Тенденції розвитку джерел трудового права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади визначення джерел трудового права

1.1 Характеристика джерел трудового права

1.2 Загальний поділ джерел трудового права

2. Порівняння джерел трудового права України та країн Західної Європи, США

2.1 Джерела трудового права в США

2.2 Види джерела трудового права в країнах Західної Європи

3. Перспектива розвитку та вдосконалення джерел трудового права

3.1 Тенденції розвитку джерел права України в контексті європейських правоінтеграційних процесів

3.2 Особливості вдосконалення джерел трудового права в сучасних умовах

Висновки

Список використаних джерел та літератури



Вступ

Право завжди має бути вираженим у певній змістовій формі, тобто вміщувати певний текст, викладений юридичною мовою. Якщо норма не вміщена в певній формі, то вона залишається нормою поведінки, а не нормою права. Під формою права розуміють спосіб зовнішнього оформлення правових норм, який засвідчує їхню державну загальнообов'язковість, тобто це способи, форми вираження і закріплення волі держави.

Окрiм внутрiшньої, трудове право має зовнiшню форму вираження соцiально-трудових норм, що дiстають вiдображення у його джерелах.

Суспільні відносини, повязані з використанням праці, вимагають належного правового регулювання. Таке регулювання здійснюється через прийняття відповідних правових норм. Вони знаходять своє вираження у формі державних актів органів законодавчої влади, актів вищих органів управління, котрі видають їх у межах своєї компетенції, локальних нормативних актів, що видаються на конкретному підприємстві, в установі, організації. Форма виразу правових норм найбільшою мірою залежить від важливості суспільних відносин, що регулюються ними, а також це залежить і від компетенції органу, який створює відповідні норми.

Питання загальної характеристики джерел трудового права завжди були в центрі уваги при визначенні особливостей, які існують у країнах Західної Європи та США. У загальній теорії права до таких джерел зараховують способи вираження державної волі, яка спрямована на регулювання відносин найманої праці, складання форми трудового договору, тобто нормативні акти з праці.

Так як сутність джерел трудового права є прямим відображенням матеріальних умов життя нашого суспільства, та, якщо змінюються умови життя, то змінюються й джерела трудового права. Особливо це проявляється в сучасних умовах, коли змінюються виробничі відносини й форми власності, роздержавлюються підприємства, що спричинює зміну на них трудових відносин.

Питання джерел трудового права досліджують такі вчені як Прокопенко В.І., Іванов С.О., Лівшиць Р.З., Гусов К.Н., Болотіна Н.Б., Беззуб Б.С., Жигалкін П.І., Руденко В.М., Кисельов І.Я.

Актуальність даної теми полягає у порівнянні джерел трудового права України та інших країн, оскільки відбувається зміна всієї законодавчо-нормативної бази України, приймаються нові закони, а, отже, змінюються і джерела.

Об'єктом дослідження є джерела трудового права України, США та Країн Заходу.

Предметом дослідження є визначення правового статусу, особливостей та тенденцій розвитку джерел трудового права.

Метою роботи є комплексне дослідження джерел трудового права, визначення теоретичних засад подальшого їх розвитку спрямованих на вдосконалення трудового законодавства України.

Для досягнення цієї мети у процесі дослідження ставились такі завдання:

- визначити поняття та зміст джерела трудового права, визначити їх внутрішню структуру;

- виявити особливості джерел трудового права США та Країн Заходу

- охарактеризувати найбільш важливі види джерел трудового права

- визначити сучасні тенденції в розвитку джерел трудового права;

Структура даної курсової роботи складається - з вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновків, 30 використаних джерел та літератури.



1. Теоретичні засади визначення джерел трудового права

1.1 Характеристика джерел трудового права

В юридичній літературі термін "джерело права" застосовується у двох значеннях. Під матеріальним джерелом права розуміють об'єктивні умови, які викликають й обумовлюють утворення права, тобто все те, що породжує (формує) позитивне право: ті чи інші матеріальні або духовні фактори, суспільні відносини, природа людини, природа речей, божественний або людський розум тощо[8,c.11].

Останнім часом у різних наукових дослідженнях є визначення джерел трудового права як зовнішніх форм вираження правових норм, установлених нормативно-правовими актами, договорами (угодами), в тому числі міжнародними договорами, а також актами вищих судових інстанцій, за допомогою яких забезпечується правове регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними суспільних відносин на підприємствах, в установах, організаціях чи фізичних осіб, які використовують найману працю.

Під джерелами права розуміють певний вид діяльності державної влади, що полягає у встановленні юридичних норм або у визначенні юридичними інших соціальних норм (безпосереднє джерело правових норм). Джерелами права також називають матеріали, покладені в основу того чи іншого законодавства.

Під джерелом права також розуміють засоби пізнання або способи зовнішнього існування права, тобто правові документи, що містять правові норми і виступають джерелом знань про можливу або необхідну поведінку суб'єктів [7,c.32].

У матеріальному аспекті джерелом правових норм виступають реальні суспільні відносини. Сучасні економічні умови справляють суттєвий вплив на формування трудового права. Фактично ми спостерігаємо створення нової моделі правового регулювання трудових відносин. Змінюються не лише межі правового регулювання, а й внутрішня структура трудового права.

У юридичному сенсі під джерелом права розуміють документальні способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового значення, які виходять від держави або визнаються нею офіційно. Джерела права становлять собою єдине "місце перебування" юридичних норм, резервуар, у якому юридичні норми тільки й знаходяться і звідки ми їх "черпаємо" [23,c.424].

Джерела трудового права можна класифікувати за різними підставами:

- за способом прийняття виділяють акти державно-правові, прийняті державними органами (закони, укази, постанови тощо), і договірно-правові, що приймаються за угодою між працівниками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори тощо);

- за територіальною направленістю виділяють внутрішньодержавні і міждержавні акти - багатосторонні й двосторонні договори, угоди, пакти про права людини, конвенції МОП;

- за юридичною силою державні нормативно-правові акти поділяють на Конституцію, закони, підзаконні нормативно-правові акти; договірно-правові акти - акти соціального партнерства поділяють на генеральну угоду, регіональні угоди, галузеві угоди, колективний договір на конкретному підприємстві;

- за сферою дії виділяються централізовані й локальні нормативно-правові акти.

Залежно від ступеня узагальненості розрізняють кодифіковані, комплексні та поточні нормативно-правові акти як джерела трудового права.

Розглядаючи поняття джерел трудового права, слід враховувати, що джерела трудового права - це зовнішні форми виразу правових норм; такі форми приймаються компетентними на те органами, тобто уповноваженими на їх прийняття, включаючи як органи законодавчої, виконавчої, судової влади, посадових осіб (президент), роботодавців та робітників або їх представницькі органи, які є суб'єктами локальної нормотворчості. Останні уповноважені в узгоджувально-договірному порядку регулювати відносини, що складаються в процесі застосування найманої праці [13,с.16].

Таким чином, джерела трудового права - це зовнішні форми вираження правових приписів компетентних на те органів, що видають у межах своєї компетенції акти, яким надається обов'язкова сила та за допомогою яких забезпечується правове регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними інших суспільних відносин.

Джерела трудового права складаються з норм права. Під нормою права слід розуміти загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, якими регулюються суспільні відносини чи одна з сторін таких відносин. У трудовому праві правові норми виражають поведінку, яка є обов'язковою для всіх суб'єктів трудових відносин. Ними визначаються права та обов'язки учасників трудових відносин, забезпечується реалізація конституційного права на працю. Об'єднання певних норм трудового права в тісно пов'язані між собою групи, які регулюють однорідні суспільні відносини, становлять правові інститути (трудовий договір, трудові спори тощо) [26,c.125].

1.2 Загальний поділ джерел трудового права

Джерела трудового права - це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов'язані.

Для всіх країн романо-германської правової системи загальними є такі джерела права: 1) нормативно-правові акти; 2) правові звичаї; 3) міжнародні договори; 4) загальні принципи права; 5) правова доктрина; 6) судова практика (судові прецеденти)[26,c.12].

Вони можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме:

1. Залежно від формальної обов'язковості джерела права можна класифікувати на формально-обов'язкові (писані) та неформальні (неписані).

До формально-обов'язкових джерел права належать, насамперед, нормативно-правові акти, міжнародні договори та правові звичаї. Вони відіграють визначальну роль у всій системі романо-германського права.

Неформальні джерела (зокрема, правові доктрини, судова практика) в суто юридичному значенні не є обов'язковими, проте суттєво впливають на процес розвитку й удосконалення права [26,c.67].

2. Залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності вирізняють первинні та вторинні джерела права.

Первинними джерелами в усіх країнах романо-германського права є нормативні акти і звичаї з безсумнівною перевагою перших. Іноді первинними джерелами вважаються також загальні принципи права. Первинні джерела завжди мають обов'язкову юридичну силу, відіграють значну роль у соціальному житті, закріплюють найважливіші норми романо-германського права. трудовий законодавство право європа

Вторинні джерела можуть мати певну юридичну вагу лише тоді, коли відсутні первинні джерела або ж коли вони є неповними чи неясними. їх використання не є юридично обов'язковим. До вторинних джерел романо-германського права належать судові прецеденти, наукові роботи відомих учених-юристів (доктрина) й інші неформальні джерела права.

3. Залежно від способу формування всі джерела романо-германського права поділяються на дві групи:

- джерела, що їх формують законодавчі і виконавчі органи держави (нормативно-правові акти);

- джерела, що їх формує суспільство (наприклад, правові звичаї, правові доктрини).

Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн цієї системи і володіють вищою юридичною силою, поширюються на всю територію держави, на всіх громадян. В усіх країнах романо-германської системи є писані конституції, за нормами яких визнається вища юридична чинність. Закон має пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може заборонити чи легалізувати звичай, окремі положення судової практики, нормативні договори.

Важливе місце серед джерел романогерманского права займають кодифіковані акти (кодекси).Крім законів, у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, укази, постанови та інші документи виконавчої влади [19,c.54].

В англосаксонському праві існує два види норм: законодавчі і прецедентні. Законодавчі являють собою правила поведінки загального характеру. Прецедентні -- певна частина судового рішення по конкретній справі, що містить юридичний висновок у справі й аргументацію, мотивування рішення. Суд "приміряє" конкретний випадок не до вже готової норми, а до випадку, який мав місце раніше, і встановлює їх подібність, після чого приймає рішення [22,c.54].

Найважливішим джерелом англосаксонського права є судовий прецедент. Саме він тривалий час був головною формою вираження і закріплення англійського права. Прецеденти створюються в Англії тільки вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної ради, Апеляційним судом і Високим судом. Англійське правило прецеденту гласить: вирішувати так, як було вирішено раніше. Воно має імперативний характер, тобто кожна судова інстанція зобов'язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоящим судом, а також створеним нею самою.

Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Він з'явився набагато пізніше прецеденту, але поступово набув важливого значення у правовому регулюванні суспільних відносин. Статут має певний пріоритет перед прецедентом, може скасувати його. Однак це не означає, що прецедент похідний від закону. Своєрідність англосаксонського права полягає в тому, що закон реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою.

Давнім джерелом англосаксонського права є звичай. Присяжні засідателі, порівняно з професійними суддями, не мали тих знань про норми раніше прийнятих судових рішень, що були необхідні для точної юридичної кваліфікації вчинків. Для них орієнтиром виступали ті традиції, звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії й окремих графствах. З урахуванням цих норм і вироблялася загальна думка, позиція присяжних по конкретній справі [16,c.45].

Особливе місце серед джерел англосаксонського права займає юридична доктрина (наука). Якщо в р омано-германській правовій системі вона не є самостійною формою вираження і закріплення юридичних норм (хоча і відіграє в ній значну роль), то в англосаксонському праві деякі літературні джерела мають широке визнання і використовуються при вирішенні конкретних справ. До таких джерел відносяться стародавні посібники із загального права, написані найавторитетнішими англійськими юристами, найчастіше суддями.



2. Порівняння джерел трудового права України та країн Західної Європи, США

2.1 Джерела трудового права в США

До джерел трудового права Сполучених Штатів Америки відносяться Конституція, федеральні закони, закони штатів, колективні договори, рішення судових органів, акти підприємців, ратифіковані конвенції МОП.

Конституція США не містить положень, які прямо стосуються праці, але згідно з традиційним тлумаченням вона вважається вихідною правової основи регулювання праці. У Конституції США проголошено основні громадянські права, зокрема перша поправка до Конституції забороняє Конгресу приймати закони, які обмежують свободу слова, друку, зібрань. Тридцята поправка забороняє рабство чи примусову працю [25,c.122].

Федеральне трудове законодавство регламентує головним чином відносини між власниками і профспілками (колективні трудові відносини), визначає правове становище профспілок, колективних договорів, регулює страйки, встановлює мінімум заробітної плати, містить норми щодо тривалості робочого часу, охорони праці. Деякі федеральні закони регламентують працю окремих категорій державних службовців.

Згідно з Конституцією США штати мають повноваження видавати закони про працю. Вони видають закони про працю, які поширюються на внутрішню торгівлю, тобто на дрібні підприємства місцевого значення.

За змістом закони про працю штатів, як правило, збігаються з федеральним трудовим законодавством. У більшості штатів є закони, які встановлюють мінімальну заробітну плату і максимально тривалість робочого часу, але регламентують менше коло питань, ніж федеральне законодавство[18,c.65].

Важливим джерелом трудового права США є колективні договори. Їх роль пояснюється тим, що трудове законодавство визначає в основному лише правила боротьби за встановлення умов праці. Самі ж умови праці регламентуються в колективних договорах, де містяться більша частина норм, які стосуються індивідуального найму[29,c.433].

У США велике значення належить загальному праву, яке виникло на основі судових рішень. Особливе значення мають рішення Вищого суду, які визначають судову політику щодо становища профспілок, колективних договорів, страйків.

Більшість американських законів про працю передбачає створення спеціальних адміністративних органів ,які мають забезпечувати реалізацію цих законів. До них належать, наприклад, Національне управління з трудових відносин, Управління із заробітної плати і робочого часу, Національне управління з питань посередництва і Національне управління з врегулювання трудових спорів на залізничному транспорті [15,c.98].

Зазначені органи формуються президентом США за згодою Сенату і здійснюють тлумачення відповідних законів, розглядають трудові спори, пов'язані з їх застосуванням. Суд надає рішенням цих органів обов'язкової сили і має право їх переглянути, хоча питання фактів, які підтверджені доказами і зафіксовані в рішеннях адміністративних органів, не підлягають судовому перегляду в американській літературі адміністративні органи такого типу називають «квазісудовими» .

Джерелами американського трудового права є правила внутрішнього розпорядку, які містять норми, що стосуються поведінки працівників на підприємстві, регламентують режим робочого часу, встановлюють санкції за порушення дисципліни [25,c.130].

Серед джерел трудового права - конвенції МОП, яких у США ратифіковано близько дванадцяти. Україною також ратифіковано переважну більшість конвенцій МОП, які мають основоположне значення.

Крім того джерелами трудового права в Україні є - Конституція України; Міжнародні правові акти про працю, ратифіковані Верховною Радою України; Кодекс законів про працю;Закони України, що містять норми трудового права; підзаконні нормативно-правові акти, що регулюють трудові відносини; акти соціального партнерства; акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; локальні нормативні-правові акти.

2.2 Види джерела трудового права в країнах Західної Європи

Способи вираження державної волі, спрямованої на регулювання відносин найманої праці, складають форму трудового права або його джерела (нормативні акти з праці). До них відносяться: ратифіковані державами міжнародні конвенції з праці; закони; підзаконні акти (постанови урядових органів, особливо міністерств праці; нормативні акти інших органів виконавчої влади); колективні договори; рішення судів і арбітражних органів; правила внутрішнього трудового розпорядку, розроблені на підприємствах адміністрацією за участю або без участі працівників та їх організацій; інші нормативні акти, що видаються одноосібно адміністрацією; звичаї; трудові договори [26,c.111].

З характеристики методів регулювання, властивих трудовому праву, випливає, що переважне місце серед його джерел займають закони і колективні договори. Співвідношення між ними значною мірою залежить від національної специфіки трудового права. Якщо в більшості країн континентальної Європи (Франція, ФРН, Італія, Бельгія) провідну роль традиційно відігравало законодавство, то в Великобританії до 60-х років, а в США до 30-х років XX ст. серед джерел трудового права превалювали колективні договори.

В останні десятиріччя спостерігається зростання ролі трудового законодавства в англосаксонських країнах і колективних договорів у більшості європейських континентальних країн. У деяких з них, наприклад у Франції, значення колективних договорів наблизилося до трудового законодавства, а в Данії та Швейцарії воно перевищує роль законодавства про працю. Специфічно положення в Скандинавських країнах, де важливу роль відіграють колективні договори (особливо основні угоди між загальнонаціональними організаціями профспілок і підприємців), проте в більшості з них існує розвинене трудове законодавство [17,c.54].

Загальна історична тенденція розвитку двох методів правового регулювання трудових відносин, як це випливає з наведених даних, така: у тих країнах, де традиційно переважали колективні договори, стало активно розвиватися трудове законодавство, яке в ряді сфер потіснило колективні договори. А там, де раніше переважало трудове законодавство, значно активізувалося колективно договірне регулювання праці.

Таким чином, у країнах Заходу поступово виробляється оптимальна модель співвідношення законів про працю та колективних договорів, загальна для більшості країн.

У більшості західних країн конституції або зовсім не містять норм, які прямо стосуються питань праці (наприклад, в США), або включають лише окремі норми такого роду (у ФРН, Данії, Норвегії). Разом з тим в конституціях, прийнятих після Другої світової війни, на гребені революційного підйому, які зазнали вплив ідеологічних позицій робітника і профспілкового руху, є широкий круг соціально-економічних прав, у тому числі в галузі праці (наприклад, в Італії, Франції, Іспанії, Португалії). ФРН та Іспанія оголошені в своїх конституціях соціальними державами [19,c.88].

Слід зазначити важливу роль виконавчих органів держави як в право установчій , так і в правозастосовній діяльності в галузі праці, а також наявність в цій області в ряді країн (Франція, Італія) делегованого законодавства, тобто мають силу закону актів, прийнятих органами виконавчої влади (президентом, урядом) за дорученням парламенту. Разом з тим роль парламентів у виданні найбільш важливих актів трудового законодавства є досить вагомою, а кількість законів з праці в більшості країн велика і має тенденцію до зростання.

В даний час єдиною країною, де серед джерел трудового права головне місце належить примусовим рішенням арбітражних органів, є Австралія. В інших країнах роль рішень арбітражних органів незначна.

Повсюдно зменшилася роль трудових звичаїв, правил внутрішнього трудового розпорядку і в той же час зросла значення ратифікованих міжнародних конвенцій з праці. У деяких країнах вони мають пріоритет по відношенню до внутрішнього законодавства [9,c.62].

Трудовий договір розглядається як джерело трудового права в тих країнах (наприклад, у Данії), де трудове законодавство грає відносно невелику роль, а багато аспектів трудових відносин, умов праці встановлюються за угодою сторін договорів про працю, в тому числі в індивідуальних трудових контрактах.

Роль судів особливо велика в англосаксонських країнах, де судовий прецедент - найважливіше джерело трудового права (і права взагалі), а також у ФРН, де рішення Федерального трудового суду суттєво доповнюють норми законодавства, особливо в сфері колективних трудових відносин. Значною є роль судової практики у Франції, Швеції, Нідерландах.

Суди окреслюють сферу застосування, межі трудового права, пристосовують закони до нових соціально-економічних умов. В цілому роль судової практики не тільки в застосуванні, але й у формуванні трудових законів вельми велика у всіх західних країнах.

Пріоритетними джерелами трудового права, як правило, вважаються закони та інші акти державних органів. Вони встановлюють недоторканний мінімум трудових прав[19,c.123].

Трудові звичаї в даний час відіграють помітну роль тільки в Великобританії. У європейських континентальних країнах звичаї застосовуються як джерела трудового права в рідкісних випадках, передбачених законодавством.

Договори про працю (колективні, індивідуальні), згідно традиційною, загальноприйнятою трактуванні, не можуть погіршувати становище працівника порівняно з законодавством, але можуть поліпшити (принцип in favorem). Цей принцип застосовується не тільки до співвідношення договорів про працю із законодавством. Він має універсальне значення і діє при визначенні взаємин усіх джерел трудового права. Будь-який нормативний акт, може, як правило, тільки покращувати становище працівника порівняно з нормативними актами більш високого рангу[13,c.26].

В останнє десятиріччя у зв'язку з економічними труднощами і поширеним переконанням у необхідності посилення гнучкості трудових законів принцип in favorem став піддаватися нападкам як негативний чинник, що перешкоджає гнучкості правового регулювання праці, адекватному відображенню їм реалій та потреб ринкової економіки . А в деяких країнах (ФРН, Франція, Греція) в законодавстві і судовій практиці з'явилася тенденція до часткової відмови від нього і допущенню в певних межах принципу in peius, тобто погіршення становища працівника порівняно з законодавством, фіксованої в колективній угоді або індивідуальному трудовому договорі.

Щодо застосування трудового права у часі зазвичай діє принцип "закон зворотної сили не має". На трудові і колективні договори поширюється дія законів, що мали силу в момент укладення цих договорів. Зворотну силу мають лише закони пояснювального характеру і деякі акти, що відносяться до охорони громадського порядку, які діють стосовно договорів про працю, укладених до прийняття цих актів[17,c.236].

Особливістю форми трудового права є відсутність у більшості країн Заходу кодексів законів про працю. Виняток - Франція, де до Другої світової війни (в 1910-1927рр.), була здійснена систематизація трудового законодавства, на основі якої був створений і схвалений парламентом Кодекс праці. У 1973 р. була здійснена нова кодифікація трудового законодавства.

У Канаді з 1972 р. діє федеральний Трудовий кодекс, що поширюється на підприємства федерального рівня.

У Новій Зеландії 1991 р. було прийнято закон щодо договорів про працю, який здійснив часткову кодификацію трудового законодавства.

У таких країнах, як Великобританія, Японія,Бельгія, Нідерланди, питання про кодифікацію трудового законодавства взагалі не ставилося ні в теоретичному, ні в практичному плані, а у ФРН спроба створити трудовий кодекс не мала успіхом [17,c.44].

У країнах Заходу кодифікацію трудового законодавства, як правило, не здійснено. Відсутність такої кодифікацію підсилює гнучкість і стабільність трудового права, його динаміку і реакцію на потреби і вимоги виробництва, що відповідає інтересам економічної рентабельності, більшій ефективності підприємництва, але водночас послаблює захищеність найманих працівників, ускладнює сприйняття трудового законодавства, утруднює індивідуальним працівникам, необізнаним з тонкощами юриспруденції, застосування трудових норм у своїх інтересах та на свою користь [18,c.56].

Кодифікація трудового законодавства - традиційна вимога профспілок, лівих політичних партій. Але на Заході її в повному обсязі не реалізовано. Проте, останнім часом деякі країни (Великобританія, Ірландія) прийняли консолідовані парламентські акти, що систематизували основні закони, які становлять колективне трудове право. Наприклад, у Великобританії 1992 р. прийнято Консолідований закон про профспілки і трудові відносини - акт кодифікаційного типу, який являє собою систематизацію норм, що стосуються профспілок, організацій підприємців, колективних договорів, страйків, адміністративних установ, що діють у сфері колективних трудових відносин. 1996 р. було прийнято ще один консолідований акт - Закон про трудові права[19,c.61].

Таким чином, у деяких країнах виявляються тенденції до часткової кодифікації трудового законодавства, здебільшого у своєрідній формі консолідованих актів.



3. Перспектива розвитку та вдосконалення джерел трудового права

3.1 Тенденції розвитку джерел права України в контексті європейських правоінтеграційних процесів

Проблема джерел права, як відомо, не належить до числа обділених увагою у вітчизняній юридичній науці. Вона неодноразово і небезуспішно обговорювалась представниками як загальнотеоретичного, такі галузевого правознавства. Не сумніваючись у тому, що нормативний акт залишається нині й залишатиметься в майбутньому основним джерелом національного права, не можна, однак, не помічати, що включення України в європейські інтеграційні процеси (за всієї його непослідовності і суперечливості) тягне за собою істотні зміни у системі джерел права України, а отже, вимагає поглибленого осмислення, а часом і повного переосмислення підходів до їх розуміння[7,c.43].

Козюбра М. I. у своїх працях коротко окреслює своє бачення напрямів вирішення питання, яке має нині, мабуть, найвагоміше практичне значення, але, на жаль, залишилося не визначеним чітко у Конституції України (на відміну від конституцій багатьох інших держав, у тому числі постсоціалістичних), що породжує різні, часом діаметрально протилежні підходи до його інтерпретації. Йдеться про співвідношення норм національного законодавства України з нормами міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Більшість авторів - спеціалістів з міжнародного права дотримуються думки, що в разі колізій між нормами міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою, і нормами національного законодавства пріоритетному застосуванню підлягають норми міжнародних договорів[20,c.12].

Основні аргументи на користь такої позиції зводяться до того, що це випливає з конституційного принципу добросовісного виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань, що в свою чергу обумовлено зміцненням універсальних тенденцій у сучасному міжнародному співтоваристві, до яких належить «застосування примату міжнародного права» .

Не піддаючи будь-якому сумніву необхідність дотримання Україною принципу добросовісного виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань, разом з тим слід зауважити, що цей принцип прямо не зафіксований у Конституції, а випливає із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, якими Україна відповідно до статті 18 Конституції зобов'язується керуватися у своїй зовнішньополітичній діяльності.

Віденська конвенція «Про право міжнародних договорів» та Закон України «Про міжнародні договори України», то вони прийняті до набуття чинності Конституцією України 1996 р. і перевірки Конституційним Судом на предмет їх відповідності Конституції не проходили (верховенство ж Конституції щодо міжнародних договорів прямо випливає з частини другої статті 9 Основного Закону). Тому посилання на них для обґрунтування пріоритету норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства не є юридично коректним.

Права людини становлять невід'ємний компонент права. Їх існування поза правом і без права неможливе, як і саме право немислиме без прав людини. Це явище однієї сутності [16,c.11].

Як властивість людини, що характеризує її як представника всього людського роду, основні права людини є позатериторіальними і позанаціональними. Вони становлять загально цивілізаторську, загальнокультурну цінність незалежно від націй, ідеологій, релігій, а тому давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання. Саме ця обставина дає, на мій погляд, підстави для визнання пріоритетності норм міжнародних договорів, що стосуються прав і свобод людини, перед нормами національного законодавства (до речі, конституції деяких держав, які закріплюють пріоритетне застосування норм міжнародних договорів, обмежують його лише договорами, предметом регулювання яких є права і свободи людини)[8,c.56].

У вітчизняному (та й пострадянському загалом) загальнотеоретичному правознавстві продовжує домінувати точка зору, згідно з якою будь-які вихідні (керівні) положення для того, щоб отримати статус принципів права, обов'язково мають бути закріплені в його нормах.

При цьому виділяють два способи такого закріплення - безпосереднє формулювання принципів права у нормах права (текстуальне закріплення) і виведення принципів права зі змісту нормативно-правових актів (змістовне закріплення). Ті ж «основні засади, які ще не відображені й не закріплені у праві, не можуть бути віднесені до числа юридичних принципів (принципів права).

Вони є соціальними закономірностями, які вимагають правового опосередкування, ідеями, науковими висновками, а не принципами права». Досить поширеними є думки про необхідність у зв'язку з цим розрізнення принципів право свідомості і принципів права, правових принципів і принципів права, принципів загальносоціального і юридичного права тощо[19,c.44].

Тим часом у західній теорії і філософії права давно визнається, що відповіді на конкретні правові проблеми далеко не завжди можна знайти в системі законодавства, а отже, роль судді при прийнятті рішень у справах не можна зводити до їх виведення з положень законів за допомогою суто поняттєво-логічних засобів без будь-яких власних оцінок.

Хоч і на Заході природа «загальних принципів права» залишається невизначеною, все ж їх джерела не пов'язуються виключно з текстами законодавства. Антипозитивістська тенденція в трактуванні загальних принципів права в діяльності вищих органів державної влади, особливо органів конституційної й адміністративної юстиції, простежується тут досить виразно[17,c.221].

Неодноразово зверталася до загальних принципів права, не фіксованих у текстах нормативно-правових актів, також Конституційна Рада Франції.

Досить сміливу позицію щодо джерел загальних принципів права зайняв Федеральний Конституційний Суд Німеччини. В низці своїх рішень він наголосив, що конституційне право не обмежується текстом Основного закону ФРН, а включає також деякі загальні принципи, які законодавець не конкретизував у позитивній формі, що існує надпозитивне право, яке зв'язує навіть установчу владу законодавця [25,c.142].

Отже, за західноєвропейською традицією слід розрізняти природу принципів права, «включених» до текстів конституцій та інших нормативно-правових актів, та природу загальних принципів права, які можуть застосовуватися навіть за відсутності текстів.

Тобто джерелом таких принципів є не текстуальне чи змістовне їх закріплення в нормативно-правових актах, а судова практика. Однак це не означає, що суд є вільним у формуванні тих чи інших загальних принципів права. Вони не є продуктом суто судової творчості.

Загальні принципи права - це вираз правових тенденцій, які розвиваються в глибинах нормативно розвинутого суспільного життя. На їх появу і розвиток впливають не тільки норми позитивного права, а й багато інших нормативних і ненормативних чинників - мораль, політика (зокрема міжнародна), звичаї, наукові теорії і концепції тощо. Правовість же вказаних тенденцій полягає в тому, що вони тією чи іншою мірою змінюють передумови нормативно-правового регулювання та визначають його спрямованість на майбутнє [9,c.76].

Зі вступом України до Ради Європи і ратифікацією 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. для національної правової системи настав принципово новий історичний етап освоєння європейського правового простору, організації внутрішнього життя за властивими йому стандартами. Це потребувало не лише істотної корекції законодавства відповідно до цих стандартів (тут зроблено ще далеко не все), а й зміни наших традиційних уявлень про право та правового мислення загалом. На жаль, доводиться констатувати, що необхідність такої зміни усвідомлюється вітчизняними правниками, особливо практикуючими, досить повільно. Про це свідчить, зокрема, той факт, що рівень використання положень Конвенції у практиці місцевих судів загальної юрисдикції все ще залишається досить низьким, хоч заради справедливості слід відзначити, що певні зрушення тут усе ж простежуються. Якщо ще два-три роки тому такі посилання можна було перелічити на пальцях однієї руки, то нині їх кількість перевалила за сотню.

Набагато складнішою виявляється проблема використання рішень Європейського Суду з прав людини в національній юридичній, у тому числі судовій, практиці. Тут позиція як переважної частини науковців, так і юристів-практиків залишається досить інерційною. Все ще продовжує домінувати думка, що рішення Суду є обов'язковими для держави-учасниці (сторони у справі), щодо якої це рішення було ухвалене, що випливає із зобов'язань, передбачених Конвенцією та Протоколами до неї, які взяла на себе держава, ратифікувавши ці документи [14,c.108].

Для жодної іншої держави, окрім держави-відповідача, вони не мають зобов'язувального значення, хоч і можуть виступати як зразок тлумачення і застосування норм Конвенції національними правозастосовчими органами, зокрема судами.

Положення Конвенції за європейською традицією існують не самі по собі, а в тому вигляді, в якому їх розуміє і застосовує Суд при розгляді конкретних справ. Іншими словами, свого реального життя конвенційні норми набувають саме в рішеннях Суду. Без них Конвенція мертва, як неможливо уявити Раду Європи без Конвенції [15,c.89].

Не враховувати цього в національній правозастосовчій практиці, а тим більше допускати можливість національної право інтерпретаційної діяльності всупереч тлумаченням положень Конвенції Судом досить сумнівно (якщо, звичайно, останні не суперечать Конституції України), оскільки це не узгоджується з міжнародними зобов'язаннями України, які вона взяла на себе, ратифікувавши Конвенцію та Протоколи до неї. Адже у пункті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції» за №475/97-ВР прямо зазначається, що Україна повністю визнає «дію на своїй території статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикції Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».

Очевидно, що це положення дає підстави для перегляду наших традиційних уявлень про судовий прецедент як джерело національного права.

Згідно з цими уявленнями суди мають застосовувати право, а не творити його: прецедентне право - це, мовляв, шлях до суддівського свавілля, до порушень прав і свобод людини. І хоча тон критичних зауважень щодо прецедентного права за останнє десятиріччя дещо пом'якшав, інерція попереднього мислення продовжує домінувати й понині як у загальній теорії права, так і в галузевих юридичних науках.

Окремі висловлювання щодо необхідності більш об'єктивно й неупереджено розібратися в прецедентному праві, про те, що воно, як наближене до конкретних життєвих ситуацій, може адекватніше реагувати на динамізм сучасного життя, відображати правові ідеали й загальновизнані правові цінності, ніж деякі абстрактні норми законодавства, поки що переважною частиною вітчизняних правознавців не сприймаються. Чи не єдиною працею, в якій на основі аналізу численних наукових джерел, судової практики, зокрема рішень того ж Європейського Суду з прав людини, переконливо доводиться, що прецедентне право, традиційно властиве переважно англосаксонській правовій сім'ї, нині дедалі міцніше утверджується на всьому європейському правовому просторі, справляючи позитивний вплив на національні правові системи[18,c.56].

Інші автори, котрі зачіпають цю проблему, як правило, зупиняються на півдорозі: або ж визнають значення прецедентів виключно для самого Суду, або ж, у кращому випадку,- поширення їх на всі європейські країни, у тому числі країни романо-германського права. Україна ж при цьому не згадується.

Тим часом інтеграція вітчизняної правової системи до європейського правового простору залишатиметься малоперспективною, якщо ми й далі ігноруватимемо процеси, що відбуваються в європейському праві, зокрема в його джерелах [21,c.32].

Без орієнтації на міжнародний, зокрема європейський, правовий досвід прецедентне право в Україні ніколи, очевидно, не посідатиме того місця серед джерел права, яке воно посідає в англосаксонській правовій сім'ї. Проте заперечувати певних його перспектив у національній правовій системі не варто.

Звичайно, для цього в ній необхідні суттєві зміни, насамперед незалежний суд і відповідна підготовка суддів, формування у них зумовлених вимогами часу правового світогляду і рівня правової культури, за яких їх правотворення служитиме на благо людини, її правам і свободам. Тому, не закликаючи до негайного офіційного визнання судового прецеденту джерелом права України (хоч додатковими, а швидше латентними джерелами права рішення вищих судових інстанцій України фактично служать уже давно), все ж, на мій погляд, канали його проникнення в правову систему України через рішення Європейського Суду з прав людини ігнорувати, а тим більше перекривати, не слід.

У пошуках правових рішень національними судами вони можуть виявитися надзвичайно корисними, більше того, незамінними. Це зовсім не означає, що суди України при вирішенні тих чи інших конкретних справ мають обмежуватися посиланнями на рішення Європейського Суду [20,c.26].

Як відзначалося, вони існують у єдності з положеннями самої Конвенції, а останні в свою чергу мають використовуватися в системному зв'язку із загальними принципами права та положеннями Конституції України.



3.2 Особливості вдосконалення джерел трудового права в сучасних умовах

Побудова в Україні ринкової економіки, подальше входження України до міжнародних інституцій вимагає розроблення нових підходів до правового регулювання трудових відносин. Низка позицій, які раніше визнавалися єдиноправильними та неспростовними, служили фундаментом для правового регулювання трудових відносин, нині є такими, що гальмують процес реформування трудового законодавства. Варто лише нагадати, що чинний Кодекс законів про працю України було прийнято понад 30 років тому в умовах планово-адміністративної економіки, і його норми не пристосовані для регулювання ринкових трудових відносин. Навіть незважаючи на те, що майже кожна його стаття зазнала змін та доповнень [9,c.89].

Крім того, близько 20 % актів трудового законодавства України становлять акти, прийняті за радянських часів, які, як і Кодекс законів про працю України, потребують узгодження з нормами Конституції України - Основного Закону України.

Зазначені чинники вказують на необхідність реформування джерел трудового права України. Слід відзначити, що під джерелами трудового права розглядаються зовнішні форми виразу правових норм, які приймаються компетентними на те органами самостійно або за участю найманих працівників чи їх представницьких органів в узгоджувально-договірному порядку, за допомогою яких забезпечується правове регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин на підприємствах, в установах чи у фізичних осіб, які використовують найману працю [8,c.59].

Правові основи формування джерел трудового права на ринковій основі закладені в Основному Законі України, який визначив правовий режим нормативно-правових актів, що ухвалюються різними органами державної влади, а також принципи правового регулювання трудових відносин.

В умовах становлення соціально-орієнтованої ринкової економіки головний стратегічний напрям реформування джерел трудового права України полягає у спрямованості їх на правове забезпечення соціального партнерства між роботодавцями та найманими працівниками і, на цій основі, забезпечення механізму реалізації та захисту трудових прав працівників. Проблема реформування джерел трудового права в ринкових умовах передбачає проведення кодифікації трудового законодавства і прийняття на цій основі Трудового кодексу України [9,c.122].

Слід вказати, що сьогодні на розгляді в парламенті знаходиться проект Трудового кодексу України. І його значимість передусім залежатиме від того, наскільки його норми будуть узгодженими, системними та відповідатимуть реальному стану і змісту ринкових трудових відносин, що формуються і розвиваються в суспільстві.

Проблема реформування джерел трудового права в ринкових умовах досліджується в науковій літературі, вчені підкреслюють важливість та необхідність подальшого вдосконалення трудового законодавства, необхідність розширення сфери застосування нормативно-договірного регулювання трудових відносин [11,c.47].

Таким чином, як з науково-теоретичної, так і з практичної точки зору важливою залишається проблема вдосконалення джерел трудового права в ринкових умовах. Тому варто зупинитись на найбільш принципових його напрямах та тенденціях.

Насамперед у ринкових умовах потребує продовження і вдосконалення співіснування загальних і спеціальних норм, які віддзеркалюють особливості співвідношення єдності й диференціації правового регулювання праці.

Єдність правового регулювання полягає в тому, що норми трудового права, по-перше, встановлюють єдині правила поведінки для всіх учасників трудових відносин, по-друге - регулюють трудові відносин усіх категорій працівників, по-третє - є основою для застосування диференціації у правовому регулюванні трудових відносин, по-четверте - безпосередньо регулюють трудові відносини і тим самим забезпечують єдність у правовому регулюванні трудових відносин. Диференціація у правовому регулюванні зумовлена існуванням особливостей у трудових відносинах окремих категорій працівників, а також урахуванням конкретних умов праці[12,c.276].

Під диференціацією правового регулювання трудових відносин, на думку В. Я. Бурака, слід розуміти відмінність у змісті і способах правового регулювання окремих видів трудових відносин, які обумовлені специфікою умов праці, а також особливостями трудових відносин. Можна погодитися також і з тим, що диференціація відображає фактичні відмінності в характері, змісті й умовах праці, що породжені суспільним поділом праці, оскільки саме з огляду на ці обставини і виникає потреба в прийнятті правових норм, які покликані пристосувати загальні правові приписи до специфічних умов праці або до суб'єктів трудових відносин. Її реалізація забезпечує, по-перше, встановлення відмінностей у правовому регулюванні трудових відносин; по-друге, врахування специфіки трудових відносин, умов праці окремих категорій працівників; по-третє, прийняття спеціальних норм на розвиток загальних правових приписів. В основі диференціації можуть лежати різні критерії [23,c.193]

За суб'єктною ознакою виділяють, насамперед, особливості регулювання праці жінок та неповнолітніх, окремих категорій працівників, що працюють на роботах зі шкідливими умовами праці, осіб з ненормованим робочим днем тощо. Прикладом застосування цієї ознаки можуть слугувати положення статті 184 КЗпП України, в яких відображені ті специфічні норми, які регламентують особливості праці жінок.

Упровадження в Україні ринкової економіки зумовлює необхідність розширення сфери локального регулювання. Застосування локальної нормотворчості дозволяє працівникам брати активну участь у визначенні своїх трудових прав, максимально наблизити своє правове регулювання до локальних місцевих умов конкретного підприємства, установи, організації, врегулювати значно ширше коло питань, аніж це можна зробити в централізованому порядку. У процесі локальної нормотворчості роботодавець і наймані працівники можуть більш повно врахувати свої інтереси, забезпечити їх поєднання, що є важливою передумовою стабільності трудових правовідносин.

У сучасних умовах доцільно розширити сферу локального регулювання трудових відносин. Учасники трудових відносин повинні мати ширше коло повноважень, які мають реалізовуватись у договірному порядку. Й обов'язок законодавця - створити чітке правове поле для реалізації права роботодавця та найманих працівників, провадити локальну нормотворчість насамперед через розширення сфери договірного регулювання ринкових трудових відносин.

З цією особливістю джерел трудового права пов'язана ще одна. Вона стосується участі профспілкових органів у правовому регулюванні трудових відносин.

Форми їх участі у регулюванні трудових відносин за радянських часів були єдиними і за дорученням держави виконували властиві їм функції (наприклад, прийняття нормативних актів тощо). Нині правовий статус профспілок зазнає значних змін, оскільки з переходом економіки до ринкових відносин, формування багатопартійної системи профспілки від «організаційного монізму», обумовленого однопартійною системою, перейшли до плюралізму, який у багатьох країнах світу (Франція, Бельгія, Італія, США) існує в профспілковому русі. Роль професійних спілок передбачає їх активнішу участь у правовому регулюванні трудових відносин на локальному, регіональному, галузевому та державному рівні та контролі за дотриманням у державі актів трудового законодавства України, у тому числі актів соціального партнерства [27,c.189].

Тому важливим чинником удосконалення джерел трудового права на сучасному етапі є розширення участі профспілок у нормативно-договірному регулюванні трудових відносин.

Слід також додати, що в переліку джерел трудового права особливе місце посідають нормативно-правові договори, які укладаються між профспілками або їх об'єднаннями, що представляють інтереси працівників і роботодавців. Річ у тім, що в ринкових умовах правове регулювання трудових відносин буде ефективним та дієвим за умови співпраці найманих працівників та роботодавців, тобто за умови соціального партнерства [10,c.45].

Досвід провідних ринкових країн засвідчує, що вирішення зазначених проблем лежить у площині гармонізації інтересів учасників трудових відносин. І засобом гармонізації виступають акти соціального партнерства. Соціальне партнерство проявляється передусім крізь призму нормативно-договірного регулювання праці за допомогою колективних договорів та угод. Їх правовий статус визначено Законом України «Про колективні договори і угоди». Так, до нормативно-правових договорів законодавець у цьому Законі відносить колективні договори і угоди. Стаття 2 цього Закону передбачає, що колективні угоди укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі. Отже, ними є, відповідно, генеральна, галузева і регіональна угоди. Зміст та суть колективних угод передбачено статтею 8 Закону України «Про колективні договори і угоди».

Значимість нормативно-правових договорів полягає в тому, що вони спрямовуються на забезпечення гарантій праці і продуктивної зайнятості; мінімальних соціальних гарантій оплати праці і доходів усіх груп та верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя, тощо. Цю угоду укладають професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди та власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди на підприємствах, де зайнято більшість найманих працівників держави. Вони покликані забезпечити на належному рівні не лише право громадян на працю, а й сприяти соціальному захисту населення. Тому важливе значення набувають питання їх реалізації [13,c.104].

Подальше просування нашої держави по шляху ринкових умов передбачає розширення сфери договірної свободи у регулюванні трудових відносин і, відповідно, сфери застосування нормативно-правових договорів. Вони мають відіграти вирішальну роль у гармонізації позицій найманих працівників, роботодавців та держави у правовому регулюванні трудових відносин.

З кожним десятиріччям міжнародна спільнота дедалі більше усвідомлює свою єдність, необхідність спільного вирішення проблем, що стоять перед нею, акти міжнародно-правового характеру називають чи не єдиним ефективним засобом розв'язання не лише міжнародних, міждержавних спорів, а й інших конфліктних ситуацій.

...