Особливості проведення реформ в Україні у другій половині XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ РЕФОРМ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТОЛІТТЯ

Зміст

Вступ

1. Відміна кріпосного права

1.1 Особисте звільнення селян

1.2 Наділення селян землею і визначення повинностей

1.3 Викуп селянських наділів

1.4 Зміни в становищі державних селян

2. Реформи адміністративно- поліцейського управління

3. Вплив реформ на розвиток України

Висновок

Список використанної літератури

Вступ

Актуальність теми. У середині ХIХ ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів - стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Я обрала цю тему тому, що мене цікавить економічний та соціальний розвиток України як складової Російської імперії кінця ХIХ ст. Особисто я вважаю, що цей період в історії України був переламний і значення та наслідки реформ «згори» кінця ХIХ ст. не можна оцінювати однозначно. Тому я і вирішила дослідити цю тему трохи докладніше, порівняти матеріали з різних джерел, щоб особисто для себе зробити висновок: реформи 60 - 70-х рр. відкрили шлях до капіталістичного розвитку Росії чи дали поштовх до зростання революційних виступів?

Поміж нечисленних обставин, що спонукали до модернізації, основним поштовхом стала поразка Росії у Кримській війні (1853-1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку європейських держав-лідерів Англії та Франції. Також війна засвідчила занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробленням та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

Об'єкт дослідження проведені реформи в Україні у другій половині 19 століття.

Предмет дослідження особливості проведених реформ.

Мета і завдання дослідження:

- визначити особливості проведених реформ

- визначити вплив реформ на розвиток України

Структура курсової роботи складається з трьох розділів,чотирьох підрозділів,висновку та списку використаних джерел.

1. Відміна кріпосного права

1.1 Особисте звільнення селян

Реформа 1861 р., яка скасувала кріпосне право в Росії, була визначним поворотним кроком в історії країни. Зумовлена всім ходом економічного розвитку, селянська реформа, незважаючи на свою незавершеність, поклала початок нової, буржуазної епохи. З падінням кріпосного права відкрився простір для розвитку продуктивних сил, які досі стримувалися віджилими феодальними виробничими відносинами.

Маніфест і Положення19 лютого 1861 р. Місцеві Положення на Україні.

Царський маніфест 19 лютого 1861 p., Загальне Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, і Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь визначали основні принципи реформи по всій країні. Крім того, були опубліковані різні «Додаткові правила» і чотири Положення для окремих місцевостей:

1) для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній (так зване Великоросійське положення);

2) для губерній «малоросійських» -- Чернігівської, Полтавської і частини Харківської;

3) для південно-західних губерній -- Київської, Подільської і Волинської;

4) для північно-західних губерній -- Віленської, Ковенської, Гродненської, Мінської і частини Вітебської. Отже, України стосувалися перші три місцеві Положення, у яких забезпечувалися специфічні інтереси поміщиків різних її районів.

Маніфест і Положення вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права:

1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського управління;

2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

3) викуп селянських наділів.

У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди...».

Це був серйозний крок по буржуазному шляху. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика і ставали «вільними сільськими обивателями». Вони могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові і ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади.

Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з-під залежності від свого поміщика, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави.

За реформою запроваджувалися нові органи управління селянами. Сільське громадське управління складалося з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, і старости, який обирався сходом. До волосного управління належали волосний сход із представників від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний селянський суд. Сільські й волосні органи селянського управління розподіляли податки і повинності між селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, збиранням недоїмок, мали забезпечувати порядок і затримувати злочинців, тобто здійснювати поліцейські функції, і т. п.

Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали місцеві дворяни і затверджував Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки між поміщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин і всіх службових осіб сільського й волосного управлінь, міг штрафувати їх, арештовувати і т. д. Мирові посередники повіту разом становили повітовий мировий з'їзд, у якому головував повітовий предводитель дворянства. У губернії створювалося губернське в селянських справах присутствіє на чолі з губернатором. Отже, сільські й волосні органи селянського управління мали поліцейсько-фіскальний характер і підпорядковувалися царській адміністрації. Селяни не були повністю урівняні в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, зазнавали тілесних покарань, не могли вільно залишити село, бо зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей. Поміщик вважався попечителем сільської громади, розпоряджався вотчинною поліцією, міг вимагати заміни невгодних йому службових осіб, а також зберіг право на працю тимчасово зобов'язаних селян.

1.2 Наділення селян землею і визначення повинностей

Усі землі, які належали поміщикам, були визнані їх власністю. Проте поміщики за встановлені повинності -- роботою або грішми -- мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Розміри наділів і повинності визначалися в уставних грамотах, які складалися поміщиками і підписувалися селянами. При цьому уставні грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сільською громадою, яка за принципом кругової поруки відповідала й за виконання повинностей. На підготовку і введення уставних грамот в дію відводилося два роки, протягом яких, говорилося в маніфесті царя, «селянам і дворовим людям, як і раніше, коритися поміщикам і беззаперечно виконувати давнішні свої обов'язки».

Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, селяни ставили тимчасово зобов'язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину. Їх розміри в різних місцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросійським положенням, за вищий наділ селяни мусили відробляти 40 днів чоловічих і 30 жіночих на рік, в оброчних маєтках платили 8--12 крб. оброку.

Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ -- тільки за згодою поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.

Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, прагнув зберегти в їх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.

Великоросійське положення на Україні застосовувалося в трьох степових губерніях -- Катеринославській, Херсонській, Таврійській і в південній частині Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. Для степових губерній була встановлена одна указна надільна норма на ревізьку душу. У різних місцевостях вона становила від 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, до якої належала ця частина Харківської губернії, визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий. Нижчий душовий наділ становив третину вищого. Для Харківщини вищий наділ було встановлено у розмірі від 3 до 4,5 дес. Якщо вищі або указні наділи були більші за дореформені, то поміщик міг відрізати лишок. Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи і в тому разі, якщо в нього в чорноземній смузі, тобто в даному разі на Харківщині, залишалося після наділення селян менше однієї третини всіх його угідь, а в степовій смузі -- менше половини. Крім того, за згодою селянин міг одержати безплатно і так званий дарчий наділ розміром в одну чверть вищого або указного наділу.

Внаслідок такого наділення селян у степових губерніях України їх землекористування зменшилося. Відрізки становили: у Катеринославській губернії -- 199 тис. дес. (понад 37 %), у Таврійській -- близько 25 тис. (понад 23 %), у Херсонській -- понад 71 тис. десятин (близько 14 %).

На території лівобережних губерній -- Чернігівської, Полтавської і тієї частини Харківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося Малоросійське положення. У цих місцевостях переважало подвірно-сімейне землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ -- одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної, кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини.

У лівобережних губерніях «відрізки» були найбільшими: у Полтавській -- 301 тис. дес. (понад 37 %), у Харківській -- понад 181 тис. (понад 28 %), у Чернігівській -- близько 208 тис. десятин (близько 22 %).

На Правобережжі -- в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду («мирська земля») і закріплялася за селянами в спадкове подвірне землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як і на Лівобережжі, але в зв'язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свій бік українських правобережних селян проти місцевих польських поміщиків, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував поміщиків припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. Вводився обов'язковий викуп селянських наділів, а викупні платежі зменшувалися на 20%.

Одночасно з цим селянські наділи мали зберігатися в такому розмірі, який визначався інвентарними правилами 1847--1848 pp. Оскільки поміщики зменшували селянські наділи, то тепер у багатьох випадках вони змушені були їх збільшити, хоча це й зроблено не скрізь. У цілому на Правобережжі селянам було зменшено землі 1365 тис. дес. (46,6%). Однак і після цього на Правобережжі малоземелля селян залишалося найбільше. Якщо на Півдні малоземельні селяни, які на ревізьку душу мали від 1 до 3 дес.

землі, на 1877 p. становили близько 28 % загальної кількості, на Лівобережжі -- 43, то на Правобережжі -- близько 70 %.

Як і в цілому по Росії, в Україні внаслідок реформи поміщики пограбували селян. У селян Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. дес, або близько 28 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. душ (з сім'ями 440 тис. чол.) було обезземелено зовсім, близько 100 тис. чол. одержали наділи до 1 дес. на ревізьку душу, понад 1600 тис -- від 1 до 3 дес, 742 тис.-- понад 3 дес. Лише 150 тис. (або 6 %) ревізьких душ одержали наділи 5 і більше десятин на душу. Отже, 94 % ревізьких душ одержали наділи менше 5 дес, тобто менше прожиткового мінімуму.

Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших конче потрібних угідь, крім того, розмежували землі так, що селянські наділи були розташовані далеко від сіл, складалися з багатьох смужок, з незручними під'їздами і т. ін.

1.3 Викуп селянських наділів

Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам поміщиків. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний і польовий наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не лише землю, а й особисту волю.

Для визначення викупної суми річний оброк капіталізувався з 6 %, тобто множився на 162/з або множився на 100 і ділився на 6, що й давало викупну суму. Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику і видавав поміщикам у розмірі 80 % викупної суми, якщо селяни купували повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний наділ, 5-процентні банківські білети або викупні свідоцтва. Решту 20--25 % викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли недоплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі -т- щорічно 6% загальної суми. Загальний принцип було встановлено такий, щоб поміщик щорічно одержував у банку з викупної суми такі проценти, які дорівнювали прибутку в тому розмірі, що він його одержував від селянина до реформи.

В цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. крб., викупна її сума була встановлена в 166,8 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб. До 1 січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.

1.4 Зміни в становищі державних селян

Велику групу в Україні -- близько 50 % усього селянства (2,2 млн. ревізьких душ) -- становили державні селяни, які сиділи на державній землі й виконували на користь держави певні повинності або платили оброк. 24 листопада 1866 р. царський уряд видав закон про основи поземельного устрою державних селян у 36 губерніях, в тому числі й у південних та лівобережних губерніях України. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи селяни мусили вносити в казну щорічно державний оброчний податок. Його розмір, як і розмір наділу, визначався у власницьких записах. Зберігалася община, а де її не було -- вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. У селах державних селян заводилося таке саме адміністративне управління, як і для колишніх поміщицьких селян.

На Правобережжі -- у Київській, Волинській і Подільській губерніях, як і в решті західних губерніях Росії, зачеплених польським визвольним рухом, в цілому реформа державних селян проводилася так само, як і в інших місцевостях, але тут вводився обов'язковий викуп селянами земельних наділів.

Для державних селян умови реформи були сприятливішими, оскільки вони одержали майже вдвоє більші, ніж селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші.

Якщо середній наділ поміщицьких селян на ревізьку душу становив 2,8 дес., то у державних селян -- 4,9 дес. Однак і з 2,2 млн. ревізьких душ державних селян, наділених землею, 1,3 млн. душ (понад 58%) одержали наділи менше 5 дес., тобто менше прожиткового мінімуму.

Хоча викупні платежі, що їх мали сплатити державні селяни, були меншими, ніж у поміщицьких селян, але вони також перевищували ринкову вартість одержаної землі.

Реформу 1861 р. проводили кріпосники в інтересах поміщиків-кріпосників, за рахунок пограбування селян, і в цьому розумінні вона була кріпосницькою.

Але разом з тим ця кріпосницька реформа за своїм соціально-економічним змістом була реформою буржуазною, оскільки вона відкривала шлях для розвитку капіталізму.

2. Реформи адміністративно- поліцейського управління

Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Росії було створено органи земського самоврядування. У виборах до земств брало участь все населення, що мало земельну власність, але при цьому виборці (поміщики, міщани та селяни) мали різні права. Тому у земствах переважали дворяни-поміщики.

Земства повинні були дбати про спорудження і підтримання в належному стані шляхів, медичне обслуговування населення, народну освіту, поштовий зв'язок тощо.

Офіційно земства мали обмежені функції, однак вони були осередками самоврядування, тому царський уряд намагався обмежити їхні фінансові можливості та вніс зміни у виборчу систему земств: обирати і бути обраними до земств могли тільки поміщики-дворяни, селяни ж обирали лише кандидатів у повітові земські збори. Надалі губернатор з обраних кандидатів призначав гласних1, затверджував призначення голів повітових та земських управ.

Згідно з міською реформою створювалися виборні міські думи як розпорядчі та міські управи як виконавчі. Члени думи обиралися всіма платниками податків міста (власниками торговельно-промислових підприємств, прибуткових домів) за безстановим принципом. Порядок виборів забезпечував переважання в думах і управах найзаможніших мешканців міста. Органи міського управління займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я та ін.

Найбільш послідовно буржуазною була судова реформа, проведена в 1864 р. Замість станового вводився безстановий суд, в якому судові справи всіх громадян розглядали ті самі судові установи, замість закритого -- відкритий, «гласний» суд, де судовий процес відбувався публічно, відкрито, в судовому процесі брали участь обидві сторони -- обвинувачений і обвинувачувач. Винність або невинність підсудного визначали присяжні засідателі -- представники від населення, що призначалися за жеребом з числа заможних громадян, бо вимагався майновий ценз. Суд був оголошений незалежним від адміністрації. Уперше було запроваджено інститут присяжних засідателів2, виборність, незалежність та незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність.

Але й судова реформа зберегла деякі кріпосницькі пережитки: для селян існував становий волосний суд, залишалися окремі суди для духівництва (консисторії), для військовослужбовців, для розгляду «державних злочинів», які передавалися із суду присяжних до військових судів.

У 1862--1874 pp. була проведена військова реформа. Насамперед реорганізовано військове міністерство -- йому було підпорядковано всі галузі військового управління, створено місцеві територіальні органи -- 15 військових округів, проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку офіцерів і бойову виучку військ.

Статут про військову повинність від 1 січня 1874 р. ліквідував рекрутські набори і вводив загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався: у сухопутних військах -- 6 років дійсної служби і 9 років у запасі, на флоті -- 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі. Особи, що мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років.

Провадилася також фінансова реформа. Законом 1862 р. все управління грошовим господарством було зосереджено в міністерстві фінансів, через нього здійснювалися всі витрати коштів. Крім того, була встановлена гласність бюджету, державний розпис прибутків і видатків (бюджет) став публікуватися в пресі.

Потреби економіки спричинили необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне (гімназії, які готували в університети) і реальне (училища, які готували в технічні інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові, навчальні питання. Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам отримувати вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.

У 1865 р. була проведена реформа в галузі цензури, яка теж спрямовувалася на підтримання існуючого державного ладу. Щоб перешкодити проникненню передових, у тому числі й революційних ідей у народні маси через друковане слово, царський уряд установив особливо суворий нагляд за органами друку і з цією метою реорганізував цензурні установи. За новим цензурним статутом вони вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, у складі якого створювалося головне управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Продовжувала дія ти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду піддавалися невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Вони підлягали попередній цензурі. Великі оригінальні книги обсягом понад 10 друкованих аркушів і перекладні понад 20 друкованих аркушів від такої перевірки звільнялись, але в разі виявлення в них порушення вимог цензури їх видавці притягалися до відповідальності через судові органи.

Періодичні видання звільнялися від попередньої цензури лише за умови внесення грошової застави в сумі від 2,5 тис. до 5 тис. крб. До цих видань при порушенні цензурних вимог передбачалося вжиття заходів адміністративного впливу у вигляді попередження, тимчасового припинення і нарешті заборони видання. Усі провінціальні видання підлягали попередній цензурі.

Отже, реформа цензурної справи, як і всі інші реформи 60-70-х років, хоч і являла собою крок уперед, усе ж таки зупинилася на півдорозі. Після реформування залишилися пережитки старих, кріпосницьких порядків, які гальмували подальший соціальний і культурно-освітній розвиток російського, українського та інших народів імперії.

Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної в буржуазну монархію.

3. Вплив реформ на розвиток України

Скасування кріпосного права призвело до виникнення ринку найманої праці -- сотні тисяч безземельних і малоземельних селян, позбавлених знарядь праці, становили його основу. Вони змушені були йти в міста і продавати себе як робочу силу, щоб забезпечити своє життя. Процес розкладу натуральних господарств привів до формування ринку збуту для капіталістичного виробництва. Усе це створювало передумови швидкого розвитку капіталізму і завершення промислового перевороту. Каталізуючими факторами цього явища було пряме втручання держави в економіку та великі іноземні інвестиції в неї.

Особливістю економічного розвитку України в цей період був двобічний розвиток капіталізму: інтенсивним та екстенсивним шляхами, тобто за рахунок розширення і поглиблення капіталістичного виробництва (промислового перевороту, впровадження техніки).

Для успішного розвитку капіталізму потрібні були нова кредитна система і тверда валюта. Дореформений Дворянський банк, який мав право давати дворянам кредити під заставу маєтків з кріпаками, було ліквідовано. У 1860 р. замість нього створено Державний банк, що вів «кредитні операції» і разом з міністерством фінансів регулював діяльність усіх банків і всієї фінансової системи, сприяв розвиткові капіталізму. Контори Державного банку відкрилися і в Україні (у Києві, Одесі, Харкові та інших містах). Після організації в 1882 р. Селянського поземельного і в 1885 р. Дворянського банків їх відділення були створені і в ряді міст України. Як і по всій країні, у 60-х і на початку 70-х років в Україні виникли міські (громадські) банки -- Харківський, Миколаївський, Сумський та ін., Харківське, Київське і Одеське товариства взаємного кредиту. З'явилися також російські акціонерні комерційні банки, зокрема в Харкові і Києві почали діяти філіали Волзько-Камського та Петербурзського комерційних банків. У банках і в ощадних касах зосереджувалися значні капітали, що використовувалися для фінансування промисловості й торгівлі. У 1897 р. була проведена грошова реформа, за якою введена тверда валюта. Кредитні білети стали вільно обмінюватися на золоту монету.

Протягом 70-80-х років промисловий переворот в основному завершується. У найважливіших галузях: машинобудівній, металургійній, залізорудній створюються великі капіталістичні підприємства, які базуються на машинній техніці, нових технологіях, новому виді палива (вугіллі). Відбуваються зміни в структурі промисловості України -- зростає питома вага добувної промисловості, металургії, машинобудування.

Різко збільшується попит на метал (верстати, пароплави, паровози, залізниці, озброєння). Це спричинило відкриття металургійних заводів нового типу. Першим в Україні у 1872 р. було збудовано в Бахмутському повіті Катеринославської губернії (нині Донецька обл.) металургійний завод Юза. У 1896 р. від крився металургійний завод в Алчевську, який започаткував це місто, а в кінці XIX ст. в Україні діяло вже 17 великих з новою технологією металургійних заводів. У 1900 р. Україна давала 92 млн. пудів чавуну (Урал -- 50 млн.) -- 52% загальноімперської виплавки.

У зв'язку з розвитком металургії посилився попит на криворізьку руду. Тут стали до ладу ряд потужних рудників. Якщо у 1870 р. на Півдні було видобуто 1,3 млн. пудів залізної руди (2,8% загальноімперської), то в 1900 р. -- 210 млн. пудів (58%) -- у 158 разів більше!

Швидкий розвиток металургії та залізниць посилили попит на вугілля. Видобуток вугілля в Донбасі та його питома вага в кам'яновугільній промисловості імперії значно збільшились. За 40 пореформених років вона зросла з 6 млн. пудів до 692 (у 115 разів), що становило майже 70% загальноімперського ви добутку.

Певні досягнення спостерігалися і в сільськогосподарському машинобудуванні, що зумовлювалося попитом на машини в поміщицьких маєтках і господарствах заможних селян України. З 1876 р. по 1890 р. вартість машин, випущених на підприємствах Півдня України зросла більше ніж у 8 разів. Це були най вищі темпи розвитку машинобудування в усій імперії. У кінці XIX ст. розвивається транспортне машинобудування. У 1897 р, починає випускати паровози Харківський паровозобудівний за вод, а згодом -- Луганський. У 1900 р. вони побудували 233 паровози (23% загальноімперського виробництва). кріпосний селянин реформа

Безпосередній значний вплив на розвиток економіки мав залізничний транспорт. Значення залізниць полягало не лише в тому, що вони з'єднували між собою віддалені господарські райони та мали військово-стратегічне призначення (перевезення військ та зброї), вони розширювали всеросійський ринок, сприяли швидкому розвитку фабрично-заводської промисловості. Спочатку залізниці будувалися з метою забезпечення експорту зерна через порти, тому першою залізницею в Україні стала лінія Балта-Одеса (1865 p., довжина 219 верст). Перший поїзд до Харкова прибув з Курська 6 липня 1869 р. До 90-х років в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які пройшли через основні її економічні райони, з'єднали її з Центральною Росією та Західною Європою. Довжина залізниць з 1865 р. по 1900 р. збільшилася з 219 до 8417 км, що становило 16%, загальноросійської. Щорічно залізниці України перевозили 1414 млн. пудів вантажів і 13,3 млн. пасажирів. Поряд з новими галузями виробництва розвивалися й старі. У кінці XIX ст., Україна давала 84% загальноімперського виробництва цукру, 58 % -- спирту, 40% -- тютюну.

Швидко йшов процес урбанізації -- зростання міст. У кінці століття в Україні їх було 130, з них 4 -- мали більше 100 тис. населення: Одеса -- 404 тис, Київ -- 248 тис, Харків -- 174 тис, Катеринослав -- 113 тис. Міське населення становило 13,6%. Перший телефон було встановлено в Одесі у 1882 p., а перший трамвай пущено у 1892 р. -- у Києві.

Урбанізація мало торкнулася українців, яких у 1897 р. було 73% від загальної кількості населення. (Усього населення України складало 23,4 млн. осіб). Лише трохи більше 5% українців проживало у містах, 38 % росіян, євреїв -- 45 %. Росіяни становили 12% населення -- це були гірники, металурги, державні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка досягла майже 8% загальної кількості населення (у Російській імперії загалом -- 4 %) і домінувала в торгівлі та банківській справі.

Сільське господарство України йшло так званим прусським шляхом, коли поміщицьке землеволодіння залишалось пануючим.

Існувало дві системи господарювання: капіталістична (вільнонаймана праця, використання техніки й агротехніки); відробіткова, коли селяни, не маючи змоги вижити за рахунок своїх наділів, змушені були орендувати в поміщиків землі і за це відробляти на їхніх землях своїм інвентарем і худобою.

Змінювалася структура сільськогосподарських культур, що вирощувались. Перевага надавалась тим, які йшли на експорт (пшениця, ячмінь, тютюн). Україна давала 27% (740 млн. пудів) валового збору зерна Європейської Росії. Урожайність досягла наприкінці століття 7,5 ц з га. Швидко зростали обсяги по садки картоплі (основного харчового продукту бідноти): 1870-1900 pp. -- втроє і цукрових буряків -- у 4,5 раза.

У цей час в Україні нараховувалося 2,5 млн. селянських господарств (бідноти -- 60 % , середняків -- 25 % , куркулів -- 15 %). У середньому на бідняцький двір припадало 4 десятини землі, середняцький -- 8, куркульський -- 15.

У результаті швидкого розвитку промисловості зростала кіль кість робітників -- людей, що жили на зарплату, отриману за продаж своєї робочої сили. У 1900 р. їх в Україні нараховувалось 2,5 млн. Характерними рисами пролетаріату були висока концентрація на підприємствах та багатонаціональний склад, нерівномірність формування в різних регіонах (наприклад, у Донбасі, Харкові -- швидше).

Інтенсивно йшов і процес формування класу буржуазії. Вона поповнювалась за рахунок купців, промисловців, лихварів, збагачення дрібних товаровиробників у місті і селі, «обуржуазнення» поміщиків. Буржуазія теж була багатонаціональною: мільйонери Терещенки і Харитоненки, які мали по 7 цукрових заводів, Симиренки, майно яких оцінювалося в 10 млн. руб. золотом, були українцями; Суботіни, Дегтярьови -- росіянами, Бродські, Гінзбурги -- євреями.

У 1897 р. була проведена грошова реформа, за якою кредитні білети стали вільно обмінюватися на золоту монету, що сприяло розвитку фінансової і банківської сфери і всієї економіки.

Залізничне будівництво і розвиток водяного транспорту.

Капіталістичний розвиток економіки, розширення торгівлі й внутрішнього ринку, а також стратегічні інтереси при неосяжних просторах країни зумовлювали гостру потребу в створенні нового, механізованого транспорту, який забезпечив би постійний зв'язок між різними районами, швидкі й регулярні перевезення великих мас вантажів і людей. Дореформений гужовий транспорт не відповідав вимогам нового часу.

Це спричинило в Росії, в тому числі й в Україні, залізничне будівництво, яке особливо інтенсивно велося наприкінці 60-х -- на початку 70-х і в другій половині 90-х років.

Спочатку, в середині 60-х років, залізнична колія на Україні будувалася казною або на державні кошти підрядчиками. В другій половині 60-х і в 70-х роках царський уряд передавав спорудження залізниць акціонерним капіталістичним товариствам на умовах концесій при гарантії високого рівня прибутків. З 80-х років знову розгорнулося казенне будівництво залізниць, причому казна поступово викупала залізниці з приватних рук, і вони ставали державними.

Спочатку залізничне будівництво велося в інтересах поміщиків і мало забезпечити передусім експорт товарного хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Через це залізничні лінії спрямовувалися до чорноморсько-азовських і балтійських портів.

В Україні першою стала до ладу в 1865 р. залізниця, яка зв'язала м. Балту з Одесою (219 верст). У 1868 р. Балта була з'єднана з Єлисаветградом, у 1869 р. -- Єлисаветград з Крюковом, а в 1871 р. -- Кременчук з Харковом. Міст через Дніпро, що з'єднав Крюків з Кременчуком, введено в дію у 1872 р. У 1870 р. введено в експлуатацію Києво-Балтську (Одеську) залізницю, що пройшла через Козя-тин -- Жмеринку -- Бірзулу і сполучила Київ з Одесою. У 1870 р. було завершено будівництво Курсько-Київської залізниці, внаслідок чого Київ і вся Північна Україна дістали пряме сполучення з центральними промисловими районами і Москвою.

У 1869 р. була збудована Курсько-Харково-Азовська залізниця, яка від Курська пройшла через Харків -- Лозову -- Горлівку -- Таганрог до Ростова і з'єднала таким чином центр країни з Півднем, з Азовським морем. Перший поїзд з дев'яти вагонів прибув до Харкова з Курська 6 липня 1869 р.

У 1872 р. стала до ладу Костянтинівська залізниця в Донбасі (Костянтинівка -- Ясинувата -- Оленівка). У першій же половині 70-х років почалася експлуатація двох важливих військовостратегічних залізниць: у 1873 р. -- Києво-Брестської, а в 1873--1875 pp.-- Лозово-Севастопольської. Велике значення мала відкрита в 1874 р. Лібаво-Роменська залізниця, що з'єднала хлібну Полтавщину з Балтійським морем.

У другій половині 70-х -- першій половині 80-х років інтенсивно будувалися залізничні лінії, які забезпечували сприятливі умови для розвитку кам'яновугільної, залізорудної та металургійної промисловості і виходу їх продукції на всеросійський ринок. У 1877--1878 pp. було введено в дію Донецьку кам'яновугільну залізницю, яка з'єднала різні вугільні райони Донбасу один з одним і з вузловими пунктами інших залізниць. У 1884 р. Катериннська залізниця, пройшовши від станції Ясинуватої Донецької залізниці через Синельникове -- Катеринослав до станції Долинська Харково-Миколаївської залізниці, з'єднала Донбас з Криворіжжям.

Отже, до середини 80-х років в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які пройшли через усі основні її економічні райони і з'єднали їх з Центральною Росією, з портами Чорного, Азовського і Балтійського морів, з залізницями Західної Європи.

За час з 1865 по 1900 р. довжина залізничної колії на Україні збільшилася з 219 до 8417 км (в цілому по Росії -- з 3854 до 53774 км). У 1865 р. залізниці України становили 6 % довжини всіх залізничних ліній Росії, а в 1900 p.-- 16 %.

Одночасно з залізничним будівництвом розвивався й водяний річковий та морський транспорт. Розширювалося пароплавство на Дніпрі, Дністрі, Південному Бузі, Сожі, Сіверському Дінці та інших річках. До 1890 р. на річках України плавало 220 пароплавів вантажопідйомністю понад 1,2 млн. пудів. До портів Чорного і Азовського морів. у 90-х роках було приписано 280 пароплавів. На пароплавства цих морів припадало 51 % усього тоннажу парового флоту Росії. Зростав вантажооборот.

Прокладання залізниць і розвиток річкового тамарського флоту мали величезне прогресивне значення. Залізниці й водяні шляхи об'єднували в єдине ціле господарство різних місцевостей, втягували в ринковий обіг і ставили в умови товарного виробництва найвіддаленіші райони, збільшували рухомість населення, сприяли спеціалізації сільського господарства, розвиткові капіталістичної промисловості й міст. Завдяки залізницям дуже розширився внутрішній, всеросійський ринок, складовою частиною якого була й Україна.

А) Розвиток сільського господарства.

Аграрні відносини. Залишки кріпосництва.

Після скасування кріпосного права сільське господарство України, як і всієї країни, йшло капіталістичним шляхом. Але розвиток капіталізму взагалі, в сільському господарстві зокрема, гальмувався численними залишками кріпосництва, головними з яких були царське самодержавство і дворянське землеволодіння.

Реформа 1861 p., проведена кріпосниками, зберегла в руках поміщиків величезні площі земель і прирекла селян на малоземелля і безземелля, а отже, і на напівкріпосницьку кабалу. За земельним переписом 1877 р. з 43 млн. дес. земельних володінь в Україні 33 тис. дворян належало близько 16 млн. дес, або 37 %; казні, уділам, церквам, монастирям, купцям -- понад 7 млн. дес, або 18 %; 1950 тис. селянських дворів мали близько 20 млн. дес, з яких близько 19 млн. надільної і понад 1 млн. дес. приватновласницької землі. Отже, майже 2 млн. селянських господарств мали приблизно 46 %, тобто, менше половини всіх земель. Якщо в середньому на селянський двір припадало 10 дес, то на один поміщицький маєток -- 507 дес. 197 найбільших землевласників, у кожного з яких було не менше 10 тис. дес, володіли 3750 тис. дес, а 4 тис. власників з розміром маєтків понад 1 тис. дес мали 14 млн. дес. Саме поміщицьке землеволодіння, кріпосницькі латифундії були найвизначнішим втіленням і найміцнішою опорою залишків кріпосництва в Росії.

Залишками кріпосництва, які давали можливість поміщикам ставити в залежність від себе селян, були також черезсмужжя, тобто нерозмежованість землекористування, сервітути (особливо на Правобережжі) -- спільне користування селянами й поміщиками лісами, луками, вигонами, водопоями, пасовищами та іншими угіддями.

Кріпосницькі пережитки зберігалися і в податковій системі. І після реформи 1861 р. селяни залишалися нижчим податним станом і змушені були платити багато податків: подушну подать, державні земельні збори, земські збори тощо і, крім усього, викупні платежі.

Селяни були обмеженими і в своїх громадянських та майнових правах: у багатьох місцях вони до 1883 р. залишалися тимчасово зобов'язаними, до 1904 р. за рішенням волосного суду селянин міг бути покараний різками. Без дозволу общини або сільської громади селянин не міг вибути з села. Над селянами знущалися урядники, стражники і т. д.

Поєднання відробіткової і капіталістичної систем.

При відсутності належних умов для негайного перебудування поміщицьких маєтків на капіталістичний лад і наявності значних залишків кріпосництва відразу капіталістична система в сільському господарстві перемогти не могла.

Як і в цілому по країні, в сільському господарстві України після реформи 1861 р. тісно поєднувалися, перепліталися дві системи господарювання -- відробіткова, яка була прямим і безпосереднім пережитком панщини і яка поступово відмирала, і капіталістична, що розвивалася.

Відробіткова система полягала в тому, що селяни, одержавши внаслідок реформи 1861 р, наділи, недостатні для прохарчування своїх сімей, змушені були орендувати в поміщиків землі і за це відробляти на їхніх землях своїм інвентарем і худобою.

При капіталістичній системі поміщик своє господарство ґрунтував на праці вільнонайманих робітників (річних, строкових, поденних та ін.), які обробляли землю інвентарем власника. Тут більш широко застосовувалися сільськогосподарські машини, досягнення агрокультури і т. п., що давало вищу продуктивність праці і вищі врожаї.

Відробіткова система гальмувала розвиток сільськогосподарського виробництва.

Розвиток капіталістичного землеробства і тваринництва. Сільськогосподарська спеціалізація районів.

У різних місцевостях розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався неоднаково. За даними, які наводить В. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії», на кінець 80-х років XIX ст. із 43 губерній Європейської Росії капіталістична система переважала в 19 губерніях, у тому числі в 6 губерніях України: в південних -- Катеринославській, Херсонській, Таврійській і правобережних -- Київській, Подільській, Волинській. Відробіткова система була переважаючою в 17 губерніях, в Україні -- у Чернігівській губернії. У 7 губерніях, в тому числі в 2 губерніях України -- Полтавській і Харківській,-- існувала змішана система господарювання.

В Україні після реформи 1861 р. площа орних земель зросла з 20 млн. дес. у 1860 р. до 29 млн. дес. у 1887 р. Посилювався суспільний поділ праці між окремими районами, розвивалась їх господарська спеціалізація. Це, в свою чергу, спричинювало більш інтенсивний між окремими спеціалізованими районами обмін, зміцнення між ними економічних зв'язків і вело до розширення внутрішнього ринку.

Для України був передусім характерним широкий розвиток зернового господарства. Тут 90 % посівної площі було зайнято під зерновими і лише 4 % -- під технічними культурами. У 1864--1866 pp. посіви хлібів становили близько 12 млн. дес. щорічно, а в 1892--1900 pp. -- понад 17 млн. дес, що становило відповідно понад 16 % і близько ЗО % загальної площі хліба в Європейській Росії. Збільшувався валовий збір зернових. Якщо в 1864--1866 pp. в Україні він становив у середньому 398 млн. пудів (близько 18 % збору хліба у всій Європейській Росії), то в 1892--1900 pp. -- понад 740 млн. пудів (понад 27 %). Середня врожайність зернових у 1883--1887 pp. досягала 33 пудів з десятини, в 1898--1902 pp. -- 47 пудів.

Особливо великою була частка України у вирощуванні головних експортних культур -- пшениці і ячменю. У 1900 р. площа під пшеницею в Україні становила понад 46 %, а ячменю -- 52% усіх посівів пшениці і ячменю у Європейській Росії.

Найшвидше капіталістичне зернове виробництво розвивалося в південних степових районах України -- Херсонській, Таврійській, Катеринославській, а також Бессарабській губерніях та області Війська Донського, які разом з заволзькими губерніями -- Саратовською, Самарською і Оренбурзькою -- утворювали район торгового зернового господарства, куди після реформи 1861 р. пересунувся з середньочорноземних губерній центр виробництва зерна.

В Україні в південних степових губерніях -- Катеринославській, Таврійській і Херсонській -- уже незабаром після реформи 1861 р. в сільському господарстві переважаючою стала капіталістична система. Поміщики, маючи величезні площі земель, організовували виробництво в своїх маєтках на вільнонайманій праці і застосуванні машин. По-капіталістичному розвивалися й господарства багатьох заможних селян. Основним їх заняттям стало виробництво товарного хліба, особливо пшениці і ячменю, які йшли на внутрішній і особливо на зовнішній ринок. Виробництво зерна на душу населення зросло з 60-х до 90-х років у Степовій Україні в 2,5 рази, а на Правобережжі -- на 30 %, на Лівобережжі -- на 10 %. Україна, насамперед її степова частина, давала велику частку хлібного експорту всієї Росії. За обсягом вивозу хліба за кордон на кінець XIX ст. чорноморсько-азовські порти обігнали порти балтійські. Якщо в 1876--1880 pp. через них було вивезено 31 млн. пудів пшениці, то в 1895-- 1898 pp. -- 84 млн. пудів.

В Україні вирощувалося багато картоплі, яка була основним харчовим продуктом бідноти і важливою сировиною для виробництва спирту, горілки, крохмалю. З 1870 по 1900 р. посіви картоплі в Україні збільшилися майже втроє (з 194 до 542 тис. десятин).

Швидко зростали посіви цукрових буряків, особливо на Правобережжі і в Харківській та Чернігівській губерніях Лівобережжя. Порівняно з 60-ми pp. на кінець XIX ст. вони збільшилися в чотири з лишком рази і досягли 350 тис. дес, що становило 75 % площі, зайнятої цукровими буряками по всій Росії.

Вирощування махорки і тютюну в Україні було зосереджено в основному в Чернігівській і Полтавській губерніях, які після реформи давали 40--50 % усього виробництва їх у країні.

На півдні, у Степовій Україні, поряд з зерновими провідною технічною культурою був льон-кучерявець, насіння якого у великій кількості вивозилося за кордон, Скрізь в Україні вирощувалися коноплі, прядиво з яких йшло на внутрішній і зовнішній ринок. Найбільше їх було в Полтавській і Чернігівській губерніях.

Культивувалося також торгове городництво і садівництво, особливо біля великих міст і промислових селищ.

Розвиток капіталізму привів до значних змін у тваринництві. Внаслідок розорювання земель і розширення посівів на Україні менше стало випасів, толок, вигонів, вищими стали орендні ціни за них. У зв'язку з цим та через розорення частини селян у селянських господарствах з 1870 по 1900 р. поголів'я худоби зменшилося з 19550 до 18 750 тис. голів, тобто на 800 тис, в основному за рахунок волів і овець. Кількість коней в Україні за цей час зросла на 85%, загальне поголів'я великої рогатої худоби -- майже на 1200 тис. голів. Через збільшення продажу на світовому ринку дешевої австралійської вовни і загальне зниження цін на вовну різко зменшилося поголів'я тонкорунних овець, особливо на півдні України.

Та й у таких умовах тваринництво України займало значне місце у постачанні як внутрішнього, так і зовнішнього ринку худобою, вовною, яловичиною, шкірою, смушками, кінським волосом, щетиною тощо. В останні півтора десятиріччя XIX ст. значно зріс експорт коней і свиней, вивіз птиці, яєць, вершкового масла.

Соціальний розклад селянства.

Як і поміщицьке, селянське господарство після реформи 1861 р. розвивалося по капіталістичному шляху, набувало товарного, капіталістичного характеру. Найяскравіше це виявилося в розкладі («розселюванні») селянства на дві протилежні групи -- сільську буржуазію, розбагатіле селянство і сільських пролетарів -- клас найманих робітників з наділом. Спільною ознакою цих обох нових типів сільського населення був товарний, грошовий характер їх господарства.

Заможні селяни, зосередивши в своїх руках велику кількість надільних, абсолютну більшість купованих і орендних земель, багато іьвентаря й худоби, вели своє господарство на капіталістичних основах. Використовуючи працю вільнонайманих робітників, наймитів, батраків, вони виробляли сільськогосподарську продукцію, яку збували на внутрішньому і зовнішньому ринках. Особливо значне число таких заможних, що нагадували фермерські, господарств було в Степовій Україні. Одночасно малоземельні і зовсім безземельні селяни, господарство яких перебувало в занепаді і з якого вони не могли прохарчував ти свої сім'ї, змушені були продавати свою робочу силу, тобто ставати сільськими пролетарями-наймитами, поденщиками, чорноробами, робітниками з наділом.

Велика кількість селян, у першу чергу середніх, яким загрожувало розорення, шукала виходу в переселенні в багатоземельні місця, і насамперед до Сибіру. За час від 1886 по 1905 р. з України тільки в Сибір переселилося 535 тис. селян.

Прикріплення селян до їх наділів внаслідок збереження общини та кругової поруки, залишки кріпосництва і недостатній розвиток капіталізму зумовлювали наявність на селі значного надлишку робочих рук, аграрного перенаселення.

На кінець XIX ст. в Україні з 2,5 млн. селянських господарств біднота становила приблизно 60 %, середняки -- близько 25 %, багатії -- приблизно 15 %. В середньому на бідняцький двір припадало 4 дес. землі, на середняцький -- 8 дес, а на заможний -- 15 десятин, Багатії тримали в своїх руках майже 40 % надільної і приватної селянської землі, до 80 % орендних земель, до 50 % робочої і продуктивної худоби, 45 % селянських господарств на Україні були безкінними.

Розклад селянства розширював внутрішній ринок, оскільки бідняки й сільськогосподарські робітники не могли утримувати себе і свої сім'ї з власних господарств, змушені були купувати харчі та одяг, а в заможних збільшувався попит і на засоби виробництва, і на товари особистого вжитку.

Поширення вільнонайманої праці і формування сільськогосподарського пролетаріату.

Розвиток капіталізму зумовлював поширення вільнонайманої праці. Зростання в поміщицьких та заможних селянських господарствах попиту на робочі руки і розклад селянства привели до швидкого формування великої армії сільськогосподарського пролетаріату. На 1900 р. у землеробстві України було зайнято близько 1 млн. постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Багато робітників було на Правобережжі на цукрових плантаціях і в цукровому виробництві взагалі. Але місце, де зосереджувалося в Україні найбільше сільськогосподарських робітників, була Південна Україна -- Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Саме сюди з середньочорноземних російських (Курської, Орловської, Воронезької та ін.) і лівобережних (Харківської, Полтавської, Чернігівської) та правобережних (Київської, Подільської, Волинської) українських губерній ішли десятки й сотні тисяч заробітчан.

Тут, на півдні, створилося багато робітничих ринків, куди збиралися тисячі робітників і з'їжджалися наймачі. Цими робітничими ринками стали: у Київській губернії містечка Шпола і Сміла (великі центри цукрової промисловості) і місто Біла Церква; у Херсонській губернії -- міста Єлисаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса та ін.; на У цілому в 90-х роках XIX ст. на південь України щороку приходило 550--600 тис. сільськогосподарських робітників. Місцевий сільськогосподарський пролетаріат південної України налічував тоді близько 300 тис. чол. Широке використання вільнонайманої праці свідчило про інтенсивний розвиток капіталізму в цих районах.

Застосування машину сільськогосподарському виробництві.

Капіталістичний розвиток сільського господарства супроводжувався дедалі більшим застосуванням удосконалених знарядь праці й машин та нових прийомів агротехніки. Найінтенсивніше це відбувалося на півдні України. У поміщицьких маєтках -- «пшеничних фабриках» і заможних селянських господарствах -- «капіталістичних фермах» зростало число парових молотарок, букерів (три- і чотирилемішних плугів), жаток, сівалок, віялок, соломорізок, культиваторів та інших машин. Дедалі ширше застосовувались парові двигуни, яких на кінець 70-х років працювало в Україні близько 700. Виробництво, довіз і використання сільськогосподарських машин і знарядь на Півдні після реформи 1861 р. збільшувалося швидше, ніж по всій Росії. Головний центр виробництва цих машин пересунувся з польських і прибалтійських губерній у південні степові губернії.

Два шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Отже, в цілому в пореформений період сільське господарство всієї Росії, в тому числі й України, йшло капіталістичним шляхом. Темпи й характер дальшого розвитку капіталізму залежали від того, яким способом будуть ліквідовані залишки кріпосництва і, отже, за яким типом йтиме далі буржуазний розвиток. Проблему шляхів розвитку аграрного капіталізму широко розробляв Ленін. Розкриваючи суть шляхів розвитку капіталізму в сільському господарстві, Ленін вказував, що стрижнем боротьби є кріпосницькі латифундії, як найвизначніше втілення і найміцніша опора залишків кріпосництва в Росії. Розвиток товарного господарства і капіталізму з абсолютною неминучістю клав край цим залишкам, і в цьому відношенні перед Росією був тільки один шлях буржуазного розвитку. Але форми цього розвитку могли бути двоякі: за прусським і за американським типом. «В першому випад і кабали, при виділенні невеликої меншості «гросбауерів» («великих селян»). У другому випадку поміщицького господарства нема або воно розбивається революцією, яка конфіскує і роздробляє феодальні маєтки. Селянин переважає в такому випадку, стаючи виключним агентом землеробства і еволюціонуючи в капіталістичного фермера. В першому випадку основним змістом еволюції є переростання кріпосництва в кабалу і в капіталістичну експлуатацію на землях феодалів-поміщиків. У другому випадку основний фон -- переростання патріархального селянина в буржуазного фермера».

...