Особливості проведення реформ в Україні у другій половині XIX століття

У Росії, в тому числі й в Україні, аж до Жовтневої революції в 1917 р. точилася боротьба між двома шляхами розвитку капіталізму в сільському господарстві, проте ні один з них так остаточно й не переміг, доки революція 1917 року ліквідувала капіталізм взагалі.

Б) Розвиток промисловості.

Створення великої машинної фабрично-заводської індустрії.

Після скасування кріпосного права в Україні, як і взагалі в Росії, швидко розвивалася капіталістична промисловість. Від дрібного товарного виробництва і мануфактури -- вона перейшла в стадію великої машинної індустрії (фабрики), найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин. Протягом 60--80-х років в основному завершився промисловий, технічний переворот. У найважливіших галузях -- цукроварній, вугільній, металургійній, залізорудній, машинобудівній та ін.-- були створені великі капіталістичні підприємства, які засновувалися на машинній техніці, паровій силі, на новому, більш економічному паливі -- вугіллі, на застосуванні новітньої технології й досягнень науки.

Як і по всій країні, в Україні зростала кількість фабрик і заводів, число зайнятих на них робітників і обсяг виробництва. Напередодні реформи, у 1860 р., в Україні було 2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робітників. У 1865 р. (за даними губернаторів) налічувалося 5224 підприємства, і виробили вони продукції на 47 млн. крб., а в 1895 р. стало 30310 підприємств, число робітників становило 205 тис, а обсяг продукції збільшився до 261 млн. крб.

Виробництва, пов'язані з сільським господарством. Цукрова промисловість

Як і до реформи, у 60--90 роках на Україні розвивалися галузі промисловості, пов'язані з сільським господарством: цукрова, винокурна (ґуральництво), борошномельна, маслоробна та олійна, тютюнова, шкіряна, суконна. Серед цих галузей на першому місці була цукрова промисловість, яка набула загальноросійського значення. Зосереджена вона була на Правобережжі, у першу чергу на Київщині й Поділлі, і на Лівобережжі -- в Харківській та Чернігівській губерніях.

Поряд з поміщиками, що обуржуазнювалися, і купцями в цукроваріння вкладали капітали й будували заводи акціонерні, пайові товариства.

Протягом 60--80-х років у цукровій промисловості завершився технічний переворот. Замість дореформених дрібних, заснованих на ручній техніці й підневільній праці кріпаків, виникли великі цукрові заводи, де весь виробничий процес був механізований, зокрема цукровий сік добувався не за допомогою преса, а дифузійним способом. Завдяки застосуванню парових двигунів і системи машин виробіток цукру на робітника за сезон зріс з 33 пудів у 1862--1863 pp. до 400 пудів на початку 90-х років.

Внаслідок технічного перевороту й концентрації виробництва кількість цукрових заводів у пореформений час різко зменшилася, а в той же час обсяг їх виробництва набагато виріс. Якщо в сезон 1862/63 р. в Україні було 247 цукрових заводів та 38 тис. робітників і виробили вони трохи більш як 1600 тис. пудів цукру, то в 1894/95 р. залишилося тільки 153 заводи, але на них працювало 78 тис. робітників, і цукру вони дали 23 млн. пудів (у 14 разів більше), що становило 84 % загальноросійського виробництва.

При підтримці царського уряду власники цукрових заводів -- українські, російські, польські, єврейські та іноземні капіталіста -- Терещенки, Харитоненки, Браницькі, Потоцькі, Бобринські, Бродські, Хрякови, Фішмани та ін.-- одержували високі прибутки. У 1887 р. у Києві вони створили цукровий синдикат -- одну з перших монополій у Росії. Головним його завданням було не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, а лишки цукру вивозити за кордон по демпінгових цінах. Винокуріння (ґуральництво) було поширене в усій Україні, але найбільшого розвитку воно досягло на Київщині, Поділлі і Харківщині. У 1899--1900 pp. в Україні працював 421 спиртовий завод (з 2018 у Європейській Росії). Спирту вони дали понад 18,5 млн. відер (до 58 % загального виробництва).

Широко розвивалася в Україні, особливо на Херсонщині, Катеринославщині, Харківщині і Поділлі, борошномельна промисловість. У 1893 р. 670 борошномельних підприємств України (з 3426 по Росії) виробили близько 42 млн. пудів борошна (26 % загальноросійського виробництва).

Продукції тютюнової промисловості в Україні найбільше виробляли фабрики, розташовані на Полтавщині, Харківщині, Катеринославщині й Київщині. У цілому фабрики України давали від 20 до 40 % загальноросійського виробництва тютюну.

Кам'яновугільна промисловість. Видобування солі.

Залізничне будівництво, заснування великих капіталістичних фабрик та заводів, розвиток міст створили великий попит на вугілля й метал. У цих умовах, при підтримці царського уряду, після реформи 1861 p., особливо з середини 80-х років, коли в 1884 р. Катерининська залізниця сполучила донецьке вугілля з криворізькою рудою, на півдні -- в Донбасі й Криворіжжі -- почала швидко розвиватися вугільна й металургійна промисловість.

Уже в 70-х роках стали виникати, за участю іноземних капіталів, акціонерні товариства, що будували нові великі кам'яновугільні копальні. Якщо в 1873 р. цих копалень у Донбасі було 88, то в 1888 p. -- 278.

Видобуток вугілля в Донбасі і його питома вага в кам'яновугільній промисловості всієї Росії збільшувалися так: у 1860 р. у Донбасі було видобуто 6 млн. пудів вугілля із 18 млн. пудів по Росії (близько 33 %), а в 1900 р. Донбас дав 691,5 млн. пудів (більш як у 115 раз) із 995 млн. пудів по всій Росії, що становило 69,5 % загальноросійського видобутку. Ще в 70-х роках, випередивши свого головного суперника -- Домбровський вугільний басейн (у Польщі), Донбас на кінець XIX ст. зайняв перше місце в усій Російській державі по розвитку кам'яновугільної промисловості.

Зростало в Україні видобування солі: в Катеринославській губернії -- кам'яної і виварної, на Харківщині -- виварної, в Херсонській і Таврійській губерніях -- самосадної. Особливо швидко наприкінці XIX ст. зростав видобуток кам'яної солі в Донбасі. Всього в 1897 р. в Україні

і в Бессарабії було видобуто 46,5 млн. пудів солі, що становило близько 50 % її загальноросійського виробництва. Крім того, що сіль споживалася в Україні, її вивозили в інші райони країни і за кордон.

Гірничорудна і металургійна.

Металургійна промисловість у перший час після реформи 1861 р. в Україні розвивалася повільно. Головним металургійним центром країни залишався Урал. Але за сприятливих умов -- при наявності багатих запасів високоякісних залізних руд і вугілля, зокрема коксівного, швидкому поширенні мережі залізниць, великому попитові на метал і численних вигідних казенних замовлень на нього -- капіталісти, зокрема іноземні, уже з початку 70-х років стали засновувати акціонерні товариства й будувати на Півдні великі металургійні заводи.

У 1870 р. біля м. Сулина в Області Війська Донського (нині Ростовської обл.) почав працювати металургійний завод російського капіталіста Пастухова. У 1872 р. на березі р. Кальміуса у Бахмутському повіті відкрився металургійний завод Новоросійського товариства, що належав англійському капіталісту Джону Юзу, що виплавляв чавун, виробляв залізо, випускав рейки.

У 1887 р. була задута перша домна на Олександрівському заводі Брянського товариства біля Катеринослава. У 1889 р. почав діяти Дніпровський металургійний завод Південноросійського дніпровського товариства у с. Кам'янському. Власниками його були бельгійські капіталісти. Французьке товариство криворізьких руд у 1892 р. у с. Гданцівці біля Кривого Рога збудувало Гданцівський металургійний завод. У 1895 р. вступив до ладу металургійний завод біля станції Дружківка. Того ж року поблизу станції Юр'ївка чавуноливарний завод (Донецько-Юр'ївський) спорудило Донецько-Юр'ївське металургійне товариство. У 1897 р. почав плавку металу Петровський завод на станції Волинцево Катерининської залізниці. Всього на кінець XIX ст. в Україні працювало 17 великих металургійних заводів, заснованих на вільнонайманій праці, паровій енергетиці і використанні кам'яного вугілля, тобто ґрунтувалися на новому технічному рівні.

Видобуток залізної руди, виплавка чавуну і виробництво сталі та заліза в Донбасі, Подніпров'ї і Криворіжжі швидко зростали. Якщо в 1870 р. на Півдні було видобуто 1,3 млн. пудів залізної руди, що становило 2,8 % загально-російського видобутку, то в 1900 р.-- 210 млн. пудів, або 57,2 % (зростання в 158 раз). У 1899 р. в Україні було

видобуто 10 млн. пудів марганцевої руди, що становило близько 45 % загальноросійського видобутку.

У 1900 р. Південь дав 92 млн. пудів чавуну (Урал -- 50 млн. пудів) -- 51,8 % загальноросійської виплавки чавуну, 59 млн. пудів сталі й заліза, що становило 44 % всього виробництва. На Україну припадало 76 % виробництва рейок у Росії.

Отже, за видобутком залізної руди та виробництвом металу Південь на кінець XIX ст. обігнав Урал і вийшов на перше місце. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу всієї Російської держави.

Машинобудування.

Машинобудівна промисловість в Україні, як і взагалі в Росії, була розвинута слабо. Верстати та інше устаткування для самих машинобудівних заводів, паровози, вагони, різні прилади й апарати довозилися здебільшого з-за кордону.

В Україні найбільшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросійське значення. У 1900 р. тут діяло 65 підприємств, які переважно належали іноземним капіталістам, Серед них найбільші: у Харкові--заводи Гельферіх-Саде і Мельгозе, в Єлисаветграді -- Ельворті, в Бердянську -- Грієвса, в Олександрівську -- Хортиці -- Леппа і Вальмана, в Києві -- Фільверта і Дедіна, в Одесі -- Гена та ін. Заводи виготовляли сівалки, жатки, молотарки, залізні плуги, віялки, соломорізки та ін. Сільськогосподарське машинобудування України зростало швидше, ніж у цілому по країні, і в 90-х роках воно давало близько 70 % загальноросійського виробництва.

З кінця XIX ст. розвивається транспортне машинобудування. У 1897 р. почав випускати паровози Харківський паровозобудівний завод, а в 1900 р. -- Луганський паровозобудівний завод Гартмана. У 1900 р. вони побудували 233 паровози -- 23% загальноросійського виробництва. Вагони випускали в Києві, Миколаєві і Харкові. В Одесі, Миколаєві й Херсоні будувалися морські й річкові судна.

Характерні риси промислового розвитку України.

Для промисловості, яка зростала в Україні в післяреформений період, було характерним передусім те, що вона розвивалася у складі загальноросійської економіки.

По-друге, завдяки сприятливим умовам головні галузі, в першу чергу важкої промисловості, -- вугільна, залізорудна і металургійна, -- на Півдні розвивалися більш швидкими темпами, ніж у цілому в країні і особливо порівняно із старими промисловими районами, зокрема з Уралом. Це пояснювалося тим, що на Уралі великими були залишки дореформених порядків: відробітки, прикріплення робітників, відстала техніка, переважання ручної праці та її низька продуктивність. Промисловість Півдня ґрунтувалася на чисто капіталістичних відносинах -- вільнонайманій праці, новій техніці, будівництві великих капіталістичних підприємств. Так, у металургії Уралу широко застосовувалися дрова й деревне вугілля, водяні колеса і турбіни, на Півдні -- парова енергія, кам'яне вугілля, й кокс.

По-третє, капіталістична промисловість України, як і всієї Росії, відзначалася високим рівнем концентрації, переважанням великих капіталістичних підприємств, які давали основну частину продукції відповідних галузей і в яких зосереджувалася значна частина робітників, що мало неабияке значення для розвитку революційного руху. Так, у 1890 р. із 269 вугільних копалень Донбасу найменші 102 копальні видобули всього 2 % загального видобутку вугілля, а 37 найбільших копалень, у яких зосереджувалося 3/5 всієї кількості робітників, дали понад 70 % усього видобутку вугілля.

Нарешті, величезні прибутки, які можна було одержувати, і високі мита на іноземні товари привели до того, що іноземні капіталісти ввозили в Росію, в тому числі й в Україну, капітали і вкладали їх у промисловість, особливо в кам'яновугільну, гірничорудну і металургійну. Переважали капітали французькі, бельгійські, англійські і німецькі. Так, у 1900 р. в кам'яновугільній промисловості Донбасу іноземні капітали становили 95 млн. крб., збільшившись за 10 років майже в 6 раз. У цей час у гірничій промисловості України 80--90 % усіх акціонерних капіталів належали іноземцям.

Іноземні капіталісти, разом з російськими й українськими капіталістами, при підтримці царського уряду, жорстоко експлуатували трудящих України і одержували величезні прибутки. Дивіденди на великих заводах, фабриках, шахтах і рудниках нерідко досягали 30--40 %.

Міста.

З розвитком капіталістичної промисловості, транспорту, торгівлі виростали великі індустріальні, фабрично-заводські центри, розширювалися міста як промислово-торговельні осередки. Міське населення збільшувалося значно швидше, ніж населення в цілому, і зокрема сільське. З 1863 до 1897 р. сільське населення зросло на 48,5 %, а міське -- на 97 %. У 1858 р. міського населення в Україні налічувалося понад 1450 тис. чол. (11 % усього населення), а в 1897 р. -- понад 3400 тис. чол. (13,6 % всього населення). При цьому чисельність торгово-промислового населення, зайнятого поза землеробством, була значно більшою, ніж кількість міського населення, оскільки багато пригородів, значних торгово-промислових сіл і містечок, таких, наприклад, як Юзівка, Кам'янське, Нікополь, Кривий Ріг та ін. не були причислені до міст. Населення містечок з 60-х років до 1897 р

Висновок

Реформа була найбільшим прогресивним подією в російській історії. Вона поклала початок прискореної модернізації країни, тобто переходу, до того ж високими темпами, від аграрного до індустріального суспільства.

Велика реформа дала свободу мільйонам людей. При цьому її проведення довело можливість і плідність мирних перетворень в Росії, що робляться з ініціативи влади. Показово, що в Сполучених Штатах Америки ліквідація рабства, що пройшла приблизно в той же час, стала можливою лише в результаті Громадянської війни.

Реформа дала потужний імпульс економічному та соціальному прогресу країни, відкрила можливість для широкого розвитку ринкових відносин.

Вона створила умови для ліберальних перетворень у сфері управління, суду, освіти та ін, поклала початок становленню громадянського суспільства.

Звільнення селян змінило моральний клімат в країні, вплинуло на розвиток суспільної думки і культури в цілому.

Проте інтереси поміщиків і, особливо, держави в ній враховувалися більше, ніж селян, що зумовило збереження ряду фундаментальних пережитків кріпосництва і елементів традиційних структур.

1. Збереглося велике поміщицьке землеволодіння.

2. Наслідком цього стала земельна невлаштованість селян, які не отримали угідь (ліси, пасовища і т. д.), що ускладнювало господарювання. Головне ж полягало в тому, що в пореформений період наростала брак землі, що призводить до селянського малоземелля, що став, у результаті, однією з причин аграрної кризи початку ХХ ст.

3. За умов земельного голоду селяни змушені були брати поміщицькі землі в оренду на кабальних умовах. У результаті цього складалася т.зв. відробіткова система, зовні нагадувала панщину з усіма її негативними наслідками.

4. Тяжкість викупних платежів заважала процесу входження селянського господарства в ринкові відносини, приводила багатьох до зубожіння.

5. Збереження сільської громади консервували патріархальний характер села, ускладнювало поява підприємницьких господарств і селянина - справжнього господаря на землі. Вона сприяла збереженню колективістських настроїв, але з розвитком ринкових відносин перетворювалася на оплот традиціоналізму, що стояв на шляху модернізації Росії.

6. Реформа зміцнила самодержавство. Але, ставши на шлях перетворень, держава рано чи пізно повинна була зіткнутися з проблемою самореформування і прийти до встановлення конституційного ладу. Коливання на цьому шляху, небажання обмежити самодержавну владу і залучити громадян до управління країною визначили незавершеність реформ, стали одним із чинників глибокої суспільно-політичної кризи початку ХХ ст.

В цілому результати реформи 1861 р. відповідали перетворювальної потенціалу російського суспільства 50-60-х рр.., Бо їх проведення ініціювалося лише невеликою частиною правлячої еліти і не мало потужної підтримки в країні. Влада побоювалася, з одного боку, обурення дворян-поміщиків, а з іншого, неадекватної реакції селян. Але знявши гостроту суперечностей і домігшись динамічного економічного розвитку при відносної політичної стабільності, вона поступово відмовлялася від продовження ліберальних перетворень. Незабаром це виявило всі недоліки реформи 1861 р. А вони, наростаючи як сніжний ком, у результаті і привели до революційних потрясінь початку ХХ ст.

Список використаних джерел

1.Рибалко Історія України - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://ellib.org.ua/books/files/history/hist5/index.html

2.Малий словник історії України/Відповідальний редактор Валерій Смолій. -

К:Либідь,1997

3.Історія росії - [Електронний ресурс] - Режим доступу:

http://history-house.ru/istorija-rosii

4. Історія України (друга половина XVIII - початок XX століття), 9 клас

[Електронний ресурс] - Режим доступу:

http://ukrmap.su/uk-uh9

5. О. Д. Бойко - посібник "Історія України" - [Електронний ресурс] - Режим доступу:

http://www.history.vn.ua/book/boyko.html

6. Середницька Г. В. Історія України 9 клас (2009)

7.Історія дежрави і права України/Заруба В.М - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba

Размещено на Allbest.ru