Конституційно-правовий статус

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

глава держава конституційний республіканський

Розділ 1. Роль глави держави у механізмі держави

1.1 Роль глави держави у системі державних органів стримувань та противаг

1.2 Порядок наділення повноваженнями глави держави

1.3 Строк повноважень глави держави як елемент його конституційно-правового статусу

Розділ ІІ. Підстави та процедура припинення повноважень глави держави у державах із монархічною формою державного правління

2.1 Правове регулювання припинення повноважень глави держави в абсолютних монархіях

2.2 Правове регулювання припинення повноважень глави держави у парламентських монархіях

Розділ ІІІ. Підстави та процедура припинення повноважень глави держави у державах із республіканською формою державного правління

3.1 Особливості припинення повноважень глави держави у президентських республіках

3.2 Особливості припинення повноважень глави держави у парламентських республіках

3.3 Особливості припинення повноважень глави держави у змішаних республіках

Список використаних джерел

Розділ 1. Роль глави держави у механізмі держави

1.1 Роль глави держави у системі державних органів стримувань та противаг

На відміну від "класичних" галузей влади: парламенту, уряду, суду (законодавчої, виконавчої та судової влади), фактичне і юридичне становище глави держави однозначно визначити неможливо. У науковій літературі немає уніфікованого підходу щодо чіткого визначення правового статусу глави держави.

Науковці зазначають, що глава держави або не належить до жодної галузі влади, або належить до законодавчої і виконавчої влади, або, нарешті, лише до виконавчої. Однозначної й універсальної відповіді на питання про те, яке місце глави держави в системі державного механізму, дати неможливо. У кожній країні місце цієї посадової особи дуже своєрідне, і в кожній країні є своя специфіка. Однак все ж можна виокремити найбільш загальні риси, найбільш яскраві специфічні особливості, що характеризують інститут глави держави.

Так, Л.М. Ентін вважав, що глава держави - це офіційна особа (орган), що займає, як правило, формально вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті й у відносинах з іншими державами. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / К 65 М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. -- 2-е вид., допов. і перероб. -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- 364 с.

На нашу думку, це практично універсальне визначення. Хоча Л.М. Ентін відразу ж обмовлявся, що юридично санкціоновані винятки з цього правила трапляються вкрай рідко.

В.А. Стародубський давав більш лаконічне визначення глави держави. На його думку, глава держави - це орган, що представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює вищі державні акти.

А.А. Мішин не висловлювався конкретно від свого імені, хто такий і що таке глава держави. Він зазначав, що найчастіше глава держави розглядається як носій виконавчої влади і вищий представник держави у сфері міжнародних відносин. Він також писав, що глава держави очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, великими повноваженнями й наділений такими якостями, як невідповідальність, незмінюваність і нейтральність.

A.M. Осавелюк, на нашу думку, досить лаконічно й найбільш точно визначає поняття глави держави. Це посадова особа або орган, що займає вище місце в системі органів держави, вищий її представник усередині й поза країною, символ єдності нації, держави (народу і держави).

Слід зазначити, що в найзагальнішому плані глава держави - це або монарх, або президент, або (украй рідко) колегіальний орган. Розглянемо, як конституції підходять до закріплення інституту глави держави. Логічно починати з глави держави, що має найпомітніший титул. Наприклад, ст. 1 Конституції Японії називається "Імператор" Конституція Японії http://asiapacific.narod.ru/japan/constitusion_of_japan.htm

http://asiapacific.narod.ru/japan/constitusion_of_japan.htm і присвячена визначенню того, хто такий імператор і як розуміти його місце і роль у системі державних органів: "Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада".

Більш сучасна Конституція Іспанії докладніше визначає роль і значення глави держави - короля: "Король є главою іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він - гарант правильного функціонування державних інститутів, здійснює вище представництво Іспанії в міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов'язана історично. А також здійснює функції, надані йому конституцією і законами"

Досить чітко визначаються місце, роль і значення президента Франції: "Президент республіки стежить за дотриманням конституції, він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також наступність держави. Він є гарантом національної незалежності, територіальної Цілісності, дотримання угод співтовариства й договорів" (ст. б).

Наведені приклади свідчать про те, що навіть у випадках спадкоємної монархії або президента, який обирається народом, їхня державно-правова роль не дуже докладно або недостатньо чітко визначається в конституціях. А у випадках, коли глава держави - президент, що обирається парламентом, конституції іноді взагалі ніяк не визначають його юридичну, політичну та іншу роль у державі. Конституції просто пояснюють порядок обрання президента, називають деякі найважливіші його функції. Це не зовсім правильно з погляду конституційної теорії, але в такому разі, можливо, законодавці вважали, що роль глави держави зрозуміла і її не варто пояснювати, або їм було важко лаконічно сформулювати найважливіші цілі й завдання глави держави.

Наприклад, конституції Італії і ФРН нічого не говорять про те, що таке і хто такі глави держави - президенти Італії і ФРН. Стаття 83, з якої починається відповідна глава Конституції Італії, - це текст про те, що президент республіки обирається парламентом на спільному засіданні його членів, а також закріплюється докладний порядок його обрання. У ст. 84 йдеться про те, хто може бути президентом, у ст. 85 про те, що президент обирається на сім років, коли відбуваються вибори президента. Стаття 86 передбачає порядок тимчасового заміщення посади президента тоді, коли він не в змозі виконувати свої обов'язки. І лише в ст. 87 зазначається, що президент республіки є главою держави і представляє національну єдність. Тут же називаються його конституційні повноваження. Конституція Італії

http://italia-ru.com/page/konstitutsiya-italyanskoi-respubliki

У розділі б Конституції ФРН не йдеться навіть про те, що президент республіки - це глава держави й представляє національну єдність. У статтях 54, 55, 56 йдеться про те, як обирається президент, які його повноваження, яку він складає присягу, кого він призначає і як може бути відсторонений від посади, тобто автори німецького Основного закону взагалі не назвали свого президента главою держави. Роль глави держави ФРН, очевидно, можна визначити лише шляхом доктринальних висновків.

З викладеного випливає, що правовий і реальний статус глави держави, його роль у процесі здійснення державної влади залежать від форми правління в цій державі, характеру політичного режиму, низки інших обставин, у тому числі від традицій, звичаїв і судових прецедентів.

У країнах, де глава держави має реальну урядову владу - очолює виконавчу владу (очолює юридично або фактично уряд), він здійснює реальне керівництво державними справами, визначає й спрямовує політичний курс країни, забезпечує виконання цього курсу. У цьому випадку глава держави - це лідер країни.

За парламентарних форм правління, тобто за парламентської республіки або парламентської монархії, глава держави будь-якої реальної участі в управлінні справами держави, як правило, не бере. Це так званий номінальний глава держави. Однак за всієї своєї номінальності він також впливає на політичний процес, на роботу державного механізму. У разі виникнення якихось нестандартних ситуацій, різноманітних криз або надзвичайних станів роль і ступінь його залученості до політичних процесів дуже сильно зростають.

Глава держави, справді, має лише номінальну владу, скажімо, тільки підписує закони. Однак його підпис надає цим законам остаточної легітимності. Цей підпис свідчить про те, що в державі все відбувається нормально, за правилами, відповідно до законів, конституції. Законодавчий орган прийняв закон, а глава держави його підписав. Це якщо не реальний поділ влади, то, так би мовити, його символ.

Глава держави може бути легітимним, зайнявши свій пост після проходження певних процедур на підставі певних законів, визнаний у цій якості своїми громадянами та іншими державами. Глава держави може бути й нелегітимним, захопивши цю посаду, узурпувавши її, але реально виконуючи функції глави держави й підпорядкувавши собі інші ланки державної машини. Способи легітимізації можуть бути різними: якщо республіка, то главою держави є обраний президент, якщо монархія, то це монарх, що одержує свою посаду в спадщину. Нелегітимний глава держави - це, як правило, диктатор, глава військової хунти, що захопив владу за допомогою насильства.

Питання про місце глави держави в системі державного механізму досить складне. Спроби визначити це місце щоразу натрапляють на якісь винятки з правил або протилежні думки й протилежні приклади. Досить часто главу держави відносять до виконавчої влади. Це звучить цілком переконливо, тому що згідно зі ст. 2 Конституції США (найвідомішої конституції У світі) виконавча влада належить президентові США. Однак, на нашу думку, у більшості випадків інститут глави держави - це зовсім окремий комплекс, самостійний інститут, і спроби віднести його до якої-небудь галузі влади неправильні й непродуктивні. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: К65 Навч. посіб. / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, СМ. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного. - 2-ге вид., стер. - К.: Знання, 2008. - 467 с - (Вища освіта XXI століття).

Якщо зробити спробу визначити основну роль, функції глави держави, його місце якимись ключовими словами, то можна виокремити дві моделі глави держави, за якими стоять два основних поняття.

Перша модель і перша зрозуміла всім функція - це глава держави - лідер країни. Лідер може бути формальним і фактичним. Він може поєднувати ці якості, може бути главою "де-юре" і "де-факто", але вони можуть і не збігатися. Прикладом фактичного лідера є абсолютний монарх або президент президентської республіки, який обирається народом. Це легітимний лідер країни, що одержав владу за встановленими правилами й визнаний у цій ролі народом.

Друга модель і друга основна функція, що розуміється й визнана більшістю громадян, - це символ влади, держави. Тобто ця особа персоніфікує державну владу і представляв її у відносинах з іншими державними структурами й у відносинах з іноземними державами.

Лідер у більшості випадків, в ідеалі - символ своєї країни. Природно, функції й роль лідера та символу можуть збігатися. Але символ може бути не лідером, а лише необхідною фігурою, що виконує потрібні в державі функції.

Найяскравіший символ державної влади - це монарх, причому будь-який монарх: і за абсолютної монархії, і за дуалістичної, і за конституційної. Але на роль символу найбільше підходить місія монарха в конституційній монархії, де вія справді символізує державу та державну владу.

Так, слід зазначити, що монарх має право на особливий титул, і цей титул носить тільки одна людина в країні. Цей титул позначає королівське або царське звання. Титули різні - король, великий герцог, великий князь, імператор; на сході - султан, емір, шах тощо. В Ірані останній монарх присвоїв собі титул шахіншах - цар царів.

Монарх має право на особливі ритуали й символи влади. Цими символами влади - короною, троном, скіпетром, мантією тощо - сучасні монархи практично не користуються, і вони найчастіше зображуються на державній символіці, на поштових марках. Єдиний монарх, що, мабуть, вживає всі зовнішні знаки й державні регалії - це королева Сполученого Королівства Великобританії й Північної Ірландії Єлизавета II. Вона на всіх найважливіших урочистих державних церемоніях, що відбуваються в країні, присутня у короні й спеціальному королівському одязі.

А.А. Мішин вважає, що інститут глави держави не має жодних розумних підстав для існування. Як доказ дослідник наводить приклад Швейцарії, де функції глави держави виконує урядовий виконавчий орган, що складається із семи міністрів. Ця позиція є спірною. Але чому з'явилася думка, що інститут глави держави не є обов'язковим? Очевидно, у цьому випадку спрацювала радянська традиція, адже протягом більш як 60 років у нашій державі не було юридичного глави. Був фактичний лідер (найголовніша фігура в країні), що очолював керівну й правлячу партію. Це була особа, що у країнах, які живуть за демократичними законами й традиціям, не могла б очолювати державу, не могла б бути лідером, оскільки вона не одержала мандат із рук виборців, з рук парламенту або хоча б, як монарх, за встановленими правилами престолонаслідування. Наша "традиція", коли роль глави держави виконував колективний орган - Президія Верховної Ради - міцно ввійшла у свідомість радянських юристів.

Президент займає ключове місце в державному механізмі України. Згідно зі ст. 102 Конституції України він виступає від імені Української держави, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Провідне місце в діяльності глави української держави займають ті напрями, які безпосередньо випливають з його сутності та ролі в механізмі напівпрезидентської республіки -- представницька та координаційна функції.

Заснування поста Президента України із самого початку обґрунтовувалося необхідністю забезпечення цілісності державного механізму, узгодженого функціонування всіх гілок влади. Інститут президентури відіграє роль координаційного центру, до якого зводиться важелі державного управління. Відповідно Президент наділений такими повноваженнями, які дають змогу ефективно підтримувати єдність і цілісність державної влади, функціонування всіх ланок державного механізму в режимі конституційної законності.

Реалізуючи координаційну функцію, Президент координує діяльність органів державної влади у сфері національної безпеки і оборони через Раду національної безпеки і оборони України. Здійснюючи керівництво зовнішньополітичною діяльністю України, він координує діяльність державних органів у сфері міжнародних відносин. Крім того, право Президента звертатися до парламенту, накладати вето, підписувати закони, зупиняти дію урядових актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду України -- досить потужний арсенал засобів впливу на парламент та уряд з метою налагодження їх конструктивної взаємодії між собою.

Однією з прерогативних функцій Президента України є загальнодержавне представництво, тобто представництво держави в цілому як цілісної, суверенної організації політичної влади в суспільстві. Адже існує ціла низка питань, коли вимагається виконання дій не від імені окремого державного органу, а від імені держави в цілому. Це має бути одна особа, яка має беззаперечний авторитет, суттєві владні повноваження і не ототожнюється з окремою гілкою влади. У державному механізмі України цим умовам найбільш повно відповідає саме глава держави. Залежно від сфери вияву дана функція має дві складові: представництво внутрішньополітичне і зовнішньополітичне. Державне будівництво і місцевого самоврядування Навч. посіб. / За заг. ред. С. Г. Серьогіної. -- К.: Харків, 2011. -- 3-6 с.

1.2 Порядок наділення повноваженнями глави держави

Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави -- особа, яка займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому.

Оскільки глава держави - це така державно-правова й політична фігура, яка має властиву тільки їй специфіку й характерні риси, оскільки можна виокремити загальні повноваження глави держави, то й розкривати їх можна в загальному плані, не прив'язуючи до конкретних форм республіки або монархії. Необхідно уточнити, чи є ці повноваження справді універсальними й характерними як для монарха, так і для президента, або в деяких глав держав їх немає.

Найбільш універсальними й характерними повноваженнями є представницькі функції (функції представництва). Звичаї, правила й законодавчі норми, згідно з якими глава держави представляє свою країну у внутрішніх і зовнішніх зносинах, сягають далекої давнини, оскільки ще за давніх часів в особі глави держави (колись в абсолютній монархії) втілювалися основні права й повноваження держави. Монарх персоніфікував свою державу й представляв її в контактах з представниками інших держав.

Представницькі функції здійснюються відповідно до правил, які налічують багато століть. Глава держави, наприклад, головує на різних урочистих церемоніях, на відзначеннях національних свят. Він звертається з вітанням і посланням до народу з приводу знаменних дат або важливих подій. Глава держави може виступати з офіційними зверненнями до парламенту. Ці послання можуть мати ритуальний характер, а можуть пов'язуватися з якимись подіями в житті країни. За тією ж багатовіковою традицією глава держави акредитує своїх дипломатичних представників в іноземних державах, підписує й видає спеціальні вірчі грамоти. Він приймає іноземних представників, і вони вручають йому вірчі або відкличні грамоти. Іноземні посли вважаються" акредитованими в країні перебування при главі держави (президентові або монарху).

Глава держави робить офіційні візити, зустрічається з іншими главами держав, відвідує різні міжнародні форуми, де присутні його колеги - глави інших держав, які представляють країни світу. Під час офіційних візитів глави держав мають право на почесну зустріч: шикується почесна варта, здійснюється салют, виконується гімн країни. Такі візити персоніфікують міжнародні контакти, а урочиста зустріч підкреслює повагу країни, що приймає гостя, до країни, яку представляє візитер - глава держави.

Глава держави має право проводити переговори, підписувати міжнародні договори й угоди. Для цього йому не потрібно спеціальних доручень із боку уряду: він має право за посадою (ex officio).

Американські дослідники йменують ці повноваження повноваженнями глави держави як головного дипломата. Хоча таке визначення є досить вдалим, все-таки точніше говорити про функції представництва. Глава держави під час виконання своїх повноважень завжди представник держави, нації, народу в різних контактах у найширшому розумінні - як усередині країни, так і за кордоном. Тому функції представництва передбачають і включають функції головного дипломата країни (адже дипломат - це представник своєї країни).

Іноді деякі з повноважень позначаються як повноваження у сфері міжнародних відносин або у зовнішній політиці. Якщо це "сильний" президент або абсолютний монарх, то його повноваження в міжнародних відносинах, у сфері зовнішньої політики дуже вагомі й конкретні. Це представництво "першого порядку".

Якщо це так званий слабкий президент парламентської республіки або монарх у конституційній монархії, то всі ці дії він провадить за дорученням виконавчої і законодавчої влади, тобто сильніших галузей влади. У цьому випадку в глави держави буде представницька функція "другого порядку".

Другу групу повноважень можна позначити як повноваження глави держави у сфері державного управління. Ці повноваження можна розшифрувати так: глава держави, так чи інакше, бере участь у призначенні уряду й у його відставці, тобто у формуванні виконавчої влади. Це право може бути реальним або номінальним.

У парламентарних республіках і монархіях глава держави зобов'язаний (відповідно до закону, звичаю) призначити прем'єр-міністром, главою уряду особу, що користується довірою парламенту. Як правило, це лідер партії, яка перемогла на виборах. Класичним прикладом є Великобританія. Королева Великобританії призначає прем'єр-міністром лідера партії, що перемогла на виборах у нижню палату парламенту - палату громад. Монарх зв'язаний результатами виборів, і власного вибору він не має.

У тих країнах, де глава держави має виконавчу владу, де існує модель "сильного" президента, такі повноваження є більш вагомими і широкими. У президентських республіках президент персоніфікує виконавчу владу, призначає всіх міністрів - членів кабінету і, як правило, сам очолює цей кабінет. Там правило "парламентської більшості" не діє, і президент у будь-якому разі очолить уряд, для чого йому не потрібно спиратися на більшість у парламенті. Звичайно, є або можуть закріплюватися додаткові умови і правила призначення або звільнення міністрів, але вони істотно не впливають на повноваження глави держави.

Наприклад, у США міністри (державні секретарі) призначаються президентом "за порадою та згодою" сенату. У 90 % випадків сенат не знаходить заперечень проти президентських призначень. В Італії - парламентській республіці - президент затверджує будь-який список уряду, якщо він підтриманий більшістю парламентів. Глава держави має право призначати інших посадових осіб, не обов'язково вищого рівня. До таких посадових осіб можна віднести представників судової влади. У певних країнах призначення суддів оформляється актами, що видаються главою держави або від імені глави держави.

У ряді країн найважливіші акти виконавчої влади можуть видаватися від імені глави держави. Єдине правило - потрібна процедура контрасигнації.

Наступна найважливіша група повноважень може бути позначена як повноваження глави держави, пов'язані з діяльністю парламенту й у законодавчій сфері. Іноді ці повноваження розділяють, але це дуже близькі поняття, оскільки якщо це повноваження у сфері парламенту, то це завжди сфера контактів із законодавчим органом.

Глава держави в певних країнах має право скликати парламент на чергові або позачергові сесії, відкривати або закривати сесію, у ряді випадків розпускати палату або обидві палати і призначати нові парламентські вибори тощо.

У Федеративній Республіці Німеччині (а також у Чехії, Болгарії, Румунії) крайньою формою впливу президента на парламент, що відмовляється затвердити новий склад кабінету міністрів, є розпуск главою держави вищого законодавчого органу або його нижньої палати (верхні палати ніколи не розпускаються) і призначення нових парламентських виборів. Іноді глава держави розпускає палату на вимогу кабінету, що у такий спосіб реагує на винесення йому вотуму недовіри. Це право характерне для деяких напівпрезидентських і парламентарних республік.

До Основного закону Німеччини введена навмисно ускладнена норма, спрямована на збереження стабільності державної влади. Вона надає президентові право на розпуск бундестагу, якщо з ініціативи федерального канцлера ставиться на голосування питання про довіру главі уряду, і більшість парламентаріїв йому в цій довірі відмовляють. Тоді на пропозицію канцлера федеральний президент розпускає бундестаг і призначає нові парламентські вибори. Однак якщо бундестаг, висловивши недовіру канцлерові, відразу більшістю голосів обирає нового главу уряду, президент, відповідно до ч. 1 от. 68 Основного закону ФРН,[4] втрачає право на розпуск цієї палати німецького парламенту. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. - М.: Прогресс, 1991. - 468 с. с

В умовах парламентарної республіки контроль парламенту за діями президента здійснюється з урахуванням обмежених повноважень глави держави. Федеральний президент укладає міжнародні договори з іншими державами, але ці договори повинні бути схвалені бундестагом. Крім того, законодавці мають право пред'явити главі держави обвинувачення, які, якщо їх підтримає Федеральний конституційний суд, стають підставою для усунення президента з посади.

Практично у всіх країнах світу глава держави має певні (досить істотні з правових позицій) безпосередні права у сфері законодавства: право законодавчої ініціативи, право затвердження законів і їхнього підпису або, як найчастіше говорять, право промульгації законів. Право законодавчої ініціативи належить не всім главам держав, але в більшості країв світу воно в, і є навіть термін - "президентська ініціатива". Хоча частіше буває урядова законодавча ініціатива.

Іноді уряд користується тим, що глава держави має право законодавчої ініціативи, і свої закони (точніше кажучи, проекти законів) проводить через главу держави; глава держави від свого імені вносить у парламент законопроекти, що, як правило, є законопроектами уряду.

Узагалі права глави держави у сфері законодавства зосереджені на початку і наприкінці законодавчого процесу. Крім законодавчої ініціативи важливим є останній етап законодавчого процесу - реалізація прав глави держави в стадії промульгації. У багатьох країнах у глави держави є право відмовитися від підпису законопроекту, від затвердження законопроекту й тим самим відхилити його. Це право називається правом вето. Розрізняють два головні різновиди вето - абсолютне і відкладене (відносне).

Абсолютне вето означає, що закон або законопроект після накладення вето (після відмови від підпису) більше вже не розглядається. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. -- К.: «Укр. енцикл.», 1998. ISBN 966-7492-00-1 Але абсолютне вето - це елемент минулого, елемент дуалістичної або абсолютної монархії. У сучасному світі абсолютне вето практично не застосовується. Формально правом абсолютного вето володіють монарх у Великобританії, генерал-губернатори в країнах, що входять до Співдружності, але на практиці воно не реалізується. За висловом А.А. Мішина, юридично таке право існує, але фактично воно перебуває "у стані летаргічного сну".

Відкладене вето означає, що не підписаний главою держави закон повертається для повторного розгляду парламентом. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. -- К.: «Укр. енцикл.», 1998. ISBN 966-7492-00-1 Є два варіанти відкладеного вето: просте й ускладнене.

Просте відкладене вето означає, що для того, щоб закон набрав чинності без підпису глави держави, потрібне повторне прийняття його парламентом, причому за допомогою тієї ж процедури, якою він був прийнятий у перший раз. Припустимо, якщо перший раз цей закон був прийнятий звичайною (або абсолютною) більшістю голосів, то точно такою ж більшістю голосів він повинен бути прийнятий знову, тобто відбувається повторна процедура прийняття. Такий варіант вето застосовується у Франції.

Ускладнене відкладене вето означає складнішу процедуру, яку необхідно провести парламенту, щоб подолати вето глави держави. Як правило, для подолання ускладненого вето потрібна кваліфікована більшість голосів; Наприклад, у США, якщо президент застосував вето до прийнятого закону, потрібне повторне схвалення закону двома третинами голосів обома палатами Конгресу - Палатою представників і сенатом.

Крім зазначених різновидів вето застосовують ще два терміни. Використовується термін "вибіркове вето", який означає, що президент незгодний не з усім законом як повним документом, а з якоюсь його частиною. Вибіркове вето означає, що для того, щоб президент підписав закон, потрібно змінити якусь статтю або частину закону.

Є американський термін "кишенькове вето". Поняття "кишенькове вето" не записано в законі. Йдеться про використання правил регламенту. Суть цього явища в тому, що на підписання закону, прийнятого Конгресом, президентові дається 10 днів. Якщо Конгрес надав президентові закон менш ніж за 10 днів до кінця сесії, а президент його не підписав, цей закон "гине", тому що вже немає часу для його повторного розгляду - "Кишенькове вето" застосовується досить часто. Деякі сенатори користуються такою можливістю, щоб затягти час (щоб президентові не залишилося повних десяти днів для процедурного "обмірковування"), знаючи, що президент "на їхньому боці і не підпише заков. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (керівник авт. кол.), B.C. Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. -- К.: Юрінком Інтер, 2002. - 152-153 с.

Деякі автори відносять до повноважень глави держави в законодавчій сфері право певних глав держав (президентів або монархів) призначати членів верхніх і нижніх палат парламенту. Наприклад, існує право монарха Великобританії призначати членів палати лордів. Генерал-губернатор, що представляє британського монарха в Канаді, який фактично є главою держави, призначає від імені монарха всіх членів верхньої палати парламенту - сенату. Схоже право мають президенти Індії й Італії: вони призначають декількох членів верхньої палати.

Повноваження глави держави, які є практично в будь-якого глави держави, - це право видання різних нормативних і ненормативних (які мають персональний характер) актів. Ці акти можуть називатися декретами, прокламаціями, виконавчими наказами тощо. Не слід плутати право видання актів із законодавчими повноваженнями глави держави або з участю в законодавчій діяльності, тому що закони видаються парламентом, і він бере участь у цьому процесі. А право видання актів - самостійна діяльність (функція) глав держави, тому що їхні акти за природою мають підзаконний характер. У низці випадків акти виконавчої влади, у тому числі акти глави держави, можуть мати законодавчий характер.

У парламентарних республіках і монархіях акти, що видаються від імені глави держави, практично завжди є актами уряду, який використовує главу держави, щоб оформити свої акти його ім'ям.

У президентських республіках і дуалістичних монархіях акти глави держави мають цілком самостійний характер, і глава держави, наділений урядовою владою, - це важливий творець права. У певних випадках він має свою сферу правового регулювання, і ця сфера (можливо, менш важлива, ніж та, яка охоплюється діяльністю парламенту) займає своє місце в житті країни.

Важлива частина повноважень глави держави - це військова сфера. У більшості країн світу формально (юридично) глава Держави проголошується верховним головнокомандувачем. Конституції багатьох країн передбачають серед найважливіших обов'язків президента забезпечення незалежності, суверенітету й безпеки своєї держави. Звідси органічно випливає принцип поєднання тим самим посадовою особою поста глави Держави й поста верховного головнокомандувача збройних сил.

Однак реальний обсяг владних повноважень президента стосовно армії прямо залежить від його загального статусу в системі вищих органів виконавчої влади.

У разі кризової ситуації або початку воєнних дій за підписом глави держави будуть видаватися спеціальні військові акти, закони, директиви, які визначатимуть стратегію діяльності країни. Верховний головнокомандувач, за західними традиціями, - це не професійний військовий, що стоїть над картою воєнних дій. Це людина, що визначає пріоритети для своєї країни у військовій сфері, визначає союзників, імовірних супротивників тощо.

У країнах із "сильним" президентом і монархом вирішення низки військових питань - це реальне право глави держави. Наприклад, американці чітко виокремлюють цю сферу прав президента, називаючи його верховним головнокомандувачем. Президент приймає паради, поздоровляє ветеранів, інспектує війська. Повсякденні повноваження в цій сфері здійснюються професійними військовими: генеральним штабом, міністерством оборони, різними штабами родів військ та ін. Глава держави координує роботу цих професійних служб.

Президент виконує обов'язки верховного головнокомандувача й у деяких парламентарних республіках (Індія, Угорщина, Словаччина, Латвія), але фактичне керівництво армією за парламентарної системи здійснюють прем'єр-міністр і міністр оборони, а президент лише номінально є верховним головнокомандувачем. Основний закон ФРН взагалі не надає президентові яких-небудь повноважень у керівництві армією, але наділяє главу військового відомства такими прерогативами: "Федеральний міністр оборони має право видавати накази й командувати збройними силами".

Слід виокремити таку групу, як права глави держави у сфері питань війни й миру. Це оголошення війни, укладання миру У більшості випадків на такі дії потрібна санкція парламенту, але персоніфікуються ці дії саме в особі глави держави. Вія виступає в найбільш кризових ситуаціях, повідомляє народу рішення про те, що оголошується воєнний стан, вводяться війська або припиняються воєнні дії.

Так звані "сильні" президенти США кілька разів використали таке право, навіть перевищуючи свої повноваження. З ініціативи президента в 1845 р. США розпочали війну проти

Мексики, в 1898 р. з ініціативи президента Мак-Кінлі війну з Іспанією, а санкцію на цю війну Конгрес дав уже після її закінчення. Так само починалися війни проти Кореї в 50-ті роки й у 70-ті роки проти В'єтнаму.

Є важлива група відносин, які йменують повноваженнями глави держави у сфері особистого статусу. Йдеться про повноваження, що стосуються окремих громадян. Це нагородження орденами й медалями, присвоєння різних звань, надання громадянства.

Глава держави в багатьох країнах світу вирішує питання про надання громадянства іноземцям. Від імені глави держави особа може бути, навпаки, позбавлена громадянства. Актом глави держави або від його імені громадянство може бути відновлене. Аналогічним способом може бути наданий політичний притулок.

У ряді країн законодавство надає главі держави право запровадження або призначення надзвичайного стану. Таким чином, можна виокремити групу повноважень, які можна назвати повноваженнями у сфері надзвичайних ситуацій, або надзвичайними повноваженнями глави держави. У більшості країн ці повноваження передбачені або відповідними статтями конституції (у Франції це ст. 16) Французская Республика: Конституция и законодательные акты. - М.: Прогресс, 1989. - 448 с., а в деяких країнах є спеціальне законодавство. У ФРН є цілий пакет законів, присвячених надзвичайному законодавству. Однак слід зазначити, що якщо настануть передбачені цим законодавством події і в країні буде оголошено надзвичайний стан, то на чолі країни, за німецькими законами, стає не президент, а канцлер - глава уряду, тому що ФРН - парламентська республіка.

У деяких джерелах називають ще дискреційні повноваження глави держави - вибіркові повноваження, або ті повноваження, які глава держави застосовує з власної ініціативи. їхня сфера дуже незначна. Найчастіше наводять приклад "сплячих повноважень" монарха, тобто повноважень, які не діють у звичайній ситуації, а виникають лише в кризові моменти. Наприклад, відомо, що прем'єр-міністром Великобританії за звичаєм стає лідер партії, яка перемогла на виборах. Але в післявоєнній історії країни була ситуація, коли жодна з партій не здобула перемогу, голоси розділилися навпіл, кількість консерваторів у палаті громад дорівнювала кількості лейбористів, і виявилося два претенденти на пост прем'єр-міністра: Макміллан і Батлер. Перед королевою постав вибір, але королева звернулася за порадою до досвідчених політичних діячів Великої Британії Вінстона Черчілля й лорда Солсбері. Вони порадили вибрати Гарольда Макміллана, який і став прем'єр-міністром.

Відносини між президентом і місцевими органами є органічним елементом комплексу відносин між центральною та місцевою владою. Характер цих відносин великою мірою залежить від того, чи є держава федеративною або унітарною, демократичною або авторитарною, президентською, напівпрезидентською або парламентарною республікою. Для всіх демократичних країн, незалежно від форми їхнього державного устрою й системи правління, характерний високий ступінь автономії й значні права місцевих виборних органів влади. Водночас авторитарним політичним системам властиві жорсткий контроль центру над місцевою владою й обмеження прав місцевого самоврядування. Під впливом цих факторів і формуються повноваження президента стосовно органів місцевого самоврядування. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: К65 Навч. посіб. / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, СМ. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного. - 2-ге вид., стер. - К.: Знання, 2008. - 467 с - (Вища освіта XXI століття

1.3 Строк повноважень глави держави як елемент його конституційно-правового статусу

При обранні на пост президента для кандидатів практично у всіх країнах встановлюється більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Найчастіше цей вік становить 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Центральної і Східної Європи, США та інші президентські республіки); 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Туреччина, Чехія, ФРН і деякі інші). Строк повноважень глави держави як елемент його конституційно-правового статусу[Електронний ресурс]. - Режим доступу :http://status-z.ru/tema-7-glava-derzhavi-v-zarubizhnih-krajinah У Італії Президентом може бути громадянин країни у віці не молодше 50 років, у Франції 23 роки.

Як правило, при виборах президента встановлюється певний ценз осілості. У деяких державах президентом не може бути громадянин, що натуралізується.

Строк повноважень президента зазвичай встановлюється від 4 до 7 років. Наприклад: у Ісландії, США, Росії 4; у Греції, ФРН, Індії, Франції, більшості країн Центральної і Східної Європи 5; у Австрії, Мексиці, Фінляндії 6; Ірландії, Італії, Туреччині 7; у Латвії 3. Конституция Соединенных Штатов Америки. - М.: ТОО "Иван", 1993. - 32 с.Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. - М.: Прогресс, 1991. - 468 с. с Французская Республика: Конституция и законодательные акты. - М.: Прогресс, 1989. - 448 с. Конституція Італії [Електронний ресурс] http://italia-ru.com/page/konstitutsiya-italyanskoi-respubliki

Конституції більшості держав встановлюють обмеження на переобрання президентів. У більшості країн президентом не можна бути більше 2 строків підряд.

Влада монарха спадкова, вона переходить від одного представника правлячої династії до іншого у встановленому законом порядку. Порядок престолонаслідування встановлюється або конституціями, або конституційними законами, які значною мірою доповнюються звичаями.

Більшість авторів приводить 3 основні системи престолонаслідування, що діють в цей час: салічну, кастільську і австрійську. В.Є. Чиркін включає в цю класифікацію і інші системи престолонаслідування:

1. Салічна престол успадковують тільки чоловіки, перш за все старший син. Жінки з кола престолонаслідувачів виключаються повністю (Бельгія, Норвегія, Японія).

2. Кастільська молодший брат виключає з порядку престолонаслідування старшу сестру, тобто дочки успадковують престол, якщо немає синів (Великобританія, Іспанія, Нідерланди).

3. Австрійська жінки можуть успадковувати престол за умови, що у всіх поколіннях цієї династії немає чоловіків. Така система існувала у минулому (наприклад, в Росії).

4. Шведська (існує з 1980 р.) жінки успадковують престол на рівних умовах з чоловіками. Дочка короля Швеції навіть за наявності у нього молодшого сина замінює батька під час його від'їздів з країни.

5. Мусульманська престол успадковує правляча сім'я (частина династії), з складу якої призначається монарх (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія). 6. Племінна державу очолює головний вождь племені, а його спадкоємця зі значного числа синів визначає рада племені.

7. У Бутані і деяких інших державах престол успадковується певною династією, але монарх ще за життя визначає майбутнього спадкоємця.

8. У Малайзії монарх обирається на п'ятирічний строк султанами монархічних суб'єктів федерації з їх числа. Для успадкування престолу передбачений обряд коронації. Регентство рада з декількох осіб або один з найближчих родичів, що здійснюють тимчасове правління у разі тимчасової недієздатності монарха або замість малолітнього монарха. Конституції багатьох парламентських монархій регламентують порядок встановлення і здійснення регентства. Порівняльне конституційне право: модульний курс [текст] : навчальний посібник / В. М. Кириченко, О. М. Куракін - К. : "Центр учбової літератури", 2012. - 256 с.

Розділ ІІ. Підстави та процедура припинення повноважень глави держави у державах із монархічною формою державного правління

2.1 Правове регулювання припинення повноважень глави держави в абсолютних монархіях

Абсолютна монархія -- це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада). Теорія держави і права. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Формадержавного правління [Електронний ресурс]. http://www.ebk.net.ua/Book/law/zaychuk_tdp/part2/502.htm

Абсолютна монархія (від лат. absolutus ? безумовний) ? це форма державного правління, за якої вся повнота державної влади сконцентрована в руках глави держави (монарха), який у силу свого особливого статусу (первинність, спадковість владних повноважень, безстроковість і безвідповідальність) одноосібно володарює в державі. З точки зору загальної класифікації форм державного правління найважливіше значення мають юридичні ознаки абсолютної монархії, які можна назвати поряд з розглянутими її загальними рисами, а саме: 1. Монарх як джерело влади в державі. Суверенітет формально і фактично належить виключно йому, саме в його руках зосереджується вся повнота влади, що 3 дає підстави вважати його наддержавною інституцією з необмеженою владою, компетенція якої не підлягає регламентації. «Монархічний принцип, ? писав М. Коркунов, ? вимагає, щоб у державі нічого не відбувалося проти і навіть поза волею монарха». Влада монарха верховна, суверенна, не знає обмежень і поширюється на всі сфери державної діяльності. «Для традиційного суспільства, - слушно відзначає російський учений А. Медушевський, ? правове закріплення монархічного суверенітету відповідало фактичній ситуації абсолютистських держав» Монарх уособлює вищу державну владу за власним правом, а не в порядку делегування від народу, який усунутий від процесу формування органів верховної державної влади, а значить і процесу її легітимації. Абсолютизм виключає наявність у суспільстві будь-якої іншої публічної влади, незалежної й непохідної від влади монарха. Відповідно, за ним визнається юридичне верховенство з усіх питань державного значення. Абсолютний монарх і є державою в цілому, уособленням і носієм усієї повноти державних функцій і повноважень. Правління в такій державі є результатом його одноосібних дій, бо навіть при розподілі повноважень між іншими державними органами остаточне рішення з будь-якого питання залишається за ним. Абсолютна монархія як форма державного правління І. В. Процюк [Електронний ресурс]. http://nauka.nulau.org.ua/download/el_zbirnik/1.2012/Procuk.pdf [2-3]

Аналізуючи законодавство країн в абсолютними монархіях такого інституту як (імпічменту) не має. І в законодавстві не передбачено дострокового припинення повноважень, так як глава держави визнається заступником Бога на землі. Модель глави держави ОАЕ має деякі спільні риси з виборною монархією федерації Малайзії, де рада правителів, що складається із дев'яти султанів монархічних штатів, обирає із свого складу главу держави строком на 5 років. Конституція ОАЕ ст 52 [Електронний ресурс] http://www.worldislamlaw.ru/?p=296 Останній, у відповідності з Конституцією 1957 р., вважається монархом федерації Малайзії73 і володіє особливим вищим монархічним титулом - Верховний правитель (Янь ді - пертуан агонь). В Малайзії до того ж діє принцип ротації: султани обираються на посаду Верховного правителя по черзі. Глава ж союзу в ОАЕ на своєму посту не має ніяких атрибутів монархічної влади. В конституції його називають терміном “раіс”, який стосовно республік перекладається з арабської мови як “президент”.

Як вже відзначалося, однією з основних особливостей правового становища монарха є те, що влада його “вважається юридично непохідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу, що властиво республіці“74. В такому випадку, слід відзначити, у монарха Федерації Малайзії і тим більше у глави союзу ОАЕ є суттєва відмінність від статусу монарха. Обидва вони входять до складу Ради правителів через непохідний характер своєї влади в монархії - суб'єкті федерації. З іншого боку, їх повноваження на посаді глави держави носять чисто похідний характер і надаються їм рішенням ради правителів.

Таким чином, визначаючи форму правління в ОАЕ як монархічну, необхідно наголосити, що ця держава має унікальну модель глави держави, який володіє рисами, характерними і спадковій монархії, і виборній монархії, і республіці, і одноосібному, і колегіальному главі держави.

В подальшому викладенні матеріалу в поняття глави держави ОАЕ будуть включатися два органи - Вища рада і обираний нею глава Союзу.

Найважливішим правом монарха, яке, власне, і відрізняє його від глави республіки, є право передачі влади у спадок. Тому вивчення статусу монарха слід розпочати з питань престолонаслідування. Загальним для всіх абсолютних монархій Арабського сходу правилом є обмеження передачі влади рамками одного сімейства, причому жінки не входять до кола передбачуваних спадкоємців престолу.

В країнах, що не мали писаної конституції, престолонаслідування регулювалося звичаями. Донедавна найбільш важливу роль у питаннях, пов'язаних з передачею монархічної влади, в монархіях Аравійського півострова відігравали сімейні ради правлячої династії (менше це стосується султанату Оман). Необхідність винесення питань престолонаслідування на сімейну раду пояснюється характерними рисами, властивими правлячим сімействам у цьому районі. Майже всі вони досить численні. Правовий статус монархах в державах близького сходу ,Магрибу минулий Японії Навч. посіб. / За заг ред Ю.М. Коломієць - К.: Харків 2000 -- 33-35 с.

Так, у Ватикані Папа обирається Священною колегією, куди входять кардинали римо-католицької церкви. Цей порядок було затверджено ще Латеранським церковним собором 1059 року. Зокрема, стаття 3 Декрету про папські вибори передбачає: «Щоб по смерті первосвященика римської вселенської церкви кардинали- єпископи передусім, зібравшись разом, ретельно обміркували кандидатури і, негайно запросивши кардиналів-кліриків, провели вибори, а інше римське духовенство та миряни виявили б своє схвалення вибору нового Папи» Декрет о папских выборах // История Средних веков: хрестоматия: пособие для учите- ля: в 2 ч. Ч. 1: V-XV века / Сост. В.Е. Степанова, А.Я. Шевеленко. - 3-е изд., дораб. - М.: Про. Нинішніх же жителів Риму сповіщають про те, що Папу обрано, через димові сигнали: як тільки-но закінчується підрахунок голосів, виборчі бюлетені кидають у стару піч. Згоряючи, бюлетені дають білий дим, і це означає, що нового Папу обрано. Якщо ж кардинали не дійшли згоди, то, окрім бюлетенів, у полум'я кидають кипу тирси, змішану з каніфоллю, і тоді дим стає чорним. Це означає, що вибори ще триватимуть Полити М. Папа Римский - славянин / М. Полити // Литературная газета. - 1989. - 29 ноября. - С. 14.. Утім, незважаючи на виборний характер влади Папи, він однозначно є монархом, хоча й таким, що має свою специфіку. Остання ж полягає в тому, що глава Ватикану є представником династії не кревної, а духовної: династії святого Престолу, заснованої апостолом Петром. І. Юркович щодо династичного характеру влади Папи писав, що саме в останньому «зосереджено служіння, яке особливим чином довірене Господом Петру, першому з Апостолів, і підлягає передачі його спадкоємцям» Салыгин Е.Н. Теократическое государ- ство. - М.: МОНФ, 1999. [Электронный ре- сурс]. - Режим доступа: http://www.auditorium. ru/books/162/08.html - Загл. с экрана.

Зокрема, стаття 14 Конституції Катару передбачає формування еміром «Правлячої Сімейної Ради» з числа членів правлячої династії. Проте повноваження означеної Ради обмежується лише визнанням того факту, що трон еміра є вакантним у випадку його смерті або не- дієздатності. Призначити ж спадкоємця або оголосити спадкоємця еміром Рада не має права (стаття 15 Конституції Катару) Articles of the Constitution of Qatar [Електронний ресурс] - Режим доступу: http: // www.constitution.org/cons/qatar/constit_2003. htm. Єдиною країною, що на конституційному рівні регулює можливість правлячої родини впливати на інститут спадкоємця, є Оман. Основний Закон Султанату Оман у статті 6 передбачив, що протягом трьох днів, коли трон султана стає вакантним, Правляча Сімейна Рада повинна ви- значити того, кому належатиме трон THE BASIC LAW OF THE SULTANATE OF OMAN (translation not officially approved) Royal Decree No. 101/96 [Електронний ресурс] - http: //www.psr.keele.ac.uk/docs/ omanbasiclaw_e.htm. Фактично це означає, що в Омані Правляча Сімейна Рада обирає главу держави

Таким чином, вибори глави держави можливі і в умовах монархії. Зокрема, ви- бори монарха передбачаються як республіканськими (Малайзія, ОАЕ) та теократичними (Ватикан) монархіями, так і класичними спадковими монархіями. В останньому випадку прерогатива вибору монарха покладається на спеціальний орган (Тронна рада, Правляча Сімейна Рада) чи парламент, але не на підданих (громадян) монархічної держави. Для того ж, щоб повністю пізнати природу виборів глави держави, потрібно проводити детальне дослідження в цьому напрямі і висвітлити, зокрема, процедурні питання виборів. Вибори глави держави в монархіях / За ред. Володимир Сухонос /Вісник 93 Центральної виборчої комісії №2-3 (16-17) 2009

2.2 Правове регулювання припинення повноважень глави держави у парламентських монархіях

Парламентська (обмежена) монархія виділяється тим, що: влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності обмежена, символічна. Монарх формально зберігає статус глави держави - винятково з представницькими повноваженнями. Він лише підтісує (контрасигнує) законодавчі акти, прийняті парламентом. Виконавча влада здійснюється урядом, що формується парламентом і відповідає перед ним. Фактичним главою держави (прем'єр-міністром) стає лідер партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць у парламенті.

Парламентськими є сучасні монархії, що ґрунтуються на принципі парламентаризму: Андорра, Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Камбоджа, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія та ін.

Способи набуття монархічного трону: 1) типовий - спадкування; 2) нетипові: а) вибори (демократичний); б) двірський переворот (узурпаторський). Звичайно влада монархові передається разом з титулом у спадщину, а не делегується йому народом, і є безстроковою: вона припиняється зі смертю монарха або внаслідок його зречення від престолу Теорія права і держави:-/Скакун О. Ф Підручник. - 3-те видання. - К.: Алерта; ЦУП, 2011.-378 с.