності.

Це такі ознаки:

1) рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини;

2) при рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види);

3) злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі).

Проте, рецидив має і свою, тільки йому властиву ознаку, що відрізняє його від фактичної повторності. Такою ознакою є судимість;

4) факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покарання.

Законодавець рецидив як кваліфікуючу ознаку окремих злочинів описує: 1) вказівкою на попередню судимість (наприклад, ч. З ст. 296); 2) вказівкою на повторність злочину (наприклад, ч. 2 ст. 185). Вже говорилося, що скрізь, де закон говорить про повторність, має місце і рецидив злочинів.

Види:

Виділяють рецидив менш тяжких і тяжких злочинів, рецидив умисних і необережних злочинів, рецидив однорідних і різнорідних злочинів тощо. Найбільш прийнятною є класифікація рецидиву за характером злочинів, кількістю судимостей, ступенем суспільної небезпечності. Саме з урахуванням цих ознак далі розглянемо види рецидиву.

Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види: 1) загальний рецидив і 2) спеціальний рецидив.

Загальний рецидив -- це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ст. 67 як обставина, яка обтяжує покарання.

Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені при одній і тій же формі вини. Наприклад, особа, раніше засуджена за хуліганство, знову вчиняє хуліганство або, маючи судимість за шахрайство, вчиняє крадіжку або вимагання.

Спеціальний рецидив є більш небезпечним, ніж рецидив загальний, у ньому найбільшою мірою виявляється антисоціальна спрямованість особи на вчинення нових злочинів. Саме спеціальний рецидив передбачений в окремих статтях Особливої частини як кваліфікуюча ознака злочинів.

Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний.

Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство і т.п.

Складний, або багаторазовий, рецидив -- це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості. Наприклад, три судимості за крадіжку або судимості за хуліганство, вимагання і крадіжку тощо.

Простий і складний рецидив можуть утворювати загальний або спеціальний рецидив або їх комбінації. Так, за наявності трьох судимостей за крадіжку маємо спеціальний і одночасно складний рецидив, за наявності судимостей за хуліганство, грабіж і крадіжку -- сполучення в багаторазовому рецидиві рецидиву загального і спеціального.

За ступенем суспільної небезпечності виділяють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.

Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі. Пенітенціарний рецидив відомий чинному законодавству.

Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів -- це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин. Такий рецидив впливає на кваліфікацію злочинів.



48. Поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння

Їх перелік значно розширений (необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком (виправданий ризик), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Зазначені обставини характеризуються низкою загальних ознак. Перша з них полягає в тому, що всі воли являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, необхідна оборона) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу).

Друга ознака - це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак здійсненого вчинку і відповідного злочину.

Третя ознака обставин, що розглядаються, полягає в тому, що вони мають незлочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди.

Четверта ознака характеризує ці обставини як суспільна корисні, тобто такі, що відповідають інтересам особи, суспільства або держави.

Нарешті, п'ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки вчинення діянь. Ці наслідки полягають у тому, що вчинення таких діянь, якщо вони відповідають приписам закону, виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.

Таким чином, обставини, що виключають злочинність діяння, -- це передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами суспільна корисні (соціальна прийнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальністю особи за заподіяну шкоду.



49. Необхідна оборона та умови її правомірності

Необхідна оборона -- це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільна небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння таму, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Право на необхідну оборону можливе лише за наявності відповідної підстави.

підстава необхідної оборони складається з двох елементів, а саме: 1) суспільно небезпечного посягання і 2) необхідності е його негайному відверненні чи припиненні.

Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують: 1) мету оборони; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність і 5) спів-розмірність оборони.

7. Мета необхідної оборони. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК метою необхідної оборони є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання.

Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка захищається, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто.

Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише тому, хто посягає, його правам та інтересам.

Характер дій особи, яка захищається. Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може виражатися лише в діях.

Своєчасність оборони. Дії особи, яка захищається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання.

Співрозмірність оборони. Ця ознака характеризує межі необхідної оборони, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, а з ч. З випливає, що заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом взаємопов'язаним обставинам: 1) небезпечності посягання і 2) обстановці захисту.

50. Уявна оборона

Уявна оборона. Іноді особа, яка захищається, перебуває в такій ситуації, коли які-небудь вчинки інших людей через обстановку, що склалася, вона помилково сприймає за суспільне небезпечне посягання у зв'язку з чим заподіює тому, хто посягає, шкоду (наприклад, мешканцю, який заблукав і помилково намагався зайти в чужу квартиру, або приятелю, який, вирішивши пожартувати, намагався в масці зв'язати свого товариша, тощо). Подібні ситуації за звичай називають уявною обороною, що пов'язана з фактичною помилкою того, хто «захищається». Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Вирішення питання про відповідальність при уявній обороні залежить від того, могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспільне небезпечного посягання, інакше кажучи, -- від виду допущеної помилки: чи була вона вибачальною або невибачальною. Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК визнається помилка, при якій обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 КК визнається така помилка, при якій в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільне небезпечного посягання, коли б проявила більшу пильність, обачність, дбайливість.

51. Фізичний або психічний примус, їх кримінально-правове значення

Стаття 40 КК України передбачає: «1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. 2. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа піддалася фізичному примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічному примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу».

• Підставою виключення злочинності діяння в аналізованому випадку є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впливом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.

• Фізичний примус (насильство) -- це протиправний фізичний вплив на людину (наприклад, застосування фізичної сили, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню в сховище, видати чуже майно і т. ін.) Непереборним признається такий фізичний примус, за якого особа цілком позбавлена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

• Ознаками, що характеризують «діяння» особи, яку піддано непереборному фізичному примусу, є: 1) збіг його з об'єктивними ознаками якогось злочину і 2) відсутність волі особи в такому «діянні».

Вчинені особою «дії» або «бездіяльність» за об'єктивними своїми ознаками можуть збігатися, наприклад із розголошенням відомостей, що складають державну таємницю, шпигунством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим станом і т. п. Однак такі «дії», проте, злочинними не визнаються, оскільки позбавлені такої обов'язкової ознаки кримінально-правового діяння, як його волимість (особа не здатна керувати своїм вчинком). Отже, виключається кримінальна відповідальність такої особи за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.

• Інша ситуація має місце у випадку переборного фізичного примусу, а також психічного примусу. Переборним визнається такий фізичний примус, за якого особа зберігає можливість керувати своїми вчинками.

Психічний примус -- це погроза застосування до особи фізичного насильства або заподіяння матеріальної або моральної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, шо ганьблять особу тощо) із метою спонукати її вчинити злочин. КК виходить з того, що психічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати своїми діями, проте не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж таки має певну можливість вибрати той або інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі.

Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (наприклад, особа під впливом побоїв або погрози вбивством видає чуже майно), то питання про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується за правилами ст. 39, тобто залежно від того, було чи не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. В іншому випадку особа підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах, хоча вчинення злочину під впливом переборного фізичного або психічного примусу повинно враховуватися як обставина, що пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66).

52. Поняття і види звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності -- це реалізація державою в особі суду свого повноваження, згідно з яким вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встановлених законом за вчинення цього злочину.

Прийняття судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності є актом, що свідчить про припинення кримінально-правових відносин між особою, яка вчинила злочин, і державою. Це означає також, що з цього моменту дана особа вже не несе обов'язку відповідати перед державою за вчинене, не може нести тягар кримінальної відповідальності. Тобто, вчинене раніше нею діяння визнається юридичне незначним, підлягає забуттю залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: обов'язкове і. необов'язкове (факультативне). Факультативним є звільнення, передбачене ст. 47 КК (передача на поруки) і ст. 48 КК (зміна обстановки). Це означає, що за наявності підстав, установлених зазначеними статтями, суд має право, але не зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно, Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. З цього погляду всі види звільнення бід кримінальної відповідальності є безумовними, крім одного, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК).

Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення: 1) у випадках, передбачених КК; 2) на підставі Закону України про амністію; 3) на підставі Указу Президента України про помилування.

53. Поняття та ознаки покарання за кримінальним законом України

кримінальний право закон кодекс

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, с визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Третя розпізнавальна ознака покаранні також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч, 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість.

Мета покарання.

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих цими концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати):

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Регель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї -- мсти відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство -- смертна кара, за статеві злочини -- кастрація, за майнові -- каторга, за образу -- застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження.

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

3. Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину.

...