Типологія держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Приватне акціонерне товариство "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна академія управління персоналом"

Житомирський інститут

Курсова робота

Типологія держави

Виконала:

студентка групи

ІН5-10-13-Б1П(4,6з)

Мельник А.О.

Науковий керівник:

Мельник Валентина Олегівна

Житомир 2015



Зміст

Вступ

Розділ І. Держава - специфічна організація

1.1 Поняття та ознаки держави

1.2 Характеристика ознак держави

Розділ ІІ. Історичні типи держави

2.1 Різні підходи до типізації держав

2.2 Критерії історичної типізації держав

2.3 Поняття рабовласницького типу держави

2.4 Поняття феодального типу держави

2.5 Поняття буржуазного типу держави

2.6 Ознаки соціалістичного типу держави

2.7 Характерні риси перехідного від буржуазного до соціально-демократичного типу держави

2.8 Риси перехідного від соціалістичного до соціально-демократичного типу держави

2.9 Українські вчені про історичні типи держави

Розділ ІІІ. Досучасна і сучасна держава

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Категорія "тип держави" посідає самостійне місце в теорії держави і права, тому що дає можливість більш повного відображення сутності держави, яка змінюється, особливостей її виникнення й еволюції, можливість побачити в цілому історичний прогрес державноорганiзованого суспільства.

Необхідно враховувати, що кожна держава розвивається у конкретному суспільстві, у конкретний час і в конкретних історичних, географічних, зовнішніх умовах. Категорія "тип держави" абстрагується від них і бере до уваги найбільш загальні риси їх виникнення та розвитку.

Питання про типи є питанням про методологічно правомірне осмислення явищ, незмінно плинних і мінливих, як сталих, так і тривалих. У науці про державу ми мусимо вдаватися до такого способу мислення, бо маємо тут справу з явищем, яке не тільки розвивається, а й зазнає деяких перетворень і перевтілень.

Ці методологічні засади ми й можемо взяти за основу для подальшого розгляду питання, яке нас цікавить. З одного боку, ми будемо оглядатися на те, що кожна державна форма лише повільно входить у ту чи іншу конкретну державну організацію, з іншого - нам правитимуть за критерії оцінки ідеальні типи державного буття у своїй непохитній теоретичній єдності.

Основною класифікацією держав є їх поділ і об'єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За критерій історичної типізації держав найчастіше береться поняття суспільно-економічної формації, яке включає сукупність усіх суспільних відносин у їх взаємозв'язку з домінуючим способом суспільного виробництва. Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих положень, що, по-перше, певним історичним етапам розвитку людства відповідають притаманні тільки їм спосіб виробництва та характер виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює історичний тип суспільства; по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип державної організації.

Актуальність теми полягає у вивченні типології держави, що дає змогу прослідкувати розвиток держави як самостійної одиниці суспільства, що дає змогу їх упорядкувати, класифікувати.

Предмет дослідження: типи держави.

Об'єкт дослідження: причини розмежування держав за видами правління.

Мета дослідження: дослідження причин розмежування типів держави, вміння розрізняти види правління, оскільки розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку людства та існують нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками.



Розділ І. Держава - специфічна організація

1.1 Поняття та ознаки держави

Держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеки суспільства здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами.

Щоб розкрити поняття держави, необхідно проникнути до її сутності.

Сутність держави - це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання ("спільні справи"), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це - засоби транспорту і зв'язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

* класовий аспект - захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

* загальносоціальний аспект - захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством.

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу. Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв'язку із розвитком громадянського суспільства усе більшого значення набувають загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у неокапіталістичних і неосоціалістичних державах, у тому числі в Україні.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

- держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

- держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

- держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

- на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах - рабовласницьких, феодальних, буржуазних. Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов'язково протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин - суб'єкт права - є вільною, автономною особою [2, c. 87].

Загальні ознаки держави.

Держава - єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія - матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут.

Територіальна ознака породжує громадянство - юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває:

а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру(армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн.



1.2 Характеристика ознак держави

Основних ознаками держави є:

виражає інтереси певної частини населення; має специфічний апарат управління та примусу;

для утримання апарату запроваджує податки, поширює владу щодо людей, які проживають на належній їй території;

встановлює норми права;

здійснює управління справами суспільства та узгоджує інтереси різних соціальних груп;

володіє суверенітетом [4, c. 20].

Зазвичай будь-яка держава вважається механізмом.

Серед ознак держави виділяється суверенітет, публічна влада, територія, наявність системи податків з зборів, а також зв'язок з правом. Іноді до ознак держави відносять також примус.

Публічна влада - коли влада відправляється професійно, а суб'єкт і об'єкт влади не збігаються. Публічна влада означає, що в державі існують ті хто керує (монарх, президент, парламент, уряд, чиновництво) і заробляє цим гроші і ті, хто підкоряються (всі інші). Ті, хто керує - суб'єкт влади. Ті, хто підкоряються - об'єкт влади.

За кількістю суб'єктів влади публічність може існувати у формі поліархії, олігархії, дуархії чи автархії.

Поліархія - наявність великої кількості суб'єктів влади. Залежно від взаємовідносин держави і суспільства, поліархія може існувати або у формі полікратії, або у формі охлократії. В умовах полікратії(влада багатьох) держава має відносну самостійність від суспільства, тоді як в умовах охлократії (влада натовпу) вона такої самостійності не має. І, якщо полікратія передбачає всього лише підзвітність держави перед народом, то охлократія вже оперує категорією підконтрольності держави народу, себто натовпу. У кожної з форм поліархії є свої переваги і недоліки. Щодо недоліків, то тут вони очевидні: полікратія не дає змогу народу відстоювати свої права в період прийняття державою„непопулярних рішень”, а охлократія веде до процвітання популізму і потурання інтересам натовпу.

Переваги ж також очевидні: полікратія дозволяє державі „рятувати” народ іноді навіть всупереч його волі. Охлократія ж передбачає більш щільний контроль народу над урядом. Як бачимо, будь-яка перевага полікратії може дуже швидко перетворитися на свою протилежність, тоді як будь-який недолік охлократії може бути використаний на користь народу. І навпаки.

Олігархія - наявність невеликої (три і більше) кількості суб'єктів влади. На нашу думку олігархія є синонімом елітарного правління. Олігархія може бути особистою та соціальною. В умовах особистої олігархії існує невелика елітна група, що реально здійснює владу. Прикладами особистої олігархії були римські тріумвірати, латиноамериканські хунти, радянське політбюро. До сучасних особистих олігархій може бути віднесена Вища Рада Федерації Об'єднаних Арабських Еміратів. В умовах соціальної олігархії еліту становить певні соціальні верства, класи тощо. Найвідомішими типами соціальної олігархії є аристократія (елітою виступає родова знать), мілітократія (елітою є військові), партократія (у суспільстві домінує партійна еліта), плутократія (елітою є найбагатші люди в суспільстві), технократія (елітою є технічні спеціалісти, менеджери тощо). Досить цікавими є такі типи соціальної олігархії як меритократія (влада достойних), тимократія (влада честолюбців) чи клептократія (влада крадіїв).

Дуархія - наявність двох суб'єктів влади. Найпоширенішими типами дуархії є особиста дуархія (правління двох особистостей, що дублюють одне одного), територіальна дуархія (правління двох володарів певних країн) та функціональна дуархія (правління двох особистостей, різні функції яких дозволяють їм доповнювати один одного). Прикладами особистої дуархії є спільне правління Петра І та ІванаV у Московському царстві або спільне правління Президента Франції та єпископа Урхельського в сучасному Принципаті Андорра. Прикладами територіальної дуархії є спільне правління Данила Галицького та його брата Василька Волинського в рамках єдиного Галицько-Волинського князівства.

Автархія - наявність одного джерела влади. Характерними типами автархії є монархія (спадкова автархія) та монократія (виборна автархія) [5, c.78-80].

Рис. 1. Публічний вимір держави



Розділ ІІ. Історичні типи держави

2.1 Різні підходи до типізації держав

Типологія держав - це поділ існуючих держав і тих, що існували, на певні типи за певними критеріями.

Тип держави - це наукова категорія, збірний образ реально існуючих у конкретний історичний період держав, що складається із сукупності найважливіших загальних для всіх цих ознак [6, c. 67].

О.В. Бабкіна, К.Г. Волинка представляють р різні приклади типізації держав, що були сформовані світовими науковцями.

Типологія держав за географічним положенням (Ж. Боден):

північні;

південні;

середні.

Типологія держав за ступенем динамізму (Г. Еллінек):

динамічні;

статичні.

Типологія держав за типом державного режиму:

демократичні;

авторитарні;

тоталітарні.

Типологія держав за способом виробництва (характером суспільно-економічної формації):

східного типу;

рабовласницькі;

феодальні;

буржуазні;

соціалістичні.

Типологія держав за цивілізаційним критерієм:

східні, західні, змішані;

стародавні, середньовічні, сучасні;

аграрні, промислові, науково-технічні;

первинні, вторинні;

доіндустріальні, індустріальні, постіндустріальні;

локальні, особливі, сучасні;

єгипетська, китайська, західноєвропейська, вославна, арабська, мексиканська, сирійська, далекосхідні та інші - загалом 26 (А. Тойнбі).

Перші спроби типізації держав були зроблені ще Арістотелем, який вважав, що основними критеріями розмежування держав є, по-перше, кількість осіб, пануючих у державі і, по-друге, мета, яку здійснює держава. Він розрізняв правління одного, правління небагатьох, правління більшості, а держави поділяв на правильні (де досягається загальне благо) і неправильні (де переслідується приватна мета).

Г. Єллінек підкреслював, що, незважаючи на постійний розвиток і перетворення, можна встановити певні характерні ознаки, які надають тій чи іншій державі або групі держав упродовж їх історії відповідні риси певного типу. Він виділяє ідеальний та емпіричний типи держав, де перша - це поміркована держава, якої в реальному житті не існує. Емпіричний тип визначають у результаті порівняння реальних держав між собою: давньосхідна, грецька, римська, середньовічна і сучасна.

Г. Кельзен вважав, що в основу типізації сучасних держав покладена ідея політичної свободи, тому виділяють два типи державності: демократія та автократія.

Американський професор Р. Макайвер також поділяє всі держави на два типи: династичні (антидемократичні) і демократичні. Різниця між ними полягає у ступені відображення державною владою волі суспільства.

Німецький політолог Р.Дарендорф, поділяючи всі держави на антидемократичні і демократичні, стверджує, що в результаті поступової демократизації суспільство класової боротьби стає суспільством громадян, у якому створена загальна для всіх основа, яка і робить можливим цивілізоване суспільне буття.

2.2 Критерії історичної типізації держав

Типологія - науковий метод, основа якого розчленування і групування певних об'єктів за допомогою узагальненої моделі. Використовують цей метод для порівняльного вивчення важливих ознак, зв'язків, відношень між типами об'єктів, тобто типологія розподіляє всі держави, що існували та існують, на такі групи, які дадуть змогу розкрити їхню соціальну сутність. Ця сутність і держави, і права змінюється у процесі історичного розвитку, тому їхні типи називають історичними.

Історичний тип держави - це сукупність важливих ознак, характерних для всіх країн, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин, що виражають соціально-змістовну (класову) суть і соціальне призначення держави.

До основних причин зміни типів держав і права належать: зміна виробничих відносин у результаті розвитку продуктивних сил, зміна соціально-класової структури суспільства, встановлення нового співвідношення соціальних груп, зміна панівної верстви суспільства, зміна соціальної суті держави і права внаслідок переходу державної влади до представників іншої групи чи класу [7, c. 51-52].

Соціальна сутність держави полягає в тому, чиї інтереси вона реально обслуговує, задовільняє і захищає, а також волю якої частини суспільства вона виражав.

Із історичною зміною держав проходить і історична зміна їх соціальної сутності, що об'єктивно виражається в історичних типах держав, кожен з яких базується перш за все на економічному базисі, виробничих відносинах.

Влада с надбудовою економічного базису держави і грунтується на ньому, захищає його.

Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку людства та існують нині, потребує їх певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками. Основою класифікації держав с їх поділ і об'єднання за типами, тобто сутністю найбільш суттєвих ознак.

За критерій історичної типізації держав найчастіше береться поняття суспільно-економічної формації, яке включає сукупність усіх суспільних відносин у їх взаємозв'язку з домінуючим способом суспільного виробництва.

Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих положень, що певним історичним етапом розвитку людства притаманні тільки тим способом виробництва та характер виробничих відносин; економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ним утворює історичний тип суспільства. Кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип державної організації.

Таким чином, історичний тип держави - це сукупність відповідних рис і властивостей, притаманних державі, що базується на виробничих відносинах, які зумовлюють соціальну сутність і призначення держави.

Оскільки влада і базис взаємопов'язані і мають взаємний вплив один на одного, то можна сказати, що тип держави - відношення влади до існуючих в державі виробничих відносин.

Вивчення типів держави називають типологію, тобто теорію про типи держави. Існують основні історичні типи держави:

рабовласницький;

феодальний;

буржуазний;

соціалістичний;

перехідний від буржуазного до соціально-демократичного;

перехідний від соціалістичного до соціально-демократичного.

Однак останнім часом у літературі формаційний підхід до типології держав піддасться критиці. Натомість визначаються інші критерії типології держави і права. Так, з точки зору ставлення до поступового розвитку держави класифікують на прогресивні, консервативні та реакційні [2, c. 93].

2.3 Поняття рабовласницького типу держави

Рабовласницька держава є першим історичним типом держави, який виник на межі IV - III ст. до н.е. (Месопотамія, Єгипет). Рабовласницький устрій існував у країнах Азії, Європи, Африки включно до III - Уст. н.е. У Китаї він був замінений феодальним устроєм раніше, ніж в інших країнах (ще в І - II ст. до н.е.), а найбільш повного розвитку досягнув він у Давній Греції і у Давньому Римі. У слов'ян держави виникли в епоху феодалізму, тому вони оминули рабовласницький лад.

Рабовласницька держава вивчається різними галузями науки. Якщо історія держави і права розглядає особливості окремих рабовласницьких держав, то теорія держави і права виявляє загальні закономірності різних рабовласницьких держав, розкриває сутність і основні риси цього типу держави.

Економічну основу рабовласницької держави складали виробничі відносини, які характеризувалися тим, що приватною власністю рабовласника були не тільки засоби праці і виробництва, а й раби, яких нещадно експлуатували, продавали, купували, безпідставно могли вбити тощо. У Китаї рабів називали "чу-мінь", що в перекладі означає "скот і раб".

В основі рабовласницької експлуатації лежить додатковий продукт, який створюється за допомогою зовнішньоекономічного примусу. Тільки за допомогою фізичної дії, кийка могли примусити працювати на господаря. К. Маркс писав, що як віл не продає своєї роботи селянину, так і раб не продає свою працю господарю рабовласнику Раб разом зі своєю працею належить своєму пану. Він - товар, який може переходити з рук у руки, але праця не є його товаром.

Рабовласницьке господарство будувалося на безпосередніх відносинах панування і покори. Швидке виснаження робочої сили рабів та їх масова загибель внаслідок безжалісної експлуатації не хвилювали рабовласників, тому що в період розквіту рабовласницького ладу "розмовляюче знаряддя" легко і швидко могло бути замінене іншим, новим. Джерелом поповнення рабів були війни, перетворення боржників у рабів (боргова кабала), провінції і колонії також здійснювали постачання "живого товару". Це забезпечувало відносно дешеву робочу силу. Кількість рабів у багатьох містах Греції та Риму перебільшувала кількість вільного населення. У Спарті на 32 тисячі вільних громадян було 220 тис. рабів.

Іншою конкретною формою непримиренних протиріч рабовласницького суспільства була протилежність між містом і селом, породжена другим поділом праці - відокремленням від землеробства скотарства і ремесла. В містах населення переважно займалося ремеслом, торгівлею, лихварством.

Відокремлення міста від села стимулювало динаміку виробничих сил насамперед тим, що сприяло розширенню торгівлі, але разом із тим воно було гальмом суспільного розвитку, оскільки призвело до розширення і жорстокої експлуатації селянства - дрібних виробників, які обкладалися управою міста великими податками. Обезземелювання селян і розорення дрібних ремісників призвело до утворення численного прошарку зубожілого населення - люмпен-пролетарів, які були відокремлені від виробництва.

Виробничі відносини рабовласницького суспільства характеризувалися тим, що найважливішою галуззю господарства було землеробство. Земельна власність була пріоритетною формою власності, до неї входили публічні землі (державні маєтки, рудники, храми тощо) і приватні. Була і державна общинна власність.

Рабовласницька держава була органом класового панування над рабами і дрібними виробниками - селянами і ремісниками. Це - гігантська машина військовополітичного характеру, яка мала всі засоби примусу: військову силу, поліцію, в'язниці, апарат чиновників, які були зброєю диктатури класу рабовласників. Повстання або навіть сильні хвилювання рабів відразу виявляли сутність античної держави як диктатури рабовласників.

Основним завданням рабовласницької держави була охорона приватної власності та рабовласницької форми експлуатації: придушення опору великої маси рабів та бідної частини населення. За допомогою держави забезпечувалось існування вигідних для рабовласників виробничих відносин.

Класова сутність держави виявлялась у її функціях, які вказують, для чого рабовласники об'єднувались у державу.

Першою внутрішньою функцією рабовласницької держави є придушення опору рабів, яке здійснювалось, головним чином, шляхом зовнішньоекономічного примусу: методом відкритого озброєного придушення повстань рабів, фізичним знищенням непокірних без суду і слідства. Були випадки масових винищень рабів "для профілактики". У Спарті здійснювалось періодичне винищення ілотів (фактично державних рабів) без будь-якої причини. У Римі в 10 р. н.е. був прийнятий закон, за яким вбивство рабом свого пана тягнуло знищення всіх рабів, які проживали у цьому господарстві. Така спрямованість діяльності рабовласницької держави засвідчує її соціальне призначення шодо класу рабів та інших прошарків населення.

Друга функція - охорона рабовласницької власності на засоби виробництва була спрямована на забезпечення економічної основи рабовласницької держави, підтримку рабства, рабовласницької системи господарювання, рабовласницьких виробничих відносин. Ця сторона діяльності забезпечувала економічні інтереси пануючого класу, сприяла збільшенню його багатства. Здійснювалася ця функція методом правової регламентації майнових відносин між вільними громадянами за допомогою права, методом організації работоргівлі, громадськими роботами з будівництва іригаційних та інших сільськогосподарських споруд, без яких рабовласники не могли збільшувати свої прибутки.

Третя функція рабовласницької держави - ідеологічний вплив і створення культурних цінностей - розглядається як самостійна, тому що духовне закріпачення здійснювалося системою спеціальних заходів. Найбільше значення мала система відправи релігійних культів, на які витрачалися великі кошти. Особливу роль відігравали жерці, які входили у державний апарат. Так, у Римі релігійні нововведення запроваджувалися сенатом, в Афінах не було свободи совісті, релігія носила державний характер, її забезпечував державний примус. До цієї функції відносять і організацію видовищ. Велику роль у реалізації цієї функції відігравало те, що для ідеологічного закріпачення народних мас суттєве значення мало культивування поглядів на фізичну працю як на працю тільки рабів і людей праці. Така діяльність проводилась системно і мала своїм предметом вигідне рабовласникам ідеологічне виховання населення.

У галузі зовнішньої діяльності рабовласницька держава здійснювала наступні функції: оборони країни та мирного контакту з іншими народами: загарбання чужих територій (провінцій); управління провінціями, які були захоплені. Функція оборони країни і мирного контакту з іншими народами була спрямована на зміцнення армії і проведення відповідних реформ, які передбачали заміну військового ополчення, яке збереглося як пережиток родового ладу, постійною або найманою армією.

2.4 Поняття феодального типу держави

Феодальна держава (від лат. feodum - володіння) - це такий тип держави, який в історії людства уособлює середньовічну державу (поняттям "феодалізм", що виникло у ХVІІІ ст., прийнято називати суспільно-економічну формацію середніх віків.

Феодальна держава є другим історичним типом держави, який відображає якісний крок у поступовому розвитку людського суспільства, тому що зміна форми експлуатації перетворила рабовласництво у кріпосництво.

На третьому етапі розвитку рабовласницького суспільства настає епоха його кризи, рабовласницькі виробничі відносини, насамперед їх характер, уже не повністю відповідають рівню розвитку виробничих сил, стають гальмом на їх шляху. Рабська малопродуктивна праця поступово замінюється працею холопів, яким передаються у користування визначені ділянки землі на умовах виконання повинностей на користь господаря землі (нерідко колишнього рабовласника).

Це свідчить про зародження у надрах рабовласницького суспільства нових, більш прогресивних феодальних виробничих відносин, які сприяють подальшому розвитку продуктивних сил. У кінцевому підсумку вони перемагають старі виробничі відносини. Рабовласницька держава змінюється на феодальну, яка стає зброєю великих землевласників (поміщиків, феодалів) щодо залежних селян. Виникнувши на базі феодальної системи господарства і феодальної власності, феодальна держава охороняє економічну основу феодалізму.

Засобом збагачення феодалів була земельна рента. Відомі три її форми: відробіток, натуральна, грошова, які умовно відповідають трьом періодам у розвитку феодальної держави.

При відпрацьовуваній ренті селяни знаходились під прямим наглядом власника або його представника. Селянин жив у безперервній і безпосередній близькості від власника і відпрацьовував певну кількість днів тижня на його землі. При натуральній ренті селяни самі розпоряджалися своїм часом, вирощували врожай і розраховувались з господарем продуктами. При грошовій ренті відношення між селянами і земельним власником складались на договірній основі, причому перші перетворювались або в орендарів землі, або у власників, або неімущих наймитів, які працювали за гроші.

Уся діяльність феодальної держави зводилась в основному до одного - утримати владу поміщиків над кріпаками. На селянство лягав весь тягар утримання класу експлуататорів: князів, дворянства, духовенства. Селянин не був повною власністю феодала, але міг бути проданим, купленим. Поміщик міг вимагати від селянина виконання праці на свою користь. Кріпак без відома господаря не міг одружитися, відлучитись із села, придбати майно, купити землю і розпоряджатися нею.

Для феодалізму характерний поділ на три стани: духовенство, дворянство і третій стан - майбутню буржуазію. Кожен із цих станів мав свої права і обов'язки. Перші два стани складали клас феодалів, який панував, експлуатував і гнобив селян.

Головною галуззю виробництва було землеробство, тому власність на землю мала вирішальне значення. У ряді країн Сходу поряд із землею виключно важливу роль відігравали іригаційні споруди, без яких землеробство було неможливе. Існували інші об'єкти власності: сільськогосподарський інвентар, робоча і продуктивна худоба, насіння, господарські споруди, які знаходились у власності не тільки поміщиків або держави, але й селян, ремісників.

Сутність суспільства зберігалася: воно трималося за рахунок класової експлуатації. Повноправними були тільки поміщики, селяни залишалися безправними. їх становище мало чим відрізнялося від становища рабів у рабовласницькій державі. Але все ж кріпосний селянин не був повною і безпосередньою власністю поміщика, певною мірою належав собі, і кріпосне право, завдяки більш широкій можливості розвитку обміну, торгових відносин усе більше і більше розкладалось, створюючи можливості для звільнення селянства.

В історії феодального суспільства можна виділити три періоди розвитку. У Західній Європі епоха феодалізму тривала більше тисячоліття (V - XVII ст.). Економічний лад, взаємовідносини класів, державні порядки та правові інститути знайшли своє відображення у станово-корпоративній структурі феодалізму. Антагоністичні протиріччя між феодалами і гнобленими масами, боротьба між різними угрупованнями феодалів - ось чим характерне це суспільство.

Еволюція соціально-економічних і політичних інститутів призвела до змін у державі. На першому етапі ранньофеодального ладу існує ранньофеодальна держава (кінець V - середина XI ст.). Феодалізм ще тільки консолідується і міцнішає як нова суспільно-економічна формація; в рамках даного етапу держави спочатку організуються у великі, але досить слабкі за ступенем інтеграції монархії (феодально-роздроблені держави). Для другого етапу - періоду повного розвитку феодального ладу, фази його розквіту (середина XI - кінець XV ст.) - типовими стали централізовані станово-представницькі монархії. Для третього етапу - періоду пізнього середньовіччя (кінець XV - XVII ст.), характерного занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного способу виробництва, властивими є абсолютні монархії.

Перший етап феодалізму характеризується незрілістю феодального способу виробництва, його класова структура обумовлена тим, що поряд із феодальнозалежним селянством зберігалась ще значна кількість вільних селян - общинників та дрібних земельних власників; із землеробами-феодалами зливалась військово-дружинна знать; експлуатація здійснювалася як у формі ренти, так і у вигляді збирання данини. Завершення процесу становлення феодального способу виробництва було пов'язане з узурпацією общинних земель.

Другий етап відрізняється значною земельною власністю, незначною роллю міського ремесла, торгівлі і товарно-грошових відносин при збереженні натурального господарства; окремі феодали стали багатші за королів; народне ополчення було замінено феодальним, що призвело до послаблення королівської влади. Відбулося повне злиття дружинної знаті і землеробів-феодалів; королі стають першими серед рівних (primus inter parix). В умовах натурального господарства мінні економічні зв'язки були відсутні. У різних країнах існували такі, наприклад, колективні органи феодальної олігархії: королівська курія або рада, боярська дума (XIII - XIV ст.), з'їзди феодалів, князівські з'їзди тощо.

На третьому етапі держава існує у вигляді абсолютної монархії, де верховна влада повністю і неподільно (необмежено) належить монарху, який видає закони, призначає чиновників, збирає і витрачає народні гроші, не допускаючи будь-якої участі народу у законодавстві і контролі за управлінням. Отже, самодержавство - це самовладдя чиновників і поліції за умови безправного становища народу.

Феодальна держава набирає форми абсолютної монархії в перехідний період, коли старі феодальні стани переживають занепад, а з середньовічного стану міських жителів формується сучасний клас буржуазії і коли жодна зі сторін, що борються, не може взяти верх над іншою.

Для того, щоб забезпечити класове панування, використовується сила, яка стоїть над суспільством, - феодальна держава. Вона виступає політичною організацією економічно панівного класу феодалів. Класова сутність такої держави - диктатура класу феодалів. Як за рабовласницького ладу, так і за феодалізму панування меншості над більшістю не може обходитися без примусу. Для збереження влади необхідний відповідний апарат -держава. Функції феодальної держави поділяються на внутрішні (охорона феодальної власності, придушення опору селян, ідеологічне пригноблення своїх класових противників) і зовнішні (оборона країни, загарбання інших територій, закріпачення інших народів, наприклад, хрестові походи).

Механізм феодальної держави у процесі еволюції зазнав суттєвих змін: він був відносно простим на першому етапі і ставав усе більш складним у міру розвитку держави. Абсолютизм доводить його до гігантських розмірів. Основна роль у такій державі належала каральним органам: армії, поліції, жандармерії, суду, в'язницям тощо.

Одне з чільних місць у системі феодальної держави посідала церква, догми якої були водночас і політичними аксіомами, а біблійні тексти у суді мали силу закону. Особливо відчутний вплив мала християнська церква в Західній Європі, де вона безроздільно панувала у сфері духовного життя впродовж усього середньовіччя. Релігія була ядром світогляду феодального суспільства, стрижнем єдиної християнської культури. В руках священнослужителів політика та юриспруденція, як і решта наук, залишалися звичайними галузями богослов'я, до них застосовували однакові принципи. "Нема влади не від Бога, існуючі ж влади Богом встановлені", - такою була догма феодального ладу. Між римо-католицькою церквою і світськими феодалами тривала жорстока боротьба за панівну роль у суспільстві. Значний вплив у період феодалізму мала божественна теорія Хоми Аквінського, який мав титул "ангельського доктора". У 1323 р. церква причислила його до лику святих. У 1879 р. папа Лев XIII оголосив його вчення "єдино істинною філософією католицизму". Набули поширення ідеї об'єднання і створення міцної централізованої влади. Доктор богослов'я і професор Оксфордського університету в Англії Джон Уінкліф (1324- 1384) та чеський теолог Ян Гус (1371 - 1415) відстоювали незалежність англійської церкви від папської влади, піддали сумніву принцип непогрішності пап, заперечували втручання церкви у справи держави, наполягали визнати, що приватна власність і поділ на стани не походять від Бога.[9, c.73-74] .

2.5 Поняття буржуазного типу держави

Буржуазна держава - третій історичний тип держави, запропонований формаційною типологією. Згідно з цією теорією капіталістична держава забезпечує умови буржуазної експлуатації, в її основі - приватна власність на засоби виробництва. Вона являє собою диктатуру буржуазії, спрямовану на те, щоб тримати в підпорядкуванні робітничий клас [3, c. 14].

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна держава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принципи всезагальної демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи людини і громадянина, право вільного звернення до суду тощо. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна породжувати соціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом'якшення і розв'язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством неминуче ведуть до гострих соціальних сутичок. У цих умовах воля і сила держави спрямовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держава дотримується політики повного невтручання в економічні процеси, виконуючи роль "нічного охоронця". В політичній сфері вона захищає свої інтереси нарівні з застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому - монополістичному етапі існування буржуазної держави. Монополізація виробництва, вирішальний економічний та політичний вплив промислових монополій і фінансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Держава відмовляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підвищується. Зростання виробничих сил і політичні чинники обумовлюють виникнення державного сектора в економіці. Заради збереження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства.

2.6 Ознаки соціалістичного типу держави

Соціалістичний тип держави характеризується тим, що його встановлення відбувається, як правило, насильницьким шляхом. Встановлення проголошення "народної" влади проходить завдяки висуванню ідей комуністичного способу життя і заперечення приватної власності на засоби виробництва. Також відбувається спекуляція не недоліках становлення буржуазної держави, а то навіть і феодальної (Китай, Корея, Монголія). Ідеологічно домінуюча частина суспільства (партія) встановлює свою владу за допомогою "рушійної" сили народу, обіцяючи йому всі права і свободи, але, коли отримує цю владу, то використовує народ для досягнення своїх цілей. Принцип державотворення і побудови суспільства такий: "Не держава створена для людини, а людина для держави". Проходить уніфікація особи. 0 конституціях країн проголошено вільний розвиток особистості, але такого не відбувається. Партії соціалістично-комуністичного спрямування принцип централізації відносин переносять на централізацію державної влади. Сама партія проголошена керівною і направляючою силою суспільства (зафіксованою в конституціях). Завдяки цьому державна влада здійснюється, як правило, членами партії і підміняється недержавними структурами (політбюро, ЦК КПСС). Існує принцип: "Як вирішила партія, так і спрацьовує державна влада" [11, c.232].

Пріоритет набуває форма власності - державна. Приватна власність часто не сприймається і не визначається взагалі. Держава є розподільником як матеріальних, так і духовних благ. Встановлює жорстокий контроль над всіма без виключення сферами життя суспільства. Можливе існування тільки однієї пануючої ідеології (комуністичної), одного суспільства. Державний режим при цьому - тоталітарний, іншого бути не може. Такі типи держав на даний час збереглися в Китаї, Кубі, В'єтнамі, Північній Кореї. Суть цього типу - збереження влади правлячих партійних кіл.

Прихильниками соціалістичного типу держави були Маркс і Енгельс. Так, висвітлюючи справжню природу і цілі буржуазної держави, Маркс і Енгельс називають її платною служницею буржуазії.

"Буржуа, - пишуть Маркс і Енгельс, - добре оплачують свою державу і примушують націю оплачувати її, щоб мати можливість безкарно платити мало; доброю платнею держава забезпечує себе в особі державних службовців силу, котра їх охороняє, - поліцію".

У "Маніфесті Комуністичної партії" - вони визначили головне завдання пролетаріату - повалення влади буржуазії з її урядом та її законами і встановлення своєї влади. Диктатуру пролетаріату вони розглядають як державу перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. У "Маніфесті" висвітлена соціальна сутність держави, визначені умови її виникнення. Держава, як стверджує Енгельс, передбачає окрему від усієї маси, яку становлять її громадяни, особливу публічну владу. Енгельс довів, що в суспільстві, яке базується на приватній власності і експлуатації, кожний з типів держави [11, c. 102]

2.7 Характерні риси перехідного від буржуазного до соціально-демократичного типу держави

Держава перехідного періоду - від буржуазного до соціально-демократичного періоду - виникла у процесі поступового чи революційного розвитку суспільства.

* держава соціальної демократії - це організація політичної влади трудівників-власників (які становлять більшість суспільства), що реально забезпечує максимальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації і народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності. Такої організації економічного життя суспільства ще не існувало в історії людства, проте сучасні тенденції соціального розвитку дозволяють прогнозувати утворення такого суспільства;

*держава соціально-демократичної орієнтації - це перехідний тип держави, який існує в період переходу від буржуазного типу до соціальної демократії; це організація політичної влади більшості населення, яка забезпечує необхідний консенсус усіх його частин та перехід до утворення умов, потрібних для повного і безперешкодного здійснення основних прав людини і прав нації (народу) та прогресу суспільства на засадах соціальної демократії [13, c.52].



2.8 Риси перехідного від соціалістичного до соціально-демократичного типу держави

Однак, в більшості колишніх соціалістичних країнах з настанням економічної, ідеологічної кризи влади соціалістичний спосіб життя не витримав випробування. По своїй суті відбулися чи відбуваються соціальні революції або мирним шляхом, або збройними. Мирні шляхи в Україні, Білорусії, Чехії, збройні - Румунія, Югославія. Для цих революцій характерно що зміна ладу поєднана з національно-визвольною боротьбою, оскільки було сказано, що в соціалістичних суспільствах відбувалась уніфікація особи, етносів.

На зміну соціалістичних відносин приходять ринкові. Наступний перехідний період від соціалістичного типу держави до соціально демократичного. Кожна з цих держав природним шляхом повинна пройти у найкоротший час ті відносини у всіх сферах життя, які відбулися у розвинутих державах.

Найбільшою небезпекою для держав соціально-демократичної орієнтації є повернення до старої ідеології і гальмування процесів ринкових відносин. Феноменом державної влади в Україні при соціальних змінах являється те, що майже всі владні структури, які очолювалися при соціалістичних відносинах, хоча і потерпіли зміни, але самі чиновники, навіть ті, для яких ідеї соціалізму с способом життя, не потерпіли репресій і навіть зміщення посад. Держава намагається використати їх у перебудовних процесах, враховуючи їх знання і досвід в економіці, управлінні [14, c. 236].

2.9 Українські вчені про історичні типи держави

З виникненням держави виникають і розвиваються різноманітні теорії про державу. Протягом довгого історичного розвитку держав різних типів виникали та історично розвивалися теоретичні уявлення передових людей про покращення наявного становища, про підвищення місця й ролі людини в державі та суспільстві.

Сьогодні у теорії держави і права існують різні класифікації історичних типів держави, зокрема і українськими вченими.

Так, Сергій Подолинський пов'язував виникнення держави з певною суспільною потребою, з формуванням класів.

Він вважав, що у первісному суспільстві не було класів і держави, всі справи вирішувалися громадою.

Він підкреслює, що в умовах рабовласницького суспільства держава виконує функцію захисника інтересів рабовласників, допомагає їм зміцнювати своє економічне й політичне становище.

В епоху феодалізму класова боротьба посилюється й ускладнюється.

Зростає роль держави як апарату насильництва, дістає більш яскравий вияв її експлуататорська суть. "Починаючи з продажу своїх підданих у рабство, - писав Подолинський, - королі (царі) користувалися більшою мірою всіма формами феодалізму: солдатчини, лихварства, що панували в їх країнах".

В епоху капіталізму особливо зростає роль держави, як органу насильства і гноблення трудящих мас, головним чинником стає союз держави і капіталу. Страх перед розвитком і посиленням класової боротьби пролетаріату і перспективою соціалістичної революції, зазначав Подолинський, зближує і об'єднує в єдиний фронт усі сили, які роблять основну ставку на буржуазну військово-бюрократичну машину.

Подолинський вийшов за межі послідовного "общинного" соціалізму. Він зрозумів важливість і значимість соціально-економічної функції общини і як політичного осередку суспільства, необхідність поділу праці і планування за соціалізму як основних факторів його функціонування.

Петро Кропоткін у ряді праць також розглядає питання про призначення й сутність держави. Якщо церква має своєю метою тримати народ у духовному рабстві, то мета держави - тримати його в напівголодному стані, в економічному рабстві: "Держава - дещо більше, ніж організація адміністрації з метою втілення "гармонії" в суспільстві, як це твердять в університетах. Це - організація, вироблена й удосконалена повільним шляхом протягом трьох сторіч, щоб підтримувати права, набуті певними класами, і користуватись працею робітничих мас; щоб розширювати ці права і створювати нові, котрі призводять до нового закріпчення обездолених законодавством громадян. Такою є справжня сутність держави".

Мислитель писав про класовий характер і феодальної, і капіталістичної держави. Він вважав, що буржуазна держава є спадкоємницею держави феодальної з огляду на експлуататорський характер обох, ствреджував, що буржуазна революція не призвела до істотного поліпшення становища народу - на зміну одним гнобителям прийшли інші [15, c. 325].



Розділ ІІІ. Досучасна і сучасна держава

На шляху пізнання держави потрібно подолати емпіричний підхід, коли будь-яка організація публічної політичної влади з такими атрибутами як територія, народ і влада визнається державою. Дійсно, для досучасного держави ці характеристики були достатніми. Сьогодні ж держава є цивілізованою формою організації публічної політичної влади, завдяки чому не тільки здатне служити загальному благу, на і забезпечувати вільний розвиток індивіда. Для цього держава повинна відповідати певним вимогам, які виражені в нормативному підході до держави. Хотілося б при цьому уникнути ототожнення нормативного та правового, оскільки у змісті нормативного входять вимоги, які є не тільки правовими. Досучасного держави обтяжені розміром, деконстітуціаналізаціей і делегітимації держави. Сучасна держава - це засіб суспільного компромісу, форма подолання соціальних суперечностей і конфліктів, управлінська організація, яка самостійно впливає на хід суспільного розвитку.

У теоретичному плані сучасного державі, відповідає поняття "легітимного держави", тобто держави, що користується підтримкою народу і контрольованого громадянським суспільством. Легітимне держава знімає втрати як максимального держави (справедливу державу з його колосальної бюрократією, так і мінімальної держави, держави політичного реалізму, що обмежує свою діяльність охороною кордонів та боротьби із злочинністю). Легітимне держава має орієнтиром оптимальне поєднання індивідуальної та громадянської свободи з державною владою.

Збереження особистої свободи - найвища політична цінність в легітимному державі.

Типи сучасних держав

Світською вважається така держава, в якій не існує офіційної, "державної" релігії і жодне з віровчень не визнається обов'язковим чи переважним. У такій державі релігія, її канони і догми, а також релігійні об'єднання, котрі діють у ній, не мають права здійснювати вплив на державний лад, діяльність державних органів і їх посадових осіб, на систему державної освіти та інші сфери діяльності держави. Світський характер держави забезпечується такими засобами:

відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави;

відокремлення державної освіти від церкви;

законодавче забезпечення рівноправності всіх релігійних конфесій;

законодавче забезпечення права кожного на свободу світогляду та віросповідання.

В Україні право на свободу світогляду і віросповідання закріплене у ст. 35 Конституції й включає "свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

Що означає відокремленість церкви від держави? Передовсім, така модель державно-церковних відносин означає, що держава не втручається у визначення громадянином свого ставлення до релігії та релігійної приналежності, до виховання дітей батьками чи особами, котрі їх замінюють, відповідно до своїх переконань та із врахуванням права дитини на свободу совісті і свободу віросповідання. Врешті, держава не покладає на релігійні об'єднання виконання функцій органів державної влади, державних установ і органів місцевого самоврядування та не втручається в діяльність релігійних об'єднань, якщо вона не протирічить діючому законодавству.

У той же час держава регулює надання релігійним організаціям податкових та інших пільг, надає їм іншу фінансову, матеріальну допомогу тощо.

Теократична держава. В минулому та сучасному світі немало держав відзначаються тим, що характеризуються особливим ставленням до релігії, що накладає відбиток на державний лад країни загалом. Причому можна говорити не про окрему форму держави (форму правління, територіальний устрій), а саме про особливий її тип - релігійну або теократичну, державу.

Сучасна теократична держава найчастіше має ісламське забарвлення. Цілий ряд країн Близького Сходу і Азії виступають ісламськими державами: Іран, Саудівська Аравія, Йорданія. Хоча, очевидно, до релігійних держав належать також Ізраїль (іудаїзм) та Ватикан (християнство).

Ознаками такого типу держави виступають наступні:

1. Одна релігія (чи навіть один її напрямок) виступає єдиною офіційною релігією держави і суспільства. Такий підхід закріплюється конституційно та є можливим в умовах, коли переважна більшість населення сповідує цю релігію. В Ірані, нари клад, такою релігією є іслам шиїтського напрямку.

...