Размещено на http://www.allbest.ru/

Держава: сутність, поняття, форма, функції та механізм



План

1. Основні сучасні підходи до розуміння держави

2. Суверенітет держави і його співвідношення із суверенітетом народу і суверенітетом нації

3. Сучасні тенденції еволюції форми держави

4. Функції сучасної української держави

5. Механізм держави: ретроспективний огляд та сучасні тенденції визначення



1. Основні сучасні підходи до розуміння держави

Держава як продукт суспільного розвитку, є складним соціальним явищем, тісно пов'язаним і багато у чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава - це форма організації політичної влади, що покликана упорядкувати суспільні відносини на певній території. Держава, займаючи особливе місце у політичній системі громадянського суспільства, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникла на певному етапі розвитку людства і зберігається до теперішнього часу.

Багато мислителів намагалися зрозуміти, що є таке держава, чому вона виникла, яка її природа та, що відрізняє останню від інших соціальних організацій. На ці питання існують різноманітні відповіді. Деякі мають ознаки тотожності, інші виглядають ідеологічно несумісними, оскільки містять принципові методологічні розбіжності щодо предмета дослідження. Різноманіття поглядів на державу обумовлене тим, що держава - це надзвичайно складне, історично мінливе явище. Пізнання ознак держави є складним, оскільки залежить від постійної зміни економічних, соціальних, класових, духовних, релігійних, національних та інших чинників, що визначають її сутність і зміст.

Визначення держави зустрічаємо вже у мислителів стародавніх часів. Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т. Мор стверджував, що держава - це змова багатих проти бідних. Т. Гоббс назвав державу “природним тілом”. І. Кант вважав, що держава - це об'єднання людей, підвладних правовим законам. Г. Гегель писав про державу як про “ходу Бога у світі”.

З часом характеристики держави поглиблюються, стають ширшими і точнішими. Відомий юрист М.Ф. Владимирський-Буданов визначив державу як союз осіб, які займають певну територію і якими управляє одна верховна влада. Своє визначення держави запропонував Б. Кістяківський: держава є правовою організацією народу, що повинна діяти відповідно до соціальних інституцій та регуляторних процедур і правил.

Після Жовтневої революції у радянській юридичній літературі панували уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства, в світлі якої вона розглядалася “як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим”, “організація економічно пануючого класу” тощо.

Уже в 60-і роки радянським політикам і юристам стає зрозуміло, що необхідні нові підходи до розуміння і визначення держави. В СРСР з'являється і обґрунтовується ідея загальнонародної держави, яку ніяк не можна було вважати “машиною для підтримання панування”. Було вирішено, що характеристика держави як “машини” належить лише до експлуататорських держав і частково до держави диктатури пролетаріату.

Сучасний період розвитку держави характеризується тим, що її метою є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Все це знаходить своє відображення у сучасних державах - правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

Якщо дотримуватися сучасних поглядів на державу, то необхідно звернутися до думки П.М. Рабіновича, який вважає державу організацією політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. Відомий вчений В.Ф. Тарановський визначає державу як союз людей, що живуть на певній території та підпорядковані єдиній політичній владі. Відповідно до цього розрізняють три основних елементи держави: територія, публічна влада і населення. Алєксєєв С.С. розглядає державу через діяльність апарату політичної влади та його належне функціонування в епоху цивілізації. В таких умовах суспільство існує як окремий інститут, в якому розвиваються демократія, політичні та економічні свободи людини.

Необхідно зазначити, що держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси. Тому вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з точки зору єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є розуміння держави як особливої форми організації суспільства.

Отже, держава має такі, лише їй притаманні ознаки:

1) всеохоплююча організація - об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства (більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами підданства або громадянства), відображує та забезпечує як загальносуспільні інтереси і потреби, так і інтереси й потреби його членів (усі інші соціальні організації - політичні партії, професійні та молодіжні спілки, трудові колективи, тощо - охоплюють лише окремі верстви населення);

2) територіальна організація - об'єднує членів суспільства за територіальним принципом, а не кровнорідними зв'язками родового суспільства. Територія визначає просторові межі поширення її суверенітету;

3) офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені як всередині держави, так і за її межами;

4) універсальна організація - об'єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя;

5) верховна організація - є вищою за значенням та силою об'єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

6) централізована організація - державні організації мають ієрархічну структурну побудову, тобто нижчестоящі організаційні структури (регіональні (місцеві) органи державної влади, державні підприємства і установи) підпорядковані вищестоящим - загальнодержавним органам державної влади (парламенту, президенту, уряду);

7) володіє спеціальним апаратом публічної влади, повноваження якого поширюються на все суспільство, а також іншими державними організаціями, що безпосередньо забезпечують вирішення загальносуспільних справ;

8) здатна надавати своїм велінням загальнообов'язковий характер, що забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

9) пов'язана правом - організовує життя на правових засадах; право юридично оформлює державу та державну владу та тим самим робить їх легітимними, тобто законними; держава здійснює свої функції в правових формах.

10) встановлює та збирає податки та збори - це обов'язкові платежі грошима та вклади майном (продуктами харчування, зброєю, хутром тощо), які стягуються державою. Разом податки та збори формують державну казну, з якої фінансується сама держава та фінансується виконання державою певних соціальних функцій (освітніх, медичних тощо), надає матеріальну підтримку в межах міжнародного співробітництва економічно слаборозвинутим державам чи постраждалим від природних катаклізмів тощо.

У юридичній науці, окрім зазначених основних ознак, як правило, розглядають неосновні (факультативні), тобто наявність яких не є обов'язкова, а саме: грошова одиниця, мова, тощо. Стосовно грошової одиниці, то необхідно зазначити, що у сучасному світі є держави, які використовують одну грошову одиницю (напр., євро для усіх держав Європейського Союзу). Щодо мови (кількох державних мов), то можна стверджувати, що це ознаки певного народу чи країни, а не держави.

Від ознак держави слід відрізняти її атрибути. До атрибутів держави зазвичай відносять: гімн, герб, прапор, форми звернення між членами суспільства, форми привітання, пам'ятні дати тощо.

Отже, держава - це суверенна політико-територіальна організація соціально неоднорідного суспільства (населення), що має публічну владу, яка здійснюється апаратом управління та апаратом примусу на основі юридичних норм, котрі забезпечують узгодження соціально-групових, індивідуальних і суспільних інтересів.

Питання про основні підходи до розуміння держави продовжує залишатися дискусійним, хоча набуває певної обґрунтованості в процесі залучення сучасних досліджень з теорії та історії держави та права. Так, сучасна юридична наука розрізняє такі основні підходи до розуміння держави:

- концепція правової держави (Платон, Арістотель, Ціцерон, М.М. Ковалевський, М.М. Коркунов, Б. Кістяківський) - передбачає, що держава набуває правового характеру в якій діє принцип верховенства права, де всі відносини між суб'єктами громадянського суспільства, державою й особою регулюються правовим законом, гарантується свобода особистості, її права, законність і правопорядок;

- анархістська концепція держави (М. Штірнер, Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) - передбачає створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави у повсякденне життя суспільства й особи, а з іншого - максимально підвищується роль населення в управлінні загальними справами. Його сутність зводиться до заперечення державності.

- етатична концепція держави (Х. Вольф) - обґрунтовує необхідність максимального втручання держави у життя суспільства і кожної конкретної особи. Явище етатизм пов'язане з централізацією і концентрацією політичної влади, її бюрократизацією. Етатизація суспільства веде до диктатури держави;

- марксистська (історико-матеріалістична або класова) теорія держави (К. Маркс та Ф. Енгельс) - ґрунтується на діалектичному матеріалізмі та тезі про економічні причини виникнення держави, що породили розподіл суспільства на класи з протилежними інтересами, які, в свою чергу, є наслідком виникнення та розвитку приватної власності. При цьому держава розглядаються як політичний інститут економічно пануючого класу, що виконує не лише класові, а й загальносоціальні функції.

- концепція фашистської державності (К. Шмітт, А. Гітлер) - головна ідея фашистської ідеології є расизм, що поділяє людей за біологічними ознаками на кілька груп (рас). При цьому одна раса проголошується панівною і лише її представники визнаються основоположниками людського роду. Інші раси оцінюються як недолюдки, призначення яких полягає у забезпеченні процвітання панівної раси;

- концепція держави «загального добробуту» (Дж. Кейнс, Д. Мюрдаль, А. Пігу, В. Мунд) - теорія, що передбачає існування сильної держави, яка впливає на широке коло суспільних відносин і за якою буржуазні суспільства позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства;

- теорія плюралістичної демократії (Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Р. Даль). - має багато різновидів, найвідомішими її різновидами є теорія дифузії влади, теорія зацікавлених груп тиску. В основі цих теорій лежить твердження, що в сучасному суспільстві класи припинили своє існування і, відповідно, державна влада втратила свій класовий характер. Суспільство представляє собою сукупність соціальних об'єднань людей (страт). На їхній основі складаються різні політичні та суспільні організації, що «тиснуть» на органи держави та направляють тим самим державну політику. Таким чином, управління суспільними справами здійснюється не лише державою, а й достатньо широким колом недержавних суспільних інститутів (об'єднань громадян). Відтак держава виступає інститутом, діючим в інтересах усього суспільства, її дії та функції є загальносоціальними.

- теорії еліт ґрунтуються на твердженні про те, що народні маси нездатні управляти державою і тому управління має здійснюватися найвищою верствою суспільства - елітою. Розбіжності серед теорій еліт полягають, переважно у визначенні суспільної групи, яка має розглядатися як еліта, а також тим, якими є межі втручання державної влади (а отже, і еліти) у суспільні відносини. До теорій еліт можуть бути піднесені соціальні концепції Платона, Д. Донцова тощо. Прикладами теорій еліт може служити:

А). технократична теорія (Т. Веблен, Д. Барнхейм, Г. Саймон. Д. Белл та ін.) елітою називає освічену частину населення (менеджери, вчені), бо саме вони здатні визначити дійсні потреби суспільства, оптимальні шляхи його розвитку, необхідні для цього засоби. У результаті управління стає науковим та забезпечує прогресивний розвиток суспільства;

Б). теорія кругообігу (циркуляції) еліт (В. Парето) - виникнення еліт пов'язує з нерівністю індивідуальних здібностей людей. Нова еліта виникає з найнижчих верствах населення та в ході боротьби зі старою елітою витісняє останню з домінуючих позицій, посідає головне місце в суспільній ієрархії, розквітає, та зрештою, вироджується, стає вже новою старою елітою, та врешті-решт гине під тиском знову ж таки нової еліти. Цей кругообіг еліт, з точки зору В. Парето, є універсальним законом історії, яка є «кладовищем аристократії»;

В). концепція неоелітаризму (Х. Ласуел, Д. Сарторі, Х. Зейглер) - закріплює положення, що народовладдя приречене на невдачу і веде до диктатури, а тому правити має особлива еліта - компетентна еліта. Для цього необхідно сумістити елітаризм із елементами плюралістичної демократії;

- концепція національної держави (В. Липинський, Д. Донцов, П. Штепа) - держава, утворена нацією, яка компактно проживає на певній території, реалізує своє право на економічне та політичне самовизначення, створює сприятливі умови для народу країни незалежно від національної приналежності;

Наведена багатоманітність сучасних концепцій держави сприяє пошукові оптимальних форм побудови та ефективних варіантів функціонування держави у майбутньому. На їхній основі формується поняття “сучасна держава”.

У вітчизняній юридичні науці термін “сучасна держава” може використовуватися в двох значеннях:

1) держава, яка існує в теперішніх умовах;

2) держава, що відповідає певним вимогам, які прийняті міжнародним співтовариством: принципами демократії, верховенства права, поділу влади, політичного та ідеологічного плюралізму, соціальної справедливості тощо;

3) визнання світовим співтовариством.

Усі разом ознаки утворюють своєрідну нормативну оцінку держави, через призму забезпечення прав людини, створення умов для ефективного контролю за здійсненням державної влади, забезпечення цілісності цивілізованого і культурного розвитку особи та суспільства.

Сучасна держава - це результат зміни менталітету людей, сприйняття ними не тільки колишніх традицій державності, але й використання загальнолюдських цінностей, врахування змін, що відбуваються у світі.

Проблема подолання “несучасних ознак” держави для України має особливе значення, оскільки становлення, розвиток громадянського суспільства та правової держави ускладнене сукупністю різних чинників: від тоталітарного минулого до кризових явищ в економічному житті нового часу, від кризи держави як інституту влади до нерозбірливого використання державних структур у певних політико-правових ситуаціях. Серед основних проблем нашої держави не останнє місце займає низький рівень правосвідомості та правової культури громадян, які формувалися під впливом радянської ідеології про роль та сутність держави, діяльність її інститутів і функцій.

2. Суверенітет держави і його співвідношення із суверенітетом народу і суверенітетом нації

Державний суверенітет - це політико-юридична властивість державної влади, що характеризує її відносини з суб'єктами права як усередині країни, так і за межами державних кордонів (у міжнародній сфері).

Відповідно розрізняють суверенітет внутрішній та зовнішній.

Внутрішній суверенітет має такі ознаки:

1) верховенство (або прерогатива влади) - розуміється виключно як територіальне верховенство, згідно з яким держава має виключну владу в межах своєї території, що виключає діяльність в цьому просторі будь-якої іншої публічної влади;

2) самостійність - це можливість самостійно приймати рішення загальнодержавного значення всередині країни і зовні при дотриманні норм національного і міжнародного права;

3) повнота (універсальність або всеосяжність) - тобто розповсюдження державної влади на всі сфери суспільного життя, на все населення і суб'єкти політичної системи суспільства;

4) єдність (неподільність) державної влади - базується на положенні, що в межах відповідної території не може бути двох або більше суверенів, тобто влада є єдиною, що належить виключно народові в цілому і тільки функціонально поділяється на галузі влади: законодавчу, виконавчу, судову.

Відповідно всі органи держави в своїй сукупності утворюють єдину систему органів державної влади, що діє від імені держави.

Зовнішній суверенітет характеризується такими ознаками:

1) незалежність державної влади. Дана ознака проявляється у двох аспектах:

- внутрішня незалежність, що забезпечується принципом невтручання окремих держав та міжнародної спільноти в цілому у внутрішні справи будь-якої держави;

- зовнішня незалежність, котра полягає в можливості держави вільно, незалежно від інших держав обирати модель своєї зовнішньополітичної діяльності та здійснювати її в межах своїх міжнародних зобов'язань за загальним міжнародним правом і міжнародними угодами;

2) рівність державної влади - виявляється в рівності прав і свобод; рівності юридичних властивостей, в межах яких суб'єкти права здійснюють свою діяльність, а також рівності перед законом і судом.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року зазначені такі ознаки державного суверенітету України: верховенство; самостійність; повнота; неподільність; незалежність; рівноправність та невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади.

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління й устрою. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Від поняття «суверенітет держави» слід відмежовувати підпорядковане йому поняття «суверенні права», оскільки внутрішній і зовнішній суверенітет набуває своєї конкретизації через систему суверенних прав, що реалізуються державними органами та інститутами. У межах власної території здійснюються такі суверенні права, як: право законотворчості; право визначати правовий статус особи (зокрема - статус громадянства); право збору податків; право формування державного бюджету; право державної власності; право на зовнішньоекономічну діяльність; право застосування примусу; право забезпечення національної безпеки; право на інформацію.

У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право участі у роботі міжнародних організацій, оголошення війни та укладання миру, укладання міжнародних договорів та ін.

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від величини їхньої території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє відображення в Статуті ООН й інших міжнародно-правових документах.

Звичайно суверенітет не має абсолютного характеру. Обсяг реалізації окремих суверенних прав може бути обмежений, звужений, але тією мірою яку держава вважає для себе корисною чи необхідною. На обсяг суверенітету держави впливають такі основні чинники:

-громадянське суспільство, що обмежує вплив держави правами та свободами людини та громадянина;

-транснаціональні корпорації та фінансово-промислові групи, які зацікавлені у підкоренні власному впливу економічних інтересів певного регіону (держави), наприклад у системі оподаткування, фінансової системи;

-участь національної держави у міждержавних (універсальних та регіональних) об'єднаннях, набуття статусу так званого «держави-члена» міжнародних інститутів та органів управління, наприклад, через діяльність України з Радою Європи, ОБСЄ, СОТ.

Першоджерелом влади, передусім державної, в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому й має належити влада.

Суверенітет народу означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики, складу його органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу як правило закріплений у конституціях держав. Так, у Конституції України зазначено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5).

Отже, до основних прав народу, які закріплюють його суверенітет, можна віднести: можливість бути носієм і джерелом влади в державі; право визначати і змінювати конституційний лад; право на законні форми протесту; право змінювати територію власної держави; право на володіння, користування і розпорядження національним багатством; право формування складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування; брати участь у законотворчій діяльності.

Стосовно аспектів співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу, необхідно зазначити, що суверенітет держави не обов'язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним стосовно державного суверенітету, служить його джерелом.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народного суверенітету.

Суверенітет нації - повновладдя нації: володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, реалізувати основні права. Основні права нації - гарантована законом міра свободи нації, що відповідно до досягнутого рівня здатна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена як міжнародний стандарт як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації: право на існування і вільний розвиток, здатність реалізувати право на політичне самовизначення; право на духовно-культурний розвиток, розвиток національної мови, звичаїв, традицій; право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території; право на мирне співіснування з іншими народами і націями; право на екологічну безпеку й ін. Таким чином, суверенітет нації, повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їхніх національних потреб і прав.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. Головне полягає в тому, щоб нація, що складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація чи прагнення однієї нації підкорити іншу.

Державний, народний і національний суверенітети взаємозалежні в демократичній державі. суверенітет нація держава

Основні фактори оптимізації відношення народного суверенітету з державним та національним:

1) народ є джерелом державної влади, але не може бути її носієм, тому що цю функцію виконує держава, тобто народний суверенітет є джерелом суверенітету держави;

2) народ має невід'ємне право як установлювати, так і змінювати форми державного правління;

3) державний суверенітет є похідним від народного, однак останній не обмежує і не ущемляє його самостійності, тому що вони взаємозалежні;

4) народ не може реалізувати свої права без наявності держави, і в той же час держава, яка не визнає суверенітету свого народу, ніколи не буде названа демократичною;

5) держава виступає правовим гарантом дотримання прав людини на практиці;

6) суверенітет у багатонаціональній державі не може належати одній нації - тій, яка представляє більшість. Обов'язки суверенітету стосовно інших націй такі ж, як і стосовно титульної нації;

7) державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, ще об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення Об'єднанням у союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається забезпеченням суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі;

8) будь-який прояв дискримінації щодо нації, яка представляє меншість, є неприпустимим. Нація, що представляє більшість та дала назву державі, не може використовувати свою перевагу;

9) відповідно до статуту ООН, будь-яке державне утворення має поважати право нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Однак право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на самовизначення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід зі складу держави. Національний суверенітет не обов'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії - через розвиток національної мови, здійснення викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо;

10) у той же час важливо виключити можливість використання народу як інструменту досягнення державних цілей певними політичними силами всупереч інтересам самого народу. Зокрема, не обмежуючи суверенних прав народу, обмежити спроби звернення до нього в корисливих політичних інтересах.

Але під час під час реалізації цих принципів можуть виникнути антагонізми між представниками кожної сфери влади. Для уникнення цієї проблеми насамперед потрібен компроміс між кожним суверенітетом.

3. Сучасні тенденції еволюції форми держави

Серед багатьох актуальних та остаточно не вирішених проблем юриспруденції залишається питання визначення поняття «форма держави». У державознавстві, поняття «форма держави» досліджується двома основними шляхами: перший підхід - інструментальний (практично-політичний) передбачає вивчення форми держави з точки зору забезпечення ефективності державного управління, стабільності функціонування державного апарату, побудови взаємовідносин уряду та народу тощо (їм займається наука конституційного права); другий підхід - науково-пізнавальний (гносеологічний) дозволяє виявити взаємозв'язки між формою держави та її сутністю, змістом та історичним типом.

Форма держави є предметом вивчення правової науки, одночасно вона являється об'єктом правового регулювання (переважно конституційного). У державах, які мають писану конституції, форма держави закріплюється в окремій главі Основного закону, що має відповідну назву, або ж у розділі, який присвячений конституційному ладу. Також, окремі елементи форми держави можуть бути передбачені розділами про територіальну організації держави та організацію органів державної влади. У державах, де відсутня писана конституція, форма держави визначається окремими конституційними законами або конвенційними нормами, які формуються історично.

Форма держави - це достатньо давня штучна категорія державознавства, яка є результатом теоретичного узагальнення форм окремо узятих держав світу. Це набір основних параметрів, які з часів античності для характеристики держави вважаються важливими: виходячи з них, держава може бути охарактеризована як найбільш повно. Форма держави тієї або іншої країни розкриває найбільш істотні (визначальні) її риси як організації конкретного суспільства на певному історичному етапі його розвитку.

Форма держави - є зовнішнім виразом сутності та змісту держави й одночасно способом внутрішньої побудови (організації) та здійснення державної влади.

Дослідити державу з точки зору сутності означає виявити, волю та інтереси яких прошарків суспільства, груп, класів вона у першу чергу виражає та захищає. Розглянути державу під кутом зору змісту означає встановити, як і у яких напрямках вона діє. Вивчати ж державу з точки зору її форми - значить у першу чергу вивчити її побудову, її основні складові частині та здійснення державної влади.

Внутрішня форма держави охоплює найбільш суттєві сторони організації державної влади, є достатньо складною за своїм змістом. Вона вказує, по-перше, які органи представляють державну владу, який порядок утворення (формування) цих органів, який строк їх повноважень. По-друге, який встановлений порядок взаємовідносин центральної, регіональної та місцевої влади, спосіб територіального устрою держави. По-третє, які застосовуються прийоми, способи та методи реалізації державної влади.

Будучи проявом основних характеристик держави (в першу чергу сутності, змісту, функцій держави, побудови державної влади), форма держави ніколи не залишалися раз і назавжди встановленою, незмінною. Питання про те, чому одна держава є монархічною за формою правління, а інша - республіка; одна характеризується федеративним устроєм, а інша - унітарним; під впливом яких обставин держави однієї історичної епохи різняться за державним режимом, - відносяться до числа дискусійних та невирішених у теорії. Узагальнено можна звернути увагу на такі фактори, які у комплексі формують форму держави: умови утворення держави (федеративна форма територіального устрою держави у США), історичні традиції (монархія у Великобританії), внутрішньополітична боротьба еліт (неодноразова зміна форм у державах Африки), домінування певних ідеологічно-культурних цінностей (теократична республіка у Ірані) та ін.

Постійно змінювалася й уява науковців про форму держави. У процесі дискусії у науковій літературі висловлювалися різні думки, що віддавали пріоритет тим або іншим окремим аспектам штучного поняття «форма держави». Доказом цього може слугувати історія розвитку держави і права, яка знала десятки, якщо не сотні різноманітних теорій про форму держави. Іще у Давній Греції та Давньому Римі філософи та юристи висловлювали різнобічні, подеколи суперечливі думки з приводу того, що слід розуміти під формою держави, які форми держави існують, чим вони різняться.

Наприклад, Аристотель розрізняв форми держави за двома ознаками:

а) кількістю тих, хто править (один, кілька, багато);

б) в чиїх інтересах (кого, скількох) здійснюється правління.

Друга ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні (правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править). Правильними формами, на думку Аристотеля, були: монархія, аристократія, політія; неправильними - тиранія, олігархія, демократія.

Відомий юрист Ш. Монтеск'є визначав форму держави як чинники, що визначають методи здійснення державної влади (тобто державно-правовий режим): 1) республіка (організацію та здійснення державної влади визначають доброчесність і рівність); 2) монархія (основа влади - честь); 3) деспотія (основа влади - страх).

Держава за Ж.-Ж. Руссо - структурна організація вищих державних органів, тобто лише форма правління: 1) монархія - форма держави, в якій владу здійснює одна особа; 2) аристократія - владу здійснює невелика група осіб; 3) демократія - владу здійснюють усі члени суспільства.

Прихильники трьохелементної побудови форми держави вважають, що остання розкриває певний порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади, які виражають її сутність. А саме:

1. Форма державного правління - це елемент форми держави, що характеризує структурну організацію влади, стійкий порядок формування вищих органів державної влади та їх компетенцію, взаємодію між ними.

Форма державного правління має ознаки: характеризує порядок формування вищих органів державної влади, їх структуру і термін повноважень; визначає зміст принципу розподілу влади між вищими органами держави; характеризує компетенцію вищих державних органів у процесі здійснення ними владних повноважень та їх взаємодію, у тому числі з іншими центральними та місцевими органами влади, органами місцевого самоврядування, іншими громадськими організаціями.

2. Форма державно-територіального устрою - це елемент форми держави, який характеризує внутрішню будову держави, територіальну організацію влади та спосіб (порядок) розподілу території держави на складові частини (адміністративно-територіальні одиниці або політичні утворення), взаємодією між ними у межах держави.

Форма державного устрою характеризує: принципи розподілу держави на складові частини; управлінську діяльність держави та організацію населення на її території; можливості реалізації прав та інтересів національних меншин щодо самовизначення шляхом надання тій території, де вони проживають, певних пільг; взаємодію між центральними, регіональними та місцевими органами влади.

3. Форма державного (державно-правового) режиму - це елемент форми держави, який характеризується як сукупність певних методів (способів) здійснення державної влади.

Державний режим характеризує: можливість участі громадян в реалізації державно-владних повноважень, забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина у процесі здійснення державно-владних повноважень органами державної влади; співвідношення правових та не правових засобів здійснення державної влади; відносини між владою і народом; стан законності і правопорядку в державі.

Поняття «державно-правовий режим», як правило, не ототожнюють з поняттям «політичний режим», хоча за значенням вони й близькі один одному. Останнє поняття має ширше значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, що визначаються поняттям «державний (державно-правовий) режим», а й можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи - політичних партій, рухів, інших об'єднань громадян.

В останні роки у сучасній російській літературі пропонується варіант «наскрізної», узагальнюючої класифікації усіх державних форм. В її основу покладається спосіб організації та здійснення державної влади, взятий у єдності усіх її гілок, територіальної реалізації, методів діяльності. Ця єдність створює нове явище - цілісну форму, якій згідно теорії систем притаманні якості, що не властиві ні одному із її елементів окремо. Відповідно пропонуються три форми держави: монократичну (єдиновладну), сегментарну (змішану) та полікратичну (багатовладну).

Монократична державна форма характеризується єдиновладдям. Повнота державної влади може знаходитися у руках однієї особи (абсолютного монарха у державі Осман, фюрера у фашистській Німеччині, Італії, «довічного президента» Іді Аміна у колишній Уганді), належити колегії (колегіальному монарху - Раді Емірів у ОАЕ, військово-революційній раді, після перевороту у Конго) або конституцією може бути проголошено, що уся влада належить радам (на справді - партійній номенклатурі у СРСР). Для такої форми притаманно також: відсутність поділу державної влади; декларування федеративного устрою, але фактична централізація влади (напр., СРСР або Чехословаччина); невизнання законом, із-за ідеологічних міркувань, місцевого самоврядування або фактична його відсутність; наявність недемократичного державно-правового режиму (у державному управлінні домінування методів примусу, а подеколи прямого насилля, можливе визнання, але фактичне порушення прав людини); встановлення обов'язкової ідеології, як правило, одержавлення економіки та життя суспільства в цілому.

У сучасному світі виділяють такі різновиди монократичної державної форми:

1) теократична (у державах мусульманського фундаменталізму);

2) екстремістська (при фашизмі);

3) мілітаристська (в умовах військового перевороту);

4) монократична (в умовах тоталітарного соціалізму).

Сегментарна державна форма - перехідна від монократичної форми до полікратичної. Передбачає:

1) формальний поділ державної влади по управлінню суспільством при одночасній відсутності системи «стримувань та противаг» між окремими державними інституціями;

2) влада зосереджена в руках глави держави (монарха в дуалістичних монархіях або президента в «суперпрезидентських» республіках), інколи - уряду. Роль судів та парламенту принижена;

3) суб'єкти федерації не мають самоврядних органів або опікуються чиновником з центру;

4) у державно-правовому режимі домінують авторитарні методи управління (заборони, обмеження, можуть проголошуватися права людини, які систематично порушуються державними органами, кількість політичних партій обмежується законом, громадські об'єднання опікуються з боку держави).

Полікратична державна форма, ознаки:

1) діє поділ державної влади та існує місцеве самоврядування;

2) у державно-правовому режимі домінують демократичні методи управління (діє виборче право, гарантуються права людини, існує політичний та ідеологічний плюралізм);

3) державне управління є децентралізованим; може існувати при будь-яких формах територіального устрою: при федерації (Бельгія) або унітаризмі (Франція);

4) не обмежується певною формою правління, існує, напр., при парламентській монархії в Японії або президентській республіці США.

Форми державного правління в новітній Україні:

1) парламентської республіки: від прийняття Декларації про державний суверенітет (16.07. 1990 р.) до всенародного референдуму, яким був схвалений Акт проголошення незалежності України та обрання Президента в Україні (до 1.12. 1991 р.);

2) парламентсько-президентської республіки: від обрання Президента України (1.12.1991 р.) до підписання Конституційного договору Між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України (8.06.1995 р.);

3) президентсько-парламентської республіки: (з 06. 1995 р. до 1.09. 2005 р.). З моменту підписання Конституційного договору, після скасування якого з 06. 1996 р. Вищезазначена форма правління залишилася чинною на основі Конституції України до 01.09. 2005 року, згідно з прикінцевими та перехідними положеннями Закону України “Про внесення змін до Конституції України”;

4) парламентсько-президентської республіки: відповідно до Закону України “Про внесення змін до Конституції України” початком переходу до даної форми правління є 1.09.2005 р., а завершенням - з моменту набуття повноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 році.

Отже, відповідно до Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, який набрав чинності з 1.01.2006 р., Україна перейшла до парламентсько-президентської форми державного правління. Аналіз його положень призводить до висновку, що відбувся перерозподіл повноважень в трикутнику “президент - парламент - уряд”.

Суттєво збільшилися повноваження Верховної Ради України за рахунок повноважень Президента України, а саме Конституція 2004 р. та зміни 2014 р.

Стосовно сучасної форми державного устрою нашої країни, необхідно зазначити, що Україна - це унітарна держава.

Виходячи із видів унітарних держав (простої, змішаної і складної) в Україні діє змішаний вид унітарної держави, оскільки в її складі знаходиться Автономна Республіка Крим, яка за правовим статусом відрізняється від інших територіально-адміністративних одиниць (єдиний статус характерний для простого виду), але не має статусу законодавчої автономії (що характерно для складного виду унітарних держав).

4. Функції сучасної української держави

Дослідження функцій держави на сучасному етапі дає змогу виділити пріоритетні напрями в її діяльності, структурі, що забезпечують реалізацію соціальних потреб, а також встановити рівновагу соціальних відносин і сприяти подальшому розвитку суспільного прогресу.

Питання про функції сучасної держави - це одне з важливих питань не тільки теорії, а й практики державотворення. Це обумовлено тим, що у функціях проявляється суть держави, її соціальне призначення.

На сучасному етапі розвитку суспільства під функціями держави розуміють розглянуті в комплексі предмет і зміст діяльності держави в конкретних історичних умовах розвитку суспільства та засоби і способи, що її забезпечують.

Під функціями держави розуміють основні напрямки діяльності, що характеризують її призначення у суспільстві. У функціях держави виражається її сутність та реальна роль, яку держава відіграє у вирішенні основних питань суспільного життя.

Отже, функціям сучасної держави характерні такі ознаки:

- вони є соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності;

- у функціях держави знаходить своє вираження і конкретизацію її історична сутність і соціальне призначення;

- функції держави мають чітко визначений предмет, що означає їх постійний характер на довгому періоді існування держави;

- реалізація функцій держави здійснюється притаманними їм методами і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на певних етапах розвитку суспільства;

- у функціях держави проявляються та об'єктивізуються притаманні їм особливості й закономірності розвитку, динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства.

Щодо основних критеріїв класифікації функцій сучасної держави в юридичній літературі виділяють наступні:

1) відповідно до сфер діяльності держави:

- зовнішні - це напрями діяльності держави за її межами, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому, та вирішенням інших цілей і задач, які стоять перед нею на міжнародній арені.

До зовнішніх функцій держави відносяться:

- оборона країни - полягає у захисті економічними, дипломатичними та воєнними засобами державного суверенітету та території;

- економічна - встановлення та здійснення торгово-економічних відносин з іноземними державами та їх об'єднаннями; інтеграція у світову економіку;

- підтримка міжнародного миру та світового правопорядку - запобігання виникненню міжнаціональних і міждержавних конфліктів та участь в їх урегулюванні (перебування українських миротворчих сил в Югославії); боротьба з міжнародним тероризмом;

- дипломатична (політична) - встановлення і підтримання дипломатичних відносин із іноземними державами;

- культурна - встановлення і розвиток культурних зв'язків з іншими державами; участь у збереженні пам'яток світової культури;

- інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору з метою забезпечення вільного обміну інформацією між країнами, народами й окремими громадянами;

- внутрішні - це такі напрями діяльності держави, що здійснюються в межах даної держави і в яких конкретизується внутрішня політика у сфері економічних, ідеологічних, політичних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства, що зумовлені необхідністю вирішення внутрішніх задач, які стоять перед державою.

До внутрішніх функцій держави відносяться:

А). основні (головні)

- політичні - напрями діяльності держави (її органів) пов'язані із створенням умов для формування і функціонування державної влади на засадах демократії;

- соціальні - створення належних умов для реалізації громадянам права на працю, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я, на пенсійне забезпечення тощо;

- економічні - це такі напрями діяльності держави (її органів) пов'язані з впливом на сферу економічних відносин шляхом створення сприятливих умов для сучасного виробництва, підтримки і сприяння розвитку всіх форм власності тощо;

- оподаткування та фінансового контролю - запровадження і забезпечення функціонування системи оподаткування і контролю за законністю прибутків індивідів та організацій, а також і за використанням податків;

- екологічна - охорона і забезпечення раціонального використання природних ресурсів; забезпечення екологічної безпеки суспільства;

- культурна - забезпечення консолідації нації, формування загальної для всієї країни культури і водночас сприяння розвитку культури всіх народів, що проживають на території держави; заохочення науки, освіти; охорона культурної спадщини;

- правоохоронна - контроль за неухильним дотриманням конституції та законів, встановлення і притягнення до юридичної відповідальності винних у їх порушеннях;

- забезпечення реалізації і захисту прав та свобод людини й громадянина - створення найсприятливіших умов для реалізації суб'єктивних прав і свобод, а також ефективних засобів їх охорони, захисту і поновлення;

Б). неосновні (додаткові, похідні). Неосновні функції держави є складовими елементами основних функцій, але самі собою не розкривають сутності держави. Вони мають супроводжувальний, допоміжний або обслуговуючий характер (наприклад, функція оподаткування та фінансового контролю щодо економічної та соціальної функції держави). Необхідно зазначити, що поняття “основні функції” та “неосновні функції” є певною мірою умовними, що допомагають виділити із всієї сукупності функцій держави такі, що є більш або менш широкими за своїм обсягом.

Отже, неосновні функції являють собою напрями діяльності держави з виконання її завдань у визначеній, вузькій сфері суспільних відносин. Їх здійснення забезпечується відповідною діяльністю окремих ланок державного апарату, а не державою в цілому.

Залежно від часу реалізації або від тривалості у часі функції держави поділяються на:

- постійні (наповнення Державного бюджету);

- тимчасові (Державна цільова програма підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу);

Відповідно до принципу розподілу влади: законодавчі; виконавчі; судові; контрольно-наглядові.

З визначенням курсу на побудову соціальної правової держави в Україні розширюється зміст і значення сучасних функцій. Особливого значення на сучасному етапі розвитку нашої держави набуває соціальна функція, яка повинна створити умови для гідного життя людини. Ця мета досягається завдяки таким функціям:

1) соціальний захист, який включає в себе пенсійне та медичне страхування, підтримку непрацездатних і малозабезпечених, допомогу з безробіття та неповній зайнятості, здійснення соціально спрямованої податкової та бюджетної політики;

2) забезпечення суспільними благами, до якого відноситься підтримка культури, освіти і науки, охорона здоров'я, охорона довкілля та розвиток інфраструктури громадянського суспільства;

3) розвиток економіки, який полягає в проведенні антимонопольної політики, політики сприяння конкуренції, підтримання підприємництва, створення ринкових інститутів, управління державним сектором;

4) підтримання стабільності через стабілізацію рівня цін, збалансування платіжного балансу, забезпечення зайнятості, підвищення кваліфікації кадрів, забезпечення конкурентоспроможності виробників та контролю за ціноутворенням;

5) проведення економічного моніторингу, тобто розміщення державних замовлень, формування і впровадження державних програм, формування і підтримка пріоритетних галузей і напрямів розвитку.

Функціональна характеристика держави охоплює не тільки зміст її функцій, але й форми і методи їх реалізації. Здійснення функцій сучасної держави відбувається в процесі її діяльності та виражається в правових і організаційних (фактичних) формах.

Правові форми здійснення функцій держави - це управлінська діяльність державних органів, що полягає у вчиненні юридично значимих дій по виконанню державних функцій у порядку, визначеному законом, і має правові наслідки. До правових форм реалізації функцій держави відносяться правотворча, правозастосовна, правоохоронна діяльність.

Правотворча діяльність - це діяльність компетентних органів і посадових осіб, спрямованих на видання або санкціонування, зміни або скасування норм права, що завершується оприлюдненням нормативно-правових актів, а також їх систематизації. Суб'єкти правотворчості в України - народ України, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві органи влади та управління.

Правозастосовна діяльність - це діяльність компетентних державних органів із виконання законів і підзаконних нормативних-правових актів шляхом прийняття правозастосовного акту. Суб'єкти правозастосовної діяльності - державні органи та посадові особи.

Правоохоронна діяльність - це діяльність, сутність якої полягає у забезпеченні безпосереднього реагування на вчиненні правопорушення у сфері здійснення державних функцій, встановлення і притягнення до юридичної відповідальності осіб, які їх вчинили.

У результаті правоохоронної діяльності видаються акти застосування норм права (постанови слідчих, протести прокурорів, вироки та рішення судів). Специфіка цих актів полягає у тому, що вони відповідають цілям профілактики (попередження) злочинів та інших правопорушень, сприяють відновленню порушеного права, реалізації юридичної відповідальності особи, яка скоїла правопорушення у сфері реалізації функцій держави.

Організаційні (неправові) форми здійснення функцій держави - це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть правових наслідків.

Види організаційних (фактичних) форм здійснення функцій держави:

...