Інститут суб'єкта злочину

Юридичний критерій неосудності виражається в здатності особи під час вчинення суспільно-небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного. [16]

Юридичний критерій неосудності включає в себе дві ознаки: інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно-небезпечного діяння. Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільне небезпечні.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т.ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок.

По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно-небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.

Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільне небезпечні.

Відомо, що вольове сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними.

Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абсистенції. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, ознак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.

Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч.2 ст.19) вони розділені між собою сполучником "або". У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи.

У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільно-небезпечного діяння своєї дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудність і неосудністю.

Для визнання наявності юридичного критерію достатньо встановити одну із названих його ознак -- інтелектуальну чи вольову. Сукупність медичного критерію (одного із чотирьох видів психічних захворювань) і юридичного критерію дає підстави для визначення особи неосудною, і вона у зв'язку з цим не підлягає кримінальній відповідальності.

Неосудність, так само, як і осудність, - юридичне поняття. У зв'язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством: "для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справах даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов'язково призначається експертиза". Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов'язковим для органів попереднього розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. "Вони можуть не погодитися з висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі".

Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею суспільно-небезпечного діяння. Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно-небезпечного діяння. До такої особи за рішенням суду, на підставі ч.2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, які не є покаранням. Передбачені такі види примусових заходів медичного характеру: "надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим чи суворим наглядом". Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держава від можливого повторення ним нових суспільно-небезпечних діянь.

"Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одержання така особа може підлягали покаранню"10. Застосування покарання до такої особи одразу, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

4. Поняття спеціального суб'єкта: стан та перспектива

Дослідження проблематики притягнення до кримінальної відповідальності спеціальних суб'єктів злочину поширилося у вітчизняній доктрині кримінального права у другій половині минулого століття і набуло особливої актуальності в умовах вдосконалення правозастосовної практики та використанні новітніх положень теорії кримінального права. Дослідження проблемних питань суб'єкта злочину завжди наражалося на необхідність детального аналізу спеціальних суб'єктів, оскільки за низку злочинів можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності тільки певні особи.

Дослідження проблем спеціального суб'єкта злочину обґрунтована і законодавчою регламентацією цього інституту, що є новелою вітчизняного КК, збільшенням обсягу кримінально-правової заборони на діяння таких суб'єктів.

Спеціальний суб'єкт - це особа, що володіє поряд з осудністю і віком кримінальної відповідальності також іншими додатковими ознаками, зазначеними в чи законі прямо випливають з нього, що обмежують коло осіб, що можуть нести відповідальність за дане суспільно небезпечне діяння.

Суспільно небезпечне діяння буде визнано злочином тільки тоді, коли в діянні будуть установлені всі ознаки складу злочину, у тому числі ознаки спеціального суб'єкта.

Ознаки спеціального суб'єкта - це конкретні особливості суб'єкта даного злочину, що виходять за рамки загальних вимог до суб'єктів інших злочинів. Вони характеризують дуже різноманітне коло властивостей суб'єкта.

При цьому законодавець не випадково встановлює кримінальну відповідальність стосовно до кожного конкретного складу. По-перше, у реальній дійсності злочину відбуваються саме тими особами, з якими зв'язана можливість залучення до кримінальної відповідальності. Наприклад, військовий злочин. По-друге, деякі діяння досягають того ступеня суспільної небезпеки, що викликає необхідність установлення кримінальної відповідальності, лише коли вони зроблені особою, що володіє ознаками спеціального суб'єкта. Наприклад, хабар може одержати й особа, що не є посадовим. Однак суспільну небезпеку хабар здобуває тільки тоді, коли вона прийнята посадовою особою, оскільки вона порушує нормальну діяльність державного органа і дискредитує його в очах суспільства.

Правове значення загальних і спеціальних ознак суб'єкта злочину неоднаково. Відсутність хоча б одного з загальних ознак суб'єкта означає разом з тим і відсутність складу злочину. При відсутності ознак спеціального суб'єкта злочину виникає інша ситуація: в окремих випадках відсутність цих ознак цілком виключає кримінальну відповідальність, в інші - міняється лише кваліфікація злочину.

При визначенні ознак спеціального суб'єкта важливе значення мають положення, що містяться у відомчих нормативних актах: статутах, положеннях, інструкціях і наказах, що визначають службові повноваження тих чи інших працівників підприємств, установ, організацій. Суд при кваліфікації суспільно небезпечного діяння зобов'язаний розглянути власне кажучи й обговорити характер тих спеціальних обов'язків, повноважень, що покладені на відповідного працівника. При цьому дані відомчих нормативних актів повинні прийматися судом як один з аргументів того чи іншого рішення питання. Не виключена можливість, що суд, оцінивши власне кажучи ті дії, що робив винний, у якійсь частині не погодитися з відомчою кваліфікацією працівників підприємства, установи, організації і, результату з оцінки чинених особою дій, чи не визнає, навпроти, не визнає його спеціальним суб'єктом злочину. [17]

Ознаки спеціального суб'єкта в теорії карного права одержали назва факультативних ознак у загальному понятті складу злочину, оскільки вони не є обов'язковими для всіх конкретних складів злочинів.

Ознаки спеціального суб'єкта можуть бути класифіковані по наступним підставах:

1) по половій ознаці: чоловік

2) по державно-правовому положенню: громадянин, іноземний громадянин, особа без громадянства;

3) по родиний стані: чи батьки особи, їх що заміняють, діти;

4) стосовно військового обов'язку: призовник, військовослужбовець);

5) по посадовому положенню: посадова особа, дізнавач, слідчий, суддя, прокурор, працівник міліції, механік, командир повітряного судна;

6) по професійних обов'язках: лікар, інші медичні працівники;

7) по особливому положенню особи, зв'язаному зі здійсненням злочину: особи, що відбувають покарання, раніше суджені, рецидивісти, засуджені за тяжкі злочини, обличчя, що знаходяться під стражів;

8) по характері виконуваної роботи: особа, якій зведення, що складають державну таємницю, були довірені по чи службі роботі, член виборчої комісії, працівник торгівлі і інші.

Протягом всієї історії карного законодавства проглядається стійка тенденція до збільшення кількості складів зі спеціальним суб'єктом. Діючий КК містить близько 40 % складів зі спеціальним суб'єктом.

В Особливій частині КК України виділені дві глави, що містять цілі системи норм зі спеціальним суб'єктом: злочину проти державної влади, інтересів державної служби і служби в органах місцевого самоврядування злочину проти військової служби.

Вищі судові органи неодноразово звертали увагу на необхідність встановлення ознак спеціального суб'єкта.

В даний час у практиці судових і слідчих органів виникають труднощ при кваліфікації посадових злочинів, зв'язані з мінливістю нормативних актів, що регулюють правовий статус державних службовців. Крім того, маються неясності в питанні тім, кого вважати посадовою особою. Для рішення зазначених проблем необхідно залучати велика кількість нормативних актів, у тому числі відомчих.

Питань спеціального суб'єкта злочину дало підстави зробити висновок, що актуальність проблеми, яка визначена у вступі, повністю підтвердилась. Дослідження показало, що основна проблема законодавчої дефініції спеціального суб'єкта злочину полягає у тому, що немає можливості однозначно відповісти на питання, якими ж саме ознаками, відмінними від ознак загального суб'єкта злочину, наділений спеціальний суб'єкт злочину.

Так, доктринального поняття «спеціальний суб'єкт злочину» збігається з поняттям «загальний суб'єкт злочину зі спеціальними ознаками», оскільки саме наявність додаткових спеціальних ознак (одиничних чи альтернативних) загального суб'єкта злочину дозволяє встановлювати коло осіб, які можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності у конкретних випадках. Проте, спеціальні ознаки суб'єкта злочину, що передбачені диспозицією статті Особливої частини КК України або випливають з її змісту, є такими у складі злочину лише за умови їх конструктивної сумісності з об'єктом та об'єктивною стороною складу злочину.

Встановлено, що різноманітність комбінацій ознак спеціального суб'єкта злочину в конструкціях диспозицій значно збільшує потенціал індивідуалізації кримінального закону в ракурсі спеціального суб'єкта злочину, збільшує можливості всебічно і одночасно „прицільно” охороняти ті цінності, які найбільше цього потребують.

Спеціальні ознаки суб'єкта у конструкціях складів злочину зафіксовано неодноманітно. У переважній більшості норм їх визначено прямо, тобто безпосередньо зі змісту правової норми вбачається, що суспільно небезпечне діяння, що відповідає описаному у ній складу злочину, може вчинити лише певна особа, властивості якої прямо названі у цій або інших нормах Особливої частини КК України.

Спеціальні ознаки суб'єкта злочину за критерієм ступеня тлумачення, необхідного для їх чіткого встановлення та з'ясування нормативного змісту, поділяються на: 1) спеціальні ознаки, названі прямо і такі, що не вимагають додаткової інтерпретації правової норми; 2) спеціальні ознаки, прямо в диспозиціях не зазначені і такі, що вимагають тлумачення змісту складу злочину.

У співвідношенні спеціальних ознак суб'єкта злочину з іншими елементами складу злочину встановлено, що об'єкт і об'єктивна сторона злочину виступають опосередкованими носіями інформації про юридичний обсяг і зміст прямо не названих в диспозиціях кримінально-правових норм додаткових ознак суб'єкта, що є основою встановлення та з'ясування останніх в кожному конкретному випадку. Суб'єктивна сторона складу злочину не є визначальним елементом у встановленні спеціальних ознак суб'єкта або у з'ясуванні їх юридичного змісту, проте як ланка взаємопов'язаної системи вона від спеціальних ознак суб'єкта злочину не відмежована і співвідноситься з ними через фактор усвідомлення чи відсутності усвідомлення особою наявності у неї спеціальних ознак суб'єкта злочину, що впливає на кваліфікацію.

Критерії класифікації видів спеціального суб'єкта розподіляються на дві групи: відповідно до форми відображення його ознак у кримінальному законі та за юридичним змістом його ознак.

Спеціальні суб'єкти злочину поділяються за ознаками:

? службового становища особи,

? положення особи у господарських відносинах,

? вчинення особою злочину раніше,

? виконання особою спеціальних функцій (обов'язків).

На розвиток класифікації спеціальних (спеціально-конкретних) суб'єктів злочину пропонується визначити спеціально-конкретного суб'єкта злочину як спеціального суб'єкта злочину, якому крім загальних і спеціальних ознак суб'єкта злочину у момент вчинення злочину додатково притаманні конкретно-визначені у диспозиції статті Особливої частини КК України властивості.

Характер та механізм утворення юридичного змісту обмежувальних ознак спеціальних суб'єктів злочину - осіб, які виконують спеціальні функції (обов'язки), - є критеріями узагальнення цих суб'єктів злочину в одну групу, що поділяється на підгрупи за видами обмежувальних ознак:

? діяльність у сфері експлуатації транспорту;

? професійне становище у сфері медичної діяльності;

? виконання спеціальних функцій (обов'язків).

Особливістю вчинення службових злочинів є та, що їх соціальна сфера та здатність службових осіб вплинути на події не обмежена службовими обов'язками та функціями, тобто службова особа для досягнення злочинної мети здатна використовувати „владу авторитету” своїх службових повноважень для впливу на події за їх так би мовити офіційними межами.

Аналіз ознак спеціального суб'єкта у військових злочинах засвідчив, що незалежно від того, чи була особа призвана на військову службу відповідно до чинного законодавства України, чи ні, необхідно визнавати її здатною вчинити військовий злочин, а відтак і спеціальним суб'єктом. Винятком є випадки, коли вчинене діяння є прямим наслідком хвороби або фізичних дефектів суб'єкта, визнаного на цій підставі непридатним до військової служби. У цьому та інших подібних випадках діяння розглядається як таке, що вчинене без вини, а тому і не утворює складу злочину.

Передбачені нормами Особливої частини КК України види множинності злочинів є вказівкою на наявність у суб'єкта злочину певних властивостей - вчинення в минулому злочину, які з урахуванням законодавчих положень щодо визначення множинності злочинів враховуються при застосуванні норм кримінального права. Тобто такі певні властивості особи є спеціальними ознаками суб'єкта злочину. Однак, необхідно враховувати, що відповідно до ч. 2 і ч. 4 ст. 32 КК України такі спеціальні ознаки при застосуванні кримінально-правої норми оцінюються з врахуванням їх положень, і особа не здатна їх набути при вчиненні продовжуваного злочину та якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято.

Спеціальний рецидив злочинів, передбачений окремими статтями Особливої частини КК України, є вказівкою на вчинення особою в минулому певного умисного злочину, за який її було засуджено, і судимість за цей злочин, яку на час вчинення нового злочину не знято і не погашено. Відповідно передбачений нормами Особливої частини КК України спеціальний рецидив у складі злочину є вказівкою на спеціальну ознаку суб'єкта злочину - наявність у особи судимості за вчинення певного злочину.

Тільки повнолітній вік особи законодавцем визначено в низці складів злочину як додаткову властивість певної особи і спеціальну ознаку суб'єкта злочину.

Встановлення ознак спеціального суб'єкта злочину у ряді випадків має пріоритетне значення для кваліфікації злочину, що обґрунтовується оптимальною послідовністю процесу кваліфікації злочину за окремими елементами складу злочину. Відсутність таких ознак у певних випадках є підставою для твердження про відсутність у діянні особи складу злочину, що має наслідком або закриття кримінальної справи, або винесення виправдувального вироку. Водночас при відсутності необхідних ознак спеціального суб'єкта не виключається кримінальна відповідальність за інший злочин (при наявності відповідних ознак його складу).

Властивості особи, які виражаються як спеціальні ознаки суб'єкта злочину, є своєрідним балансом у реалізації кримінально-правової політики, зокрема, у сфері визначення кола діянь, віднесених до категорії злочинних (криміналізація і декриміналізація).

Висновки

Реалізація конституційних принципів побудови демократичної держави вимагає законного й обґрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності. Суспільно небезпечне діяння і суб'єкт злочину -- нероздільні поняття кримінального права, пов'язані з багатьма його інститутами, а також іншими юридичними дисциплінами.

Таким чином, необхідність розробки вчення про суб'єкта злочину обумовлена динамічністю кримінального законодавства, що вимагає постійного вдосконалювання, особливо коли мова йде про питання кримінальної відповідальності стосовно осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння.

Дослідження набуває особливої актуальності на тій підставі, що прийнятий 5 квітня 2001 року Кримінальний кодекс України впровадив у правову дійсність ряд новел, котрі визначають поняття спеціального суб'єкта злочину, що встановлюють нові види спеціальних суб'єктів, у раніше діючому законодавстві не зазначених.[18]

Виділення ознак суб'єктів злочинів має важливе значення при кваліфікації злочинів, оскільки ознаки, зазначені в конкретному складі злочину, набувають обов'язкового значення при кваліфікації діяння за статтею Кримінального кодексу.

Однак слід зазначити, що в більшості випадків або проводився аналіз спеціальних ознак суб'єктів окремих видів злочинів, особливості їхньої кваліфікації, або проблематика суб'єкта розглядалася як окремий випадок характеристик складу злочину.

Питання про доцільність запровадження інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб активно обговорюються і вченими країн пострадянського простору, зокрема й України.

Можливість поширення на юридичних осіб кримінальної відповідальності обговорюється в наукових колах на найвищому рівні. Проект КК України, розроблений робочою групою під керівництвом В. Смітієнка, суб'єктом злочину визнає і юридичну особу . Проте, на відміну від адміністративістів, спеціалісти з кримінального права не так одностайні у підтримці цієї ідеї.

Я вважаємо, що достатніх підстав для запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб немає. Головна причина криється у сутності юридичної особи, яка є особливою цивільно-правовою формою реалізації інтересів своїх засновників. Будь-які дії вона вчиняє через свої органи, які врешті-решт складаються з людей (фізичних осіб). Саме вони визначають (формують) волю юридичної особи та виражають її зовні шляхом вчинення певних юридичних дій. Отже, “мислять” за юридичну особу завжди люди. Суб'єктивна ж сторона, яка є обов'язковим елементом усіх складів злочинів, передбачає психічне ставлення особи до свого діяння і його протиправних наслідків. Юридична особа не може мати психіки, отже, вона не може бути визнана суб'єктом злочину. Цей аргумент намагаються спростувати прихильники запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб і відзначають, що цивільно-правова відповідальність теж настає за умови вини. Якщо існує вина в цивільному праві, то така сама конструкція вини юридичної особи може застосовуватися і в кримінальному праві. Але цивільно- правова відповідальність юридичної особи має особливу природу, оскільки для неї характерно, по-перше, що це є відповідальність перед конкретною особою, якій завдано шкоду діями працівників юридичної особи, по-друге, що притягнення до відповідальності відбувається за бажанням особи, права якої порушені, по-третє, що після відшкодування шкоди юридична особа вправі заявити регресні вимоги до винного працівника.

Кримінальна відповідальність -- це відповідальність за порушення публічних норм, а не прав та інтересів конкретної особи. До цього виду відповідальності особа притягується компетентним державним органом. Це відповідальність перед державою. Вона має зовсім інші цілі. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару й виправлення, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Отже, головною метою застосування кримінального покарання є перевиховання злочинця. Чи можливе досягнення такої мети покарання щодо юридичної особи?

Основними видами покарання для юридичних осіб передбачалися б такі: штраф, який встановлювався б у розмірі, що відповідав би частині або повній кількості річного доходу юридичної особи; заборона займатися певною діяльністю, що полягає у встановленні заборони укладати певні види угод, випускати акції або інші цінні папери, отримувати державні дотації, пільги і переваги від держави або займатися іншими видами діяльності безстроково, або на строк до п'яти років; ліквідація юридичної особи, тобто припинення діяльності юридичної особи, яка призначалась би в тих випадках, коли суд визнає, що тяжкість вчиненого злочину унеможливлює збереження юридичної особи та продовження її діяльності.

Види покарання, що застосовуються в країнах, які визнають юридичну особу суб'єктом злочину, мають переважно майновий характер. У кримінальних справах проти юридичних осіб у Франції перевагу в усіх випадках надавали штрафу. Отже, притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності полягає у застосуванні санкцій майнового характеру. їх відмінність від цивільно-правових санкцій полягає лише в тому, що вони стягуються на користь держави. Якщо злочином потерпілому заподіяно майнову шкоду, вона відшкодовується на підставі заявленого в кримінальній справі цивільного позову (ст. 28 КПК України). Як цивільного відповідача може бути визнано і громадянина, і юридичну особу. Якщо особа не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, вона має право пред явити його в порядку цивільного судочинства.[19]

Відтак, якщо йдеться про відшкодування завданої злочином майнової шкоди, то сучасне кримінальне процесуальне законодавство передбачає можливість її стягнення і з юридичної особи. Для потерпілих не має значення, чи визнана вона суб'єктом злочину, -- головне, чи є можливість застосувати до неї санкції майнового характеру, що стягуються в користь держави. Отже, щодо юридичних осіб не можливе досягнення основної мети покарання. Кримінальна відповідальність є персональною. До неї притягаються лише ті особи, у діях яких наявні всі елементи складу злочину, у тому числі вина. Вина ж юридичної особи -- це вина її працівників. Проте її відповідальність -- це відповідальність за працівника. За словами С.В. Познишева, змішати винність усіх членів колективу і вивести з цього якесь визначене ціле неможливо, вина кожного має свій особливий відтінок. Якщо ж визнати, що фізичні особи, які входять до складу юридичної особи, повинні відповідати кожний згідно зі своєю виною, то втрачається сенс відповідальності юридичних осіб. Тому визнати юридичну особу суб'єктом злочину означає відмовитися від принципу персональної відповідальності в кримінальному праві. Аналогічної позиції дотримуються й інші вчені . Отже, на підставі вищевикладеного ми вважаємо, що юридичні особи не можуть бути визнані суб'єктами кримінальної відповідальності.

Значимість отриманих результатів дослідження полягає в тому, що в роботі визначені концептуальні проблеми кримінально-правового регулювання інституту суб'єкта злочину, що можуть служити відправним моментом у подальших дослідженнях проблем кримінальної відповідальності суб'єкта злочину в українському законодавстві. Окрім цього положення, що містяться в роботі можуть використовуватися при здійсненні нормотворчої діяльності, при удосконалюванні проектів нормативних актів.

Отже, суб'єкт злочину в кримінальному законодавстві - це один з обов'язкових елементів складу злочину. У кримінально-правовій теорії суб'єктом злочину визнається особа, яка володіє сукупністю ознак, що дають підстави для її притягнення до кримінальної відповідальності. КК 2001 р. не лише визначив поняття суб'єкта злочину, але й передбачив у Загальній частині окремий розділ IV, в якому врегульовані всі основні питання щодо цього поняття, а саме питання: розуміння сутності суб'єкта злочину (ст. 18 КК); осудності (ст. 19 КК); обмеженої осудності (ст. 20 КК); особливості кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп'яніння (ст. 21 КК); віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК).

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК, загальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Це законодавче визначення дає можливість виділити три обов'язкові групи ознак, що характеризують суб'єкт злочину. Він (суб'єкт) повинен бути: 1) фізичною особою; 2) осудним; в) досягти віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта.

Список використаних джерел

1. Конституція України.

2. Кримінальний кодекс України.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України.

4. Антонян Ю.М., Бородін С.В. Злочинність і психічні аномалії / Отв. ред. И.Л. Кудрявцев. М.: Наука, 1998. 206 с.

5. Богомягков Ю.С. Кримінально-правова неосудність: критерії й ознаки // Радянська держава і право. 1997. № 4. С. 103-108.

6. Гришковец А.А. Правове регулювання державної служби // Журнал українського права. 2000. № 7. С. 24-36.

7. Егорова Н. Суб'єкт злочинів проти інтересів служби // Законність. 2000. № 9. С. 33.

8. Іванов Н.Г., Брыка И. Проблеми обмеженої осудності // Законність. 2001. № 10. С. 9-10.

9. Іванов Н.Г Відповідальність за злочини, зроблені в стані сп'яніння // Законність. 2000. № 3. С. 43-45.

10. Іванов Н.Г. Кримінальна відповідальність осіб з аномаліями психіки // Держава і право. 2000. № 3. С. 72-79.

11. Коментар до Кримінального кодексу України / Під общ. ред. Ю.И. Скуратова, В.М. Лебедєва. М.: Инфра-м-норма, 2001. 832 с.

12. Крепицкий И. “Посадова особа” у карному праві (еволюція поняття) // Законність 2001. № 10. С. 21-26.

13. Коментар до Кримінального кодексу України. (2-е вид., перероб. та доп.) / За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка. К: Дакор, 2008.

14. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. К.: Атіка, 2010.

15. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Х., 2005.

16. Збірник Постанов Пленуму Верховного суду України (1972-2007). Х.: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. 720 с.

17. Бараненко Д.В. Визначення спеціального субєкта злочину за кримінальним правом України // Правова держава. 2003. № 6.

18. Бараненко Д.В. Ознаки спеціального субєкта злочину в системі елементів складу злочину // Правова держава. 2004. № 7.

19. Бараненко Д.В. Спеціальний субєкт злочину за новим кримінальним законодавством України // Правова держава. 2002. № 5.

20. Бараненко Д.В., Магарін М.С. Службова особа в інституті спеціального субєкта злочину: кримінально-правова і кримінологічні характеристики // Прокуратура. Людина. Держава. 2004. № 8.

21. Іванов Н.Г Відповідальність за злочини, зроблені в стані сп'яніння // Законність. 2000. № 3. С. 43-45

22. Куц В.М. Теоретико-прикладні аспекти проблеми субєкта злочину // Вісник Університету внутрішніх справ. 1996. Вип. 1.

23. Лазарев А. Н. Субъект преступления. М., 1981.

24. Лейкина Н.С. Личность преступника и уголовная ответственность. Л., 1968.

25. Матишевсъкий П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: К.: АСК, 2001.

26. Мельник В. До проблеми обмеженої осудності // Право України. 1999. №1. С. 102-105.

27. Орлов В.С. Субъект преступления по советскому уголовному праву. М., Госюридиздат, 1958.

28. Павлов В.Г. Субъект преступления и уголовная ответственность. ? СПб.: Издательство «Лань», 2000.

29. Приходько Т. Фізіологічний афект - одна з підстав визнання особи обмежено осудною // Право України. 2001. № 1. С. 53-55.

Размещено на Allbest.ru