Конституційно-правовий статус

Парламентарна монархія вперше виникла в Англії після реставрації королівської династії Стюартів наприкінці XVII ст. Через значний проміжок часу вона дістала поширення в інших країнах. За наших часів згадана форма правління існує в Австралійському Союзі, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Загальні принципи, на яких грунтувалася парламентарна монархія, були чітко сформульовані Ш. Монтеск'є на історичному досвіді Великобританії.

Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу влади. Ці ідеї засновані в перших європейських конституціях Франції 1791 р. і Польщі 1791р. У подальшому вони були сприйняті конституціями інших держав, деякі з них діють і досі (наприклад Конституція Норвегії 1814 р.).Якщо спробувати визначити парламентарну монархію в загальних рисах, то необхідно зазначити, що глава держави має спадкоємний титул, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати).

Особливого значення набув інститут парламентської відповідальності уряду перед парламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність запосадові злочини. Це була особлива судова процедура (імпічмент), яка здійснювалася парламентом. Подібні положення про кримінальну відповідальність міністрів збереглися і в чинних конституціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають не положення про кримінальну відповідальність міністрів, а принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед парламентом. Даний принцип сформувався і реально став уперше застосовуватися також у Великобританії. У практиці сучасних держав (парламентарних монархіях і республіках) виявлення вотуму недовіри уряду парламентом трапляється рідко і буває пов'язаним з ініціативою самого уряду.

Однак це не означає тотожності становища глави держави у парламентарній монархії і парламентарній республіці. Очевидним є те, що президент республіки обирається, а влада монарха передається у спадок (історії та сучасності відомі й виборні монархії). Влада монарха не вважається похідною від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу, що притаманне республіканській формі правління. Монарх, на відміну від президента, має спадкоємний титул, а також наділений зовнішніми атрибутами влади - трон, мантія, корона тощо. Збереження інституту монархії вказує на те, що феодальна форма пристосована до вимог сьогоднішнього дня і відображає історичні традиції у розвитку конкретних держав. Конституції багатьох країн з монархічними формами правління характеризують главу держави як «символ держави і єдності народу», «символ єдності і сталості» тощо. Ця обставина суттєво впливає на широкі верстви населення і вміло використовується правлячими колами. Пишні урочисті обряди за участі монарха дозволяють привернути увагу всієї нації, підкреслюють не тільки історичні традиції, а й культивують у людей ідеї про єдність народу і політичну неупередженість монарха. У реальній дійсності «нейтралітет» глави держави за будь-якої форми правління уявляється надто умовним.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальності за свої дії. Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки «добровільного» зречення престолу. Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій країні парламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до деяких конкретних прикладів. Після закінчення Першої світової війни в Європі було всього три держави з республіканською формою правління. Повоєнні революційні події в Європі привели до заміни монархій республіками у ряді країн. Але, незважаючи на це, у Північній Європі такі перетворення не відбулися. Під час проведення конституційних реформ вимоги про ліквідацію монархій не висувалися. Вивчаючи причини збереження даного феодального інституту за наших часів, багато авторів наголошують на пристосованості сучасних монархій до умов, що змінюються. Королівська влада фактично відмовилася від втручання у законодавчий процес, поступилася значною частиною своїх повноважень урядам. Тому, вирішуючи питання щодо форми правління, більшість висловлювалася на користь монархії. Приваблювала також і тривалість царювання монархів. У Швеції король Густав V правив 43 роки (1907-1950),

у Норвегії Хокон VII - 52 роки (1905-1957), у Данії Кристіан X 35 років (1912-1947), у Великобританії з лютого 1952 р. Править королева Єлизавета II, в Іспанії з листопада 1975 р. - король Хуан Карлос І і т. ін. Ця обставина, як правило, зумовлювала відсутність криз спадкування. Монархи мають добру особисту репутацію, і це також не може не зацікавити. Особа монарха законодавством відповідних країн визнається недоторканною і навіть священною. Окремі статті з цього приводу містяться у конституціях монархічних держав. Так, Конституція Данії 1953 р. проголошує: «Король не несе відповідальності; його особа недоторканна» Конституція Князівства Ліхтенштейн 1921 р. ухвалює: «Князь є главою держави... Особа його священна і недоторканна» (ст. 7); шведська форма правління 1974 р. декларує: «...король не може бути притягнутий до відповідальності за свої дії» (§ 7, гл. 5); аналогічне положення міститься в Конституції Іспанії 1978 р.: «...особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності» (п. З ст. 56). Більше того, монарх не несе відповідальності й за свої власні акти, оскільки в більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який покладає відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад главу уряду), яка своїм підписом скріпила цей документ Один з англійських авторів зауважив: « Наслідний король - це унікальний символ історії, спадкоємності, сталості та єдності народу. Народна спрага таїнства, кольору, пишності може бути задоволена королівським титулом. Монарх - це особистість і символ. Він робить владу та державу і зрозумілими, і таємничими. Президенти не роблять ні того, ні іншого». Звідси визначається роль монарха у здійсненні ідеологічної функції держави.

Монархи не можуть брати шлюбу без згоди парламентів, а престолонаступники - без згоди монархів, а фактично, уряду, інакше вони позбавляються права на трон. На утримання монарха і його двору, а також наступника престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність монархові. Так, англійська королівська сім'я - одна із найбагатших у світі, її члени найбільші землевласники у Великобританії, і загальна вартість маєтків корони складає близько 1,2 млрд фунтів стерлінгів. До володінь королівської сім'ї належать Букингемський палац у Лондоні, Віндзорський замок у передмісті столиці, Балморальський замок і палац Холірудхаус у Шотландії, замок Сандрихем у графстві Норфолк, Кенсингтонський і Сент-Джеймський палаци, а також маєток Хайгроув у графстві Глостершир. Відомості про фінансову спроможність сім'ї Віндзорів тривалий час не розголошувалися. Крім того, значна частина володінь вважається власністю британської корони, а не королеви Єлизавети II чи її дітей. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник /

М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. -- 2-е вид., допов. і перероб. -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- 118-121 с.

На сьогодні в конституціях ряду парламентарних монархій зафіксовано, що важливою складовою процедури вступу на престол є складання присяги монархом, яка відбувається під час коронації (Іспанія), при вступу на престол (Люксембург) або при прийнятті відповідних повноважень (Нідерланди). Наприклад, у ч. 2 ст. 91 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. встановлено, що "Король вступає на трон після урочистого складання перед зборами обох палат наступної присяги: Клянуся додержуватися Конституції і законів бельгійського народу, забезпечувати національну незалежність і територіальну цілісність".

Зазвичай процедура прийняття присяги монархом здійснюється на спеціальному засіданні парламенту. Наприклад, у п. 1 ст. 61 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. проголошено, що "під час Коронації Король складає перед Генеральними кортесами присягу...", у ст. 5 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. у редакції

1983 р. зазначено, що "при вступу на трон він (Великий Герцог - авт.) ... складає присягу в присутності Палати депутатів...", у ст. 32 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. визначено, що "приймаючи на себе повноваження королівської влади, Король складає присягу на відкритому спільному засіданні обох палат Генеральних штатів...", а в п. 8 ч. II Конституції Королівства Данія 1953 р. встановлено, що "Король до вступу на престол складає урочисту Присягу та підписує її перед Державною Радою...".

У новітній історії країн світу є випадки, коли монарх є главою кількох держав. Це так звана особиста унія. Наприклад, англійська Королева іменується "її Величність милістю Божою Королева Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії та інших підвладних їй держав і територій, глава Співдружності, захисниця віри", і вважається одночасно главою 17 держав. Проте більшість держав з монархічною формою правління у своїх конституціях визначили ряд умов, за яких монарх може бути главою іншої країни. Наприклад, у п. 5 ч. II Конституції Королівства Данія 1953 р. визначено, що "Король не повинен займати королівський престол у будь-яких інших державах без згоди Фолькетингу", а згідно п. 1 ст. 87 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. "Король не може бути одночасно главою іншої держави без згоди обох палат", при цьому кожна палата може обговорювати це питання тільки у присутності не менше двох третин її складу, а для його вирішення потрібно не менше двох третин голосів.

Необхідно зазначити, що усунути монарха з престолу юридичними засобами практично неможливо, але його можна примусити відректися. Наприклад, у п. 5 ст. 57 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що "зречення чи відставка... яке виникло у зв'язку з порядком успадкування Корони, вирішується законом", а згідно п. 1 ст. 28 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. "Король вважається таким, що зрікся престолу, якщо він складає шлюб, без затвердження Актом парламенту". Нарешті монарха можна усунути з престолу насильницьким шляхом за наслідками зміни політичної системи чи зміни форми державного правління. .Порівняльне конституційне право: модульний курс [текст] : навчальний посібник / В. М. Кириченко, О. М. Куракін - К. : "Центр учбової літератури", 2012. - 156-158 с.

Розділ ІІІ. Підстави та процедура припинення повноважень глави держави у державах із республіканською формою державного правління

3.1 Особливості припинення повноважень глави держави у президентських республіках

Президентська республіка - найбільш поширений вид республіки, більше двох століть існує в США - країні класичного президентського правління. Сьогодні такими республіками є також Росія і Казахстан, Бразилія і Мексика, Єгипет і Нігерія, Індонезія, Ірак, Філіппіни і Зімбабве, Туніс і Перу, більшість країн СНД (Білорусь, Узбекистан, Киргизія, Туркменістан, Грузія, Азербайджан, Вірменія), більшість республік в Африці та Латинській Америці, ряд азіатських республік.

Головною відмінною рисою президентської республіки (її зіставленні з парламентарною республікою) є те, що в ній виконавча влада, її формування, положення, діяльність і відповідальність чітко відокремлені від влади законодавчої (представницької), а взаємини між цими гілками державної влади базуються на систему взаємних стримувань і противаг. З цього випливають і інші сутнісні ознаки президентської республіки: і президент, і парламент безпосередньо обираються народом; президент зазвичай не має права на свій розсуд достроково розпустити парламент (за винятком конституційно визначених випадків), а парламент не може змістити президента (поза процедури імпічменту) і відправити у відставку уряд шляхом вираження йому вотуму недовіри; вирішальна роль в управлінні країною належить президенту, який найчастіше є одночасно главою держави і главою виконавчої влади; президент самостійно формує уряд і відправляє його у відставку, призначає і зміщує міністрів; президент і його уряд не несуть відповідальності перед парламентом за свою політику і діяльність, (уряд таку відповідальність несе перед президентом), а парламент не може змістити міністрів, якщо вони не допустили порушення закону; президент володіє правом відкладального вето щодо прийнятих парламентом законів, але парламент має можливість подолати його кваліфікованим більшістю голосів своїх депутатів; в ряді випадків при призначенні президентом вищих посадових осіб виконавчої влади і суддів вимагається згода парламенту або його палати; укладаються президентом міжнародні договори потребують ратифікації парламентом; судова влада спостерігає за конституційністю та законністю актів двох інших гілок влади і забезпечує дотримання встановленого правопорядку.

Президентські республіки можуть в тому або іншому відношенні серйозно відрізнятися один від одного в межах їх загальних рис. Так, в одних з них (наприклад, у США, Бразилії та ін.) президент сам очолює кабінет міністрів, грає при ньому дорадчу роль, а в інших - разом з президентом існує особливий орган - уряд, Рада міністрів, очолюваний прем'єр-міністром (Росія, Єгипет та ін.). Якщо в США, Нігерії та деяких інших країнах при призначенні президентом міністрів потрібна згода сенату, то в Бразилії і низці інших країн цього не потрібно. У ряді президентських республік допускаються і різні інші форми обмеженою залежності уряду і міністрів від парламенту. В одних таких республіках є інститут віце-президента (США, Єгипет та ін.), а в інших його немає. Не можна також не бачити, що в рамках однієї і тієї ж президентської форми правління реальна влада глави держави може серйозно відрізнятися. Коли в особі президента зосереджуються надмірно великі, виняткові повноваження, по суті, вся повнота влади, тоді говорять про суперпрезидентською або сверхпрезидентскою республіці. Найчастіше це мало і має місце в окремих відсталих латиноамериканських, африканських і азіатських країнах, особливо в тих, де президентська влада утверджувалася в результаті військових переворотів, і тих країнах, які не мали демократичних традицій організації державної влади та порівняно недавно стали на шлях демократії (Росія, Узбекистан і тощо)

Президентська республіка як одна з форм державного правління має ряд переваг, які не можна не враховувати. По-перше, вона принципі створює особливо сприятливі умови і передумови для реалізації принципу поділу влади. По-друге, всенародно обраний президент уособлює єдність країни, виступає символом єдності нації і т.д. По-третє, ця форма дозволяє зосередити вищу управлінську владу в одних руках, що особливо важливо в умовах швидкого вирішення серйозних загальнонаціональних проблем і необхідності концентрації сил на перехідних, кризових та інших особливих етапах розвитку країни. По-четверте, президентська форма правління виключає або серйозно послаблює її залежність від різноманітних і мінливих партійно-фракційних пристрастей, сильно проявляються в парламентській діяльності. Разом з тим не можна не враховувати, що в рамках президентської республіки зростає небезпека протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, особливо коли, як це нерідко буває на практиці, обраний народом президент представляє одну партію, а більшість депутатів парламенту належать до іншої партії або блоку партій. Остання ситуація не раз складалася в зарубіжних країнах, а сьогодні має місце, наприклад, як у США, так і в Росії Енгибарян Р. В., Тадевосян Э. В. Конституционное право : учебник для вузов . -- М. : Юристъ, 2000. -- 364-369 с

Сучасне конституційне право зарубіжних країн розрізняє такі різновиди президентської республіки: президентсько монократичну, президентсько партократичну та президентсько мілітарну у чому їх особливості та відмінності? Дійсно, можливо й така класифікація президентської форми правління, але ж її вади у відсутності єдиного критерію, підстави запропонованої класифікації. Тут є елемент, що орієнтований на роль політичних партій або засіб утворення форми правління, насамперед державного режиму. У літературі всі ці форми об'єднуються у суперпрезидентську республіку. За наведеними чинниками виокремлюються президентсько монократична республіка -- форма президентського абсолютизму, за якою президент очолює єдину легальну партію, є головним ідеологом країни та творцем офіційно проголошеної обов'язкової ідеології (Гана при Кваме Нкруме, Гвінея при Секу Туре, Заїр при Мобуту та ін.), у деяких країнах проголошуються президентами навічно (Заїр, Туніс, Уганда, Екваторіальна Гвінея та ін.); президентсько мілітарна республіка, яка виникає у результаті військових переворотів та становить військове правління; президентсько% партократична республіка, в якій президент обирається вищим органом єдиної у країні владної партії (Ангола, Бенін, Конго, Мозамбік). Навряд чи для сучасної України ці державні режими суперпрезидентської республіки мають практично прикладне значення. Маю надію, що й надалі про ці режими будемо розмовляти за суто теоретичною зацікавленістю

Як вже зазначалося, у новій історії державотворення класичним прикладом першої президентської республіки є США. Досвід США був сприйнятий країнами Латинської Америки, хоча у Болівії, Бразилії, Венесуелі, Коста Риці, Панамі, Сальвадорі, Уругваї, на відміну від американської системи виконавчої влади, конституційно визначаються міністри як носії виконавчої влади, в Еквадорі, Колумбії, Нікарагуа президент визначається як глава уряду, в сучасній Кореї, Таджикистані, Туркменистані, Узбекистані президент -- керівник колегіального органу у складі міністрів, в Азербайджані, Кореї, Узбекистані запроваджено посаду прем'єр міністра, в Аргентині -- глави уряду. Крім цих особливостей, що стосуються в основному внутрішньої структури виконавчої влади та деяких конституційно оформлених приписів, є більш суттєві відмінності. Так, у всіх президентських республіках Латинської Америки передбачається право законодавчої ініціативи президента, в Туркменистані, Узбекистані, Уругваї президент має право за певних умов достроково припинити повноваження парламенту.

Президентська форма правління й Україна За юридичними ознаками, про що вже йшла мова, Україна ніколи не була президентської республікою, хоча в Концепції нової Конституції України, що була схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р., визначалось, що формою організації державної влади в України має бути президентська республіка Але в чинних законах України цей припис не знайшов відображення. Інститут президента був започаткований Законом УРСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 5 липня 1991 р., Законом «Про Президента Української РСР», де Президент визначається як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Згідно з Законом України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 14 лютого 1992 р. Президент був визнаний Главою держави і главою виконавчої влади, згідно із Конституцій% ним Договором 1995 р. -- Главою держави і главою державної виконавчої влади. За чинною Конституцією України 1996 р. (зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 8 грудня 2004 р.) Президент є «главою держави і виступає від її імені». Він не очолює державну виконавчу владу. Вищим виконавчим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, що формується при вирішальній ролі парламенту. Повноваження свої Кабінет Міністрів України складає перед новообраною Верховною Радою. Тобто на сьогодні Україна аж ніяк не може визнаватися президентською республікою. Щодо періоду до вступу в дію чинної Конституції, дійсно, є підстави для дискусії за цим предметом. Але ж, як вже зазначалося про ознаки президентської республіки, і навіть якщо довести, посилаючись на дійсно великий обсяг повноважень Президента, що роль Президента України до 1996 р. відповідала критеріям президентської республіки при допущенні вітчизняної своєрідності, то й тоді вельми складно стверджувати про президентську республіку Україну. Насамперед тому, що «жорсткий» принцип поділу державної влади, що є визначальною ознакою президентської республіки, ніколи не був запроваджений у державне життя в Україні, хоча у деякі часи у публіцистиці лунали визначення України навіть «президентською монархією» з «диктатурою президента» До речі, вищі посадові особи держави в різні періоди визначали нашу державу президентсько парламентською або парламентсько президентською і ніколи -- президентською. Мабуть, лише у 1999 р. пролунало бажання Президента: «Хочу зосередити владу в руках Президента». Одночасно високопосадовці та політики неодноразово стверджували про «нежиттєвість» обраної Україною форми державного правління. Щодо ефективності з точки зору організації публічної влади, форми правління, що завдяки наполегливим діям Президентів України наближались до президентської республіки, так це було і є дискусійним, особливо щодо взаємовідносин президента з парламентом, урядом, судовою гілкою влади, місцевим самоврядуванням. Тут простежуються тенденції: зайвої централізації і, навіть, елементи авторитаризму; бюрократизації не тільки державного апарату, що за складом втричі перевищував радянський державний апарат, але й інших сфер суспільного життя, що аж ніяк не сумісно із прагненням формування громадянського суспільства; посилення зв'язку влади з великим бізнесом, олігархічним капіталом; зловживання зверненнями до Конституційного Суду України, що у березні цього року призвело навіть до спроби змін у статтях 44-45 Закону про Суд, правом вето, що, за підрахунками О. Лавриновича, започатковує третю сотню та є рекордом, що «ніколи не буде побито»; гіпертрофією апарату Президента, що має бути за Конституцією та законом сугубо патронатним органом поза будь яких власно розпорядчих повноважень; втілення так званого «президентського права», «указаного права» Президента; зрештою, формування невідомого у світі симбіозу парламентсько президентської республіки у центрі держави та президентсько парламентської -- на місцях, у регіонах. Наслідки встановлення в Україні президентської форми правління дійсно мають реальні загрози. Щодо історії, традицій, менталітету українців, думаю, що це аргументи не на користь президентської республіки. Про це свідчить давня та нова історія України, процеси, що ми спостерігали за останні роки. Цікавий матеріал щодо цих років міститься у збірнику публікацій журналістів газети Верховної Ради України «Голос України» -- «Еволюція влади». Хоча матеріал є суто публіцистичним, його доцільно використовувати й у прикладній праці юристів, політологів, соціологів, у науково-дослідній роботі. Орзіх М. Президентська республіка -- різновид республіканської форми правління // Право України: Юридичний журнал. -- 2009. -- № 10. -- С. 74-76

Підстави і порядок при припинення повноважень Президента Російської Федерації, Конституція РФ (ст. 92 ,93) передбачає декілька підстав припинення повноважень Президента РФ.

У звичайному порядку Президент РФ припиняє здійснення своїх повноважень із закінченням терміну, на який він був вибраний, у момент принесення присяги новообраним Президентом РФ. Повноваження Президента РФ можуть бути припинені достроково: 1) за ініціативою самого Президента РФ - в разі його відставки; 2) по яких залежних від волі Президента РФ причин - у випадку стійкої нездатності Президента РФ за станом здоров'я здійснювати повноваження, які належать йому; 3) за ініціативою федеральних зборів - в разі прийняття ними рішення про звільнення Президента РФ з посади. Конституция Российской Федерации Принята всенародным голосованием 12 декабря 1993 г. [Електронний ресурс] - : http://constitution.kremlin.ru/ (ст.92,93)

Під відставкою згідно загальноприйнятій державно-правовій практиці розуміється добровільній відхід глави держави зі своєї посади. Механізм відставки Президента РФ Конституцією РФ не врегульований, тому необхідне Ухвалення спеціального федерального закону.

Процедура припинення повноважень Президента РФ в результаті стійкої нездатності за станом здоров'я Здійснювати свої повноваження також потребує детальної правової регламентації у федеральному законі, де необхідно вказати: який орган і яким чином встановлює факт наявності стійкої нездатності, як її критерій і т. д.

Відмова Президента від посади - це процедура протягування до юридичної відповідальності глави держави. Вперше така процедура під назвою «імпічмент» булу встановлена Конституцією США.

Конституція РФ передбачає підстави і порядок звільнення Процедура відмови Президента РФ з посади складається з трьох етапів.

1. Висування Державною Думою звинувачення проти Президента РФ для усунення його з посади. Ініціатива в ухваленні такого рішення має виходити не менше ніж від однієї третини депутатів Державної Думи.

Пропозиція o висування обвинувачення проти Президента РФ повинно містити конкретні вказівки на ознаки тяжкого злочину, який ставиться в провину Президенту РФ.

Пропозиція o висування обвинувачення проти Президента РФ направляється Державною Думою на висновок спеціальної комісії, утвореної палатою для оцінки дотримання процедурних правил і фактичної обґрунтованості обвинувачення.

Пропозиція o висування обвинувачення проти Президента РФ і висновок спеціальної комісії розглядається на засіданні Державної Думи. За підсумками обговорення Державна Дума двома третинами голосів від загального числа депутатів палати приймає постанову o висування обвинувачення проти Президента РФ у державній зраді або скоєння іншого тяжкого злочину для відмови його від посади. Постанова Держаної Думи про Висунення звинувачений проти Президента РФ в п'ятиденний Термін прямує в порадує Федерації, а також до Конституційного Суду Російської Федерації и Верховний Суд для дачі висновка.

Якщо пропозиція про Висунення звинувачений проти Президента РФ не получила ПІДТРИМКИ більшості в дві третина голосів від загально числа депутатів палати, Державна Дума оформляє Постанову про відмову у висуненні звинувачений проти Президента РФ.

2. Підтвердження май державної Думи висновка Верховного Суду Російської Федерації про наявність в діях Президента РФ Ознака злочину і висновка Конституційного Суду Російської Федерації про Дотримання Встановлення порядку Висунення звинувачений.

3. Прийняття порадує Федерації має про звільнення Президента РФ від посади.

Рішення Поради Федерації про звільнення Президента РФ від посади має буті прийняте не пізніше чим в трьох місячній Термін після Висунення Державною Думою звинувачений проти глави держави. Якщо в цей Термін рішення Ради Федерації не буде Прийнято, звинувачений проти Президента РФ вважається відхиленим.

Вирішення Ради Федерації про звільнення Президента РФ від посади вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше двох третина від загально числа членів Ради Федерації, і оформляється постановою Ради Федерації.

Якщо рішення Ради Федерації про звільнення Президента РФ від посади не набрала необхідної кількості голосів, РОЗГЛЯД звинувачений проти Президента РФ припиняється, що оформляється постановив Ради Федерації.

Постанова Ради Федерації негайно доводитися через засоби масової інформації до загально зведення.

З моменту дострокового припинення повноважень Президента РФ по розглянутих вище підставах до вибрання нового глави держави відповідні Державні Функції тимчасово Виконує Голова Уряду РФ. Виконуючій обов'язки Президента РФ не має права розпускати Державну Думу, призначати референдум, а також вносити пропозиції щодо поправки і передивляється положень Конституції РФ. Підстави і порядок припинення полномочийПрезидента Російською Федераци. [Електронний ресурс] - : http://konstitucionnoe-pravo-5.pravo.eh.org.ua/66.htm

Термін, який увійшов в конституційне право з практики та законодавства США. Згідно ст. II Конституції США, Президент, Віце-президент і всі цивільні посадові особи США відсторонюються від посади, якщо при засудженні в порядку І. вони будуть визнані винними в зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах і проступки.

Правом з звинувачення володіє Палата представників Конгресу США, а Сенатові належить виключне право здійснення суду в порядку І. (ст. I Конституції США). Для засудження потрібно дві третини голосів присутніх сенаторів (голосування таємне). При розгляді звинувачення щодо Президента головує в Сенат не Віце-президент, а голова Верховного суду США.

Вирок у разі І. обмежується відстороненням від посади і позбавленням права обіймати і виконувати будь-яку почесну, відповідальну і оплачувану посаду на службі США. Однак згодом виробляється розслідування, усунення з посади пред'являється обвинувачення, він віддається суду і несе згідно з вироком покарання відповідно до закону. За опублікованими даними. Палата представників 64 рази виступала з ініціативою І., в Сенат було передано 12 справ, винними в порядку І. були визнані 4 федеральних судді. Жоден Президент США не позбавлявся посади в порядку І. Реальна загроза бути засудженим в порядку І. змусила в 1974 р піти у відставку Президента США Р. Ніксона. І. відносно Президента Б. Клінтона був доведений до процедури голосування в Сенаті в 1999 р, проте звинувачення не отримало необхідного числа голо Конституционное право. Энциклопедический словарь. -- М.: Норма. С.А. Авакьян. 2001. [Електронний ресурс]http://constitutional_law.academic.ru/468/%D0%98%D0%9C%D0%9F%D0%98%D0%A7%D0%9C%D0%95%D0%9D%D0%A2

Усунення президента з посади в порядку імпічменту тягне за собою, як правило, і законодавчу заборону на заняття ним у подальшому відповідальної посади в державних органах країни (скажімо, засудження американського президента в порядку імпічменту крім відсторонення від посади означає і „позбавлення права займати і виконувати будь-яку почесну, відповідальну або таку, яка приносить дохід посаду на службі Сполучених Штатів” (п.1 ст.3 Конституції).

Таким чином, засудження президента за вчинення злочину за загальним принципом тягне за собою не кримінальне покарання, а міру суто політичного характеру - відсторонення від посади.

Досить рідко усунення президента з посади в порядку імпічменту тягне за собою втрату ним імунітету, і, відповідно, дає можливість притягнення до кримінальної відповідальності за скоєні злочини на загальних підставах (зокрема, США, Мексика). Спостерігається свого роду форма подвійної відповідальності за одне і те саме діяння, що, в принципі, не допускається законодавством більшості країн. Втім, як вже було зазначено вище, імпічмент зумовлює лише політико-правову, а не кримінально-правову відповідальність. К.і.н. Кузьма Т.М Рівненський державний гуманітарний університет, Україна Підстави та наслідки застосування процедури імпічменту президента: теоретичний аспект[Електронний ресурс] - : http://www.rusnauka.com/36_PWMN_2010/Politologia/75050.doc.htm

Цілком виправдана полеміка в юридичній літературі з приводу зміни підстав імпічменту Президента. Зокрема, О. Мельник відзначає необхідність закріпити у ч. 1 ст. 111 Конституції України, що «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в по- рядку імпічменту у випадку порушення ним Конституції і законів України». Р. Мартинюк пропонує формулювати цю підставу, як «умисне порушення Конституції України». При цьому вчені вказують на те, що таку підставу містять, наприклад, Конституції Болгарії, Литви, Білорусії, Словенії, Хорватії, Угорщини,, та інших країн. На нашу дум- ку, ця позиція цілком аргументована. До речі, подібні підстави імпічменту передбачалися Проектом Конституції України від 26.02.96 p., але в подальшому були змінені. Противники "широкого" під- ходу до підстав імпічменту заперечують, що подібна новела призведе до того, що Президент постій- но житиме під загрозою усунення з посади. Однак, на наш погляд, навіть при такому нововведенні реалізація процедури імпічменту згідно з чинним законодавством України носить досить складний процесуальний характер, що є додатковою запорукою об'єктивності при її застосуванні. Тому такі новели у законодавчому регулюванні імпічменту були б абсолютно виправданими. ПІДСТАВИ ІМПІЧМЕНТУ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ПРАКТИКА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ 2012 р. А.З. Шевчук Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці 2012 р ст.49-50

3.2 Особливості припинення повноважень глави держави у парламентських республіках

Парламентарна (парламентська) республіка - це така різновид республіканської форми правління, при якій провідна роль у здійсненні вищої державної влади і формування її органів належить парламенту як вищому органу представницької і законодавчої влади. Президент при такій формі правління найчастіше обирається самим парламентом (наприклад, у Греції, Туреччині, Лівані, Угорщини, Чехії та ін.) або дещо більш широким зборами, включає ще і представників суб'єктів федерації та ін. (наприклад, в Індії, ФРН, Італії і ін.). Але навіть в тих випадках, коли в таких республіках президент обирається не парламентом, а безпосередньо народом (наприклад, у Ірландії, Болгарії, Фінляндії та ін.), його повноваження виявляються досить обмеженими, а реальна виконавча влада здійснюється урядом.

Головне в характеристиці парламентарної республіки полягає в тому, що верховенство у ній належить парламенту, а уряд несе перед ним, а не президентом політичну відповідальність і йде у відставку у разі отримання вотуму недовіри з боку парламенту. Звичайно, і в цих умовах здійснюється принцип поділу влади, бо виконавча влада в особі уряду, володіючи певною самостійністю, може в разі висловлення йому вотуму недовіри парламентом звернутися до президента з пропозицією розпустити парламент і призначити нові вибори. В цілому ж уряд при такій формі правління знаходиться в певній залежності від парламенту: главі уряду зазвичай стоїть лідер партії, що має більшість у парламенті, уряд підзвітний парламенту, контролюється ним і в будь-який часом може бути відправлений парламентом у відставку шляхом вираження йому вотуму недовіри.

Політико-правовий статус президента у парламентарної республіці під чому схожий зі статусом монарха в сучасній парламентській монархії. Він так ж, як правило, віддалений від поточних політичних процесів і не здійснює реального правління в країні. На відміну від ситуації в президентських республіках, він не є главою уряду, виконавчої влади. Вся виконавча влада практично здійснюється урядом та його главою. Навіть якщо за президентом республіки формально закріплюються або більше менш широкі повноваження, вони здійснюються, як і у випадку з монархом в парламентарної монархії, за ініціативою уряду і з допомогою контрасигнації. Так, і в парламентській республіці формально президент зазвичай призначає і звільняє уряд. Але, на відміну від президентської республіки, де президент робить це дійсно самостійно, тут він фактично не вільний у своєму виборі і змушений зазвичай призначати прем'єр-міністром того, хто користується підтримкою парламентської більшості, а міністрами тих, кого представляє прем'єр, який отримав вотум довіри від більшості парламенту. У таких республіках саме парламент, як правило, його нижня палата, фактично призначає і звільняє уряд і міністрів.

Акти, що видаються президентом парламентської республіки, як правило, отримують юридичну силу і підлягають виконанню тільки тоді, коли вони скріплені підписом прем'єр-міністра або відповідного міністра. При цьому самі ці акти зазвичай видаються на підставі рішень, прийнятих парламентом, урядом чи окремими міністрами. Президент в таких республіках зазвичай не володіє правом відкладального вето стосовно прийнятого парламентом законами, а якщо формально і має, то практично не використовує його, як і монарх у парламентській монархії. Президент в парламентській республіці призначає референдум, але на основі рішення парламенту і у відповідності з законом, прийнятим парламентом. Він же формально володіє правом призначення і відкликання послів, але фактично це залежить від рішень глави уряду і міністра закордонних справ.

Парламентська республіка володіє своїми достоїнствами. За порівнянні з президентськими республіками, вона за своїм характером і принципами організації і функціонування серйозно звужує можливість виникнення протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади, віддаючи явний пріоритет останньої. Здобувши перемогу на парламентських виборах, особливо у разі завоювання абсолютної більшості від загального числа місць у парламенті, та чи інша партія або блок партій отримує можливість з своїх рядів і обирати президента, і сформувати однопартійний, одноблокове, однорідне уряд, якому гарантована підтримка парламенту, що не може не позначитися серйозно на стабільності влади. Але, з іншого боку, оскільки однієї партії найчастіше не вдається завоювати абсолютної більшості місць у парламенті, а міжпартійні блоки далеко не завжди бувають міцними і надійними, тому в таких умовах доводиться йти на створення коаліційних урядів, відображають інтереси різних парламентських фракції, то це в свою чергу може створювати можливість серйозної нестабільності у здійсненні виконавчої влади при даній формі державного правління. В Італії, є однією з класичних парламентських країн, наприклад, за півстоліття з невеликим післявоєнного періоду змінилося близько півсотні урядів.

З метою згладжування цього недоліку парламентської республіки в нею останнім часом нерідко вводяться певні обмеження, перешкоди на шляхи занадто частого усунення парламентом уряду. Так, в ряді країн (Перу, Португалія, Молдова та ін.) пропозицію про вотум недовіри уряду може бути внесено тільки не менше ніж четвертої або третьою частиною депутатів парламенту. Ясно, що це серйозно звужує можливості винесення частих вотумів недовіри. Цим же цілям служать і такі норми, які вимагають для відставки уряду винесення вотуму недовіри уряду двічі, встановлюють неможливість внесення резолюції про недовіру такому протягом певного терміну (наприклад, протягом року після виборів в парламент або після створення уряду, ряду місяців після попереднього голосування за такого вотуму і тощо). У законодавстві ФРН, Польщі, Угорщини, Болгарії та деяких інших країн передбачена можливість винесення так званого конструктивного вотуму недовіри, при якому недовіру виражається не всьому уряду, а тільки його чолі і за умови, якщо одночасно буде названий наступник чинного глави уряду.

Географія парламентарних республік досить широка. Такими республіками тільки в Європі є ФРН, Італія, Греція, Португалія, Австрія, Фінляндія, Угорщина, Болгарія, Ірландія, Чехія, Словаччина, Україна, Естонія, Молдова та ін.; в Азії - Індія і Туреччина і багато інших. Чимало таких республік і серед африканських і латиноамериканських країн. Енгибарян Р. В., Тадевосян Э. В. Конституционное право : учебник для вузов . -- М. : Юристъ, 2000. -- с. --257-259

Далеко не завжди дана форма державного правління прямо закріплюється в конституціях, хоча в деяких з них це має місце. В Конституції Греції (ч. 1 ст. 1) говориться, що «державний устрій Греції - парламентська республіка». Але головне, звичайно, не в наявності відповідних конституційних формул, а в суті реальної організації та функціонування влади, дійсних місце і роль парламенту, уряду і президента, насамперед у характері взаємовідносин парламенту і уряду 35.Конституція греції вступила в силу 11 июня 1975 года. Ч.1 ст.1[Електронний ресурс] - : http://worldconstitutions.ru/?p=153. Візьмемо Італію, Конституція якої не містить поняття «парламентська республіка», але структура вищих органів державної влади, їх конституційний статус і взаємовідношення між ними є досить типовими для парламентарної республіки.

Президент Італії обирається парламентом за участю делегатів від кожній області країни (ст. 63). Він є главою держави і представляє національна єдність (ст. 87). Жоден акт Президента не є чинним, якщо він не контрассигнован запропонували його міністрами, які за цей акт відповідальні (ст. 89). Президент призначає Голову Ради міністрів і за його пропозицією міністрів (ст. 92). Уряд отримує довіру обох палат Парламенту і кожна з цих палат може висловити йому недовіру (ст. 94) і т.д. Конституці Італіської республіки от 22 декабря 1947 года:ст 63, ст 87, ст 89,ст 92, ст 94 [Електронний ресурс] - :http://lawers-ssu.narod.ru/subjects/constzs/italy.htm У Німеччині Президент обирається Федеральними зборами, в яке входять члени Бундестагу та представники земель (ст. 54); він не входить до складу уряду, ні в законодавчий орган ФРН або якоїсь землі (ст. 55); акти контрассигнуються Федеральним канцлером чи компетентним міністром (ст. 59). Федеральний канцлер як глава уряду обирається Бундестагом за пропозиції Президента (ст. 63); федеральні міністри призначаються і звільняються Президентом за пропозицією канцлера; Бундестаг може висловити недовіру канцлеру лише шляхом виборів більшістю голосів його наступника і звернення до Президента з проханням про усунення канцлера від посади, а Президент повинен задовольнити це прохання і призначити обрана особа (ст. 67) і т.д. Основной закон Федеративной Республики Германии, 23 мая 1949 г:ст. 54, ст.55 , ст.59, ст.63, ст 67. [Електронний ресурс] - : http://www.1000dokumente.de/index.html/index.html?c=dokument_de&dokument=0014_gru&object=translation&l=ru У Греції Президент також обирається парламентом (ст. 30); ні один акт Президента (за рідкісним винятком) не має сили і не приводиться у виконання без контрасигнації відповідного міністра (ст. 35); Президент призначає Прем'єр-міністра і за його пропозицією призначає і звільняє інших членів уряду і заступників міністрів, Прем'єр-міністром призначається лідер партії, яка має абсолютним або відносним більшістю місць в парламенті (ст. 37); Президент звільняє уряд від його обов'язків, якщо воно подало у відставку або отримав вотум недовіри від парламенту (ст. 38) і т.д. .Конституція греції вступила в силу 11 июня 1975 года. ст.30, ст.35, ст.38, ст.39.[Електронний ресурс] - : http://worldconstitutions.ru/?p=153

Парламентарна республіка: «Жоден акт Президента Республіки недійсний, якщо він не контрасигнований міністрами, які його запропонували і за цей акт відповідальні» (ч. 1 ст. 89), «Президент Республіки не відповідальний за дії, вчинені під час виконання своїх функцій, за винятком державної зради або посягання на Конституцію» (ч. 1 ст. 90) (Конституція Італії 1947 р.); «Президент Республіки не несе відповідальність за здійснення своєї функції» (ч. 3 ст. 54), «3. Рішення Президента Республіки, прийняті відповідно до частини 1 і 2, вступають у силу після їх підписання головою Уряду або уповноваженим ним членом Уряду. 4. За рішення Президента Республіки, які потребують підпису голови Уряду або уповноваженого ним члена Уряду, несе відповідальність Уряд» (ч.4 ст. 63) (Конституція Чехії 1992 р.). Як уже зазначалося, в Італії Президент Республіки може бути притягнений до відповідальності за державну зраду або посягання на Конституцію. У Німеччині «Бундестаг або Бундесрат може порушити перед Федеральним конституційним судом звинувачення проти Федерального президента в умисному порушенні ним Основного або іншого федерального закону…» (ч. 1 ст. 61 Основного закону ФРН 1949 р.).

У Греції «Президент Республіки не несе жодної відповідальності за дії, вчинені при виконанні ним своїх обов'язків, за винятком державної зради або умисного порушення Конституції…» (ч. 1 ст. 49 Конституції Греції 1975 р.)

У контексті наведених положень конституцій зарубіжних держав щодо принципів невідповідальності та недоторканності глави держави й інституту імпічменту проаналізуємо відповідні норми. Невідповідальність глави держави в тексті конституції може закріплюватися дослівно (з використанням відповідної термінології) як недоторканність або взагалі термінологічно не закріплюватися. Останнє має місце тоді, коли в конституції не передбачається відповідальність глави держави, що означає його невідповідальність. Валерій Колюх. Невідповідальність і недоторканність як принципи конституційного статусу глави державии [Електронний ресурс] - : http://www.viche.info/journal/4627/

3.3 Особливості припинення повноважень глави держави у змішаних республіках

Змішана (напівпрезидентська, полупарламентская) республіка складається у результаті, з одного боку, посилення парламентарних почав у розвитку президентських республік, а з іншого - зростання місця і ролі президентської влади в парламентарних республіках. Прагнення нейтралізувати негативні тенденції до монополізації та авторитарізації політичної влади в розвитку президентських республік і серйозна незадоволеність нестійкістю, нестабільністю урядової влади в парламентарних республіках створили сприятливу ґрунт для появи в останні десятиліття такої форми державного правління, яка намагається поєднувати достоїнства як тієї, так і іншої з розглянутих вище основних форм. Наочним прикладом такої форми правління можуть сьогодні бути відповідні державні форми у Франції і в Польщі. Енгибарян Р. В., Тадевосян Э. В. Конституционное право : учебник для вузов . -- М. : Юристъ, 2000. -- с. --263-267

У Франції Президент обирається прямим загальним голосуванням (ст. 6 Конституції країни), головує в Раді міністрів (ст. 9), має правом розпуску національних зборів після консультації з Прем'єр-міністром і головами палат (ст. 12), може брати на себе після відповідних консультацій надзвичайні повноваження (ст. 16), формування уряду керівництво ним Президент здійснює самостійно, без втручання і контролю з боку парламенту та ін Ці та ряд інших важливих моментів, що характеризують конституційно-правовий статус Президента Франції, дозволяють не тільки віднести цю країну до числа президентських республік, але й констатувати наявність у ній дуже сильної президентської влади.

Однак саме «уряд визначає і проводить політику нації» (ст. 20) і при цьому знаходиться в прямій залежності від парламенту, оскільки Прем'єр-міністр після обговорення в Раді міністрів ставить перед Національним зборами питання про відповідальність Уряду у зв'язку з його програмою або загальнополітичної декларацією, тобто питання про довіру. Національні збори може висловити недовіру Уряду шляхом голосування резолюції осуду, під проектом якої повинні стояти підписи не менше десятої частини депутатів парламенту (ст. 49). Якщо Національні збори прийме резолюцію осуду або якщо воно не схвалить програму або загальнополітичну декларацію Уряду, свідчить ст. 50 Конституції Франції, Прем'єр-міністр повинен вручити Президенту Республіки заяву про відставку Уряду. Все це вимагає визнати, що Франція одночасно володіє багатьма сутнісними рисами і парламентарної республіки. Полный текст Конституции 1958 года с изменениями, внесенными 23 июля 2008 года.

Деякі автори заперечують проти виділення в особливу форму правління змішану, напівпрезидентську, полупарламентарну республіку, вважаючи, що необхідно зберегти лише старе, традиційне поділ республік на президентські і парламентські. Але їх аргументи не є переконливими. Безперечно, класифікація республік на президентські і парламентські є основний і вихідної. В цьому відношенні виділення змішаної форми правління є, безсумнівно, похідним. Не викликає заперечення і теза про те, що президентські республіки сьогодні нерідко включають в себе в якійсь мірі елементи парламентаризму, а парламентарні республіки - більш або менш суттєві риси президентського правління. У чистому вигляді, як ту, так і іншу форму в сучасному світі дійсно не так просто виявити. Але зазначені автори не враховують, що коли мова йде про змішану, напівпрезидентській республіці, мається на увазі не та ситуація, коли у президентській в своїй основі республіки виявляються якісь часткові прояви парламентаризму або у парламентарної у головному і основному республіки виявляються часткові елементи президентського правління, а та, коли верховна влада в країні реально виявляється поділеною в рівній або порівнянною мірою між президентом і парламентом, а уряд виявляється у прямій, реальною і серйозною залежності як від президента, так і від парламенту. Сказане вище про форму правління у Франції це переконливо підтверджує. Те ж можна сказати про форму правління в Польщі, де Президент, як і у Франції, обирається загальним голосуванням народу, може скликати Рада Кабінету і головувати на ньому, висуває кандидатуру Голови Ради Міністрів, призначає і приймає відставку його і т.д., але в водночас контроль за діяльністю Ради Міністрів здійснює Сейм (палата парламенту), у якого Голова Ради Міністрів отримує вотум довіри, а члени Ради Міністрів несуть солідарну відповідальність перед ним, так і індивідуальну відповідальність, Президент приймає відставку Голови Ради Міністрів і призначає обраного Сеймом нового Голови Уряду. Сейм має право висловити вотум недовіри і окремій міністра, а Президент відкликати такого міністра. Зміни у складі Ради Міністрів Президент проводить за пропозицією Голови Ради Міністрів.

До 90-х рр. риси змішаної, напівпрезидентської республіки були притаманні і Фінляндії, але в результаті глибоких конституційних перетворень ця республіка перетворилася на парламентську, хоча і сьогодні Президент Фінляндії безпосередньо обирається народом, а його повноваження досить широкі і носять аж ніяк не номінальний характер. Слід враховувати, що змішана, напівпрезидентська республіка сама може мати свої різновиди. Вона існує не тільки у Франції та Польщі. Її риси так чи інакше проявляються у Шрі-Ланці, в ряді франкомовних та інших країнах, особливо там, де встановлюється подвійна відповідальність уряду перед парламентом, так і президентом. Ця форма правління по-своєму проявляється в Швейцарії.

у Франції, політичний устрій якої розглядається як взірець президентсько-парламентського правління. Згідно зі ст. 63 Конституції Франції у разі притягнення до відповідальності президента або ж членів уряду звинувачення висуваються обома палатами парламенту, що мають винести ідентичні рішення. Сама ж суть справи виноситься на розгляд спеціально створеного Вищого Суду для вирішення таких питань. Французька модель