Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Одеський державний аграрний університет

Відділення післядипломної освіти

Кафедра кадастру

Курсовий проект

з дисципліни“Земельне право”

на тему: «Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки»

Одеса - 2015рік



1. Огляд літератури

Для виконання курсової роботи я ознайомилась та опрацювала велику кількість нормативної документації.

Юридичними джерелами, які містять процесуальні норми, є нормативні акти, що їх приймають державні органи. Вони досить різноманітні і за формою поділяються на закони, укази, розпорядження, положення, рішення, накази та ін.

Основне місце серед юридичних джерел реалізації прав на землю належить Конституції України. Перш за все вона створила необхідні умови для подальшого становлення та розвитку інституту права власності на землю.

Відповідні норми Конституції України виступають основними чинниками, які забезпечують функціонування механізму реалізації прав на землю.

Юридичними джерелами, що містять елементи процесуального забезпечення реалізації прав на землю, є норми Земельного кодексу України. У ньому містяться процесуальні норми стосовно визначення основних земельно-процесуальних проваджень, а також порядку їх здійснення. Розділ IV Земельного кодексу України регламентує підстави і порядок набуття прав на землю громадянами та юридичними особами; порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод; порядок продажу земельних ділянок на конкурентних засадах; підстави та порядок припинення права власності на земельну ділянку; порядок погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земельних ділянок. Статті цього розділу також встановлюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів. Деякі норми Земельного кодексу України визначають порядок здійснення контролю за використанням та охороною земель, ведення земельного кадастру та землеустрою, розв'язання земельних спорів.

Одним з видів юридичних джерел, що містять елементи процесуального забезпечення реалізації прав на землю, є норми указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України. їх призначення полягає у конкретизації процесуальних положень Земельного кодексу України. Вони можуть стосуватися як загальних питань надання та припинення прав на землю, так і окремих його сторін.

Зокрема, укази Президента України “Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки” від 30 травня 2001 р., “Про Концепцію державної регіональної політики” від 25 травня 2001 р. встановлюють загальні процесуально-правові норми, що стосуються прав на землю.

Постанови Кабінету Міністрів України докладно регламентують процесуальні засади забезпечення реалізації прав на землю. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України “Про порядок подання заяви (клопотання) про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення та форму державного акта на право власності на землю від 24 березня 1999 р.” встановлено процедуру подання заяви (клопотання) у відповідні органи місцевого самоврядування та місцеві органи державної виконавчої влади (з розмежуванням їх компетенції), визначено реквізити, які мають бути зазначені в заяві (клопотанні), а також документи, що додаються до поданої заяви (клопотання).

Додержання відповідної процедури - необхідна умова виникнення суб'єктивного права власності на землі несільськогосподарського призначення.

Постановами Кабінету Міністрів України передбачено також процесуальне забезпечення таких питань, як: порядок державної реєстрації договорів оренди землі (постанова від 25 грудня 1998 р.), порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) (постанова від 24 січня 2000 р.), порядок викупу земельних ділянок громадянами (понад норми, яка приватизується безоплатно) для ведення фермерського господарства або особистого підсобного господарства (постанова від 24 січня 2000 р.), порядок використання земель у зонах їх можливого затоплення внаслідок повеней і паводків (постанова від 31 січня 2001 р.)

Ще одним видом юридичних джерел, що містять елементи процесуального забезпечення реалізації прав на землю є нормативно-правові акти Державного комітету України по земельних ресурсах та інших центральних органів виконавчої влади.

Чимала кількість нормативно-правових актів Держкомзему України приймається у вигляді наказів, які регламентують чітко визначене коло суспільних земельних відносин. Зокрема, це питання, пов'язані з розвитком ринку землі в Україні (наказ від 15 травня 2000 р.), затвердженням Рекомендацій щодо перерозподілу земель загального користування колективних сільськогосподарських підприємств у процесі їх реформування (наказ від 1 лютого 2000 р., затвердженням форми Типового договору оренди земельної частки (паю) (наказ від 17 січня 2000 р.) та ін.

Серед юридичних джерел, що передбачають процесуальне забезпечення реалізації прав на землю, важливе значення мають постанови Пленуму Верховного Суду України, листи та роз'яснення Вищого господарського суду України.

2. Загальна характеристика об'єкту проектування

Згідно завдання на виконання курсової роботи з дисципліни «Земельне право» на тему «Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. Таруті Тетяні Олексіївні для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Кишинівська, 106».

Цільове призначення: землі житлової та громадської забудови.

Площа : 0,10 га.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. Таруті Тетяні Олексіївні, загальною площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Кишинівська, 106 ( в межах населеного пункту), розроблено ФОП Лукасевич Ю.В., згідно заяви гр. Тарути Тетяни Олексіївни (зразок оформлення заяви Додаток 1) вх. №32498 від 29.04.2015 р. та договору на виконання землевпорядних робіт №2457 від 29.04.2015 р.

Завдання на виконання робіт (зразок Додаток 2) затверджено замовником.

Згідно рішення Білгород-Дністровської міської ради №245-VI від 22.04.2015 р. (зразок Додаток 3) гр. Таруті Тетяні Олексіївні надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельну ділянку у власність, загальною площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Кишинівська, 106 ( в межах населеного пункту). Власник звернувся до міської ради з заявою (зразок Додаток 4).

Земельна ділянка, що відводиться, знаходиться в межах населеного пункту м. Білгород-Дністровський на землях комунальної власності Білгород-Дністровської міської ради.

Земельна ділянка передається у власність гр. Таруті Тетяні Олексіївні, яка зареєстрована за адресою: Одеська обл., м. Білгород-Дністровський, вул. Ізмаїльська, 133-а, кв.63, паспорт серія КЕ 215746, виданий 23,05,1996 р. Білгород-Дністровським МВ ГУМВС України в Одеській області, ідентифікаційний номер 1278964235.

Даним проектом, відповідно до ст.12, ст. 79-1, ст. 90, ст. 121, ст. 125, ст. 126 Земельного Кодексу України ст. 50 Закону України «Про землеустрій» №858- VI від 22.05.2003 року передбачено відвести у власність земельну ділянку гр. Таруті Тетяні Олексіївні, загальною площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Кишинівська, 106 ( в межах населеного пункту).

Обґрунтування розміру, призначення та місця розташування земельної ділянки є: рішення Білгород-Дністровської міської ради №245-VI від 22.04.2015 р. та матеріали польових геодезичних вишукувань. Запроектована до відведення земельна ділянка має конфігурацію у формі багатокутника та обмежена:

- З північного-сходу - землями загального користування Білгород-Дністровської міської ради (вул.. Кишинівська);

- З південного-сходу - землями гр. Гук Л.Ф.;

- З південного-сходу - землями гр. Дубравіної Г.Л.;

- З північного-заходу - землями гр. Шевчук С.М.;

- З північного-заходу - землями гр. Аверьянової С.І.

Земельна ділянка розташована за адресою: Одеська обл. , м. Білгород-Дністровський, вул. Кишинівська, 106 (в межах населеного пункту), загальною площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (присадибна ділянка) на землях комунальної власності Білгород-Дністровської міської ради.

Проїзд до земельної ділянки здійснюється по землях загального користування - вул. Кишинівська.

На запроектованій до відведення земельній ділянці інженерні комунікації відсутні.

Відведення земельної ділянки не вплине на використання суміжних земельних ділянок. Відомості про якісний склад земель згідно проекту приведена в експлікації земельних угідь (приклад оформлення експлікації наведений у додатку 5).

Категорія земель за основним цільовим призначенням, відповідно ст. 19 Земельного Кодексу України - землі житлової та громадської забудови.

Вид цільового призначення земельної ділянки, відповідно до УКЦВЗ - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (присадибна ділянка).

Форма власності - 1.1. Фізичні особи - Особиста.

Код цільового призначення земельної ділянки, згідно Класифікатора видів цільового призначення земель (КВЦПЗ): Секція В - 02, підрозділу 02.01 - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (присадибна ділянка).

Склад та площа угідь земельної ділянки згідно форми 6-зем:

05 рілля - га,

08 садів - га,

35.1. капітальна - га,

35.3. прибудинкова територія - га, наведено у відомості вирахування площ по угіддям.

В ході землевпорядних робіт складено і визначено:

- План відведення земельної ділянки (приклад оформлення Додаток 7);

- Креслення перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (приклад оформлення Додаток 8);

- Акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання (приклад оформлення Додаток 9)

- Акт перенесення в натеру (на місцевість) меж охороних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (приклад оформлення Додаток 10);

- Кадастровий план земельної ділянки (приклад оформлення Додаток 11);

- План меж зон обмежень і сервітутів (приклад оформлення Додаток 12);

- Збірний кадастровий план (приклад оформлення Додаток 13);

- Вид угідь згідно форми 6-зем (приклад оформлення Додаток 14);

- Функціональне і цільове використання згідно КВЦПЗ;

- Сформовано та внесено на магнітний носій обмінний файл у форматі XML.

Відповідно до ст. 99, 111 Земельного кодексу України обмеження 0,0007 га - 01.05. охоронна зона навколо (вздовж) об'єкта енергетичної системи, 0,0004 - 03 санітарно-захисна зона навколо об'єкта (кладовище). Земельні сервітути відсутні.

Метричні дані з просторовими координатами та семантичні дані на земельну ділянку та власника будуть занесені до бази даних Національної кадастрової системи (НКС).

Проект землеустрою ходо відведення земельної ділянки, згідно ст. 186-1 Земельного кодексу України підлягає погодженню у :

відділом Держземагенства у м. Білгород-Дністровський,

Управлінням містобудування та архітектури Білгород-Дністровської міської ради

і , згідно ст. 122, ст. 186 передано на розгляд та затвердження Білгород-Дністровській міській раді.

З метою розробки документації із землеустрою виконано комплекс топографо-геодезичних робіт. Польові геодезичні роботи виконано 29.04.2015 р. система координат СК-63. Відповідальний за виконання робіт інженер-геодезист Нижненко А.П.

Карти та плани на територію кадастрової зйомки виконані з дотриманням «Інструкції з топографічного знімання у масштабах 1:5000, 1:2000, 1:1000 та 1:500» ГКНТА - 2.04-02-98), затвердженої наказом Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України від 09.04.1998 №56.

Експлікація існуючого використання земель та розподіл їх за категоріями, власниками та формами власності на землю

Категорія земель	Землевласник	Загальна площа	в т.ч. по формам власності	З них
			комунальна	в межах нас-го пункту
Землі житлової та громадської забудови	міська рада	0,10	0,10	0,10
Всього		0,10	0,10	0,10

3. Обґрунтування місця розташування об'єкту проектування

Згідно ст.2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування і забудова територій - це діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб.

Об'єктами будівництва є будинки, будівлі, споруди будь-якого призначення, їх комплекси, лінійні об'єкти інженерно-транспортної структури, будівництво яких насамперед бере за основу генеральний план населеного пункту, що містить містобудівну документацію, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Планування і забудова території включає в себе :

а) прогнозування розвитку територій;

б) забезпечення раціонального розселення і визначення напрямів сталого розвитку територій;

в) обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням;

г) взаємоузгодження державних, громадських та приватних інтересів під час планування і забудови територій;

д) визначення і раціональне взаємне розташування зон житлової та громадської забудови, виробничих, рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих, історико-культурних та інших зон і об'єктів;

е) встановлення режиму забудови територій, на яких передбачено провадження містобудівної діяльності;

є) розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів;

ж) реконструкцію існуючої забудови та територій;

з) збереження, створення та відновлення рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих територій та об'єктів, ландшафтів, лісів, парків, скверів, окремих зелених насаджень;

і) створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури4

й) проведення моніторингу забудови;

к) ведення містобудівного кадастру;

л) здійснення контролю у сфері містобудування.

Інструментом державного регулювання планування територій є містобудівна документація, яка поділяється на документацію державного, регіонального та місцевого рівня.

Містобудівна документація розробляється на паперових і електронних носіях на оновленій картографічній основі в цифровій формі як набори профільних геопросторових даних у державній геодезичній системі координат УСК - 2000 і єдиній системі класифікації та кодування об'єктів будівництва для формування баз даних містобудівного кадастру.

4. Обмеження (обтяження) при використанні проектної земельної ділянки

Право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. В більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на землю в Україні випливає і з Конституції України (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на землю визначаються колом покладених законодавством на власників земельних ділянок обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель. Важливе значення для визначення меж здійснення прав на землю мають обмеження цих прав.

Обмеженням права на землю слід вважати встановлену відповідно до чинного законодавства заборону або покладення на суб'єктів такого права Додаткового обов'язку щодо вчинення дій, пов'язаних з набуттям, використанням та відчуженням земельних ділянок.

Залежно від способу встановлення, характеру обмеження права на землю, дією в часі тощо обмеження прав на землю поділяються на кілька видів. Згідно зі ст. 110 Земельного кодексу України на використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Крім того, в окремих випадках Земельний кодекс України передбачає можливість встановлення обмеження прав на землю за рішенням суду. Отже, за способом встановлення обмеження прав на землю поділяються на обмеження, які встановлені:

1) законом;

2) договором;

3) судом.

Прикладом встановленого законом обмеження прав на землю є заборона набуття іноземцями у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення (статті 81-82 ЗК). Що стосується договору, то, наприклад, договором оренди землі може бути встановлена заборона на передачу земельної ділянки в суборенду. Нарешті, за позовом власника чи користувача однієї земельної ділянки суд може заборонити певну діяльність власника сусідньої земельної ділянки, якою завдається неприпустимий вплив (ст. 103 ЗК). Така заборона являтиме собою обмеження прав на використання земельної ділянки.

Крім способу встановлення, обмеження прав на землю розрізняються за об'єктом обмеження. За цим критерієм обмеження прав на землю поділяються на обмеження щодо певних суб'єктів та обмеження щодо певних земель. Так, Земельний кодекс України, закріпивши безоплатну приватизацію земельних ділянок громадянами України, одночасно заборонив безоплатну передачу у власність земельних ділянок іноземним громадянам та особам без громадянства. Однак, частіше дія обмежень прав на землю поширюється не на суб'єктів земельних прав, а на їх об'єкти, тобто на певні види земель, наданих громадянам у власність чи користування. Так, згідно зі ст. 114 Земельного кодексу, навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, створюються санітарно-захисні зони з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови. В зв'язку з цим у межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.

Особливим видом обмеження прав на землю, дія якого “прив'язана” до землі, є обтяження земельної ділянки. Обтяження земельної ділянки являє собою таку різновидність обмеження земельних прав, при якій обмежуються права конкретних власника чи користувача конкретної земельної ділянки. Одним із випадків встановлення обтяження земельної ділянки є використання її в якості об'єкта застави (іпотеки), при якій встановлюються обмеження щодо розпорядження земельною ділянкою її власником на період до виконання іпотекодавцем свого іпотечного боргового зобов'язання. Обтяження земельної ділянки має місце і в випадках встановлення земельного сервітуту, а також накладення за рішенням суду заборони щодо відчуження земельної ділянки з метою забезпечення позову тощо.

Важливе значення має термін дії встановленого відповідно до чинного законодавства обмеження прав на землю. За цим критерієм вони класифікуються на постійні та тимчасові. До постійних обмежень прав на землю належать ті з них, термін дії яких не визначений. Прикладом постійно діючого обмеження прав на землю можна назвати заборону для громадян та юридичних осіб самостійно змінювати цільове призначення наданих їм у власність або в користування земельних ділянок (ст. 20 Земельного кодексу). Така зміна може здійснюватися лише на підставі рішення відповідного органу влади. Тимчасовими вважаються ті обмеження прав на землю, термін дії (закінчення) яких чітко визначений законом, договором або судом. Так, до тимчасових обмежень прав на землю належить заборона на відчуження до 1 січня 2005 р. земельних ділянок сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Саме таке обмеження прав власників відповідних земельних ділянок передбачене п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Встановлене відповідно до чинного законодавства обмеження прав на землю може мати правову форму заборони чи додаткового обов'язку. Заборона на вчинення дій щодо володіння, користування та розпорядження земельними ділянками - найбільш поширений вид обмежень прав на землю. Забороняючи певні дії щодо землі, законодавець чітко визначає межі дозволеної поведінки суб'єктів, земельних відносин. Власники земельних ділянок та землекористувачі, володіючи та користуючись ними, не мають права самовільно здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок. Такі дії без отримання спеціального дозволу на те органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель, заборонені (ст. 168 Земельного кодексу). Однак, з точки зору нормотворчої техніки, в ряді випадків встановлення певного обмеження прав на землю доцільніше здійснювати не шляхом введення заборони на вчинення певних дій, а шляхом покладення на суб'єкта земельних відносин певних обов'язків щодо володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками. Причому, мова йде не про загальні обов'язки, дотримання яких є обов'язковим для всіх власників землі та землекористувачів (статті 90, 96 Земельного кодексу). Зазначені обов'язки є елементом правового режиму земель в Україні, а не обмеженнями прав власників землі та землекористувачів. Обмеженням прав на землі можна вважати лише додаткові обмеження прав власників та користувачів земельних ділянок, які введені саме з метою обмеження прав на землю певної категорії суб'єктів земельних прав. Так, обмеженням прав на землю іноземних громадян та іноземних юридичних осіб слід вважати покладення на них обов'язку відчуження протягом року земельних ділянок сільськогосподарського призначення, набутих ними у спадщину шляхом спадкування (статті 81 і 82 ЗК).

Поняття та види земельних сервітутів за законодавством України. Згідно зі ст. 98 Земельного кодексу зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї земельної ділянки має право на обмежене користування суміжною земельною ділянкою з метою усунення недоліків своєї ділянки. Право земельного сервітуту характеризується такими ознаками.

По-перше, відносини земельного сервітуту передбачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу (панівну). У рамках земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.

По-друге, при встановленні земельного сервітуту обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах прав, що надаються власнику пануючої земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженими речовими правами і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. При цьому власник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодо останньої).

Залежно від мети використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки земельні сервітути можуть бути постійними і тимчасовими. До постійних відносяться земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Наприклад, до постійних земельних сервітутів належить сервітут, на підставі якого здійснюється прокладка власником (користувачем) пануючої ділянки певного лінійного об'єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом тимчасового земельного сервітуту може бути сервітут, у рамках якого здійснюється розташування на сусідній (обслуговуючій) ділянці власником (користувачем) пануючої ділянки будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд. По завершенню будівництва чи ремонту будівлі (споруди) дія цього земельного сервітуту припиняється. Разом з тим, слід зазначити, що дію постійного земельного сервітуту також може бути припинено.

Згідно зі ст. 99 Земельного кодексу власники і користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як:

а) право проходу і проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання і експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладання на свою земельну ділянку водопроводу від чужої природної водойми чи через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню чи через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і Право проходу до природної водойми;

є) право напувати свою худобу з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд;

з) інші земельні сервітути.

Таким чином, наведений перелік видів права земельного сервітуту не є вичерпним. Власники та користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення й інших земельних сервітутів.

Одним з основних правових наслідків встановлення земельного сервітуту є обтяження обслуговуючої земельної ділянки, тобто певного обмеження прав її власника чи користувача. Адже об'єктивно встановлення будь-якого земельного сервітуту призводить до певного зменшення кількості можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки її власником (користувачем). Разом з тим, встановлення земельного сервітуту не повинне призвести до позбавлення власника обслуговуючої ділянки жодного з його правомочностей щодо користування чи розпорядження землею в повному обсязі. Так, із встановленням земельного сервітуту власник (користувач) обслуговуючої ділянки може бути позбавлений права володіти чи користуватися земельною ділянкою лише частково. Відповідно власник (користувач) пануючої земельної ділянки одержує право лише на обмежене користування обслуговуючою ділянкою.

Порядок встановлення земельних сервітутів. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, який має потребу у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки для усунення тих недоліків його ділянки, що обумовлені її місцем розташування чи природним станом. Для встановлення сервітуту власник (користувач) земельної ділянки, зацікавлений у ньому, повинен звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки з проханням дати дозвіл на обмежене постійне чи тимчасове користування цією ділянкою в рамках конкретного земельного сервітуту.

Земельний кодекс України передбачає дві підстави встановлення земельного сервітуту: договір і рішення суду. Якщо власники (користувачі) двох сусідніх земельних ділянок прийшли до згоди щодо встановлення земельного сервітуту, вони повинні закріпити досягнуту домовленість у договорі про встановлення земельного сервітуту. Договір укладається в письмовій формі і підписується власником (користувачем) обслуговуючої ділянки та власником (користувачем) пануючої ділянки. Якщо власники (користувачі) сусідніх ділянок не прийшли до згоди щодо встановлення земельного сервітуту, то в такому випадку власник (користувач) пануючої земельної ділянки як зацікавлена сторона повинен звернутися до суду із заявою про встановлення земельного сервітуту. Рішення суду про задоволення заяви є підставою для встановлення земельного сервітуту.

Як передбачено ст. 100 Земельного кодексу, моментом виникнення права земельного сервітуту, тобто моментом, коли у власника (користувача) пануючої земельної ділянки виникає право використовувати обслуговуючу земельну ділянку в рамках чи того іншого земельного сервітуту, є державна реєстрація договору про встановлення земельного сервітуту чи рішення суду про встановлення земельного сервітуту органом, на який покладене здійснення державної реєстрації прав на землю.

Право земельного сервітуту - це право, об'єктом якого є конкретна обслуговуюча земельна ділянка, а суб'єктом - власник (користувач) конкретної пануючої ділянки. Тому право земельного сервітуту не є особистим правом. Воно тісно зв'язано з двома суміжними (сусідніми) земельними ділянками і лише в рамках такого зв'язку може належати тій чи іншій особі. При переході права власності чи права користування пануючою земельною ділянкою до нового власника (користувача) до останнього переходить і право на обмежене користування обслуговуючою земельною ділянкою відповідно до встановленого земельного сервітуту.

Земельний сервітут завжди встановлюється в інтересах власника (користувача) пануючої земельної ділянки. Тому право земельного сервітуту-це суб'єктивне право винятково особи, що є власником чи користувачем пануючої земельної ділянки. З цього випливає, що особа, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, не має права на відчуження земельного сервітуту іншій особі шляхом укладення цивільно-правового договору чи іншим способом. Тому договір про відчуження земельного сервітуту визнається недійсним з моменту його укладення. Разом з тим, право земельного сервітуту може перейти до іншої особи у випадку придбання нею права власності чи права користування пануючою земельною ділянкою.

Встановлення земельного сервітуту є обтяженням земельної обслуговуючої ділянки. Тому за загальним правилом власник (користувач) такої ділянки має право на одержання від особи, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, компенсації за незручності, викликані обтяженням його ділянки земельним сервітутом. Виключення з цього правила можуть бути встановлені законом.

У ряді випадків встановлення земельного сервітуту може мати своїм наслідком не тільки обтяження обслуговуючої земельної ділянки, а й супроводжуватися обмеженням прав його власника (користувача) щодо використання ділянки за її цільовим призначенням. При цьому, якщо встановлення земельного сервітуту призводить до такого обмеження прав власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки, при якому він зазнає певних збитків, то такі збитки підлягають відшкодуванню власнику (користувачу) обслуговуючої земельної ділянки в повному обсязі. Збитки, заподіяні власнику (користувачу) обслуговуючої земельної ділянки встановленням земельного сервітуту, повинні відшкодовуватися особою, в інтересах якої він встановлений.

Земельний кодекс України (ст. 102) містить вичерпний перелік підстав припинення дії земельних сервітутів. Однак, настання таких підстав не тягне за собою автоматичного припинення дії сервітуту, а є лише підставою для скасування його державної реєстрації. Після скасування державної реєстрації дія земельного сервітуту припиняється.

Таким чином, безумовними підставами для скасування державної реєстрації земельного сервітуту є:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, і власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки. Мова йде про випадки придбання у власність чи отримання у користування власником земельної ділянки, що є пануючою, суміжної ділянки, яка виступає обслуговуючою, і навпаки - придбання у власність чи отримання у користування власником обслуговуючої земельної ділянки суміжної ділянки, яка є пануючою;

б) відмова особи, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, від користування сервітутом. Особа, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, у будь-який час може відмовитися від нього шляхом подачі до органу державної реєстрації прав на землю відповідної письмової заяви;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту. У разі прийняття такого рішення суд повинен направити його до органу державної реєстрації прав на землю для внесення відповідних змін до державного реєстру прав на нерухоме майно;

г) закінчення терміну, на який був встановлений земельний сервітут. Йдеться про тимчасові земельні сервітути, термін дії яких зазначений у договорі про встановлення земельного сервітуту чи в рішенні суду. Будучи зареєстрованими в органах державної реєстрації прав на землю, такі сервітути втрачають дію після закінчення терміну їхньої дії;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років. Встановлення земельного сервітуту завжди пов'язане з обмеженням прав власника чи користувача обслуговуючої земельної ділянки. Тому невикористання сервітуту протягом щонайменше 3-х років свідчить про відсутність інтересу в ньому з боку власника пануючої земельної ділянки, що може бути обумовлено необґрунтованістю встановлення земельного сервітуту або ж відпадінням потреби в користуванні ним. Скасування земельного сервітуту в цьому випадку здійснюється за ініціативою власника обслуговуючої земельної ділянки як зацікавленої у цьому особи. Він повинен подати до органу державної реєстрації прав на землю відповідну заяву;

д) порушення власником (користувачем) панівної земельної ділянки умов користування сервітутом. При встановленні земельного сервітуту чітко визначаються межі (умови) користування власником (користувачем) пануючої земельної ділянки певною частиною обслуговуючої ділянки. Власник (користувач) пануючої ділянки не має права в односторонньому порядку змінювати умови земельного сервітуту. Якщо ж він допускає відхилення від умов встановленого сервітуту, то він порушує умови користування цим сервітутом. Факт порушення повинен бути підтверджений рішенням суду, якщо особа, в інтересах якої він був встановлений, заперечує факт допущення нею зазначеного порушення.

Скасування земельного сервітуту здійснюється органом державної реєс трації прав на землю.

Крім безумовних підстав припинення дії земельного сервітуту ч. 2 ст. 102 Земельного кодексу України закріплює підстави, наявність яких створює можливість припинення в судовому порядку дії земельного сервітуту на вимогу власника (користувача) земельної ділянки, щодо якої встановлено цей сервітут. До умовних підстав припинення дії земельного сервітуту належать:

а) припинення підстав встановлення земельного сервітуту. Припинення підстав встановлення земельного сервітуту може проявлятися в усуненні недоліків пануючої земельної ділянки, які компенсувалися (усувалися) шляхом надання її власнику (користувачу) права обмеженого користування сусідньою (обслуговуючою) земельною ділянкою. Прийняте судом рішення про скасування земельного сервітуту у зв'язку з припиненням підстав його встановлення, направляється органу, що здійснює державну реєстрацію правна землю, для ухвалення відповідного рішення;

б) неможливість використання земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, за її цільовим призначенням. Якщо в результаті використання обслуговуючої земельної ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки відповідно до умов встановленого сервітуту виникне ситуація, при якій власник (користувач) обслуговуючої земельної ділянки не зможе використовувати її за цільовим призначенням, то в останнього виникає право вимагати в судовому порядку припинення земельного сервітуту.

5. Завдання, зміст і порядок охорони земель при вилученні (викупі) і наданні земельних ділянок

Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це положення Основного Закону країни відображено і деталізовано у Земельному кодексі України, Законі України “Про охорону земель” від 19 червня 2003 року та інших актах земельного законодавства.

Правова охорона земель являє собою систему врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також щодо відтворення та підвищення родючості грунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграє держава шляхом виконання ряду своїх функцій.

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції - регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земель зводиться до встановлення правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила можуть встановлюватися, наприклад, у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допустимого антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Стимулююча функція правової охорони земель полягає в запровадженні економічних стимулів раціонального використання та охорони земельних ресурсів, які передбачені, зокрема, ст. 205 ЗК України.

Контрольна функція правової охорони земель зводиться до здійснення відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за використанням та охороною земель.

Каральна функція правової охорони земель виявляється у встановленні санкцій за порушення правил раціонального використання і охорони земель та їх застосуванні до порушників земельного законодавства. Такі санкції застосовують суди, а також державні інспектори з контролю за використанням і охороною земель та деякі інші посадові особи.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель є стандартизація і нормування у галузі використання земель, які здійснюються шляхом прийняття нормативів і стандартів. Вони визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на грунти та окремі території, а також щодо допустимого сільськогосподарського освоєння земельного фонду країни. В Україні застосовуються, зокрема, нормативи: оптимального співвідношення земельних угідь; якісного стану грунтів; гранично допустимого забруднення грунтів; деградації земель та грунтів.

Охорона земельних ресурсів здійснюється також шляхом рекультивації порушених земель, що включає комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Згідно з Земельним кодексом при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару грунту, власники земельних ділянок і землекористувачі повинні забезпечувати зняття, складування, зберігання поверхневого шару грунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення Ті продуктивності та інших якостей. Нарешті деградовані і малопродуктивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають консервації, яка становить окремий напрям охорони земель.

Важливе значення у забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного законодавства. Особи, винні в недодержанні передбачених законодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути притягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і до кримінальної відповідальності.

Надання землі на законодавчому рівні статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, покладає на органи державної влади, а також на органи місцевого самоврядування загальний обов'язок забезпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів країни. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням названими органами низки функцій управління землями, які спрямовані на охорону земельних ресурсів.

Важливу роль у сфері правової охорони земель країни відіграє Верховна Рада України, яка визначає засади державної політики в галузі використання та охорони земель, приймає закони у галузі регулювання земельних відносин та затверджує загальнодержавні програми щодо використання та охорони земель (ст. 6 Земельного кодексу України).

Прийняті Верховною Радою закони України “Про охорону земель” і “Про державний контроль за використанням та охороною земель” від 19 червня 2003 р. та інші документи у сфері охорони земель реалізуються через діяльність органів державної виконавчої влади, яку очолює Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 13 Земельного кодексу України з метою забезпечення охорони земель цей орган здійснює:

1) реалізацію державної політики у галузі використання та охорони земель;

2) розробку і забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель;

3) організацію ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою;

4) встановлення порядку проведення моніторингу земель та деякі інші функції.

Суб'єктами правової охорони земель є також місцеві державні адміністрації. Так, відповідно до ст. 17 Земельного кодексу України до їх повноважень належать: участь у розробці та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель; координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; координація діяльності державних органів з питань земельних ресурсів та деякі інші.

До суб'єктів правової охорони земель належать органи місцевого самоврядування. Так, обласні та районні ради здійснюють: забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель; погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, беруть участь у їх реалізації на відповідній території; затверджують та беруть участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель; координацію діяльності місцевих органів земельних ресурсів; організацію землеустрою; розпорядження землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад тощо (статті 8 і 10 Земельного кодексу України).

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі охорони земельних ресурсів на відповідній території належать: розпорядження землями територіальних громад; організація землеустрою; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; викуп земельних ділянок для суспільних потреб, пов'язаних з охороною земель та інших природних ресурсів, з земель приватної власності у межах сіл, селищ, міст; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства (ст. 12 Земельного кодексу України).

Крім органів державної влади загальної компетенції та органів місцевого самоврядування, важливу роль у забезпеченні правової охорони земель відіграють галузеві органи державної виконавчої влади. Серед них слід виділити Державний комітет України по земельних ресурсах та Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. їх повноваження щодо охорони земель визначені у статтях 14 і 15 Земельного кодексу України, а також у Законі України "Про охорону земель".

Обов'язок забезпечення охорони земель у процесі їх використання закон покладає і на власників та користувачів земельних ділянок. Тому суб'єктами правової охорони земель є і громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки належать на праві власності, праві постійного користування чи праві оренди. Так, згідно зі статтями 91 і 96 Земельного кодексу України власники та користувачі земельних ділянок зобов'язані: додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; додержуватися обмежень, пов'язаних Із встановленням охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та осушувальних систем; забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням тощо. Відповідно до ст. 14 Закону України “Про оренду землі” в договорах оренди земельних ділянок як їх обов'язкова умова мають визначатися цільове призначення орендованої земельної ділянки, умови її використання та збереження якості землі.

Згідно з законодавством України охороні підлягають усі землі в межах території держави. Отже, об'єктом правової охорони земель є всі землі, на які поширюється суверенітет України. Однак суб'єкти правової охорони земель мають різний правовий статус і, відповідно, різну компетенцію у сфері охорони земель. Крім того, землі України поділяються на дев'ять категорій, кожна з яких має особливий правовий режим і потребує вжиття різних за змістом заходів щодо їх охорони. Тому землі як об'єкт правової охорони за суб'єктами та специфікою їх охорони можна поділити на дві групи.

За суб'єктами правової охорони можна виділити землі, охорона яких є обов'язком того чи іншого суб'єкта. Так, власники та користувачі земельних ділянок охороняють ділянки, що перебувають у їх власності чи користуванні. Об'єктом охорони земель, яку здійснюють сільські, селищні та міські ради, є землі в межах відповідних населених пунктів. Об'єктом охорони земель, здійснення якої покладено на районні та обласні органи влади (районні ради, районні державні адміністрації, обласні ради, обласні державні адміністрації), є землі, відповідно, в межах району чи області. Нарешті, об'єктом охорони земель, яку здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Держкомзем України, є всі землі держави.

За специфікою об'єкта охорони землі класифікують за їх категорійною належністю та цільовим призначенням. Так, відповідно до ст. 19 Земельного кодексу у складі земель України виділяють дев'ять категорій земель. Використання та охорона кожної з них регулюються як загальними, так і спеціальними нормами земельного права, які враховують соціально-економічну та екологічну специфіку земель кожної категорії. Окремими об'єктами охорони земель слід вважати землі, віднесені до кожної з передбачених Земельним кодексом України категорій земель.

Класифікація земель як об'єкта правової охорони має не адше теоретичне чи дидактичне (навчальне) значення, а й має прикладний характер. Внаслідок проведення такої класифікації виявляють землі, охорона яких належить до компетенції відповідного суб'єкта.

6. Визначення збитків власників землі та землекористувачів

Самостійним способом захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки, які перебувають у їх власності чи користуванні, відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України є відшкодування заподіяних збитків. Воно здійснюється за підстав, передбачених ст. 156, тау порядку, визначеному ст. 157 Земельного кодексу України. Обов'язковість відшкодування збитків прямо закріплена правовими приписами Земельного кодексу України (статті 97, 101, 146, 147, 152, 155 та 212).

Відшкодування збитків власникам земельних ділянок та землекористувачам здійснюється тими особами, які їх заподіяли, добровільно або в судовому порядку.

Заподіяні збитки можуть бути результатом правомірних чи неправомірних (протиправних) дій органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, а також громадян та юридичних осіб. їх відшкодування - важливий захід правової відповідальності особи за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за її неправомірні дії. При заподіянні земельно-правових збитків правомірними діями особи їх відшкодування виступає самостійною гарантією реалізації земельних прав суб'єктів.

Загальний перелік підстав відшкодування завданих збитків закріплений у ст. 156 Земельного кодексу України. Він є невичерпним і не підлягає обмеженому тлумаченню. До його складу входять різні за своїм характером підстави. Серед них можна виділити групу тих, які належать до правомірних дій, і самостійну групу підстав, які є результатом земельних правопорушень, тобто дій неправомірних. Першу групу підстав становлять: вилучення (викуп) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасове зайняття вказаних угідь, земель та чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок. До другої групи входять: погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан тощо. Що стосується неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки як самостійної підстави відшкодування збитків, то вона може бути результатом як правомірних, так і протиправних дій.

Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 Земельного кодексу України. Згідно з цією нормою, відшкодування земельно-правових збитків здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи у разі використання відповідних земельних ділянок або коли їх діяльність обмежує права власників земельних ділянок і землекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Особливість відшкодування земельно-правових збитків полягає в тому, що такі збитки можуть відшкодовувати не самі заподіювачі шкоди, а той суб'єкт, в інтересах якого діяв заподіювач шкоди. Так, при вилученні (викупі) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом за рішенням уповноважених органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування збитки землевласників і землекористувачів, заподіяні таким вилученням (викупом), відшкодовують не названі органи, а особи, в інтересах яких було вилучено (викуплено) відповідні земельні ділянки.

Відшкодування збитків - цивільно-правова категорія. Збитками вважаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку з пошкодженням або знищенням речі, а також витрати, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, до збитків відносять і доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено. В останньому випадку йдеться про неодержані доходи, тобто упущену вигоду. Розміри збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам вилученням зазначених (викупом) зазначених земель з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147 та 149-151 Земельного кодексу України, визначаються для земельних ділянок, що перебувають на праві власності, з урахуванням повної вартості земельної ділянки. Така вартість встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, що проводиться згідно з п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Розміри збитків, заподіяних землекористувачам вилученням у них відповідних земельних ділянок, визначають комісії, створені Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до порядку, встановленого ст. 157 Земельного кодексу України. При цьому розміри збитків встановлюють у повному обсязі за реальною вартістю майна на момент заподіяння збитків, проведеними витратами на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Відновну вартість визначають на основі нормативів та індексів відновної вартості.

...