Роль правопорядку в правовій системі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття та зміст правопорядку

1.1 Поняття та ознаки правопорядку

1.2 Зміст і форма правопорядку

1.3 Структура та види правопорядку

1.4 Функції та принципи правопорядку

Розділ 2. Роль законодавства у становленні правопорядку в державі

2.1 Роль Конституції України у становленні правопорядку в державі

2.2 Роль законів та підзаконних актів у становленні правопорядку в державі

Розділ 3. Заходи органів виконавчої влади щодо зміцнення законності і правопорядку в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Україна перебуває в процесі формування власної незалежної правової системи. Ефективність її побудови і прогресивних тенденцій розвитку залежать від прогностичної концепції, стрижнем якої є внутрішнє співвідношення трьох категорій - права, законності, правопорядку. Без розуміння їх взаємодії важко обґрунтувати орієнтацію розвитку України на побудову правової держави, осягнути позитивне, негативне на шляху переходу до якісно нового державно-правового стану. Ці категорії є взаємозалежними та взаємопов'язаними, маючи багато спільного, їх можна назвати “трьома китами”, на яких має триматися правова система будь-якої держави.

Порядок може бути соціальний, політичний, економічний, правовий. Правопорядок - частина громадського порядку. Коли говориться про правопорядок, то акцентується увага на тому, що він виникає в зв'язку з правом і базується на праві. В цілому, правові приписи, механізми, що забезпечують їхнє створення та реалізацію, є передумовою правопорядку.

Призначення будь-якої держави полягає, перш за все, в забезпеченні порядку в суспільстві. Порядок є необхідною формою спільного існування людей, завдяки якій вони можуть реалізовувати свої особисті права й свободи, не входячи в стан “війни всіх проти всіх”.

Життєдіяльність суспільства як системи через використання влади забезпечує держава, а право - через нормативне регулювання. “Останнє споконвічно покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому” [1, с. 488]. Регулююча роль права на суспільні відносини полягає в тому, що воно в своїх нормах конструює модель обов'язкової або дозволеної поведінки різних суб'єктів цих відносин. “Право - не только структурно сложная, функциональная, но и динамическая, в известной степени саморегулирующаяся, самонастраивающаяся система” [2, С. 182].

Актуальність теми дослідження визначається роллю і місцем, які відводяться праву, законності та правопорядку в правовій системі України в умовах побудови демократичної, соціальної, правової держави, ознаками якої є пріоритет прав і свобод людини і громадянина, підпорядкованість держави інтересам людини й суспільства, соціально орієнтована ринкова економіка, політичний і економічний плюралізм, демократія і соціальна справедливість.

Актуальність теми даного дослідження пояснюється, насамперед, недостатністю системи законодавства у нашій країні, що пов'язане з недоліками законотворчого процесу, а також проявами правового нігілізму у забезпеченні верховенства правового закону. Необхідно зазначити, що кількість факторів негативного впливу на процес становлення верховенства правового закону в Україні, залишається значною, що перешкоджає реалізації принципу верховенства права в Україні, а значить, гальмує процес становлення України як демократичної, соціальної, правової держави з розвинутим громадянським суспільством.

Питання, пов'язані з теоретичним аналізом поняття, ролі й місця правопорядку в правовій системі не належать до числа обділених увагою юридичною наукою. Проте сама проблема місця й ролі правопорядку в правові системі України потребує переосмислення під кутом зору тих змін, які відбуваються в нашій країні за роки незалежності, і насамперед - положень чинної Конституції. Це стосується, зокрема, таких питань як поняття “правопорядок”, його співвідношення із взаємопов`язаними поняттями “право”, “законність”, “законослухняність”, “правосвідомість”.

Теоретичною основою дослідження були фундаментальні теоретичні праці вітчизняних і зарубіжних авторів. Питанням теорії правопорядку, його змісту, форми, структури, принципів та факторів, що обумовлюють встановлення правопорядку в країні присвячені праці вчених радянської доби, а саме: С.Алексєєва, В.Нерсесянца.

Теоретичні проблеми правопорядку та його юридичних ознак, зв'язку з правом, законністю та суспільною правосвідомістю завжди були в центрі уваги юридичної науки. Ця проблема досліджувалась такими вітчизняними вченими, як В.Головченко, А.Колодій, В.Копейчиков, В.Котюк, О.Лисенков, О.Мурашин, В.Опришко, П.Рабинович, О.Скакун, В.Тацій, М.Цвік, В.Шаповал, Ю.Шемшученко та іншими.

Певні аспекти теорії правопорядку, в тому числі аналіз взаємозв'язку взаємовпливу та взаємообумовленості права, законності і правопорядку досліджували наступні зарубіжні автори: С.Алексєєв, В.Лазарев, Д.Керімов, А. Малько, М.Марченко, М.Матузов, С.Полєніна, В.Хропанюк та інші.

Проте, слід зауважити, що переважна більшість теоретиків розкривала сутність, зміст, форму, структуру правопорядку невіддільно від аналізу сутності явища законності.

Нормативна та емпірична база дослідження. Нормативну базу дослідження складають: Конституція та закони України, підзаконні акти. Емпіричну базу дослідження складають: практика застосування Конституції та законів України, рішення Конституційного Суду України, роз`яснення Верховного Суду України, періодичні видання, довідникова література.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є з'ясування сутності, місця та ролі правопорядку в правовій системі України в контексті теорії юридичних категорій, положень чинної Конституції України та законодавства, тенденцій розвитку громадянського суспільства та формування правової держави.

Ця мета конкретизована у комплексі науково-дослідних завдань, основними з яких є: конституція закон правопорядок влада

- проаналізувати запропоновані в юридичній літературі визначення сутності правопорядку та його ознаки;

- з'ясувати зміст, форму, структуру, функції та принципи правопорядку в якості теоретичної основи;

- визначити фактори, що обумовлюють встановлення правопорядку в країні;

- з'ясувати роль законодавства, особливо Конституції України у становленні правопорядку в країні;

- проаналізувати визначені законодавством заходи щодо зміцнення законності і правопорядку в країні;

- окреслити напрями вдосконалення діяльності органів виконавчої влади, судів та правоохоронних органів щодо зміцнення законності і правопорядку в країні.

Об'єктом дослідження є правопорядок як результат дії права, законності.

Предметом дослідження є поняття, ознаки, зміст, форма, структура, принципи та функції правопорядку в процесі дії права, як соціальної цінності фактори, що обумовлюють його встановлення, шляхи та заходи встановлення правопорядку.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Поняття та зміст правопорядку

1.1 Поняття та ознаки правопорядку

Правовий порядок - це складна соціально-правова категорія, в якій тісно переплітаються мотиви правового і не правового характеру, державного і соціального характеру, взаємодіють інтереси різних груп, верств, осіб, держави і суспільства.

В юридичній літературі по-різному розуміють і визначають категорію правопорядок. Говорять про сукупність, систему правових відносин, їх впорядкованість; про результат законності, дотримання прав, свобод і обов'язків громадян; про режим підпорядкованості суб'єктів правовим приписам; про форми реалізації права і втілення законності в реальних відносинах, про стан впорядкованості суспільних відносин, заснованих на праві тощо.

Розглянемо частину з запропонованого в наукових колах, а саме:

- “правопорядок - состояние фактической упорядоченности общественных отношений, выражающее реальное, практическое осуществление требований права и режима законности; результат законности, характеризующий степень осуществления ее требований, причем так, что реализуются глубокие правовые начала, дух права. Это уже фактическое «правовое состояние» упорядоченности общественных отношений, та нормальная правовая жизнь, которая наступает в результате реализации требований законности” [1, с. 194]. Водночас, являючись свого роду заключним етапом дії права, правопорядок ніби завершує ланцюг основних суспільно-політичних явищ з середовища правової надбудови (право - законність - правопорядок);

- “правовой порядок (правопорядок) -- это порядок взаимоотношений субъектов права в сфере правовой регуляции” [2, с. 529];

- “правовой порядок -- часть и одновременно правовая форма образа жизни” [3, с. 476];

- “правопорядок - це об'єктивно та суб'єктивно обумовлений стан соціального життя, який характеризується внутрішнім узгодженням, урегульованістю системи правових відносин, заснованих на нормативних вимогах, принципах права й законності, а також на демократичних, гуманістичних вимогах, правах та обов'язках, свободі та відповідальності всіх суб'єктів права” [4, с. 563];

- “правопорядок - це сфера найбільш значимих та вартісних соціальних відносин, які регулюються нормами права” [4, с. 576];

- “правопорядок - стан упорядкованості суспільних відносин, заснованих на праві та законності” [5, с. 209];

- “правопорядок -- стан (режим) правової упорядкованості (урегульованості і погодженості) систем суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності” [6, с. 248]. Подібного змісту визначення поняття правопорядок подають Скакун О.Ф. [7, с. 454] та Ткаченко В.Д. [8, с. 392].

- “правопорядок - одна з основних складових частин суспільного порядку, що складається в результаті реалізації різноманітних видів соціальних норм, що регулюють різноманітні сфери суспільного життя та відмінних одна від одної за характером та способом впливу на поведінку людей (звичай, норми моралі, внутрішні правила організації)” [9, с. 534];

- “правопорядок - сукупність, система правових відносин, в яких реалізована законність, права, свободи та обов'язки громадян” [10, с.185-186];

- “правопорядок - форма реалізації права та виконання законності в реальних відносинах, заснованих на праві” [11, с. 63];

- “правопорядок - суспільний порядок, заснований на праві” [12, с. 696];

- “правопорядок - це режим упорядкованості, організованості суспільних відносин, що існує в державі”; [13, с. 390].

Таким чином, проаналізувавши вище зазначені пояснення поняття, можна дійти до висновку, що наведені категорії дуже тісно взаємопов'язані між собою, мають спільні риси та майже однаковий зміст і сутність.

З метою кращого розуміння змісту і сутності будь-якої юридичної категорії необхідно проаналізувати її основні риси (ознаки).

Правопорядку притаманна низка рис (ознак), які відрізняють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадського порядку тощо. “Основні риси правопорядку, існуючого в певній суспільній системі, рельєфно і яскраво виражають особливості відповідної правової системи в цілому” [1, с. 194].

Основні ознаки правопорядку: закладається в правових нормах у процесі правотворчості; спирається на принцип верховенства права і панування закону в сфері відносин, що регулюються правом; повне і своєчасне дотримання та виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків; сувора суспільна (громадська) дисципліна; забезпечення максимально сприятливих умов для реалізації суб'єктивних прав; безумовне утвердження фундаментальних прав і свобод людини; чітка і ефективна робота всіх правоохоронних органів, перш за все правосуддя; невідворотність юридичної відповідальності для кожного хто здійснив правопорушення; забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу [1, с. 194] [7, с. 455].

Слід зазначити, що правовий порядок - це правовий стан упорядкованості, організованості, урегульованості суспільних відносин. Водночас, він являється правовою моделлю, оскільки є наслідком дії норм права, які визначають статус суб'єктів суспільних відносин, характер правових відносин, зв'язків між фізичними, юридичними особами, а також способи, методи, процедури регулювання. З цього погляду правопорядок постає як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство. Такий стан правопорядку В.С. Нерсесянц ще називає «абстрактно-належним», на відміну від реального правопорядку, тобто “фактично дотримуваного і реально функціонуючого абстрактно-належного правопорядку, в якості належної практичної реалізації норм об'єктивного права” [2, с. 529].

Тобто, правопорядок також є і фактичним правовим станом упорядкованості, організованості, урегульованості суспільних відносин, наслідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя.

Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний правовий стан упорядкованості і організованості суспільних відносин складається не поза волею, а по волі учасників правопорядку. Також правопорядок є суспільно- і державно-правовим явищем, тому що норма права є генетично пов'язаною із життям суспільства, і є по суті, його породженням, а держава як публічно-політична організація визнає і захищає вироблені суспільством норми права.

Отже, правопорядок - це об'єктивно обумовлений стан, властивість соціального життя, що характеризується внутрішньою погодженістю й урегульованістю системи правових відносин і зв'язків, заснованих на реалізації демократичних, гуманістичних принципів і нормативних основ права і законності; прав, свобод і обов`язків усіх суб'єктів. Водночас, це реальне, повне і послідовне здійснення всіх вимог законності, ідеалів і принципів права, правової держави, реальне і повне забезпечення прав людини. Саме в цьому проглядається кінцевий результат дії права.

1.2 Зміст і форма правопорядку

Правопорядок є складним і багатогранним явищем об'єктивного світу і як всяка реальність підлягає аналізу в єдності та протиставленні внутрішніх і зовнішніх форм.

“Зміст правопорядку - це система правових і не правових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання” [7, с. 455]. Оскільки зміст правопорядку - це “динамічна категорія, де мають місце дезорганізуючі чинники (злочинність, беззаконня), то важливо розрізняти бажаний, належний і реальний, існуючий правопорядок” [15, с. 55].

Водночас, зміст правопорядку “виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечення нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті” [8, с. 393].

В ньому можна виділити матеріальний, державно-вольовий та юридичний зміст.

Матеріальний зміст - це закономірності виникнення, функціонування і розвитку правопорядку, об'єктивні вимоги в упорядкуванні суспільних процесів, відносини і поведінка їх учасників, взаємозв'язок з економікою, політикою, культурою, ідеологією.

Державно-вольовий зміст слід розглядати як сумарний результат державної волі та інтересів всіх учасників правопорядку.

Юридичний зміст являється сукупним результатом: а) реалізованості прав і законності, що проявляється в поведінці всіх учасників правових приписів; б) взаємозалежної сукупності, системи правових відносин і зв'язків, реалізованої кореляції суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників правопорядку; в) упорядкованості і урегульованості правових елементів, процесів, відносин і зв'язків.

Водночас, не всі вітчизняні науковці виділяють саме такі три форми змісту правопорядку, зокрема О.Ф. Скакун розрізняє лише матеріальний та юридичний (державно-правовий) [7, с. 455-456].

Форма правопорядку - це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту. Відображаючи його внутрішню структуру, закономірності реального світу, вона виступає в якості способу існування правового порядку.

Зміст і форми правопорядку знаходяться в єдності. В цьому заключається джерело його існування і ефективності. Форма менш рухлива і більш консервативна, більш стійка та стабільна. Але вона не являється пасивною стороною єдності, вона організовує і виражає зміст, досягаючи формалізації і надаючи йому якісну визначеність. Зокрема, в законах країни закріплюються всі питання, пов`язані з встановленням, функціонуванням і підтриманням правопорядку.

1.3 Структура та види правопорядку

Доцільно розглянути структуру правопорядку, оскільки в ній проявляється його зміст.

В процесі дослідження правопорядку до нього варто підходити як до системного утворення. Адже це складна система з безліччю взаємодіючих елементів, із сукупністю відносин між ними і їхніми властивостями, що мають статичну і динамічну впорядкованість. Множинність не заперечує, а припускає цілісність цього утворення. В систему включено: “а) безліч учасників правопорядку з їх різним функціональним навантаженням, ієрархічною співпідпорядкованістю і різноманітними властивостями, якостями; б) безліч актів реалізації права з їх різноманітними якісними характеристиками; в) усі відносини і зв'язки між учасниками, кореляційні зв`язки прав, свобод, обов'язків і відповідальності; г) врегульована, упорядкована взаємодія названих елементів, що створюють єдиний злагоджений організм” [10, с. 192].

Правопорядок як динамічна система пов'язана з багатьма змінними: він здійснюється в часі й у просторі; на нього впливає зовнішнє середовище; учасниками правопорядку є люди, що народжуються, вмирають, змінюють своє становище в суспільстві, створюють і ліквідовують організації, змінюється їхнє функціональне навантаження; самі правові відносини не є постійною величиною - вони виникають, змінюються, припиняються, знаходяться в постійному розвитку, змінюючи зв'язки між елементами; зміни відбуваються і у властивостях елементів - видаються нові закони, змінюється компетенція і повноваження суб'єктів, їх функціональне навантаження, існує свобода вибору рішення і варіанта поведінки, різні можливості реалізації прав і виконання обов'язків; змінюються правові і не правові нормативні і ненормативні моменти, програми поведінки, процедури і процеси розвитку.

Отже, під структурою правопорядку слід розуміти єдність і одночасно поділ системи суспільних відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту.

В структурі правового порядку виділяють наступні елементи:

1. Закріплена нормами права (у законах) правова структура суспільства, до якої включені держава, її органи, фізичні та юридичні особи, що є суб`єктами права. Чітко визначається їх атрибутивний (сукупність прикмет, властивостей, які допомагають вирізняти що-небудь з-поміж іншого) елемент: компетенція, повноваження, функціональне навантаження, співвідношення за юрисдикцією та інші правові властивості і сфери можливих взаємодій. Вказане оформляється правовим статусом учасників правопорядку, а також Конституцією, органічними законами, статутами, договорами.

Водночас до учасника правопорядку мають бути пред'явлені певні вимоги: “ними можуть бути тільки лише визнані суб'єкти права; акт визнання повинен мати офіційне оформлення в конституційних законах; кожен учасник повинен мати визначений правовий стан і програму поведінки, що окреслюється його правовим статусом” [10, с. 194].

Не слід забувати, що закон визнає суб'єктами права не лише реальних учасників правопорядку, але і всіх можливих: наприклад, громадянина, який завтра народиться; організацію, яка завтра буде створена або віднесена до категорії юридичної особи. Це одна обставина. Інша полягає в тому, що учасниками правового порядку інколи виступають особи, що не визначені як суб'єкти права. Реальне життя багатше за змістом і проявами, чим правові догми. Тому слід аналізувати фактичних учасників правопорядку.

Суб'єкти права розрізняються за цілями і завданнями, за статусом, за функціями і властивостями, за своїми атрибутивними характеристиками. Вони перебувають в певній системі зв'язків, що і дозволяє говорити про правову структуру суспільства.

Всі ланки системи правопорядку взаємодіють в єдиному злагодженому механізмі, що має належне правове оформлення. Чим вище рівень соціального розвитку, тим гостріше відчувається необхідність ретельного врегулювання взаємовідносин суб'єктів.

2. Правові відносини і зв'язки, послідовність їх виникнення, розвиток, зміна і припинення, тобто динамічний аспект взаємодії елементів структури і їх характерних рис. Сюди включається реалізованість прав і обов'язків, свободи і відповідальності особи, гарантованість прав, фактична і правова обґрунтованість вчинків і дій суб'єктів, індивідуалізованість і конкретизованість, формальна визначеність відносин і зв'язків, їх законність та справедливість.

Зазначені моменти отримують своє оформлення і вираження в нормах процесуального законодавства. Зокрема, можна взяти законодавчий процес, вибори як процес, порядок спадкування, реєстрації і розірвання шлюбу, працевлаштування тощо. І скрізь можна спостерігати суб'єктів та їх відносини, характерні риси, процедуру, рух і розвиток.

В цілому, правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначальною формою (станом) впорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. “Правові відносини, які виникають поза межами правопорядку - як його антипод” [8, с. 394].

3. Атрибутивні елементи правопорядку проявляються перш за все в упорядкованості елементів структури. Тут впорядковується, врегульовується все: учасники, їх відносини, зв'язки, характерні риси; методи регулювання відносин і поведінки людей; порядок та процес виникнення та розвитку елементів. Дуже часто це закріплюється в правових актах, які називаються розпорядком, регламентом, процесом, протоколом тощо.

Така багатостороння урегульованість веде до стабільності, що породжує якісну характеристику правопорядку як стійкого монолітного утворення.

Висока ступінь впорядкованості необхідна в структурі, відносинах, процесах і властивостях.

Слід звернути увагу, що в правопорядку можна спостерігати різні рівні впорядкованості. Їх сукупність становить єдине ціле. Але кожен з рівнів має свої особливості: складну і розгалужену впорядкованість чи просту, елементарну. Все залежить від характеру і змісту правових інститутів, які реалізуються. Складні інститути, такі як виборча система, судочинство, розслідування, право власності, приватизація тощо, потребують детальної регламентації процесу; у інших - більшість інститутів адміністративного, цивільного, сімейного, фінансового права - спрощена процедура; елементарна - стягнення штрафу за порушення правил дорожнього руху тощо.

Таким чином, мова йде про впорядкування на рівні галузей права в процесі їх реалізації, на рівні правових інститутів і норм права. Кожна галузь і інститут права повинні мати процедуру, процес реалізації, що впорядковує зв'язки. В такому розумінні говорять про конституційний, цивільний, кримінальний процеси, про порядок спадкування, всиновлення, оскарження рішень тощо.

В юридичній літературі виділяють різні рівні правопорядку, які класифікують за наступними ознаками:

- за масштабністю або за територіальною сферою поширення: правопорядок у межах держави (країни) в цілому та в межах внутрішньодержавних утворень (суб`єктів федерації, автономних державних утворень), адміністративно-територіальної одиниць - міст, районів, областей та ін.;

- залежно від впливу права, його структурних частин на процес формування правопорядку можна виокремити загальний, галузевий, спеціальний, або інституційний. Загальний порядок виникає і функціонує внаслідок реалізації всієї системи права. За обсягом фактично збігається із правопорядком за територіальною ознакою. Галузевий порядок формується на підставі норм певної галузі права (конституційний, фінансовий, цивільно-процесуальний, кримінально-процесуальний, господарсько-процесуальний тощо), спеціальний (інституційний) виникає на підставі реалізації окремих інститутів права.

- залежно від ступеня складності правопорядок може бути ускладненим або розгалуженим, простим або спрощеним. Ускладнений правопорядок має місце при детальній регламентації порядку дій учасників правового порядку. При цьому він може бути притаманний і окремій галузі права (наприклад, кримінально-процесуальній, господарсько-процесуальній та ін.). Проста або спрощена процедура має місце в разі спрощення порядку розгляду окремих юридичних питань, справ. Вона характерна для інститутів адміністративного, сімейного та інших галузей права.

- за ступенем правової оформленості розглядають порядок, який виникає на підставі реалізації приписів, безпосередньо виданими (установленими) органами державної влади, і порядок, який виникає на підставі реалізації правових звичаїв, традицій тощо.

Звісно, що кожен з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утворення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості.

1.4 Функції та принципи правопорядку

Функції правопорядку - “це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин” [7, с. 456]. Під час розгляду функцій правопорядку як цілісного явища виділяються зв'язки, в яких реалізується його співвідношення з навколишньою дійсністю, з'ясовується та роль, яку він виконує в правовій системі суспільства, державному, конституційному ладі, в режимі демократії. Правовий порядок і законність виступають правовою основою і засобом функціонування державної влади і демократії. Водночас, “правопорядок - це результат законності, який характеризує ступінь здійснення її вимог, причому таким чином, що реалізуються глибокі правові засади, дух права” [1, с. 194].

Виділяють три основні функції правопорядку:

1) функція взаємодії з зовнішнім середовищем через впорядкування, зміцнення і стабілізації тих великих систем, складовою частиною яких правопорядок являється. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища -- економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;

2) функція зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин. Від цієї функції “залежить цілісність і організованість складного механізму і впорядкованість взаємодіючих елементів, тобто його частин, що в кінечному рахунку обумовлює відособленість якісної визначеності правопорядку як правовий стан системності правових відносин і зв'язків” [10, с. 201].

3) функція збереження і вдосконалення правопорядку -- виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення. Ця діяльність направлена «на себе» як на цілісне утворення.

Принципи правопорядку -- “це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування” [13, с. 390].

Характер і значимість принципів різниться. Їх можна класифікувати за наступними рівнями:

- загальносоціальні принципи, які визначаються закономірностями і тенденціями суспільного розвитку (наприклад, демократизм, гуманізм);

- загальноправові принципи, а саме рівність всіх перед законом, єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин, верховенство Конституції, відповідальності за правопорушення, законності, тощо;

- зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні принципи.

До специфічних принципів правопорядку відносять:

1. Принцип конституційності -- підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.

2. Принцип законності -- створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність -- головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації -- наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування -- виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв'язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності -- виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним чином правових, норм. Правова нормативність є основою і засобом упорядкування.

6. Принцип справедливості і гуманізму -- базується на високих моральних підвалинах, повага прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконтрольності -- наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту -- виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін [7, с. 457-458].

Розділ 2. Роль законодавства у становленні правопорядку в державі

2.1 Роль Конституції України у становленні правопорядку в державі

Велике значення серед правових гарантій як законності, так і правопорядку “мають конституційно-правові засоби - принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і Конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян” [1, с. 402]. Конституція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації.

Реалізація ідей Конституції через формування правових законів, переслідує мету реформування державної влади, зваженого перерозподілу її функцій, послідовного обмеження втручання держави в регулювання людських стосунків згідно до принципу “людині, громадянину дозволено все, крім прямо забороненого законом”. Проте, як зазначає Д.А. Керімов, “по-перше, далеко не все можна, з дозволеного за межами забороненого законом; по-друге, дозволено лише те, що відповідає загальнолюдським цінностям, моралі, справедливості, свободі особи і суспільства” [2, с. 235]. Куди більш мудрою є формула, висунута ще Дж. Ст. Міллем: “людям должно быть позволено делать все, что им угодно, до тех пор, пока это не причиняет зла другим людям или не ограничивает их права” [2, с. 235].

Водночас, відповідне реформування законодавства має здійснюватися тільки на основі конституційного принципу верховенства права, закріпленого статтею 8 Конституції України та правопорядку, який відповідно до статті 19 Конституції України ґрунтується на принципі обмеженості дій органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб Конституцією та законами України, відповідно до якого “органам державної влади, посадовим особам заборонено все, крім прямо передбаченого законом”. Роль правового закону повинна полягати не тільки в тому, щоб таким чином “обмежити”, тобто визначити структуру, функції, правовий статус та взаємовідносини органів державної влади та посадових осіб законом, але і в тому, щоб ці дії влади сприяли максимальному задоволенню потреб особистості у вільному розвитку та реалізації своїх прав і свобод. І це повинно бути головною функцією держави у правовому регулюванні суспільного життя. Реформування законодавства має здійснюватися за принципом: держава для людини, а не людина для держави. Втіленням цього принципу може бути запровадження конституційних норм про відповідальність держави перед особистістю та перед громадянським суспільством в цілому, за неспроможність фактичної реалізації проголошених та гарантованих конституційних прав і свобод.

Важливе місце серед пропонованих правових гарантій законності і правопорядку посідає право на судовий захист. Частиною 3 статті 8 Конституції України закріплено, що норми Конституції України є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Також відповідно статті 55 Конституції України “Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.”. На захист прав і свобод людини спрямований інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Одним з пріоритетних має бути принцип, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто держава мусить бути гарантом не лише належної реалізації передбачених Конституцією і законами прав і свобод людини і громадянина, а й неприпустимості не передбачених Конституцією і законами втручання в життя і діяльність особи та примусового впливу на неї, тобто “гарантом від свавілля, беззаконня, самоуправства, зловживання та силових рішень органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових осіб” [3, с. 64].

Разом з тим органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти виключно в межах, визначених відповідними законами. Їхня діяльність має бути максимально повно і точно визначена, врегульована, регламентована з метою попередження можливого, з будь-яких причин, завдання шкоди особі, суспільству чи державі.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, як зазначається в статті 19 Конституції України, зобов'язані діяти тільки на підставі, в обсязі та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, оскільки їх повноваження, функції, права й обов'язки підпорядковані, зрештою, служінню особі, суспільству і державі. Це передбачається, зокрема, положеннями Конституції про те, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними, непорушними (стаття 21 Конституції України), що права і свободи людини і громадянина визначаються виключно законами України (стаття 92 Конституції України).

В цілому, вплив з боку держави на особу та суспільство мусить бути мінімальним, що можливо лише за умови діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування виключно в межах закону.

Водночас слід підкреслити, що Конституція не є вичерпним регулятором всіх правових сторін життя. До того ж конституція може бути тільки юридичною конституцією країни (наказувати те, що має бути). Вона може як співпадати, так і розходитися з фактичною конституцією або конституцією в матеріальному сенсі (те, що є), тобто не всі її положення можуть реалізовуватися. “Зв'язок правопорядку з конституцією виявляється в його конституційній підлеглості” [4, с. 53]. Адже зміст і структура правопорядку ширші за конституційний порядок.

2.2 Роль законів та підзаконних актів у становленні правопорядку в державі

Прагнення законодавця створити ефективно діючу систему норм права, що забезпечує стабільність і правопорядок, вимагає подальшого дослідження всіх проблем законотворчої діяльності. Особливу значимість набувають проблеми якості законів, тобто сукупності необхідних ознак, якостей, властивих йому як ефективно діючому регулятору суспільних відносин. Адже завдяки законодавству здійснюється правова регламентація і впорядкування відповідних суспільних відносин, в той час як законність вимагає дотримання цих нормативів, а правопорядок створює необхідні умови для нормального управління суспільним розвитком. “Мудрі люди ще в Стародавній Індії стверджували: “Лучше мгновение, прожитое в законе, чем миллионы лет беззаконной жизни”” [2, с. 228].

В умовах інтенсивних демократичних, соціальних, державно-правових перетворень, що відбуваються в Україні, суттєво змінюється роль держави, її функції і відповідні їй владні повноваження. У процесі демократизації всіх сторін суспільного життя стає закономірною тенденція зміни характеру державно-правового регулювання, перш за все збільшення кількості законів, що приймаються Верховною Радою України. Тому вимога подальшого теоретичного осмислення проблеми вдосконалення методів державного керівництва і правового регулювання нині значно актуалізується.

Треба відмітити, що діяльність по забезпеченню законності та правопорядку має державно-правовий характер, а органи, що її здійснюють (органи виконавчої влади, суди, прокуратура, міліція, деякі громадські утворення та ін.), наділені юридично-владними повноваженнями.

Зокрема, відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи щодо забезпечення…громадського порядку, боротьби зі злочинністю. “Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України та виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань…правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, протидії корупції” [5].

Суди, відповідно до норм Конституції України та законодавства про судоустрій, своєю діяльністю, яка спрямована на реалізацію правосуддя у формі розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних та конституційних справ, покликані сприяти зміцненню законності й правопорядку в Україні, надійно захищати права та свободи людини і громадянина.

Діяльність органів прокуратури з огляду на конституційні функції (стаття 121 Конституції України) “спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань: 1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних груп і територіальних утворень; 2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; 3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад, органів самоорганізації населення” [6].

Юридично-владними повноваженнями по забезпеченню законності і правопорядку наділені місцеві державні адміністрації відповідно до норм Конституції України (стаття 119) та Закону України “Про місцеві державні адміністрації” (стаття 2, 25) а також міліція відповідно до норм Закону України “Про міліцію” в чатині основних завдань, прав і обов'язків.

Розглядати питання зміцнення законності в цілому, не деталізуючи його на певні частини видається складним, оскільки кожна сфера нашого життя має свою специфіку, особливості її регулювання. Доцільно розглянути окремі сфери суспільного життя, які справляють вплив на рівень законності в суспільстві.

В першу чергу необхідно виділити діяльність державних органів в сфері нормотворчості.

В держави немає більш дієвіших способів управління суспільством, окрім як через прийняття законів або застосування сили (примусу). Ці способи або доповнюють один одного, коли силу застосовують в рамках закону, або сила торжествує - тоді коли закони мовчать. Тож, розглянемо один із зазначених способів управління суспільством - прийняття законів.

Особливе місце в цій сфері займає Верховна Рада України, як законодавчий орган. Вона виконує провідну роль в системі державних органів, які покликані забезпечувати основні права та свободи людини і громадянина.

Режим законності забезпечується шляхом зміцнення, розвитку та вдосконалення правової основи державного життя, що здійснюється через вдосконалення правової бази держави.

Питанню забезпечення законності та правопорядку на законодавчому рівні приділяється належна увага. Приймаються спеціальні нормативно-правові акти, які визначають основні шляхи, щодо забезпечення законності в суспільстві та державі. Також, майже кожен закон чи підзаконний нормативний акт обов'язково містить положення відповідно до яких, відносини, що регулюються законом чи іншим нормативно-правовим актом, повинні здійснюватися з дотриманням принципу законності, та реалізація визначених законом чи іншим актом прав, не повинна порушувати правовий порядок встановлений в суспільстві і державі.

Не зважаючи на нормативне закріплення принципу законності, реалізація його залежить ще від багатьох факторів. Не достатньо виписати його дотримання, як імперативну норму. Необхідно розробити механізми, за допомогою яких реалізація законності в суспільстві буде реальною та можливою. Та, як наслідок, буде існувати правопорядок в суспільстві.

В даному випадку доречно, все ж таки звернутись до тих нормативно-правових актів, прийняття яких було безпосередньо спрямовано на дотримання законності та правопорядку в суспільстві.

Треба зазначити, що відповідні акти приймались і за часів існування Радянського Союзу. Яскравим прикладом є Постанова Верховної Ради Української РСР “Про невідкладні заходи по зміцненню законності і правопорядку в республіці” від 29 листопада 1990 року N 504-XII. Цією постановою, серед першочергових заходів, з метою якнайшвидшого забезпечення належного правопорядку і законності у суспільстві, було надано право органам внутрішніх справ та внутрішнім військам вживати в установленому порядку активну протидію, в тому числі із застосуванням дозволених спеціальних засобів.

В роки незалежності була прийнята Постанова Верховної Ради України “Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю” 26 січня 1993 року N 2931-XII. Відповідно до якої за умов надзвичайного загострення криміногенної обстановки та виходячи з потреби рішучої активізації боротьби із злочинністю Верховною Радою України було постановлено: вважати, що одним з найважливіших завдань діяльності всіх органів державної влади і посадових осіб є забезпечення виконання актів законодавства з питань зміцнення законності і правопорядку.

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні” від 5 серпня 1996 року N 628/96 був також прийнятий за умов складної криміногенної ситуації в Україні. За цим Указом передбачалось провести ряд дій, спрямованих на підвищення рівня законності в Україні. До таких дій можна віднести: контроль щодо заходів, які забезпечують наведення належного порядку; розробка планів заходів щодо зміцнення законності та правопорядку тощо.

Прямим продовженням положень визначених в Указі Президента України була Постанова Кабінету Міністрів України “Про невідкладні заходи щодо зміцнення законності і правопорядку” 01.10.1996 р. № 1201.

Неодноразово зверталась і звертається увага на забезпечення, зміцнення законності і правопорядку в процесі реалізації правосуддя. Свідченням цього є не лише положення у вище зазначених нормативно-правових актах, але й визначення основних заходів в численних Постановах Пленуму Верховного Суду України, зокрема, постанови Пленуму Верховного Суду України “Про завдання судів України по підвищенню рівня правосуддя” від 22.02.1991 р., “Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів” від 26.06.1992 р., “Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів” від 12.04.1996 р. тощо. Відповідно до яких судам належить шляхом точного і неухильного застосування законодавства забезпечити надійний захист прав та свобод людини і громадянина, прав та охоронюваних законом інтересів юридичних осіб від порушень і протиправних посягань.

Окремого значення набувають акти регіонального характеру, тобто такі, що покликані врегульовувати відносини на певній території. Забезпечення законності на рівні окремих районів, міст, областей держави є платформою для забезпечення законності в загальнодержавному масштабі.

В цілому, суспільство потребує спеціальної юридичної, державно-владної діяльності із забезпечення законності і правопорядку. Форми цієї діяльності різноманітні. Основними з них є переконання, правове виховання, профілактика правопорушень, громадський вплив на правопорушників і застосування до них примусових заходів.

Найважливіша роль тут належить безумовно державі. Саме вона реалізує функцію охорони прав, свобод, відповідно правопорядку, які реалізуються насамперед правовими засобами. Можна назвати наступні шляхи здійснення цих функцій: постійне вдосконалення та своєчасне поновлення законодавства, підвищення ролі правосуддя, поліпшення діяльності правозастосовних і правоохоронних органів.

Зміцнення правопорядку в суспільстві неможливе без забезпечення законності в діяльності самого державного апарату, без ліквідації таких негативних явищ, як корупція.

Найважливішою умовою зміцнення законності і правопорядку служить всебічне розгортання демократичних засад в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в діяльності державного апарату.

Розділ 3. Заходи органів виконавчої влади щодо зміцнення законності і правопорядку в Україні

Провідна роль у створенні ефективної правової системи належить органам державної влади, і перш за все, законодавчій владі, яка покликана підготувати ефективну законодавчу базу реформування українського суспільства і держави у відповідності з загальнолюдськими цінностями, з врахуванням історичної й національної самобутності. Верховна Рада України здійснила в цьому напрямі вельми значну роботу, ухваливши після прийняття Конституції України близько півтори тисячі законів.

Та все ж питома вага підзаконних нормативних актів, особливо відомчого характеру, в системі нормативно-правового регулювання все ще залишається домінуючою. Їх недосконалість і неузгодженість, а нерідко й очевидна невідповідність законам, негативно позначається на роботі всіх гілок влади, значно ускладнює вирішення завдань, що стоять перед ними, суттєво знижує ефективність нормативно-правового регулювання, послаблює режим законності та рівень правопорядку в країні, перешкоджає реалізації прав і свобод людини й громадянина.

Дослідження обґрунтовується також станом правопорядку України, який ще не повністю відповідає принципам, проголошеним Конституцією України, а тому вимагає від держави, суспільства та громадян особливого ставлення до закону, прагнення до досягнення його правового характеру та толерантності, визнання його верховенства.

У зв'язку з цим актуальним є подальший пошук шляхів підвищення ролі права, законності та правопорядку в суспільстві, державі. Зрозуміло, що не лише закон має стати системоутворюючим фактором, виконувача ролі гаранта справедливості й упорядкованості прав і свобод людини й громадянина, але й такі фактори як формування у населення, посадових осіб органів державної влади правової культури, правосвідомості.

Зважаючи, що право, законність і правопорядок виступають юридичною основою суспільства і функціонування державної влади, то цілком природно напрошується висновок про шляхи зміцнення цих основ, про тенденції їх розвитку. Чим краще люди розуміють об'єктивні вимоги розвитку, тим активніше вони беруть участь в досягненні національних цілей. Водночас, чим вище рівень соціального розвитку, тим більші вимоги до впорядкованості найважливіших сторін життя. Чим вище рівень цивілізації, тим рішучіше відкидаються дезорганізуючі фактори - злочинність, зловживання, порушення прав і свобод особи, свавілля і беззаконня та випрацьовуються дієві заходи протидії.

Питання забезпечення законності і охорони правопорядку непокоять найбільшу кількість українців, зокрема тих які зверталися до Президента України в період 2006 - 2011 рр. Найчисельніша група питань - це питання забезпечення законності і охорони правопорядку, на другому місці - питання соціального захисту.

Слід зазначити, що в суспільстві для того і виникли такі правові засоби, як право, законність, аби за їх допомогою врегульовувати безліч сторін соціального життя. Діяльність людей, що впорядковується, має збігатися з вимогами об'єктивної впорядкованості реального життя. Інакше завдається серйозна шкода людям, суспільству, природі, всьому навколишньому середовищу.

Впорядковуючою основою життєвих процесів і правопорядку, є чітка нормативність. Юридична нормативність оформляється правом. Вона виражається в масштабності, еталонності загальнообов'язкових правил поведінки.

У зв'язку з цим гостро стоїть питання про вдосконалення і закріплення нормативної основи урегульованості.

Юридичні норми видаються і вводяться в дію саме для того, щоб вміщені в них положення - про необхідне і можливе - ставали за наявності визначених умов реальністю, фактично втілювались в реальному житті.

Найважливішою тенденцією розвитку є спрощення, універсалізація, оптимізація правових зв'язків, стосунків, структур і регулювання.

Законодавцю слід взяти до уваги, що “суспільству потрібен чіткий, простий, зрозумілий і доступний людям порядок, який дає високу ступінь міцності, стабільності і гарантованості життєвих процесів” [10, с. 210].

Тенденцією розвитку правопорядку виступає і боротьба протилежностей. У правовому житті вирізняються два напрями: один націлений на закріплення та зміцнення правопорядку, інший - на його заперечення і руйнування. Один пов'язаний з укріпленням права, законності, з урівноваженістю і стабілізацією права; інший - з їх протилежністю: неврегульованістю, зловживаннями, злочинністю, нехтуванням правами, свобод, законними інтересами особи тощо. В боротьбі цих протилежностей йде процес формування і зміцнення правопорядку. Чим рішучіший наступ на негативні прояви, чим міцніше правопорядок, тим більше звужується сфера прояву негативних сторін. На шляху законності, демократії і справедливості формується правовий порядок. “Відповідно на шляху беззаконня, сваволі і несправедливості він руйнується” [10, с. 211].

...