Нормотворчість, як правова форма діяльності органів держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

м. Харків

2014

Міністерство освіти і науки України

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Кафедра теорії держави і права

Курсова робота

з теорії держави і права

на тему: «Нормотворчість як правова форма діяльності органів держави»

Виконав:

студент 1 курсу, 4 групи

Забур'янов Володимир

Володимирович

Перевірив: к.ю.н.

Прийма Сергій Васильович

Зміст

Вступ

1. Поняття та види правових форм діяльності органів держави

1.1 Поняття правових форм діяльності органів держави

1.2 Види правових форм діяльності органів держави

2. Нормотворчість як правова форма діяльності: поняття, структура, особливості

2.1 Поняття нормотворчості

2.2 Співвідношення нормотворчості і правоутворення

2.3 Різні форми нормотворчої діяльності залежно від типу правової сім'ї

2.4 Тенденції розвитку і удосконалення нормотворчості

3. Принципи і функції нормотворчості

3.1 Принципи нормотворчості

3.1.1 Загальні принципи нормотворчості

3.1.2 Спеціальні принципи нормотворчості

3.2 Функції нормотворчості

4. Види нормотворчості

4.1 Поняття видів нормотворчості

4.2 Поділ за юридичною силою

4.3 Поділ за способом нормотворчості

4.4 Поділ за суб'єктами нормотворчості

4.5 Поділ за характером виникнення та реалізації нормотворчих повноважень

5. Поняття та стадії нормотворчого процесу

5.1 Поняття нормотворчого процесу

5.2 Законодавча ініціатива

5.3 Розробка і обговорення проекту нормативного акту

5.4 Прийняття і підписання нормативного акту

5.5 Опублікування і введення закону в дію

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Побудова правової державності в Україні, про що проголошено в ст.1 Конституції, вимагає негайних та глибоких перетворень у сфері соціальних, економічних і політичних відносин в суспільстві. Такі перетворення, у свою чергу потребують чіткої правової регламентації з урахуванням змін у суспільному та державному житті. Тому сьогодні йде активний процес створення нових, зміни та скасування наявних правових норм, який визначається в теорії права поняттям “нормотворчість”. Соціальну значимість такого правового інституту, як нормотворчість, важко переоцінити, бо саме в процесі цієї діяльності створюються норми, що регулюють й упорядковують різноманітні сфери суспільних відносин.

Час від часу постає проблема невідповідності правових норм об'єктивній дійсності або ж узагалі відсутність правової регламентації певного кола суспільних відносин. Також не є досконалою регламентація процесу нормотворчості народу, органів держави та самоврядування. З огляду на це особливої актуальності набуває дослідження нормотворчої діяльності з метою пошуку неточностей та розширення нормативно-правової бази.

Аналіз нормативних документів дає можливість виявити прогалини і недоліки в наявному правовому просторі та намітити шляхи щодо їх вдосконалення. Актуальним також вбачається вивчення проблеми систематизації відомчих нормативних актів, які поки що, на жаль, не являють собою бажаного стрункого, суворо структурованого комплексу.

Аналіз тексту Конституції України дає підстави стверджувати про відсутність єдиного механізму системного регламентування законотворчої діяльності, тому що положення щодо цієї діяльності містяться в її різних розділах з неоднаковими ступенем деталізації та обсягом. Окрім того найсуттєвішою проблемою нормативно-правового забезпечення законотворчої діяльності загального характеру є значний обсяг та розгалуженість нормативно-правового поля у цій сфері.

Закон про нормативно-правові акти повинен врегулювати і загальні питання нормотворчого процесу, які стосуються всіх без винятку суб'єктів нормотворчості, а саме встановити законодавчі правила і критерії під час здійснення нормотворчої діяльності, а також єдині вимоги до нормопроектної техніки під час підготовки проектів правових актів; визначити поняття «нормативно-правовий акт»; врегулювати засади нормотворчої діяльності Верховної Ради України, Президента України, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; розв'язати проблему системи підзаконних нормативно-правових актів; вибудувати систему нормативно-правових актів за їхньою юридичною силою; встановити чіткі правила оприлюднення, набрання чинності та дії нормативно-правового акта в часі, просторі, за колом суб'єктів, а також техніко-технологічні засоби нормотворення та правила їх використання; правила тлумачення і систематизації нормативно-правових актів.

Так як нормотворчість має велику кількість невирішених проблем актуальність її дослідження залишається досить важливою проблемою для сьогодення.

1. Поняття та види правових форм діяльності органів держави

1.1 Поняття правових форм діяльності органів держави

На шляху функціонування складових елементів і стадій механізму правового регулювання виникають перешкоди, які усуваються за допомогою засобів, що перебувають поза сферою правового регулювання. Ці зовнішні сторони кваліфікуються як правові форми діяльності держави.

Правова форма діяльності органів держави - це визначений законодавством (юридично оформлений) порядок здійснення ними юридично значущих дій та операцій, спрямованих на здійснення функцій держави. Також правові форми діяльності державних органів мають такі чітко виражені ознаки:

1) система юридично значущих дій, спрямованих на реалізацію функцій держави, здійснюється органами держави, посадовими особами та іншими уповноваженими на те державою суб'єктами;

2) здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, як розроблення і прийняття нормативно-правових актів, видання актів тлумачення норм права, прийняття в порядку застосування норм права індивідуально-правових актів тощо;

3) результати застосування окремих правових форм закріплюються у визначених законом юридичних актах (закон, міжнародний договір, рішення суду тощо);

4) Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, регулюється процесуальними нормами. Він може бути регламентований детально (наприклад, регулювання процедури діяльності судових органів процесуальними кодексами) або ж фрагментарно (регламентація процедури діяльності окремих органів держави, посадових осіб при вирішенні ними юридичних питань).

За своєю структурою правові форми діяльності органів держави складаються з процесуальної форми, процесуального провадження, процесуальної стадії та процесуального режиму.

Процесуальна форма як наукова конструкція розкриває структурно-технологічну характеристику правової форми діяльності. Це система передбачених процесуальним правом юридичних засобів, дій та операцій, за допомогою яких урегульовуються всі питання, що виникають в юридичному процесі. Такий підхід дозволяє внести ясність у розуміння будь-якої процесуальної діяльності так само, як це здійснюється за допомогою категорії «склад правопорушення» при кваліфікації будь-якого протиправного діяння.

Процесуальне провадження - це головний елемент процесуальної форми, що являє собою комплекс взаємопов'язаних і взаємозумовлених процесуальних дій, які:

1) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин;

2) викликають необхідність у встановленні, доведенні, обґрунтуванні усіх обставин юридичної справи, що розглядається;

3) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення одержаних процесуальних результатів у відповідних актах-документах.

Процесуальна стадія - це динамічна, відносно замкнута сукупність закріплених чинним законодавством способів, прийомів, форм, які виражають неухильне виконання процедурно-процесуальних вимог, що забезпечують послідовність здійснення конкретних дій, спрямованих на досягнення кінцевого процесуального результату.

Процесуальний режим - це конструкція, яка складається з принципів, що діють у процесуальній сфері, засобів і способів здійснення ефективного процесу, гарантій забезпечення оптимальних результатів процесу, та відображає якісні характеристики правових форм діяльності. Так, у правотворчій діяльності легко виявити всі основні елементи процесуальної форми з їх специфічними рисами і особливостями.

1.2 Види правових форм діяльності органів держави

В юридичній літературі немає єдності поглядів щодо виділення правових форм діяльності органів держави.

Як основні виділяють такі правові форми діяльності держави: правотворча, правозастосовна, правосуддя, установча, контрольно-наглядова.

Правотворча діяльність - це правова форма діяльності держави, спрямована на офіційне встановлення (санкціонування) і зміну норм права компетентними органами, яка виражається в підготовці, прийнятті і оприлюдненні нормативно-правових актів. Спонукальними обставинами правотворчої діяльності безпосередньо виступають об'єктивна потреба в правовій регламентації відповідних суспільних відносин (юридичний мотив), а також вияв права правотворчої ініціативи. Суб'єктами правотворчості в Україні є: народ, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві органи влади і управління, органи місцевого самоврядування. Кінцевим юридичним результатом правотворчої діяльності є відповідний нормативно-правовий припис, оформлений в нормативно-правовому акті-документі. При цьому він може бути або новелою, або зміненим приписом.

Правозастосовна діяльність - це правова форма діяльності держави, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових розпоряджень через наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними юридичними правами, а інших - суб'єктивними юридичними обов'язками, та полягає у розгляді і вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення. Спонукальними обставинами правозастосовної діяльності виступають юридичні факти, які пов'язані з реалізацією інтересів різних суб'єктів права і потребують свого офіційного визнання (наприклад, призначення пенсії, призов на військову службу, притягнення до дисциплінарної відповідальності).

Управлінська природа діяльності, пов'язаної з вирішенням індивідуально-конкретних справ, - глибинна і визначальна основа правозастосування. Особливість правозастосовної діяльності полягає в її владному характері, який проявляється в державній волі керуючих (правозастосовних органів) суб'єктів стосовно керованого з метою вирішення конкретних правових ситуацій. Владний вплив на поведінку безпосередніх суб'єктів права відбувається в ході розгляду індивідуальних справ і винесення щодо них конкретних авторитарних-правових розпоряджень, а також у ході реального перетворення в життя цих розпоряджень. Юридичний зміст правозастосовної діяльності створюють відповідні один одному права і обов'язки їх суб'єктів: право компетентного органу вирішити справу і обов'язок зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. Фактичний зміст правозастосовної діяльності полягає в діяльності уповноважених органів і посадових осіб, пов'язаній з вивченням обставин справи, її юридичною кваліфікацією і винесенням акта застосування права, а також у діях зацікавлених у справі осіб у зв'язку з її розглядом і ухваленням рішення. Кінцевими юридичними результатами правозастосовної діяльності є відповідні правозастосовні акти різного призначення, що містять приписи індивідуального характеру.

Правосуддя - це правова форма діяльності державних органів і посадових осіб системи судової влади з розгляду і вирішення в судових засіданнях у встановленому законом порядку юридичних справ у формі конституційного, адміністративного, господарського, цивільного та кримінального судочинства. Так, спонукальною обставиною конституційного судочинства є необхідність вирішення питання про відповідність (конституційність) законів та інших нормативно-правових актів Конституції України, а також офіційне тлумачення Конституції та законів України. Залежно від різновиду судочинства індивідуалізуються спонукальні обставини і безпосередні юридичні результати цієї правової форми діяльності. Кінцевими юридичними результатами конституційного судочинства є інтерпретаційний акт та рішення про конституційність або неконституційність законів та інших нормативних актів. В останньому випадку нормативно-правовий акт втрачає чинність.

Крім того, іноді виділяють окремо правоохоронну діяльність, предметом якої є юридичні питання, пов'язані з можливим або наявним порушенням норм права. Правоохоронна діяльність - це правова форма діяльності держави, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, захист індивіда від правопорушень і притягнення винних до відповідальності. Будь-які органи держави тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну діяльність, тому її можна вважати одним з різновидів правозастосовної діяльності. Разом з тим існують і такі органи, для яких ця діяльність є основною - органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони.

Також виділяють інтерпретаційно-правову діяльність уповноважених на те державою суб'єктів права з офіційного тлумачення чинних норм права, результатом чого є видання спеціального інтерпретаційного акта.

Контрольно-наглядова діяльність - це правова форма діяльності органів держави, що виражається в здійсненні юридичних дій у справі спостереження і перевірки відповідності виконання і додержання підконтрольними суб'єктами правових розпоряджень і припинення правопорушень певними організаційно-правовими засобами. Спонукальними обставинами контрольно-наглядової діяльності є: потреба у створенні найбільш сприятливих умов для реалізації правових приписів у поведінці, діяльності різних суб'єктів суспільних відносин; забезпечення ефективності правового регулювання; відновлення режиму законності, правопорядку та державної дисципліни у разі їх порушення. Контрольні структури України: Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура, Рахункова палата законодавчого органу, аудиторські структури Національного банку України, податкова адміністрація та ін. Контрольну діяльність здійснюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак вона провадиться як у різному обсязі, так і в різних питаннях і сферах правового регулювання.

На цей час у світі склалися декілька видів контрольно-наглядової діяльності. Це - контроль за конституційністю законів та інших нормативно-правових актів (здійснюється Конституційним Судом або загальними судами; прокуратурою, спеціальними посадовими особами - омбудсменами та ін.). Це - фінансовий контроль як складова частина загального контролю (здійснюється фінансовими палатами (Австрія), генеральними контролерами (Колумбія), генеральними аудиторами (Нігерія) та ін.). Слід зазначити, що контрольно-наглядова діяльність держави набуває все більш важливого характеру. Поряд із законодавчою, виконавчою, судовою владою в демократично розвинутих державах контрольно-наглядова діяльність держави оформляється в нову галузь влади. Своєрідність контрольно-наглядової діяльності полягає в тому, що вона пронизує установчу діяльність, правотворчість, правозастосування та правосуддя своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню цих правових форм на належному організаційному рівні.

Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності є контрольно-правовий акт (рішення, постанова, подання, застереження, ухвала, повідомлення та ін.), який містить розпорядження констатуючого порядку, тобто встановлені внаслідок перевірки позитивні моменти, а поряд з ними правоохоронні розпорядження про усунення виявлених правопорушень.

Стадіями контрольно-наглядової діяльності (наприклад, прокурорського нагляду, судового і арбітражного контролю, державного контролю інспекцій) є: організаційно-підготовча; встановлення фактичних обставин справи та їх аналіз; вироблення і ухвалення рішення у справі; перевірка виконання рішення.

Установча діяльність - це правова форма діяльності держави, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень на формування, перетворення або скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посад.

Спонукальними обставинами установчої діяльності зазвичай є відповідні юридичні факти (наприклад, закінчення строку повноважень органів держави або строку призначення посадової особи). Безпосереднім призначенням установчої діяльності є кадрове забезпечення всіх ланок державної влади і управління. Визначальною стадією установчої діяльності є виборчий процес, який полягає у реалізації виборчих прав громадян на формування представницьких органів держави і вищих посад.

Установча діяльність надзвичайно різноманітна за своїм конкретним змістом, наприклад, діяльність по виборах президента, депутатів парламенту та органів місцевого самоврядування, діяльність по призначенню посадових осіб тощо.

Кінцевим юридичним результатом установчої діяльності є орган держави, посадова особа, інший суб'єкт, який виник. Наслідок може бути виражений також у факті реорганізації або ліквідації певного суб'єкта права.

До неправових форм діяльності держави відносять насамперед суто організаційну роботу, яка не потребує суворого юридичного оформлення, не пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій, що спричиняють правові наслідки, наприклад, культурно-масова, технічно-виконавча, організаційно-економічна, збройний захист країни. Організаційні форми здійснення функцій держави - це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків. Однак це не означає, що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом. Вона є підзаконною, здійснюється в рамках чинного законодавства і у межах компетенції того чи іншого органу. Правом тут регулюється лише загальна процедура здійснення дій. Здійснення організаційних дій - це повсякденні і різноманітні прояви управлінської діяльності, позбавлені юридичної оболонки. Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види організаційних форм.

2. Нормотворчість як правова форма діяльності: поняття, структура, особливості

2.1 Поняття нормотворчості

Нормотворчість - це врегульована законодавством діяльність уповноважених державних органів щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, які містять загальні правила поведінки (норми права). Основним призначенням цього процесу є надання формальної визначеності певним правилам поведінки, вдосконалення їх редакції, видання, зміна та скасування нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства.

Нормотворчість має особливі, притаманні лише їй ознаки:

1) здійснюється уповноваженими суб'єктами: а) державою, її органами (парламентом, урядом, міністерствами, місцевими адміністраціями тощо); б) громадянським суспільством (народом), його організаціями;

2) є формою владної вольової діяльності уповноважених суб'єктів, яка включає в себе вивчення, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, що виникають у суспільстві; є не диктатом волі уповноважених суб'єктів, а процедурою формулювання норм, котрі властиві соціальним відносинам, стали типовими діями їх учасників;

3) виражається у санкціонуванні існуючих чи встановленні нових, зміні чи призупиненні чинних і скасуванні застарілих правових норм на підставах, передбачених законом;

4) набуває завершення в письмовому акті-документі, що називається нормативно-правовим актом (законом). Результат нормотворчої діяльності може мати інші юридичні (зовнішні) форми вираження - нормативний договір, судовий прецедент, правовий звичай;

5) здійснюється (у значній частині) відповідно до правового регламенту, тобто з дотриманням процедури підготовки і прийняття акта.

2.2 Співвідношення нормотворчості і правоутворення

Проблема усвідомлення процесу правоутворення та генезису (походження) права розглядається сучасною юридичною наукою як одна з найскладніших.

Формування права - це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права. Через призму правоутворення з'ясовуються найхарактерніші ознаки та властивості права, висвітлюються різні аспекти його вияву в соціальному середовищі.

Зі змістовного погляду, правоутворення включає всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права:

1) його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах тощо);

2) існування у вигляді неінституціональних форм (правосвідомість, правові принципи, правові теорії та концепції, конкретні правовідносини тощо);

3) процеси виникнення юридичних моделей поведінки і їх фактичної реалізації.

Отже, правоутворення - це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямах. Тоді як нормотворчість це форма діяльності компетентних суб'єктів нормотворчості з підготовки, розробки, прийняття та офіційного оприлюднення норм права, яка заснована на пізнанні об'єктивних соціальних потреб та інтересів суспільства.

На мою думку правоутворення є набагато ширшим поняттям ніж нормотворчість. Правоутворення розглядає увесь процес виникнення і розвитку права, тоді як нормотворчість це лише процес закріплення права у нормативно-правових актах.

2.3 Різні форми нормотворчої діяльності залежно від типу правової сім'ї

Як один із видів нормотворчості судова практика грає помітну роль як джерело права в романо-германській правовій сім'ї, де визнається формальний пріоритет закону, суддя, не перетворюючись на законодавця, створює норми тоді і там, коли і де в суспільних відносинах існують прогалини, не врегульовані законом. Це робиться шляхом винесення судових рішень співвідносних з аналогією закону. Недарма статтею 1 Цивільного кодексу Швейцарії встановлено, що "... при відсутності закону і звичаю суддя повинен приймати рішення на підставі такого правила, яке він встановив, якби був законодавцем, слідуючи традиції і судовій практиці" [5, с. 24]. Але судова нормотворчість в цієї правової сім'ї допускається, по-перше, в рамках принципів права, встановлених законодавцем, по-друге, лише в тій мірі, в якій вони не коливають пріоритет і верховенство закону. Крім того, судова нормотворчість не повинна носити загально-універсального характеру. В країнах романо-германської правової сім'ї основним джерелом права визнається введений в дію закон, то роль і престиж судової влади в політичній системі дуже обмежені. При цьому представницькі органи державної влади та видавані ними акти займають домінуюче становище лише теоретично, а реально основна нормотворча діяльність виконується органами державного управління.

В англо-американській правовій сім'ї основною формою права виступає судовий прецедент (правила поведінки, сформульовані суддями в їхніх рішеннях по конкретній справі, які поширюються на аналогічні справи) - ця ознака дає підставу називати означену сім'ю правових систем прецедентною. Тобто право твориться у процесі вирішення судових справ, а не шляхом формулювання норм законодавцем, хоча в державі існують і інші форми права - статут (закон), конституційний звичай (конституційна угода), доктрина, міжнародний договір тощо.

Ще одним джерелом англійського права визнаються закони і підзаконні нормативні акти. Як відомо, писаної конституції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права та обов'язки підданих. Англійська класична теорія вбачає в законі другорядне джерело права, що здатне тільки доповнювати й вносити низку поправок до норм права, створених судовою практикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, що конкретизують принципи, відпрацьовані судовою практикою. Разом з тим, створені парламентом закони також дуже важливі й заслуговують, щоб їх дотримувались, але за умови відповідності нормам судової практики. У США на відміну від Англії прецедент дещо обмежений законодавством штатів і федеральним законодавством.

В сім'ях релігійного та звичаєвого права низький рівень нормативності пояснюється тим, що, перш за все, загальні правові засоби (а часто і не правові засоби) мають перевагу над спеціальними.

До сім'ї релігійного права відносяться правові системи таких мусульманських країн, як Іран, Ірак, Пакистан, Судан та ін., а також індуське право громад Індії, Сінгапуру, Бірми, Малайзії та іудейське право Ізраїлю. Головним творцем права є Бог, а не суспільство чи держава, тому юридичні розпорядження дані раз і назавжди, у них потрібно вірити та суворо дотримуватись. Також нормативно-правові акти (законодавство) мають вторинне значення.

Вчені-каноністи ХІХ - поч. ХХ ст.ст. у своїх працях або дотримувались певної правової концепції у розумінні джерел права, або ж узагалі намагалися уникати будь-яких визначень цієї категорії, посилаючись на істотні відмінності між світським і канонічним розумінням основних форм існування права. Позиції сучасних дослідників канонічного права за їх спрямуванням можна класифікувати на дві категорії: консервативну (передбачає синкретичний аналіз існуючих випробуваних часом авторитетних моделей певного явища) та еволюційну (представляє спробу піднесення за допомогою сучасних наукових методів категорійно-понятійного апарату канонічного права до сьогоденного рівня розвитку "світської" юриспруденції).

До сім'ї традиційного права відносяться правові системи Мадагаскару, ряду країн екваторіальної Африки і Далекого Сходу.

Серед ознак даної правової родини можна виділити такі:

- домінуюче місце в системі джерел права займають звичаї і традиції, які мають, як правило, неписаний характер і передаються з покоління в покоління;

- нормативно-правові акти (писані закони) мають вторинне значення, хоча останнім часом їх приймається все більше і більше;

- судова практика (юридичний прецедент) не виступає як основна форма права;

- юридична доктрина не відіграє істотної ролі в юридичному житті даних суспільств.

2.4 Тенденції розвитку і удосконалення нормотворчості

Те, що законодавство потребує постійного оновлення та удосконалення, а процес нормопроектування повинен зазнати позитивних змін, спрямованих на підвищення його результативності, не викликає сумнівів. І хоча у цих напрямах вже є певні зрушення на краще, водночас мають місце проблеми багаторічної давності.[15]

Відсутність системного підходу - чи не найбільша вада сучасного законотворчого процесу. Тільки будучи системним, право здатне продуктивно діяти у напрямі, визначеному законодавцем, реалізовувати його правову ідею та правові ідеали, а отже, спрямовувати розвиток суспільних відносин «за заданим курсом».

Для подолання цієї тенденції розробленню законопроектів повинен передувати процес розроблення концепції, стратегій, основних напрямів реалізації державної політики, інших програмних документів концептуального характеру, концепцій державних цільових програм. У такому випадку навіть законопроекти щодо внесення змін будуть відповідати єдиній, цілісній, чітко сформульованій меті, що безумовно сприятиме якості та ефективності прийнятих норм.

Особливе занепокоєння викликає наявність великої кількості змін у нещодавно прийнятих законах, що є не стільки об'єктивним показником динамічного розвитку суспільства, скільки недостатнього професійного рівня нормопроектувальника, особливо в частині знання нормопроектувальної техніки, прорахунків щодо очікуваних результатів.

На особливу увагу у нормотворчому процесі заслуговує законопроектна діяльність, в якій з огляду на місце закону у системі нормативно-правових актів та його універсальність, вартість будь-якої помилки надзвичайно велика. Але нормотворчість не можна зводити до законотворчості, остання є виключною монополією Верховної Ради України як вищого представницького органу держави. Нормотворчою діяльністю є як діяльність з розроблення, прийняття, скасування підзаконних нормативно-правових актів, так і діяльність з розроблення проектів законів.

3. Принципи і функції нормотворчості

3.1 Принципи нормотворчості

Принципи нормотворчості - загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, які слугують основними засадами імперативного характеру, на підставі яких створюються (розробляються, приймаються, вводяться в дію) нормативно-правові акти. Принципи здійснення нормотворчості, на сьогодні, відіграють надзвичайно важливу роль і значення. Адже закони народжуються та включаються до чинного законодавства внаслідок складної діяльності, яка загалом має назву нормотворчість. У процесі правотворчості формуються і затверджуються ті правові норми, які відповідають сучасному рівню суспільних відносин і сприяють їхньому впорядкуванню і прогресивному розвиткові.[4]

Важливо відзначити, що в сучасній цивілізованій державі нормотворчість повинна засновуватися на багатьох принципах, які передбачають найбільш характерні риси та ознаки цієї діяльності.

Виділяють дві групи принципів нормотворчості: демократичні та спеціальні.

В наукових публікаціях найчастіше виокремлюють такі загальнодемократичні принципи: законності, гласності, колегіальності, професійності, науковості тощо. Такі принципи нормотворчості безпосередньо взаємодіють з ідеями свободи, рівності, справедливості, тобто сприяють забезпеченню ідеалів права - втіленню принципів верховенства права правової держави в організації суспільного і державного життя.

3.1.1 Загальні принципи нормотворчості

До загальних принципів нормотворчості, які є концентрованим вираженням загальнолюдських цінностей, відносять:

1. Гуманізм - формування нормативно-правових актів на основі міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їх втілення в життя суспільства і держави.

2. Демократизм - встановлення і забезпечення вільного порядку розробки, обговорення і ухвалення нормативно-правових актів; створення законодавчих процедур, які забезпечували б вираження в законі волі народу, врахування свободи більшості при дотриманні прав меншості, погодженість інтересів суспільства, соціальних груп, людини; недопущення як незаконного тиску на законодавчу діяльність парламенту, так і свавілля з боку парламенту. Цей принцип означає також широку участь народу в обговоренні проектів законів, у консультативних і законодавчих референдумах; урахування альтернативних проектів законодавчих актів і громадської думки, підтримку народної нормотворчої ініціативи; зважене ставлення до парламентської опозиції.

3. Толерантність (цей принцип є продовженням і конкретизацією попередніх) - виявлення та урахування законоутворюючих погоджених інтересів, створення певних теоретичних конструкцій, загальної моделі вираження і захисту інтересів різних соціальних і етнічних груп, упорядкування соціальних, релігійних і етнічних конфліктів, компроміс інтересів. У сучасних умовах немає такої соціальної групи, задоволення інтересів якої (при ігноруванні інтересів інших груп населення) могло б забезпечити якість і ефективність результатів нормотворчості. Необхідна згода всіх основних соціальних прошарків суспільства, їх толерантність. За допомогою нормотворчості досягається авторитетне посередництво, спрямоване на примирення, рівновагу правомірних інтересів сторін.

4. Гласність - відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення, прозорість їх обговорення в парламенті. Гласність і відкритість дають можливість громадянському суспільству встановити контроль за законодавчим процесом, вчасно коригувати проходження нормативних актів.

5. Законність - додержання ієрархії нормативно-правових актів при їх складанні (нормопроектуванні) та прийняття їх законним шляхом відповідно до конституційно закріпленого процесу нормотворчості. Цей принцип означає, що всі звичайні закони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй і міжнародним угодам, укладеним за участю України. Акти органу нижчого підпорядкування не можуть суперечити акту вищого органу. Закони, ухвалені всеукраїнським референдумом з питань визнання нечинним будь-якого закону або окремих його положень, мають вищу юридичну силу стосовно закону, ухваленого Верховною Радою України. Принцип законності передбачає наявність механізму перевірки Конституційним Судом нормативно-правових актів щодо відповідності їх Конституції, а також можливість зміни закону чи припинення його дії винятково законом, який має однакову з ним або вищу юридичну силу.

6. Науковість - залучення до розробки нормативних актів (законів) кваліфікованих фахівців із відповідних галузей науки, котрі мають необхідні знання і досвід; наявність глибокої обґрунтованості відповідності нормативного акта потребам розвитку суспільства та інтеграції держави у європейський простір, що міститься в науковій концепції. Проведення наукової експертизи, проектів нормативно-правових актів (законів), щоб запобігти їх прийняттю з недостатньо обґрунтованими положеннями, прогалинами, суперечностями.

7. Професіоналізм - наявність не тільки знань, а й навичок, умінь зі складання нормативних актів, що передбачають залучення фахівців у відповідних сферах суспільного життя, врахування узагальненої практики реалізації чинних правових норм, у процесі якої виявляються їх помилки, прогалини, колізії, фактично недіючі норми, їх застарілість, невідповідність реаліям життя.

3.1.2 Спеціальні принципи нормотворчості

Cпеціальні принципи нормотворчості більш чітко та детально конкретизують цю діяльність та надають змогу в деталях відобразити сутність, призначення та цінність нормотворчості, на засадах яких цей процес має здійснюватися аби досягнути того бажаного результату.

До них відносять:

1. Принцип врахування національних інтересів. Він виділяється у зв'язку з тим, що національна правотворчість це процес, який полягає у формуванні власне норм національного законодавства і який здійснюється, як правило, всередині держави. Сутність цього принципу полягає в тому, що в процесі формування національного законодавства повинні враховуватися, насамперед, економічні, соціальні, культурні та політичні потреби, інтереси того народу (нації), який проживає на території відповідної держави. При цьому не повинні порушуватися їх права та свободи, встановлюватися належні, умови для духовного і матеріального розвитку як нації загалом, так і тих національних меншин, зокрема. Окрім цього запроваджуючи механізм імплементації норм та положень міжнародного права в національне законодавство та враховуючи тенденції розвитку міжнародного співробітництва, національна правотворчість має забезпечити гармонійне поєднання національних інтересів з міжнародними цінностями та стандартами. Цей принцип має забезпечити врахування особливостей менталітету народу, його культури та спиратися на духовну основу нації (мову, традиції, звичаї тощо) та виступати гарантом прав нації.

2. Принцип досконалості та лаконічності викладу нормативно-правових актів. Зрозуміле, просте та доступне формулювання норм права і точне їх викладення в нормативно-правовому акті, сприяє кращому і ефективному розумінню їх призначення, сутності та правового спрямування тими суб'єктами суспільства, для потреб яких розробляється, формується той чи інший нормативно-правовий акт. Правильне, точне розуміння норми сприяє правильному і ефективному її застосуванню та реалізації у регулюванні суспільних відносин відповідної правової сфери чи правової ситуації. Положення цього принципу зводяться до того, що в процесі розробки нормативно-правової бази повинен застосовуватися той понятійний апарат, який буде зрозумілим не лише особам, які володіють професійними знаннями в сфері юриспруденції, а й особам, які не мають відповідних спеціальних знань. Цей принцип також має забезпечувати повноту регулювання суспільних відносин, що передбачає наявність в одному нормативному акті всіх положень, які мають у повному обсязі, врегулювати певну сферу суспільних відносин і не мати вказівок та посилань на інші акти законодавства, а також створювати колізії в праві, а також гарантувати творчий, складний та науково-дослідний підхід до розробки та прийняття нормативної бази особами, на які покладаються завдання щодо формування норм національного законодавства.

3. Принцип врахування досвіду іноземних держав у процесі формування національного законодавства. Здійснення національної правотворчості можливе із врахуванням іноземного правотворчого досвіду. Це не заперечує той факт, що потрібно відмовитись від врахування інтересів і потреб народу держави та повністю перейняти досвід інших держав, але для кращого, оптимального формування національного законодавства можливе врахування певних аспектів здійснення процедури правотворчості іншими державами. Здійснення цього принципу надасть змогу уникнути певних правотворчих помилок, які можуть стати основою появи недосконалих правових норм, появи колізій у законодавстві, унеможливить або мінімізує неефективне правове регулювання. Цей принцип потребує врахування зарубіжного правотворчого процесу під час розробки, прийняття норм національного права і таким чином забезпечує відсутність негативного досвіду при врегулюванні аналогічних суспільних відносин.

4. Принцип відповідності потребам суспільства забезпечує врахування основних закономірностей політичного і соціально-економічного стану на момент прийняття нормативного акту під час здійснення правотворчості. При цьому повинні враховуватися інтереси переважної більшості населення - громадян, які проживають на території відповідної держави, для забезпечення і врегулювання інтересів і потреб яких приймається і формуються відповідні положення. Прийнятий нормативний акт має відповідати тим відносинам, на які спрямовується його регулятивна діяльність. Окрім цього, положення будь-яких нормативних актів мають відповідати потребам суспільства, зокрема відносно того, чи це стосується необхідності прийняття такого акта, визначення ефективності регулювання ним суспільних відносин і при цьому не порушуючи їх гармонії та стабільності. нормотворчість правоутворення закон юридичний

5. Принцип результативності. Суть цього принципу повинна чітко відображати мету та результат правотворчого процесу. Цей процес можливий лише за наявності реалізації двох шляхів. По-перше, мета правотворчості має бути спрямована на формування ефективного законодавства, яке відбувається шляхом введення нових норм, доповнення існуючих чи взагалі заміни застарілих. По-друге, результатом правотворчості, логічним завершенням цього процесу має бути формування досконалої стабільної правової бази, яка забезпечить механізм непорушності прав, свобод та інтересів громадян відповідної держави та гармонійності відносин між ними та державою.

6. Принцип відповідальності, який тісно переплітається із принципом результативності, відповідності потребам суспільства. Положення цього принципу повинні забезпечувати інформування суб'єктів про автора закону, який створюється відповідно до вимог тих чи інших суб'єктів, на захист прав яких чи реалізацію інтересів яких спрямована дія нормативного акта. Реалізація цього принципу зумовить інформування автора закону про існування відповідальності за створення недосконалого нормативного акта, при реалізації норм якого виникатимуть негативні наслідки. Тому закріплення цього принципу сприятиме стимулюванню авторів (розробників) підходити до цього творчого, складного процесу з «відчуттям» відповідальності, професіоналізмом та з врахуванням всіх об'єктивних потреб суспільства, а також надасть змогу уникнути некомпетентності, непрофесіоналізму при здійсненні процесу правотворчості.

3.2 Функції нормотворчості

Функції нормотворчості - напрями діяльності зі встановлення, зміни або скасування правових норм, створення і розвитку системи законодавства.

Основними ознаками функцій правотворчості є те, що вони найбільш рельєфно виражають сутність і зміст правотворчості, її призначення в суспільстві, а також її роль у процесі розвитку правової системи, є активним способом реалізації правотворчої діяльності та цілеспрямованими напрямами реалізації правотворчої діяльності, а також безпосередньо пов'язані з розвитком правової системи, знаходячись з нею в діалектичному взаємозв'язку[13].

Основні функції нормотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин - створення і ухвалення нових правових норм, що відбуваються в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і виникла необхідність в цьому вперше. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень виникла потреба в регулюванні відносин у цій сфері - з'явилося космічне право.

2. Функція оновлення існуючого нормативно-правового матеріалу, його деталізації (конкретизації) здійснюється відповідно до потреб суспільного розвитку внесенням змін і доповнень до приписів нормативно-правових актів; санкціонування вже існуючих норм, наприклад, правових звичаїв тощо. При цьому важливо не займатися оновленням заради оновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відображало б ці потреби. Тоді настає необхідність у внесенні змін і доповнень до відповідних законодавчих актів, уточненні і конкретизації чинних норм. Не повинно бути дисбалансу між темпами оновлення законодавства і рівнем розвитку суспільства. Деталізація (конкретизація) права відбувається також шляхом створення відповідних підзаконних актів, приписи яких деталізують (конкретизують) ті норми права, що закріплені у приписах законів. Оновленню нормативно-правового матеріалу сприяє скасування віджилих правових норм; анулювання, призупинення чи продовження дії (пролонгація) нормативного акта.

3. Функція усунення (заповнення) прогалин у праві - заповнення повного чи часткового пропуску в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм шляхом формулювання норм, яких бракує. Це є своєрідним оновленням нормативно-правового матеріалу, його удосконаленням. Як відшукується прогалина? Під час застосування норм права - у суді, адміністративній діяльності та ін. Для виявлення прогалин узагальнюється судова й адміністративна практика. Діяльність щодо усунення прогалин у праві здійснюють суб'єкти нормотворчості. Суб'єкти правозастосування можуть тільки долати їх.

4. Функція систематизації нормативно-правового матеріалу - облік, упорядкування, об'єднання, доповнення нормативно-правових актів. Організаційною формою цієї функції є кодифікація нормативно-правових актів, що передбачає обґрунтоване (побудоване на наукових принципах) його оновлення, усунення прогалин.

4. Види нормотворчості

4.1 Поняття видів нормотворчості

Принципи нормотворчості - загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, які слугують основними засадами імперативного характеру, на підставі яких створюються (розробляються, приймаються, вводяться в дію) нормативно-правові акти.

Загальні принципи нормотворчості є концентрованим вираженням загальнолюдських цінностей.Існує поділ видів нормотворчості за декількома критеріями:

- за юридичною силою;

- за способом нормотворчості;

- за суб'єктами нормотворчості;

- за характером виникнення та реалізації нормотворчих повноважень.

Заслуговує на увагу широкий перелік принципів законотворчості, що наводить В.Ф.Погорілко [11]. Він виділяє наступні принципи: законність, демократизм, гласність, гуманізм, соціальна справедливість, ефективність, науковість, стабільність, обгрунтованість (економічна, екологічна тощо), системність, наступність, постійність, професіоналізм, узгодженість законодавства, поступовість (поетапність), доступність, конструктивність, ієрархія законодавства, інформаційна забезпеченість законотворчості. Безперечно, означені принципи являються вихідними началами не лише законотворчої роботи, а й діяльності по розробці та прийняттю всіх інших, окрім законів, нормативно-правових актів.

4.2 Поділ за юридичною силою

За юридичною силою нормотворчість поділяється на конституційну, законодавчу і підзаконну.

1. Конституційна нормотворчість - це нормотворча діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям конституції, внесенням змін і доповнень до неї. У конституційній діяльності головну роль відіграє народ, що бере участь у конституційному референдумі, і парламент.

2. Законодавча нормотворчість - нормотворча діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів. Зміна законодавчих актів є складовою частиною законодавчої діяльності, і щодо обсягу текстів вона становить навіть її велику частку. У законодавчій діяльності України головну роль відіграє законодавчий орган держави - Верховна Рада. Вона володіє монопольною законодавчою компетенцією, тобто виключним правом на прийняття (зміну, доповнення, скасування) законів і колом повноважень з їх прийняття, передбачених Конституцією та іншими законами.

3. Підзаконна нормотворчість - нормотворча діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів. Підзаконна нормотворчість (нею займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, ухвалених парламентом. Юридична сила прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня та обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, котре кожний з них займає у системі органів держави (глава держави - Президент; виконавча влада загальнонаціонального масштабу - Кабінет Міністрів, центральні органи - міністерства, комітети; виконавча влада місцевого значення - Рада Міністрів АР Крим, голови державних адміністрацій на місцях; відділи, управління та інші служби місцевих органів виконавчої влади; керівники державних підприємств і установ як суб'єкти локальної нормотворчості).

4.3 Поділ за способом нормотворчості

За способом нормотворчості виділяють прийняття нормативних актів державними органами, санкціонування звичаїв державою та укладення нормативних договорів.

Однією з багатьох функцій, покладених на міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, є прийняття ними нормативно-правових актів на підставі й на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, обов'язкових до виконання на території України. Питання державної реєстрації регулюється Указом Президента України від 03.10.1992 № 493 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади", що був прийнятий з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій. Набувають чинності такі акти через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. [16]

Одним із видів нормотворчості є санкціонування звичаїв державою.

Правовий звичай - акт-документ, що містить норму-звичай (стійке правило поведінки, що склалося в результаті його багаторазового повторення), котра санкціонована державою і забезпечується нею. Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його інтересами і відповідають історичному етапу його розвитку. Правові звичаї в державно-організованому суспільстві виникають на основі норм-звичаїв лише після їх санкціонування державними органами. Тільки у такому випадку норми-звичаї набувають правового характеру, стають правовими звичаями (входять до звичаєвого права, що слугує джерелом права), мають посилання на них в нормативно-правовому акті, а їх додержання забезпечується примусовою силою держави.

Ще одним істотним видом нормотворчості є укладення нормативних договорів. Нормативно-правовий договір - це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру. Сутнісною ознакою, що відрізняє договір від правового акту, є його санкціонування декількома суб'єктами правотворчості. Нормативний договір може бути міжнародним, або ж це може бути договір у рамках однієї держави, наприклад, між федерацією і її суб'єктами.

4.4 Поділ за суб'єктами нормотворчості

Є декілька видів нормотворчості за суб'єктами, такі як безпосередня нормотворчість народу, нормотворчість державних органів, нормотворчість органів місцевого самоврядування та локальна нормотворчість.

Законотворчість народу (громадянського суспільства) - всенародний референдум. Це засадна конституційно-правова форма ухвалення законів та договорів громадянським суспільством (Конституція РФ прийнята всенародним референдумом; Маастрихтський договір у Франції та Ірландії затверджувався всенародним референдумом). В Україні рішення, ухвалені всенародним референдумом, мають найвищу юридичну силу і не потребують будь-кого затвердження парламенту, їх зміна, скасування можливі лише в результаті проведення повторного референдуму. На референдумі не можуть розглядатись питання стосовно амністії, податків та бюджету.

Нормотворчість державних органів складається знормотворчості глави держави, уряду, парламенту, центральних і місцевих органів виконавчої влади.

За своєю сутністю нормотворчість Президента України є юридичною діяльністю щодо втілення політичної волі глави держави у правових актах відповідної юридичної сили, легітимною формою реалізації його конституційних завдань, функцій повноважень. Тобто нормотворчість Президента України та її результати є юридичним вираженням реалізації його владних повноважень. Зміст нормотворчості Президента України визначається предметом правового регулювання його правових актів, тобто видами повноважень глави держави, реалізація яких здійснюється через видання, скасування відповідних правових актів чи внесення змін до них.

Нормотворча форма діяльності Кабінету Міністрів України реалізується шляхом прийняття постанов, які мають нормативний характер і приймаються з питань, що мають найбільш важливе значення, або розробки проектів законів чи актів Президента України. Проекти законів, що розробляються Кабінетом Міністрів і подаються на розгляд Верховної Ради Президентом України у порядку законодавчої ініціативи, направляються Кабінетом Міністрів до Адміністрації Президента України з дотриманням вимог, передбачених Положенням про порядок роботи із законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України, затвердженим Указом Президента України від 30 березня 1995 р. № 270/95. [21]

Нормотворчість центральних органів виконавчої влади виконує важливу роль у загальному механізмі правового регулювання та дії права. Вона слугує меті проведення у життя Конституції, законів України, актів вищих органів державної влади. Необхідність цього пов'язана з досить високим ступенем узагальненості регулятивних моделей законів, потребою регламентації тих аспектів суспільних відносин, які виявляються надто конкретними для законодавчого узагальнення, та відповідно вивільненням законів від регулювання процедурно-процесуальних і технологічних аспектів правовідносин. [18]

...