Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВИ ЯК ЯВИЩА ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ
• 1.1 Поняття держави в історії політико-правової думки
• 1.2 Сучасні підходи до вивчення держави
• РОЗДІЛ 2. ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ
• 2.1 Основні підходи до визначення ознак держави
• 2.2 Загальні ознаки держави як специфічної організації суспільства
• РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО СУТНОСТІ ДЕРЖАВИ
• 3.1 Соціальна сутність держави
• 3.2 Порівняльна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Питання по державу, її поняття, сутність і роль з давніх пір відносяться до числа основоположних в державознавстві. Це можна пояснити хоча б такими причинами: по-перше, дані питання прямо і безпосередньо зачіпають інтереси різних шарів, класів суспільства, політичних партій і рухів; по-друге, ніяка інша організація не може конкурувати з державою в багатогранності виконуваних задач і функцій, у впливі на судьбу суспільства; по-третє, держава - дуже складне і внутрішньо-суперечливе суспільно-політичне явище. держава суспільство соціальний правовий

Народжена суспільством, його протиріччями, держава сама невпинно стає суперечливою, суперечлива її діяльність і соціальна роль. Як форма організації суспільства, призвана забезпечувати його цілісність і управляємість, держава виконує функції, зумовлені потребами суспільства, а відповідно, служить його інтересам.

Держава є політичною організацією всього населення країни, його загальним надбанням і справою. Без держави неможливі суспільний прогрес, існування і розвиток цивілізованого суспільства.

Крім того, історія держави невід'ємна від історії суспільства, елементами якого є кожен з нас. Вона разом з суспільством проходить довгий історичний шлях від нерозвиненого до розвиненого набирає на цьому шляху нові риси і властивості.

Отож, ми бачимо, що питання про поняття і сутність держави займає головне місце в теорії держави, тому нашим завданням буде максимально глибоко і всесторонньо розкрити ці аспекти в рамках даної курсової роботи.

При написанні роботи використовувалися праці науковців Ю. А. Ведєрнікова, Р.А. Калюжного, О.Г. Мурашина, О.Ф. Скакуна, Л.М. Шестопалова та ін.

Об'єктом дослідження є сутність держави.

Предметом дослідження виступають поняття та підходи до характеристики держави.

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі літературних джерел проаналізувати та з'ясувати сутність держави, поняття та підходи до характеристики.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

- розглянути поняття держави в історії політико-правової думки;

- дослідити сучасні підходи до вивчення держави;

- описати основні підходи до визначення ознак держави;

- визначити загальні ознаки держави як специфічної організації суспільства;

- дослідити соціальну сутність держави;

- надати порівняльну характеристику концепцій про сутність і соціальне призначення держави.

Метод дослідження - теоретичний (аналіз і синтез), порівняльний.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВИ ЯК ЯВИЩА ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ

1.1 Поняття держави в історії політико-правової думки

Держава є одним із найважливіших явищ суспільного характеру. І тому не секрет, що протягом століть філософи, юристи та політики намагалися дати визначення поняття цього явища і розкрити його сутність.

Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Цицерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів [8, c. 126].

Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: старші (Протагор, Горгій, Гіпій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).

Так, Протагор уважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та благочестивими.

Фрасимах уперше сформулював три дуже важливі висновки: про роль насилля в діяльності держави, щодо авторитарного характеру політики і законів і висновок відносно того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керувати суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати морально-розумні засади сутності держави.

В 360 р. до. н.е. Платон написав свою працю під назвою „Держава”. В своєму однойменному діалозі мислитель виразив думку, що держава являється виразом ідеї справедливості [5, с. 170].

Дещо інший погляд на це питання мав Арістотель. Центральною проблемою “Політики” в Арістотеля є питання про походження держави. Перший розділ роботи мислителя ставить питання “що таке держава”. І відразу відповідає: “держава - це спілкування, яке організовується для будь-якого блага.” [5, с. 179]. У своїй праці Арістотель розробляє теорію ідеальної держави, ідеального полісу, а також походження цієї ідеальної держави. Арістотель відкидає релігійне походження держави. Він пише, що людина - це істота політична, і що держава базується на природному потязі людей до спілкування та спільного життя. Саме цей потяг, на його думку, призводить до утворення родини в суспільстві [3, c. 181].

Отже, перша форма суспільного життя - родина рабовласницького суспільства.

Другий етап утворення держави - селище, громада, що складаються з декількох родин. Це фактично розвинута велика родина, але її інтереси вже не обмежуються повсякденними проблемами, тому що з'являються й інші, більш вагомі потреби. І третій етап утворення держав - виникнення її з декількох селищ, чи громад. Оскільки держава за Арістотелем, є розвинуте “спілкування” селищ, а селище - розвинута родина, що роздрібнилася, форми організації родини були перенесені ним і на державу [3, с. 184].

Тож, можна зробити висновок, що відомий давньогрецький учений та філософ визначав державу як певне зосередження вcix розумових та моральних інтересів громадян.

Наступним, хто виклав свої думки щодо поняття держави, був знаменитий римський оратор, юрист і державний діяч Марк Туллій Цицерон. Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва - республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності [14, с. 96].

Іншими словами, Цицерон характеризував державу як союз людей, об'єднаних ідеями загальної корисності та справедливості.

У XVII ст. нідерландський правознавець, класик міжнародного права Гуго де Гроот (Гроцій) дав вельми ґрунтовну відповідь, що собою являє держава. Виникнення держави він пояснює природною схильністю людини до спілкування. Люди первісно об'єдналися у державу, переконавшись на досвіді в неспроможності окремих розділених сімей протистоянню насильству. Гроцій підкреслює, що люди вчинили це "не за божим велінням, а добровільно". Таким чином, він дотримується так званої договірної теорії походження держави, котра стала типовою для буржуазних природно-правових концепцій. У згоді з цією теорією, Гроцій так визначає державу: "Держава… є досконалий союз вільних людей, укладений задля дотримання права і загальної користі" [15, с. 106].

Представником буржуазного лібералізму у поглядах на державу був Імануїл Кант. Його вчення зводиться до таких постулатів [22, c. 36]:

- людина - це абсолютна цінність;

-право має гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.

Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію чи абсолютизм, аристократію, демократію); виступав проти повстання й застосування сили, обґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.

Німецький мислитель-діалектик Г.-В.-Ф. Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет [19, c. 142].

Одним із перших французьких мислителів щодо проблеми визначення держави був Ш.Л. Монтеск'є. Його політичні погляди викладені у працях “Перські листи” (1721), “Роздуми про причини величі і падіння римлян” (1734), „Про дух законів” (1748). Монтеск'є виділив три форми правління: республіку, монархію, деспотизм. Кожну форму правління, на його думку, характеризує певний розмір території держави: монархії - невеликі, республіки - середнього розміру, імперії - величезні.

Республіці притаманні недостатньо ієрархізований порядок, поміркованість, законність, участь усіх у реалізації вищої влади. Монархія вирізняється ієрархічністю, диференціацією громадян. Проте тут також була й поміркованість та законність. Для деспотій характерна відчуженість громадян від влади. Беззаконне, страх перед сваволею диктатора [23, с. 96].

Ш.Л. Монтеск'є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Мислитель дав одне із пластичних визначень поняття “свобода” - це право “робити все що дозволено законом”, однак він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було "війни всіх проти всіх". Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів.

З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену уладнувати конфлікти між ними і карати злочинців.

Відомим є також визначення держави, яке дали їх К.Маркс і Ф.Енгельс. Вони розглядали державу як механізм для придушення одного класу іншим. Згодом такий підхід підтримав В.Ленін, який писав: «Держава - це машина для підтримки панування одного класу над іншим». Обидва формулювання були поширені в науці й офіційній пропаганді за часів СРСР [17, с. 123].

Однак вони можуть бути застосовані тільки до таких держав, у яких виникає висока класова напруженість і політичне протиборство, що може призвести до руйнування цілісної структури суспільства. Інакше кажучи, ці визначення підходять до тиранічних і диктаторських держав, оскільки, відображаючи їх насильницький бік, не дають змоги побачити у державі цінні феномени цивілізації, культури та соціального порядку.

Також погляди на державу висвітлювались у працях Ж.-Ж. Руссо, О. Радищева, Б. Констана, І. Бентама, М. Коркунова, Дж. Ролза та ін.

Існували різні підходи вчених до визначення поняття держави та її суті. Держава є центральним інститутом влади у суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики. Саме тому, і в теоретичному осмисленні, і в побутовій свідомості, і в дійсності всі три явища -- держава, влада і політика -- цілком природно ототожнюються. Розуміння держави являє собою одну з найбільш складних проблем юридичної і політичної науки.

Теорія держави охоплює три групи генетичних і функціональних проблем, пов'язаних з триєдиною основою походження, формування й існування держави: суспільною; класовою; політико-правовою та організаційно-структурною основою державної діяльності.

Залежно від акценту на одній з цих основ склалися три різні підходи до вивчення і дослідження держави [16, c. 33]:

1) політико-філософський і політико-науковий, який бере свій початок від античної традиції, який актуальний і продовжує розвиватися й сьогодні, при якому держава розглядається, як засіб вирішення “загальних справ” (республіка) і регулювання відносин правителів (влади) і народу (суспільства), а також, як засіб, що забезпечує політичне життя самого народу і окремої людини;

2) класовий, породжений розподілом суспільства на антагоністичні класи і знаряддя класової боротьби; відповідно до марксистської теорії: “Держава є машина для пригноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати у покорі одному класові інші пригноблені класи”;

3) правовий та організаційно-структурний -- як “юридична” держава, джерело права і закону, що організує життя суспільства і діяльність самої держави і її структур у системі політичних і суспільних відносин.

Таким чином, виділяються три ряди політичних відносин, які охоплює держава, а отже, три її основні завдання, функції [20, c. 163]:

- організаційна, керівна, яка має на меті загальні цілі -- збереження і життєдіяльності, досягнення “загального блага”, єдності, встановлення порядку регулювання взаємовідносин держави і народу, нації, етносу;

- специфічна функція панування і пригноблення, і в цьому розумінні держава виступає не тільки, як засіб боротьби і підкорення, але й як джерело конфліктів у відносинах між класами та держави і класів;

- і не менш специфічна функція “юридичної держави” -- створювати правову систему і управляти нею, регулювати роботу державного апарату і відносини держави і суспільства зі всіма притаманними йому суспільними відносинами (соціальними, економічними, правовими та ін.).

Існує також інший розподіл визначення поняття держави. Це поняття розглядають в субстанціональному, атрибутивному, інституціональному і міжнародному значенні.

У субстанціональному значенні держава - організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі.

В атрибутивному значенні - це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства.

В інституціональному значенні - це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отже, зі всього вищезазначеного видно, що питання про сутність та соціальне призначення держави неодноразово порушувалося у творчості діячів суспільної думки світового рівня протягом всього розвитку світової історії, що не може не привертати увагу як майбутнього правознавця, так і просто пересічної особи.

1.2 Сучасні підходи до вивчення держави

У сучасному державознавстві виділяють п'ять основних підходів до вивчення держави: теологічний, арифметичний(класичний), юридичний, соціологічний та техніко-кібернетичний [13, c. 72].

Теологічний підхід до вивчення держави відомий з найдавніших часів. Відповідно до нього держава створена Богом, а у священних книгах встановлена ідеальна модель влади, до якої має прагнути держава. Нині ця концепція офіційно визнана лише в деяких державах (Ісламська Республіка Іран, Індуїстське Королівство Непал). Більшість же вчених-юристів розглядають цю теорію як науково неспроможну, але в той же час привабливу для значного числа "і людей. У християнській теорії держави такі привабливі властивості має заклик до правителів слідувати загальнолюдським цінностям: справедливості, милосердю, допомозі слабким. У мусульманській концепції держави -- це: ухвалення політичних рішень на основі ісламу, який розглядається як єдино правильна ідеологія; консенсус влади і найбільш авторитетних представників народу; відкритість влади для будь-якого мусульманина тощо.

Арифметичний (класичний) підхід до держави характерний визначенням держави через систему її ознак. Він теж не новий: ознаки держави перераховували староіндійські Закони Ману, праці античних мислителів.

Сучасні вчені звичайно розглядають державу як тріаду елементів (атрибутів): влада, територія, населення. Іноді до цих трьох класичних елементів додають суверенітет, скарбницю (систему збору фінансових коштів), міжнародне визнання.

Класичний підхід до держави привертає своєю чіткістю, можливістю відмежувати державу від інших соціальних організацій. Проте це підхід далеко не завжди є плідним при практичному застосуванні: достатньо складно інколи визначити державний народ, кордони території (наприклад, у кочових імперіях середньовіччя), та й носієм влади може бути не тільки держава, а й особа, й соціальна спільнота.

Юридичний підхід до поняття держави виник у рамках юридичного позитивізму та концепції правової держави. Прихильники такого підходу розглядають державу як особливу юридичну особу, що підкоряється у своїй діяльності праву. Прихильники юридичного підходу розробили добрий інструментарій для формалізованих досліджень (наприклад, поняття форми та функцій держави, державного апарату, органу держави тощо).

Гуманістична спрямованість юридичного підходу до держави є очевидною, адже, будучи юридичною особою, держава зобов'язана відшкодовувати особистості завданий їй збиток. У сучасному світі відповідальність держави перед людиною стала реальністю, перш за все, завдяки міжнародній юстиції.

У той же час не можна не зазначити деякі негативні сторони юридичного підходу до держави. Визначення держави як влади, підпорядкованої праву, виводить за рамки держави не тільки тоталітарну державу, а й більшість до-сучасних держав. Уявлення про державу як юридичну особу не розкриває особливого положення держави в політичній системі суспільства.

Найбільше поширення у державознавстві та політології набув соціологічний підхід до держави. Елементи такого підходу можна прослідкувати з часів античності: наприклад, Арістотель визначав державу як об'єднання сімей для благого життя. Уявлення про державу як організатора загальних справ властиве було Жану Бодену, Томасу Гоббсу, Бенедикту Спінозі і багатьом іншим мислителям. До прихильників цього підходу належали Карл Маркс та його послідовники. Вони визначали державу як універсальну політичну організацію економічно панівного класу [13, c. 73].

Сучасні немарксистські соціологічні школи розглядають державу як офіційного представника суспільства, призначення якого є трояким: керівництво виконанням «загальних справ»; надання соціальних послуг; арбітраж відносно різних груп суспільства. В той же час у їх уявленні держава не є класово неупередженою, оскільки на її діяльність впливають різні зацікавлені соціальні групи (« групи тиску»).

Прихильники техніко-кібернетичного підходу розглядають державу як систему, що працює на основі введення інформації, її перетворення та виведення управлінського рішення.

Усі підходи до держави, не виключаючи теологічного, мають певну наукову цінність і практичну значущість, по-різному висвітлюючи різні сторони такого багатогранного та складного явища, як держава.

Через широке застосування в сучасній науці інтеграційного підходу інтерес представляє спроба створення багатовимірного «портрету» держави, здійснена В.Є.Чиркіним. Із його точки зору, сучасна держава має три іпостасі -- три обличчя. Вона виступає як:

1) єдина універсальна політична організація в країні, що створюється на основі адміністративно-територіальногоподілу шляхом реєстрації членів цієї організації за місцемпроживання;

2) арбітр. Держава, з одного боку, діє на користь найбільш сильних соціальних спільнот (класів, груп), але, з іншого боку, захищає від надмірних нестатків слабкі, знедолені верстви населення, нарешті, здійснює посередництво на користь суспільства в цілому;

3) легалізований та легітимний примус. Держава, з одного боку, володіє правом на законний (встановлений законодавчими актами) примус щодо індивідів, чия поведінка не відповідає правовим нормам (легальність примусу). З іншого боку, передбачається згода суспільства на застосування такого примусу (легітимність примусу).

Отже, у сучасному державознавстві виділяють п'ять основних підходів до вивчення держави: теологічний, арифметичний(класичний), юридичний, соціологічний та техніко-кібернетичний.

РОЗДІЛ 2. ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

2.1 Основні підходи до визначення ознак держави

Загальні основні ознаки держави дозволяють перш за все розкрити відмінності будь-якої державної організації суспільства від його недержавних об'єднань, від інших частин політичної системи суспільства. Такі ознаки являють собою визначений, відносно незмінний каркас державної організації людського суспільства, який у міру суспільного розвитку наповнюється новим змістом, втрачає віджилі і набуває нові структури і функції.

Марксистський погляд на ознаки держави, що відрізняють друге від організації суспільної влади в родовому ладі, викладений Енгельсом у праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави". У розділі "Варварство і цивілізація" автор виділяє загальні ознаки, які притаманні цивілізованому суспільству [10, c. 76]:

1) Поділ підданих держави по територіальних одиницях;

2) Установа особливої публічної влади, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням;

3) Справляння податків з населення й одержання від нього позик для утримання апарату державної влади.

Якщо визначати державу з точки зору соціології, то виділяють наступні ознаки держави:

1) Сукупність людей - народ;

2) Пануюча над ними влада;

3) Територія - як межа дії цієї влади.

Всі представники різних наукових напрямків формально не суперечать один одному. Проте, держава в реальній дійсності - це держава на певному щаблі суспільного розвитку, що відрізняється від держав, які знаходяться на більш ранніх ступенях розвитку, тому доцільно виділити ті ознаки держави, які мають місце в наш час.

Отже, якщо визначати державу з точки зору соціології, то виділяють наступні ознаки держави: сукупність людей - народ; пануюча над ними влада; територія - як межа дії цієї влади.

2.2 Загальні ознаки держави як специфічної організації суспільства

Передова суспільна думка прийшла до висновку, що держава, на відміну від додержавної організації влади, характеризується єдиною територією, на якій проживає населення, владою, яка поширюється на населення, яке проживає на даній території. У той же час, кожна з характерних ознак держави представляє складне поняття і вимагає самостійного дослідження. Тому обмежуся лише перерахуванням і коротким описом основних ознак держави, прийнятих в реальній дійсності.

Держава вирізняється такими основними ознаками і властивостями [7, c. 83]:

1) вона має особливу організацію політичної публічної влади і -- державний апарат, основним завданням і призначенням яких є нормально управляти суспільством і всією державою, самими державними органами влади;

2) держава і державна влада мають свій суверенітет і поширюють його і свою юрисдикцію лише в межах своєї території і лише стосовно своїх громадян і своєї власності;

3) кожна держава має свою постійну (або тимчасову) територію, все, що міститься на цій території, є її власністю (земля, води, ліси, корисні копалини, природні ресурси тощо). Територія держави визначається державними кордонами, які відділяють одну державу від інших держав;

4) держава як суб'єкт міжнародних і внутрішньонаціональних правовідносин є юридичною особою і має свою правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність і деліктоздатність);

5) держава має свою систему права і законодавства, які регламентують діяльність усіх державних органів влади і посадових осіб, усіх елементів громадянського суспільства, всіх суб'єктів -- фізичних і юридичних осіб;

6) за допомогою апарату управління і примусу, правоохоронних органів і чинного законодавства держава забезпечує територіальну цілісність і суверенітет держави, конституційний (державний) устрій, національну безпеку, правопорядок, громадянський мир і злагоду, безпеку, права і свободи громадян;

7) кожна держава має свою фінансово-грошову систему і грошову одиницю, які необхідні для нормального функціонування і розвитку суспільства та її громадян;

8) держава і державна влада має свою податкову систему (податкове законодавство, податкові органи тощо), збирає або стягує податки, робить позики та бере кредити для вирішення загальнонаціональних програм, фінансування бюджетних органів і установ, державного апарату і органів законодавчої, виконавчої і судової влади;

9) держава, на відміну від інших держав, має свою державну мову (одну або декілька);

10) держава має свою національну культуру (матеріальну, духовну, історичну), свої звичаї і традиції;

11) кожна держава має свою внутрішню і зовнішню державну політику в різних сферах соціального життя і виконує багато основних завдань і функцій;

12) держава має свою соціально-політичну структуру і складається з таких основних елементів і компонентів: громадян, сім'ї, політичних партій і громадських організацій, органів місцевого самоврядування і самоорганізації населення, різноманітних підприємств, організацій, кооперативів тощо, а також системи вищих і місцевих органів державної влади. В цілому держава складається з двох основних компонентів: з системи вищих і місцевих органів державної влади і різноманітних суб'єктів громадянського суспільства (або іншого суспільства).

Крім таких основних ознак, існують й інші факультативні ознаки і властивості держави. До них можна віднести такі [11, c. 102]:

-- універсальність держави і державної влади;

-- верховенство держави і державних інтересів над приватними інтересами;

-- діалектична єдність потреб та інтересів держави і суспільства, держави і громадянина;

-- принцип підпорядкування і підкорення державі та державній владі;

-- загальнообов'язковість державних законів і державних рішень;

-- зв'язаність держави та органів державної влади правом і законом;

-- правомірність і законність держави, органів державної влади і посадових осіб;

-- політична, моральна, юридична відповідальність держави, державної влади, державних органів і посадових осіб;

-- етика (моральність) діяльності державної влади, державних органів і посадових осіб;

-- забезпечення принципів соціальної справедливості, політичної та юридичної рівності й рівноправ'я всіх громадян і юридичних осіб щодо держави, державної влади і законів;

-- забезпечення принципу свободи і відповідальності за правопорушення всіх громадян, іноземців і юридичних осіб;

-- забезпечення і гарантії прав і свобод людини і громадянина;

-- забезпечення гарантій для розвитку демократії та демократичної культури;

-- обмеженість втручання держави в приватне та особисте життя людини і громадянина;

-- забезпечення умов для всебічного розвитку особи тощо.

1) Наявність особливої організації політичної публічної державної влади. Організація держави була обумовлена, в першу чергу, організацією особливих органів державної влади, за якими вона почала відрізнятись від додержавного або родового чи родоплемінного суспільства.

Термін «державна влада» пов'язаний із терміном «держава» і походить від цього слова, на противагу соціальній владі в сім'ї, в роду.

Термін «влада» означає [9, c. 73]:

1) Право керувати державою, політичне панування, володарювання, всевладдя.

2) Керівні державні органи: уряд, адміністрація, провід, керівництво.

3) Право та можливість розпоряджатися, керувати ким, чим-небудь.

Термін «державна влада» -- це державна організація політичного управління суспільством. Державна влада перевищує всі інші різновиди влади в усіх соціальних утвореннях як за обсягом, так і за засобами впливу. Державна влада поширюється на всі сфери суспільного життя. Вона здійснюється державою з допомогою спеціального апарату примусу або переконання, володіє монопольним правом видавати нормативні акти, обов'язкові для всього населення даної держави, включає такі різновиди державної влади, як верховна, законодавча, судова, військова, виконавча тощо.

Від моменту зародження державної влади її призначення полягало не в пануванні та насильстві, а в управлінні державними і суспільними справами. Оскільки це було основне призначення державної влади -- вирішувати різноманітні справи держави і суспільства, її почали називати публічною владою, а не приватною, яка існує в сім'ї, роду, владою людини над людиною тощо. Кожна державна влада має публічний політичний характер.

Державну владу становлять [6, c. 109]:

1) найвищі органи державної влади -- верховна влада, виконавчі органи державної влади (уряд, кабінет міністрів). Президент -- глава держави, вищі судові органи;

2) центральні державні органи влади і управління (міністерства, державні комітети тощо);

3) місцеві органи державної влади (органи державної влади республік, штатів, провінцій, областей, районів, міст, сіл і селищ тощо). Досить часто органи виконавчої влади також називають органами державного управління.

Кожна держава також має органи державного примусу, до яких традиційно відносили армію, поліцію (міліцію), органи служби безпеки, органи прокуратури, судові органи, карно-виправні установи.

Найвищі державні органи влади нині виступають від імені всього народу, оскільки в демократичних республіках народ є єдиним джерелом державної влади. Найвищі органи державної влади поширюють свої повноваження (або юрисдикцію) на всю територію держави і всіх громадян та іноземців, які проживають на території держави. Вони приймають юридичні закони, укази і постанови, які є загальнообов'язковими для всього населення та всіх державних органів влади і посадових осіб. Законодавчим органам державної влади належить монополія на законотворчу діяльність, ніякі інші державні органи, політичні партії та громадські об'єднання не мають права приймати і видавати закони. Найвищі державні органи влади розробляють внутрішню і зовнішню політику держави і реалізують її в рамках конституції та інших законів. Вони представляють державу і народ на міжнародній арені у відносинах з іншими державами тощо. Державним органам правосуддя також належить монополія на здійснення правосуддя і застосування державного примусу до правопорушників і злочинців.

У цілому всі державні органи влади мають свою систему, свою ієрархію і діють на основі принципу єдності й розподілу державних повноважень (поділу державної влади) на законодавчу, виконавчу і судову, на основі принципів: народовладдя, підпорядкування нижчих вищим державним органам влади, виборності найвищих представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, правової демократичної держави і громадянського суспільства. Отже, наявність особливої організації державних органів влади є однією з найважливіших ознак держави.

2) Державна територія. Кожна держава відрізняється від інших тим, що вона має свою територію. Державна влада здійснюється лише в межах своєї території щодо суб'єктів громадянського суспільства та іноземців, які проживають на території держави (за винятком дипломатичних представників, які мають дипломатичну недоторканність і особливий правовий статус).

Держава, державна влада поширюють свою юрисдикцію в межах своєї території.

Із першою і другою ознаками держави також пов'язаний політико-правовий інститут громадянства або підданства (залежно від форми державного правління). Громадянство -- це політико-правовий інститут, який виражає політико-правову належність даної особи до певної держави, на підставі якої виникає постійний політико-правовий зв'язок між громадянами і державою у формі взаємних юридичних прав, свобод і обов'язків, які зобов'язують громадян виконувати і дотримуватись законів держави, а державна влада зобов'язана захищати і охороняти права і свободи всіх громадян. На підставі громадянства фізична особа -- громадянин користується дипломатичним захистом своєї держави у випадку порушення її прав та інтересів за кордоном та іншими державами. Інститут громадянства має політичний і юридичний характер, тому громадянство іноді визначають як політико-правову належність особи до тієї чи іншої держави.

Державна влада в законах і рішеннях може закріплювати населення за певними територіями, встановлювати режим проживання і пересування в межах території, а також в інші держави за кордон.

Територія держави і всі її багатства належать тій державі й тому народу, які історично на ній поселились. Територія держави -- це власність держави, нації та народу. За рішенням Організації Об'єднаних Націй, держава не може бути визнана суб'єктом міжнародних відносин, якщо вона не має своєї території. Це стосується і того випадку, коли будь-який народ сформував свій уряд -- публічну владу, але не має своєї території.

У широкому розумінні під територією в міжнародному праві розуміється різний простір земної кулі з його суходолом і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір з його космічними тілами.

За основними видами правового режиму вся територія поділяється на три типи [12, c. 116]:

1) державна територія;

2) територія з міжнародним режимом;

3) територія зі змішаним режимом.

Територія держави відмежовується від іншої території державними кордонами. Відповідно до чинних норм міжнародного права державні кордони, як і територія держави, є недоторканними. Порушення територіальної недоторканності, цілісності є порушенням міжнародного права. Принцип територіальної недоторканності є загальновизнаною нормою (принципом) міжнародного права і закріплений у Статуті Організації Об'єднаних Націй.

З позицій права власності держава володіє, користується і розпоряджається своєю територією в інтересах всього суспільства і народу. В зв'язку з цим держава повинна дбати про свою територію, природні ресурси, землю, воду, ліси, надра, про фауну і флору тощо. Державна територія включає в себе не тільки весь простір у межах кордонів, а й природне середовище з усіма його компонентами: землю, воду, надра, природні ресурси. Відповідно до міжнародного права ніхто не має права шляхом насильства позбавити державу її території та відповідних природних ресурсів. Державна територія, земля, її надра тощо, зокрема рибальство, не можуть використовуватись іноземними державами без згоди суверенної держави.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Таким чином, власником землі та всіх природних ресурсів є народ, суспільство в цілому, а права власника від імені народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах Основного закону.

3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Суверенітет означає: верховна влада або верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у міжнародних відносинах. Суверенітет є необхідною політичною і юридичною ознакою держави. Суверенітет є одним з основних принципів міжнародного права. У міжнародно-правовому значенні суверенітет означає незалежність держави в зовнішніх і внутрішніх справах, тобто право самостійно визначати свій спосіб дій у міжнародних відносинах і свій суспільний і політичний устрій. Суверенітет не дає державі нічим не обмеженої свободи дії на міжнародній арені. Кожна держава повинна поважати права інших держав, які захищаються міжнародним правом, дотримуватись укладених між ними міжнародних угод і обмежувати свою свободу дій в тій або іншій сферах. Водночас мова йде про дотримання угод, які не суперечать принципам міжнародного права.

Суверенітет держави -- це політико-правова властивість державної влади, яка виражається у верховенстві й незалежності цієї влади від інших політичних і соціальних влад, від інших суб'єктів політичної системи і громадянського суспільства всередині країни, крім суверенної влади всього народу, який формує представницькі органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Суверенітет усього народу в громадянському суспільстві стоїть і повинен стояти вище від суверенітету державної влади. Суверенітет народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, корінні питання державного і суспільного розвитку, формувати напрями політики держави, склад її органів, контролювати діяльність державної влади [18, c. 142].

Внутрішня і зовнішня сторона суверенітету означає, що державна влада і сама держава незалежні від інших держав та їхньої політики. За цією ознакою держава відрізняється від колоній і напівколоній, які не мають суверенної влади, а підпорядковуються метрополії або іншій державі. Тому втрата суверенітету, обмеження його значною мірою веде до колоніальної або неоколоніальної залежності.

Суверенітет держави і державної влади можна розглядати як формальний суверенітет, коли він політично проголошується і юридично закріплюється в конституції, в інших законах і деклараціях, але фактично не реалізується. Коли суверенітет реалізується в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики держави, то такий суверенітет є фактичний, політичний і юридичний, або теоретичний і практичний.

Примусове обмеження суверенітету може мати місце в процесі війни з боку держав, які перемогли, щодо переможених держав. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною домовленістю з іншими державами для досягнення певних цілей або міжнародних політичних і економічних угод. Добровільне обмеження суверенітету можливе і тоді, коли держави об'єднуються у федерацію або конфедерацію і передають частину своїх суверенних прав новому державному утворенню.

Крім того, слід підкреслити, що повний чи абсолютний суверенітет держави -- досить складне явище, оскільки такий суверенітет можливий для абсолютно незалежної від інших держав і від власного народу державної влади. В сучасний період більшість держав світу взаємопов'язана між собою і взаємозалежна, але принципи міжнародного права (Статут ООН) вимагають невтручання у внутрішні справи інших держав.

Отже, суверенітет держави може бути формальним і фактичним, юридично-фактичним, повним, обмеженим та абсолютним. Всі ці аспекти суверенітету можуть проявлятися в економічній, політичній, моральній, релігійній та інших соціальних сферах всередині країни і на міжнародній арені.

Державний суверенітет -- це така ознака або властивість держави, яка тісно взаємопов'язана з територіальною ознакою і з функціонуванням особливої публічної державної влади. По суті це -- нерозривні соціально-політичні явища.

4) Четвертою ознакою держави є офіційна система права і законодавства. Система права і законодавства необхідна для захисту державної влади і держави. Між ними існує тісний взаємозв'язок: держава і державна влада не можуть існувати без системи права і законодавства, а законодавство -- без державної влади, оскільки вона його охороняє. Без охорони з боку держави норми законодавства перетворюються на інші соціальні норми -- звичаї, звичаєве право, мораль або перестають діяти взагалі (відмирають). Це залежить від багатьох факторів. Тому будь-яка держава і влада існують за допомогою фізичної та юридичної сили (законів) або заснована на добровільних моральних, релігійних, політичних і міжнародних переконаннях, принципах і нормах тощо.

Невиконання законів, грубе порушення законодавства веде до загибелі держави, до втрати дієздатності держави і юрисдикції над своєю територією і своїм населенням.

5) Держава відрізняється від інших аналогічних явищ також і тим, що збирає (стягує) податки, робить позики і бере кредити. Держава має свою податкову систему: податкове законодавство, податкові органи (спеціальних чиновників) та ін. Цю ознаку Ф. Енгельс вирізняв як одну з основних ознак держави.

Відколи виникла особлива публічна організація влади, особливий апарат управління, армія, правоохоронні органи та інші державні органи -- особливий розряд людей державних службовців (чиновників), для яких робота в державному апараті є основною або єдиною, виникла й необхідність утримувати такий апарат за рахунок держави і суспільства. Тому держава вимушена з кожного громадянина і з кожного підприємства чи організації збирати до державного бюджету необхідні кошти.

Кошти потрібні також державі для вирішення загальнонаціональних економічних програм і фінансування інших завдань і функцій держави, для будівництва іригаційних споруд, шляхів, оборонних об'єктів, промислових і соціально-культурних закладів -- дитячих садків, шкіл, вузів, розвитку і фінансування наукових досліджень, медичного обслуговування тощо. Отже, податкова система необхідна для утримання органів державної влади і управління [державного апарату, армії і міліції (поліції)], для вирішення загальносоціальних завдань суспільства і держави.

Форми і розміри податків у різних країнах були різними, від натуральних податків до точно встановленої державою суми в грошовому вираженні у відсотках від прибутків громадянина або підприємства чи організації. Нині у більшості держав світу податкова система вдосконалена таким чином, щоб було вигідно працювати громадянам, підприємствам і державі в цілому.

6) Фінансово-грошова система. Фінансово-грошова система держави складається з національної банківської системи (банки): монетні двори -- підприємства і організації, які виготовляють паперові гроші, золоті, срібні та мідні монети, цінні папери тощо, державний бюджет (сума доходів і видатків), фінансове право і законодавство, яке регулює всю фінансово-бюджетну сферу й інші елементи цієї системи.

Фінансову діяльність держави і фінансові відносини можна розглядати залежно від їх змісту, суб'єктного складу, методів фінансової діяльності, ролі та функцій фінансів. Фінансові відносини виникають у процесі становлення фінансової системи, розподілу доходів і видатків між її ланками, складання, розгляду, затвердження і виконання державного бюджету і звіту про його виконання; збирання податкових та інших обов'язкових платежів до бюджету і позабюджетних державних цільових фондів з підприємств, установ, організацій різних форм власності і населення, фінансування і кредитування; обов'язкового державного майнового та особистого страхування, надання державних позик і організації ощадної справи, регулювання грошово-кредитної і валютної систем. Податкова система входить до фінансово-грошової системи держави і становить лише один, хоч і важливий, її елемент. Усі ці системи тісно взаємопов'язані і можуть в окремих випадках бути об'єднані або розділені залежно від фінансової діяльності держави. В одних випадках може домінувати податкова система, в інших -- вся фінансово-грошова система, залежно від завдань і функцій держави [21, c. 182].

7) Кожна держава має також свою державну мову. Цієї ознаки раніше не вирізняли, оскільки питання про мову вирішувалося в різних державах по-різному, в одних -- насильницьким способом, в інших -- демократичним. В умовах багатонаціональної держави, коли існує багато національностей і народів, держава обирає свою державну мову, яка історично склалась і є мовою її корінної нації, або декілька державних мов.

Держава відрізняється також від інших держав світу тим, що вона має свою специфічну національну культуру, звичаї, традиції, моральну і релігійні системи. Духовна і культурна сфера життя суспільства і народу, а також держави формується впродовж усього історичного розвитку держави і суспільства.

Основу духовної та моральної культури становлять системи моралі, релігії або атеїзму, звичаї й традиції народу. Духовна культура держави обумовлена також правовою системою, системою права і законодавства, які юридично закріплюють і підтримують моральні, релігійні звичаї і традиції народу; регулюють і охороняють моральні цінності суспільства, підтримують або забороняють певні релігійні об'єднання і конфесії.

8) Держава має, на відміну від інших суб'єктів громадянського суспільства, такі властивості, як правосуб'єктність: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. У демократичних державах і суспільствах сам народ визначає юридичні повноваження, юридичні права та обов'язки державної влади. В антидемократичних державах сама державна влада визначає свій правовий статус, юридичних осіб та громадян.

Держава сама є юридичною особою, але ця особа має супер-суб'єктність, універсальність, тисячі взаємозв'язків і взаємовідносин всередині країни і на міжнародному рівні. Державна влада від імені народу визначає, яка діяльність дозволена, а яка заборонена.

Держава має всі ознаки юридичної особи [4, c. 87]:

-- відокремлене державне майно і державну власність;

-- державний бюджет (прибутки і видатки), веде фінансові розрахунки з усіма суб'єктами;

-- вона має право розпоряджатися своєю власністю в інтересах всього суспільства;

-- має свою фінансово-грошову та банківську системи;

-- вона є позивачем і відповідачем у судових органах і несе юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну іншим суб'єктам громадянського суспільства або іншим державам;

-- має свої державні символи: державний герб, державний прапор і державний гімн.

Кожна держава має свою офіційну назву.

Правоздатність і дієздатність держави і державної влади виникає в одних випадках у результаті виборів найвищих органів влади і суспільного договору людей, партій і громадських організацій до виборів або після виборів. В інших випадках її правосуб'єктність виникає в результаті соціальних революцій, насильства, переворотів, мирним чи військовим шляхом -- завоюванням чи захопленням державної влади.

Правосуб'єктність держави відрізняється від усіх інших суб'єктів і юридичних осіб громадянського суспільства тим, що держава та її законодавча влада (представник народу і держави) визначає правовий статус усіх інших суб'єктів політичних, економічних і соціальних правовідносин; вона видає закони і приймає рішення, які загальнообов'язкові для всіх інших суб'єктів; вона має державний апарат, якого не мають інші суб'єкти; сама визначає (в окремих випадках узгоджує) свій юридичний статус -- права та обов'язки тощо.

Держава виступає юридичною особою як усередині країни, так і за її межами, як представник усього суспільства, всього народу, як самостійний, суверенний і рівноправний суб'єкт міжнародних відносин. Держава існує до того часу, доки вона в змозі здійснювати свою правоздатність і дієздатність. Втрата дієздатності і правоздатності її як супер-юридичної особи веде до недієздатності держави, до обмеження її дієздатності, а в кінцевому підсумку -- до втрати незалежності, суверенітету і до загибелі держави.

Ця ознака дуже тісно пов'язана з територіальним верховенством державної влади, з суверенітетом, а також із юрисдикцією держави. Вона пов'язана також із реалізацією завдань, цілей, функцій і соціального призначення держави. Вона вимагає додаткових наукових досліджень і в даному випадку виступає як проблема, як одна із суттєвих сфер визначення суті й змісту виникнення, розвитку діяльності й функціонування держави.

Крім цих основних ознак і суті (сутності) держави, можуть існувати й інші зовнішні та внутрішні ознаки, інші підходи до аналізу держави і державної влади, оскільки будь-яке суспільство і його держава перебувають у постійному розвитку.

Додаткові, факультативні ознаки згодом можуть набути характеру основних ознак. Діалектичний, матеріалістичний, метафізичний та ідеалістичний, соціологічний та метаісторичний методи вимагають підходити до цього питання з різних позицій: політичних, економічних, моральних, релігійних, екологічних, космічних та інших соціально-природних факторів.

Такими є найбільш загальні ознаки держави як специфічної організації суспільства. Самі по собі, вони не дають повного уявлення про сутність і соціальне призначення держави в його історичному розвитку. Але з удосконаленням суспільства, самої людини змінюється і держава, його загальні ознаки наповнюються новим, що перегукується зі старим, але більш раціональним змістом.

Отже, держава вирізняється такими основними ознаками і властивостями: вона має особливу організацію політичної публічної влади і державний апарат; держава і державна влада мають свій суверенітет; кожна держава має свою постійну (або тимчасову) територію; держава як суб'єкт міжнародних і внутрішньонаціональних правовідносин є юридичною особою і має свою правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність і деліктоздатність); держава має свою систему права і законодавства; кожна держава має свою фінансово-грошову систему і грошову одиницю; держава і державна влада має свою податкову систему; держава має свою державну мову (одну або декілька); держава має свою національну культуру (матеріальну, духовну, історичну), свої звичаї і традиції; кожна держава має свою внутрішню і зовнішню державну політику в різних сферах соціального життя і виконує багато основних завдань і функцій; держава має свою соціально-політичну структуру.

Крім таких основних ознак, існують й інші факультативні ознаки і властивості держави. До них можна віднести такі: універсальність держави і державної влади; верховенство держави і державних інтересів над приватними інтересами; діалектична єдність потреб та інтересів держави і суспільства, держави і громадянина; принцип підпорядкування і підкорення державі та державній владі; загальнообов'язковість державних законів і державних рішень; зв'язаність держави та органів державної влади правом і законом; правомірність і законність держави, органів державної влади і посадових осіб; політична, моральна, юридична відповідальність держави, державної влади, державних органів і посадових осіб; етика (моральність) діяльності державної влади, державних органів і посадових осіб; забезпечення принципів соціальної справедливості, політичної та юридичної рівності й рівноправ'я всіх громадян і юридичних осіб щодо держави, державної влади і законів; забезпечення принципу свободи і відповідальності за правопорушення всіх громадян, іноземців і юридичних осіб; забезпечення і гарантії прав і свобод людини і громадянина; забезпечення гарантій для розвитку демократії та демократичної культури; обмеженість втручання держави в приватне та особисте життя людини і громадянина; забезпечення умов для всебічного розвитку особи тощо.

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО СУТНОСТІ ДЕРЖАВИ

3.1 Соціальна сутність держави

Сутність держави -- це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загально соціальних і вузько класових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загально соціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це -- засоби транспорту і зв'язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші [17, с. 113].

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

- класовий аспект -- захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

- загально соціальний аспект -- захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загально соціальних справ. Загально соціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством [9, с. 122]

...