Структура і роль механізму держави

Монтеск'є заперечував договірні теорії, які розглядали утворення держави, як своєрідну цивільну угоду, де дві сторони визначають свої взаємні права і обов'язки. Розумну угоду між народами і правителями Монтеск'є трактував, як акт прийняття основних законів держави, які регулюють їхні взаємовідносини. Тобто, він обґрунтовував ідею правління законів, а не людей, ідею конституційного правління. Суверен, у концепції Монтеск'є, зобов'язаний виконувати не тільки природні, але й позитивні закони в державі.

Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правового становлення декількох держав і прийшов до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного". В XIII главі 5-ої книги "Про дух законів" Монтеск'є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск'є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Передусім, необхідно згадати Жан-Жака Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу. Після цього тезис про єдність влади використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є намагався знайти компроміс, то Руссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом.

Сформульоване Шарлем Монтеск'є вчення про розподіл влад утворило підвалини відповідного конституційного принципу, який був визнаний в теорії і практиці ряду країн вже на кінець XVIII ст.

Таким чином, "Пакти і Конституції" Ф. Орлика, написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали основні принципи республіканської форми державного правління.

Влада в демократичній державі у виді її трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи "розділеної", влада в державі повинна залишатися цілісної, цільної, тому що мова йде про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не тільки про поділ, але і взаємодії даних функцій.

Кожна із цих гілок - самостійна; вона стримує інші та здійснює свої функції через особливі системи органів у специфічних правових формах. Оголошуючи розподіл влади, народ організовує державну владу так, щоб зробити її апарат дієвим, таким, що відповідає вимогам повсякденної практики на основі раціонального розподілу владних повноважень між державними інституціями.

Розглянемо конкретніше основні положення теорії розподілу влад. По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону".

По-друге, повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато ширший і різноманітніший механізм "стримань і противаг". В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом.

По-третє, визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси народу..

Згідно статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, але деякі науковці виділяють ще дві окремі гілки влади, а саме: інститут президента України та інститут Прокуратури.

Верховною Радою України були прийняті: Постанова від 16 березня 2006 року "Про Регламент Верховної Ради України", яка повністю врегульовує всі виключні повноваження, що належать до відання Верховної Ради України порядок її організації та діяльності; Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року, що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні та Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року, який врегульовує діяльність прокуратури щодо здійснення прокурорського нагляду за дотриманнями Законів України.

Законодавча і судова гілки влади мають чітко визначені рамки своєї діяльності на підставі діючого законодавства, а виконавча гілка влади до якої можна віднести Кабінет Міністрів України і Президента України знаходиться в невизначеному стані, але зміни до Конституції України, що були прийняті 8 грудня 2004 року значною мірою полегшили становище українського політикуму. Згідно змін внесених до Конституції України стався значний розподіл державно-владних повноважень між трьома основними гілками влади, такі зміни теоретично повинні покращити принцип розподілу влади та системи "стримувань і противаг". Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. "Стримування" і "противаги", з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку - створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження. Після внесення змін до Основного закону, Президента, як одну з частин виконавчої влади, було позбавлено деяких державно-владних повноважень, але він отримав важелі значно більшого впливу на результативну діяльність Верховної Ради України.

У Конституції України передбачені такі інститути системи "стримувань і противаг":

1) право "вето" Президента України на законопроект, прийнятий Верховною Радою України;

2) імпічмент Президента України з боку Верховної Ради України, що призводить до його усунення з посади;

3) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, яка має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради України у формуванні Конституційного Суду;

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини за дотриманням конституційних прав і свобод людини;

7) Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України.

Законодавча влада.

Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади - принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову. Органи державної влади України стали рівноправними і незалежними один від одного.

Законодавча влада - одна з гілок державної влади. Головним призначенням законодавчої влади є здійснення державної влади шляхом законотворення. В умовах репрезентативної демократії законодавчу владу переймає парламент. В державах з елементами прямої демократії в ролі законодавця може виступати народ.

Законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - Конституції України.

Назва даної гілки "законодавча" не означає, що крім законодавчої діяльності, представницькі органи не виконують ніякої іншої. Не менше істотною функцією є фінансова - щорічне затвердження бюджету. Є і розпорядницькі функції - формування визначених органів виконавчої і судової влади. Законодавча влада вправі давати політичну оцінку тим або іншим діям виконавчої влади і на цій основі залучати їх до політичної відповідальності.

Верховна Рада України, за Конституцією України, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту - єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність, виключність, універсальність в системі органів державної влади, що зумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади - загальнонаціональних або місцевих - крім її Верховної Ради. До 1992 року в період між сесіями Верховної Ради України законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів. Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь український народ - громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції України та її змісту, так і з назви парламенту - "Верховна Рада України".

Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів (стаття 76 Конституції України) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (стаття 82 Конституції України). Рішення Верховної Ради України приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (стаття 84 Конституції України). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (стаття 91 Конституції України).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради України строком на чотири роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада України, за Конституцією України (стаття 82), працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня щороку (стаття 83 Конституції України). Новообрана Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше як на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Якщо протягом тридцяти днів будь-якої чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, то Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України.

Постійно діючий характер Верховної Ради України є одним з найістотніших результатів реформування держави, державної влади, в тому числі законодавчої, яке здійснюється від часу проголошення незалежності України. Завдяки цим та багатьом іншим зрушенням Верховна Рада України як орган законодавчої влади остаточно перетворилась на парламент, який став реальним органом законодавчої влади.

Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і виразником його волі.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та з суб'єктами політичної системи: політичними партіями тощо. Досить тісною є взаємодія парламенту з органами правосуддя у процесі здійснення парламентського контролю.

Принципово новим у Конституції є положення про те, яким чином у разі невиконання народним депутатом вимог щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності його депутатські повноваження припиняються достроково На відміну від чинного законодавства про статус народного депутата, за яким рішення про дострокове припинення повноважень приймалося Верховною Радою, за Конституцією воно має бути прийняте судом.

Серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має універсальний, предметний і організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і інших актів законодавчої влади.

Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен по загальному правилу користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження. держава влада законодавчий судовий

Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних і інших функцій в області сфери державного управління. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.

Найбільше значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім власне регламентарної влади уряд може мати право на видання актів делегованого законодавства. Уряд більшості країн має право законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчий процес.

За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і по загальному правилу до його заміни новим. Проте потерпіти поразку уряд може, не виходячи у відставку, удатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів.

Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначуваних центром місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно керівництво місцевими справами поручається призначуваному представнику центральної влади - губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складає частину апарата державного керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади.

В нашій державі органи виконавчої влади реалізують функції держави, виконуючи положення Конституції та законів України, актів Президента України, а також нормативні акти органів державного управління вищого рівня.

Кожен орган виконавчої влади, діючи від імені та за дорученням держави, має певний правовий статус, виступає носієм відповідних повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпечує йому досягнення мети виконавчо-розпорядчої діяльності. Органи виконавчої влади наділяються необхідною оперативною самостійністю, що виражається в їх компетенції - предметах відання, правах, обов'язках, територіальних межах діяльності кожного окремого органу.

Кожен орган виконавчої влади має офіційне найменування та повноваження використовувати різні атрибути з державною символікою (гербовим штампом, бланками з офіційними найменуваннями та інше). Більшість органів виконавчої влади та методи їх діяльності визначаються Конституцією та законами України, актами Президента України.

Діяльність цих органів має вторинний, підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону. Але, реалізуючи свою компетенцію, виконуючи положення законів та правових актів інших державних органів, органи виконавчої влади мають повноваження розпоряджатися з конкретних питань та приймати підзаконні нормативні акти. Отже, в процесі виконавчої та розпорядчої діяльності органи управління діють юридично-владно, застосовуючи різні правові засоби нормотворчого, оперативно-виконавчого (розпорядчого) та юрисдикційного (правоохоронного) характеру. Всі дії й акти відповідних органів ґрунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси і назва влади - виконавча.

Задачі виконавчої влади залишаються незмінними по своїй природі і полягають у виконанні доручень, даних їй носіями влади, і в розв'язанні згідно з цим приватних питань.

Будучи частиною державного апарату, органи виконавчої влади мають власну внутрішню структуру та штат службовців. Організаційна структура державного апарату - це поділ цілого на організаційно відокремлені одиниці та мережа управлінських зв'язків у ньому, особлива форма поділу і кооперації управлінської діяльності, стійка схема розподілу його завдань та функцій.

Орган виконавчої влади становить собою організацію - колектив людей - державних службовців, який сформований шляхом їх призначення або конкурсного відбору на посаду для здійснення конкретної виконавчо-розпорядчої діяльності в юридично-владній формі. В рамках колективу даного органу поміж структурними підрозділами і службовцями розподілені повноваження і відповідальність за доручену справу, встановлені та розвиваються різні організаційно-правові зв'язки. Усе це спрямоване на забезпечення ефективної діяльності органів виконавчої влади.

Органи виконавчої влади багато в чому відрізняються від органів законодавчої та судової влади - своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяльності, порядком утворення окремих органів та взаємовідносинами між різними органами, складом службовців та порядком заміщення ними посад, формами та методами здійснення своїх юридично-владних повноважень.

В органах виконавчої влади, починаючи з центральних і закінчуючи місцевими (районними), всі службовці здійснюють різні функції управління, а їх праця є одним із видів управлінської діяльності. Одна частина працівників зайнята безпосередньо у виробничому процесі або процесі соціального обслуговування, вона виробляє певні матеріальні цінності, послуги. Інша, менша частина працівників, здійснює управлінську, владно-організаційну діяльність. Ця діяльність не є основною для установи, але вона забезпечує, створює належні умови для основної - виробничої діяльності або діяльності з соціального обслуговування.

Істотна ознака виконавчої влади - її універсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи діють безупинно і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються і від законодавчих, і від судових органів влади. Інша ознака означає, що виконавча влада, також на відміну від законодавчої і судової, має інший зміст, оскільки спирається на людські, матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує інструмент службових просувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади знаходиться дуже грізна сила, адже існування державної влади знаходить своє вираження саме в чиновниках, армії, адміністрації.

Зазначені ознаки, і особливо предметний характер виконавчої влади, складають об'єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі механізми стримувань і противаг і ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади, так і з боку судової влади.

Судова влада - це діяльність всіх створених у державі судів, яка реалізується з допомогою притаманних їм і законодавчо закріплених засобів з метою впливу на поведінку суб'єктів права та суспільні відносини за участю цих суб'єктів.

Для виконання покладеної на неї функції судова влада наділена владними повноваженнями і засобами примусу до виконання прийнятих нею рішень. Зокрема, конституційною засадою судочинства є обов'язковість виконання рішення суду, що вимагає від державних органів, посадових осіб, усіх громадян неухильного підкорення волі судової влади.

Судова влада займає особливе місце в системі державної влади. Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі "механізму стримувань і противаг", який полягає у тому, що органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них законодавчу базу діяльності. Крім того Верховна Рада України разом із Президентом України беруть участь у формуванні судової системи - призначені суддів. Але суди їм не підпорядковуються і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків та інших судових рішень.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, що узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою вищого спеціалізованого суду.

Власне, головне призначення судової влади - вирішення віднесених законодавством до її компетенції правових конфліктів, які виникли у суспільстві.

Судова влада функціонує на засадах:

1) незалежності;

2) самостійності;

3) відокремленості;

4) виключності;

5) підзаконності.

Судова влада є незалежною, втручання будь-яких державних органів, посадових осіб в її діяльність є неприпустимим. При вирішенні справ судді керуються внутрішнім переконанням, обґрунтовуючи відповідне рішення доказами поданими сторонами у справі.

Самостійність судової влади означає:

- суди нікому не підзвітні і мають для здійснення судових функцій усі необхідні повноваження, якими наділені законом;

- судові рішення не потребують попередньої згоди чи затвердження будь-якої посадової особи чи державного органу;

- вирок, рішення, постанова чи ухвала суду, які набрали законної сили є обов'язковими для адресатів, мають для них силу закону і є обов'язкові для виконання на території України;

- діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури не підміняє діяльність суду, а лише сприяє їй.

Відокремленість судової влади означає те, що суди не входять до будь-якої іншої системи державних органів, займають особливе місце в державному механізмі.

Виключність судової влади полягає у неможливості делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами.

Підзаконність судової влади означає те, що у своїй діяльності судді керуються виключно Конституцією та законами України. Підкорення суддів лише законові відбувається на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Законами врегульовані компетенція, порядок утворення, структура, функції судів, питання їх кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у державі. В разі спору з питання правовідносин особа має право звернутися до суду, компетенцією якого є розв'язання такого спору і суд не вправі відмовити в розгляді і вирішенні такого спору на підставі лише того, що його вимоги можуть бути розглянуті іншим органом у досудовому порядку.

Характерною особливістю судової влади є суворо регламентований законом процес, порядок її здійснення.

Отже, судова влада:

1) здійснює особливий вид державної діяльності;

2) є незалежною, самостійною, виключною, відокремленою, підзаконною гілкою влади;

3) реалізується за визначеною законом процедурою.

Згідно з Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. А це означає, що судовому захистові підлягають усі права, свободи та обов'язки громадян, а також те, що всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, в разі виникнення спору можуть бути предметом судового розгляду.

В Конституції України зазначено, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний суб'єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк.

До повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України:

- законів та інших правових актів Верховної Ради України;

- актів Президента України;

- актів Кабінету Міністрів України;

- правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і свобод громадян через розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ. До них відносять районні (міські) суди, військові суди гарнізонів, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, міжобласний. Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів та Військово-Морських Сил, арбітражні суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, Вищий арбітражний суд, Верховний Суд України та всі інші суди, які мають бути утворені відповідно до Конституції України.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України. Вони є обов'язковими для всіх суб'єктів на всій території України. За їх невиконання встановлено юридичну відповідальність.

Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності й спеціалізації. Принцип територіальності означає, що місцеві суди, до яких відносять районні (міські) суди, військові суди гарнізонів та арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, будуть утворюватися переважно з огляду на адміністративно-територіальний поділ України. Принцип спеціалізації передбачає внутрішню спеціалізацію суддів у судах, запровадження організаційних структур із спеціалізації здійснення правосуддя - галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних. Реалізація цього принципу сприяє підвищенню кваліфікації суддів, компетентному розглядові юридичних справ. Саме як спеціалізовані нині діють військові та арбітражні суди.

До того ж в Україні можуть бути створені й інші спеціалізовані суди, наприклад, адміністративні суди, метою діяльності яких є розгляд спорів між громадянином та органами державного управління.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції е Верховний Суд України, який має повноваження переглянути будь-яке судове рішення судів нижчих ланок; вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

В Україні відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Це практично означає, що рішення місцевих судів можна оскаржити в апеляційних судах, до яких здебільшого відносять суди областей, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим, військових регіонів і Військово-Морських Сил та інших прирівняних до них судів. Саме ці суди згідно з процесуальним законодавством мають перевіряти законність та обґрунтованість рішень районних (міських) і прирівняних до них судів в апеляційному і касаційному порядку. Звісно, вищі спеціалізовані суди мають бути апеляційною та касаційною інстанцією щодо спеціалізованих судів нижчої ланки, а Верховний Суд України, повинен мати право переглянути будь-яке судове рішення судів нижчих ланок.

Судочинство в Україні провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його засадами є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; обов'язковість рішень суду.

Розглянувши питання про принцип розподілу влади можна дійти висновку:

1) Принцип розподілу влади є важливим чинником в прояві демократичного устрою країни.

2) Основним виконавцем принципу розподілу влади є державний орган, який наділений повноваженнями видавати і втілювати в життя правові норми.

3) Досконалість правової бази, яка покликана обмежувати тиск з боку конкуруючої гілки влади, визначає рівень демократичного розвитку, щабель цивілізованості і людяності України.

4) Необхідність розвитку і вдосконалення правової бази є запорукою гармонійного життя держави і всього народу України.



Висновок

Таким чином, механізм держави, що охоплює всі державні органи, безпосередньо уособлює державу, представляє собою його реальне матеріалізоване втілення. Поза і без державного механізму немає і бути не може держави.

На підставі вищевикладеного, можна зробити наступні висновки. Поняття механізму держави розглядається в широкому сенсі цього слова або в вузькому сенсі. В вузькому сенсі механізм держави ототожнюється з поняттям державного апарату, у вузькому сенсі механізм держави розуміється як система виконавчо-розпорядчих органів держави. Держава для виконання своїх функцій створює систему державних органів, які в сукупності утворюють механізм держави. Він являє собою належно організований, чітко злагоджений складний політичний механізм, який включає в свій склад численні і різноманітні органи.

Кожен з органів має певну структуру, повноваження, завдання та цілі, на досягнення яких спрямована їх діяльність, і діє в суворо визначених рамках. У широкому сенсі механізм держави охоплює всі органи держави, включаючи представницькі органи, судові та управлінські. Вирішальну роль у механізмі держави відіграють державні органи. Саме вони спеціально утворюються для здійснення державної влади.

Особливістю державних органів є те, що вони володіють такими засобами і можливостями, яких не має жодна інша організація, а саме державно-владними повноваженнями. Єдиний і цілісний механізм держави диференціюється на складові частини - органи. Між ними існує своя ієрархія: різні органи і підсистеми займають неоднакове місце у державному механізмі, перебуваючи в складних відносинах субординації і координації. В механізм держави входять всі органи управління та органи примусу.

З'ясування поняття механізму держави пов'язані з розкриттям його характерних рис або ознак, що дозволяють відмежувати його як від недержавних структур у політичній системі суспільства, так і від окремо взятих державних органів. Узагальнення всіх розглянутих ознак дозволяє прийти до висновку, що механізм сучасної української держави - це пронизана єдиними, законодавчо закріпленими принципами, заснована на поділі влади, володіє необхідними матеріальними придатками система державних органів, з якої здійснюються завдання й функції держави. Таким чином, механізм сучасної держави являє собою ту матеріальну силу, яка здатна і повинна забезпечити гармонійний розвиток громадської життя, охороняти законні інтереси своїх громадян і їх об'єднань, виступати гарантом стабільної, розумної політики на міжнародній арені.

Механізм держави виступає основним суб'єктом здійснення державної влади. Через державний апарат, його органи, держава здійснює покладені на нього задачі, впливає на стабілізацію і розвиток громадського життя, сприяє поглибленню демократії й організованості в країні, процвітанню і благополуччю населення.

Принцип поділу влади доповнюється системою "стримувань і противаг". Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. "Стримування" і "противаги", з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку -- створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Спираючись на приведені визначення та поняття в роботі можна зробити висновок, що державний апарат є дуже важливою частиною державного механізму. [1; 16; 18]



Список використаної літератури

1. Конституція України: офіц. текст. - К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. - 249 с.

2. Абдулаєв М.І., Комаров С.А. Проблеми теорії держави і права. СПБ., 2003. 312 з.

3. Алексєєв С.С., Архипов С.І. Теорія держави і права: навч. - М., 2005. - 496с.

4. Альохіна О.М. Теоретико-методологічні аспекти проблеми визначення поняття державного механізму // Право: теорія і практика. - 2003. - №15. - С. 42-45.

5. Борисов Г.А. Теорія держави і права: навч. БєлДУ, 2007. - 292 с.

6. Іванов А.А., Іванов В.П. Теорія держави і права: учеб. М.: 2007. - 303 с.

7. Комаров С.А. Держава в політичній системі суспільства. // Загальна теорія держави і права. Академічний курс в 2х томах. / Відп. ред. проф. М.Н. Марченко. Том 1 Теорія держави. М., 1998. 450

8. Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих у вузи. - М.: Юрист, 1996.

9.Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2001. - 656с.

10. Спиридонов Л.І. Теорія держави і права. М., 2005. - 388 с.

11. Марченко М.Н. Теорія держави і права: Підручник. - 2-е изд. - М.: ТК Велбі, Вид-во Проспект, 2004. - 343 с.

12. Матузов Н.І., Малько А.В. Теорія держави і права: навч. М., МАУП, 2004. - 512 с.

13. Мелехін А.В. Теорія держави і права. М.: Маркет ДС, 2007. - 640 с.

14. Морозова Л.А. Теорія держави і права: навч. М., 2002. - 414 с.

15. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. - К., 2001 / За ред. В.В. Копєйчикова. - К., 2001.

16. Загальна теорія права і держави: Учебник / Под ред. В.В. Лазарєва. - 3-е изд., Перераб. і доп. - М., МАУП, 2001. - 520 с.

17. Загальна теорія держави і права. Академічний курс в 2-х томах. /Відп. ред. М. Н. Марченко. Том 1.Теорія держави. М., 1998. 460 с.

18. Теорія держави і права: Учеб. / Під ред.В. М. Корельского і В.Д. Перевалова. - 2-ге вид. - М.: Видавництво НОРМА, 2002. - 612.

19. Хропанюк В.Н.. Теорія держави і права. учеб. / Под ред. В.Г. Стрекозова - М.: Інтерстиль, Омега-Л. 2008. - 384 с.

20. Циганов В.І. Теорія держави і права: тези лекцій. Нижній Новгород, 2007. - 142 с.

21. Юридичний словник-довідник. - К., 2001.

Размещено на Allbest.ru

...