Інститут екстрадиції у міжнародному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Острозька академія»

Правничий факультет

Кафедра правосуддя та кримінально-правових дисциплін

Курсова робота

на тему: ІНСТИТУТ ЕКСТРАДИЦІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

студентки Андрушко Н. М.

Науковий керівник: Хомич Т.М.

Острог - 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ТА НОРМАТИВНІ ОСНОВИ ЕКСТРАДИЦІЇ

1.1 Поняття інституту видачі правопорушників

1.2 Екстрадиційні правовідносини

РОЗДІЛ 2. УЗАГАЛЬНЕННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ЕКСТРАДИЦІЇ

2.1 Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року як основний нормативний акт регулювання інституту Екстрадиції

2.2 Співвідношення норм національного законодавства та норм міжнародного права, що стосуються інституту видачі правопорушників

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЕКСТРАДИЦІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Найпоширенішою формою міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю є надання правової допомоги. Серед основних видів такої допомоги (одержання доказів з-за кордону для використання у розслідуванні, передача кримінального провадження і ін.) і є видача правопорушників (або екстрадиція).

Інститут екстрадиції є новелою Кримінального кодексу України 2001 р. та Кримінально-процесуального кодексу України з 21 травня 2010 р. Кримінальне законодавство України уперше ввело у систему норм Загальної частини поняття та процес здійснення інституту видачі осіб, що вчинили злочин, хоча міжнародному праву він відомий давно.

Проте, юридичній літературі темі про видачу правопорушників завжди приділялося багато уваги. Питанням екстрадиції присвячені наукові праці вітчизняних і закордонних учених, серед яких слід згадати С. Вихриста, Н. Зелінську, М. Пашковського, М. Смирнова, А. Абашидзе, О. Бойцова, Р. Валеєва, В. Волженкіну, Л. Галенську, І. Лукашука, А. Наумова, Н. Сафарова, М. Бассіуні, С. Беді, К. Вінджерт, Г. Джилберта, А. Кассезе, М. Плачта, К. Пуле, А. Ширера та ін.

Інститут видачі правопорушників є наріжним каменем для формування доброзичливих відносин між державами, адже часто урядам країн доводиться балансувати на межі захисту прав власних громадян та актом недружелюбної поведінки по відношенню до інших держав.

Очевидним є те, що принцип міжнародного кримінального права aut judicare aut dedere (тобто, держава-учасник угоди повинна або переслідувати злочинця, який перебуває на її території, в судовому порядку, або видати злочинця іншій державі-учасниці угоди для його переслідування в судовому порядку) зобов'язує державу так чи інакше покарати правопорушника: судити його за національним законодавством, або віддати під юрисдикцію іноземної держави. Водночас конституційно-правові гарантії прав і свобод особистості є одним з основних елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина в усьому світі. Поряд з правосуб'єктністю, конституційними принципами і громадянством вони є пріоритетним інститутом у системі національного права будь-якої держави.

Актуальність теми дослідження зумовлена комплексним характером даного інституту. Така особливість правової регламентації екстрадиції вимагає єдиної концептуальної спрямованості цих норм.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні на основах доктринальних положень правової природи інституту видачі правопорушника, створення загальної концепції інституту екстрадиції в Україні, а також з'ясування основних проблем, які існують у міжнародній практиці, та підготовки рекомендацій щодо їх вдосконалення.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання наступних завдань:

дати визначення поняття інституту екстрадиції;

з'ясувати загальні риси та основні елементи екстрадиційних правовідносин;

здійснити аналіз міжнародного нормативно-правового акта, що роз'яснює основні положення інституту видачі правопорушників;

висвітлити місце інституту екстрадиції в системі законодавства України;

визначити основи проблематики даного інституту.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають між державами у процесі здійснення міжнародної співпраці у частині боротьби зі злочинністю.

Предметом дослідження є інститут екстрадиції у міжнародному праві.

Джерелами дослідження інституту ектрадиції є праці таких вчених як Абашидзе А. Х., Валеев P. M., Галенская Л. Н., Лихова С., Колосов Ю. М., Нестеренко С., Філяніна Л. А. та інших. Також під час написання курсової роботи використовувалися нормативно-правові акти як українського, так і міжнародного законодавства.

Методологічну базу склали ряд таких методів:

Загальні методи:

Діалектичний метод, за допомогою якого здійснюється розгляд елементів інституту екстрадиції не відокремлено, а у зв'язку з іншими явищами.

За допомогою логічного методу здійснено розгляд поняття екстрадиції в два етапи. На першому етапі пізнання об'єкта сприймається як деяке неподільне ціле. На другому, за допомогою аналізу, об'єкт пізнається конкретними частинами, тобто своїми складовими елементами. Таким чином, відбувається вивчення інституту видачі правопорушників від менш змістовного знання до більш змістовного.

Конкретно-наукові методи:

Формально-догматичний метод, за допомогою якого виконано опис, класифікація і систематизація інституту екстрадиції в його правовій природі.

Системно-структурний метод виходить з того, що інститут видачі правопорушників складається з елементів, тобто з певних органів та посадових осіб, які своєю сукупністю та зв'язками між собою утворюють цей суб'єкт.

Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти різні форми прояву та застосування інституту видачі правопорушників, а саме в Україні та Франції.

Структура роботи є традиційною. Вона складається зі вступу, основної частини, висновку та списку використаних джерел. Основна частина складається з трьох розділів:

Розділ 1. Дається коротка характеристика поняття інституту екстрадиції та екстрадиційних правовідносин, а також їхні особливі характеристики.

Розділ 2. Обґрунтована концепція інституту видачі правопорушників спрямована на створення сприятливих умов для ефективної та дієвої міжнародної співпраці зі злочинністю. Дуже важливим є відповідність норм законодавства України нормам міжнародного права при визначенні основних засад щодо інституту екстрадиції.

Розділ 3. Виділено явні проблемні питання щодо суперечності та невідповідності інституту видачі правопорушників в контексті міжнародного права в умовах сьогодення. У зв'язку з цим у рамках наукового дослідження інституту екстрадиції визначено напрямки для подальших досліджень.

РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ТА НОРМАТИВНІ ОСНОВИ ЕКСТРАДИЦІЇ

1.1 Поняття інституту видачі правопорушників

Зростання злочинності у сучасному світі вимагає застосування різноманітних заходів боротьби з цим негативним явищем. Унаслідок цього держави змушені об'єднувати свої зусилля у протидії злочинним проявам. Сформований протягом століть інститут видачі обвинувачуваних і засуджених є ефективною формою надання взаємної допомоги держав у боротьбі зі злочинністю.

Різноманітні аспекти екстрадиції, що розглядалися у наукових дослідженнях учених, свідчать про інтерес до проблематики інституту екстрадиції, але не вичерпують усю її складність. Існування численних двосторонніх і багатосторонніх договорів, міжнародних конвенцій, а також наявність національних законів, що регламентують питання видачі правопорушників, зумовило різне тлумачення окремих її елементів. Так, серед науковців досі немає чіткої позиції щодо правової природи цього інституту.

Слід зазначити, що ми поділяємо позицію переважної більшості авторів і терміни «екстрадиція» та «видача правопорушників» розглядаємо як тотожні. Слово «екстрадиція» походить від латинського терміна «extradere», що означає примусове повернення особи до свого суверена.

Екстрадицію можна визначити як засновану на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права та нормах внутрішньодержавного права, форму міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що полягає у відданні обвинуваченого для здійснення правосуддя, або засудженого для приведення у виконання обвинувального вироку суду, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана особа, на запит держави, на території якої, громадянином якої або проти прав і свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила злочин. Видача особи здійснюється із дотриманням прав і законних інтересів осіб, які підлягають видачі.

У спеціальній літературі, присвяченій аналізу вітчизняного та зарубіжного законодавства, що стосується видачі, майже до середини ХХ ст. осіб, які переховувалися за кордоном після вчинення злочину, називали злочинцями. Про видачу злочинців можна вести мову лише у випадку, коли йдеться про видачу засудженої особи для виконання винесеного щодо неї обвинувального вироку суду. У випадку здійснення видачі для віддання особи до суду, така особа не є злочинцем, оскільки визнати її такою може лише суд в обвинувальному вироку. Це твердження відповідає такому фундаментальному принципу права, як принцип презумпції невинуватості. Тому необхідно використовувати термін «видача» або «екстрадиція».

Відносно правової природи інституту екстрадиції можна виділити декілька позицій, відповідно до яких екстрадиція є:

§ інститутом кримінально-процесуального права;

§ інститутом кримінального права;

§ інститутом адміністративного або державного права;

§ має міждисциплінарний характер;

§ інститут видачі знаходиться на стику міжнародного та внутрішньодержавного права;

§ інститутом міжнародного кримінального права.

Продовжує користуватися визнанням давня традиція висунення на перший план процедурних аспектів видачі, що визначає її трактовку як процесуальної діяльності, змістом якої є сукупність загальних і спеціально створених процедур. У найбільш рафінованому вигляді такий підхід був сформульований Е. Сімсоном, який звів видачу до однієї дії - акту передачі, а все інше відніс до готування до видачі чи до її наслідків.

У літературі вказується, що екстрадицію можна розглядати як елемент кримінально-процесуального права, оскільки наявна процедура (порядок) передачі особи, яка вчинила злочин, іншій державі з дотриманням певних процесуальних гарантій.

В. Волженкіна вважає, що за змістом видача як процесуальна діяльність є сукупністю загальних і спеціально створених кримінально-процесуальних процедур. Навіть якщо визнати видачу інститутом кримінального права, то її реалізація й у цьому випадку вимагає провадження процесуальних дій і регламентації взаємодії з іншими державами, що відноситься тільки до кримінального процесу.

На думку М. Смирнова, видача - це не одномоментний акт, а процес, що складається з послідовно вчинюваних процесуальних дій, пов'язаних з підготовкою до екстрадиції, безпосередньо самим фактом видачі та її наслідків. Тому видача як складний, насичений нормами процесуального права та правилами процедурного характеру інститут все ж перебуває у сфері дії кримінального-процесуального права.

В юридичній літературі є також точки зору, відповідно до яких видача вважається частиною кримінального права, а саме - інституту виконання покарання. Видача має глибокий профілактичний зміст, оскільки вона є способом здійснення принципу невідворотності покарання. Покарання, у свою чергу, розглядається як центральний інститут кримінального права, оскільки є провідною формою реалізації кримінальної відповідальності. Разом із тим Л. Галенська вказує, що сама собою видача є не покаранням, а лише засобом, який сприяє застосуванню покарання.

Окремі автори зазначають, що екстрадиція - це адміністративне питання, оскільки рішення про неї часто приймає не суд, а уряд або який-небудь його орган. Так, в Україні, Російській Федерації рішення про видачу приймає прокуратура. У Франції запит про екстрадицію спочатку розглядається в судовій інстанції, що виносить своє рішення. Якщо воно негативне, то процедура екстрадиції на цьому завершується. Якщо ж позитивне, то запит надходить до урядових органів і прем'єр-міністр Франції підписує відповідний документ. Однак адміністрація та глава уряду на своєму рівні можуть відмовити в екстрадиції. Таким чином, рішення про видачу залишається за політиками, а судові інстанції обмежуються перевіркою законності самого запиту. Отже, інститут видачі можна віднести до адміністративного або державного права. Разом із тим інститут видачі не можна повністю відносити до сфери адміністративного чи державного права. О. Бойцов справедливо зазначив: якщо навіть державним органом, що приймає рішення про видачу особи є не суд, а органи виконавчої влади, все ж, як правило, це правоохоронні органи, які тією або іншою мірою мають відношення до здійснення кримінального переслідування.

Існує точка зору, згідно з якою інститут екстрадиції має міждисциплінарний характер. Так, М. Шаргородський вказував, що питання про видачу є суміжним для міжнародного, державного та кримінального права, а видача - це акт вищих органів державної влади, що здійснюють державний суверенітет, а не судовий або адміністративний акт. Подібної точки зору дотримується і сучасна юридична наука.

Широко визнаним є підхід, у силу якого видача злочинців відноситься до тих правових інститутів, які знаходяться на межі міжнародного та внутрішньодержавного права. На думку Р. Валєєва, інститут видачі злочинців охоплює як міжнародно-правові норми, так і норми національного кримінального та кримінально-процесуального права держав і, таким чином, носить комплексний характер.

Ми підтримуємо точку зору, відповідно до якої екстрадиція є окремим інститутом міжнародного кримінального права, що поєднує норми матеріального та процесуального права. Що стосується місця інституту видачі у загальній схемі міжнародного кримінального правосуддя, то заслуговує на увагу значення цього інституту у контексті як процесуального, так і матеріального права. Саме в такій двоєдиній якості сприймається інститут екстрадиції в системі міжнародного кримінального права.

Ми поділяємо позицію вчених, які не виділяють в інституті екстрадиції лише одну сторону - матеріальну чи процесуальну. Так, Ю. Васильєв вважає, що зведення такого комплексного та насиченого нормами процесуального і матеріального порядку інституту до розуміння простої процедури з наукової та практичної точок зору є юридично неможливо. А. Бойцов вважає, що процедура видачі втрачає будь-який зміст, якщо позбавити її матеріального наповнення.

Н. Сафаров, розглядаючи екстрадицію у контексті міжнародного кримінального права, вважає, що при подібному підході пріоритетне значення надається лише одній із сторін екстрадиції на шкоду іншим. Процесуальні норми мають істотне значення для регулювання екстрадиції. Низка дій, які вживаються у ході здійснення видачі (арешт особи, процес оскарження або опротестування ухваленого рішення, діяльність захисту тощо), носить процесуальний характер і регламентується нормами процесуального права. Однак ця обставина не є достатньою підставою для твердження, що екстрадиція в основному є інститутом кримінально-процесуального права. Якісною складовою екстрадиції, що характеризує її як самостійний правовий інститут, є полісистемність видачі, що містить у собі норми як міжнародного, так і національного права.

Аналіз різних доктринальних позицій щодо правової природи інституту видачі дозволяє зробити висновок, що інститут екстрадиції відноситься до сфери дії міжнародного кримінального права та поєднує у собі норми як матеріального, так і процесуального права. На рівні міжнародного права інститут екстрадиції регламентує взаємодію держав при наданні правової допомоги у кримінальних справах відповідно до встановлених на міжнародному рівні правил. Слід також зазначити, що питання екстрадиції регулюються і на національному рівні. Це, зокрема, норми законодавства, що стосуються підстав відмови у видачі, затримання особи з метою екстрадиції, арешту, дотримання прав, залучених до екстрадиційної процедури осіб тощо. Однак це не є підставою для виключення інституту, що розглядається, із міжнародно-правової сфери.

Отже, нині існує чимало суперечностей між науковцями щодо визначення поняття та правової природи інституту видачі правопорушників. Дослідивши дані проблеми, ми дійшли висновку, що інститут екстрадиції фактично є формою взаємодії та співпраці різних держав та є інститутом міжнародного кримінального права.

1.2 Екстрадиційні правовідносини

Поява інституту екстрадиції у правовій системі України зумовлює необхідність теоретико-правового дослідження суті, природи основних елементів відносин, що регулюються його нормами.

При дослідженні даного інституту у розрізі матеріального кримінального права важливого значення набувають питання об'єктно-суб'єктного складу екстрадиційних відносин. Ця проблема неодноразово виносилася на розгляд вченими минулого століття, висвітлювалась у багатьох наукових працях, має дискусійний характер і нині.

У працях Д. Даневського, Л. Комаровського, О. Степанова та інших авторів є цілі розділи про осіб, які підлягають видачі. Наші ж сучасники для позначення таких осіб вводять поняття «суб'єкт видачі». В. Панов, зокрема, відносить до нього фізичну особу, обвинувачувану у вчиненні злочину або засуджену за його вчинення.

З метою встановлення суб'єктного складу правовідносин, що виникають у зв'язку з видачею злочинців, варто звернутися до визначення інституту видачі. Видача злочинця - це передача такої особи державою, на території якої він знаходиться, іншій державі для суду над ним або для застосування до нього покарання.

У наведеному визначенні робиться акцент на тому, що правовідносини екстрадиційного характеру виникають між державами, які вступають у них з метою забезпечення реалізації завдань боротьби зі злочинністю.

Суб'єкт злочину, що перебуває за межами держави, на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин, при зверненні останньої до запитуваної сторони із запитом про видачу виступає власне не суб'єктом правовідносин, що при цьому виникають, а об'єктом, оскільки дії держав зводяться до фізичної передачі цієї особи одна одній. Свого часу такої думки дотримувався і професор М. Таганцев, вказуючи на те, що об'єктом видачі може бути особа, яка вчинила діяння, що визнається злочинним як за законом держави, яка вимагає видачі, так і за законом держави, від якої видача вимагається. Отже, екстрадиційні правовідносини - це відносини, в яких суб'єктом виступають держави.

Підставами виникнення екстрадиційних правовідносин, що становлять предмет інституту видачі, є фактичні склади, елементами яких виступають факт вчинення суспільно-небезпечного, кримінально караного діяння (злочину) та перебування особи (суб'єкта злочину) поза юрисдикцією держави (на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин), наділеної суверенною владою притягти до кримінальної відповідальності та засудити особу, видача якої запитується.

Вчинення особою злочину повністю охоплюється національним правом і регулюється нормами кримінального закону. Лише відсутність у держави можливості реалізувати своє суверенне право покладення кримінальної відповідальності на особу, винну у вчиненні злочину, а отже, й необхідність звернення за правовою допомогою породжують відносини між державами (екстрадиційні правовідносини). Цим пояснюється комплексний характер інституту видачі. За своєю природою відносини, пов'язані з видачею особи, що становлять предмет правового регулювання, мають дворівневу структуру, яка у спрощеному вигляді може бути представлена таким чином:

1) держава - особа (національне право);

2) держава - держава (міжнародне право).

Треба зауважити, що не будь-які злочини можуть тягти видачу злочинця, а лише ті, які характеризуються низкою ознак, що визначають злочин як екстрадиційний.

Видача проводиться за діяння, які є кримінальне караними, тобто злочинними за законодавством як запитуючої, так і запитуваної держави. У теорії це положення дістало назву принципу «подвійної злочинності».

Інститут міжнародного права у своїй Оксфордській резолюції зазначив, що за загальним правилом треба вимагати, щоб діяння, щодо яких застосовується видача, були караними за законодавством обох держав, крім випадків, коли в силу особливих інституцій чи географічного положення країни притулку, в ній не можуть дістати вияв фактичні сторони переслідуваного діяння.

«Подвійна злочинність» не зводиться до абсолютного ототожнення змісту та назви злочину. Одні й ті самі діяння можуть іменуватися в праві держав по-різному. Головне, на думку Л. Галенської, полягає в тому, щоб збігалося саме діяння, а не його назва.

Варто зазначити, що цей принцип дістає вияв і в договірній практиці, свідченням чого є Конвенція з міжнародного кримінального права 1889 p., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 p., Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 p., Договір між Україною та КНР про екстрадицію від 10 грудня 1998 р.

Отже, екстрадиційними правовідносинами є суспільні відносини, які регулюють питання видачі правопорушників та виникають між різними державами. Ці правовідносини складаються з трьох елементів: суб'єкт, об'єкт та зміст. Для них характерна дворівнева структура.

екстрадиція правопорушник видача законодавство

РОЗДІЛ 2. УЗАГАЛЬНЕННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ЕКСТРАДИЦІЇ

2.1 Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року як основний нормативний акт регулювання інституту екстрадиції

Світова практика доводить, що в боротьбі з міжнародною злочинністю без інституту екстрадиції обійтися неможливо. Як же держави вирішують проблеми видачі злочинців? Головним чином - за допомогою двосторонніх або регіональних угод. При відсутності відповідного міждержавного акта видачі бути не може, тому що відсутня належна юридична підстава, якою виступає договір.

Існує величезна кількість взаємних умов про екстрадицію. Це, наприклад, угода між Німеччиною і Югославією (1970 р.), Німеччиною й Австралією (1987 р.), Італією й Австралією (1973 р.), Іспанією й Мексикою (1978 р.), Бельгією й Австралією (1985 р.), Бельгією й Норвегією (1981 р.), Ірландією й США (1983 р.), а також між країнами Латинської Америки, Європи. Із числа регіональних угод можна згадати договір про видачу злочинців, укладений в 1966 р. членами Британської співдружності націй.

Зокрема Україна уклала договори про видачу злочинців з Республікою Панама, Федеративною Республікою Бразилія, Республікою Індія, Китайською Народною Республікою, Республікою Вірменія, Республікою Казахстан та іншими країнами.

Із питань екстрадиції у світі є чимало угод більш загального характеру. У 1957 р. у Парижі була прийнята Європейська конвенція про екстрадицію. В 1975 р. у Страсбурзі був прийнятий Додатковий протокол до цієї Конвенції, що уточнив ряд питань. У 1978 р., також у Страсбурзі, прийнятий Другий Додатковий протокол до цієї ж Конвенції. Європейська рада прагне до того, щоб зблизити розуміння проблеми екстрадиції між європейськими державами. Згідно з Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 р. сторони зобов'язуються видавати одна одній осіб, які знаходяться на їхній території, для того, аби притягнути їх до кримінальної відповідальності чи виконання вироку. Крім того, в ній більш-менш детально регламентований порядок вирішення практичних питань сторонами, пов'язаних із видачею. Це пояснюється тим, що уряди-члени Ради Європи, що підписали дійсну Конвенцію, вважають, що метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між його членами і що цієї мети можна досягти шляхом висновку угод і спільних дій у правових питаннях, а також, що прийняття однакових норм відносно видачі, можливо, буде сприяти цій роботі з уніфікації.

Стаття 1 Конвенції про видачу правопорушників встановлює зобов'язання відносно видачі всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою.

У статті 2 дається вказівка на злочини, що служать підставою для видачі.

Видача правопорушників здійснюється у зв'язку із правопорушеннями, які караються за законами запитуючої Сторони та запитуваної Сторони позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території запитуючої Сторони, термін призначеного покарання має складати не менше чотирьох місяців.

Якщо запит про видачу правопорушника стосується декількох окремих правопорушень, кожне з яких за законами запитуючої Сторони і запитуваної Сторони карається позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою, але якщо деякі з них не задовольняють умови стосовно тривалості терміну покарання, яке може бути призначене, запитувана Сторона має також право здійснювати видачу за останні правопорушення.

Будь-яка Договірна Сторона, закони якої не дозволяють видачі правопорушників за деякі правопорушення, зазначені у пункті 1 цієї статті, може, у тому, що її стосується, вилучити такі правопорушення із сфери застосування цієї Конвенції.

Будь-яка Договірна Сторона, яка бажає скористатися правом, передбаченим у пункті 3 цієї статті, під час здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про приєднання, перепроваджує Генеральному секретарю Ради Європи або перелік правопорушень, за вчинення яких видача дозволяється, або перелік правопорушень, за вчинення яких вона забороняється, а також зазначає правові положення, які дозволяють або забороняють видачу. Генеральний секретар Ради надсилає ці переліки іншим Сторонам, які підписали Конвенцію.

Якщо в подальшому законодавство Договірної Сторони забороняє видачу у зв'язку з іншими правопорушеннями, така Сторона повідомляє про це Генерального секретаря, який інформує інші Сторони, які підписали Конвенцію. Таке повідомлення набирає чинності через три місяці від дати його отримання Генеральним секретарем.

Будь-яка Сторона, яка використовує право, передбачене у пунктах 4 або 5 цієї статті, може в будь-який час поширити дію цієї Конвенції на правопорушення, які були вилучені із сфери її застосування. Вона повідомляє Генерального секретаря Ради про такі зміни, а він інформує про це інші Сторони, які підписали Конвенцію.

Будь-яка Сторона може застосовувати принцип взаємності щодо будь-яких правопорушень, вилучених із сфери застосування Конвенції згідно з цією статтею.

Видача не здійснюється, якщо правопорушення, у зв'язку з яким вона запитується, розглядається запитуваною Стороною як політичне правопорушення або правопорушення, пов'язане з політичним правопорушенням. Таке ж правило застосовується, якщо запитувана Сторона має достатньо підстав вважати, що запит про видачу правопорушника за вчинення звичайного кримінального правопорушення був зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань або що становище такої особи може бути зашкоджене з будь-якої з цих причин.

Видача за правопорушення, які передбачені військовим правом і які не є правопорушеннями за звичайним кримінальним правом, із сфери застосування цієї Конвенції вилучаються.

Статті 6-10 Європейської Конвенції про видачу правопорушників містять положення щодо відмови у видачі правопорушника з різних причин.

Договірна Сторона має право відмовити у видачі своїх громадян.

Запитувана Сторона може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія.

Запитувана Сторона може відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї Сторони переслідують її у зв'язку із правопорушенням, за яке вимагається видача.

Видача не здійснюється, якщо компетентні органи запитуваної Сторони проголосили остаточне рішення щодо відповідної особи у зв'язку із правопорушенням, за яке вимагається видача. У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної Сторони ухвалили рішення або не порушувати, або припинити переслідування у зв'язку із таким самим правопорушенням.

Якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої Сторони і якщо законодавство запитуваної Сторони не передбачає смертної кари за таке саме правопорушення або вона, як правило, не виконується, у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча Сторона не надасть запитуваній Стороні достатніх гарантій того, що смертний вирок не буде звернутий до виконання.

Стаття 12 регулює питання пов'язані із запитом і супровідними документами.

Стаття 14 встановлює правило конкретності, яке говорить: видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана, і її особиста свобода ні з яких інших причин не може обмежуватися, за винятком певних випадків. Запитуюча Сторона може, однак, вжити будь-яких необхідних заходів для видворення цієї особи із своєї території або будь-яких заходів, необхідних згідно з її законодавством для запобігання будь-яким юридичним наслідкам закінчення строку давності, включаючи розгляд справи за відсутності обвинуваченої особи.

У статті 16 передбачено можливість тимчасового затримання: у термінових випадках компетентні органи запитуючої Сторони можуть звертатися із запитом про тимчасовий арешт розшукуваної особи. Компетентні органи запитуваної Сторони вирішують це питання відповідно до свого законодавства.

Стаття 17 регулює конкуруючі запити: якщо видача правопорушника запитується одночасно декількома державами або за одне й те ж правопорушення, або за різні правопорушення, запитувана Сторона ухвалює своє рішення з урахуванням всіх обставин і особливо відносної серйозності та місця вчинення правопорушень, відповідних дат надходження запитів, громадянства відповідної особи та можливості подальшої видачі правопорушника іншій державі.

Статті 18-21 визначають питання передачі особи, що підлягає видачі, відстрочку або умовну передачу, передачу власності й транзит.

Стаття 28 регулює відносини між Конвенцією про видачу правопорушників і двосторонніми угодами, а саме: ця Конвенція, щодо тих країн, до яких вона застосовується, замінює положення будь-яких двосторонніх договорів, конвенцій або угод, які регулюють видачу правопорушників між будь-якими двома Договірними Сторонами. Договірні Сторони можуть укладати між собою двосторонні або багатосторонні угоди тільки з метою доповнення положень цієї Конвенції або сприяння застосуванню принципів, що в ній містяться.

У тих випадках, коли між двома або декількома Договірними Сторонами видача правопорушників здійснюється на основі однакового законодавства, Сторони можуть вільно регулювати свої взаємні відносини стосовно видачі правопорушників виключно згідно з такою системою, незважаючи на положення цієї Конвенції. Такий самий принцип застосовується між двома або декількома Договірними Сторонами, в кожній з яких чинне законодавство передбачає виконання на її території ордерів на арешт, виданих на території іншої Сторони або інших Сторін. Договірні Сторони, які припиняють або можуть у майбутньому припинити застосування цієї Конвенції у своїх взаємних відносинах відповідно до цього пункту, повідомляють про це Генерального секретаря Ради Європи, який інформує інші Договірні Сторони про будь-які повідомлення, отримані відповідно до цього пункту.

Отже, саме Європейська конвенція про видачу правопорушників, прийнята в Страсбурзі 13 грудня 1957 р., є тим нормативно-правовим актом, яким потрібно керуватися при вирішенні практичних питань, пов'язаних із інститутом видачі правопорушників.

2.2 Співвідношення норм національного законодавства та норм міжнародного права, що стосуються інституту видачі правопорушників

Згідно зі ст. 450 Кримінально-процесуального кодексу України видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Водночас ст. 10 Кримінального кодексу України (далі - КК України) конкретизує положення ст. 25 Конституції України, відповідно до якого громадянин України не може бути виданий іншій державі за жодних обставин, у т. ч. в разі вчинення ним злочину за межами України, а також поширює його на осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, якщо очікуваним наслідком видачі останніх є притягнення їх до кримінальної відповідальності та віддання до суду. У разі вчинення злочину за межами України особою без громадянства, що постійно проживає в Україні, вона може бути видана іноземній державі для здійснення щодо неї інших примусових заходів, крім притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Загалом нормативними підставами видачі (екстрадиції) та передачі злочинця, крім ст. 10 КК України, є багатосторонні та двосторонні угоди про:

видачу правопорушників (такі двосторонні угоди укладені Україною з Бразилією, Індією, Панамою, Єгиптом, Іраном);

передачу засуджених осіб (такі двосторонні угоди укладені Україною з Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном, Казахстаном, Вірменією, Китаєм, КНДР, Іраном, Таджикистаном, Туркменістаном);

правову допомогу у кримінальних справах (такі двосторонні угоди укладені Україною з Молдовою, Латвією, Грузією, Естонією, Монголією, США, В'єтнамом, Бразилією, Індією, Гонконгом, Кубою, Панамою, КНДР, Єгиптом, Іраном), а також

окремі положення відповідних угод про боротьбу з деякими видами злочинів.

У даному випадку мова йде про положення відомих міжнародних конвенцій: про боротьбу з бомбовим тероризмом; про боротьбу з фінансуванням тероризму; про запобігання, а також покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів; про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців; проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання тощо. У Декларації ООН про злочинність та громадську безпеку недвозначно вказано, що держави-члени мають передбачити ефективну процедуру видачі або переслідування осіб, які беруть участь у небезпечних транснаціональних злочинах, з тим, щоб ці особи «не знаходили жодного безпечного притулку».

Згідно з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. особа може бути видана лише за такі діяння, які за законами запитуючої і запитуваної Сторін тягнуть покарання у виді позбавлення волі на строк не менше одного року або інше більш тяжке покарання, а передана для відбування покарання - якщо вона позбавлена волі на строк не менше шести місяців або до неї застосоване більш тяжке покарання.

Дещо інші умови видачі передбачені Європейською конвенцією про видачу правопорушників і Додатковими протоколами до неї. Так, видача не здійснюється, якщо злочин, у зв'язку з яким вона запитується, розглядається як: а) політичний чи пов'язаний з політичним, а так само звичайний, якщо є достатні підстави вважати, що запит на видачу зроблено з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної належності чи політичних переконань. До політичних злочинів не належить: вбивство або замах на вбивство глави держави чи члена його сім'ї; злочини проти людства, зазначені у Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього; злочини, перелічені у ст. 50 Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ст. 51 Конвенції про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі, ст. 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни; будь-які порушення законів і звичаїв війни, крім тих, що передбачені у зазначених положеннях Женевських конвенцій; б) військових (якщо він не є злочином за звичайним кримінальним правом. При цьому видачу може бути здійснено Україною лише за умови, якщо особу, видача якої запитується, буде піддано кримінальному переслідуванню за військовим правом або законом); в) фінансовий (пов'язаний з податками, зборами, митом та валютою). Погодившись із визначеннями політичних, військових та фінансових злочинів, Україна Законом про ратифікацію даної Конвенції і Протоколів до неї залишила за собою право вирішувати в кожній окремій справі, задовольняти чи не задовольняти запит про видачу правопорушника, а також зобов'язалась здійснювати видачу лише тих осіб, які вчинили злочини, що караються позбавленням волі на строк не менше одного року або більш суворим покаранням. Україна може відмовити у видачі іноземця і з огляду на те, що за її законодавством злочин вважається частково вчиненим на її території. Конвенцією передбачені й інші обставини, які можуть перешкодити такій видачі.

Як правило, всі міжнародні договори, що стосуються видачі, учасниками яких є Україна, ґрунтуються на принципах, відповідно до яких, зокрема: 1) злочин, за вчинення якого вимагається видача, має визнаватися злочином і за законами держави, де перебуває винна особа (принцип тотожності); 2) якщо вимога про видачу має на меті притягнення особи до кримінальної відповідальності, держава, яка вимагає видачі, повинна надати докази вчинення злочину; 3) іноземець (особа без громадянства), що вчинив злочин на території іншої держави, не підлягає видачі іноземній державі, якщо він: а) отримав в установленому порядку політичний притулок;

б) хоча ще не отримав такого притулку, але переслідується за злочин політичного характеру;

в) переслідується за військовий злочин, який при цьому не є злочином за загальним кримінальним правом;

г) вчинив діяння, яке за КК даної держави не визнається злочином або закінчився строк давності;

д) в іншій державі може бути страчений або підданий іншому покаранню, результатом якого є не відновлювана шкода фізичної цілісності організму людини, або іншому жорстокому і нелюдському покаранню;

є) за вчинене діяння був засуджений, виправданий чи звільнений від кримінальної відповідальності чи покарання.

У разі, якщо іноземець або особа без громадянства, що постійно не проживає в Україні, вчинили злочини на території кількох держав, питання про видачу їх одній із них вирішується дипломатичним шляхом на підставі міжнародних договорів України. При цьому обов'язковою умовою видачі зазвичай є те, що винний має нести відповідальність за всі вчинені ним злочини, незалежно від того, на території якої держави вони вчинені.

Відповідно до умов, визначених Європейською конвенцією про передачу засуджених осіб, особу може бути передано іншій державі для відбування покарання, якщо: а) ця особа є громадянином держави виконання вироку; б) вирок є остаточним; в) на час отримання запиту про передачу засуджена особа має відбувати покарання, як правило, впродовж якнайменш шести місяців або якщо їй винесено вирок до ув'язнення на невизначений строк; г) на передачу згідна засуджена особа або, з урахуванням її віку або фізичного чи психічного стану, її законний представник; д) діяння, на підставі якого було винесено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку; є) держава винесення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженої особи.

Відповідно до Конституції України іноземцям та особам без громадянства, у т. ч. тим, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, рішенням Президента України може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Оскільки згідно зі ст. 10 існують категорії осіб, які не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду (подібні положення існують і в кримінальних законах інших країн), то відповідні міжнародні акти передбачають можливість забезпечення судового переслідування осіб, які вчинили злочини, шляхом виконання вироків за клопотанням тієї держави, в якій було винесено вирок.

Отже, наявність великої кількості міжнародних конвенцій та договорів, ратифікованих та укладених Україною, свідчать про прагнення нашої держави наблизитись до міжнародних стандартів з метою посилення захисту людства та окремих осіб.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЕКСТРАДИЦІЇ

Україна знаходиться на тому етапі розвитку, коли реалії життя диктують потребу реформування як правової системи в цілому, так і окремих її галузей. За цих умов прогалини національного законодавства певною мірою заповнюються не тільки шляхом створення власних правових норм, а й за рахунок норм міжнародних договорів.

Проблемою, що є однією з найбільш актуальних сьогодні в інституті видачі правопорушників, є підходи кожної окремої держави до інституту екстрадиції та правові колізії, що з цього випливають. Зокрема, деякі вчені виділяють два підходи до процесу видачі: принцип «подвійної криміналізації» та принцип невідворотності покарання. Перший з них унеможливлює видачу правопорушника, якщо національне право не визнає діяння як протиправне. Інший має першочерговою метою покарання правопорушника, нівелюючи певним чином захист прав особи, яка видається.

Сьогодні вже існує достатньо велика кількість як міжнародних, так і національних норм, що регулюють процес видачі. Оскільки існують значні розбіжності в підходах до визначення поняття «видача» та кола осіб, що підлягають видачі у різних нормативних документах, держави можуть досить вільно їх тлумачити. Ст. 10 Кримінального кодексу України захищає громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, від видачі, але Конституція та міжнародні документи, зокрема, такі як Типовий договір про видачу, прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1990 року та Конвенція Ради Європи про видачу правопорушників 1957 р., застосовують це право не видавати виключно до громадян держави. Таким чином збільшується кількість осіб, що підлягають видачі.

Саме тому, найкращим логічним шляхом вдосконалення міжнародного співробітництва з питань екстрадиції є розробка таких уніфікованих матеріальних та процесуальних норм щодо видачі правопорушників, які б не допускали різного тлумаченням термінів, які стосуються видачі. Прийняття ООН нового вдосконаленого та всеохоплюючого документу з регулювання інституту екстрадиції допоможе вивести міжнародне кримінальне право на новий рівень, полегшить та прискорить процедуру покарання правопорушників.

Критикуючи інститут видачі правопорушників, багато вчених відзначають, що існуючі договори між державами про екстрадицію не завжди відповідають Пактам про права людини. Найбільш характерними прикладами такої невідповідності є випадки, коли між країнами йдуть переговори про видачу, що нерідко тривають кілька років, а громадянин, провина якого судом ще не доведена, всі ці роки перебуває у «вислані». Загальноприйняті й, здавалися б, цілком розумні положення міжнародного права в подібних випадках ускладнюють діяльність національних правоохоронних органів, суперечать внутрішньому законодавству й пактам про права людини. Тому в договори про екстрадиції повинні включатися загальновизнані принципи й норми, що втримуються в пактах про права людини, при обов'язковій повазі до норм національного законодавства держав.

У наш час міжнародні нормативно-правові гарантії прав людини, по відношенню до якої застосовується екстрадиція, не виконуються у повному обсязі. Для суттєвого поліпшення ситуації потрібно розробити державну комплексну наукову Концепцію розвитку українського законодавства, приведення його у відповідальність з міжнародними стандартами. Одним із напрямів цієї концепції доцільно передбачити комплексну Програму державної політики в галузі прав і свобод особи, а також Програму забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина.

Вирішення питання про видачу злочинця залежить також від низки й інших факторів, зокрема від проблеми давності, яка у договорах виступає однією з підстав відмови у такій видачі. На договірному рівні дане питання постає менш гостро, ніж у теорії. Суперечності в основному точаться навколо того, за законодавством якої (запитуваної чи запитуючої) сторони має бути застосовано перебіг строку давності.

Одностайності думок не було ще між членами Інституту міжнародного права, на Оксфордській сесії якого у 1880 р. обговорювалася й дана проблема. Чи буде правомірною екстрадиція особи у разі покриття вчиненого нею злочину давністю за законодавством запитуваної сторони, але за відсутності підстав для застосування цього інституту в запитуючій стороні? Паризький професор Філіп Рено, виступаючи на сесії, дав ствердну відповідь на дане питання, пояснюючи це тим, що злочин є караним за законодавством обох держав, проблема лише в тому, якому з них треба віддати перевагу. На його думку, таким законом має бути закон про давність тієї держави, де було вчинено злочин, оскільки лише тут реалізуються елементи, здатні впливати на давність та її строк.

Висловлюючи протилежну точку зору, члени Інституту міжнародного права професори Йоганн Каспар Блунчлі, Уільям Арнц, Горнунг посилалися на те, що держава не може подавати допомогу і брати участь у каранні факту, який не підлягає покаранню за її законодавством. Статтю 17 проекту Оксфордської резолюції, суть якої зводилася до того, що у видачі не може бути відмовлено лише на тій підставі, що переслідуване діяння покрилося б уже давністю за умови його вчинення у запитуваній державі, було виключено з нього як «надміру сувору».

Виходячи з одного з основних принципів видачі - принципу «подвійної злочинності», можна стверджувати, що особа не підлягає видачі у разі перебігу строку давності в одній із сторін, оскільки сам інститут давності за загальним правилом виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності чи приведення вироку до виконання, а це не відповідає вимогам правила, згідно з яким злочин, у зв'язку з яким запитується видача, має бути караним за законом як запитуючої, так і запитуваної сторони. Однак сам факт перебування особи за межами держави, на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин, не є підставою непоширення її юрисдикції на дану особу. У силу того, що до особи, видача якої запитується у запитуючій стороні, застосовуватиметься її власний матеріально-правовий закон, при вирішенні питання давності мала б використовуватися норма цього ж законодавства.

На думку ж Р. Валеєва, запитувана держава на підставі територіального верховенства вправі поширити свої закони на всіх осіб, в тому числі й на іноземців, які знаходяться на її території. Не може бути винятком і дія кримінального закону, в тому числі його положення про звільнення від кримінального переслідування у зв'язку з перебігом строку давності. Однак викликає сумніви правомірність самого факту перебування особи, розшук якої оголошено, на території запитуваної держави і застосування її закону до такої особи.

Також потребує з'ясування питання про те, чи застосовується до екстрадиції загальне положення права, відповідно до якого закон не має зворотної дії в часі? Професор Рено на вже згадуваній Оксфордській сесії з цього приводу дав позитивну відповідь: кримінальні закони, безспірно, не мають зворотної дії в часі, однак договір про видачу не встановлює жодного нового покарання і не посилює ті, що вже існують; єдиною метою цього договору є регулювання відносин двох держав та перетворення морального обов'язку на юридичний. Дана думка була врахована Інститутом міжнародного права, який підкреслив, що закон чи трактат (договір) про видачу можуть бути застосовані й до діянь, вчинених до набрання ними чинності.

Договір про видачу спрямований на надання державам реальної можливості реалізувати своє суверенне право застосувати до особи примус за порушення закону.

Питання видачі у кримінальному праві досить активно почали досліджуватися після проголошення Україною незалежності. З цим пов'язується її вихід на міжнародну арену та приєднання до низки договорів, що регулюють питання надання правової допомоги. Вченими напрацьовано чимало теоретичних розробок. Тож хочеться вірити, що науковий доробок з даної проблеми буде враховано законодавцем при прийнятті нових кодексів України, в яких питанням видачі буде приділено належну увагу. Визначення основ екстрадиції сприяло б становленню та розвитку даного інституту в правовій системі України й усуненню досить частих у нинішній правозастосовчій практиці правоохоронних органів порушень положень міжнародних договорів України та норм національного кримінально-процесуального законодавства, а також підвищенню ефективності боротьби зі злочинністю на міжнародному рівні.

Таким чином, на сучасному етапі розвитку інституту екстрадиції існують певні проблеми, а саме: розбіжність держав щодо трактування інституту видачі правопорушників, невідповідність укладених договорів між державами Пактам про права людини, проблема перебігу строку давності, визначення того, чи існує зворотна дія закону в часі в даному контексті тощо.

ВИСНОВОК

Місце екстрадиції у системі міжнародного права тлумачиться аж ніяк не однозначно. Іноді його вважають інститутом другорядним, який відживає свій вік. Тим часом злочинність ускладнюється; організована злочинність різних держав установлює тісні контакти; злочинці, що вчинили злочин в одній країні, ховаються на території іншої, часто міняючи місця проживання, одержуючи підтримку й сприяння з боку своїх «побратимів». Все це робить проблему екстрадиції досить актуальною. У той же час відзначається прагнення багатьох держав не видавати своїх громадян, що скоїли злочин за кордоном, якщо навіть вони не користуються дипломатичним імунітетом. Інші ж країни охоче віддають «своїх» злочинців, знімаючи із себе тягар їх ресоціалізації. Розуміння правової природи екстрадиції також неодинакове. Деякі вчені вважають, що видача злочинців - це чисто адміністративне питання, тому що часто рішення про неї приймає не суд, а уряд або який-небудь його орган. Водночас екстрадицію можна розглядати як елемент кримінально-процесуального права, тому що в наявності є порядок передачі людини, що скоїли злочин, іншій країні з дотриманням певних процесуальних гарантій. Екстрадицію можна вважати й частиною кримінального права, а саме - інституту виконання покарання.

Екстрадиція - передача підозрюваних, обвинувачених чи підсудних осіб державою, на території якої вони перебувають іншій державі (на її вимогу) для притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності та покарання.

...