Розрахунки в цивільному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття та загальна характеристика розрахунків у цивільному праві України

Розділ 2. Договір факторингу

Розділ 3. Окремі види безготівкових розрахунків

3.1 Форма, зміст і призначення в цивільному обороті платіжного доручення

3.2 Акредитивна форма розрахунків

3.3 Особливості розрахунків за інкасовими дорученнями. Види інкасо

3.4 Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Розвиток ринкових відносин сприяє певним змінам у системі грошових розрахунків. Загальновідомо, що грошові розрахунки можуть набирати як готівкової, так і безготівкової форми, останнім, як правило, віддають перевагу. Це пояснюється тим, що за використання безготівкових розрахунків досягають значної економії витрат на їх здійснення. Широкому застосуванню безготівкових розрахунків сприяють банківські установи, у безготівковій формі розрахунків також зацікавлена й держава - використання безготівкових розрахунків зменшує потребу в обороті грошових знаків держави.

Таким чином, головною складовою платіжного обігу є готівковий та безготівковий обіг грошових коштів. Розрахунки будь-якими платіжними засобами, передбаченими банківськими правилами, є правочинами, а відтак передбачають встановлення, припинення або зміну цивільних прав і обов'язків.

Актуальність піднятого питання обумовлюється постійним розвитком розрахункових відносин, вдосконаленням і введенням новацій в системах розрахунків, при цьому вкрай важливого значення набуває необхідність встановлення нормами якого права мають керуватися сторони таких відносин. У зв'язку з тим, що останні дослідження з обраної теми проводилися ще до прийняття нових Господарського та Цивільного кодексів, обраний напрямок дослідження є новим у сучасній науці цивільного права.

Традиційно склалося, що розрахункові відносини виділяють у самостійний вид правовідносин, а також вони займають домінуюче положення в єдиній системі кредитно-розрахункових правовідносин.

Цивільне право під «розрахунком» розуміє частковий випадок «платежу». Якщо у широкому розумінні «платіж» являє собою виконання будь-якого зобов'язання (в натуральній або грошовій формі), то «розрахунок» - це виконання (погашення) грошового зобов'язання. Розрахунком визнається дія, спрямована на погашення грошового зобов'язання або публічно-правового обов'язку платежем, тобто виконанням.

В свою чергу дія, як об'єкт цивільних прав, має свою власну специфіку: уповноважена особа може вимагати певної поведінки від іншої конкретної особи або осіб. Відповідно, дія є об'єктом тільки зобов'язального права.

Отже, розрахункові відносини за своїм характером є відносинами, що витікають із зобов'язання. Саме це підтверджується розміщенням Глави 74 Цивільного Кодексу України, що регулює розрахунки, порядок, форми та підстави їх здійснення, в книзі « Зобов'язальне право».

Розрахункові відносини з точки зору цивільного права враховують той аспект, що вони здійснюються між особами (фізичними, юридичними, фізичними особами-підприємцями), що цілком підтверджується практикою їхньої реалізації. Отже, зважаючи на все вище вказане, регламентація розрахункових відносин здійснюється за допомогою норм цивільного права. Разом із тим, врегулювання певних видів розрахункових відносин нормами інших суміжних галузей права не вказує на різнорідність досліджуваних відносин, а є лише спеціальним правилом відносно загального. Відтак, у випадку, коли певне питання не є врегульованим спеціальним законом, регламентація будь-якого виду розрахункових відносин здійснюється за допомогою норм цивільного права. Законодавець чітко стоїть на позиції виділення двох форм розрахунків на підставі тієї форми, в якій існують кошти: 1) у формі грошових знаків - готівкова форма; 2) у формі записів на рахунках у банках - безготівкова формі.

Звідси, вирізняються дві форми розрахункових відносин: готівкова та безготівкова. Зазначимо, що розрахунки завжди були і будуть предметом посиленої уваги з боку науковців та практиків-фахівців, оскільки вони є фундаментальною складовою та двигуном економіки держави.

Метою даної роботи є визначення сутності, значення розрахунків в цивільному праві України, з'ясувати поняття, принципи і систему розрахунків, а також потреба в якісному правовому регулюванні розрахунків в залежності від теоретичної розробленості питань їх здійснення.

Об'єктом дослідження являються цивільно-правові відносини у сфері здійснення розрахунків в Україні.

Предметом дослідження даної курсової роботи є система чинних в Україні нормативно-правових актів, що стосуються розрахунків і розрахункових відносин як цивільно-правових категорій , наукова література, наукові статті у сфері цивільного права.

Завданнями курсової роботи є з'ясування сутності розрахунків у цивільному праві України, правова характеристика договору факторингу, визначення видів безготівкових розрахунків, а також вивчення особливостей функціонування в цивільному обороті платіжних доручень.

При написанні курсової роботи мною використовувались як загальнонаукові методи: термінологічний, функціональний, логічний, узагальнення, так і спеціально-правові методи дослідження: системний, діалектичний, порівняльно-правовий. Дослідженням питань розрахунків в цивільному законодавстві займалися такі науковці як: В.Д. Лагутіна, О.А. Підопригори, М. М. Агарков, Н. В. Агафонова, Й. О. Покровський.

Структура курсової роботи складається із вступу, трьох розділів та чотирьох підрозділів, висновку, списку використаних джерел.

Загальний обсяг роботи - 60, основного тексту - 54 сторінки.



Розділ 1. Поняття та загальна характеристика розрахунків у цивільному праві України

Розрахунок у цивільному обороті - це певна правова дія особи, спрямована на часткове або повне погашення грошового зобов'язання.

Як відомо, головною складовою платіжного обігу є готівковий та безготівковий обіг грошових коштів. Тобто, розрахунки будь-якими платіжними засобами, передбаченими банківськими правилами, є правочинами, а відтак передбачають встановлення, припинення або зміну цивільних прав і обов'язків.[16]

Розрахунок може виконувати певний ряд функцій. Як правило, це проведення розрахунку спрямоване на здійснення платежу, який у свою чергу, спрямований на повне або часткове виконання грошового зобов'язання шляхом сплати безпосередньо кредитору певної грошової суми готівкою або зарахування коштів у безготівковій формі на визначений кредитором рахунок. Проте розрахунки можуть провадитись з метою зарахування зустрічних вимог (ст. 601 ЦК України) або як дії, спрямовані на здійснення переказу коштів.[7]

У деяких випадках під розрахунками розуміють правомірні дії боржника, спрямовані на погашення грошового зобов'язання, які призводять до припинення або заміни цього зобов'язання, наприклад новація (ст. 604 ЦК України) або прощення боргу (ст. 605 ЦК України) [7]

З юридичної точки зору розрахунок може розглядатися як певна правова дія, що є елементом зобов'язання однієї із сторін договору. Розрахунок також може бути елементом одностороннього правочину, наприклад дія банку-емітента зі здійснення платежу за акредитивом.[21]

Оскільки розрахунок має правомірний характер і його метою є досягнення правового результату, він визначається як правочин.

Отже, розрахунок - це односторонній правочин, дія якого спрямована на часткове або повне погашення грошового зобов'язання.

Регулювання розрахункових відносин різних форм і видів в Україні здійснюється: [21]

- ЦК глава 74;

- ГК (ст. 341, ст.ст. 343-344),

- ЗУ від 23 вересня 1994 р. "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті",

- ЗУ від 6 липня 1995 р. "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" (в редакції Закону від 1 червня 2000 р.),

- ЗУ від 28 листопада 2002 р."Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму" (в редакції Закону від 18 травня 2010 р.),

- ЗУ "Про банки і банківську діяльність", "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг"

Підзаконні нормативні акти представлені:

- Указом Президента України від 12 червня 1995 р. № 436/95 "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки" (в редакції Указу від 11 травня 1999 р. № 491/99),

Також, актами Національного банку України, найголовнішими з яких є Інструкція про касові операції в банках України, затверджена постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 р. № 337, Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22, Інструкція про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2006 р. № 320. [9]

Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. № 637.

До документів судової практики з цього питання належить оглядовий лист Вищого господарського суду України від 26 липня 2002 р. № 01-8/870 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з розрахунками".

У загальному плані розрахунки за будь-що, за придбаний товар, виконані роботи, надані послуги тощо, можуть здійснюватися двома способами - за допомогою вартісного еквівалента , тобто грошей або за допомогою інших засобів, які не передбачають передачу грошових коштів. До останніх належать бартерні розрахунки, розрахунки векселями та іншими не грошовими засобами.

Загальновідомо, що обіг грошових коштів може здійснюватися шляхом передачі готівкою певної грошової одиниці - гривні, яка відповідно до ст. 192 ЦК України є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України та іноземній валюті, яка може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

У ст. З ЗУ "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" передбачено, що розрахунки існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках).[5]

Вибір відповідної форми розрахунків обумовлюється як волевиявленням сторін, учасників відповідних правовідносин, так і приписами закону і залежить від ряду чинників, а саме:

- виду діяльності суб'єкта;

- економічної доцільності;

- залежності від часу, протягом якого повинна здійснитися операція;

- правовий статус особи - платника і особи - одержувача грошових коштів.

Частиною 2 ст. 1087 ЦК України передбачено, що розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитись як у безготівковій, так і готівковій формах, за умови, що законом замість готівки встановлена інша форма розрахунків.[7]

Відповідно до ст. 51 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки відкривають та ведуть банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті.[3] Банківські розрахунки провадяться у готівковій та безготівковій формах згідно з правилами, встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України. Відносини учасників безготівкових розрахунків регулюються Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління НБУ від 21 січня 2004 р. № 22. Ця Інструкція встановлює загальні правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків. Правила інструкції поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а також на стягувачів, які здійснюють примусове списання (стягнення) коштів з рахунків цих учасників, та обов'язкові для виконання ними. [11]

Також, відповідно до ст. 1087 ЦК розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді.

Електронним документом є документ, інформація в якому представлена у формі електронних даних, включаючи відповідні реквізити документа, в тому числі й електронний цифровий підпис, який може бути сформований, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму чи на папері. (Стаття 4 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні").[5]

Об'єктом розрахункових відносин є певні дії, що вчиняються суб'єктами цих правовідносин, результатом яких є здійснення платежу шляхом переказу певної суми грошових коштів з рахунку платника на рахунок одержувача на підставі відплатності та еквівалентності товарних відносин.[16]

Таким чином, розрахункові відносини можна визначити як правовідносини суб'єктів цивільного обороту, об'єктом яких є певні правові дії, що спрямовані на виконання грошового зобов'язання шляхом сплати певної грошової суми готівкою або зарахування її в безготівковій формі на визначений відповідним суб'єктом рахунок.[23]

Для здійснення платежу банками застосовується певний інструментарій у формі розрахункових операцій.

Розрахунковою банківською операцією - є певна правова дія, що складається з комплексу техніко-юридичних засобів, спрямована на здійснення платежу з метою повного або часткового погашення грошового зобов'язання.

Сучасна система безготівкових розрахунків базується на принципах:

- вільного обрання учасниками цивільного обороту форм розрахунків і закріплення їх у договорах;

- невтручання банка в договірні відносини суб'єктів;

- здійснення платежів тільки за розпорядженням володільця рахунка;

- розгляд взаємних претензій відносно розрахунків між платником та одержувачем коштів без участі банка;

- відповідальності банка за несвоєчасне та невірне списання або зарахування коштів на рахунки клієнта.

Щодо форм розрахунків, як вже зазначалось розрізняють 2 форми: готівкові та безготівкові розрахунки, слід розглянути їх детальніше.[23]

Готівкова форма розрахунків. Порядок ведення касових операцій у національній валюті України підприємствами (підприємцями), а також окремі питання організації банками роботи з готівкою здійснюється на підставі Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління НБУ від 15 грудня 2004 р. № 637. [9]

Вимоги цього Положення не поширюються на:[9]

а) розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їх філії, що користуються імунітетом і дипломатичними привілеями;

б) представництва іноземних організацій і філій, які не здійснюють підприємницької діяльності.

Розрахунки готівкою юридичних осіб між собою та фізичними особами-підприємцями проводяться як за рахунок коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки, і здійснюються через касу відповідної особи з веденням касової книги встановленої форми.[23]

Готівка (готівкові кошти) - це грошові знаки національної валюти України, а саме:

- банкноти і монети, у тому числі обігові,

- пам'ятні та ювілейні монети, які є дійсними платіжними засобами.

Відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні готівковими розрахунками визнаються платежі готівкою підприємств (підприємців) та фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги), а також за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.[9]

При здійсненні операцій з розрахунків у готівковій або безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також уповноваженими банками та суб'єктами підприємницької діяльності, які виконують операції купівлі-продажу іноземної валюти, необхідно враховувати правила Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" від 6 липня 1995 р. Цей Закон визначає правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій (пристрій або програмно-технічний комплекс, в якому реалізовані фіскальні функції та який призначений для реєстрації розрахункових операцій при продажу товарів (наданні послуг), операцій з купівлі-продажу іноземної валюти та/або реєстрації кількості проданих товарів (наданих послуг).[4]

Організація роботи з готівкового обігу установами банків, порядок та механізм здійснення розрахунків у готівковій формі регулюються відповідно до Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління НБУ від 14 серпня 2003 р. № 337, та Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління НБУ від 15 грудня 2004 р. № 637.[12]

Безготівкові розрахунки - це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Безготівкові розрахунки здійснюються через банки та інші фінансові установи, у яких клієнтам відкриті відповідні рахунки.[16]

За змістом ст. 1088 ЦК (ст. 341 ГК, пункти 1.4, 1.13 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті) при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням: [21]

- платіжних доручень;

- акредитивів;

- розрахункових чеків (чеків);

- розрахунки за інкасо;

- інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Також допускається використання банківських платіжних карток, векселів та інших платіжних інструментів.

Отже, можна зробити висновок , що розрахунок у цивільному обороті - це певна правова дія особи, спрямована на часткове або повне погашення грошового зобов'язання. Зважаючи на те, що грошові кошти існують у готівковій формі - формі грошових знаків або у безготівковій формі - формі записів на рахунках у банках.

Таким чином, розрахунки мають 2 форми:

- розрахунки за готівкою (готівкові);

- безготівкові розрахунки.

З юридичної точки зору розрахунок розглядається, як певна правова дія, що є елементом зобов'язання однієї із сторін договору.

Вибір відповідної форми розрахунків обумовлюється як волевиявленням сторін, учасників відповідних правовідносин, так і приписами закону і залежить від ряду чинників, а саме:

- вид діяльності суб'єкта;

- економічної доцільності;

- залежності від часу, протягом якого повинна здійснитися операція;

- правового статусу особи - платника і особи - одержувача грошових коштів.



Розділ 2. Договір факторингу

Одним із нових договорів щодо надання послуг є договір факторингу.

Узагалі поняття факторинг від англійського “factoring” та від латинського “fаctor” - той, хто діє - це вид фінансових послуг, коли компанія-фактор здобуває у клієнтів право на стягнення боргів, частково сплачує клієнтам вимоги до їхніх боржників до настання терміну їх виплати боржниками; решту боргу фактор-компанія повертає клієнтам лише після повного погашення боргу боржниками за відрахуванням плати за надання цієї послуги. [24]

В нашій країні факторингові операції почали застосовуватися у 90-роки ХХ ст. в результаті запозичення світового досвіду фінансової діяльності.

Щодо історії розвитку договору факторингу, то в літературі переважає точка зору про те, що історичне коріння цього інституту сягає у далеке минуле.

Наприклад, О. С. Комаров стверджує, що ще в Месопотамії в III тисячолітті до нашої ери існували відносини між діловими та заможними людьми - аналог одного з сучасних видів фінансування, яке в цивільному праві дістало назву "факторинг". Виникнення факторингу в сучасному вигляді відносять до XVIII ст. і пов'язують з торговельною практикою Англії та її американських колоній.[24]

Сфера застосування договору факторингу є досить розповсюдженою внаслідок економічної вигідності: завдяки факторингу одні суб'єкти підприємництва (клієнти) набувають можливості залучати додаткові фінансові ресурси та зменшувати ризики невиконання контрагентами грошових зобов'язань, а інші (фактори) - розширюють сферу фінансових послуг, що ними надаються, і, відповідно, джерела одержання прибутку, або ж забезпечують виконання зобов'язань своїх боржників. Юридична природа договору факторингу є складною, оскільки він ґрунтується на положеннях про відступлення права вимоги за правочином (цесії). Крім того, йому властиві деякі ознаки інших договорів: кредитування, страхування, агентування (посередництва), застави, поруки, гарантії. Тому в літературі стверджують, що договір факторингу є змішаним договором.

Договір факторингу належить до цивільно-правових договорів. Оскільки в цьому договорі фінансування здійснюється із залученням механізму передачі права вимоги кредитора, до цих відносин можуть субсидіарно застосовуватися норми глави 47 ЦК, що містять загальні положення про заміну кредитора.

Таким чином, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). [7]

Слід зазначити, що договір факторингу є одним із цивільно-правових договорів, за яким можуть передаватися права вимоги кредитора (здійснюватися заміна кредитора в зобов'язанні).

На формування інституту факторингу в національній правовій системі значно вплинула сучасна міжнародна практика і, як результат її узагальнення, Конвенція УНІДРУА з міжнародних факторних операцій, яку було прийнято в м. Оттава, 1988 р, ця Конвенція регулює договори факторингу і відступлення права грошової вимоги.[1] До основних елементів договору факторингу належать: предмет договору, його суб'єкти, зміст договору, основні обов'язки сторін, відповідальність за порушення договору.[24]

Договір факторингу є:

- двостороннім (обидві його сторони набувають взаємних прав і обов'язків);

- реальним (якщо клієнт відступає право грошової вимоги та (або) фактор передає грошові кошти у розпорядження клієнта);

- може бути консенсуальним (коли обидві сторони лише зобов'язуються вчинити відповідні дії);

- відплатним (коли фактор виконує свої обов'язки за плату)

- або безвідплатним (коли договір факторингу спрямований на забезпечення виконання інших зобов'язань клієнта перед фактором).

Щодо предмету договору факторингу, розрізняють матеріальний предмет та юридичний. [24]

Матеріальний предмет договору факторингу становлять грошові вимоги клієнта до третьої особи, що випливають з надання товарів, виконання ним робіт чи надання послуг третій особі. При цьому законодавець особливо підкреслює, що грошові вимоги можуть бути як такими, за якими вже настав термін платежу, так і майбутніми, термін платежу за якими настане пізніше.

Юридичним предметом договору факторингу є дії сторін - надання фінансування під відступлення грошової вимоги.

Науковець В. Луць справедливо відзначає, що факторинг є універсальною системою фінансового обслуговування клієнтів.

Як правило, за договором факторингу фактор не тільки надає фінансування, але й пов'язані з цим різноманітні фінансові послуги, насамперед із ведення бухгалтерського обліку і пред'явлення до оплати рахунків за грошовими вимогами, що надходять.

Найчастіше договір факторингу є договором, що триває, свого роду факторинговим обслуговуванням, оскільки при однократності такого фінансування істотно знижується позитивний ефект використання конструкції факторингу. Певні особливості, пов'язані з предметом, властиві й суб'єктному складу договору факторингу.

Стосовно фактора законодавець зазначає, що цією стороною договору факторингу може бути банк та інша організація, яка може здійснювати банківські операції. Вочевидь, такі вимоги до фактора продиктовані специфікою його договірних обов'язків у факторингових відносинах.

Таким чином, фактор має право: [7]

1) наступного відступлення права грошової вимоги, якщо це допускається договором факторингу (ст. 1083 ЦК України);

2) на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги (ч. 1 ст. 1084 ЦК України);

3) на отримання винагороди у розмірі і порядку, передбачених договором.

Також, фактор зобов'язаний:

1) передати грошові кошти в розпорядження клієнта (ч. 1 ст. 1077 ЦК України);

2) надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, у випадку, коли відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу (ч. 2 ст. 1084 ЦК України). [7]

ЦК не містить якихось спеціальних вимог до клієнта. Водночас у світовій практиці клієнтом у факторингових операціях є, як правило, комерційні юридичні особи, а також фізичні особи-підприємці, оскільки факторинг, як уже відзначалося, є найзручнішим способом усунення дефіциту оборотних коштів для таких учасників підприємницького обороту.

Все ж таки, клієнт зобов'язаний: [7]

1) відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (ч. 1 ст. 1077 ЦК України);

2) сплатити факторові залишок боргу, якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги (ч. 2 ст. 1084 ЦК України).

При купівлі права грошової вимоги за договором факторингу клієнт має право вимагати від фактора сплати обумовленої договором суми коштів за відступлене право грошової вимоги. [24]

Боржник також має відповідні права та обов'язки. Відступлення клієнтом права грошової вимоги фактору означає для нього заміну кредитора подібно до цесії, тому за договором факторингу обов'язок боржника здійснити платіж первісному кредитору (клієнту) замінюється на обов'язок здійснити платіж новому кредитору (факторові).

Проте боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж (ч. 1 ст. 1082 ЦК України). Виконання боржником грошової вимоги факторові звільняє його від обов'язку перед клієнтом.

Отже, боржник має право:[7]

1) вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним (ч. 2 ст. 1082 ЦК України);

2) пред'явити до заліку свої грошові вимоги, що ґрунтуються на його договорі з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові, якщо фактор пред'явив боржнику вимогу здійснити платіж (ч. 1 ст. 1085 ЦК України);

3) вимагати від фактора повернення сум, сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, коли боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта:

- якщо фактор не виконав свого зобов'язання передати клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги;

- якщо фактор передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.

Однак, якщо боржник має право одержати суми, уже сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, безпосередньо від клієнта, то у разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним з боржником, останній не має права вимагати від фактора повернення цих сум (ст. 1086 ЦК України).

Фізичні особи (за винятком підприємців) зазвичай передають свої вимоги в межах договору купівлі-продажу прав вимоги (загального відступлення вимог). Щодо змісту договору факторингу, то ЦК містить цілу низку правових норм щодо факторингу, які істотно відрізняються від регулювання відступлення вимоги за іншими договорами.[7]

Як уже зазначалося, клієнту прямо надана можливість відступити фактору майбутню вимогу (ст. 1078 ЦК), що, безумовно, пов'язано з вимогами комерційного обороту.

Клієнта також наділено правом відступити вимогу й у тих випадках, коли це заборонено чи обмежено умовами договору між клієнтом і третіми особами (ст. 1080 ЦК).

Водночас із метою захисту інтересів третіх осіб, клієнт несе відповідальність перед боржником за порушення договірної умови, тобто має відшкодувати пов'язані з цим збитки.

Крім того, законодавець установив як загальне правило неприпустимість подальшого відступлення грошової вимоги, придбаної на підставі договору факторингу.

Однак з огляду на диспозитивний характер цього правила сторони можуть не дотримуватися його, передбачивши можливість відступлення вимоги в договорі факторингу про це йдеться у ст. 1083 ЦК. [7]

Відзначимо також, що ЦК установлює й деякі інші особливості договору факторингу. Зокрема клієнт відповідає перед фактором лише за чинність вимоги, що відступається.

Однак необхідно зауважити, що ст. 1081 ЦК дійсність вимоги пов'язує з двома обставинами:

· по-перше, клієнт повинен мати право на передачу грошової вимоги;

· по-друге, якщо клієнту в момент відступлення не відомі причини, з яких боржник має право не виконувати цю вимогу.

Таким чином, на фактора покладено додатковий ризик, оскільки змусити відповідати за не чинність грошової вимоги сумлінного клієнта вкрай обґрунтовано. При цьому договором можуть бути передбачені й інші умови відповідальності клієнта.

Відповідальність сторін договору факторингу за невиконання або неналежне його виконання визначається на основі загальних положень ЦК України про відповідальність за порушення грошових зобов'язань, а саме глава 51 та умов договору факторингу.

Припинення договору факторингу здійснюється на загальних підставах припинення зобов'язань. [7]

Отже, за своєю природою договір факторингу є своєрідним поєднанням кредитного договору (надання фінансування) і договору про надання послуг, тобто факторинг є фінансовою послугою і надавати її можуть лише фінансові установи, звичайні підприємства не мають на це прав.

До договору факторингу можуть субсидіарно застосовуватися норми ЦК про відступлення вимоги, якщо в цьому виникає потреба (прогалини в регулюванні факторингових відносин) і якщо норми про відступлення не суперечать суті правовідносин, що склалися між сторонами в рамках договору факторингу.

Загальновідомо, що юридичну сутність відносин факторингу складає поступка прав вимоги, тобто цесія. Справа в тому, що договори факторингу та цесії з великою ймовірністю можна прийняти один за інший. [26]

Схожість факторингу з цесією полягає в тому, що в обох випадках кредитор за договором поступається третій особі своїми вимогами до боржника. Таким чином, новий кредитор замінює попереднього кредитора в зобов'язанні в обсязі переданих йому прав. Крім того, за загальним правилом, в обох випадках первісний кредитор не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником вимоги, яка є предметом поступки.[22]

Зауважимо, що цйсія з латинського cessiф означає уступка, передача, тобто уступка, на платній основі, кредитором (цедент) свого права вимагати гроші чи інші цінності, на користь третьої особи (цесіонарій), до якої за договором про відступлення права вимоги (договір цесії) переходить визначений таким договором обсяг прав вимагати від дебітора виконання ним свого боргового зобовязання перед цесіонарієм, яке виникло в нього перед первісним кредитором (цедентом). Цесія -- це сам факт заміни особи у зобов'язанні, що виникає в силу укладення відповідного договору.[25]

Незважаючи на всю подібність факторингу і цесії все ж вони досить чітко розмежовуються та відрізняється.

Тож, наведемо основні відмінності договору факторингу від договору поступки права вимоги (цесії): [22]

1) факторинг і цесія відрізняються за своїм складом. Фактором може бути лише банк чи фінансова установа. При цесіонером же може бути будь-яка особа;

2) факторинг передбачає уступку права грошової вимоги. При цесії може бути поступлено, як право грошової вимоги так і не грошової;

3) договір факторингу є діючим незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону поступки права грошової вимоги. А при наявності в договорі між цедентом та боржником заборони на права поступки договір поступки права вимоги може бути визнано недійсним;

4) договір факторингу має більш складну правову природу в порівнянні з цесією, оскільки співвідноситься з відносинами позики чи кредиту. В договорі факторингу можуть бути умови про умови про надання фактором клієнту послуг, пов'язаних з грошовою вимогою, право якого поступається;

5) договір поступки права вимоги та договір факторингу відрізняються за формою договору. Договір поступки права вимоги укладається в тій же формі, що й договір, на основі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається іншому кредитору.

Таким чином, факторинг охоплює вужче коло правовідносин в порівнянні з цесією. Але в будь-якому випадку питання про притаманні ознаки того чи іншого договору правил договору факторингу необхідно вирішувати з врахуванням конкретних умов договору, і в залежності від цього визначати необхідність наявності спеціальної правосуб'єктності у його сторін, а також необхідність дотримання вимог законодавства про фінансові послуги.

Отже, можна зробити висновок, що договір факторингу належить до цивільно-правових договорів. Поняття договору факторингу закріплено у ст. 1077 ЦК таким чином, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Договір факторингу є: двостороннім, реальним, може бути консенсуальним (коли обидві сторони лише зобов'язуються вчинити відповідні дії), відплатним або безвідплатним.

Значний вплив на формування інституту факторингу в національній правовій системі відіграла сучасна міжнародна практика і, як результат її узагальнення, Конвенція УНІДРУА з міжнародних факторних операцій. Конвенція УНІДРУА регулює договори факторингу і відступлення права грошової вимоги.

За своєю природою договір факторингу є своєрідним поєднанням кредитного договору (надання фінансування) і договору про надання послуг, крім того, йому властиві деякі ознаки інших договорів: кредитування, страхування, агентування (посередництва), застави, поруки, гарантії.

Тому в літературі стверджують, що договір факторингу є змішаним договором і в багатьох випадках договір факторингу плутають з цесією, чого робити не слід.



Розділ 3. Окремі види безготівкових розрахунків

3.1 Форма, зміст і призначення в цивільному обороті платіжного доручення

Основний вид безготівкових розрахунків -- це розрахунки із застосуванням платіжних доручень.

Платіжне доручення - це розрахунковий документ, що містить вимогу отримувача безпосередньо до платника, сплатити суму грошей та доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної платником суми грошей зі свого рахунка на рахунок отримувача. Статтею 1089 ЦКУ передбачені загальні положення про розрахунки із застосуванням платіжних доручень.[15]

За дорученням платника банк зобов'язується на підставі платіжного доручення переказати певну грошову суму коштів, що розміщені на рахунку платника у цьому банку на визначений платником рахунок фізичної або юридичної особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.[7]

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами, а саме: [17]

- за фактично відвантажену або продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо);

- у порядку попередньої оплати, якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством або обумовлено в договорі;

- для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств;

- для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;

- для сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів або державних цільових фондів;

- в інших випадках відповідно до укладених договорів або чинного законодавства. Наприклад, якщо відкривається покритий акредитив, депонований у виконуючому банку, який не є банком-емітентом, то заявник крім заяви подає до банку-емітента платіжне доручення на перерахування коштів для бронювання їх у виконуючому банку.

Фізичні особи використовують платіжні доручення в разі перерахування коштів зі своїх поточних та вкладних (депозитних) рахунків згідно з режимом використання цих рахунків, що встановлений Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, без будь-яких підтверджувальних документів.[17]

В деяких випадках на практиці можуть виникнути відносини, пов'язані з переказом грошових коштів через банк особою, яка не має рахунка в цьому банку. У такому випадку застосовуються положення параграфа 2 глави 74 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, банківськими правилами або не випливає із суті таких відносин. Так, банк може прийняти від фізичної особи грошові кошти готівкою та на підставі платіжного доручення перерахувати їх на рахунок отримувача.[7]

В окремих випадках договір банківського рахунка може розглядатися як попередній договір, що передбачає умови щодо подальшого укладення, наприклад, договору кредитування рахунка, договору інкасації тощо.

Для розуміння правової природи правочинів за переказом та встановлення моменту виконання грошового зобов'язання слід враховувати строки проведення банківської операції щодо переказу.

Строки проведення переказу передбачені ст. 8 ЗУ "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні". Якщо кошти переказуються одержувачу, рахунок якого знаходиться в іншому банку, ніж рахунок платника, переказ виконується в строк до трьох операційних днів (операційний день - частина робочого дня банку або іншої установи платіжної системи, протягом якої приймаються від клієнтів документи на переказ і документи на відкликання).[5]

Тривалість операційного дня встановлюється банком або іншою установою платіжної системи самостійно та закріплюється в їх внутрішніх нормативних актах. Переказ, що здійснюється в межах одного банку (внутрішньобанківський переказ) виконується в строк, встановлений внутрішніми нормативними актами банку, але не може перевищувати двох операційних днів. Договором банківського рахунка можуть встановлюватися коротші строки, ніж визначені законом.

Крім строків, також важливим аспектом, який впливає на визначення характеру правочинів, дії яких спрямовані на здійснення операцій за платіжним дорученням, є розуміння природи грошових коштів, що переказуються. Відмінність безготівкових розрахунків від розрахунків готівкою лежить у площині співвідношення зобов'язальних та речових прав. Разом з тим, така відмінність нівелюється за допомогою певної правової фікції, яка ототожнює зарахування суми грошових коштів шляхом її обліку на відповідному рахунку з переданням коштів у готівковій формі.

Платіжне доручення платника приймається банком до виконання за умови, що сума платіжного доручення не перевищує суми грошових коштів, що облікована на особистому банківському рахунку платника, якщо інше не встановлено договором між платником і банком. [15]

Якщо йдеться про переказ грошей у безготівковій формі, то фактично та юридично платіжне доручення є таким собі інструментом, за допомогою якого реалізується право вимоги платника щодо розпорядження своїми майновими правами. Функція банку як послугонадавача у цьому випадку полягає у тому, щоб здійснити відповідну банківську операцію, яка носить технічно-юридичний характер.[14]

Технічний аспект процесу переказу полягає в необхідності банком здійснення обрахування, обліку, відображення сум грошових коштів на відповідних рахунках, а також встановлення, закріплення та відправлення за допомогою електронних засобів певного обсягу інформації, що містить кількісний та якісний склад щодо грошових сум, спрямованих для їх обліку на рахунку одержувача.[14]

Юридичний характер розрахункової операції щодо переказу коштів у безготівковій формі полягає у тому, щоб відповідно до положень нормативних актів забезпечити своєчасне та відповідно до розпорядження платника, та у повному обсязі зарахування сум грошових коштів, що призначаються для одержувача, на його рахунок (якщо рахунки платника та одержувача знаходяться в одному банку) або на кореспондентський рахунок банка-одержувача договору (якщо рахунки платника та одержувача знаходяться в різних банках). Кожен з правових елементів, які утворюють цілісне розрахункове зобов'язання, складається з окремих юридичних дій, що за своєю правовою природою є односторонніми правочинами.

Основні умови виконання банком платіжного доручення містяться в ст. 1090 ЦК України, відповідно до якої зміст і форма платіжного доручення та розрахункових документів, що подаються разом з ним, мають відповідати вимогам, встановленим законом і банківськими правилами.

Таким чином, розрахунковий документ - документ на паперовому носії, що містить доручення або вимогу про перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача. Розрахункові документи складаються на бланках, форми яких визначені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.[21]

В бланку платіжного доручення зазначаються такі відомості про платника та одержувача як: назва, код, найменування банків, коди банків, дебетний та кредитний рахунки, сума цифрами та прописом, зазначається також дата формування платіжного доручення та призначення платежу.

Порядок повернення банком клієнту оформлених ним розрахункових документів та супровідних документів визначається в договорі банківського рахунка.

При поверненні розрахункового документа банк, у день його надходження, має зробити на його зворотному боці напис про причину повернення документа без виконання (з обов'язковим посиланням на статтю закону України, відповідно до якої розрахунковий документ не може бути виконано, або пункт нормативно-правового акта Національного банку, який порушено) та зазначити дату його повернення (це засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа банку).[21]

Якщо на вимогу банку клієнт не надасть документи і відомості, що потрібні для з'ясування його особи, суті діяльності, фінансового стану, або навмисно надасть неправдиві відомості про себе, то банк повертає йому платіжне доручення без виконання. Банк, повертаючи таке платіжне доручення у день надходження, має зробити на його зворотному боці напис про причину повернення документа без виконання (з обов'язковим посиланням на ст. 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та на відповідний пункт Інструкції) та зазначити дату його повернення (це засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа банку).

У разі відмови виконати розрахунковий документ, оформлений клієнтом іншого банку чи органу державного казначейства, банк у день надходження документа має зробити на його зворотному боці напис про причину повернення документа без виконання (з обов'язковим посиланням на статтю закону України, відповідно до якої розрахунковий документ не може бути виконано, або пункт нормативно-правового акта Національного банку, який порушено), зазначити дату його повернення (це засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа банку) і не пізніше наступного робочого дня надіслати цей розрахунковий документ у банк чи орган державного казначейства, від якого він надійшов.[21]

Напис про причину повернення без виконання платіжної вимоги стягуюча на примусове списання, стягнення коштів засвідчують підписами керівник (його заступник) і головний бухгалтер (його заступник) банку або філії. У відділенні цей напис засвідчує підписом його керівник (у разі його відсутності - уповноважений працівник).

Банк не має права робити виправлення у платіжному дорученні клієнта, якщо інше не встановлено законом або банківськими правилами. Так, згідно з п. 24 розділу II Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті банк платника може робити в розрахункових документах виправлення реквізитів у разі:[11]

- часткового виконання розрахункового документа;

- зміни з ініціативи банку платника (у зв'язку з реорганізацією банку, зміною в банку системи обліку, виконанням банком вимог нормативно-правових актів Національного банку) номера рахунка платника, назви та коду банку платника.

Важливим аспектом при здійсненні безготівкових розрахунків є визначення моменту виконання грошового зобов'язання за платіжним дорученням. Банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну грошову суму банку одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні.[11]

Порядок проведення безготівкових розрахунків операцій передбачає, що банк платника приймає платіжне доручення до виконання протягом десяти календарних днів з дати його виписки. День оформлення платіжного доручення не враховується. Банк приймає до виконання платіжне доручення від платника за умови, що сума цього платіжного доручення не перевищує суму, яка є на його рахунку.

Статтею 31 ЗУ "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" передбачено порядок завершення переказу при неможливості виплати суми переказу. У разі неможливості здійснення банком одержувача виплати суми переказу, що має бути сплачена у готівковій формі, через неявку одержувача протягом тридцяти робочих днів з дня надходження цієї суми, банк одержувача зобов'язаний протягом трьох робочих днів переказати суму переказу ініціатору.[5] У разі неможливості здійснення банком одержувача виплати суми переказу через неявку одержувача протягом тридцяти робочих днів з дня надходження цієї суми ця банківська установа зобов'язана протягом трьох робочих днів ініціювати переказ відповідної суми на адресу ініціатора.

На вимогу клієнта банк повинен інформувати його про виконання платіжного доручення. Порядок оформлення та вимоги до змісту повідомлення про виконання банком платіжного доручення встановлюються законом, банківськими правилами або договором банківського рахунка.

Часткове або повне припинення грошового зобов'язання можливе лише за умови належного його виконання. Загальна норма ЦКУ передбачає, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Але виконання грошового зобов'язання на підставі платіжного доручення має свої особливості, які полягають у необхідності залучення обслуговуючих банків, вчинення певної кількості правочинів, встановлення місця виконання, що тим самим виходить за межі загальних правил.[7]

Якщо сторони основного договору (наприклад купівлі-продажу) мають свої поточні рахунки в різних банках, то безумовно при здійсненні між ними безготівкових розрахунків кожен з банків, що їх обслуговують, несуть відповідальність лише перед своїм клієнтом щодо належного проведення відповідної операції (банк платника здійснює переказ суми грошових коштів на кореспондентський рахунок банка одержувача, а банк одержувача - операцію щодо обліку на поточному рахунку одержувача грошової суми, переказаної на його кореспондентський рахунок). Хоч на перший погляд будь-яких вимог до банка одержувача щодо неналежного виконання ним зобов'язання платник не може пред'явити, та насправді платник до настання дати валютування може відкликати кошти.

Лист про відкликання коштів платник подає до свого банку, який того самого дня надає банку отримувача вказівку про повернення коштів. Банк отримувача, одержавши цю вказівку, цього самого дня перераховує кошти з відповідного рахунка на той самий рахунок у банку платника, з якого вони надійшли, якщо на час надходження вказівки кошти не зараховані на рахунок отримувача, та повідомляє отримувача про відкликання коштів платником.

Також слід звернути увагу на норму закону, що встановлює загальний порядок завершення переказу. Переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі. Банк, що обслуговує отримувача, зобов'язаний зарахувати суму переказу на рахунок отримувача в операційний день, дата якого збігається з датою валютування.[21]

Якщо сторони основного договору мають свої поточні рахунки в одному банку, то їх розрахункові відносини регулюються дещо інакше. Внутрішньобанківський переказ здійснюється в порядку, визначеному правилами банку. Проте моментом погашення грошового зобов'язання буде також момент зарахування суми грошових коштів на поточний рахунок одержувача.

Таким чином, ризик неналежного виконання розрахункового зобов'язання банком покладається на платника. Безготівкові розрахункові відносини ґрунтуються на певній кількості пов'язаних один з одним цивільними правочинами. Для використання в якості засобу платежу грошових коштів у безготівковій формі при виконанні зобов'язання за основним договором необхідною умовою є укладення особою договору банківського рахунка.

Але зміст договору банківського рахунка не передбачає всіх тих зобов'язань, що можуть виникнути в зв'язку з розпорядженнями клієнта.

За здійснення операції з виконання платіжного доручення клієнта відповідає банк. У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до правил, встановлених главою 51 ЦКУ, тобто на загальних підставах цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання.

Враховуючи положення статей 528 та 618 ЦК України, банк платника відповідає перед своїм клієнтом і в тому випадку, якщо платіжне доручення не виконано з вини виконуючого банку, який залучений до здійснення розрахунків. Спори, пов'язані із здійсненням банками переказу, розглядаються у судовому порядку.

...