Інститут суб'єкта злочину

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття суб'єкта злочину

2. Вікові ознаки суб'єкта злочину

3. Осудність і неосудність

3.1 Поняття обмеженої осудності

3.2 Медичний критерій неосудності

3.3 Юридичний критерій неосудності

3.4 Поняття неосудності та її критерії

4. Поняття спеціального суб'єкта: стан та перспектива

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. З розвитком людства визначення того, хто вчинив злочин і підлягає за нього певному покаранню, проходило відому «еволюцію» (починаючи із тварин, які заподіювали шкоду господарству, і закінчуючи неживими предметами, що заподіювали шкоду людині, закликали до певних вчинків (наприклад, повстання) і навіть (в епоху середньовіччя) були залучені до чаклунства і потойбічних сил. Проте визнання на певному етапі розвитку кримінального права злочином діяння саме як вольового акту фактично «звузило» зміст суб'єкта злочину лише до людини (фізичної особи), наділеної «відповідальною волею», що виключало кримінальну відповідальність однієї людини за дії іншої (наприклад, батьків за дітей). Отже, на теоретичному і нормативному рівнях виникали питання, пов'язані з визначенням ознак суб'єкта злочину, їх змістовною характеристикою, а саме: про поняття «особистої відповідальності суб'єкта», здатність юридичної особи вчиняти злочин, доцільність притягувати до кримінальної відповідальності батьків за вчинки дітей, господарів за заподіяну тваринами шкоду, керівників підприємств за виробництво і реалізацію шкідливої продукції, жебраків за шкоду, заподіяну потребою прогодувати себе, тощо.

Суспільно небезпечні діяння роблять конкретні люди. Кожен випадок здійснення злочину має свої індивідуальні риси, у тому числі стосовні до характеристики особи, винного в цьому злочині. Кожна особистість має специфічними, тільки їй властивими ознаками, що складають її індивідуальність.

Всі індивідуальні характеристики не можуть знайти відображення в теоретичних і законодавчих конструкціях складів злочинів. У теорії карного права обрані найбільш типові властивості особистості злочинця, вони знайшли відображення в поняттях ознак суб'єкта злочину.

Суб'єкт злочину - це мінімальна сукупність ознак, що характеризують особу, що зробила злочин, що необхідна для залучення його до кримінальної відповідальності. Відсутність хоча б одного з цих ознак означає відсутність складу злочину.

Основними проблемами навчання про суб'єкта злочину на сучасному етапі розвитку законодавства залишаються питання осудності і встановлення ознак спеціального суб'єкта. Окремо варто виділити відповідальність осіб із психічними аномаліями, що не виключають осудності. [1;2;3]

Аналіз вітчизняного карного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що законодавці протягом всієї історії України постійно зверталися до кримінально-правових норм, що визначають ознаки суб'єкта злочину. При цьому перелік злочинних діянь постійно мінявся, а питання, зв'язані з кримінальною відповідальністю і покаранням суб'єкта злочини деталізувалися й уточнювалися на різних етапах розвитку держави, виходячи з задач, що коштують перед ним в області боротьби зі злочинністю.

Предмет. У КК 1960 р. поняття «суб'єкт злочину» взагалі не вживалося, а у КК 2001 р. положення, що стосуються суб'єкта злочину виділені у самостійний розділ IV під назвою «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)».

З огляду на сучасний стан української кримінально-правової науки основні проблеми, які стосуються суб'єкта злочину, можна звести до такого: можливість чи неможливість визнання суб'єктом злочину юридичних осіб, а також доцільність визнавати суб'єктом злочину фізичну особу в разі, коли такий злочин вчиняється від імені юридичної особи, на підставі спеціального розпорядження колегіального органу такої юридичної особи тощо; можливість зміни (у бік зниження чи, навпаки, підвищення) віку, з якого настає кримінальна відповідальність; зміна змісту осудності та неосудності особи залежно від вікових, професійних чинників; подальша конкретизація на законодавчому рівні поняття обмеженої осудності особи; визнання спеціальним суб'єктом злочину окремих категорій осіб та ін. [1;2;3]

Метою дослідження є з'ясування місця і ролі норм про суб'єкт злочину в структурі основних інститутів сучасного кримінального права, визначення системно-правових основ кримінальної відповідальності суб'єктів злочину. А також потрібно розкрити та проаналізувати поняття суб'єкта злочину з точки юридичного аспекту та як законодавчої моделі, та дати характеристику кожній з його ознак, розібрати все до найменших дрібниць.

суб'єкт злочин кримінальний право

1. Поняття суб'єкта злочину

Суб'єкт злочин - це особа, що зробила суспільно небезпечне діяння і здатне відповідно до закону понести за нього кримінальну відповідальність.

Відповідно до принципу провини до кримінальної відповідальності не можуть бути притягнуті неживі предмети, тварини, юридичні особи. Карний закон зв'язує відповідальність зі здатністю особи, що скоїли злочин, віддавати звіт у своїх діях і керувати ними, а такою здатністю володіють тільке люди. При залученні до кримінальної відповідальності юридичних осіб мети покарання (виправлення засудженого і попередження здійснення їм нових злочинів) виявилися б недосяжними, оскільки карне покарання покликане впливати лише на людей.

Суб'єктом злочину можуть бути тільке люди, що володіють здатністю усвідомлювати фактичний характер своїх дій (бездіяльності) і керувати ними, тобто тільки осудні особи. Провина, як у формі наміру, так і у формі необережності виключається у всіх випадках, коли особа в момент здійснення суспільно небезпечного діяння в силу свого психічного стану не усвідомлювало характеру своїх дій (бездіяльності) чи не могло ними осмислено керувати. Суб'єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.

Суб'єктом злочину може бути лише "осудна особа, тобто як під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними". Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб'єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб'єктами злочину (ч. 1 ст.20).

Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб'єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелік яких є вичерпним і зазначений у законі. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності.

Виходячи з усього сказаного, можна зробити висновок, що суб'єкт злочину це конкретна особа, якій притаманні певні соціальні властивості, їх сукупність утворює індивідуальний образ людини, який охоплюється поняттям "особа, яка вчинила злочин".

Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Окрім загального суб'єкта злочину існує і спеціальний суб'єкт. [4]

Здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними виникає в психічно здорових людей не з моменту народження, а по досягненні визначеного віку, оптимальною величиною якого є 16 років. До цього віку в людини накопичується визначений життєвий досвід, визначаються критерії сприйняття навколишнього світу, з'являється здатність усвідомлювати характер свого поводження з погляду корисності для навколишніх.

Дія КК України поширюється на громадян України, осіб без громадянства, іноземних осіб. Дипломатичні представники й інші особи, що користаються імунітетом, у випадку здійснення ними злочину в Україні, несуть відповідальність у відповідність з нормами міжнародного права. Однак імунітет зазначених осіб від карного переслідування не означає, що у випадку порушення ними кримінально-правових норм, вони не є суб'єктами злочинів. У цьому випадку має місце лише звільнення від кримінальної відповідальності по не реабілітують підставам.

Таким чином, до основних ознак суб'єкта злочини відносяться: фізичну особу, осудність і досягнення визначеного віку. Ці найбільш істотні ознаки всіх суб'єктів злочинів складають наукове поняття загального суб'єкта злочину. Факультативними ознаками суб'єкта злочини є ознаки спеціального суб'єкта.

Злочин - це завжди усвідомлене суспільно небезпечне діяння певної особи. Якщо виходи з поняття “злочину”, закріпленого статтею 11 КК України, що “злочином є передбачене Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину”, то необхідно констатувати, що суб'єкт злочину відноситься до обов'язкових ознак (елементів) складу злочину. [5]

У Кримінальному кодексі України закріплено поняття “суб'єкт злочину”. Стаття 18 КК передбачає, що “суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність”. Одночасно, у багатьох статтях Кримінального кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни: “особа, яка вчинила злочин” (ст. 187 ч. 2 КК: “розбій, вчинений особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм”), “особа, винна у вчиненні злочину”, “особа, яка засуджується”, “особа, яка засуджена” тощо.

На практиці поняття “суб'єкт злочину” широко застосовується в процесі аналізу по суті кожного скоєного злочину. Слідчий, суддя, прокурор, якщо не при порушенні кримінальної справи (кримінальна справа може бути порушена і за фактом скоєння злочину), то в процесі досудового розслідування і судового слідства детально досліджують наявність або відсутність як самого суб'єкта злочину, так і ознак, якими він повинен бути наділений. Поняття “суб'єкт злочину” широко використовується в учбових та наукових цілях як складова частина юридичної конструкції, що називається складом злочину.

Виходячи з важливості розглядуваного поняття, охарактеризуємо юридичні ознаки суб'єкта як елемента складу злочину.

Злочин неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб'єкт злочину є обов'язковим елементом складу злочину. Згідно з ч. 1 ст. 18 КК України, суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність.

У теорії кримінального права поряд з поняттям "суб'єкт злочину" виділяється поняття "особистість злочинця". У кримінально-правовому аспекті поняття "суб'єкт злочину" і "особистість злочинця" не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним. [6]

Якщо поняття суб'єкта злочину є важливим для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, то поняття особистість злочинця має кримінологічне значення. До кримінологічних ознак, які характеризують особу, що вчинила злочин, віднесено її соціальний статус; соціальні функції (ролі), які вона виконує в суспільстві; її морально-психологічну характеристику, що відображає її ставлення до соціальних цінностей, тощо. Поняттям "особа злочинця" широко користується наука кримінального права.

Відокремлення понять "суб'єкт злочину" і "особистість злочинця" необхідно для того, щоб повніше розуміти можливості і завдання кримінального законодавства. Ознаки суб'єкта злочину необхідні для вирішення питань кримінальної відповідальності, зокрема кваліфікації злочинів. З'ясування ж характеристик особистості злочинця може слугувати, наприклад, більш повному встановленню обставин вчиненого злочину, причин та умов, які йому сприяли, з метою призначення необхідного для виправлення винуватого покарання та запобігання вчиненню злочинів як засудженим, так й іншими особами.

Які ж вимоги ставить закон для наявності зазначеної здатності нести відповідальність? Іншими словами, які ознаки мають бути притаманні суб'єктові злочину?

Згідно з формулюванням ч. 1 ст. 18 КК України, суб'єктом злочину може бути: 1) особа фізична; 2) особа осудна; 3) особа, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за вчинене нею суспільно небезпечне діяння. Ці три ознаки є обов'язковими для кожного випадку оцінки наявності суб'єкта злочину, тобто вони повинні характеризувати кожну особу, яка вчинила злочин. Такі характеристики в кримінальному праві дістали назву обов'язкових ознак суб'єкта злочину. Якщо закон не вимагає додаткових ознак для наявності суб'єкта злочину, то людина, яка вчинила злочин і має зазначені вище ознаки, є загальним суб'єктом злочину.

При цьому для окремих складів злочину наявності у суб'єкта лише трьох обов'язкових ознак недостатньо. Тобто злочинець повинен мати ще одну (інколи більше) ознаку, яка обов'язково має бути притаманна особі, що вчиняє певний злочин (наприклад, лише службова особа може бути суб'єктом перевищення влади або службових повноважень).

Для наявності суб'єкта у злочинах, де виконавцем може бути не кожна людина, яка має зазначені вище три обов'язкові ознаки суб'єкта, особа повинна мати додаткові риси, що робить її так званим спеціальним суб'єктом злочину. [7]

Таким чином, четвертою факультативною ознакою (адже ця ознака притаманна суб'єктам не всіх складів злочину) є ознака спеціального суб'єкта злочину. Вказівка на ознаку суб'єкта злочину, що робить його спеціальним, дається в диспозиції відповідної статті Особливої частини КК України.

Злочини, де суб'єкт має мати додаткову ознаку, звуться злочинами із спеціальним суб'єктом. Згідно з ч. 2 ст. 18 КК України спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Усі ці ознаки мають бути обов'язково встановлені для визначення наявності суб'єкта злочину, а отже, і складу злочину як підстави кримінальної відповідальності.

Однак для індивідуалізації покарання, для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності і покарання, суду недостатньо знань про ознаки суб'єкта злочину.

У людини, щодо якої виноситься вирок, має бути встановлено і оцінено широке коло соціально значущих якостей, які створюють поняття "особа злочинця". Це соціально-демографічні ознаки, відомості, що характеризують життєвий шлях злочинця, взаємовідносини з іншими людьми, систему соціальних цінностей, стан здоров'я тощо.

Закон про кримінальну відповідальність вказує на необхідність враховувати особу винуватого (злочинця) в загальних засадах призначення покарання (ст. 65 КК України), у більшості обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання (ст. 66, 67 КК України), при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України).

Відомості про особу злочинця значною можуть впливати на можливість прийняття судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності за підставами, вказаними у ст. 45, 46, 47, 48 КК України, звільнення від покарання (ч. 4 ст. 74 КК України), звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75-79 КК України), умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК України), заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК України), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК України), звільнення від покарання за хворобою (ст. 84 КК України), звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК України), а також щодо зняття судимості (ст. 91 КК України).

Все це свідчить про те, що суб'єкт злочину як учасник кримінально-правових відносин перебуває у центрі уваги кримінально-правового регулювання з моменту виникнення цих відносин і до закінчення їх існування.

Першою обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є те, що ним може бути лише фізична особа, тобто людина. Сучасне кримінальне право України визнає лише індивідуальну кримінальну відповідальність фізичних осіб за вчинення ними злочинів.

У багатьох правових нормах як Загальної, так і Особливої частин КК України, вживаються щодо суб'єкта злочину, фізичної особи, спеціальні дефініції і різноманітна термінологія, яка відповідає змісту тієї норми, з якою закон пов'язує певні юридичні наслідки. Йдеться про вживання таких дефініцій і термінів: 1) особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин; 2) особа, яка вчинила умисний злочин; 3) особа, яка вчинила злочин з необережності; 4) особа, яка вчинила злочин у віці з 14 до 16 років; 5) особа, яка повторно вчинила умисний злочин і має судимість за умисний злочин (рецидив злочину); 6) особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру (ст. 93 КК України); 7) особа, до якої застосовується примусове лікування (ст. 96 КК України) ; 8) особа, що раніше була судима за вчинення певного злочину тощо. [8]

В юридичній літературі неодноразово зверталась увага на те, що у стародавні й середньовічні часи суб'єктом злочину могли виступати і тварини (щоправда, на теренах України таких випадків практично не зафіксовано). У країнах середньовічної Західної Європи досить поширеними були суди над тваринами. Суди світські судили тварин, що завдали смерть людині (найчастіше - бики, кабани), а суди духовні - тварин, визнаних джерелом громадських лих. Документально зафіксовано судові процеси над комахами і тваринами, що знищували посіви, виноградники тощо, так, наприклад, від XII до XVII ст. лише у Франції винесено більше ста смертних вироків тваринам. Криміналісти звертають увагу на те, що сьогодні можуть виникнути інші, сучасні, проблеми, пов'язані із застосуванням поняття.

Проте основним, що підкреслює значущість розглядуваної ознаки, є те, що суб'єктом злочину за чинним кримінальним законодавством України не може бути особа юридична. Кримінальної відповідальності вона нести не може (на відміну від відповідальності цивільно-правової). При цьому у деяких іноземних країнах кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключається.

Чинне кримінальне законодавство України виключає кримінальну відповідальність юридичних осіб (підприємств, установ, організацій будь-яких форм власності). Всі найважливіші інститути кримінального законодавства України (злочин, вина, відповідальність, покарання і його мета, загальні засади призначення покарання тощо) сформульовані винятково на застосування їх до фізичних осіб.

Якщо в діях, вчинених від імені юридичних осіб, є склад злочину, відповідальність мають нести конкретні фізичні особи, які в цьому винуваті. Лише таким чином може бути втілений у життя принцип індивідуальної особистої відповідальності. Так, за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ст. 212 КК України), за випуск або реалізацію недоброякісної продукції (ст. 227 КК України) тощо відповідальність мають нести не підприємства, установи, організації, а їх керівники.

2. Вікові ознаки суб'єкта

В основі визначення віку, по досягненні якого особа може бути притягнуте до кримінальної відповідальності, знаходиться рівень свідомості неповнолітнього, його здатність усвідомлювати що відбувається й у відповідність з цим осмислено діяти. Малолітні особи, не можуть бути суб'єктами злочину, тому що в силу свого віку не мають можливості в достатній мері усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками.

Важливою і невід'ємною ознакою суб'єкта злочину є вік осудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Зазначимо, що як теорія кримінального права, так і кримінальне законодавство різних правових систем, пов'язують із віком суб'єкта злочину настання кримінальної відповідальності. Приміром, згідно ст. 18 КК, кримінальній відповідальності підлягає особа, що вчинила злочин після досягнення встановленого законом віку (14 чи 16 років).

Кримінальний закон не містить спеціальної норми, що визначає поняття віку, він тільки вказує на вікові межі настання кримінальної відповідальності.

Отже, виходячи з вимоги кримінального закону, випливає положення про те, що особа, яка не досягла встановленого законом віку, та вчинила злочинне діяння, не може бути притягнута до кримінальної відповідальності і, таким чином, не є суб'єктом злочину.

Будучи однією з основ проблеми суб'єкта злочину, вік кримінальної відповідальності як у нашій державі, так і в багатьох країнах світу досить динамічний. Ця обставина, як видається, пояснюється, передовсім, волею законодавця, який виходить із відповідних історичних умов розвитку суспільства і кримінальної політики держави по боротьбі зі злочинністю на відповідних етапах його розвитку. При цьому, встановлюючи вік кримінальної відповідальності, законодавець враховує дані медицини, психології, педагогіки та інших наук, а також виходить з типових для більшості підлітків умов їхнього розвитку і формування на різних стадіях життєвого шляху.

У літературі можна зустріти неоднозначні судження про вік особи і здатності її нести кримінальну відповідальність у зв'язку із вчиненим злочином.

Говорячи про вік, слід насамперед визначитися зі змістом цього поняття, що, на думку законодавця, пов'язується зі здатністю особи, яка вчинила злочин, нести кримінальну відповідальність.

Ця ознака суб'єкта злочину вимагає більш повного вивчення, дослідження й осмислення не тільки з позиції науки кримінального права, а й медицини, психології, педагогіки й інших наук. Вік завжди характеризується і супроводжується усвідомленою вольовою поведінкою, а в момент здійснення злочину й заподіянням якої-небудь шкоди. З огляду на це слід зазначити, що поняття загальних ознак суб'єкта злочину, таких як вік і осудність, пов'язане з характеристикою інтелектуально-вольового відношення до дій і наслідків. Отже, розглядаючи вік з різних точок зору, необхідно на перший план висунути волю особи, яка вчиняє злочин, що, безсумнівно, лежить в основі її усвідомленої протиправної поведінки і має особливе значення для психологічного й кримінально-правового дослідження віку кримінальної відповідальності суб'єкта злочину. [9]

Слід зазначити, що як попередній кримінальний закон (КК УРСР 1960 p.), так і діючий КК, встановили загальний вік кримінальної відповідальності з 16 років. Кримінальна відповідальність неповнолітніх у віці 14 років визначається обмежено лише за ряд особливо небезпечних і поширених злочинів. При цьому законодавець вважав і вважає, що підлітки можуть у цьому віці контролювати свою волю і свою кримінальну поведінку вже на перших стадіях здійснення суспільно небезпечного діяння.

Звідси, визначаючи рамки і критерії кримінальної відповідальності, необхідно враховувати нарівні із біологічними і психологічними особливостями неповнолітніх злочинців їх інтелектуальний, а також освітній рівень на різних етапах життєвого шляху у зв'язку зі здійсненням ними злочинів.

Водночас визначення віку, з якого настає кримінальна відповідальність - це досить складна проблема, і з нею стикаються законодавці всіх країн. Викликає вона відповідні труднощі і в наш час. Мова в даному випадку йде про встановлення як нижніх, так і верхніх вікових меж кримінальної відповідальності. Звідси і спроби законодавців майже всіх країн світу, починаючи ще XVII-XVIII ст., встановити вікові межі притягнення до кримінальної відповідальності, незастосування кримінального покарання відносно дітей і підлітків.

У багатьох країнах світу як у минулому, так і в наші дні передбачені різні нижні межі віку кримінальної відповідальності.

Ще в XIX ст. спостерігалися істотні розходження в підходах до вирішення питання про вік кримінальної відповідальності. У різних країнах він встановлювався по-різному: в Італії, Іспанії - 9 років, Австрії, Голландії, Росії і низці інших країн - 10, Німеччині, Угорщині, Швейцарії тощо - 12, Туреччині - 13 років. Найвищий початковий вік кримінальної відповідальності передбачало законодавство Норвегії - 16 років.

У наш час у різних країнах світу початковий вік кримінальної відповідальності також визначається по-різному. Досить низькі його межі встановлені в Єгипті, Іраку, Лівані і низки інших країн північної Африки і Близького Сходу - 7 років. У деяких державах (у деяких штатах США, Франції, Узбекистані й ін.), мінімальний вік кримінальної відповідальності встановлений з 13 років. З 14 років встановлена кримінальна відповідальність за діяння, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, у Болгарії, Норвегії, ФРН, низці країн СНД і т. п.). У Данії, Фінляндії, Швеції й інших державах вік кримінальної відповідальності передбачений з 15 років. Однак у переважній більшості держав кримінальна відповідальність особи, що вчинила злочин, передбачена в законодавстві з 16 років.

Таким чином, підхід до визначення початкового віку кримінальної відповідальності по-різному визначався в різні історичні епохи і в різних країнах.

Не є винятком у цьому відношенні і наша держава. При цьому мінливість і динамічність підходів до визначення віку з якого встановлювалася кримінальна відповідальність у національному кримінальному законодавстві, так само, як і в закордонному, досить яскраво простежується у різні періоди розвитку країни.

Непорушність нижніх вікових меж кримінальної відповідальності, що існують тривалий період часу, навряд чи можна пояснити стабільністю законодавства. Тут скоріше слід говорити про недостатню вивченість цієї проблеми, тому що глобальні зміни, які відбуваються в усіх сферах життєдіяльності суспільства і, зокрема, у кримінальній політиці держави, головною метою якої є боротьба зі злочинністю, не можуть не впливати і на зміну нижнього вікового порога кримінальної відповідальності, який може коливатися як у бік зниження, так і у бік збільшення.

Таким чином, аналіз існуючої ситуації дає підстави зробити висновок, що законодавець безапеляційно встановив нижній віковий поріг кримінальної відповідальності на всі періоди часу існування нашої держави, забуваючи про те, що саме вік (як ніяка інша ознака суб'єкта злочину) найбільш динамічний і мінливий, як із погляду вдосконалювання кримінального законодавства, так і з погляду уточнення нижніх вікових меж кримінальної відповідальності в сучасних умовах боротьби зі злочинністю.

Не випадково в науці кримінального права, психології, медицині, педагогіці, кримінології питання про встановлення нижнього вікового порога кримінальної відповідальності визнається проблематичним. Рішення ж цієї проблеми має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення як для вдосконалення конкретних статей Кримінального кодексу, так і для вирішення загальних завдань боротьби зі злочинністю.

Деякі автори схильні вважати, що вже у 14-літньому віці підліток здатний у повному обсязі усвідомлювати і суспільну небезпеку і кримінальну протиправність всіх вчинених діянь, з огляду на це ратують за встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 14 років. Видається, що подібний підхід не може бути визнаний оптимальним. Він є проявом каральної позиції тих теоретиків і практиків, які помилково вважають, що кримінальне покарання здатне істотно впливати на динаміку і структуру злочинності.

Якщо питання про нижню вікову межу кримінальної відповідальності постійно вивчалось і продовжує вивчатись представниками різних галузей науки, то питання верхньої вікової межі незаслужено залишається поза увагою науковців. Це несправедливо. Загальновідомо, що вікові зміни в організмі і психіці особи здатні суттєво впливати на можливості аналізу нею об'єктивної дійсності, належним чином оцінювати ситуацію та реагувати на неї, керувати власною поведінкою. Це об'єктивно висуває необхідність вивчення питання про верхню вікову межу та внесення в разі необхідності відповідних коректив до законодавства про кримінальну відповідальність осіб, які досягли відповідного віку.

Вік у кримінальному законодавстві може розглядатись також як обставина, що визначає характеристики спеціального суб'єкта злочину. Для відповідальності за ряд злочинів необхідним є досягнення особою відповідного віку, який визначає можливість заняття тим чи іншим видом діяльності. Наприклад, для притягнення особи до кримінальної відповідальності за службові злочини необхідно, щоб особа досягла повноліття - 18 років, віку, з якого можливим є призначення на відповідні посади, а звідси і визнання особи службовою.

За загальним правилом досягнення віку настає з 00 годин наступного дня після дня народження особи. Якщо ж день народження особи невідомий, то за наслідками судово-медичної експертизи визначається рік її народження, а днем народження вважається 31 грудня визначеного експертами року народження. Таким чином у такої людини вік настає з 00 годин 1 січня наступного року. [10]

Як вже зазначалось, кримінальне законодавство 2001 р. суттєво розширило коло складів злочинів, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність із 14-річного віку. Якщо Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. передбачав відповідальність за 34 види складів злочину, то чинний КК України передбачає відповідальність за 47 складів злочину.

Стаття 22 ч. 2 перелічує склади злочинів, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність після досягнення особою 14-річ-ного віку. Це: умисне вбивство (статті 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122, частина друга статті 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (ст. 113). бандитизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), крадіжку (ст. 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186,262, 308), розбій (ст. 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя ст. 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя ст. 289), хуліганство (ст. 296).

Як бачимо, до переліку входять, з одного боку, найнебезпечніші, а з іншого,- найпоширеніші серед підлітків злочинні діяння.

Слід зазначити, що розширення кола злочинів, за які настає кримінальна відповідальність із 14-річного віку, виправдовується постійним і досить різким зростанням в Україні злочинності неповнолітніх. За ]0 років (з 1991 по 2001 р.) вона зросла майже на.

Однак цей напрям кримінальної політики не може бути визнаний оптимальним. Загальновідомо, що жорсткість законодавства не є фактором, що попереджує злочинність. Це з одного боку.

З іншого, не можна бути переконаним, що підліток 14 років у повному обсязі усвідомлює всі характеристики вчиненого ним злочинного діяння, що є обов'язковою умовою відповідальності за вчинений конкретний злочин. Скажімо, навряд чи в цьому віці неповнолітній усвідомлює зміст «представницької діяльності, пов'язаної з наданням правової допомоги» як підстави для здійснення посягання на життя особи, зміст поняття «представник іноземної держави» та т. ін. Разом із цим само посягання на життя особи повністю охоплюється свідомістю особи цього віку, що визначає можливість притягнення її до кримінальної відповідальності саме за ці дії. Тому не може бути визнано виправданим встановлення можливості інкримінувати підлітку кваліфікуючі обставини, які не охоплюються його свідомістю.

3. Осудність і неосудність

Понести кримінальну відповідальність за зроблене суспільно небезпечне діяння можуть лише осудні особи.

Особа, що зробила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, не може бути притягнуте до кримінальної відповідальності. Таким особам можуть бути призначені примусові міри медичного характеру, що не є покаранням.

Осудність - це такий стан психіки людини, при якому він у момент здійснення суспільно небезпечного діяння був здатний усвідомити характер свого поводження і керувати ім. Мається на увазі не тільки розуміння фактичної значимості своїх учинків, але і їхню соціальну значимість і при цьому свідомо керувати своїми діями, що властиво тільки психічно здоровим і розумово повноцінним людям.

Законодавче визначення поняття неосудності: “Не підлягає кримінальної відповідальності особа, що під час здійснення суспільно небезпечного діяння знаходилося в стані неосудності, тобто, не могло усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними внаслідок хронічного психічного розладу, тимчасового психічного чи розладу іншого хворобливого стану психіки”.

Розкриваючи поняття неосудності, наука карного права користається двома критеріями: медичним (біологічним) і юридичним (психологічним).

Юридичний критерій визначає суд, коли дає оцінку особі, що зробила суспільно небезпечне діяння, як не здатному усвідомлювати характер своїх дій і керує ними. [11]

Медичний критерій розкриває причини цієї нездатності: хворобливий стан психіки чи людини відставання в психічному розвитку особи, що скоїли суспільно небезпечне діяння. При цьому не усякий хворобливий стан психіки дозволяє визнати його несамовитим, а тільки те, що заважало йому правильно оцінювати свої вчинки. Осудність може бути присутнім при наявності будь-якого їхнього психічного розладів, перерахованих у законі. Так, у Л., засудженого, виявлені ознаки розумового недорозвинення (олігофренії) у стадії легкої дебільності. Зазначене психічне захворювання, як відбито у висновку судово-психіатричного експерта, не виключало для Л. можливості усвідомлювати фактичного характеру і суспільної небезпеки своїх дій і керувати ними, що і визначило висновок експертів і суду про його осудність у відношенні інкримінованого діяння.

Сучасна формула неосудності передбачає погодженого застосування юридичного і медичного критеріїв при рішенні питання про неосудність.

Неосудність установлюється ретроспективно і співвідноситься згодом здійснення суспільно небезпечного діяння. Наступне видужання особи не є підставою для залучення його до кримінальної відповідальності.

3.1 Поняття обмеженої осудності

Інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства. Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та /або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності: "підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною...".

Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.

Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.

Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак-інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність та вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.

Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Згідно із законом: "визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру". Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.

Положення щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеження осудності. Адже у п. З ст.93 КК йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.

Такі суспільно-небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст.96 КК, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. На відміну від них, до обмежено-осудних осіб (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічно-хворий у стані абсистенції не здатний керувати своїми суспільно-небезпечними діяннями), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.

Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки:

1) обмежена осудність пов'язана з наявністю в суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії;

2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається;

3) 3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.

3.2 Медичний критерій неосудності

Медичний критерій встановлює експерт, за допомогою прийомів і методик, розроблених наукою психіатрією.

Законодавцем в узагальненому виді даний вичерпний перелік різні форми хворобливих розладів психічної діяльності, що можуть супроводжуватися втратою здатності особи усвідомлювати свої чи дії керувати ними: хронічні психічні розлади, тимчасові психічні розлади, слабоумство, інший хворобливий стан психіки.

Хронічні психічні розлади є наслідком невиліковних чи тяжко хворих щиросердечних хвороб, що носять тривалий характер і мають тенденцію до наростання хворобливих явищ. Такими хворобами прийнято вважати: шизофренію, маніакально-депресивний психоз, параною, прогресивний параліч, як наслідок сифілісу мозку, що прогресує старече слабоумство й інші хвороби.

Тимчасовий психічний розлад - це розлад психіки людини, що протікає відносно швидкоплинно і, як правило, що закінчується видужанням. До таких розладів відносяться всі так називані виняткові стани: алкогольний психоз, біла гарячка, патологічне сп'яніння, реактивні симптоматичні стани (патологічний ефект, тобто розлад психіки, викликаний важким щиросердечним потрясінням).

Під слабоумством (олігофренією) розуміються різні форми стійкого, малообратимого у падку психічної діяльності з поразкою інтелекту і необоротних змін особистості людини. [12]

Слабоумство укладається в значному зниженні розумових здібностей і носить постійний характер. Воно може бути уродженим чи здобувається в перші три роки життя в результаті перенесених важких неврологічних захворювань (наприклад, менінгіту). Розрізняють три ступені поразки психіки людини при слабоумстві: дебільність (легкий ступінь), імбецильність (середній ступінь), ідіотія (найглибший ступінь поразки розумової діяльності).

3.3 Юридичний критерій неосудності

Безпосередньо відображаючи юридично значимі властивості психічних розладів, юридичний критерій підводить усе різноманіття психопатологічних проявів до єдиного знаменника і робить цей клінічний по змісту матеріал порівнянним із правовими поняттями і придатним для рішення правових задач. За допомогою юридичного критерію судово-психіатричні терміни “переводяться” на мову права, зрозуміла судовим органам.

Юридичний критерій неосудності укладається у відсутності в особи здатності усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) - це інтелектуальний момент, або керувати своїми вчинками - вольовий момент.

Зміст інтелектуального моменту свідчить про те, що особа не розуміє небезпеки свого поводження для суспільства.

Розлад інтелекту, як правило, викликає і розлад волі - особа не може керувати своїми вчинками. Однак бувають випадки, коли особа віддає особа у своїх діях, тобто усвідомлює характер свого поводження, але в силу хворобливого стану не може керувати своїми діями. Наприклад, такі стани виникають у людей, що страждають наркоманією в період наркотичного голодування. Особа гарна усвідомлює злочинність свого поводження при чи розкраданні вимаганні наркотичних коштів, але при цьому не здатно стримати себе внаслідок глибокої поразки сфери волі, викликаного наркотичною залежністю.

Уведення мнестичної ознаки юридичного критерію (здатність до запам'ятовування сприйнятих обставин) у теорії карного права не знайшло широкого поширення. Відсутність цієї ознаки не означає неможливості визнання особи суб'єктом злочину, хоча зазначена ознака буде істотною характеристикою обвинувачуваного в карному процесі.

Для визнання особи несамовитим потрібно наявність одного з ознак юридичного критерію в сполученні з одним з ознаки клініко-психологічної реальності у виді широкої поширеності в сфері права осіб із психічними аномаліями (прикордонними психічними розладами), що лімітують, але не позбавляють суб'єкта злочину цілком можливості регулювання свого поводження. Поняття “обмежена осудність” адекватно відображає і фіксує цю реальність для диференційованої правової оцінки дій суб'єкта злочину.

Загальна кількість осіб, визнаних судово-психіатричною експертизою обмежено осудними, у 2001 році склало 2,9 тисяч, а 2002 року - більш 3 тисяч чоловік. Однак застосування норми викликає значних труднощів. Відзначено багаторазові розбіжності експертних і судових оцінок.

Осудна особа, що під час здійснення злочину не могло повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, підлягає кримінальної відповідальності. Юридичний критерій обмеженої осудності - неповна міра усвідомлення фактичного характеру і суспільної небезпеки дій (бездіяльності) і керувати ними. Наявність юридичного критерію обмеженої осудності, як і у випадку встановлення неосудності, цілком залежить від наявності медичного критерію. [14]

Медичний критерій обмеженої осудності утворять, насамперед, порушення в інтелектуальній і емоційно-вольовій сфері, що не дозволяють повною мірою усвідомлювати свої вчинки і керувати ними.

Головною відмітною ознакою обмеженої осудності є можливість особи усвідомлювати свої дії, керувати ними, але в силу психічного захворювання в нього обмежена здатність до повноцінної психічної діяльності. Наявність медичного критерію обмеженої осудності як психічного захворювання і юридичного критерію як здатності хоч і не повною мірою, але усвідомлювати свої дії (бездіяльність), керувати ними обумовлюють можливість залучення особи до кримінальної відповідальності.

Концепція обмеженої осудності зв'язана з відносно неглибокими психічними розладами суб'єкта злочину (іменованими часто психічними аномаліями). У відмінності від розладів, характерних для несамовитих, психічне розлад, що не виключає осудності, не носить патологічного характеру, тобто не є хворобою. Зазначені аномалії характеризуються дисбалансом сил порушення і гальмування.

Психічні розлади, що не виключають осудності, до впливають над інтелектуальними можливостями особи, унаслідок чого протиправний спосіб зняття емоціогенної напруженості в конкретної емоціогенної ситуації стає для нього значно більш ймовірний і полегшений.

Аномалії психіки характерні для різних психічних конституцій і являють собою зовні велика розмаїтість. Однак, незважаючи на різноманіття психічних аномалій, вони можуть бути підрозділені на аномальні стани й аномальні процеси. Аномальні стани визначаються відносною сталістю психофізіологічних реакцій. На відміну від них процеси носять тимчасовий, непостійний характер і залежать від визначених біологічних факторів.

У силу різноманіття аномальних процесів і станів законодавець відмовився від їх перечневого методу, прийнятного для опису медичного критерію неосудності. Хворобливі стани, що характеризують неосудність, цілком конкретні і чисельно обмежені відомими в психіатрії хворобами.

До психічних станів аномального типу випливає, зокрема, відносити типи характеру - холеричний і меланхолійний, а також неврози, психопатії. До аномальних психічних процесів відносяться тимчасові психічні розвитку, що, однак, порушують баланс процесів порушення і гальмування. Деякі з таких аномальних процесів знайшли відображення в переліку обставин, що зм'якшують покарання. Це, наприклад, вагітність, при якій жінка найчастіше буває агресивна, протиправність чи аморальність поводження потерпілого, що може викликати стан афекту й інші.

Прикладом аномалій можуть служити акцентуалізації характеру, що представляють собою посилення окремих рис характеру до такого сильного ступеня, при якій адаптаційні можливості суб'єкта значно знижуються в умовах емоціогенної ситуації. Так, наприклад, у результаті судово-психіатричної експертизи К., обвинувачуваного, були встановлені такі його особистісні особливості, як демонстративність, егоцентричність, зневага загальноприйнятими нормами і цінностями, перевага зовнішньо обвинувачуваних форм емоційного реагування, підвищена дратівливість, уразливість, помисливість. Було констатовано, що у випробуваного мається психопробний синдром, що не дозволяє К. повною мірою керувати своїми діями.

Психічний розлад, що не виключає осудності, враховується судом при призначенні покарання і може служити підставою для призначення примусових мір медичного характеру.

3.4 Поняття неосудності та її критерії

Неосудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення суспільно-небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Неосудність виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, що прямо зазначено в законі: "не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру".[15]

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки. У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи. Відповідно до ст. 19 неосудність визначається щодо часу вчинення особою суспільно-небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами діяння порушувати питання про неосудність особи.

Медичний критерій неосудності характеризується навністю в особи одного із чотирьох видів психічних захворювань.

Хронічне психічне захворювання - це розлад психічної діяльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. В окремих випадках спостерігаються періоди тимчасового покращення стану хворого, так звані ремісії, але це не означає видужання. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, тощо.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визначається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає, часто як наслідок тяжких душевних травм, і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та інші.

Недоумство (олігофренія) -- це стійкий і такий, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності, хворобливий стан психіки. Розрізняють три ступені недоумства: легкий (дебілізм), середній (імбецильність) і глибокий, тяжкий ступінь розумової недорозвиненості (ідіотія).

Під іншим хворобливим станом психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абсистенції при наркоманії (наркотичне голодування) та інші. Це не психологічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.

Передбачені законом в альтернативі ознаки медичного критерію охоплюють всі можливі випадки хворобливого стану психічної діяльності людини. Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно-небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань. Медичний критерій виражено, таким чином, у діагнозі захворювання. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві - ст. 116).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність цього критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

...