Державне управління освітою в Україні: становлення та розвиток (ІХ – початок ХХ століття)

Детально проаналізована реалізація програми політичних, соціальних і освітніх реформ в імперії, проголошеної Леопольдом ІІ під впливом Французької революції, зокрема, декрету про реформу публічного виховання (квітень 1790 р.). Зазначена важливість ідеї автономії шкіл, створення умов для участі учителів у шкільних справах та обговоренні питань навчання та виховання і створення з цією метою вчителями шкіл, професорами гімназій і факультетів колегій, що мали визначене коло компетенції. У свою чергу представники колегій утворювали для управління освітою спеціальний виборний орган - Консес, заснований на ідеї автономії. У Галичині до складу Консесу входили ректор університету, по одному представнику від кожного факультету університету та одному представнику від усіх гімназій і головних шкіл.

У четвертому розділі - „Еволюція державного управління освітою в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст.” - визначено основні тенденції розвитку державного управління освітою в цей період. Підкреслено, що перша половина ХІХ ст. позначилася подальшим розвитком системи державного управління освітою в Україні. Це було пов'язане із здійсненням у цей період освітніх реформ, реформ державного управління в Російській імперії, до складу якої входили українські наддніпрянські землі. Досліджена освітня реформа 1803-1804 рр., що проводилася в загальному руслі реформ початку царювання Олександра І. З метою зміцнення вищого і центрального державного апарату, більш тісного зв'язку місцевих і станових установ з центром, посилення одноначальності в керівництві державою Маніфестом “Про створення міністерств” від 8 вересня 1802 р. застарілі колегії замінювались новими вищими виконавчими органами на європейський зразок - міністерствами, у тому числі створювалося міністерство народної освіти, визначалися його основні функції й обов'язки. У результаті на зміну променевій системі управління, що панувала у XVIII ст., прийшло галузеве управління з лінійною системою відомчого підпорядкування кожної установи певному міністерству. В основу організації кожного міністерства покладався принцип одноначальності. Міністр призначався імператором, був відповідальним перед ним, безпосередньо керував дорученими йому ділянками.

Проаналізовано основні принципи державної системи народної освіти та управління нею, визначені у “Статуті університетів Російської імперії” та “Статуті навчальних закладів, підвідомчих університетам” від 5 листопада 1804 р. Установлено, що Російська імперія, здійснюючи освітню реформу, обрала континетальну модель державного управління освітою. Автори реформи 1803-1804 рр., розробляючи її основні засади, досить уважно підійшли до запозичення кращого європейського досвіду у сфері освіти. Так, стосовно структури системи освіти в основу реформи були покладені ідеї проекту Жана Антуана Кондорсе, у розбудові системи державного управління освітою був використаний досвід Едукаційної комісії Речі Посполитої, при організації університетів був запозичений як досвід Німеччини щодо організації їх внутрішнього життя, так і Франції - щодо принципів організації навчального процесу. У підсумку синтезу з уже існуючою практикою вдалося створити досить ефективну систему освіти.

Зокрема, було запроваджено суворо централізоване, ієрархічне керівництво, яке передбачало пряму залежність нижчих ланок системи освіти від вищих: парафіяльні училища підпорядковувались доглядачу повітового училища, повітові училища губернії - директору гімназії, гімназії - ректору університету, університет - попечителю навчального округу, попечитель - міністру народної освіти, а останній - безпосередньо верховній владі. Уся Росія поділялась на шість навчальних округів на чолі з попечителем, який одночасно був членом Головного правління училищ, куратором університету і начальником усіх навчальних закладів округу. Попечителі підпорядковувались безпосередньо міністру і мали проводити в життя політику уряду та офіційну педагогічну лінію міністерства, спрямовуючи діяльність керівників навчальних закладів і педагогічних колективів. Як член Головного правління училищ попечитель постійно проживав у столиці і проводив через центральні установи заходи, необхідні для підвідомчого округу. Науковими, навчально-методичними й адміністративними центрами округів, згідно із Статутом, ставали університети. Українські губернії входили до складу двох навчальних округів: Віленського та Харківського.

Визначено, що університетський статут 1804 р. був загальним для всіх університетів, яким надавалась значна автономія. Проаналізовано повноваження і функції ради, яка стала вищою інстанцією в навчальних і судових справах університетів, та правління, яке було виконавчою владою. Висвітлюється діяльність спеціальних колегій при радах - училищних комітетів на чолі з ректором, які щорічно обиралися і на які покладалося керівництво всіма навчальними закладами округу. Розглянуто адміністративні функції директорів гімназій і доглядачів повітових училищ щодо керівництва ввіреними навчальними закладами та відповідно всіма школами губернії і повіту.

У дисертації значна увага приділена подальшій уніфікації освітньої системи імперії, яку здійснив Микола І. Проаналізовано основні принципи Статуту гімназій і повітових та парафіяльних училищ, затвердженого у грудні 1828 р., та Положення про навчальні округи і Загального статуту імператорських російських університетів, затверджених у червні 1835 р. Підкреслено, що ці документи знаменували собою розрив з ліберальними ідеями реформи 1803-1804 рр. і визначали офіційну освітню політику практично до кінця царювання Миколи І.

У дослідженні наголошено, що освітні реформи першої половини ХІХ ст. в Росії перетворили управління освітою на складову загального розгалуженого і централізованого державного апарату. Це суттєво полегшувало уряду реалізацію завдань освітньої політики, проведення єдиної лінії в навчальних закладах усіх рівнів. Позитивним моментом було те, що вперше створювалася спеціальна адміністрація освіти, яка складалася з фахівців. Разом з тим система державного управління освітою, особливо в другій чверті ХІХ ст., характеризувалася посиленням державного контролю та регулювання, дріб'язкової опіки над навчальними закладами.

На основі аналізу джерел у дисертації зазначено, що поразка в Кримській війні, наростання політичної кризи в країні поставила нового імператора Олександра ІІ перед необхідністю здійснення глибоких перетворень, у тому числі й в освітній сфері. Однак, хоча освіта проголошувалася всестановою, але в основу системи освіти уряд поклав так звану дуалістичну модель: основна увага, в інтересах забезпечення державного апарату та зростаючої промисловості й торгівлі необхідними кадрами, зосереджувалася на розвитку вищої і середньої загальної освіти для дворянства, вищої спеціальної та професійної - для міського населення. Що стосується освіти для селян, то шкільна реформа 1864 р. за рядом суттєвих ознак поступалася навіть реформі 1803-1804 рр.

Установлено, що наслідком такого підходу стало формування й певної дуалістичної моделі державного управління освітою, основні засади якої були визначені в “Загальному статуті імператорських російських університетів” від 18 червня 1863 р., “Положенні про початкові народні училища” від 14 липня 1864 р. та “Статуті гімназій і прогімназій ” від 19 листопада 1864 р. Університети, середні навчальні заклади знаходилися в безпосередньому віданні навчальних округів і міністерства народної освіти, а початкові школи, право засновувати які надавалося органам місцевого самоврядування (земствам, міським управам), товариствам, приватним особам, переходили у відання губернських і повітових училищних рад. Однак самі ради не підпорядковувалися міністерству і користувалися у своїй сфері повною автономією. державний управління освіта історичний

Зазначається, що нова система управління школами мала незаперечні переваги перед одноосібним управлінням через інститут державних чиновників. До того ж усувався антагонізм між різними відомствами з питань управління закладами та координації їх діяльності. Позитивним було й те, що, не маючи права втручатися в навчально-виховну роботу, яка знаходилася у віданні училищних рад та інспекторів народних училищ, земства і міське самоврядування могли впливати на неї опосередковано через підбір учителів.

Дослідженням визначено, що консервативна частина політичної еліти вважала ліберальні реформи надто далекосяжними, такими, що можуть послабити урядовий контроль за системою освіти. Тому 70-80-ті рр. ХІХ ст. позначилися проведенням освітніх контрреформ. У розділі проаналізована спрямованість запровадження, у ході їх першого циклу у 1869 р., посади інспектора народних училищ, нового статуту гімназій і прогімназій (1871), статуту реальних училищ (1872) і нового положення про початкові народні училища (1874) і, у ході другого, - нового університетського статуту (1884) та “Правил про церковнопарафіяльні школи” (1884). Зазначено, що основний зміст цих документів полягав у посиленні контролю за діяльністю навчальних закладів. Зокрема, докорінно змінювалося управління початковою школою, яка ставилася в безпосереднє підпорядкування місцевих органів міністерства народної освіти - губернських дирекцій народних училищ. Загальне керівництво церковнопарафіяльними школами здійснювала Училищна рада при Св. Синоді, а на місцях для завідування ними в кожній з дев'яти українських єпархій створювалися єпархіальні училищні ради, склад яких визначався відповідними архієреями. Висвітлено систему управління жіночими середніми навчальними закладами, що виникають у цей період, системою професійної освіти, яка почала активно розвиватися з кінця 80-х рр. ХІХ ст., системою духовних навчальних закладів тощо. Проаналізовано дискусії щодо модернізації системи державного управління освітою у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., що вкрай важливо у світлі проголошеного Національною доктриною розвитку освіти завдання модернізації управління освітою.

У розділі на основі системного аналізу джерел значне місце приділено процесу реформування у ХІХ - на початку ХХ ст. системи державного управління освітою в західноукраїнських землях. В Австрійській імперії на початку ХІХ ст. спостерігався відхід від принципів освітньої політики, що сформувалися в останній чверті XVIII ст., у тому числі й від централізаторських тенденцій йосифінського десятиріччя. Уряд майже до середини ХІХ ст. відмовився від ідей та практики модернізаційного курсу. Законом від 22 серпня 1802 р. було ліквідоване місцеве шкільне управління (консеси) й утворені шкільні округи, очолювані директорами й старшими інспекторами. У 1808 р. була відновлена діяльність вищої наукової комісії, що діяла як відділ об'єднаної придворної канцелярії під керівництвом головного канцлера. За шкільним законом від 11 серпня 1805 р. держава залишала за собою лише загальний нагляд за народним шкільництвом, передавши всі народні школи у відання духовенства. Загальне керівництво всіма школами здійснювали римо-католицькі консисторії, які призначали референтів у шкільних справах. Безпосередній нагляд над школами здійснював місцевий священик, вище - декани, як окружні шкільні наглядачі. Передача всіх повноважень щодо організації й утримання початкових шкіл з рідною мовою викладання місцевим громадам зумовила перехід у травні 1818 р. народних шкіл Східної Галичини у відання Львівської і Перемишльської греко-католицьких консисторій. Система управління школами в них була аналогічною з римо-католицькими. На Буковині православна Чернівецька консисторія домоглася нагляду за школами лише в 1850 р. Революція 1848 р. обумовила суттєві зміни в системі державного управління освітою: ліквідацію надвірної комісії і створення міністерства освіти і віросповідань. Згідно з березневою конституцією 1849 р. Галичина і Буковина отримали статус коронних країв. Для управління коронними краями цісар призначав наділених широкими повноваженнями намісників, яким підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. Для керівництва школами створювалися крайові шкільні ради, де засідали шкільні радники (пізніше крайові шкільні інспектори). Проте в період реакції, особливо після укладання у 1855 р. конкордату з Ватиканом, знову посилився нагляд духовенства за освітою. Були розпущені крайові шкільні ради, справами освіти займалися окремі підрозділи крайових управлінь Галичини й Буковини. Усі вчителі народних шкіл, призначених для католиків, були під наглядом церкви. Вищих шкільних інспекторів цісар мав призначати за поданнями єпископів. На Буковині аналогічна роль належала православній консисторії. На низовому рівні загальне керівництво народними школами знаходилося в руках повітового управління “на рівних правах”, причому за навчально-виховний процес та діяльність учителів відповідала консисторія, а управління - за “господарську сторону”.

Установлено, що поразки Австрії у франко-італо-австрійській війні 1859 р. та австро-пруській війні 1866 р. стали стимулом для перетворень у Габсбурзькій монархії, які безпосередньо торкнулися й освіти. Зазначено, що реорганізація й оновлення освітньої системи належали до найбільш вдалих реформ неоабсолютистського режиму Франца-Йосифа І (1848-1916). Проаналізовано сутність та зміст Основного закону від 21 грудня 1867 р. щодо громадських прав, “Шкільного закону для народів монархії” від 14 травня 1869 р. і так званих віросповідних законів від 25 травня 1868 р., які надавали державі право управління й нагляду за освітою та вихованням і проголошували школу незалежною від церкви. Підкреслено, що ці закони визначили нові принципи й умови заснування, функціонування й відвідування народних шкіл, статус учителів, створили нову систему органів державного управління освітою. При цьому справи вищої і середньої школи належали до компетенції Відня, а внутрішній устрій народного та фахового шкільництва, нагляд за ним були віднесені до крайової компетенції. Кожний із 17 коронних країв Австро-Угорщини, з огляду на місцеву специфіку, приймав свої закони та розпорядження, що регламентували діяльність навчальних закладів на відповідній території. На завершення у розділі визначені основні напрями адаптації історичного досвіду державного управління освітою в ІХ - на початку ХХ ст. у сучасних умовах.

ВИСНОВКИ

Дисертація містить розв'язання актуальної наукової проблеми, яка полягає в розробці історико-теоретичних аспектів становлення та розвитку державного управління освітою в Україні.

Проведене дослідження й узагальнення його результатів свідчать про досягнення мети і реалізацію поставлених завдань, підтверджують вихідну гіпотезу, дозволяють зробити ряд висновків, які мають наукову новизну та практичну значущість, сформулювати низку пропозицій та рекомендацій.

1. Аналітичний огляд наукової літератури свідчить про відсутність спеціальних комплексних досліджень, присвячених проблемі становлення та розвитку державного управління освітою в Україні у ІХ - на початку ХХ ст., хоча окремі її аспекти й були об'єктами уваги науковців, але вони розглядалися фрагментарно в контексті аналізу розвитку освіти в Україні загалом. Однак лише комплексне її дослідження дозволяє глибше зрозуміти передумови становлення державного управління освітою, закономірності його розвитку, залежність від суспільно-економічних, соціально-культурних та інших чинників і, як наслідок, визначити основні напрями його подальшої еволюції.

2. Система управління є найбільш значущим чинником, що впливає на результат діяльності будь-якої соціальної системи, у тому числі й системи освіти. Особливо зростає роль і значення державного управління на переломних етапах розвитку. Сьогодні, в умовах переходу до інформаційного суспільства, широкої соціальної трансформації, значення державного управління як вирішального чинника успішного здійснення реформаційних змін в освіті визначається його роллю як генератора змін всієї системи освіти відповідно до викликів часу і потреб суспільства.

Це обумовлює необхідність пошуку нових, відкритих і демократичних моделей державного управління освітою, нових підходів до здійснення і посилення державного впливу на освітні процеси в умовах відходу від адміністративно-командних методів, децентралізації управління і посилення регіоналізації освіти, появи навчальних закладів різних форм власності, зростання їх автономії, конкуренції освітніх послуг.

3. З позицій державно-управлінського підходу уточнено зміст ряду дефініцій, зокрема поняття “державне управління освітою” як “цілеспрямований організуючий та регулюючий вплив держави через систему своїх органів на всіх суб'єктів освітнього процесу шляхом реалізації сукупності політичних, організаційних, економічних, правових, соціальних та інших заходів з метою досягнення цілей та завдань держави в освітній сфері, визначених державною освітньою політикою”. Визначення поняття “державне управління освітою” дало змогу дати дефініцію поняття “державна освітня політика”, яка визначається як “складова політики держави, що відображає сукупність її цілей і завдань в сфері освіти, які формуються політичною системою залежно від сутності держави та її соціального призначення і реалізуються нею за допомогою відповідних інструментів”.

4. З урахованням природи і субстанційної специфіки суб'єктів управління виділено сім основних видів управління освітою, які багато в чому співвідносяться між собою: державне управління; місцеве самоврядування; приватне управління; церковне управління; громадське управління; групова (колективна) саморегуляція та сімейне управління. Кожен з цих видів управління має власний об'єкт управлінського впливу, специфічну правову базу, організаційний порядок функціонування, відповідальність тощо. В умовах існування держави, концентрації в її руках основних важелів управління найважливішим видом управління освітою як частини соціального управління є державне управління.

Утворення Давньоруської держави в ІХ ст. стало переломним етапом у розвитку освіти, держава перетворюється на головного суб'єкта освітньої політики. Державна освітня функція простежується протягом усього періоду існування держави, більше того, вплив держави на освітні процеси постійно посилюється. Це обумовлюється серйозним ускладненням життя суспільства і підвищенням унаслідок цього питомої ваги державної влади в механізмах суспільної регуляції. Саме держава в ході реалізації освітньої функції пов'язує між собою інтереси різних груп і спонукає їх до прояву активності з метою досягнення єдиних визначених цілей.

5. Як соціальний феномен державне управління освітою в процесі своєї еволюції проходить два загальних етапи: етап становлення і етап розвитку. Етап становлення державного управління освітою тривав до середини XVIII ст., з другої половини якого починається етап розвитку. Процес формування загальнодержавних систем освіти поставив на порядок денний необхідність формування централізованого управління навчальними закладами. Установлено, що державні установи виникають не одночасно з утворенням держави. Це пов'язане з існуванням тісного взаємозв'язку між державним механізмом і функціями держави. Функції держави реалізуються за допомогою державного механізму, разом з тим від функцій держави залежить структура державного механізму, вони безпосередньо впливають на виникнення, розвиток і зміст діяльності органів держави, визначають організаційну структуру державного управління. Первісно, за ранньофеодальної монархії, функції державних органів здійснювалися переважно окремими посадовцями, які виконували свої завдання без штату чиновників або з дуже обмеженим штатом, як правило, без діловодства. Органи державного управління з'являються вже в XІV-XV ст. у зв'язку з формуванням централізованих станово-представницьких монархій. Органи ж державного управління освітою виникають відносно пізно - у XVIII ст., на етапі формування абсолютистських монархій, що обумовлювалося, з одного боку, створенням властивого їм єдиного, ієрархічно побудованого державного апарату, а з іншого - посиленням освітньої функції держави.

6. Виходячи з цього, у дослідженні визначено й обґрунтовано п'ять етапів становлення та розвитку державного управління освітою в Україні, у тому числі три - у межах досліджуваного періоду. Перший етап - інституційний, пов'язаний зі становленням самої освіти як соціального інституту, охоплює час з моменту формування первісної общини (35-40 тис. років тому) до утворення держави (ІХ ст.). Другий етап у розвитку управління освітою розпочинається з утворенням Давньоруської держави і триває до другої половини ХVІІІ ст. Третій етап охоплює другу половину XVIII - початок ХХ ст. Четвертий етап - це період 1917-1991 рр., і з серпня 1991 р. розпочинається п'ятий етап. Кожний з них визначається загальними закономірностями розвитку суспільства й держави, сутнісними рисами історичних форм держави, їх завданнями і функціями, домінуванням певних суб'єктів управління, а отже, і видів управління освітою. У межах кожного з цих етапів, у свою чергу, можна виокремити певні періоди, загалом нараховується 17 періодів.

7. Обґрунтована періодизація еволюції державного управління освітою дозволила виявити провідні тенденції і закономірності розвитку державної освітньої політики (стійку тенденцію до ускладнення, обумовлену поступовим розвитком соціальної структури суспільства, зростанням його економічних, соціальних, духовних потреб і, як наслідок, урізноманітненням взаємодії багатьох процесів і явищ; множинність суб'єктів її здійснення; постійне зростання впливу держави на освітні процеси; детермінування (залежність) визначення змісту, пріоритетних цілей освітньої політики, вибору методів і засобів їх досягнення співвідношенням соціально-економічних умов та суспільно-політичних відносин тощо) та їх взаємозв'язок із розвитком державного управління освітою, а також визначити сутність змін в управлінні освітою на кожному з виявлених етапів, розкрити причини переходу від одного етапу й періоду до іншого, показати взаємозв'язок між ними та специфічні риси і скласти цілісне уявлення про процес становлення та розвитку державного управління освітою в Україні протягом досліджувного періоду, еволюцію державної освітньої політики, системи кадрового забезпечення галузі, охарактеризувати закономірності й суперечності відповідно до кожного етапу їх еволюції.

8. Аналіз досвіду становлення та розвитку державного управління освітою в Україні в ІХ - на початку ХХ ст. свідчить, що багато форм і методів керівництва галуззю може бути використано в сучасних умовах. Зокрема, здійснене дослідження історичного досвіду показує, що найбільших успіхів державне управління освітою досягало за умов:

- забезпечення системного підходу до проведення реформ;

- цілепокладання та визначення стратегічних пріоритетів розвитку системи освіти, виходячи з об'єктивних потреб суспільства;

- оптимального поєднання централізації та децентралізації державного управління освітою;

- забезпечення широкої автономії навчальних закладів, надання їм значних прав у вирішенні питань організації навчального процесу, внутрішнього життя;

- демократизації процесу прийняття управлінських рішень, широкого громадського обговорення важливих законопроектів та нормативних актів;

- вивчення кращого зарубіжного досвіду та його адаптації на національному ґрунті, забезпечення мобільності викладачів і студентів;

- забезпечення тісного зв'язку реформування державного управління та реформування й розширення системи підготовки державних службовців;

- активного залучення місцевого самоврядування, громадськості до управління освітою, перетворення його на державно-громадську систему управління освітою;

- посилення уваги до стану кадрового корпусу освітян, поліпшення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікацїї педагогічних та науково-педагогічних працівників.

Важливою умовою вдосконалення державного управління освітою, з огляду на історико-теоретичний аналіз проблеми та сучасну практику, є:

1) удосконалення нормативно-правової бази, зокрема, прийняття Верховною Радою України нової редакції Національної доктрини розвитку освіти, у якій мають міститися не лише декларації про цілі й завдання держави у сфері освіти та основні напрями реформ, але й визначення конкретних етапів її реалізації та відповідного ресурсного забезпечення.

Як організаційна основа державної освітньої політики має бути запроваджена практика прийняття вищим органом законодавчої влади загальнодержавних програм розвитку освіти на конкретний проміжок часу. Їх зміст буде визначатися як загальними принципами державної політики, цілями Національної доктрини розвитку освіти, так й об'єктивними даними аналізу стану системи освіти з урахуванням перспектив і тенденцій її розвитку.

Це потребує також внесення відповідних змін до Законів України „Про освіту”, „Про Кабінет Міністрів України”, „Про місцеві державні адміністрації” та “Про місцеве самоврядування в Україні”, прийняття Закону України „Про міністерства і центральні органи виконавчої влади”, в яких має бути передбачено чітке розмежування функцій суб'єктів управління освітою, визначено, яким чином будуть розподілятися завдання, повноваження та відповідальність між ними, правова регламентація їх взаємодії, оскільки без цього ускладнюється процес практичного втілення завдань розвитку освіти;

2) перехід від державного до державно-громадського управління освітою, сутність якого полягає в об'єднанні зусиль держави і суспільства у вирішенні проблем освіти. Державно-громадське управління освітою найбільше відповідає тенденції до демократизації управління галуззю в сучасних умовах. Практика свідчить про непослідовність у реалізації цієї ідеї. Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), декларуючи необхідність демократизації системи освіти, проголосила необхідність переходу до державно-громадської системи управління освітою, але пізніше в Законі України “Про освіту” був зроблений крок назад. Національна доктрина розвитку освіти знову наголосила на необхідності її запровадження.

Проте за час, який пройшов після прийняття Національної доктрини, практично нічого не було зроблено для іі реалізації. Тому назріла необхідність розробки директивних та нормативних актів, які забезпечили б умови переходу до державно-громадської системи управління освітою, зміну функцій, структури центрального та регіонального управління освітою;

3) забезпечення відкритості системи управління, яка передбачає розширення управлінських можливостей громадської думки, що виступає, поряд зі створенням колегіальних органів управління системою освіти, найважливішою ознакою громадського характеру управління системою освіти;

4) внесення змін до організації системи підвищення кваліфікації і створення міцної матеріальної основи для системи підвищення кваліфікації з метою її перебудови. У країнах ЄС уже давно на законодавчому рівні визначено відсоток від фонду заробітної плати, який спрямовується на підвищення кваліфікації. У Франції, скажімо, він становить близько 4%, у Польщі - 2%, в Україні у кращому випадку дорівнює 0,5%. За оцінками ж аналітиків, тільки для підтримання системи в режимі функціонування необхідно витрачати не менше 1%, а для забезпечення режиму розвитку - не менше 1,5%.

Однак і Закон України “Про освіту” щодо учителів та викладачів, і Закон України “Про державну службу” щодо державних службовців обходять питання унормування витрат на підвищення їх кваліфікації, хоча без цього неможливо забезпечити реалізацію однієї із засадничих ідей Болонського процесу - навчання протягом усього життя;

5) прийняття окремого Закону України “Про післядипломну освіту”, оскільки склалася парадоксальна ситуція, коли всі рівні освіти, включаючи дошкільну і позашкільну освіту, мають окремі закони прямої дії, за винятком післядипломної освіти, яка, як зазначалося, має супроводжувати людину протягом усього життя;

6) переходу від оцінки ефективності організації освітньої діяльності за кількісно-ресурсними показниками (успішність, виховна робота, участь у заходах тощо), яка деякою мірою була виправдана в умовах функціонування командно-адміністративної системи із жорстко заданими параметрами функціонування кожної соціальної структури і дуже малою свободою маневру суб'єктів соціальної діяльності, до оцінки за рівнем підвищення організаційно-управлінських можливостей. Тобто демократизація як процес збільшення свободи вибору варіантів поведінки суб'єктів освітньої діяльності має перетворитися на одну з головних умов успіху модернізації освіти;

7) удосконалення організаційної структури органів управління, забезпечення ефективної взаємодії всіх компонентів системи державного управління, налагодження раціональних управлінських зв'язків між органами різних організаційно-правових статусів як по вертикалі, так і по горизонталі;

8) широке впровадження в практику управління досягнень менеджменту, посилення інформаційно-аналітичного забезпечення з метою налагодження високопрофесійного наукового, аналітичного супроводження управлінських рішень.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Прокопенко Л.Л. Генеза та розвиток державної освітньої політики в Україні (ІХ - початок ХХ ст.) : монографія / Л.Л. Прокопенко. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. - 488 с.

2. Управління соціальним розвитком: історія, теорія, методологія: монографія / [С.М. Серьогін, А.В. Решетніченко, Ю.П. Сурмін та ін.] ; за заг. ред. А.В. Решетніченка, Г.Д. Голубчик. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. - 228 с. (авторських - 31 с.).

3. Державна кадрова політика в регіональному вимірі : монографія / [С.М. Серьогін, Н.Т. Гончарук, І.Г. Батраченко та ін.] ; за заг. ред. С.М. Серьогіна. - Д.: Вид-во ТОВ “Днепррост”, 2006. - 108 с. (авторських -12 с.).

Статті у наукових фахових виданнях

4. Прокопенко Л. Роль місцевого самоврядування в розвитку народної освіти України в пореформений період / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДФ УАДУ, 2000. - Вип. 1. - С. 192 - 201.

5. Прокопенко Л. Кадрове забезпечення системи освіти за часів Давньоруської держави / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2003. - Вип. 2. - С. 144 - 153.

6. Прокопенко Л. Кадрове забезпечення системи освіти України у другій половині ХІІІ - першій половині ХVІІ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2003. - Вип. 3. - С. 176 - 184.

7. Прокопенко Л. Аналіз здійснення державної політики російського уряду в сфері університетської освіти в ХІХ ст. / Л. Прокопенко, Т. Липовська // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2003. - Вип. 4. - С. 45 - 62 (авторських - 9 с.).

8. Прокопенко Л. Кадрове забезпечення системи освіти в Україні у другій половині ХVІІ - середині ХVІІІ ст. / Л. Прокопенко // Акт. проблеми держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 1. - С. 13 - 20.

9. Прокопенко Л. Основні напрями кадрового забезпечення системи освіти в Україні в останній чверті ХVІІІ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 2 - С. 18 - 27.

10. Прокопенко Л. Основні напрямки здійснення державної кадрової політики у сфері освіти в Україні в першій чверті ХІХ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 3. - С. 3-11.

11. Прокопенко Л. Здійснення державної кадрової політики у сфері освіти в Україні в другій чверті ХІХ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 4 - С. 28 - 39.

12. Прокопенко Л. Становлення системи управління освітою в Україні (ІХ - XVII століття) / Л. Прокопенко // Державне управління в Україні: реалії та перспективи: зб. наук. пр. / за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2005. - С. 357 - 362.

13. Прокопенко Л. Розвиток системи управління освітою в Україні у XVIII ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. - Вип. 1. - С. 11 - 19.

14. Прокопенко Л. Система державного управління освітою в Україні в першій половині ХІХ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр. : зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. - Вип. 2. - С. 3 - 11.

15. Прокопенко Л. Реформи та контрреформи в системі управління освітою в Україні у другій половині ХІХ ст. / Л. Прокопенко // Акт. проблеми держ. упр. : зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. - Вип. 4. - С. 3 - 11.

16. Прокопенко Л. Державне управління освітою в західноукраїнських землях (кінець ХVІІІ - перша половина ХІХ ст.) / Л. Прокопенко // Ефективність державного управління: зб. наук. пр. - Л.: ЛРІДУ НАДУ, 2005. - Вип. 9. - С. 180 - 187.

17. Нижник Н. Концептуальні підходи до регіональної кадрової політики України / Н. Нижник, С. Дубенко, Н. Гончарук, Л. Прокопенко // Вісник НАДУ. - 2005. - № 2. - С. 25 - 31. - (авторських -2 с.).

18. Прокопенко Л. Система управління освітою в Україні на початку ХХ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр. : зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 1. - С. 3 - 13.

19. Прокопенко Л. Освітня політика Давньоруської держави / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.:. ДРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 2. - С. 3 - 11.

20. Прокопенко Л. Політика уряду Російської імперії щодо розвитку сільської школи в ХІХ - на початку ХХ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - О.: ОРІДУ, 2006. - № 2. - С. 299 - 303.

21. Прокопенко Л. Освітня політика в Україні в другій половині ХІІІ - наприкінці ХV ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 3. - С. 3 - 11.

22. Прокопенко Л. Здійснення освітньої політики в Україні у ХVІ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 4. - С. 13 - 21.

23. Прокопенко Л. Процеси державотворення і освіта / Л. Прокопенко // Державне будівництво: електрон. наук. фах. вид. - Х.: ХарРІ НАДУ при Президентові України. - 2006. - № 1

24. Прокопенко Л. Здійснення освітньої політики в Україні в другій половині XVI - першій половині XVII ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2007. - Вип. 1. - С. 3 - 10.

25. Прокопенко Л. Кадрове забезпечення вищої школи України в другій половині ХІХ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2007. - Вип. 3. - С. 10 - 19.

26. Прокопенко Л.Л. Урядова політика Росії щодо розвитку аграрної освіти в Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / Л.Л. Прокопенко, Ю.А. Кізілов // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2007. - Вип. 4. - С. 18 - 25 (авторських - 4 с.).

27. Прокопенко Л. Формування та реалізація освітньої політики Української держави в другій половині ХVІІ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. - Вип. 2. - С. 18 - 27.

28. Прокопенко Л. Здійснення освітньої політики в Українській козацькій державі у ХVІІІ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. - Вип. 4. - С. 25 - 33.

29. Прокопенко Л.Л. Політика російського уряду щодо розвитку аграрної освіти та її здійснення в Україні у першій половині ХІХ ст. / Л.Л. Прокопенко, Ю.А. Кізілов // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - О.: ОРІДУ НАДУ, 2008. - Вип. 3. - С.43 - 48 (авторських -3 с.).

30. Прокопенко Л. Реалізація державної освітньої політики в Україні наприкінці ХVІІІ ст. / Л. Прокопенко // Акт. пробл. держ. упр.: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2009. - Вип. 1. - С. 10 - 19.

31. Прокопенко Л. Державна освітня політика: історико-теоретичний аспект / Л. Прокопенко // Держ. упр. та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2009. - Вип. 3. - С. 19 - 27.

Статті в інших наукових виданнях

32. Прокопенко Л.Л. Освіта Давньоруської держави: політика великокнязівської влади / Л.Л. Прокопенко // Філософія. Культура. Життя: міжвуз. зб. наук. пр. - Д.: Наука і освіта, 2002. - Вип. 15. - С. 50 - 72.

33. Прокопенко Л.Л. Основні тенденції здійснення освітньої політики в Україні у другій половині ХІІІ - першій половині ХVІ ст. / Л.Л. Прокопенко // Філософія. Культура. Життя: міжвуз. зб. наук. пр. - Д.: ДДФІ, 2003. - Вип. 20. - С. 153 - 169.

34. Прокопенко Л.Л. Освітня політика органів місцевого самоврядування в регіональному контексті / Л.Л. Прокопенко // Економіка: проблеми теорії та практики: зб. наук. пр. - Д.: ДНУ, 2003. - Вип. 172. - С. 509 - 515.

35. Прокопенко Л.Л. Розвиток освіти Катеринославщини наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ ст. / Л.Л. Прокопенко // Грані. - 2004. - № 2. - Ч.І. - С. 14 - 21.

36. Прокопенко Л.Л. Розвиток освіти Катеринославщини наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ ст. / Л.Л. Прокопенко // Грані. - 2004. - №3. - Ч.ІІ. - С. 19 - 24.

37. Прокопенко Л.Л. Освіта Катеринославщини в першій чверті ХІХ ст. / Л.Л. Прокопенко // Грані. - 2004. - № 4. - Ч.І. - С. 11 - 19.

38. Прокопенко Л.Л. Освіта Катеринославщини в першій чверті ХІХ ст. / Л.Л. Прокопенко // Грані. - 2004. - №5. - Ч.ІІ. - С. 9 - 18.

39. Прокопенко Л.Л. Реформація і Контрреформація в Речі Посполитій та вплив на розвиток освіти в українських землях (1569 - 1648 рр.) / Л.Л. Прокопенко // Філософія. Культура. Життя: міжвуз. зб. наук. пр. - Д.: ДДФА, 2006. - Вип. 26. - С. 220 - 230.

40. Прокопенко Л.Л. Становлення та розвиток системи підготовки гірничих кадрів в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст. / Л.Л. Прокопенко, Т.Д. Прокопенко // Гуманіт. журн. - 2005. - №3. - С. 45 - 51 (авторських -4 с.).

41. Прокопенко Л.Л. Недержавна вища школа України на початку ХХ ст. / Л.Л. Прокопенко // Гуманіт. журн. - 2006. - №3-4. - С. 76 - 81.

42. Прокопенко Л.Л. Становление и основные направления политики Древнерусского государства в сфере образования / Л.Л. Прокопенко // Образование и общество. - 2006. - № 4. - С. 9 - 14.

43. Прокопенко Л.Л. Едукаційна комісія (1773-1794) і розвиток освіти на Правобережній Україні / Л.Л. Прокопенко // Гуманітарно-економічні дослідження: зб. наук. пр. - Миколаїв. - О.: ТОВ ВіД, 2007. - Т. IV. - С. 151 - 156.

44. Прокопенко Л.Л. Становлення системи освіти на півдні України наприкінці XVIII ст. / Л.Л. Прокопенко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2007. - Вип. ХХ. - С. 44 - 49.

45. Прокопенко Л.Л. Освітянська діяльність Д.І. Яворницького/ Л.Л. Прокопенко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. пр. - Д.: ДНУ, 2007. - Вип.5. - С. 60 - 69.

46. Прокопенко Л.Л. Благодійність у сфері освіти на Катеринославщині у першій половині ХІХ ст. / Л.Л. Прокопенко // Придніпров'я: історико-краєзнавчі дослідження: зб. наук. пр. - Д.: ДНУ, 2007. - Вип.4. - С. 114 - 122.

47. Прокопенко Л.Л. Православні інтелектуали ХVІ-ХVІІ ст. і зміна парадигми освіти в Україні/ Л.Л. Прокопенко, А.Л. Прокопенко // Філософія. Культура. Життя: міжвуз. зб. наук. пр. - Д.: ДДФА, 2008. - Спец. випуск. - С. 72 - 77 (авторських -3 с.).

48. Прокопенко Л.Л. Розвиток початкової та професійної освіти на Катеринославщині у першій половині ХІХ ст. / Л.Л. Прокопенко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. пр. - Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2008. - Вип.6. - С. 87 - 95.

49. Прокопенко Л. Управління освітою в Україні: історико-теоретичний аналіз/ Л. Прокопенко // Zeszyty naukowe Politechniki Rzeszowskiej - 2008. - z.15: Zarzadzanie i marketing - S. 111 - 120.

50. Прокопенко Л.Л. Розвиток освіти в Українській козацькій державі: взаємодія держави і церкви / Л.Л. Прокопенко // Філософія. Культура. Життя: міжвуз. зб. наук. пр. - Д.: ДДФА, 2009. - Спец. випуск. - С. 125-131.

Тези доповідей, матеріали наукових конференцій

51. Прокопенко Л.Л. Політика Центральної Ради в галузі освіти / Л.Л. Прокопенко, А.М. Ковальов // Історія науки і техніки: проблеми дослідження, викладання, гуманізації освіти: тези доп. Всеукр. наук.-практ. конф. - Д.: Пороги, 1994. - С. 157 (авторських -0,5 с.).

52. Прокопенко Л.Л. Аналіз перешкод в управлінні освітою на регіональному рівні / Л.Л. Прокопенко // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства України: матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю (30 травня 2001 р., Київ). - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - С. 225-228.

53. Романов В.Є. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті: проблеми формування й реалізації освітньої політики держави / В.Є. Романов, Л.Л. Прокопенко // Співдружність вченого і студента у підвищенні якості в умовах реформування вищої школи: тези доп. на міжнар. наук.-метод. конф. 6-7 грудня 2001 р. - Д.: ПДАБтаА, 2001. - С. 11 - 13 (авторських -2 с.).

54. Батраченко І. Аудит кадрового потенціалу в сфері освіти / І. Батраченко, Л. Прокопенко // Матеріали наук.-практ. конф. за міжнародною участю “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003). - К.: Вид-во НАДУ, 2003. - Т. 2. - С. 258 - 259 (авторських - 1 с.).

55. Прокопенко Л.Л. Роль міського самоврядування в розвитку освіти: історія і сучасність / Л.Л. Прокопенко // Муніципальний менеджмент: становлення та розвиток в Україні: матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - С. 202 - 205.

56. Прокопенко Л.Л. Європейський освітній простір й Україна: ретроспективний аналіз / Л.Л. Прокопенко // Акт. пробл. європейської та євроатлантичної інтеграції України: матеріали регіон. наук.-практ. конф., 17 трав. 2004 р. - Д.:ДРІДУ НАДУ, 2004. - С. 116 - 118.

57. Прокопенко Л.Л. Адміністративні реформи 60 - 70-х років ХVІІІ століття в Росії і формування системи державного управління освітою / Л.Л. Прокопенко // Акт. теоретико-методолог. та організац.-практ. пробл. держ. управління: матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 28 трав. 2004 р.: У 2 т. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Т. 2. - С. 304 - 306.

58. Прокопенко Л.Л. Кадрова політика в сфері освіти: історико-теоретичний аспект / Л.Л. Прокопенко // Методологія аналізу соціально-політичних проблем сучасності: підсумкові матеріали круглого столу, 17 черв. 2004 р. / відп. ред. А. Решетніченко. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. - С. 93 - 99.

59. Прокопенко Л.Л. Модернізація системи управління освітою: ретроспективний аналіз / Л.Л. Прокопенко // Управління системою освіти сільських адміністративних районів в умовах формування інноваційної моделі розвитку галузі: матеріали Всеукр. наук.-практ. конфер. - Д.: ДОІППО, 2005. - С. 25 - 28.

60. Прокопенко Л.Л. Досвід реформування системи освіти в Наддніпрянській Україні: історія і сучасність / Л.Л. Прокопенко // Акт. пробл. реформування державного управління в Україні: матеріали щоріч. наук.-практ. конф., 20 січня 2006 р.: у 2 ч. - Л.: ЛРІДУ НАДУ, 2006. - Ч. 1. - С. 248 - 250.

61. Прокопенко Л.Л. Державно-громадське управління освітою: історичний досвід / Л.Л. Прокопенко // Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. “Теоретико-практичні засади реформування системи управління закладами освіти сільських регіонів в умовах модернізації галузі”, 11 - 12 травня 2006 р. - Д.: ДОІППО, 2006. - С. 86 - 92.

62. Гончарук Н.Т. Державна політика в сфері підготовки державних службовців в Україні: ретроспективний аналіз / Н.Т. Гончарук, Л.Л. Прокопенко // Держ. упр. та місцеве самоврядування: тези VII Міжнар. наук. конгресу, 29 - 30 бер. 2007 р. - Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2007. - С. 109 - 111(авторських - 2 с.).

63.Прокопенко Л.Л. Європеїзація публічного управління в Україні: проблеми періодизації / Л.Л. Прокопенко // Держ. упр. та місцеве самоврядування: тези ІХ Міжнар. наук. конгресу, 26 - 27 бер. 2009 р. - Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2009. - С. 155 - 157.

64.Гончарук Н.Т. Шляхи удосконалення системи професійного розвитку державних службовців / Н.Т. Гончарук, Л.Л. Прокопенко // Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації: матеріали щоріч. міжнар. наук.-практ. конф. 31 жовт. 2007 р.: у 2 т. - О.: ОРІДУ НАДУ, 2007. - Т.2. - С.374 - 376 (авторських -1 с.).

65. Прокопенко Л.Л. Дискусії щодо модернізації системи управління освітою у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.: досвід для сьогодення / Л.Л. Прокопенко // Проблеми управління соціальним і гуманітарним розвитком: матеріали регіон. наук.-практ. конф. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2007. - С. 8 - 11.

66. Прокопенко Л. Система управління освітньою сферою: стан та перспективи розвитку / Л. Прокопенко, О. Шеломовська // Проблеми управління соціальним і гуманітарним розвитком: матеріали регіон. наук.-практ. конф., 21 листопада 2008 р. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. - С. 214 - 218 (авторських -2 с.).

Навчальні посібники, навчально-методичні публікації

67. Прокопенко Л.Л. Вступ до європейської інтеграції: навч. посіб. / Л.Л. Прокопенко - К.: Міленіум, 2009. - 334 с.

68. Кривчик Г.Г. Болонський процес і українська вища школа : навч. посіб./ Г.Г. Кривчик, Л.Л. Прокопенко, Г.П. Євсєєва. - Д.: Моноліт, 2009. - 58 с. (авторських -16 с.).

АНОТАЦІЇ

Прокопенко Л.Л. Державне управління освітою в Україні: становлення та розвиток (ІХ - початок ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 - теорія та історія державного управління. - Інститут законодавства Верховної Ради України. - Київ, 2010.

У дисертації у межах великого хронологічного періоду (ІХ - початок ХХ ст.) здійснено системний концептуальний аналіз становлення та еволюції державного управління освітою в Україні, виявлено провідні тенденції і закономірності розвитку державної освітньої політики та їх вплив на розвиток державного управління освітою. Розкрито поняття і сутність державного управління освітою, визначено періодизацію процесу становлення і розвитку державної освітньої політики та періодизацію розвитку державного управління освітою, виділені основні види управління освітою. Значна увага приділена аналізу структури і функцій органів управління освітою, форм і методів керівництва галуззю в кожному з досліджуваних періодів. На цій основі сформовано цілісне уявлення про розвиток державної освітньої політики, державного управління освітою, систему її кадрового забезпечення, охарактеризовано закономірності й суперечності відповідно до кожного етапу їх еволюції. Здійснений аналіз дав можливість визначити шляхи використання позитивного досвіду теорії і практики здійснення державного управління освітою в сучасних умовах і сформулювати конкретні рекомендації щодо його впровадження в практику державного управління.

Результати дослідження можуть бути використані в практичній діяльності органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх керівниками у процесі вироблення державної освітньої політики на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях, удосконаленні системи управління освітою, у викладацькій, лекторській роботі, у процесі підготовки магістрів державного управління та перепідготовки й підвищення кваліфікації державних службовців, у системі післядипломної педагогічної освіти.

Ключові слова: управління освітою, державне управління освітою, державна освітня політика, система освіти, органи державної влади.

Прокопенко Л.Л. Государственное управление образованием в Украине: становление и развитие (ІХ - начало ХХ вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.01 - теория и история государственного управления. - Институт законодательства Верховного Совета Украины. - Киев, 2010.

В диссертации в рамках большого хронологического периода осуществлен системный историко-теоретический и концептуальный анализ становления и развития государственного управления образованием в Украине. Это позволило выявить ведущие тенденции и закономерности его эволюции, зависимость от общественно-экономических, социально-культурных и других факторов. Раскрыты понятие и сущность государственного управления образованием, с учетом природы и субстанционной специфики субъектов управления выделено семь основных видов управления образованием: государственное управление, местное самоуправление, частное управление, или менеджмент, церковное управление, групповая (коллективная) саморегуляция и семейное управление. В условиях существования государства, концентрации в его руках основных рычагов управления государственное управление становится важнейшим видом управления образованием.

Определена периодизация процесса становления и развития государственного управления образованием, которое в процессе своей эволюции проходит два общих этапа: этап становления и этап развития. Этап становления государственного управления образованием продолжался до середины XVIII в., со второй половины которого начинается этап его развития. Это обусловлено существованием тесной взаимосвязи между государственным механизмом и функциями государства. Функции государства реализуются с помощью государственного механизма, вместе с тем от функций государства зависит структура органов государственного механизма, они непосредственно влияют на возникновение, развитие и содержание деятельности органов государства, определяют организационную структуру государственного управления. На ранних этапах развития государства функции государственных органов осуществлялись преимущественно отдельными должностными лицами. Органы государственного управления появляются в XІV-XV вв. в связи с формированием централизованных сословно-представительских монархий. Органы государственного управления образованием возникают в XVІІІ в. на этапе формирования абсолютистских монархий с их иерархично построенным разветвленным государственным аппаратом.

Исходя из этого, в диссертации обоснована периодизация эволюции государственного управления образованием в Украине, которая включает пять этапов. Первый этап- институциональный, связанный со становлением самого образования как социального института, охватывает время от момента формирования первобытной общины (35-40 тыс. лет назад) до образования государства (ІХ в.). Второй этап в розвитии управления образованием начинается с созданием Древнерусского государства и продолжается до второй половины ХVІІІ в. Третий этап охватывает вторую половину XVIII - начало ХХ в. Четвертый этап - это период 1917-1991 гг. И с августа 1991 г. начинается пятый этап. Каждый из них определяется общими закономерностями развития общества и государства, сущностными чертами исторических форм государства, их задачами и функциями, доминированием определенных субъектов управления и, как следствие, видов управления образованием. В рамках каждого из этих этапов, в свою очередь, выделено 17 периодов.