Використання непрямих доказів у кримінальному судочинстві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Спеціальність 12.00.09 - Кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Використання непрямих доказів у кримінальному судочинстві України

Багрій Микола Васильович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу і криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України Нор Василь Тимофійович, Львівський національний університет імені Івана Франка завідувач кафедри кримінального процесу і криміналістики

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, Погорецький Микола Анатолійович, Служба Безпеки України, начальник Управління

кандидат юридичних наук, професор, Шибіко Василь Петрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри правосуддя

Захист відбудеться „6” квітня 2010 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 у Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 27

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 27

Автореферат розісланий „5” березня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат юридичних наук О.П. Кучинська

1. Загальна характеристика роботи

непрямий доказ судочинство слідчий

Актуальність теми. Питання теорії доказового права були і залишаються предметом особливої уваги дослідників на протязі всього періоду розвитку вітчизняної кримінально-процесуальної науки. Хоча усі докази мають однакову юридичну силу для вирішення завдань доказування, вони різні за своїм походженням, структурою і функціями в ході доказування. Одним з видів класифікації доказів є їх поділ на прямі та непрямі (побічні). Одні з них прямо і безпосередньо вказують на наявність чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню, а інші лише побічно, опосередковано.

Як свідчить аналіз судової практики, при збиранні (формуванні), перевірці та оцінці непрямих доказів трапляються значні труднощі. Так, за матеріалами вивчення близько 200 кримінальних справ, розглянутих судами Львівської та Хмельницької областей, при винесенні вироків суди неохоче застосовують непрямі докази. Досить часто трапляються випадки, коли суди, ігноруючи можливості використання непрямих доказів, не виносять вироки, а повертають справи на додаткове розслідування, мотивуючи це відсутністю достатньої доказової бази. Серед чинників, які зумовлюють таку ситуацію, вагоме місце займає відсутність єдиної науково розробленої методики використання непрямих доказів, предметно-галузевих узагальнень судової практики і розробки на їх основі практичних рекомендацій щодо можливостей оперування непрямими доказами.

Тривалий час дослідження доказів займало основну частину і найбільш питому вагу в теорії кримінального процесу. Проте охоплювалось, як правило, дослідження доказів «в цілому», без поділу їх на види. Так, у різні періоди минулого і сьогодення загальні наукові проблеми теорії доказів, їх різновиди досліджувались багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими, а саме: В.Д. Арсеньєвим, А.Р. Бєлкіним, Р.С. Бєлкіним, Т.В. Варфоломеєвою, А.М. Васильєвим, Л.Є. Владимировим, А.І. Вінбергом, В.П. Гмирком, В.Г. Гончаренком, М.М. Гродзинським, Ю.М. Грошевим, В.Я. Дороховим, А.Я. Дубинським, А.А. Ейсманом, В.І. Каменською, Л.М. Карнєєвою, Є.Г. Коваленком, В.О. Коноваловою, І.І. Котюком, В.К. Лисиченком, П.А. Лупинською, М.М. Михеєнком, Г.М. Міньковським, В.Т. Нором, С.В. Познишевим, М.А. Погорецьким, Р.Д. Рахуновим, С.В. Сліньком, С.М. Стахівським, М.С. Строговичем, В.М. Тертишніком, Л.Д. Удаловою, І.Я. Фойницьким, А.А. Хмировим, М.А. Чельцовим, М.П. Шаламовим, С.А. Шейфером, М.Є. Шумилом, М.Л. Якубом та іншими. Близько двохсот праць названих та інших вчених використані автором як вихідні науково-теоретичні основи при дослідженні обраної теми. Проте цілісного і комплексного аналізу використання непрямих доказів у вітчизняній кримінально-процесуальній доктрині спеціально (як окремий предмет) не проводилось.

Викладеним обумовлена актуальність, наукове і практичне значення дисертації, в якій теоретичні положення, обґрунтування, висновки та запропоновані рекомендації спрямовані на удосконалення методики використання непрямих доказів на досудовому розслідуванні, а також судовому вирішенні кримінальних справ, прийнятті на них законних, обґрунтованих та справедливих рішень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації входить у науково-дослідну проблематику кафедри кримінального процесу та криміналістики юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка „Проблеми вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України в умовах його реформування” (номер державної реєстрації 0106U011538) та затверджена Вченою радою Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 11/3 від 28 березня 2007 року). Тема схвалена відділенням кримінально-правових наук АПрН України (перелік тем дисертаційних досліджень за 2007 р., с. 127).

Мета і завдання дослідження. Наукова мета дослідження полягає у комплексному аналізі теоретико-методологічних питань, пов'язаних з поняттям, змістом, роллю і значенням непрямих доказів під час доказування у кримінальній справі. Прикладна мета - на підставі проведеного теоретичного дослідження, вивчення наявної практики використання непрямих доказів розробити для правозастосовників конкретні рекомендації, пов'язані з збиранням, перевіркою та оцінкою непрямих доказів під час доказування у кримінальній справі, а також внести пропозиції, спрямовані на удосконалення механізму кримінально-процесуального регулювання процесу доказування.

Теоретико-прикладний характер дисертаційного дослідження обумовив постановлення і вирішення таких основних завдань:

1) дослідження еволюції поглядів на питання про поняття непрямих доказів в науці вітчизняного та зарубіжного кримінального процесу;

2) з'ясування змісту непрямих доказів та їх місця при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ. При цьому необхідно з'ясувати такі питання як:

· можливість використання як непрямих доказів відомостей про „негативні обставини”;

· доцільність включення до непрямих доказів відомостей про поведінку обвинуваченого.

3) обґрунтування значення непрямих доказів як засобів опосередкованого встановлення обставин, що входять до предмету доказування при провадженні у кримінальній справі;

4) вивчення структури непрямих доказів;

5) встановлення закономірностей поєднання непрямих доказів, існування системи непрямих доказів та її видів;

6) виявлення процесуальних і тактичних особливостей збирання, перевірки та оцінки непрямих доказів, встановлення правил їх використання;

7) аналіз судової практики вирішення кримінальних справ з метою з'ясування недоліків використання непрямих доказів у практичній діяльності органів, що ведуть кримінальний процес.

Об'єктом дослідження є сукупність кримінально-процесуальних відносин, що виникають у процесі збирання, перевірки і оцінки непрямих доказів та їх процесуальних джерел при провадженні досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ.

Предметом дослідження є положення чинного КПК України та інших нормативно-правових актів, якими врегульовано порядок збирання (формування), перевірки та оцінки непрямих доказів та їх процесуальних джерел; теоретичні та практичні проблеми, пов'язані із застосуванням цих норм суб'єктами, які ведуть кримінальний процес.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження ґрунтується на положеннях діалектичної теорії про взаємозв'язок соціальних явищ і процесів, об'єктивні закономірності їх відображення і пізнання, а також на застосуванні загальнонаукових та спеціальних предметно-галузевих методів їх дослідження згідно з визначеними завданнями.

Із загальнонаукових методів автором використовувались наступні: порівняльно-правовий - для визначення сутності й співвідношення норм кримінально-процесуального законодавства України та інших держав щодо змісту понять “доказ” та “непрямий доказ”, їх місця в системі кримінально-процесуальної теорії доказів і аналізу опублікованих поглядів щодо їх тлумачення у процесуальній і криміналістичній літературі; конкретно-соціологічний - при опитуванні за спеціально розробленою анкетою слідчих прокуратури та органів МВС України з питань щодо можливості використання ними непрямих доказів в процесі безпосередньої діяльності, щодо місця та ролі непрямих доказів у доказуванні; статистичний - при аналізі матеріалів кримінальних справ, розглянутих судами Львівської і Хмельницької областей та вироблення на основі цього узагальнень щодо використання непрямих доказів при ухваленні вироків; формально-логічний - при аналізі змісту понять „доказ”, „непрямий доказ”, „система непрямих доказів” та при обґрунтуванні пропозиції щодо уточнення текстової конструкції ст. 65 чинного КПК України, а також введення ст. 66-1 КПК України, яка регулюватиме положення про перевірку доказів.

Обґрунтування окремих теоретичних положень, висновків та практичних рекомендацій, викладених у дисертаційному дослідженні, базуються на системному аналізі положень Конституції України, чинного галузевого законодавства, а також постанов Пленуму Верховного Суду України.

При роботі над дисертаційним дослідженням використані опубліковані праці вітчизняних та зарубіжних вчених з філософії, логіки, кримінального процесу, криміналістики, юридичної психології.

Емпіричну базу дослідження склали:

1) узагальнення результатів вивчення 196 кримінальних справ, розглянутих місцевими судами Львівської та Хмельницької областей за період 2007-2008 рр.;

2) узагальнені дані анкетування слідчих прокуратури та органів МВС України (всього опитано 70 слідчих).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дисертації вперше у сучасній вітчизняній науці кримінально-процесуального права на монографічному рівні з урахуванням положень теорії доказів, норм чинного КПК України та матеріалів судової практики здійснено комплексний аналіз специфіки використання непрямих доказів, обґрунтовано закономірності утворення системи непрямих доказів та особливості її формування, досліджено процесуальні і тактичні питання доказування за допомогою непрямих доказів під час розслідування та вирішення кримінальних справ.

До найважливіших теоретичних положень, висновків і практичних рекомендацій, викладених в рукописі дисертаційного дослідження належать наступні:

Вперше:

1) обґрунтувано положення про те, що критерієм поділу доказів на прямі та непрямі виступає ступінь безпосереднього чи опосередкованого відношення тієї чи іншої обставини, яка ними встановлюється до предмету доказування;

2) обґрунтована можливість використання „негативних обставин” як непрямих доказів при умові дотримання критеріїв оцінки, які пред'являються до всіх видів доказів;

3) визначено поняття „системи непрямих доказів” як достовірної, однозначної, структурованої, завершеної, узгодженої, інтегративної їх сукупності (множини), за допомогою якої уповноважені кримінально-процесуальним законом органи (особи) встановлюють конкретні обставини, які входять до предмету доказування, а також наведено її властивості та види, відображено структуру доказування за допомогою непрямих доказів.

Удосконалено:

1) на підставі критичного аналізу чинного кримінально-процесуального законодавства та опублікованих у юридичній літературі праць сформульовано визначення поняття „непрямий доказ” як інформації (відомостей про факти), на підставі якої у визначеному законом порядку особа, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) побічно (опосередковано) встановлюють наявність або відсутність обставин, які входять до предмету доказування, відношення яких до справи не очевидне і може бути виявлено лише під час глибокого аналізу їх природи, суті та співставлення з іншими такими ж обставинами та які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи;

2) обґрунтовано необхідність доповнення чинного КПК України ст. 66-1 „Перевірка доказів” та викласти її у такій редакції: „Всі докази, які збираються у кримінальній справі підлягають всебічній, повній і об'єктивній перевірці особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) шляхом їх аналізу, синтезу, співставлення з іншими доказами та збирання нових доказів”.

Набули подальшого розвитку положення щодо:

1) можливості використання деяких проявів поведінки обвинуваченого як непрямих доказів за умови неухильного дотримання вимог процесуального закону щодо їх перевірки та оцінки;

2) класифікації непрямих доказів з метою з'ясування особливостей їх збирання, перевірки та оцінки, а також правильності вибору шляхів їх використання;

3) основних тактичних прийомів оперування непрямими доказами при проведенні допиту обвинуваченого та свідка, слідчому огляді, відтворенні обстановки та обставин події та при проведенні експертизи, а також обґрунтування їх положеннями із слідчої та судової практики;

4) правилам використання непрямих доказів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки і пропозиції, пов'язані із особливостями збирання, перевірки, оцінки і використання непрямих доказів при провадженні досудового слідства та вирішенні кримінальних справ судом є певним внеском у розвиток науки кримінально-процесуального права та криміналістики. Вони поглиблюють теоретичні знання про непрямі докази та допоможуть правоохоронним органам і судам у їх діяльності щодо доказування у кримінальних справах.

Отримані результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:

- у науково-дослідній сфері: положення, які містяться у дисертації можуть бути підґрунтям для подальших наукових досліджень проблем доказів та їх процесуальних джерел у сучасних умовах;

- у правотворчій діяльності: в процесі вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства та завершенні роботи над проектом Кримінально-процесуального кодексу України;

- у правозастосовній сфері: запропоновані висновки і практичні рекомендації спрямовані на вдосконалення практичної діяльності органів досудового розслідування у роботі з непрямими доказами, їх збиранням (формуванням), перевіркою та оцінкою, а також суддів (судів) при ухваленні відповідних процесуальних рішень;

- у навчальному процесі: для написання підручників, навчальних посібників, довідкової та методичної літератури, при викладанні відповідних навчальних дисциплін з курсів “Кримінальний процес” та “Криміналістика”, а також викладанні спецкурсу “Теорія і практика доказів і доказування у кримінальному процесі” та інших;

- у правовиховній сфері: висновки і пропозиції, що містяться в дисертаційному дослідженні, можуть слугувати теоретико-прикладними матеріалами роботи з підвищення фахового рівня слідчих прокуратури та органів МВС України, а також суддів.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана на кафедрі кримінального процесу і криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення дослідження оприлюднено у повідомленнях на 7-ми науково-практичних конференціях, три з яких міжнародні: “Формування правової держави в Україні. Проблеми і перспективи” (Тернопіль, 2007 р.); “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, 2007 р.); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2008 р.); “Формування правової держави в Україні. Проблеми і перспективи” (Тернопіль, 2008 р.); “Право та економіка: генезис, сучасний стан та перспективи розвитку” (Одеса, 2008 р.); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2009 р.); „Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку” (Луцьк, 2009 р.).

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладені у п'яти одноособових наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визнані ВАК України фаховими для спеціальності „Правознавство”, а також у семи тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Структура роботи обумовлена метою, завданнями та предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, десяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації - 217 сторінок, в тому числі список використаних джерел з 206 найменувань на 17-и сторінках та 2 додатки на 9-и сторінках.

2. Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, його науково-теоретичну базу, зв'язок роботи з науковими планами та програмами, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано положення, які містять елементи наукової новизни, окреслено практичне значення дисертації, кількість публікацій, а також апробацію результатів і структуру роботи.

Розділ 1 «Загальна характеристика непрямих доказів та їхнє значення при доказуванні у кримінальній справі» складається з трьох підрозділів і присвячений загальнотеоретичним проблемам щодо визначення поняття непрямих доказів, з'ясування їхнього змісту, а також ролі та місця при доказуванні у кримінальній справі.

У підрозділі 1.1. «Еволюція поглядів на поняття доказів та їхній зміст» наведено та проаналізовано основні концепції щодо поняття „доказ”, які опубліковані як у вітчизняній, так і зарубіжній кримінально-процесуальній літературі. На підставі наукового аналізу існуючих поглядів вчених автором обґрунтовується висновок про те, що доказ є інформацією, яка відображається у вигляді відомостей про факти. Автором підтримується точка зору, відповідно до якої докази можуть виступати лише засобом встановлення наявності чи відсутності обставин, які підлягають доказуванню при провадженні у кримінальній справі. Відповідно, доказом у кримінальній справі є інформація (відомості про факти), на підставі якої у визначеному законом порядку, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) встановлюють наявність чи відсутність обставин, які підлягають доказуванню, і яка встановлюється за допомогою процесуальних джерел доказів з метою встановлення істини.

Підрозділ 1.2. «Поняття непрямих доказів у кримінальному судочинстві та їхнє місце при доказуванні у кримінальній справі» присвячено проблемам, пов'язаних з визначенням поняття непрямих доказів, можливостей використання як непрямих доказів т.з. „негативних обставин” та відомостей про поведінку обвинуваченого. Автор обґрунтовує думку про те, що критерієм поділу доказів на прямі та непрямі виступає ступінь безпосереднього чи опосередкованого відношення тієї чи іншої обставини до предмету доказування. З огляду на це, непрямі докази - це інформація (відомості про факти), на підставі якої у визначеному законом порядку особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) побічно (опосередковано) встановлюють наявність або відсутність обставин, які входять до предмету доказування, відношення яких до справи не очевидне і може бути виявлено лише під час глибокого аналізу їх природи, суті та співставлення з іншими такими ж обставинами та які мають значення для правильного вирішення справи. Підтримується позиція, згідно якої деякі прояви поведінки обвинуваченого можуть у своїй сукупності набувати значення непрямих доказів за умови неухильного дотримання вимог процесуального закону щодо перевірки та оцінки доказів, а також бути підставою для обґрунтованого висновку про винність обвинуваченого та інших обставин, що входять до предмету доказування у конкретній кримінальній справі. Автор вважає за можливе використання „негативних обставин” як непрямих доказів за умови дотримання критеріїв оцінки, які пред'являються до всіх видів доказів.

У підрозділі 1.3. «Значення непрямих доказів при доказуванні у кримінальній справі» на підставі аналізу матеріалів кримінальних справ та узагальнення результатів анкетування практичних працівників прокуратури та МВС України обґрунтовується положення про важливу роль непрямих доказів при доказуванні у кримінальних справах. Висловлюється думка про те, що значення непрямих доказів визначається не кількісними характеристиками, а якісним відображенням їх змісту, що дає можливість встановити обставини, які входять до предмету доказування. У роботі обґрунтовано положення про те, що значення непрямого доказу може змінюватися в залежності від об'єму інформації, яку він містить і ролі цієї інформації в доказуванні. В силу різних причин суб'єкт доказування не завжди може отримати відразу весь об'єм інформації, яка міститься в доказі. Об'єм отриманої інформації і визначає те значення, яке набуває доказ.

Розділ 2 «Система, форми та види непрямих доказів» складається з трьох підрозділів, які присвячені аналізу системи непрямих доказів та її видів, дослідженню питання про форми зв'язків у доказуванні за допомогою непрямих доказів та проблемам класифікації непрямих доказів.

Підрозділ 2.1. «Система непрямих доказів та її види» містить положення, присвячені дослідженню системи непрямих доказів, її властивостей, структури та видів. За допомогою сукупності доказів можна встановити обставини справи з необхідною всебічністю, повнотою та об'єктивністю лише в тому випадку, коли вона створює систему, здатну достовірно встановити всі елементи предмету доказування у конкретній кримінальній справі. Вперше наводиться визначення поняття системи непрямих доказів, під якою він розуміє достовірну, однозначну, структуровану, завершену, узгоджену, інтегративну сукупність (множину) непрямих доказів, за допомогою якої уповноважені кримінально-процесуальним законом органи (особи) встановлюють конкретні обставини, які входять до предмету доказування. Відповідно до цього наводяться властивості системи непрямих доказів, якими є повнота, достовірність, надійність, узгодженість, однозначність, завершеність, єдність (інтегративність) її елементів, за допомогою яких забезпечується ефективність її використання при доказуванні у кримінальній справі, а також здатність встановлювати обставини предмету доказування.

У названому підрозділі досліджуються питання, пов'язані з аналізом структури системи непрямих доказів. Автор вважає, що схематично відобразити структуру системи непрямих доказів можна наступним чином: непрямий доказ - проміжний факт - обставина, яка входить до предмету доказування. З врахуванням того, що практично використання непрямих доказів є багатоступеневим процесом, при цьому одні встановлені відомості можуть слугувати основою для встановлення інших, відзначається, що звичайно „загальна” система непрямих доказів є сукупністю більш простих систем, взаємопов'язаних між собою. Своєю чергою, кожна проста система також може складатися із декількох елементарних систем і т.д. Триває цей процес до тих пір, поки не будуть встановлені найбільш дрібні, неподільні факти, які не потребуватимуть доведення і виступатимуть „атомарними” елементами системи непрямих доказів. Саме вони лежать в основі цієї системи.

В залежності від способу поєднання непрямих доказів як між собою, так і з предметом доказування, специфіки тих обставин, які встановлюються з їх допомогою, виділяються наступні види систем непрямих доказів: послідовні, підкріплюючі, виключення несумісних фактів, субсидіарні, допоміжні.

Підрозділ 2.2. «Форми зв'язків у доказуванні за допомогою непрямих доказів» містить аналіз зв'язків непрямих доказів як між собою, так і з предметом доказування, що є необхідною умовою використання останніх при доказуванні у кримінальній справі. Обґрунтовується думка, що встановлення конкретних форм зв'язків у системі непрямих доказів відіграє вирішальну роль при оперуванні ними, забезпечує єдність непрямих доказів та можливість встановлення з їх допомогою обставин предмету доказування.

З огляду на різноманітність непрямих доказів, особливостей природи кожного з них виділяються наступні форми зв'язків непрямих доказів: сутнісний, генетичний, функціональний, хронологічний (часовий), просторовий (локальний), кореляційний, індивідуалізуючий (об'ємний), конкурентний, виключний.

Встановлення тієї чи іншої форми зв'язку непрямих доказів допомагає слідчому пов'язати деталі розслідуваного ним злочину, встановити ті закономірності, які сприятимуть всебічному, повному та об'єктивному дослідженню ним всіх обставин справи.

Підрозділ 2.3. «Класифікація непрямих доказів» містить положення, присвячені поділу непрямих доказів на види за певними класифікаційними ознаками. Обґрунтовується позиція, згідно якої речові докази можуть виступати і як прямі докази, і як непрямі, в залежності від обставин конкретної кримінальної справи та предмету доказування у ній.

Пропонується наступна класифікація непрямих доказів.

1. В залежності від елементів предмету доказування непрямі докази поділяються на ті, які встановлюють: а) наявність чи відсутність передбаченого кримінальним законом складу суспільно небезпечного діяння (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення); б) винуватість чи невинуватість особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння, форму вини, мотив і мету цього діяння; в) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання; г) обставини, що характеризують особу обвинуваченого (вік, сімейний стан, працездатність, стан здоров'я тощо); д) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; е) причини злочину та умови, що сприяли його вчиненню.

2. В залежності від характеру фактів, які встановлюються, непрямі докази поділяються на ті, які встановлюють позитивні факти (наявність тієї чи іншої суттєвої для даної кримінальної справи обставини) та ті, які встановлюють негативні (заперечувальні) факти (відсутність певної обставини, існування якої припускалось).

3. В залежності від структури доказування проміжного факту, непрямі докази поділяються на двохступеневі, трьохступеневі, багатоступеневі.

4. В залежності від того, чи встановлюється за допомогою непрямих доказів зміст доказуваної обставини, вони поділяються на предметні та допоміжні (субсидіарні).

5. В залежності від виду системи, до якої вони входять, непрямі докази поділяються на послідовні, підкріплюючі, субсидіарні, накопичувальні, виключення несумісних фактів, допоміжні.

6. В залежності від часу їх виникнення непрямі докази поділяються на: а) ті, які передували вчиненню злочину; б) які виникли під час безпосереднього вчинення злочину; в) ті, які виникли після вчинення злочину.

Незважаючи на певну дискусійність деяких положень запропонованої класифікації, їй все ж притаманні визначальні системоутворюючі ознаки, і, в першу чергу, універсальність стосовно методів дослідження. Зазначена класифікація дозволяє розмежувати різні за своєю природою види непрямих доказів, що створює необхідні умови для їх використання під час доказування у кримінальних справах.

Розділ 3 «Процесуальні і тактичні питання доказування за допомогою непрямих доказів. Правила використання непрямих доказів» складається з чотирьох підрозділів та присвячений процесуальним і тактичним особливостям збирання, перевірки непрямих доказів, їх оцінки, а також правилам використання непрямих доказів.

У підрозділі 3.1. «Процесуальні питання збирання та перевірки непрямих доказів» міститься дослідження процесуальних особливостей збирання та перевірки непрямих доказів.

В роботі обґрунтовується необхідність внесення в чинний КПК України статті 66-1 „Перевірка доказів” та пропонується викласти її в такій редакції: „Всі докази, які збираються у кримінальній справі підлягають всебічній, повній і об'єктивній перевірці особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) шляхом їх аналізу, синтезу, співставлення з іншими доказами та збирання нових доказів”. Відстоюється положення про те, що елементами перевірки непрямих доказів є визначення надійності їхніх джерел, виявлення законності способів їх отримання, якісна інтерпретація змісту.

Дисертант обґрунтовує тезу про те, що характер, направленість, об'єм перевірки непрямих доказів, різноманіття застосовуваних при цьому методів не залежать від довільних переконань (угляду) слідчого, а визначаються об'єктивними факторами: особливостями розслідуваного злочину; кількістю і якістю зібраних доказів, пов'язаних з доказом, який перевіряється; співвідношенням відомих і презюмованих у справі фактів, їх характером, місцем і значенням для встановлення істини у справі; об'ємом встановлених і невстановлених зв'язків цих фактів з іншими фактами та обставинами.

Способами перевірки непрямих доказів, на думку автора, є: аналіз і дослідження кожного доказу по суті, співставлення їх як між собою, так і з прямими доказами, а також виявлення нових доказів.

Підрозділ 3.2.»Тактичні питання збирання та перевірки непрямих доказів» складається з двох пунктів. У пункті 3.2.1. «Значення слідчих версій у тактиці збирання та перевірки непрямих доказів» досліджуються проблеми, що стосуються висунення та перевірки слідчих версій з метою з'ясування особливостей тактики і методики розслідування, пов'язаних з оперуванням непрямими доказами.

Обґрунтовується положення, згідно якого, здійснюючи перевірку версій, слідчий повинен проаналізувати та дослідити зміст кожного непрямого доказу, який входить до конкретної версії та співставити його з іншими непрямими доказами, які входять як до цієї версії, так і до інших, ним висунутих. Формулюється висновок про те, що результатом перевірки версій є побудова окремої достовірної системи непрямих доказів, яка безпосередньо підтверджує лише одну версію з числа всіх, побудованих у конкретній кримінальній справі, і яка відкидає всі інші системи версій, а отже і виключає будь-яке інше пояснення обставин вчинення злочину.

На підставі наведеного аналізу викладених у процесуальній та криміналістичній літературі позицій, які стосуються слідчих версій, обгрунтовується висновок про те, що на початковому етапі розслідування при побудові версій за допомогою непрямих доказів трапляються дві найпоширеніші помилки: по-перше, це ситуація, коли слідчий не бере до уваги інформацію, яка може бути використана як непрямий доказ; по-друге, коли слідчий переоцінює одержану інформацію, надає їй значення прямого доказу, а це, своєю чергою, порушує всю структуру доказування і призводить до негативних наслідків. У пункті 3.2.2. «Особливості тактики збирання та перевірки непрямих доказів під час проведення окремих слідчих дій» наведено основні тактичні прийоми оперування непрямими доказами під час проведення допиту свідка і обвинуваченого, слідчого огляду, відтворення обстановки і обставин події, проведення експертизи.

Обґрунтовується позиція, згідно якої не лише виявлення, але і не виявлення слідів може мати значення непрямого доказу, а тому при огляді необхідно встановити чи могли (з точки зору певної версії та виходячи з характеру даної місцевості чи об'єкта), та чи повинні були залишитися на тому чи іншому об'єкті сліди і які саме. В результаті проведеного дослідження автор доходить висновку про те, що ймовірний висновок експерта не є джерелом доказів у кримінальному судочинстві, але окремі відомості, викладені у ньому можуть мати значення непрямих доказів за умови встановлення їх достовірності та якщо вони узгоджуються з іншими непрямими доказами у справі.

У підрозділі 3.3. «Особливості оцінки непрямих доказів» проводиться аналіз непрямих доказів під кутом зору їх належності, допустимості, достатності та достовірності.

Обстоюється думка про те, що процес доказування непрямими доказами проходить у два етапи: на першому етапі встановлюється зв'язок непрямих доказів між собою в рамках конкретної підсистеми, кінцевою метою яких є встановлення „проміжних” фактів; на другому етапі встановлюється зв'язок між „проміжними” фактами та обставинами, які складають предмет доказування. Саме встановлення зазначених зв'язків складає суть належності непрямих доказів. Обґрунтовується положення про те, що перехід від ймовірності до достовірності в доказуванні непрямими доказами можливий лише завдяки фактору системності, наявності зв'язків між компонентами системи - непрямими доказами та „проміжними фактами”.

Формулюється висновок про те, що визначення достатності непрямих доказів передбачає з'ясування питання про те, який об'єм відповідного елемента предмету доказування „заповнює” той чи інший „проміжний” факт з одного боку, та чи складає їх сукупність необхідну фактичну підставу для висновку про наявність всіх обставин, які підлягають доказуванню (тобто чи встановлює система „проміжних” фактів з достатньою повнотою елементи предмету доказування), - з іншого.

У підрозділі 3.4. «Правила використання непрямих доказів» проаналізовано і доповнено основні правила, які необхідно застосовувати при оперуванні непрямими доказами з метою їх ефективного використання під час доказування у кримінальній справі.

З врахуванням наявних позицій, викладених в процесуальній та криміналістичній літературі та деяких авторських положень, наводяться основні правила використання непрямих доказів у кримінальному судочинстві, які полягають в наступному: 1) необхідно встановити з повною достовірністю кожен непрямий доказ в рамках конкретної підсистеми, а також кожен „проміжний факт”, на який направлена ця підсистема непрямих доказів; 2) необхідно встановити всі можливі форми зв'язку непрямих доказів з обставинами предмету доказування; 3) у кожній кримінальній справі повинні бути встановлені всі відомості, які можуть мати значення непрямих доказів, а для цього повинні бути зібрані та перевірені всі ті джерела, з яких ці відомості отримуються; 4) всі непрямі докази, які можуть бути покладені в основу вироку суду, повинні бути наділені ознаками системи, тобто бути належним чином впорядкованими та володіти властивостями цієї системи, підтверджувати або спростовувати ту чи іншу обставину, яка належить до предмету доказування у конкретній кримінальній справі; 5) необхідно встановити наявність об'єктивного зв'язку між „проміжними фактами” та обставинами предмету доказування; 6) слід враховувати зв'язки непрямих доказів не лише між собою, але й з іншими доказами (прямими), наявними у кримінальній справі.

Висновки

У дисертації наведені теоретичне узагальнення наявних та авторських положень щодо використання непрямих доказів у кримінальному судочинстві України. Основні висновки дисертаційного дослідження полягають у наступному:

1) непрямі докази - це інформація (відомості про факти), на підставі якої у визначеному законом порядку особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) побічно (опосередковано) встановлюють наявність або відсутність обставин, які входять до предмету доказування, відношення яких до справи не очевидне і може бути виявлено лише під час глибокого аналізу їх природи, суті та співставлення з іншими такими ж обставинами та які мають значення для правильного вирішення справи. Докази та їх джерела створюють нерозривну єдність і співвідносяться як інформація та її джерела. Критерієм поділу доказів на прямі та непрямі є ступінь безпосереднього чи опосередкованого відношення тієї чи іншої обставини до предмету доказування;

2) система непрямих доказів - це достовірна, однозначна, структурована, завершена, узгоджена, інтегративна їх сукупність (множина), за допомогою якої уповноважені кримінально-процесуальним законом органи (особи) встановлюють конкретні обставини, які входять до предмету доказування. Структура системи непрямих доказів має трьохступеневий характер. ЇЇ можна схематично відобразити наступним чином: непрямий доказ - проміжний факт - обставина, яка входить до предмету доказування;

3) кримінально-процесуальний закон (КПК України) доцільно доповнити ст. 66-1 „Перевірка доказів” у такій її редакції: „Всі докази, які збираються у кримінальній справі та їх джерела підлягають всебічній, повній і об'єктивній перевірці особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) шляхом їх аналізу, синтезу, співставлення з іншими доказами та збирання нових доказів”;

4) результатом перевірки версій є побудова окремої достовірної системи непрямих доказів, яка безпосередньо підтверджує лише одну версію з числа всіх, побудованих у конкретній кримінальній справі, яка відкидає всі інші системи версій, а отже і виключає будь-яке інше пояснення обставин вчинення злочину. Не лише виявлення, але й не виявлення слідів може мати значення непрямого доказу, а тому при огляді необхідно встановити чи могли (з точки зору певної версії та виходячи з характеру даної місцевості чи об'єкта), та чи повинні були залишитися на тому чи іншому об'єкті сліди і які саме;

5) ймовірний висновок експерта не є джерелом доказів у кримінальному судочинстві, але окремі відомості, викладені у ньому можуть мати значення непрямих доказів при умові встановлення їх достовірності та якщо вони узгоджуються з іншими непрямими доказами у справі;

6) процес доказування непрямими доказами проходить у два етапи: на першому етапі встановлюється зв'язок непрямих доказів між собою в рамках конкретної системи, кінцевою метою яких є встановлення „проміжних” фактів; на другому етапі встановлюється зв'язок між „проміжними” фактами та обставинами, що складають предмет доказування. Саме встановлення зазначених зв'язків складає суть належності непрямих доказів. Перехід від ймовірності до достовірності в доказуванні непрямими доказами можливий лише завдяки фактору системності, наявності зв'язків між компонентами системи - непрямими доказами та „проміжними” фактами. Визначення достатності непрямих доказів передбачає з'ясування питання про те, який об'єм відповідного елемента предмету доказування „заповнює” той чи інший „проміжний” факт з одного боку, та чи складає їх сукупність необхідну фактичну підставу для висновку про наявність всіх обставин, що підлягають доказуванню (тобто чи встановлює система „проміжних” фактів з достатньою повнотою елементи предмету доказування), - з іншого;

7) для застосування правил використання непрямих доказів необхідно встановити: а) чи відібрана інформація є доказом, тобто чи містить вона відомості, на основі яких у встановленому законом порядку наділені процесуальним законом суб'єкти встановлюють наявність чи відсутність обставин, які входять до предмету доказування у кримінальній справі; б) чи ця інформація (відомості) безпосередньо вказує на обставини предмету доказування чи опосередковано (тобто чи є ця інформація прямим чи непрямим доказом);

8) при оперуванні непрямими доказами доцільно застосовувати наступні правила: 1) необхідно встановити з повною достовірністю кожен непрямий доказ в рамках конкретної підсистеми, а також кожен „проміжний факт”, на який направлена ця підсистема непрямих доказів; 2) необхідно встановити всі можливі форми зв'язку непрямих доказів з обставинами предмету доказування; 3) у кожній кримінальній справі повинні бути встановлені всі відомості, які можуть мати значення непрямих доказів, а для цього повинні бути зібрані та перевірені всі ті джерела, з яких ці відомості отримуються; 4) всі непрямі докази, які можуть бути покладені в основу вироку суду, повинні володіти ознаками системи, тобто бути належним чином впорядкованими та володіти властивостями цієї системи, підтверджувати або спростовувати ту чи іншу обставину, яка відноситься до предмету доказування у конкретній кримінальній справі; 5) необхідно встановити наявність об'єктивного зв'язку між „проміжними фактами” та обставинами предмету доказування; 6) слід враховувати зв'язки непрямих доказів не лише між собою, але й з іншими доказами (прямими), наявними у кримінальній справі.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Багрій М.В. Форми зв'язків у системі непрямих доказів при доказуванні у кримінальній справі / М.В. Багрій // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2007. - Випуск 45. - С. 206-212.

2. Багрій М.В. Непрямі докази та негативні обставини: до питання співвідношення і значення при розслідуванні у кримінальній справі / М.В. Багрій // Право України. - 2008. - №6. - С. 134-137.

3. Багрій М.В. Класифікація непрямих доказів у кримінальному процесі України / М.В. Багрій // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2008. - Випуск 47. - С. 226-232.

4. Багрій М.В. Особливості оцінки непрямих доказів у кримінальному процесі України / М.В. Багрій // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. - 2008. - Випуск 11. - С. 287-290.

5. Багрій М.В. Значення слідчих версій у тактиці збирання та перевірки непрямих доказів у кримінальному судочинстві України / М.В. Багрій // Науковий часопис Хмельницького університету регіонального управління та права „Університетські наукові записки”. - 2009. - № 1-2. - С. 296-301.

6. Багрій М.В. Непрямі докази у кримінальному судочинстві: до питання визначення поняття / М.В. Багрій // Формування правової держави в Україні. Проблеми і перспективи: Тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Тернопіль, 13 квітня 2007 року. - Тернопіль, 2007. - С. 152-155.

7. Багрій М.В. Структура доказування за допомогою непрямих доказів / М.В. Багрій // Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. ст. за матеріалами IV Міжнародної науково-практичної конференції, м. Луцьк, 2007 р., 1-2 червня: У 2-х т. / Уклад. Т.Д. Климчук, І.М. Якушев. - Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. Ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. - Т. 2. - С. 140-142.

8. Багрій М.В. Система непрямих доказів та її види / М.В. Багрій // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали XIV регіональної науково-практичної конференції 6-7 лютого 2008 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2008. - С. 304-307.