Форми державного правління та їх види

Відсторонення президента в порядку імпічменту - явище вкрай рідкісне. У результаті імпічменту президенти були позбавлені своїх повноважень в Бразилії в 1945 році і в 1992 році, а також у Венесуелі в 1993 році. Набагато частіше відсторонення президентів відбувалося в результаті вбивства, державних і військових переворотів. Так, 35-й президент США Д. Кеннеді був убитий в 1963 році, президент Чилі С. Альєнде був застрелений в 1973 році. В результаті військових переворотів були зміщені зі своїх постів: у 1976 році - М.Е. Перон, перша жінка-президент Аргентини; в 1984 році - Ж.К. Дювальє, довічний президент Гаїті; в 1997 році - Мобуту Сесе Секо, довічний президент Заїру. Існують цілі регіони, де державний переворот - основна форма дострокового усунення президентів від влади. Так, в Латинській Америці з 1930 по 1970 рік із 170 президентів 124 були позбавлені своїх повноважень внаслідок державних переворотів.



2. Не типові форми державного правління

2.1 Республіканська монархія

Глава держави в монархії - спадковий і довічний. Вибори нового монарха звичайно проводяться в тому випадку, коли припиняється династія (наприклад, вибори царем Михайла Романова в Росії в 1613 р.). Разом з тим, в сучасних умовах є такі монархи, де глава держави не довічний і не з родини, а переобирається через певний проміжок часу. Така система, як вже існує в Малайзії і Об'єднаних Арабських Еміратах, своєрідних федеративних виборних монархіях. У кожному з цих держав голова держави переобирається раз в 5 років. Це зближує голову держави - монарха з президентом, а монархічну форму правління з республіканською. Проте обидві держави залишаються монархіями, бо головою держави не може бути обраний будь-який громадянин, що задовольняє виборчим кваліфікацій і вимогам для президента, а тільки один з "місцевих монархів" - правителів складових частин федерації.

У Малайзії 9 з 13 суб'єктів федерації очолюються спадковими султанами (управління у чотирьох інших організовано інакше), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, який раз на 5 років обирає главу держави. У Малайзії Рада правителів не володіє владними повноваженнями, влада монарха теж істотно обмежена (особливо після конституційної реформи 1983-1984 рр..).

Інакше йде справа в ОАЕ. Вища рада семи емірів - суб'єктів федерації володіє всією повнотою влади - він приймає закони. Національне ж збори, призначені емірами (кожен емір призначає визначену кількість членів, встановлене Тимчасової конституцією 1971 р., і залежне від розмірів емірату), має лише консультативний характер. Вища рада емірів обирає главу держави раз на 5 років. Незважаючи на такі вибори, основні повноваження глави держави зосереджені у Ради емірів. В ОАЕ діє по суті колективний монарх.

2.2 Монархічна республіка

Є й приклади такої заміни монархії республікою, які означають ліквідацію що існувала при монархії демократії. Наприклад, ті ж грецькі "чорні полковники" у червні 1973 р. ліквідували монархію, проте демократії країні така "республіка" аж ніяк не додала. "Соціалістичні" республіки служили і служать прикриттям одноосібної диктатури генерального першого секретаря компартії або груповий диктатури політбюро її центрального комітету. Мало відрізняються від абсолютної монархії деякі республіки тропічної Африки, де, незважаючи на наявність парламенту, і формально незалежних судів, влада президента практично необмежена (т.зв. монократіческіе республіки). Зміна президентів тут відбувається зазвичай лише в результаті їх смерті або військового перевороту, а аж ніяк не загальних виборів. Перевибори ж на новий термін носять скоріше ритуальний, ніж реальний характер. Наприклад, у Малавії президент взагалі перебуває на посаді довічно. На відміну від суперпрезидентських президентсько-монократіческіе республіки існували при однопартійній системі, і довічне перебування при владі президента було передбачено конституцією.

Початок цьому явищу було покладено, мабуть, в Індонезії (президент Сукарно), потім послідувала соціалістична Югославія. Згідно зі ст. 220 конституції 1963 переобрання не поширювалося на першого президента І. Броз Тіто. Незмінюваних президентом проголосив себе Маркос на Філіппінах (у 1986 р. він усе-таки провів вибори, де зазнав поразки). У 60-80-х роках довічними президентами проголосили себе глави держав в Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальної Гвінеї та деяких інших країнах, а довічний президент Центральної Африканської Республіки Бокасса став імператором. Згодом майже всі вони були повалені в результаті військових переворотів, лише президент Тунісу Бургиба був зміщений конституційним шляхом у віці 84 років після укладення медичного консиліуму про його нездатність виконувати обов'язки президента. Нині залишилося лише два довічних президента - в Малаві і КНДР, причому в останній син президента вже за життя батька проголошений його наступником.

2.3 Напівпрезидентська напівпарламенська республіка

У політичному житті Латинської Америки через часті переворотів і контр переворотів питання про форму держави зазвичай набуває більшого значення, ніж у ряді інших країн. Постійна кризова ситуація пояснюється тим, що система влади не відповідає сучасним умовам. Заміна президентської форми правління парламентарної могла б сприяти стабілізації. Безсумнівно, що нестабільність на континенті викликала до життя особливі моделі форм правління в ряді країн Латинської Америки. Президентська форма правління склалася в цих країнах під впливом США. Однак, незважаючи на значну подібність з формою правління в США, президентські республіки в Латинській Америці вже на ранній стадії розвитку представляли собою особливий різновид, яка характеризувалася наявністю таких специфічних рис, як:

1) Високий ступінь централізації державного апарату;

2) Гіпертрофоване розвиток інституту надзвичайного стану;

3) Велика роль армії у політичному житті;

4) Переважання насильницьких методів досягнення влади (насамперед поста президента);

5) Майже повсюдне відсутність розвинених партійних систем;

Однією з основних відмінних рис цієї форми правління в порівнянні з США з'явилася і значно більша концентрація влади в руках президента, а також абсолютизація ролі виконавчої влади. Вже тоді, в XIX столітті, склалася система, коли ключовим органом державного механізму став президент, якого конституції наділяли щонайширшими повноваженнями. За визначенням О. А. Жукова, "реальною формою політичного владарювання в Латинській Америці в XIX столітті стали диктаторські режими".

Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської відповідальності, президент, як правило, був також головнокомандувачем збройними силами республіки, що в сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайний або стан облоги перетворювало його, за словами відомого мексиканського юриста Д. Косио Вільегаса, в "суддю останньої інстанції і верховного арбітра при вирішенні конфліктів між тими, хто управляє, і тими, ким керують".

Характерною рисою президентської форми правління в умовах авторитарних режимів зазвичай служить наділення виконавчої влади настільки широкими законодавчими повноваженнями, що конгрес перетворюється на декоративний придаток уряду всевладного президента. Президентське законодавство є по суті основним, а часом і єдиним законодавством в країні.

Для напівпрезидентської форми правління характерним є те, що елементи президентської республіки сполучаються з елементами парламентської республіки, а саме:

1. Президент є главою держави й обирається, як правило, на загальних виборах і наділений юридично й реально більшими повноваженнями.

2. Уряд формується парламентським шляхом і є відповідальним політично не лише перед президентом, але й перед парламентом.

3. Президент здійснює загальне керівництво урядом, що його очолює прем'єр-міністр.

4. Президент має право розпуску парламенту при настанні певних обставин. Згідно із цими критеріями, напівпрезидентські системи до початку 2000-х років сформувалися в 42 державах світу, але відмінності між ними є досить значними - як на рівні особливостей конституційного дизайну, так і в чинності певного політичного устрою тих або інших країн, у тому числі їхніх партійних систем. Класичним зразком республіки напівпрезидентського типу є Франція за Конституцією 1958 року, адже напівпрезидентська модель державної влади одержала своє найбільше втілення в конституційному устрої V Республіки. Також до цього типу відносяться країни „старої Європи” Португалія, Ірландія, Фінляндія та недавно виниклі держави, що фундаментально реформували свої політичні системи. Особливо широке поширення така форма правління одержала в постсоціалістичних країнах (Польща, Румунія, Болгарія, Україна, Литва, Киргизія). Безумовно, „напів-” у слові „напівпрезидентська” не означає половини. „Напівпрезидентська” - не половина президентської системи. Це зовсім інша форма правління. Вона не перебуває між президентською й парламентською системами правління. Напівпрезидентська система займає своє самостійне місце і, як правило, не рухається убік президентської або парламентської форм правління. Це така система, за якої, з одного боку, президент обирається всенародно, що властиво президентським республікам, а з іншого боку - існує відповідальність уряду перед парламентом, що зазвичай притаманно парламентським республікам та парламентським монархіям. Напівпрезидентська форма правління одержала досить широке поширення в „новітніх конституціях”. У її основі лежить принцип: сильний президент - сильний уряд - сильний парламент, хоча президент, як правило, виявляється сильнішим двох останніх. Дуалізм виконавчої влади при цій формі є найбільш відчутним і послідовним. З конституційно-правової точки зору напівпрезидентська республіка має наступні особливості:

1) президент республіки є главою держави, але не виконавчої влади, однак зовсім відмінним (і досить характерним) чином визначаються роль і функції президента - він є „гарантом національної незалежності, єдності й територіальної цілісності” (ст. 80 Конституції Румунії 1991 року), „стежить за дотриманням конституції, стоїть на сторожі суверенітету й безпеки держави, дотримання міжнародних договорів” (ч. 2 ст. 28 „Малої конституції” Польщі 1992 року), „забезпечує послідовність і єдність Республіки й нормальне функціонування державної влади” (ст. 94 Конституції Хорватії 1990 року), „забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади” (це формулювання з Конституції Франції 1958 року відтворюють новітні основні закони більшості франкомовних країн Африки);

2) президент наділений правом розпуску парламенту (що в умовах напівпрезидентської республіки одержує вже іншу політичну вагу та іншу позицію у забезпеченні противаг, точно так само, як і інститут контрасигнатури деяких актів президента головою або іншим членом уряду - контрасигнатура носить у цьому випадку скоріше формальний характер);

3) президент може скликати засідання уряду й головувати на них (ст. 87 Конституції Румунії, ст. 38 „Малої конституції” Польщі, ст. 102 Конституції Хорватії);

4) президент має право „сильного” вето, перебороти яке можна лише кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (ч. 1 ст. 33 Конституції Монголії, ст. 18 „Малої конституції” Польщі);

5) президент може самостійно призначати референдум (ст. 98 Конституції Хорватії, ст. 90 Конституції Румунії, новітні конституції всіх франкомовних країн Африки);

6) президент за посадою є верховним головнокомандуючим збройними силами. Крім того, йому належить провідна роль у визначенні й проведенні зовнішньої політики;

7) парламентський мандат, як правило, не може сполучатися з міністерським портфелем. В окремих випадках конституція прямо встановлює подвійну відповідальність уряду - перед парламентом і президентом (Конституція Хорватії 1990 року, Мадагаскару 1992 року), але в більшості випадків така відповідальність у напівпрезидентських республіках здійснюється на практиці . Якщо ж до всіх цих повноважень додати також право президента за певних умов вводити надзвичайний стан у країні, а також право проводити зі своєї ініціативи загальнонародний референдум, то можна на повних підставах стверджувати, що президент і в напівпрезидентській республіці - впливовий і активний актор, здатний впливати на державну політику



3. Форма державного правління в Україні і перспективи його розвитку

3.1 Форма державного правління України

За формою державного правління Україна є республікою, що визначено у ч. 1 ст. 5 Конституції України.

Республіка - це форма державного правління, де вища державна влада здійснюється загальнонаціональним представницьким колегіальним органом державної влади - парламентом, обраним громадянами держави на певний строк. В Україні таким органом є Верховна Рада України.

Главою Української держави є Президент України.

Ознаки республіканської форми державного правління:

1) главою держави є президент;

2) народ є єдиним джерелом влади у державі, який здійснює управління державними і суспільними справами як безпосередньо, так і через своїх уповноважених представників - парламент, главу держави, самоврядні органи;

3) державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;

4) функціонування законодавчо закріпленої системи стримувань і противаг між різними гілками влади;

5) можливість притягнення до юридичної відповідальності представників державної влади, у тому числі й глави держави;

6) наявність державно-владних повноважень у всіх без винятку органів державної влади;

7) загальнообов'язковість рішень законодавчої влади для всіх інших державних органів і громадян.

Традиційно розрізняють три види республіки: президентську, парламентську і змішану (президентсько-парламентську і парламентсько-президентську). Вид і назва республіки залежить від того, у кого із вищих органів державної влади більше повноважень.

Президентська республіка - це форма державного правління, за якої глава держави (президент) наділений значним обсягом повноважень.

Ознаки президентської республіки:

1) глава держави - президент - обирається не парламентом, а громадянами держави на загальнодержавних виборах;

2) главою уряду є президент держави, який здійснює загальне управління ієрархічною системою органів виконавчої влади;

3) президент не може достроково припинити повноваження парламенту, проте мас право відкладального вето на правові акти парламенту (закони);

4) парламент не може відправити у відставку міністрів;

5) уряд формується президентом за формальної згоди парламенту (США) або згода парламенту не потрібна (Венесуела);

6) уряд несе відповідальність перед президентом і обирається на строк його повноважень та ін.

Парламентська республіка - це форма державного правління, за якої верховенство влади у державі належить парламенту. Ознаки парламентської республіки:

1) глава держави (президент) обирається парламентом з його членів;

2) президент є главою держави, проте він не може бути главою уряду, тому уряд не підзвітний президенту;

3) уряд формується парламентом з представників політичних партій, які перемогли на виборчих перегонах;

4) уряд несе відповідальність перед парламентом;

5) президент має право вето на правові акти парламенту та ін. Змішана республіка - це форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік. Якщо обсяг повноважень більший у президента, то це - напівпрезидентська республіка, якщо у парламенту, то - напівпарламентська.

Україна за формою державного правління, починаючи з часу власної незалежності, є змішаною республікою. Проте суть змішаної республіки постійно зазнавала динамічних змін. У перші роки незалежності Україна тяжіла до президентської форми державного правління, що, до речі, було властиве всім колишнім республікам Радянського Союзу. До прийняття Конституції України 1996 року Президент України наділявся великим обсягом повноважень у сфері законодавчої діяльності, визначення основних напрямів зовнішньої і внутрішньої політики держави, формування уряду, економічної стратегії розвитку держави та ін.

Сильні позиції глави держави збереглися і після прийняття Конституції України. Зокрема, у її перехідних положеннях (п. 4) зазначено, що Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом

Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому ст. 93 Конституції України. Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. Зазначене дає підстави говорити про суттєве тяжіння форми державного правління України у цей період до президентської республіки. Форми державного Правління незалежної України:

1) президентсько-парламентська республіко - з 1991 року до 31 грудня 2005 року;

2) парламентсько-президентська республіка - з 1 січня 2006 року до 30 вересня 2010 року;

3) президентсько-парламентська республіка - з І жовтня 2010 року до сьогодення.

Україна с президентсько-парламентською республікою, що підтверджується такими конституційними положеннями:

1) Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (ч. 1 ст. 103 Конституції України);

2) Президент України призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку (п. 9 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

3) Президент України призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах (п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

4) Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

5) Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України (ч. 2 ст. 113 Конституції України);

6) Президент України призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України, звільняє його з посади (п. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

7) Президент України призначає половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (пункти 12, 13 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

8) Президент України наділений правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ст. 93 Конституції України);

9) Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України (ч. 2 ст. 90 Конституції України).

Таким чином, Україна за формою державного правління - це напівпрезидентська (президентсько-парламентська) республіка, що означає перенесення центру тяжіння державної влади від парламенту до президента.



Висновок

Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Монархія -- це форма державного правління, при якій вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи і передається, як правило, у спадок.

Монархії поділяються на дві групи -- обмежені та необмежені. Необмежена монархія -- це така монархія, в якій влада монарха не обмежена ні законом, ні будь-яким представницьким органом влади.

В рамках необмеженої монархії можна виділити такі її різновиди:

- деспотична монархія, в якій влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством або напівбожеством. Цей різновид необмеженої монархії був характерним для рабовласницьких країн Сходу в древні часи -- Вавилон, Асірія, Єгипет, Китай;

- абсолютна монархія характеризується тим, що, хоча в ній монарх і не визнається надлюдиною, але за ним визнається необмежена влада, що обумовлюється його приналежністю до правлячої династії. Цей вид монархії характерний для нових часів. Прикладом такої монархії може бути Російська імперія десь до 1905 року, у сучасний період це Саудівська Аравія.

Обмежена монархія -- це монархія, в якій влада монарха, тією чи іншою мірою, обмежується повноваженням і наявністю певних державних органів.

Розрізняють наступні види обмеженої монархії:

- дуалістична монархія -- це така монархія, в якій монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, який відповідальний і підзвітний йому, а не парламенту;

- парламентарна (конституційна) монархія -- це така монархія, в якій влада монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади, і за яким тільки формально зберігається статус глави держави, але, як правило, виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолютна більшість сучасних монархій -- це монархії парламентарні. Їхнє існування обумовлене національними традиціями, монарх виступає в них, як символ єдності нації, як символ держави, наприклад королева в Англії, мікадо (імператор) в Японії.

Республіка (від лат. -- справа народу) -- форма державного правління, при якій всі вищі державні органи обираються населенням на певний строк.

Розрізняють наступні види республік:

- президентська республіка -- це така республіка, в якій повноваження глави держави, а в деяких випадках і голови уряду, належать президенту, який обирається непарламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що не несе, як правило, відповідальності перед парламентом (США, Франція, Аргентина).

- парламентська республіка -- це така республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія). Слід мати на увазі, що і в парламентській республіці можливе існування поста президента. Але, на відміну від президентської республіки, він обирається не населенням, а парламентом, йому підзвітний і має виключно представницькі функції (ФРН, Індія).

Деякі вчені виділяють ще й третій вид -- напівпрезидентська, або президентсько-парламентська республіка -- така республіка, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом.



Список використаної літератури

1. Автономов А.С. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. - М.: Проспект, 2005.

2.Чиркин В.Е. Нетипичные формы правления в современном государстве.// Государство и право. 1994. № 4.

3. Білоскурська О. Щодо поняття конституційних обов'язків // Право України. - 2004.- № 10.- С. 85-88.

4.Брюггер В. Відображення людини у концепції прав людини // Людина і політика. - 2003.- № 1. - С. 54-69.

5.Общая теория права и государства. П/р. Лазарева В.В. М. 1994.

6.Волинка К.Г. Механізм забезпечення прав і свобод особи: питання теорії і практики.-К., 2000.

7.Георгіна А.З. конституційне право зарубіжних країн : Підручник. - Тернопіль: Астон, 2003.

8.Конституції нових держав Європи та Азії / За ред. Шаповала В.М. К., 2001.

9.Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За ред. В.О. Ріяки. -Київ: Юрінком Інтер, 2002.

10.Международное право: Учебник/ Под ред. М 43 И.Т. Блатовой. - М.: Юрид. лит., 1997. -

11.Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - К.: АртЕк, Вища шк., 1997.

12. Державний лад країн світу: Довід.- К.: Укр. Центр Правн. Студій, 1999.- 320 с.

13.Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм. - К., 2003.

14.Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". - Львів: Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.

15.Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

16.Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; За ред. В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 317 с.

17.Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М.В. Цвік, В. Ткаченко, О.В. Петришин. - Х.: Право, 2002. - 427 с.

18.Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.

19.Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. - 3-тє вид., змін. і доп.. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 243 с.

20.Лисенков С.Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.

21.Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

22.Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

23.Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. - К., 1993. - 172 с.

24.Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. - Харків: Еспада, 2006. - 775 с.

25.Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. - Суми: Університетська книга, 2005. - 536 с.

26.Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А.М. Колодій , В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 367 с.

27.Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. - К.: Прецедент, 2004. - 223 с.

28.Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О.В. Зайчук, А.П. Заєць, В.С. Журавський та ін.; Ред. Н.М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 685 с.

29.Бесчастний В.М. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2007. - 467с.

30.Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 672с.

31.Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 504с.

32.Бостан С.К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії,

теорії, практики - Запоріжжя - Дике поле, 2005. - 540с.

33.Зайчук О.В., Оніщенко К. М. Теорія держави і права. Академічний

курс: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688с.

34.Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома К.М. Загальна теорія держави і

права: Підручник. - Львів - Новий світ, 2003. - 584с.

35.Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крижанівський А.Ф.

Основи правознавства України: Навчальний посібник: Видання 7-ме, доп. та перероб. - Х.: «Одісей», 2007. - 440с.

36.Коломієць Ю.М. «Правовий статус монарха в державах Близького Сходу, Магрибу та Японії».

37.Копєйчиков В.В., А.М Колодій: Правознавство: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 752 с.

38.Котюк В.О. Основи держави і права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2001. - 432с.

39.Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те; зі змінами. Навчальний посібник. - К.: Атака, 2001. - 176 с.

40.Цвік М.В., В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина Загальна теорія держави і права. - Харків: Право, 2002. - 432с.

41Чайковський А.С. Історія держави і права України: Підручник. - К.:

Юрінком Інтер, 2006. - 512с.

42 Шемшученко Ю.С. Великий енциклопедичний юридичний словник. - К.: ТОВ Видавництво «Юридична думка», 2007.- 992с.

43 Шемшученко Ю.С. Юридична енциклопедія, Т. 3 - К.: «Укр. Енцикл.», 2001.

Размещено на Allbest.ru

...