Держава: сутність, поняття, форма, функції та механізм

- організаційно-регламентуюча форма - підбір, розміщення, виховання і визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій (кадрова робота, підготовка документів);

- організаційно-економічна форма - це організація матеріально-технічного забезпечення здійснення державних функцій;

- організаційно-контрольна форма - це організація недержавного контролю в сфері здійснення державних функцій;

- організаційно-виховна форма - це організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення виховного впливу на населення в сфері здійснення державних функцій.

При здійсненні своїх функцій держава за допомогою державних органів та посадових осіб застосовує ряд методів:

- метод законності покликаний виконувати функцію регулювання суспільством на основі та в межах законів;

- метод інформаційного впливу на суспільство полягає в проведенні через засоби масової інформації заходів щодо повідомлення населення про прийняті державні та правові рішення, формування суспільної думки у населення;

- метод переконання здійснюється шляхом заохочення суб'єктів суспільних відносин до певної діяльності чи дій, що відповідають їх волі без застосування силового тиску, таким чином забезпечуючи свободу вибору. Переконання в основному здійснюється через такі юридичні засоби як суб'єктивні права, законні інтереси, пільги;

- методи рекомендації і заохочення мають місце тоді, коли держава орієнтує й спонукає суб'єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним, з її точки зору. Використовуючи ці методи, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності;

- метод примусу полягає у застосуванні до суб'єктів, які вчинили правопорушення у сфері здійснення державних функцій, передбачених нормами права заходів покарання, перевиховання та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, заподіяної такою поведінкою [198, с. 83-84].

5. Механізм держави: ретроспективний огляд та сучасні тенденції визначення

У зарубіжній та вітчизняній правничій літературі починаючи із 20-30-х років ХХ ст. неодноразово приверталась увага до проблеми полісемантичності термінів та підходів, що використовуються фахівцями з юриспруденції для характеристики публічно-правового механізму, за допомогою якого реалізуються завдання та функції держави. Найбільш ґрунтовні доробки, присвячені досліджуваному правовому явищу, розроблялись у період - середина ХХ ст. - початок ХХІ ст.

Щодо історії виникнення, то поняття «механізм держави» вперше стало застосовуватись у вітчизняній теорії та практиці ХХ ст. у 20-30-х роках, після висунення гасла про механізм диктатури пролетаріату, який складався з комуністичної партії та недержавних організацій, за допомогою яких партія реалізовувала власний політичний курс. У другій половині 50-х років ХХ сторіччя, після смерті І.В.Сталіна були переглянуті догмати радянської ідеології й у 60-80-і роки таке розуміння механізму держави замінила концепція політичної організації чи політичної системи суспільства. Загальноприйнято поняття «механізм держави» та «апарат держави» вживати як ідентичні. Під апаратом держави розуміють усі органи держави у статиці, а під механізмом держави - ті самі органи, але у динаміці. Державний механізм у таких випадках нерідко називають державним апаратом у широкому значенні слова, а систему державних органів - апаратом у вузькому значені слова.

У випадку коли механізм та апарат держави асоціюються із системою органів державної влади серед науковців немає одностайності з приводу елементного складу механізму (апарату) держави. Одні автори крім державних органів, виділяють в окремий елемент механізму (апарату) озброєні загони людей (армію, флот, поліцію і спеціальні війська); спеціальний пропагандистський апарат (державні засоби масової інформації - радіо, пресу, телебачення). Інші до структури механізму (апарату) держави включають державних службовців, які займаються управлінською діяльністю, а четверті - навпаки, останніх не виокремлюють у системі державних органів.

На думку більшості українських вчених, поняття «механізм держави» передбачає винятково систему державних організацій:

державний апарат, що є системою державних органів (законодавчі, виконавчі, судові, контрольно-наглядові), які наділені державно-владними повноваженнями для реалізації завдань і функцій держави;

державні підприємства та установи, які під керівництвом державних органів практично здійснюють завдання і функції держави у сфері економіки (виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність) -підприємства, або діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних цінностей у соціальній та духовній сферах - установи.

Такий підхід до визначення понять «механізм держави» та «апарат держави» був обґрунтований у теорії, запропонованій В.В. Копєйчиковим ще в 1968 р.

Структуру механізму держави складає система органів державної влади (апарат держави) та інші основні інститути держави, а саме: елементи економічної інфраструктури (грошова система, фінансова система, податкова система, митна система, банківська система тощо); політична система (система органів державної влади, виборча система, система оборони і національної безпеки, система законодавства, правова система тощо); організаційно-культурна (духовна) основа держави (система освіти та виховання, система науки і культури тощо); соціальна система (система охорони здоров'я, система соціального захисту тощо), а також охоронна система, яка забезпечує безпеку функціонування усіх вищезгаданих соціальних систем, спрямована на захист від злочинних зазіхань та на відновлення порушених прав різних суб'єктів права.

Як відомо, держава є продуктом соціального розвитку, тому з розвитком самого суспільства змінюється держава, її мета, завдання та функції, організація публічної влади. Відповідно змінюються і погляди на поняття, сутність та механізм держави. Усі різноманітні підходи стосовно визначення держави можна звести до двох основних: або держава розглядається з класових позицій як організація класового насильства; або з соціологічної точки зору - як організація загального блага.

Держава як організація класового насильства: ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або органу панування, органу гноблення одного класу іншим (К. Маркс), або ж машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс), причому меншості над більшістю. Звідси проблема у постійному невілюванні даного спротиву за допомогою насилля, диктатури.

Держава загального блага - це організація політичної влади, яка створює умови для компромісу інтересів різних класів та соціальних груп. Держава стає засобом для забезпечення головним чином інтересів більшості населення, за допомогою методу компромісу.

Відповідно з давніх часів політичною думкою розпізнавались дві сторони державності - організоване насильство та суспільне благо.

Стосовно співвідношення понять «сутність держави» - «механізм держави», то сутність держави у практичному вимірі реалізується за посередництвом діяльнісної характеристики, що проявляється в практичній реалізації завдань держави через функціонування спеціально утвореної для цього багатогалузевої ієрархічної системи державних організацій. Механізм держави є її атрибутом, відбиває інституціональний аспект державності. На цьому засноване розуміння сутності і змісту державності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю якого є те, що держава тлумачиться насамперед як механізм (апарат) влади та управління в суспільстві.

Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяльності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, кількість зайнятих у ньому працівників залежать від змісту функцій, які суспільство покладає на державу, зумовленого ними обсягу компетенції державних органів.

Діяльність держави мала обмежуватися охороною приватної власності і забезпеченням безпеки. Відповідно до цього розглядалося питання про механізм держави, який за таких умов був тотожнім поняттю державного апарату як механізму здійснення політичної влади, що складався із сукупності державних органів, наділених державно-владними повноваженнями.

Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш широким і поняттям державного апарату як вужчим за обсягом набуває підстав за умови тлумачення призначення державних функцій як функцій соціально спрямованої держави, що не можуть бути зведені лише до функцій «нічного охоронця» - охорони власності і безпеки. Соціальна спрямованість держави передбачає розширення сфери її втручання в суспільне життя, зокрема, для вирішення питань макроекономіки, розвитку галузей виробництва, життєво необхідних для існування суспільства, соціального захисту громадян. Це підтримка і розвиток освіти, культурно-освітніх установ, медицини, захист соціально уразливих верств населення, (пенсіонерів, інвалідів), материнства і дитинства та ін.

Однак розширення можливостей впливу держави на суспільні відносини в сучасних умовах не повинно приводити до реабілітації тоталітарних посягань державної влади, нехтування правами і свободами людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самоврядного у своїй основі громадянського суспільства, на обслуговування потреб якого зрештою і спрямована діяльність соціальної, демократичної, правової держави. З погляду сучасного рівня розвитку наукових знань соціальна спрямованість держави розглядається як органічна складова сучасної демократичної та правової організації суспільства і тому не повинна виходити за межі якісних характеристик сучасної державності.

Питання розмежування пріоритетів громадянського суспільства і державної влади вирішуються на рівні конституційного регулювання. Так, Конституція України закріплює принципи відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяльності органів державної влади і органів самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії місцевого самоврядування (ст. 7), свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч. 4 ст. 15) тощо.

Відповідно у сучасний період науковці намагаються визначити державу з урахуванням того, що метою сучасного суспільства є розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав та свобод.

Найбільш важливою, якісно постійною рисою держави є те, що вона (у всіх своїх різновидах) виступає як єдина організація політичної влади, яка керує всім суспільством. Отже, сутністю держави є організація політичної влади в суспільстві.

Світова теоретична наука та історична практика довели, що держава виникає як класова організація політичної влади. І, дійсно, рабовласницька, феодальна та буржуазна держави були політичними організаціями класів - власників основних засобів виробництва.

Сучасний період розвитку державності характеризується тим, що перевагу мають прогресивні тенденції, які перетворюють державу в організуючу силу суспільства, що виражає та охороняє як особисті, так і загальні інтереси членів суспільства. Таким чином, сучасна держава за своїм змістом є засобом соціального компромісу та згоди.

Отже, механізм сучасної держави - у його людському вимірі та раціональному розумінні - це інституціоналізовані (організовані) групи (об'єднання) громадян, які у певному правовому порядку наділяються державно- владними повноваженнями з метою забезпечення соціального компромісу та згоди.

В інституційному розумінні механізм держави є атрибутом держави, що відбиває інституціональний аспект державності, зміст якого складає система державних організацій, а саме державних органів, державних підприємств та установ, які покликані забезпечити реалізацію завдань та функцій держави.

Для нього притаманні такі ознаки:

1. Механізм держави - це система взаємозв'язаних, взаємодіючих, ієрархічно підкорених державних органів, державних підприємств та установ.

2. Організаційна структура та відносини між елементами механізму будуються на принципі субординації (мають ієрархічний характер):

-рішення вищестоящих елементів механізму є обов'язковими для нижчестоящих;

-державні підприємства та установи здійснюють свою діяльність під керівництвом державних органів.

3. Структурні елементи механізму держави є юридичними особами. Згідно із ст. 80 ЦК України, юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Вона має відокремлене майно, можє від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки.

4. Створюється та функціонує механізм держави на державній формі власності. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ст. 73 ЦК України).

3. Мета існування механізму держави - забезпечення реалізації завдань і функцій держави. Для їх реалізації кожний з елементів механізму держави наділяється правовим статусом, який утворюють нормативно закріплені: предмет відання (коло суспільних відносин та об'єкти, на які розповсюджується компетенція державної організації) та сама компетенція, яка складається з функцій та повноважень (прав й обов'язків) державної організації. Повноваження деталізують функції державної організації, визначають її напрямок дії з позицій можливого та необхідного (прав та обов'язків).

Наведені ознаки у своїй сукупності дають можливість відмежувати державні організації від недержавних структур у політичній системі суспільства. Але треба мати на увазі, що таке розмежування переважно має інституційний характер і не виключає необхідності взаємодії усіх елементів політичної організації суспільства. Державний механізм діє та розвивається не ізольовано від інститутів громадянського суспільства. Його взаємодія, наприклад з органами місцевого самоврядування, які не входять до системи органів державної влади, має дві правові підстави. Вона ґрунтується на спільності завдань, які вирішуються у сфері економіки та соціального розвитку, на можливості наділення органів місцевого самоврядування окремими державними повноваженнями. Причому останнім повинні бути передані необхідні матеріальні та фінансові ресурси для їх реалізації. Держава контролює реалізацію переданих повноважень.

Взаємодія механізму держави з місцевим самоврядуванням сприяє розширенню демократичної бази державної влади. Реалізації конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України) відповідає і курс на взаємодію державних органів з громадськими об'єднаннями громадян - громадськими організаціями, політичними партіями, профспілками, рухами тощо. Вміння досягнути консенсусу між державною владою та громадянським суспільством призводить в решті решт до суспільного порозуміння та злагоди, що є запорукою соціальної та економічної стабільності, піднесення суспільства та держави.

У контексті вищезазначеного слід звернути увагу на одну обставину. Україна останні десятиріччя просувається шляхом роздержавлення усіх сфер життєдіяльності суспільства до ринкової економіки, усе більша кількість державних установ і підприємств переходить до недержавного сектора економіки, відповідно частка приватного сектора невпинно збільшується. Враховуючи цей факт, повинна змінюватися і виявлятися роль державного механізму в суспільстві.

Нині формування правової держави і громадянського суспільства відбувається на трьох рівнях суспільних відносин.

На першому рівні суспільних відносин, що охоплюють сферу сім'ї, побут, освіту, опанування культурними цінностями, вплив державного механізму через державні органи повинен бути обмеженим, спрямованим на створення всебічних умов для розвитку цих суспільних відносин.

На другому рівні суспільних відносин - сфер власності та економіки, матеріального та духовного виробництва, обміну предметами, продуктами, результатами діяльності - діяльність державно-правових інститутів повинна бути більш інтенсивною. Проте вплив держави через державні органи на ці суспільні відносини має бути законодавчо чітко визначеним з метою запобігання обмеженню діяльності окремих індивідів, соціальних груп і об'єднань громадян, пов'язаної зі створенням основ громадянського суспільства: вільної конкуренції, самоврядування, спроможності самостійно розвиватися і визначати свій розвиток.

На третьому рівні суспільних відносин у сфері політики державний механізм повинен забезпечувати захист суверенітету, національної безпеки держави, стабільність суспільства; охорону всіх форм власності, правопорядку прав й інтересів громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів споживання, виконання соціальних функцій.

Держава, матеріальним уособленням якої виступає державний механізм, повинна діяти виключно в тих сферах громадського життя й у тих обсягах, якими громадянське суспільство не може управляти самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності й еволюційного розвитку.

Частину механізму держави, а саме, систему всіх державних органів, що наділені державно-владними повноваженнями з метою безпосереднього управління суспільством та виконання завдань та функцій держави називають державним апаратом.

Для державного апарату притаманні певні ознаки, які його відокремлюють від інших державних організацій механізму держави:

1. Він представляє собою систему, тобто упорядковану сукупність державних органів, пов'язаних між собою загальними принципами побудови та функціонування, єдиною кінцевою метою діяльності. До апарату держави входять законодавчий орган (парламент), президент, виконавчі органи (уряд, міністерства, державні комітети, відомства тощо), судові органи (конституційні, верховні, господарські та інші суди), контрольно-наглядові (прокуратура, омбудсман та інші), правоохоронні органи (міліція, збройні сили, митні органи тощо).

2. В основу побудови та розподілу компетенції між органами державного апарату покладений принцип поділу влади.

3. Його діяльність здійснюється в одній із правових форм державної діяльності (правотворчій, правозастосувальній, правоохоронній, контрольно-наглядовій, установчій).

Сучасна юридична наука висуває три основні моделі побудови державного апарату:

1) централізовано-сегментарну, згідно якої органами державної влади визнаються тільки загальнодержані (центральні) органи, які функціонують на всій території держави (парламент, президент, уряд), а також їх представники на місцях. Місцеві виборні органи розглядаються як органи місцевого самоврядування, що мають свою особливу сферу діяльності. Така модель побудови державного апарату характерна для сучасних демократичних країн. Вона є найбільш ефективною в умовах політичної стабільності в державі;

2) моноцефальну, при якій уся система державних органів єдина. Начолі цієї системи стоїть особа або орган, наділений усією повнотою влади, який у свою чергу наділяє нею нищостоячі органи, які, як правило, призначаються вижчестоячими. Така система державних органів має жорстко ієрархічний характер, максимально персоніфікована та пірамідальна за своєю побудовою. Місцеві органи влади представляють собою не органи місцевого самоврядування, а органи влади. Моноцефальна модель державного апарату притаманна для антидемократичних режимів, так як гарно пристосована для здійснення централізованого контролю за суспільством. Він утворюється переважно в умовах політичної нестабільності у післяреволюційний період або у результаті військових переваротів.

3) монотеократичну, при якій поєднується єдиновладдя глави держави, підкріплене релігійними догмами, та тривале зберігання родових правил поведінки. Глава держави є одночасно і вищою духовною особою. Відсутній поділ влади та парламентаризм. Така модель притаманна для держав, які проголосили іслам державною релігією (Іран, Саудівська Аравія, Катар).

В Україні державний апарат побудований відповідно до централізовано-сегментарної моделі, оскільки в основу його організації та діяльності покладається наступна система принципів - основоположних засад, які визначають основні підходи до формування і функціонування державних органів. Основними з них вважають:

1. Принцип пріоритетності прав і свобод людини, який передбачає обов'язок для державних органів та службовців визнавати, реалізовувати та охороняти прав і свобод людини. Цей принцип закріплений у ст. 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Два обов'язки держави, закріплені в цій нормі, виконуються за допомогою здійснення однієї з внутрішніх функцій держави - функції охорони прав і свобод громадян, усіх форм власності, правопорядку. Тим самим охорона та розвиток політичних, економічних, соціальних, культурних, особистих прав і свобод громадян складає зміст діяльності всіх державних організацій.

2. Принцип демократизму, який виражається перш за все у широкому залученні громадян у формуванні та організації діяльності державних органів. Елементами якого є:

· принцип народовладдя, який передбачає, що джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України). Представницькі державні органи поділяються на первинні, ті що обираються народом (парламент та глава держави) і вторинні, які формуються за допомогою первинних (усі інші органи державної влади).

· принцип поділу влади. В основу поділу державних органів на фундаментальні гілки влади (законодавчу, виконавчу і судову) покладено теорію поділу влади, що є структуротворчим та функціональним принципом раціональної організації і контролю за діяльністю інститутів з боку державної влади.

У державно-правовій практиці України цей принцип уперше був проголошений у Декларації про державний суверенітет України, а пізніше в ст. 6 Конституції України, яка закріпила його більш широко, наголосивши, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Це має істотне значення для забезпечення функціонування державних структур на основі законності, у межах своєї компетенції.

Поділ влади забезпечує чітке функціонування механізму держави в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. Саме з цією метою фундатори теорії поділу влади в її основу поклали принцип стримувань і противаг. До системи стримувань і противаг відносять визначення різних термінів повноважень парламенту і президента, призначення різних строків їх виборів, право парламенту притягнути президента до відповідальності в порядку імпічменту, право президента на розпуск парламенту, спільне призначення президентом і парламентом деяких вищих посадових осіб.

Водночас принцип поділу державної влади означає не стільки жорсткий поділ функцій та компетенцій між владними структурами, скільки механізми їхньої тісної взаємодії для вирішення проблем державного будівництва.

Таким чином, поділ влади не є абсолютним. Одночасно він означає єдність влади на основі загальних політико-правових принципів і цілей гуманного суспільства. Більше того, він вимагає тісної взаємодії всіх владних структур.

· принцип взаємної відповідальності та взаємодопомоги особи й держави. Передбачає обмеження державної влади правами і свободами людини та громадянина (влада визнає невідчужуваність прав громадян). Держава, в особі державних органів, повинна забезпечувати і одночасно нести політичну та юридичну відповідальність за порушення справедливості та рівності у взаєминах із громадянином, інститутами громадянського суспільства, іншими державами на підставі норм права. Обов'язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, а саме: відповідальністю уряду перед первинними представницькими органами; дисциплінарною, цивільно-правовою або кримінальною відповідальністю посадових осіб держави за порушення прав, свобод конкретних осіб, за перевищення владою, зловживання службовим становищем; імпічментом президента тощо.

До форм контролю з боку громадськості за виконанням обов'язків державних структур відносять: референдум, опитування, звіти депутатів перед виборцями.

Відповідальність особи перед державою будується на таких самих принципах. Застосування державного примусу має відбуватися у межах діючого законодавства, не порушуючи міру свободи особистості, відповідати тяжкості скоєного правопорушення.

3. Принцип законності. Передбачає точне та неухильне дотримання та виконання норм права усіма громадянами, державними органами та іншими суб'єктами права. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

4. Принцип професіоналізму та компетентності - створює сприятливі умови для залучення найкваліфікованіших та високопрофесійних кадрів у діяльності державного апарата, гарантує вирішення основних питань державного життя в інтересах населення держави.

5. Принцип ненасильства - у роботі державного апарату основна роль належить організаційним та виховним методам, а метод примусу має допоміжне, другорядне значення.

6. Принцип гласності та врахування громадської думки - забезпечує відкритість діяльності державних органів. У зміст цього принципу входить право кожного на отримання інформації, яка торкається його прав та законних інтересів, а у більш широкому розумінні - формування громадської думки про діяльність державного апарату.

7. Принцип поєднання колегіальності та єдиноначальності, який забезпечує поєднання демократичних та бюрократичних засад державного апарату.

Називаються й інші принципи побудови та функціонування апарату держави, а саме: поєднання виборності та призначеності; економічність та науковість; позапартійність державних службовців. Врахування цих принципів як при утворенні державних органів, так і у процесі їх функціонування дозволить забезпечити максимальну ефективність державного управління суспільством.

Окрім державного апарату складовими механізму держави є державні організації, які під керівництвом державних органів практично здійснюють завдання й функції держави:

1. Державні установи (заклади), які утворюються компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності і входить до сфери його управління (це системи охорони здоров'я, медичної допомоги й медичного страхування, відпочинку, соціального захисту, освіти, культури тощо).

2. Державні підприємства - самостійні суб'єкти господарювання, створені компетентними органами державної влади на основі державної власності для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому главою 7 ГК України та главами 7, 8 ЦК України.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Діють на основі статуту, якщо законом не встановлено інше. Являються юридичними особами, мають відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом (п.п. 2, 3, 4 ст. 62 ГК України).

В залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, до механізму української держави в повному обсязі належать, державні унітарні підприємства, що утворюються компетентними органами державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, і входять до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ст. 73).

Державні комерційні підприємства є суб'єктами підприємницької діяльності, які зобов'язані приймати та виконувати доведені до них в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку (ст. ст. 74, 75).

Казенне підприємство створюються у галузях народного господарства, в яких:

-законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

-основним споживачем продукції виступає держава;

-за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

-переважаючим є виробництво суспільно необхідної продукції, яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

-приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (ст. 76).

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК України за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Аналіз чинного законодавства дає підстави дійти висновку, що державні підприємства та установи, на відміну від державних органів:

· не наділені владними повноваженнями, тобто не є носіями державної влади;

· здійснюють функції управління в межах підприємства або установи;

· керуються у своїй діяльності статутом.

До основних напрямків удосконалення механізму сучасної демократичної держави можна віднести:

· створення державою належних умов для запровадження принципів самофінансування щодо елементів механізму держави;

· децентралізація і скорочення штату службовців державного апарату;

· удосконалення роботи з кадрами державного апарату, підвищення професіоналізму державних службовців;

· реорганізація державного апарату з метою усунення дублювання повноважень його структурних елементів;

· неухильне дотримання в організації та функціонуванні державного апарату конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову;

· переорієнтація роботи державного апарату на проблеми забезпечення повної та безперешкодної реалізації прав і свобод людини та громадянина;

· розробка правових процедур вирішення конфліктів між елементами державного механізму;

· підвищення ролі судових органів, забезпечення їх незалежності.

Размещено на Allbest.ru