Антимонопольна політика держави

Размещено на http://allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСТИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Курсова робота

на тему:

«Антимонопольна політика держави»

Студентки 1 курсу

Факультет соціально-правовий

Напрямку підготовки бакалавр

Спеціальності «Правознавство»

Барабаш Наталії Валеріївни

Науковий керівник к.е.н., доцент

Штуца Віктор Миколайович

Одеса-2015



Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти формування антимонопольної політики

1.1 Антимонопольна політика держави

1.2 Антимонопольні органи та їх компетенція 1.3 Антимонопольне законодавство України

Розділ 2 Характеристика антимонопольно-конкурентної політики в Україні

2.1 Вплив монополістичної конкуренції на розвиток ринкової економіки

2.2 Механізми обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції

Розділ 3. Напрями удосконалення антимонопольної політики

3.1 Причини втручання держави в ринковий механізм

3.2 Діяльність Антимонопольного комітету України

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми. В економічній системі розвинутих країн світу оптимально поєднуються ринкові важелі саморегулювання народного господарства з державним регулюванням. Незважаючи на це, економіка цих країн періодично зазнає криз.

Однією з вагомих причин не спрацювання механізму поєднання ринкових і державних важелів регулювання економіки є існування монополій у різних сферах народного життя більшості країн світу. Монополії, процес монополізації економіки мають істотні негативні наслідки: монополії придушують конкуренцію - важливу рушійну силу економічного прогресу; вони здатні збільшувати прибутки, зменшуючи обсяг випуску продукції і підвищуючи її ціну; схильні до уповільнення науково-технічного прогресу; схильні до хижацького використання природних ресурсів та забруднення довкілля; розорюють малий та середній бізнес; монополізують засоби масової інформації, за допомогою яких впливають на свідомість населення у необхідному їм напрямку; здійснюють тиск на уряд у пошуках неправомірних пільг та привілеїв.

Тому дослідження теоретичних і практичних проблем формування антимонопольної політики держави: необхідності, сутності та значення залишається актуальним з погляду економічної теорії.

Ступінь дослідження проблеми. Теоретичні засади вивчення природи конкуренції заклали класики економічної теорії А.Сміт, Д. Рікардо, а продовжили - Й. Шумпетер, Е. Чемберлін та Дж. Робінсон.

Проблему вироблення антимонопольної політики та її реалізації в Україні висвітлено у публікаціях таких авторів, як: А.Волченко та С.Єжова, С. Гудим та М. Ігнатьєв, З. Борисенко, Т. Бень, В. Сиченко, Г. Лозова, О. Костусєв, О. Бандура, С. Черненко, О. Вознюк, О. Потімков, І. Яременко, Ю. Архангельський, В. Лагутін, Н.Л. Станько, Н.Тарнавська, Г.Филюк.

Однак у науковій літературі не нагромаджено достатнього числа результативних досліджень, які б стали основою для теоретичного обґрунтування формування дієвого конкурентного середовища та гнучкої антимонопольної політики.

Актуальність дослідження та наявність великої кількості нерозв'язаних теоретичних та практичних проблем, що стосуються антимонопольної політики, які найповніше відповідали б конкретним потребам економіки України на сучасному етапі побудови ринкових відносин, обумовили мету, завдання і предмет дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою курсової роботи є дослідження теоретичних основ і практики формування антимонопольної політики держави в умовах ринкової економіки.

Для досягнення зазначеної мети необхідно було розв'язати такі завдання:

* розкрити теоретичні основи функціонування антимонопольної політики;

* проаналізувати антимонопольне законодавство України;

* дослідити діяльність Антимонопольного комітету України;

* запропонувати напрями удосконалення формування антимонопольної політики держави: необхідність, сутність та значення.

Об'єктом дослідження є юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, яка займається діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншою господарською діяльністю.

Предметом дослідження виступають економічні відносини, що виникають у процесі формування і реалізації антимонопольної політики як важливої складової економічної політики держави.

Інформаційну базу дослідження становлять законодавчі та нормативні документи, неаналітичні таблиці, вітчизняна та зарубіжна література.

Теоретична та методологічна база дослідження. Основна частина курсової роботи, які починаються постановкою завдання, що розглядається в кожному розділі, а також розкривають його основні сторони та положення.

Перший розділ розкриває теоретичні відомості антимонопольної політики, визначає її мету, об'єкти, суб'єкти, а також з`ясовує основні завдання. Розкриває види систем антимонопольного права у світі, прослідковує історичний шлях формування антимонопольного законодавства від його виникнення до сучасності, дає характеристику антимонопольного законодавства України.

У другому розділі проводиться аналіз понять «монополістична конкуренція», «недобросовісна конкуренція» та «монополізм», внаслідок чого прослідковано їх вплив на ринкову економіку та сформульовано механізми захисту.

Третій розділ присвячено розкриттю причин, що зумовлюють втручання держави в ринковий механізм. З'ясовано основні завдання та повноваження, на яких ґрунтується діяльність Антимонопольного комітету України



Розділ 1. теоретичні аспекти формування антимонопольної політики

1.1 Антимонопольна політика держави

Антитестівська (антимонопольна) політика - комплекс економічних, законодавчих і адміністративних заходів, спрямованих на обмеження умов виникнення і функціонування монополій і захист конкурентного ринку. Необхідність втручання держави в цей аспект ринкових відносин пов'язана з тим, що монополії формують штучні бар'єри для входження в галузь, що перешкоджають конкуренції, підтримують монопольно високі ціни, обмежуючи споживання, стримують технічний прогрес (великі капітали, які потрібно оновлювати, монопольне положення не зобов'язує їх удосконалювати виробництво та продукт).

Перший антитрестовський закон (закон Шермана) був прийнятий у США у 1890 р. Він оголошував поза законом всякий контракт і таємна угода, спрямована на обмеження торгівлі між штатами або з іноземними державами, а також будь-яку спробу монополізації торгівлі. Поправка 1974 р. розглядала порушення статей цього закону як тяжкий злочин. Згідно з цим законом уряд може залучати до судової відповідальності окремі фірми та їх керівників, причому покарання включають як грошові штрафи, так і тюремне ув'язнення.

Другий за значенням антитрестовський закон (закон Клейтона) був також прийнятий у США в 1914 р. Він забороняв усі форми дискримінації у ціновій політиці, злиття фірм шляхом придбання акцій, якщо це веде до скорочення конкуренції, суміщення посад у радах директорів різних фірм, продаж товару з примусовим асортиментом. Закон Селлера, який був прийнятий у 1950 р., посилив практику злиття монополій. В даний час в США заборонено горизонтальне злиття фірм з ринковими частками 10 і 5%. Вертикальні злиття допускаються, коли фірма володіє 10% або більшою часткою ринку.

У Західній Європі більш м'які закони, вони забороняють лише зловживання монопольною владою і, відповідно, дозволяють злиття підприємств при більш високих частки на ринку (до 40% у Франції). У Росії горизонтальні злиття заборонені, якщо сукупна частка не більше 35%, а вертикальна, - якщо частка однієї фірми більше 35%.

Сьогодні антимонопольна політика в усіх країнах передбачає запобігання виникнення нових монополій, формування конкурентного середовища, державне регулювання діяльності монополій.

Регулювання здійснюється через політику цін, що передбачає стримування зростання монопольних цін. Дуже важливо при розробці та реалізації такої політики не знищити виробника, тому ціни повинні встановлюватися на рівні середніх витрат у галузі, що дозволяє підприємствам нормально функціонувати. Недоліком цього заходу є те, що цінова політика, як правило, запізнюється. В доповнення до неї застосовують податкові регулятори, тобто встановлюють податок на надприбуток.

Труднощі реалізації антимонопольної політики в Росії викликані тим, що вона розроблялася на прикладах розвинутих країн. Але у всіх країнах така політика базується на зрілих ринкових відносинах і не включає інструментарію, придатного для умов Росії - для періоду створення ринкових відносин. Перша версія Федерального закону "Про конкуренцію і обмеження монополістичної діяльності..." була прийнята в травні 1991 р. В його основу були покладені зарубіжні моделі такого регулювання. Бізнес зустрів цей закон спокійно, так як він розглядався як спосіб реалізації політики підтримки конкуренції, причому ця політика розумілася як створення переваг одним агентам ринку за рахунок інших. Відповідно до цього закону реєстрація нових фірм була можлива тільки з згоди з боку антимонопольних органів, таким чином створювалися нові адміністративні бар'єри для конкуренції.

Фактично антимонопольна політика в Росії формувалася як пасивна оборонна політика з переважно дозвільно-заборонної функцією, її завданнями були не лише боротьба з функціонуючими монополіями, але і запобігання виникненню нових. Необхідність її здійснення визначалася тим, що в той час не було контролю над фінансово-промисловими групами, існування яких дозволило здійснювати горизонтальну інтеграцію і створювати галузеві монополії. Не було ув'язки з іншими розділами економічної політики. Антимонопольне регулювання стосувалося в основному політики цін і використовувало встановлення верхньої межі ціни, граничного розміру рентабельності та граничних коефіцієнтів зміни цін. Це стимулювало зростання витрат виробництва і знижувало зацікавленість у розвитку виробництва. Позитивним у цих заходах було розуміння самої необхідність антимонопольної політики, формування потрібних органів, розробки і прийняття законів, але своїх прямих функцій в цілому така політика не виконувала.

Другий етап антимонопольного регулювання був у 1994-1995 рр. ознаменувався прийняттям постанови "Про державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції на ринках Російської Федерації основні напрями та першочергові заходи" і Федерального закону "Про природні монополії". У цей період увагу зрушується з товарних на фінансові ринки, страхування, банки, галузі природних монополій, де перетинаються інтереси загальнопромислових і галузевих відомств. З 1995 р. починає переважати кількісний підхід до антиконкурентних дій: виключаються зі списку монополій фірми з часткою ринку 35%, 65% і вище. У проміжку потрібно довести, що це монополія. У цей же період почалося відокремлення антимонопольного регулювання в самостійну діяльність.

Третій етап розпочався з серпня 1998 року, коли було створено Міністерство з антимонопольної політики (МАП). Починається процес розмежування антимонопольної і конкурентної політики, але більш активно ведеться робота по контролю за природними монополіями. Згідно з документами МАП орієнтує свою діяльність на баланс інтересів держави, споживачів та суб'єктів природних монополій. Але що є критерієм цього балансу? Що це за баланс? Немає документів і розробок, що визначають це.

В цей же час починається відхід від переважно цінового регулювання і здійснюється моніторинг загального стану справ на ринку. Одночасно демонополізація розглядається як основний засіб антимонопольної політики, але це разова захід і весь зміст антимонопольної політики не можна зводити до неї.

У 2004 р. створюється ьна антимонопольна служба. Її недолік - залежність від політики. Голову призначає президент, заступників - уряд. Звідси залежність ефективності антимонопольної політики від політичного курсу уряду. Основне завдання цієї служби - розвиток конкуренції. Конкурентна політика націлена на ліквідацію невиправданих переваг окремих економічних суб'єктів. Але навіть зараз ця робота ведеться постфактум: заходи приймаються тільки після надходження скарг, недосконала нормативно-правова база, недостатнє методологічне забезпечення.

Подальший розвиток антимонопольної політики має бути спрямоване на запобігання виникнення монополій та посилення монопольної влади не тільки на чисто монополистическом, але й на олігопольних ринках і на ринках монополістичної конкуренції.

1.2 Антимонопольні органи та їх компетенція

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель. Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.

З числа державних уповноважених призначаються два перших заступники та три заступники Голови Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України утворює територіальні відділення. До них належать: територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, повноваження яких визначаються Комітетом у межах його компетенції. У разі необхідності можуть утворюватись міжобласні територіальні відділення.

Територіальне відділення Антимонопольного комітету України очолює голова територіального відділення. Голова територіального відділення та його заступник призначаються та звільняються Головою Антимонопольного комітету України. Заступник голови територіального відділення призначається та звільняється Головою Комітету за поданням голови територіального відділення. Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є: 1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) здійснення державного контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) здійснення методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції;

5) здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

Виключна компетенція Антимонопольного комітету України:

1) надання дозволу або заборона узгоджених дій відповідно до ч. 1 та 2 ст. 10 Закону України "Про захист економічної конкуренції";

2) перевірка рішень, прийнятих державними уповноваженими та адміністративними колегіями Антимонопольного комітету України, перевірка законності та обґрунтованості постанов про адміністративні правопорушення, винесених державними уповноваженими та адміністративними колегіями Антимонопольного комітету України. Це обмеження не розповсюджується на випадки перевірок, розслідувань і судових розглядів відповідними правоохоронними органами і судами;

3) перегляд рішень, прийнятих Антимонопольним комітетом України, у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та за заявами і справами про узгоджені дії, концентрацію;

4) затвердження власних нормативно-правових актів;

5) затвердження разом з іншими заінтересованими органами виконавчої влади міжвідомчих нормативно-правових актів;

6) схвалення проектів нормативно-правових актів, розроблених Антимонопольним комітетом України з питань, що належать до його компетенції, відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

7) офіційне тлумачення власних нормативно-правових актів і надання рекомендаційних роз'яснень з питань застосування законодавства про захист економічної конкуренції;

8) затвердження Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України;

9) затвердження положень про дорадчі органи Антимонопольного комітету України та їх склад;

10) утворення постійно діючих адміністративних колегій Антимонопольного комітету України;

11) заслуховування звітів державних уповноважених, голів територіальних відділень, керівників самостійних структурних підрозділів апарату Антимонопольного комітету України;

12) затвердження звітів про діяльність Антимонопольного комітету України для подання їх Верховній Раді України.

Антимонопольний комітет України як вищий колегіальний орган може розглядати будь-яке питання, що належить до компетенції його органів.

1.3 Антимонопольне законодавство

Антимонопольне законодавство - закони, спрямовані па обмеження діяльності монополій, а також законодавство про нечесну конкуренцію, нечесну торгівлю тощо.

Вперше антимонопольні закони були прийняті наприкінці XIX - на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки процеси монополізації в цих країнах відбувалися найінтенсивніше, що одночасно породжувало негативні наслідки. Ці закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Оскільки в їх основу було покладено таке розуміння суті монополії, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (або їх об'єднання) або цілковита відсутність конкуренції, олігополії мало підпадали під дію цих законів.

До антимонопольного законодавства належать також закони, що забороняють або регулюють угоди підприємців, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угоди про ціни, обмеження торгівлі, або т. зв. обмежувальну ділову практику антимонопольного законодавства - один з адміністративних методів державного регулювання економіки в країнах. Заходу існують американська та європейська системи антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 є основним антитрестівським законом Америки, який забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але Верховний суд США виробив доктрину, згідно з якою панівне становище корпорації у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація. Цим законом заборонялися лише трести й картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, внаслідок чого ліквідовувалися виробнича й правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами, або т.зв. лідерством у цінах.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно призводило до суттєвого послаблення конкуренції або до встановлення монополій. Водночас були прийняті численні поправки до цих законів, що обмежували їхню дію (для експортної торгівлі, для банків та ін.). «Закон Клейтона» (1914) забороняв угоди про обмеження кількості контрагентів, поглинання фірм, якщо це посилювало монополізацію.

У 1980 «Закон Селлера-Кефовера» доповнив попередні поправки про недопущення злиття корпорацій внаслідок придбання активів. Загалом незаконними у США вважаються такі дії, як цінова дискримінація, лідерство в цінах, обмежувальна практика організації збуту та ін. Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У США - Федеральна торговельна комісія й Антитрестівське управління міністерства юстиції. Головна мета антимонопольного законодавства - обмеження монополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка та сприяння дрібному бізнесу. Найсуворіше антимонопольне законодавство контролює горизонтальні злиття, тобто об'єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі.

Методами втілення антимонопольного законодавства є ліквідація фірми (у США, наприклад, це відбувається за монополізації понад 60% будь-якого товару чи послуги), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення монополій тощо. Європейська та японська системи антимонопольного законодавства забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеціальних органах (у Німеччині - Федеральне управління картелей, в Японії - Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів європейських країн забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. В Німеччині монополією вважається компанія, що зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії - коли частка однієї компанії перевищує 50%, а двох - 75% і більше. В ЄС реєстрації підлягають лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між членами - учасниками цієї організації.

Прийняття антимонопольного законодавства послаблювало процес монополізації економіки, сприяло посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовувало утворення монополістичних об'єднань у нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об'єднання фірм, пов'язаних виробничою і технологічною залежністю). В Україні 1992 прийнято закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з ним монопольним вважається становище, коли частка підприємця на ринку перевищує 35%. Законом передбачено контроль за створенням, реорганізацією (злиттям приєднанням) фірм для запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету.

антимонопольний конкуренція державний



Розділ 2. Характеристика антимонопольно-конкурентної політики в Україні

2.1 Вплив монополістичної конкуренції на розвиток ринкової економіки

Необхідною умовою ефективного функціонування механізму саморегулювання ринкової економіки є конкуренція. Вона є важливою рушійною силою розвитку ринкової економічної системи. Конкуренцію породжують об'єктивні умови ринкового господарювання: різні форми власності на засоби виробництва; повна економічна відокремленість і свобода вибору господарської діяльності товаровиробників, їх повна економічна залежність від кон'юнктури ринку; боротьба за джерела сировини, ринки збуту виробленої продукції, сфери використання капіталу з метою отримання найбільшого прибутку.

Конкуренція - це суперництво (змагальність) між різними учасниками ринкової економіки за найбільш вигідні умови виробництва та реалізації товарів і послуг, за привласнення найбільшого прибутку. Вона виступає силою, яка мобілізує особистий економічний інтерес і підприємницький потенціал та спрямована на їх максимальну реалізацію.

У Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" зазначається: конкуренція - це "змагальність підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач". Боротьба на ринку великої кількості різних товаровиробників і постачальників ресурсів за споживача (покупця) і економічний успіх - об'єктивний економічний закон. Закон конкуренції відображає об 'єктивну взаємозалежність і причинно-наслідковий зв 'язок між різними економічними суб'єктами, можливостями виробництва різноманітних товарів та послуг, які потрібні споживачам (покупцям), і можливостями реалізувати їх з максимальною економічною вигодою для всіх суб 'єктів ринкової економіки. У нерозривній єдності законів конкуренції і вартості виражені суспільно нормальні умови розвитку ринкової економіки і властиві їй суперечності.

Залежно від конкурентних умов, які складаються в тій чи іншій національній економіці, а також у світовому господарстві в різні періоди історичного розвитку, економічна конкуренція виявляється в різних видах та формах. Можна виділити такі головні види конкуренції: товаровиробників (продавців), споживачів (покупців), продавців і покупців, досконалу (чисту) і недосконалу, внутрігалузеву, міжгалузеву, цінову і нецінову тощо.

Усі вказані види економічної конкуренції мають відмінності та деякі однакові риси і загальні тенденції. В умовах конкурентної боротьби перемагає той, хто створює високоякісний товар за найменших індивідуальних витрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, удосконалення організації та управління виробництвом. Конкуренція спонукає товаровиробників постійно запроваджувати нововведення, метою яких є поліпшення результатів їхньої економічної діяльності. Основна функція конкуренції - завоювати ринок, в економічній боротьбі за споживача (покупця) перемогти своїх конкурентів, забезпечити привласнення найбільшого прибутку.

Конкуренція як один із важливих елементів функціонування ринкового механізму діє через попит, пропозицію та ринкову ціну. Так, якщо ціни на товари та послуги зростають (за інших рівних умов), то попит зменшується, якщо із посиленням конкуренції між товаровиробниками пропозиція товарів і послуг збільшується, то ціни на них можуть знижуватися. Отже, ринкова ціна товарів та послуг формується у результаті конкурентної боротьби між виробниками і споживачами (покупцями). Рівновага ринкових цін встановлюється за оптимального (збалансованого) співвідношення між попитом і пропозицією, тобто коли кількість товарів і послуг, які хочуть купити споживачі (покупці), відповідає кількості товарів і послуг, яку хочуть продати продавці. Економічна конкуренція впливає на попит, пропозицію і ринкову ціну. За допомогою ринкової ціни економічна конкуренція забезпечує збалансоване співвідношення між суспільними потребами і суспільним виробництвом.

Суть економічної конкуренції полягає в наявності на ринку великої і кількості незалежно діючих товаровиробників (продавців) і споживачів (покупців) всіляких товарів, послуг та ресурсів.

Конкуренція Продавців - це постійна економічна боротьба серед товаровиробників (продавців) за найвигідніші умови виробництва, за спооїсивачів (покупців), вигідний продаж товарів, отримання прибутку. Практика показує: якщо ринкова ціна зростає і піднімається вище від точки рівноваги (коли розмір попиту дорівнює розміру пропозиції), то пропозиція товарів перевищує попит, а внаслідок цього посилюється конкуренція серед продавців. У такій конкуренції перемагає той виробник (продавець), у якого нижчі індивідуальні витрати виробництва, хто може продати свої товари дешевше, щоб стимулювати купівельний попит і одержувати при цьому прибуток.

Конкуренція між продавцями зумовлює зниження цін. Конкуренція покупців - це боротьба між покупцями (споживачами) за право придбати якісні товари за меншими цінами. Внаслідок цієї конкуренції розпочинається рух ринкової ціни в напрямку до точки рівноваги. А коли ціна стає нижчою точки рівноваги, попит перевищує пропозицію, і посилюється конкурентна боротьба між покупцями. Тут перемагає той покупець, який вчасно запропонував вищу порівняно з ринковою ціну. Отже, конкуренція між покупцями зумовлює зростання цін.

Конкуренція продавців і покупців - це конкурентна боротьба між продавцями і покупцями, які займають на ринку протилежні позиції щодо рівня цін на товари та послуги. В результаті такої конкуренції на ринку встановлюється загальна ціна на однорідні товари та послуги, які мають однакову якість.

Залежно від існуючих типів ринку розрізняють досконалу (чисту) і недосконалу конкуренцію. Досконала (чиста) конкуренція означає, що на ринку діють багато продавців і покупців якого-небудь подібного товару, існує вільний доступ товаровиробників до будь-якої економічної діяльності. При цьому кожний окремий продавець чи покупець за цих умов не може серйозно впливати на рівень ринкових цін товарів та послуг.

Досконала (чиста) ринкова конкуренція забезпечує економічний успіх тим виробникам, які турбуються про те, щоб розширити виробництво, удосконалити його технічну базу, технологію і організацію, підвищити продуктивність праці, поліпшити якість продукції, її асортимент, зменшити витрати виробництва тощо. Така економічна конкуренція може бути внутрігалузевою та міжгалузевою. Внутрігалузева конкуренція - це економічна боротьба між різними товаровиробниками, які діють в одній галузі економіки, виробляють і реалізують однакові товари, що задовольняють одну й ту саму потребу, але мають відмінності у виробничих затратах, якості, ціні, тощо. Це конкуренція за більш вигідні умови виробництва, за розширення ринків збуту своїх товарів, за одержання найбільшого прибутку на вкладений капітал. її результатом є перетворення окремих індивідуальних витрат виробництва, індивідуальних вартостей на єдину ринкову вартість. У процесі внутрігалузевої конкуренції підвищується ефективність всієї галузі, її технічний рівень та конкурентоспроможність, удосконалюється структура виробництва відповідно до нових потреб.

Міжгалузева конкуренція - це конкуренція між товаровиробниками різних галузей економіки за вигідніше вкладання капіталу і привласнення більшого прибутку. Об'єктом такої конкуренції є вища норма прибутку, яка у різних галузях має різну величину. За такої конкуренції капітал намагається перейти з менш прибуткових галузей у більш прибуткові. У результаті переміщення капіталів з одних галузей в інші створюється середня норма прибутку на рівноцінні капітали різних галузей виробництва. Отже, міжгалузева конкуренція - це конкуренція капіталів у боротьбі за більш прибуткове їх застосування.

Досконала (чиста) конкуренція зумовлює концентрацію виробництва і капіталів, створення великих фірм, а це породжує монополію. З виникненням монополій досконала конкуренція перестала бути домінуючою. Вона перетворюється на недосконалу конкуренцію.

Недосконала конкуренція - це конкуренція між великими фірмами і середніми та дрібними фірмами. За такої конкуренції лише декілька великих фірм виробляють основну масу певного товару, мають можливість впливати на встановлення ціни, існують жорсткі бар'єри для проникнення на конкретні ринки нових товаровиробників. Недосконала конкуренція виявляється у формах монополістичної та олігополістичної.

Монополістична конкуренція - це конкурентна боротьба між монополіями - економічними союзами товаровиробників у певній галузі економіки, з метою усунення конкуренції інших, щоб контролювати ринок збуту, й отримання монопольно високого прибутку.

У підручнику американських економістів К. Макконнелла і С. Брю "Економікс: принципи, проблеми і політика" підкреслюється, що монополія - це ситуація, за якої кількість продавців стає настільки малим, що кожний продавець уже в змозі впливати на загальний обсяг пропозицій, а тому і на ціну продукту, що продається.

Монополістична конкуренція виникає там, де необхідна широка диференціація товару, пов'язана або з його властивостями (якість, марка, дизайн, упакування), або з особливими смаками споживачів, які доводиться брати до уваги при продажу товару. Відрізняючись від досконалої (чистої") конкуренції, монополістична конкуренція контролюється і обмежується монополіями, які стають на ринку єдиним продавцем певного товару, а тому можуть нав'язувати споживачам власні умови й одержувати монопольний прибуток.

Олігополістична конкуренція (термін "оліго" у перекладі з грецької мови означає "малий, декілька продавців") виникає, коли на ринку діє не один монополіст-продавець однорідних товарів, а декілька (три, чотири) великих продавців. За цих умов кожен з них розробляє і здійснює власну ринкову і маркетингову стратегію (визначає ціну, обсяги продажу тощо), але при цьому мусить враховувати стратегію і дії своїх конкурентів. Олігополісти здебільшого домовляються про спільні дії на ринку, з допомогою служб маркетингу уважно стежать за конкурентами, сприяючи стабільності ринку.

Отже, існування монополістичних об'єднань товаровиробників не знищує економічну конкуренцію, а лише видозмінює її.

Монополістична і олігополістична конкуренція означають боротьбу за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за володіння заощадженнями населення, цінними паперами, інтелектуальною власністю (ліцензіями, патентами), інформацією тощо. Найважливішими ознаками цієї конкуренції є встановлення монопольно високих і монопольно низьких цін та отримання на цій основі монополістичних надприбутків.

За методами здійснення конкурентної боротьби існують такі види конкуренції, як цінова й нецінова.

Цінова конкуренція -- це боротьба між товаровиробниками за споживача (покупця). Така конкуренція передбачає продаж однорідних і приблизно однакових за якістю товарів і послуг за більш низькими цінами ніж у конкурентів з метою залучення більшості покупців, навіть за рахунок тимчасової втрати частини прибутку. У такій конкурентній боротьбі перемагає той товаровиробник, який шляхом зменшення витрат виробництва завдяки впровадженню досягнень науково-технічного прогресу, підвищенню продуктивності праці домагається нижчої ніж ринкова ціна вартості свого товару без істотної зміни його якості. Цінові методи конкуренції були поширені на ранніх етапах підприємницької діяльності. В сучасних умовах такі методи конкуренції застосовуються дуже рідко. Зустрічається в основному прихована цінова конкуренція, коли впроваджується новий товар зі значно кращими якостями, а ринкова ціна підвищується незначно, що рівноцінно продажу товару за зниженими цінами.

Нецінова конкуренція -- це боротьба між великими товаровиробниками за споживачів (покупців) методами підвищення якості й надійності товарів, поліпшення їх асортименту та сервісного обслуговування споживачів, надання кредиту для покупців, реклами тощо. Така конкуренція Грунтується на технічних перевагах, впровадженні нововведень, наефективніших методах збуту товару тощо. В сучасних умовах на Заході нецінова конкуренція набуває дедалі більшого поширення. її ведуть, як правило, олігополії.

Світова практика свідчить, що і цінова, і нецінова конкуренції нерідко супроводжуються порушеннями загальноприйнятих правил і норм конкурентної боротьби. Для протидії проявам недобросовісної економічної конкуренції створюються відповідні органи: антитрестівське управління Міністерства юстиції та Федеральна комісія з торгівлі (у США); Федеральне управління картелів (у Німеччині); Рада у справах конкуренції (у Франції); комісія зі справедливих угод (у Японії). В Україні для захисту конкуренції створений Антимонопольний комітет України (АМКУ).

Одним із найважливіших завдань держави в умовах ринкових відносин є забезпечення такого співвідношення монополії і конкуренції, яке не призводить до руйнівних наслідків в економіці. Це завдання вирішується за допомогою антимонопольного законодавства, уперше прийнятого в США наприкінці XIX століття законом "Про охорону виробництва і торгівлі від незаконних обмежень та монополій" (1890 p.). Нині практично в усіх розвинених країнах світу існує антимонопольне законодавство.

Антимонопольними визнаються закони, які забороняють угоди і діяння, що направлені на обмеження конкуренції: розподіл ринків з метою їх монополізації, обмеження доступу до ринку економічних суб'єктів, цінова дискримінація та інше.

В Україні перший законодавчий антимонопольний акт виник у 1992 році. Закони України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про захист економічної конкуренції*" та Господарський кодекс України передбачають відповідальність суб'єктів господарювання за недобросовісну конкуренцію та конкретні заходи щодо захисту підприємців і споживачів від такої конкуренції.

Згідно з Господарським кодексом (стаття 32) недобросовісною конкуренцією визначаються "будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності". Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання чужих позначень, фірмового найменування, рекламних матеріалів, упакування, копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника, збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації іншого підприємця тощо. В Україні заборонено ряд антиконкурентних погоджених дій суб'єктів господарювання. Такими визначаються дії, спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, націнок, доплат; розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом чи за іншими ознаками з метою їх монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу до нього суб'єктів господарювання (продавців, покупців та ін.); створення або підтримка дефіциту на ринку та інші дії. Визначено неприпустимі види обмежувальної та дискримінаційної діяльності суб'єктів господарювання.

Антимонопольно-конкурентна політика в Україні спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів ринку, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості товарів та послуг.

Захист конкуренції, суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції передбачає демонополізацію вітчизняної економіки і створення ринкового конкурентного середовища. Завдяки заходам, спрямованим на роздержавлення власності та приватизацію, на ринках з'явилися нові суб'єкти господарювання - самостійні підприємницькі структури, які будують свою економічну діяльність на засадах ринкових відносин.

Отже, антимонопольне законодавство і державне регулювання окремих галузей мають єдину мету - забезпечити економічні умови для зростання добробуту суспільства та запобігти перерозподілу національного багатства на користь монополістів

2.2 Механізми обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їх конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія. На відміну від неї "соціалістичний" монополізм народився в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку нашої держави у складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави (як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її на єдиний народногосподарський комплекс.

Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації і спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України "Про економічну самостійність України" від 3 серпня 1990 р. зміст, мету та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постанові про реалізацію зазначеного закону включила до переліку законодавчих актів, які б забезпечували дію Закону України "Про економічну самостійність України", антимонопольне законодавство. За час, що минув, зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. було прийнято Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", який визначав правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.

З набранням чинності Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" втратив чинність. Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон України "Про Антимонопольний комітет України", який визначив правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р.

Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначався Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (в редакції розпорядження від 29 червня 1998 p.), а нині регулюється нормами розділів VII та XI Закону України "Про захист економічної конкуренції".

Таким чином, на сьогодні законодавство про захист економічної конкуренції, яке грунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається з законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.

Одним з основних нормативно-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон України "Про захист економічної конкуренції", який регулює відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до Закону розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та ново-створеним суб'єктом господарювання.

Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.

Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8) істотного обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Разом з тим зазначені вище узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

o вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

o техніко-технологічному, економічному розвитку;

o розвитку малих або середніх підприємців;

o оптимізації експорту чи імпорту товарів;

o розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;

o раціоналізації виробництва.

Проте, зазначені узгоджені дії не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція істотно обмежується на всьому ринку чи в значній його частині.

Вчинення узгоджених дій забороняється до отримання у встановленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету.

Особа, яка вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення та надала інформацію, що має істотне значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, передбаченої ст. 52 Закону.

Разом з тим така особа не може бути звільнена від відповідальності, якщо вона:

не вжила ефективних заходів щодо припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них Антимонопольному комітету України;

була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконкурентними узгодженими діями; не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно отримати.

Відповідно до ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

o на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

o не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнано становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.



Розділ 3. Напрями удосконалення антимонопольної політики

3.1 Причини втручання держави в ринковий механізм

Держава є передусім політичним регуляторним механізмом. Це інституція, яка мас публічну владу та спеціалізований апарат регулювання суспільних відносин Головне завдання держави полягає в поєднанні інтересів особи, колективів та суспільстві, забезпеченні владного регулювання при збереженні саморегулювання та саморозвитку суспільства. Упродовж XX ст. відбувалося посилення ролі держави в економіці. Особливо ці процеси прискорилися у другій половині минулого століття, що знайшло вияв у розширенні функцій держави, розвитку нових форм і методів економічної політики, які не лише зменшують негативний вплив відмов ринку, а й сприяють нормальному відтворенню, соціальній стабільності та підтримці макроекономічної рівноваги.

В останні десятиліття в розвинених країнах під впливом інформаційно-технологічної революції, розвитку багатоукладності економіки та глобалізації економічних зв'язків відбувається розширення та ускладнення регуляторних функцій держави, збільшуються державні витрати. Так, вони зросли з 46 % ВВП у 1990 р. до 50 % і більше -- на початку нового тисячоліття. Відтворення умов конкуренції полягає у тому, що вироблення товарів і послуг має доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умови дії відповідних юридичних законів, нормативних документів.

Виходячи з цього, держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки захист прав власника (cт 41 Конституції України); антимонопольне законодавство (cт. 42 Конституції України); соціальний захист населення {cт. 46 Конституції України); захист покупців (cт. 42 Конституції України). Відповідно до цих засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення ринкового ціноутворення та дії законів ринку. Покупцем продукції від держави є уряд, який купує зброю, поштові, транспортні послуги тощо. Як суб'єкт, що несе грошові витрати, держава відіграє роль агента для перерозподілу доходів на користь тих, хто потребує допомоги. Такі витрати називаються трансфертними, або передавальними. Вони є соціальним забезпеченням (велфером). Трансфертні платежі не враховуються у ВВП.

Усунення причин порушень у роботі ринкового механізму досягається втручанням уряду в економічну діяльність через її регулювання в обхід законів ринкової конкуренції. Основні причини порушень у роботі ринкового механізму можна об'єднати у чотири групи: зовнішні економічні ефекти; суспільні блага; факти неподільності; монополізм. Зовнішні економічні ефекти -- це витрати, що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які створюють товар

Пояснімо це на такому прикладі. Металургійне підприємство у процесі виробництва скидає у річку виробничі відходи, забруднює атмосферу отруйними речовинами. В результаті погіршуються екологічні умови, що спричиняє захворюваність населення. При визначенні ціни металу враховують витрати на сировину, оплату праці, амортизаційні відрахування, витрати на електроенергію, воду, які с внутрішніми для виробництва. Водночас за ринкових умов не враховують витрати на захист навколишнього середовища. Отже, якщо не вжити певних заходів щодо цього підприємства, воно продовжуватиме забруднювати річку та атмосферу.

...