Сторони у цивільному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Кафедра правосуддя

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Сторони у цивільному процесі»

Студентки 2 курсу юридичного факультету

заочної форми навчання

Мороз Оксани Володимирівни

Київ - 2014

Вступ

Актуальність та ступінь вивченості теми. На сучасному етапі розвитку України і в умовах розбудови правової держави визначальним є затвердження законності, верховенства права, правопорядку, дотримання прав і свобод громадян, їх рівності перед законом.

Конституція України закріплює і гарантує право людини і громадянина на судовий захист (ст. 55) [1].

При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом і іншими учасниками процесу виникають суспільні відносини, які будучи врегульовані нормами цивільного процесуального права стають цивільно-процесуальними відносинами.

В теорії цивільного процесуального права багато уваги приділено визначенню поняття правовідносин, їх змісту, структури, детально охарактеризовані їх суб'єкти, співвідношення з матеріальними правовідносинами.

Така увага до проблеми цивільних процесуальних правовідносин обумовлена їх значенням і роллю в контексті проведення судово-правової реформи на Україні.

Вивчення цивільних процесуальних відносин на сучасному етапі розвитку судочинства та теорії цивільного процесу залишається актуальним, оскільки це полегшує науковий пошук рекомендацій щодо вдосконалення процесуального законодавства та практики його застосування, дає можливість дослідити механізм впливу права на врегульовані суспільні відносини, пізнати правову дійсність, виявити прогалини та колізії в цивільному процесуальному законодавстві та запропонувати шляхи вдосконалення форм та методів правового регулювання.

Дослідження проблеми процесуальних правовідносин, їх складових є базою для розробки інших проблем цивільного процесуального права.

Судовий захист є однією з найефективніших форм захисту порушених, невизнаних або оспорюваних суб'єктивних прав.

Більшість справ, які розглядаються у судах загальної юрисдикції є справи позовного характеру, для яких характерно наявність двох сторін (позивача та відповідача) з протилежними інтересами та наявність самого позову.

Процес розгляду справи відбувається шляхом вчинення певних дій судом та учасниками процесу, які визначенні законодавством.

Для встановлення об'єктивної істини по справі, яка необхідна для прийняття справедливого, законного та об'єктивного рішення, суду потрібно з'ясувати всі обставини справи та важливим є присутність та активна участь головних учасників процесу - позивача та відповідача.

Проблемі осіб, які приймають участь у провадженні приділено недостатньо уваги в теорії цивільного процесуального права.

Окремі питання сторін цивільно-процесуального провадження висвітлюють праці Комарова В.В., Михєєнка М.М., Радченка П.І., Треушнікова М.К., Штефана М.Й., Шакаряна М.С., Щеглова В.Н., Чечиної М.А. та інших.

Головною метою дослідження є системний аналіз суб'єктного складу осіб, які приймають участь у справі.

Об'єктом дослідження є цивільні процесуальні відносини, пов'язані з реалізацією сторонами, які беруть участь у справі як суб'єкти процесуальних правовідносин і учасники цивільного процесу своїх прав та обов'язків.

Предметом дослідження є правовий аналіз прав та обов'язків осіб, які беруть участь у справі як суб'єкти, сторони цивільно-процесуальних.

Виходячи з поставленої мети, в дослідженні визначені наступні завдання:

- розглянути поняття сторін цивільно-процесуальних правовідносин,

- висвітлити процесуальні права та обов'язки сторін цивільно-процесуальних правовідносин,

- проаналізувати сутність процесуальної співучасті, заміни неналежної сторони та процесуального правонаступництва в цивільному процесі.

Методи дослідження: діалектичний метод із системно-функціональним підходом до аналізу досліджуваного явища, метод правового аналізу та ін.

право позивач відповідач

1. Поняття сторін у цивільному процесі

Стаття 30 ЦПК [5] визначає сторонами в цивільному процесі позивача і відповідача. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Сторонами (partes) у цивільному процесі України є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення у цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес.

Поняття сторін у цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними є переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей тощо) - внаслідок порушення невизнання чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Спірність та невизначеність матеріальних правовідносин змушує сторони шукати захист у суді. Але спір може мати місце при відсутності таких відносин у дійсності, тому правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові відносини.

Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення.

Отже, сторони мають у переданій на розгляд судові справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач, які беруть участь у справі і спір щодо цивільного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу яких повинен вирішити суд.

Обидві сторони - позивач та відповідач - є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. відповідь, то до моменту ухвалення рішення він допускає, що дані особи є суб'єктами спірних матеріальних цивільних правовідносин. Тому позивач і відповідач - це лише можливі суб'єкти оспорюваних прав і обов'язків.

Позивач - це одна зі сторін процесу, яка особисто (або в її інтересах) звернулася до суду з позовом, вважаючи, що її права порушені або оспорюються.

Відповідач - це інша сторона процесу, яка притягається судом до відповідальності за порушення або оспорювання ним права і охоронюваних законом інтересів за поданим позовом, так як на неї вказує позивач як на порушника свого права.

Відповідач (reus - особа, яка обороняється) - особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

Позивач і відповідач є двома сторонами процесу, цивільно-правовий спір між якими розглядає і вирішує суд.

Сторони в цивільному процесі характеризуються таким ознаками: вони ведуть процес у справі від свого імені; з приводу їх справи постановляється судом рішення; на них поширюються всі правові наслідки судового рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Взаємні відносини сторін визначаються принципом рівноправності [26, с.32-33].

ЦПК України до осіб, які можуть захищати інтереси інших віднесені Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи для захисту інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів. Вони можуть брати участь у цивільному процесі у випадках, передбачених законом (ст.45) [14, с.54-55].

Органи опіки та піклування також посідають значне місце серед органів, яким надане право за чинним законодавством України захищати права та свободи інших осіб.

Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи в справах сім'ї та молоді, служби в справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім'ї (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо забезпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслуговування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

Органи охорони здоров'я здійснюють діяльність (діагностичну, лікувальну, експертну) щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини.

Одним з повноважень органів опіки та піклування є те що вони вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням) та беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням).

Установи та особи, яким стане відомо про неповнолітніх, що залишилися без піклування батьків, повинні негайно повідомити про це органи опіки та піклування за фактичним місцезнаходженням дітей, що підлягають опіці (піклуванню). Вони також повинні повідомити про повнолітніх осіб, які потребують опіки (піклування).

Такими особами та установами є:

· близькі родичі та інші особи;

· житлово-експлуатаційні контори, будинкоуправління, власники чи орендатори житлових будинків;

· органи освіти та керівники навчально-виховних закладів;

· органи в справах сім'ї та молоді; служби в справах неповнолітніх;

· органи внутрішніх справ;

· органи соціального захисту населення; органи РАЦСу;

· нотаріальні контори;

· судові органи;

· лікувально-профілактичні установи психіатричного профілю;

· інші організації й установи.

Місцеві державні адміністрації є місцевими органами виконавчої влади і входять до системи органів виконавчої влади. Вони підпорядковуються Президентові України, а також Кабінету Міністрів України.

Державна адміністрація покликана захищати права і законні інтереси громадян та держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток території і реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління. Вона діє на засадах законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, взаємодії з відповідними органами місцевого самоврядування [12, с.46-47].

До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань:

1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

2) соціально-економічного розвитку відповідних територій;

3) бюджету, фінансів та обліку;

4) управління майном, приватизації та підприємництва;

5) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку;

6) науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх;

7) використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля;

8) зовнішньоекономічної діяльності;

9) оборонної роботи та мобілізаційної підготовки;

10) соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати.

Місцеві державні адміністрації вирішують й інші питання, віднесені законами до їх повноважень.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні місцевим радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня.

Відповідно до Конституції України (ст.140) [1] місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села або добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Оскільки місцеве самоврядування виступає, насамперед, як вираження самоорганізації, самостійної діяльності, самодисципліни громадян (жителів певної території), то його формування як цілісної системи в рамках усього товариства має відбуватися в першу чергу на її нижчих рівнях, у первинних осередках.

У зв'язку з цим у системі місцевого самоврядування основним продуцентом його інтересів є місцеве співтовариство, визначене як територіальний колектив (громада).

Найважливішим компонентом правового (конституційного) статусу територіальних колективів виступають притаманні їм функції.

У науковій літературі за останні роки з'явилося чимало публікацій щодо теорії конституційно-правового статусу територіальної громади, але в цілому це питання мало досліджене, так само, як і функції територіальних громад.

До відання самоврядування територіальних громад віднесені лише ті функції, які держава може виділити без загрози для власної політичної єдності.

Самоврядування не є формою здійснення політики держави. Не випадково зазначалось, що самоврядування в теорії конституційного права переважно вважається прерогативою не громадян, а місцевих жителів. З іншого боку, політичні функції територіальних громад полягають у прагненні представляти різноманітні інтереси населення за місцем проживання.

Наділення місцевого самоврядування конституційними повноваженнями забезпечує механізм широкої участі територіальних громад у прийнятті рішень.

Економічні функції територіальних громад спрямовані на створення локального сектора економіки. Вони полягають у розгляді і вирішенні економічних питань місцевого значення, у тому числі діяльності щодо утворення, реорганізації та ліквідації комунальних підприємств, а також у здійсненні контролю за їх діяльністю; у виконанні програм економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць тощо.

Тому виробнича функція, яка виділяється в літературі та служить цілям задоволення повсякденних потреб, не може бути синонімом економічної функції, бо остання не обмежується тільки виробництвом [11, с.38-39].

Про наявність у територіальних громад соціальних і культурних функцій свідчить, зокрема, систематичне вирішення ними різноманітних соціально-культурних питань місцевого значення, реалізація ними програм соціального і культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Так, до відання представницьких органів територіальних громад віднесене управління закладами освіти, охорони здоров'я, культури, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам, створення умов для розвитку культури, сприяння відродженню осередків народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел тощо.

Функція територіальних громад щодо захисту навколишнього середовища (екологічна функція) полягає в створенні місцевих програм та в участі в підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля [16, с.109-110].

Зовнішні соціально-культурні функції територіальних громад мають свій вияв в організації та проведенні різноманітних фестивалів, конференцій, семінарів за участю представників різних територій, відкритті спільних центрів і установ, що спеціалізуються на вирішенні культурних питань.

Серед багатьох форм міжнародного культурного співробітництва, що використовуються місцевими радами, найбільший інтерес становлять обміни творчими колективами, виставами, виставками, інформаційними полосами газет та статтями часописів тощо, що дозволяє зарубіжній спільноті та мешканцям міст і селищ-партнерів глибше пізнати розмаїття культурного життя України..

В аспекті становлення і реалізації функцій територіальної громади становить інтерес характер її взаємовідносин з іншими інститутами місцевого самоврядування. Найбільш значимими з цього погляду є відносини з органами місцевого самоврядування і місцевими органами виконавчої влади.

Зміст зв'язків «територіальна громада - місцева рада» і «територіальна громада - місцева державна адміністрація» складають відносини, пов'язані:

а) з формуванням громадами місцевих представницьких установ;

б) зі здійсненням населенням за місцем проживання управління державними і громадськими справами в повсякденній діяльності місцевих рад і місцевих державних адміністрацій. Особливість цих відносин полягає в тому, що територіальні колективи здійснюють управління не безпосередньо, а опосередковано - через інститути державної влади і управління, а також місцевого самоврядування;

в) зі здійсненням територіальними громадами функцій контролю за місцевими органами управління і місцевого самоврядування.

У цій групі переважають форми безпосередніх зв'язків жителів з органами місцевого самоврядування; реалізуються відносини, пов'язані з проведенням звітів депутатів місцевих рад, дострокового припинення повноважень місцевих рад тощо. Здійснення контролю територіальною громадою за місцевими органами управління, які є агентами центральної влади, здійснюється опосередковано через місцеві ради.

Велике значення має функція соціального контролю та захисту інтересів і прав місцевого самоврядування. Вона полягає в реалізації різних інтересів, захисті гарантованих Конституцією і законодавством України прав жителів - членів територіальних громад та вжитті заходів щодо укріплення громадського порядку.

Взаємовідносини територіальної громади з органами самоорганізації населення також багатопланові. Останні розглядаються як самостійний інститут системи місцевого самоврядування і мають забезпечити: перехід від організації роботи за місцем проживання до розвитку колективної діяльності самих жителів; постійну участь жителів у соціальному контролі за діяльністю державного апарата; вплив на формування думки територіальних громад тощо.

Таким чином, формується інформаційна функція територіальних громад, яка має двосторонній напрям: вона виявляється не тільки у відносинах «територіальна громада - органи самоорганізації населення», а й у відносинах «територіальна громада - конкретний мешканець відповідної території». В останньому випадку ця функція реалізується в інформуванні членів громади про роботу органів місцевого самоврядування, стан муніципального господарства, дотриманні принципу гласності в муніципальній діяльності, що є важливою умовою забезпечення активної участі населення у вирішенні питань місцевого значення, контролю за роботою органів місцевого самоврядування.

Інформаційна функція може реалізовуватися через розвиток інститутів муніципальної статистики, інформаційної служби та муніципального маркетингу.

Таким чином, територіальні громади, реалізуючи право на місцеве самоврядування, здійснюють велике коло функцій технологічного характеру, що сприятиме ефективнішому вирішенню питань місцевого значення, які постають перед жителями певних територій [15, с.200-201].

Характеристика основних напрямів і видів муніципальної діяльності жителів відповідних територій дозволяє зробити висновок, що комплекс функцій їхніх локальних колективів і спільнот утворює певну систему, елементи якої (окремі функції) спрямовані на вирішення окремих завдань місцевого значення, а в цілому ця система функцій має на меті здійснення територіальними громадами права на місцеве самоврядування.

Критеріями виділення окремих функцій територіальних громад, їх класифікації і систематизації є об'єктивний характер комплексу завдань, вирішити які прагне місцеве самоврядування, і предметна характеристика діяльності територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування.

Наскільки багатогранні і різнопланові завдання, що постають перед місцевим самоврядуванням, настільки різноманітні за змістом і напрями діяльності територіальних громад, тобто їх функції. Як вже зазначалося, діапазон цих функцій дуже широкий.

Територіальна громада як колективний суб'єкт права за загальними ознаками наближається до громадської організації, тому що її діяльність добровільна і носить самодіяльний характер. Однак якщо громадська організація виникає і набуває необхідної організованості на основі волевиявлення її членів, то територіальна громада існує тому, що держава за допомогою законодавчих актів уже визначила її існування як спільноти людей (громадян держави, іноземних громадян, апатридів, біженців), котрі мешкають у конкретному населеному пункті, мають нерухоме майно, а також є платниками місцевих податків і зборів.

Соціальні місцеві інтереси окремих громадян окремо і територіальної громади в цілому опосередковані нормами права, виступають у вигляді їхніх суб'єктивних прав.

Слід зазначити, що у сучасній юридичній літературі досить широко дискутується проблема законних інтересів особистості, але питання законних інтересів колективних суб'єктів права на загальнотеоретичному рівні достатньою мірою не розроблене.

Територіальні громади і сформовані ними органи місцевого самоврядування мають виступати як захисники прав жителів - членів територіальних колективів.

При цьому основними напрямами діяльності щодо захисту прав членів територіальної громади є: діяльність органів місцевого самоврядування й органів самоорганізації населення щодо забезпечення реалізації прав членів територіальної громади, включаючи діяльність депутатів місцевих рад; особиста участь членів територіальної громади в захисті своїх інтересів; судовий захист прав членів територіальної громади.

Найширші повноваження щодо захисту інтересів членів територіальної громади надані місцевим радам, які забезпечують реалізацію соціальних прав громадян у сфері надання житла, соціального забезпечення, медичної допомоги, освіти тощо.

Ефективна діяльність місцевих рад щодо захисту прав членів територіальної громади можлива лише при широкому залученні населення до процесу вироблення і прийняття рішень, формування й урахування громадської думки територіальних громад на рівні мікрорайону, кварталу тощо, що фактично випадають з поля діяльності депутатів.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини керується у своїй діяльності Конституцією України (ст.101), Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [6].

Конституцією в Україні була запроваджена посада Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладене завдання здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Аналогічна посада існує в багатьох країнах світу, де вона називається по-різному - омбудсмен, народний захисник, посередник тощо.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Ст.13 п.10 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» передбачає, що Уповноважений з прав людини має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом.

Професійні спілки незалежні в своїй діяльності і підпорядковуються тільки закону. Забороняється будь-яке втручання, що здатне обмежити права профспілок або перешкодити їх здійсненню. Ця незалежність забезпечується економічною самостійністю профспілок, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки. Тому вони визнаються юридичними особами. А це означає, що профспілки можуть виступати в різних органах по захисту своїх інтересів та інтересів своїх членів, бути позивачем і відповідачем в судових органах.

Правове становище профспілок визначають також норми, що встановлюють повноваження профспілок в трудових відносинах.

В КЗпП правове становище профспілок закріплене в главі XVI «Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями» (ст.ст.243-252). Крім того, в ряді статей інших глав КЗпП також визначаються повноваження профспілок по встановленню умов праці, контролю за додержанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю [2].

Надані профспілкам права одночасно є й їх обов'язками по захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів працюючих. Спільні акти власника або уповноваженого ним органу і профспілкового органу є двосторонніми актами. За наявності порушень з боку власника або уповноваженого ним органу профспілки мають певні повноваження щодо їх усунення.

Профспілкові органи мають право проводити загальні збори і конференції трудового колективу, на яких можуть заслуховувати звіти власника або уповноваженого ним органу про виконання зобов'язань колективного договору і вимагати усунення виявлених недоліків.

Профспілковий орган, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір, має право ставити перед власником або уповноваженим ним органом питання про розірвання трудового договору (контракту) з керівним працівником або усунення його із займаної посади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує зобов'язань за колективним договором.

Така вимога профспілкового органу є обов'язковою для власника або уповноваженого ним органу, хоч і може бути оскаржена до вищого профспілкового органу чи в суд.

За прокуратурою закріплені функції підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю, а також при виконанні судових рішень у кримінальних справах і при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян [23, с.290-291].

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач, які беруть участь у справі і спір щодо цивільного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу яких повинен вирішити суд. Стороною, згідно зі ст. 30 ЦПК України, можуть бути фізичні, юридичні особи, а також держава. Обидві сторони є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. Позивач і відповідач - це лише можливі суб'єкти оспорюваних прав і обов'язків.

Позивач - це одна зі сторін процесу, яка особисто або в її інтересах звернулася до суду з позовом, вважаючи, що її права порушені або оспорюються.

Відповідач - це інша сторона процесу, яка притягається судом до відповідальності за порушення або оспорювання ним права і охоронюваних законом інтересів за поданим позовом, так як на неї вказує позивач як на порушника свого права.

2. Сторони (позивач і відповідач) як суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин і учасники цивільного процесу, їх права та обов'язки

Сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Процесуальні права - це права, які має суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин і які визначають його правові та фактичні можливості у справі.

Процесуальним правам осіб, які беруть участь у справі, кореспондує відповідний обов'язок суду чи інших учасників цивільного процесу, оскільки без такого зв'язку прав і відповідних їм обов'язків реалізація процесуальних прав не мала б відповідного забезпечення. Наприклад, право заявляти клопотання забезпечується обов'язком суду розглянути і вирішити заявлене клопотання по суті.

Процесуальні права є загальними, оскільки їх має кожна особа, яка бере участь у справі. Поряд із цими загальними правами кожна з осіб, яка бере участь у справі, має спеціальні права, зумовлені її процесуальним статусом у справі. Ці права передбачені у тих нормах, які стосуються конкретного виду осіб, які беруть участь у справі [18, с.100-101].

Так, ст.31 ЦПК встановлює спеціальні права, зокрема для сторін (для позивача - протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково; до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов; сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу; кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони; заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов'язки сторін) [5].

Усі процесуальні права є однаковими для всіх осіб, які беруть участь у справі.

Серед обов'язків осіб, які беруть участь у цивільно-процесуальних справах, виділяється обов'язок подати для підтвердження своїх вимог або заперечень усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання. Цим законодавець обмежує строки подання доказів.

Відповідальність за невиконання цього обов'язку встановлена лише для сторін: відповідно до ч.2 ст.131 ЦПК докази, подані з порушенням цих строків, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин [5].

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.

Недобросовісним користуванням процесуальними правами вважаються: клопотання, спрямовані лише на затягування розгляду справи; заява повторних клопотань, які вже вирішені судом, з тих самих підстав; необґрунтоване розтягування усних пояснень; повторення запитань, на які вже було одержано відповіді.

У разі вчинення цих дій постає питання про заходи реагування, які має право вжити суд. ЦПК передбачає окремі способи реагування на такі порушення, як-от право суду зняти запитання (ст.180), зупинити промовця, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється (ст.193) [20, с.304-305].

Рівність прав і обов'язків сторін полягає в тому, що обидві сторони рівною мірою мають право відстоювати свої права особисто або через представників.

Праву позивача на пред'явлення позову відповідає право відповідача на заперечення проти позову та на пред'явлення зустрічного позову з метою захисту своїх прав. З процесуальними правами сторін пов'язані їх процесуальні обов'язки.

Процесуальні права та обов'язки сторін взаємопов'язані. Відповідач, для того, щоб бути визнаний таким, повинен мати цивільну процесуальну правоздатність та дієздатність.

Однією з процесуальних форм захисту інтересів відповідача є реалізація права на пред'явлення зустрічного позову. Хоча відповідне спеціальне право й закріплене у Цивільному процесуальному кодексі України (далі -- ЦПК), його юридична природа ще й досі по-різному оцінюється процесуалістами. Зокрема, деякі вчені (М.Т. Арапов, М.А. Гурвич, К.С. Юдельсон та ін.) визначають юридичну сутність права на пред'явлення зустрічного позову як самостійне розпорядче повноваження відповідача, а на думку інших (Г.Д. Васильєвої, М.М. Васильченка, О.Ф. Клейнмана, В.І. Тертишнікова), -- це похідне право, яке насамперед виконує функцію захисту інтересів сторони.

Пред'являючи зустрічний позов, відповідач має на меті встановити, змінити чи припинити свої правовідносини з первісним позивачем (у такому випадку зустрічний позов має самостійний характер, адже відповідач прагне отримати певне благо, що передбачено суб'єктивним правом, яке йому належить і було порушено позивачем) або захистити свої права, свободи та законні інтереси, виходячи із зазначених вище мотивів. Отже, розглядати зустрічний позов тільки як засіб захисту проти первісного позову, неправильно: зустрічний позов є одночасно і засобом захисту, і самостійною вимогою відповідача [24, с.128].

Одним з пріоритетних шляхів забезпечення прав і свобод громадян є їх соціальний захист. Згідно з чинним законодавством до системи органів захисту населення входять відомчі органи соціального забезпечення (Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Міністерства оборони України тощо). Цим питанням займаються також управління (відділи) соціального забезпечення обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів.

Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції [17, с.200-201].

На прокуратуру покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Професійні спілки незалежні в своїй діяльності і підпорядковуються тільки закону. Забороняється будь-яке втручання, що здатне обмежити права профспілок або перешкодити їх здійсненню. Ця незалежність забезпечується економічною самостійністю профспілок, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки. Тому вони визнаються юридичними особами.

А це означає, що профспілки можуть виступати в різних органах по захисту своїх інтересів та інтересів своїх членів, бути позивачем і відповідачем в судових органах. Правове становище профспілок визначають також норми, що встановлюють повноваження профспілок в трудових відносинах [13, с.120-121].

Відповідно до ст.21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [8] суспільні об'єднання у галузі навколишнього природного середовища мають право звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної унаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, зокрема суспільним природоохоронним об'єктам.

Державний комітет України у справах захисту прав споживачів і його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі має право порушувати в судах цивільні справи щодо захисту прав споживачів (Закон України «Про захист прав споживачів» [10]).

Аналогічне право мають суспільні організації споживачів (об'єднання споживачів).

Так, відповідно до ст.26 названого Закону, об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, яке виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій.

Юридичні та фізичні особи, які захищають інтереси інших осіб за загальним правилом є представниками даних осіб в судовому процесі.

Глава 17 ЦК України [4] передбачає правове регулювання відносин представництва. Дана глава виділяє декілька видів представництва: представник за законом, комерційне представництво, представництво за довіреністю.

До представників за законом ст.242 ЦК України відносить батьків (усиновлювачів), опікунів, інших законних представників.

Представництво за довіреністю виходить з укладеного договору між особою, яка представляє інтереси та особою, інтереси якої представляються. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси, можуть у встановлених законом випадках брати участь у справах наказного провадження за допомогою:

· звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і подальшої участі у цих справах;

· здійснення прокурором представництва інтересів громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу;

· визначаючи можливість звернення до суду із заявами про видачу судового наказу цих органів і осіб, слід виходити із загальних положень цивільного процесуального законодавства (ст.45 ЦПК України), а також спеціальних нормативних актів, у яких визначається правовий статус відповідного органу чи особи;

· подаючи заяву про видачу судового наказу, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси, повинні у ній вказати підстави, у зв'язку з якими вони мають право захищати інтереси заявника (стягувача);

· такі органи та особи, подаючи заяву про видачу судового наказу, заявниками (стягувачами) не стають;

· у наказному провадженні вказані органи та особи мають процесуальні права, визначені у ст. 46 ЦПК України, за винятком тих, які не можуть їм належати, виходячи з особливостей цього виду цивільного судочинства.

Таким чином, звертаючись до суду по захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів, відповідні органи та особи повинні дотримуватися загальних вимог закону, зокрема щодо підсудності (ст.97, ст.108-114 ЦПК України).

Застосовуючи за аналогією закону ч.6 ст.119 ЦПК України, можна стверджувати, що у заяві про видачу судового наказу вони також мають обов'язково зазначити підстави свого звернення до суду.

На цьому наголошує і Верховний Суд України (хоча у більшості випадків прокурори звертаються до суду, не вказуючи таких підстав). Крім того, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, мають право діяти у цивільному процесі через представників (ч.1 ст.38 ЦПК України).

Деякі із них узагалі завжди діють через своїх представників (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи).

У зв'язку із цим до заяви про видачу судового наказу, поданої представником органу чи особи, яка діє на захист прав, свобод та інтересів іншої особи або державних чи суспільних інтересів, слід додавати документ, що підтверджує повноваження цього представника вчиняти дії від імені відповідного органу або особи [22, с.76-77].

Висновки до розділу 2

Позивач і відповідач є двома сторонами процесу, цивільно-правовий спір між якими розглядає і вирішує суд.

Сторони в цивільному процесі характеризуються таким ознаками: вони ведуть процес у справі від свого імені; з приводу їх справи постановляється судом рішення; на них поширюються всі правові наслідки судового рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Взаємні відносини сторін визначаються принципом рівноправності.

Сторони користуються рівними процесуальними правами, обсяг яких співпадає з правами та обов'язками інших осіб, які беруть участь у справі (ст.99 ЦПК).

Крім загальних їм належать специфічні, диспозитивні права, зафіксовані ст.103 ЦПК.

Рівність прав і обов'язків сторін полягає в тому, що обидві сторони рівною мірою мають право відстоювати свої права особисто або через представників. Праву позивача на пред'явлення позову відповідає право відповідача на заперечення проти позову та на пред'явлення зустрічного позову з метою захисту своїх прав. З процесуальними правами сторін пов'язані їх процесуальні обов'язки.

Процесуальні права та обов'язки сторін взаємопов'язані.

На сторони покладаються також процесуальні обов'язки - загальні і спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами (ст. 99 ЦПК), спеціальні - у виконанні певних процесуальних дій: суд може визнати обов'язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів (ст. 74 ЦПК); кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК); повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК); позивач зобов'язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники - копії апеляційних та касаційних скарг (ст.ст. 293, 322 ЦПК) та ін.

3. Процесуальна співучасть, заміна неналежної сторони, процесуальне правонаступництво

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред'явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст.32 ЦПК України).

Отже, участь з боку позивача чи відповідача у одній і тій самій справі кількох осіб називається процесуальною співучастю.

Коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем - одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки - то пасивною, а коли одна й інша сторони представлені кількома особами - змішаною.

Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; у зв'язку з цим вона поділяється ще на обов'язкову і факультативну.

Обов'язкова співучасть настає при спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права і обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин.

Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими.

У справах про звільнення майна від решту (виключення з опису) обов'язково беруть участь співвідповідачами боржник, у якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на вимогу яких було проведено опис. Якщо опис зроблено у зв'язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачами, крім боржника, є рай(міськ)податкові інспекції, а якщо майно реалізоване, то й ті установи або організації, яким передано конфісковане майно.

Якщо позов спрямований на захист честі і гідності та вміщує вимогу на спростування відомостей, поширених у пресі, інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, телебаченню тощо), відповідачами притягуються автор відповідний орган масової інформації (редакція, видавництво та ін.). За позовами про спростування відомостей, що ганьблять особу, зазначених у службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, і підприємства, установи, організації, від імені яких видано характеристику [19, с.54-55].

Факультативна (необов'язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу а їх провадження. Замість кількох процесів провадиться дин, витрати у справі скорочуються, зменшується кількість удових засідань, викликів свідків та ін., а головне - усувається постановлення протилежних за змістом рішень.

ЦПК України не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті. У статті 32 ЦПК України встановлено, що участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів опускається, якщо: предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; права і обов'язки їх виникли з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за наявності однорідних вимог. Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, у яких збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: у одному провадженні одним судовим рішенням розв'язується спір між усіма учасниками, у зв'язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень [25; с.290-291].

У юридичній літературі до співучасників-позивачів окремі автори відносять також суб'єктів захисту прав інших осіб і цих осіб, що не відповідає статтям 3, 45 ЦПК України, що не визначають позивачами суб'єктів, які можуть звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб, а відносять їх до самостійних осіб, які беруть участь у справі. У них і позивачів різна мета участі у процесі та обсяг процесуальних прав.

Так, ст.46 ЦПК України встановлено, що коли Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи звернулися до суду про захист прав, свобод інших осіб або державних чи суспільних інтересів, вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою.

Отже, змістом цієї норми підтверджується, що зазначені суб'єкти не є позивачами. Вони розпочинають у суді цивільну справу на захист прав позивачів (ст.3 ЦПК України), а позивачі - на захист своїх суб'єктивних прав.

Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст.32 ЦПК України, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає у процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, якщо судом позови розглядалися б окремо.

Співучасники мають рівні права і обов'язки як у відносинах один з одним, так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожен зі співучасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає необхідними для захисту своїх прав та інтересів.

Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками побудований на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого волевиявлення. Обов'язок доказування вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо. Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими самими правами і обов'язками, що й інші позивач і відповідач.

Процесуальні права й обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи, зупинення провадження у справі, залишення заяви без розгляду (статті 169, 201, 202, 207 ЦПК України).

Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст.32 ЦПК України) і приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони діють (статті 299, 329 ЦПК України) [27, с.99-100].

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред'явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст.32 ЦПК України).

Отже, участь з боку позивача чи відповідача у одній і тій самій справі кількох осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем - одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки - то пасивною, а коли одна й інша сторони представлені кількома особами - змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; у зв'язку з цим вона поділяється ще на обов'язкову і факультативну.

Обов'язкова співучасть настає при спільності матеріальних прав і обов'язків кількох осіб, тоді, коли права і обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин.

Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред'явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими.

У справах про звільнення майна від решту (виключення з опису) обов'язково беруть участь співвідповідачами боржник, у якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на вимогу яких було проведено опис.

Якщо опис зроблено у зв'язку з вироком про конфіскацію майна, о відповідачами, крім боржника, є рай(міськ)податкові інспекції, а якщо майно реалізоване, то й ті установи або організації, яким передано конфісковане майно.

Якщо позов спрямований на захист честі і гідності та вміщує вимогу на спростування відомостей, поширених у пресі, інших засобах масової інформації (повідомлення по радіо, телебаченню тощо), відповідачами притягуються автор відповідний орган масової інформації (редакція, видавництво та ін.).

За позовами про спростування відомостей, що ганьблять особу, зазначених у службових характеристиках, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, і підприємства, установи, організації, від імені яких видано характеристику [21, с.109-110].

Факультативна (необов'язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу а їх провадження. Замість кількох процесів провадиться дин, витрати у справі скорочуються, зменшується кількість удових засідань, викликів свідків та ін., а головне - усувається постановлення протилежних за змістом рішень.

Належними сторонами у цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. Належний позивач - особа, якій належить право вимоги; належний відповідач - особа, яка має відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку (ст.33 ЦПК України).

...