Державне управління розвитком регіонів: теоретико-історичні засади

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

УДК 35.071.55 (477)

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ РЕГІОНІВ: ТЕОРЕТИКО-ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ

25.00.01 - теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

ЯРОЩУК Віталій Мефодійович

КИЇВ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті законодавства Верховної Ради України.

Науковий керівник - доктор наук з державного управління, доцент Усаченко Лариса Михайлівна, Інститут законодавства Верховної Ради України, головний консультант.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, доцент Тимцуник Василь Іванович, Київський національний торговельно-економічний університет, професор кафедри менеджменту;

кандидат наук з державного управління, Покрова Лариса Вячеславівна, Адміністрація Президента України, Головне управління з питань регіональної та кадрової політики, головний консультант.

Захист відбудеться 04 листопада 2010 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.03 в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4, к. 416.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України (04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4).

Автореферат розісланий 02 жовтня 2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. В. Гудима

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Як свідчать історичні факти і досвід, відсутність управлінського впливу держави на розвиток регіонів неодмінно веде до інфраструктурних перекосів, нерівномірної просторової концентрації економічного потенціалу, поглиблення відмінностей регіонів за соціально-економічними та іншими вимірами. Як наслідок, це призводить до появи відсталих у розвитку регіонів з істотно низьким рівнем життя населення, що там проживає. Нерівномірність регіонального розвитку ще більше посилюються внаслідок впливу світових процесів глобалізації та інтеграції. У відповідь на ці та інші виклики сьогодення у багатьох країн світу до пріоритетних завдань державного управління віднесено ефективне розв'язання проблем розвитку регіонів. Забезпечення державою високих темпів макроекономічного зростання, дотримання нею соціальних стандартів і гарантій для кожного громадянина незалежно від місця його проживання об'єктивно зумовлює необхідність в освоєнні нового формату управління розвитком регіонів. Це, в свою чергу, детермінує потребу у проведенні досліджень, зорієнтованих на розроблення нового, адекватного сучасним умовам наукового підґрунтя для здійснення державного управління розвитком регіонів.

На сучасному етапі вітчизняного державотворення актуальними залишаються відмова від адміністративно-командних методів і пошук нової, заснованої на демократичних засадах та адекватної реаліям сьогодення моделі державного управління розвитком регіонів. Успадковані Україною з радянських часів її історії проблеми регіонального розвитку, зокрема, диференціація соціально-економічного розвитку регіонів, значною мірою загострилися за роки її державної незалежності. Зміна формату вітчизняної системи державного управління детермінована і задекларованою європейською інтеграцією України, що, зокрема, передбачає подолання відсталості окремих територій країни і приведення моделі управління регіонами у відповідність із вимогами і засадами регіональної політики Євросоюзу. Ці та інші внутрішні і зовнішні виклики сьогодення України в сукупності генерують потребу в поглибленому вивченні теоретико-історичних засад і розробленні шляхів перебудови державного управління розвитком регіонів з урахуванням історичних детермінантів і сучасних реалій суспільного розвитку, позитивного зарубіжного досвіду та вітчизняних традицій державотворення.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлюється також недостатнім ступенем її розробленості в науці державного управління. Проблеми історії, теорії й практики державного управління досліджували В.Б. Авер'янов, В.Д. Бакуменко, В.І. Борденюк, М.В. Гаман, Н.Т. Гончарук, І.А. Грицяк, Н.В. Гудима, Ю.Г. Кальниш, Т.Т. Ковальчук, О.Л. Копиленко, А.Р. Мацюк, Т.В. Мотренко, Н.Р. Нижник, В.М. Олуйко, Л.А. Пашко, С.Г. Стеценко, В.І. Тимцуник, В.Я. Шевчук, В.В. Цвєтков, В.К. Черняк, М.В. Чечетов, російські науковці Г.В. Атаманчук, В.Г. Афанасьєв, В.А. Козбаненко, В.В. Котилко та ін.

Тематиці дослідження проблем розвитку регіонів і пошуку шляхів їх вирішення присвячені наукові праці З.С. Варналія, О.С. Власюка, В.Ю. Керецмана, В.С. Куйбіди, С.А. Романюка, С.Є. Саханенка, В.К. Симоненка, Д.М. Стеченка, О.Г. Топчієва та ін. Науковий аналіз теоретико-методологічних засад регіонального управління, прикладних аспектів і проблематики регіональної політики здійснено у працях вітчизняних науковців і дослідників: С.І. Бандур, В.Є. Воротіна, Б.М. Данилишина, М.І. Долішнього, Ю.В. Наврузова, А.П. Павлюк, М.І. Панчук, В.І. Пили, Л.В. Покрови, М.Г. Чумаченка, російських - Ю.Н. Гладкія і А.І. Чистобаєва, В.Н. Лексина і А.Н. Швецова, В.П. Чичканова, Б.М. Штульберга і В.Т. Введенского та ін. Окремі підходи до оцінювання стану розвитку регіонів розробили О.С. Власюк, Л.М. Зайцева, Е.М. Лібанова, Я.О. Побурко, Л.К. Семів. Зарубіжний досвід розвитку регіонів і регіональна політика Євросоюзу аналізувалися у працях В.А. Долятковського, М.О. Лендьєл, С.С. Максименка, I.В. Студеннікова та ін.

Однак, на сьогодні історико-теоретичні аспекти науки державного управління, зокрема розвитку регіонів, залишаються на периферії наукового дослідження. Теоретичне обґрунтування щодо управління розвитком регіонів, яке свого часу було розроблено для системи з централізованим державним управлінням і плануванням регіонального розвитку, потребує адаптації до сучасних умов суспільного розвитку. Ґрунтовне вивчення історичної детермінанти і критичне наукове осмислення позитивних та негативних аспектів управлінського впливу держави на розвиток регіонів у період радянської історії уможливлює винести уроки, використати напрацьований кращий досвід та уникнути помилок, зроблених у минулому. У наявній науковій літературі недостатньо висвітлено і узагальнено зарубіжний досвід підтримки державною розвитку регіонів, депресивних територій та залишаються мало проаналізованими можливості його адаптації в Україні.

Актуальність, теоретичне і практичне значення та недостатня розробленість теми дисертації і зумовили її вибір автором дослідження.

Зв'язок проблеми з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з науково-дослідною роботою відділу моніторингу ефективності законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України за темою “Організація моніторингу ефективності чинного законодавства та прогнозування наслідків його застосування” (номер державної реєстрації 0104U006941), у розробленні якої дисертант брав участь як співвиконавець та з комплексним науковим проектом Національної академії державного управління при Президентові України „Державне управління та місцеве самоврядування”, в якому здобувач брав участь як виконавець науково-дослідної роботи „Механізми реалізації державної регіональної політики в умовах проведення політичної та адміністративної реформ” (номер державної реєстрації 0107U004695). Особистий внесок дисертанта в дослідження полягає в аналізі європейського досвіду укладання між державою і регіонами контрактних відносин з питань розвитку регіонів та розробленні пропозицій щодо застосування прийнятних його елементів в Україні.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні сутності засад управлінського впливу держави на розвиток регіонів та, на цій основі, виробленні практичних пропозицій щодо шляхів вдосконалення державного управління розвитком регіонів в Україні в умовах її внутрішніх і зовнішніх викликів сьогодення.

Для досягнення мети дослідження було поставлено такі завдання:

– охарактеризувати стан наукової розробленості теоретико-історичних засад державного управління розвитком регіонів у науковій літературі;

– проаналізувати нормативні акти, які регламентують правові відносини у сфері управління розвитком регіонів, використану у дисертаційному дослідженні базову термінологію, співвідношення дефініцій „державне управління” і „державне регулювання” розвитку регіонів та визначити сутність понять „державне управління розвитком регіонів” і „диференціація соціально-економічного розвитку регіонів”;

– систематизувати існуючі в наукових теоріях і концепціях підходи до розвитку регіонів та визначити роль держави в цьому процесі;

– дослідити в історичному аспекті здійснювану в СРСР упродовж 1950 -1991 рр. державну політику розвитку регіонів, проаналізувати диференціацію республік за основними економічними і соціальними показниками та порівняти отримані результати з аналогічними результатами інших наукових досліджень;

– здійснити аналіз основних факторів, вимірів і тенденцій сучасного розвитку українських регіонів, висвітлити на прикладі Євросоюзу та зарубіжних країн історичну ґенезу державної підтримки розвитку регіонів, підходи до вимірювання гранично допустимого рівня регіональної диференціації та, на цій основі, розробити практичні пропозиції щодо шляхів удосконалення державного управління розвитком регіонів і засад визначення депресивних територій в Україні.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що виникають у процесі державного управління розвитком регіонів.

Предмет дослідження - теоретичні та історичні засади державного управління розвитком регіонів. державний управління регіон диференціація

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що впровадження в державно-управлінську практику України визначених і науково обґрунтованих теоретико-історичних засад державного управління розвитком регіонів з урахуванням сучасних ендогенних й екзогенних факторів суспільного розвитку сприятиме збалансованому і динамічному розвитку її регіонів, наближенню національної практики підтримки державою розвитку регіонів і подолання депресивного стану окремих територій до відповідних стандартів Євросоюзу.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження використано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів, зокрема: теоретичний (аналіз документальної бази: законів, підзаконних нормативно-правових актів, статистичних даних, наукових праць з державного управління, економіки, соціології та інших наук, дозволив застосувати міждисциплінарний підхід до вивчення проблематики дослідження); історичний (послідовне відстеження закономірностей, особливостей та впливу факторів на предмет дослідження у часово-просторовій ретроспективі, виявлення взаємозв'язку між минулим, сьогоденням і прогнозування подальшого розвитку); емпіричний (аналіз наукових праць вітчизняних і західних учених дав змогу розглянути природу та сутність процесу державного управління розвитком регіонів); структурно-функціональний (аналіз здійснюваних інституціями функцій і практичної діяльності, сприяв виявленню зв'язків та взаємодії між складовими системи державного управління розвитком регіонів); порівняльний (передбачав пошук напрямів реформування державного управління розвитком регіонів на основі вивчення зарубіжного досвіду і можливостей запровадження його окремих елементів у вітчизняну практику); прогностичний (передбачав прогнозування, узагальнення характеристик опрацьованих матеріалів для розроблення висновків і пропозицій). Також застосовано методи статистичного аналізу, ідентифікації та моделювання.

Методологічною основою дослідження є системний підхід, який через інтерпретування існуючих напрацювань сприяв розробленню науково обґрунтованих шляхів перебудови державного управління у досліджуваній сфері.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є науковою роботою, в якій автором отримано нові результати і розроблено наукові положення, які в сукупності розв'язують важливу наукову задачу - обґрунтовування і визначення теоретико-історичних засад державного управління розвитком регіонів у сучасних умовах його реформування. Новизна отриманих автором наукових положень полягає у тому, що в дисертаційній роботі

вперше:

запропоновано авторське визначення поняття „державне управління розвитком регіонів” як діяльність органів державної влади, яка спрямована на забезпечення просторової єдності держави, реалізацію загальнодержавних і регіональних інтересів та досягнення позитивної динаміки у зниженні диференціації соціально-економічного розвитку регіонів;

подано визначення поняття „диференціація соціально-економічного розвитку регіонів”, яке пропонується розглядати як відмінність у розвитку регіонів за динамікою змін основних соціальних і економічних показників, яка виникає внаслідок нерівномірної дії взаємопов'язаних між собою факторів внутрішніх (історичні передумови, географічне розташування, наявний економічний потенціал та ін.) і зовнішніх (процеси глобалізації й інтеграції, відкритість і зростання конкуренції на світових ринках економіки та ін.) та науково обґрунтовано необхідність у здійсненні державою управлінського впливу, спрямованого на зменшення негативних наслідків впливу цього суспільного явища;

запропоновано в контексті перспективних напрямів реформування вітчизняного державного управління розвитком регіонів регіональний саморозвиток (розширення самостійності, підвищення ролі та відповідальності місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування в соціально-економічному розвитку регіонів та ін.), оптимальне збалансування між децентралізацією і „єдиновладдям” на основі аналізу найбільш відомих західних наукових теорій (кейнсіанської, неокласичної, збалансованого і незбалансованого розвитку, полюсів зростання та ін.), дослідження в історичному аспекті державної регіональної політики, здійснюваної в СРСР упродовж 1950 - 1991 років, а також основних факторів і тенденцій сучасного розвитку регіонів в Україні;

запропоновано засади (чітке нормативне врегулювання, узгодженість з напрямами державної регіональної політики, комплексна діагностика депресивного стану, збалансованість і достовірність статистичних показників та ін.) та шляхи вдосконалення (внесення змін до законодавчої і нормативно-правової бази стимулювання розвитку регіонів у частині спрощення критеріїв визначення і надання статусу депресивної території) вимірювання гранично допустимого рівня диференціації територій в Україні, які розроблено на основі набутого у Великобританії позитивного досвіду оцінки депресивного стану територій;

удосконалено:

підходи щодо визначення ролі держави в управлінні розвитком регіонів та науково-теоретичне підґрунтя для розроблення державної регіональної політики в Україні, яке адекватне її сучасним умовам розвитку;

зміст поняття „державна регіональна політика”, як сукупності впроваджуваних органами державної влади та органами місцевого самоврядування стратегій, інструментів, правових, наукових, організаційних та інших заходів, спрямованих на забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів і міжрегіональну інтеграцію на основі створення передумов для ефективного використання регіонами наявного внутрішнього потенціалу, підвищення їх конкурентоспроможності та реалізації ними умов зовнішнього середовища;

дістали подальшого розвитку:

актуалізація й узагальнення європейського досвіду щодо управління розвитком регіонів у контексті інтегрування України в Євросоюз;

підходи щодо оптимізації вітчизняної моделі державного управління розвитком регіонів на засадах децентралізації та централізації, субсидіарності і дотримання загальнодержавних інтересів та приведення її у відповідність із стандартами і вимогами регіональної політики Європейського Союзу;

пропозиції щодо перебудови в Україні державного управління розвитком регіонів через запровадження інституту угод щодо регіонального розвитку, реформування адміністративно-територіального устрою, системи міжбюджетних відносин і місцевих бюджетів, врегулювання правового поля діяльності мережі недержавних інститутів регіонального розвитку;

дослідження тенденцій сучасного розвитку українських регіонів за основними соціально-економічними параметрами та основних факторів, які впливають на здійснення державного управління розвитком регіонів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані у нормотворчій діяльності щодо вдосконалення правового поля державного управління розвитком регіонів, у діяльності органів виконавчої влади на центральному і регіональному рівнях для розроблення скоординованих заходів щодо соціально-економічного розвитку регіонів України. Висновки і пропозиції дисертації можуть бути використані в процесі розроблення пропозицій щодо внесення змін до ст. 9 Закону України від 08.09.2005 № 2850-ІV „Про стимулювання розвитку регіонів” і Постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2010 № 235 „Про затвердження Порядку здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвитку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними” в частині вдосконалення критеріїв визначення і надання статусу депресивної території в Україні.

Основні наукові положення, результати дисертаційного дослідження у формі теоретико-методичних розробок і рекомендацій упроваджено: Головним управлінням економіки та інвестиційної політики Рівненської облдержадміністрації в частині проведення моніторингу та аналізу тенденцій соціально-економічного розвитку районів і міст обласного значення (довідка № 01/1-42 від 14.01.2009 р.); відділом міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Рівненської облдержадміністрації в частині активізації міжрегіонального співробітництва в області (довідка № 01-7/151 від 14.03.2008 р.).

Матеріали дисертаційної роботи використано автором для розроблення навчальних планів, програм і конспектів лекцій з навчальних дисциплін „Державна регіональна політика в Україні: історичні передумови та сучасний стан”, „Регіональна політика Євросоюзу” та викладання цих дисциплін у Рівненському регіональному центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій (довідка № 01-06/67 від 17.03.2008 р.).

Результати дисертації можуть використовуватися в процесі розроблення навчальних планів, програм та читання лекцій з вивчення теоретико-історичних аспектів державного управління, а також для проведення подальших наукових досліджень проблем розвитку регіонів.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення і наукові висновки дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри державного управління і менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України та відділу моніторингу ефективності законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України. Результати дисертаційного дослідження оприлюднені автором на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях і семінарах, зокрема: „Реалізація регіональної політики ЄС як аспект інтеграції України у спільноту” (Київ, 2002), „Реформи державного управління Польщі в контексті євроінтеграції: досвід і уроки для України” (Київ, 2003), „Адаптація законодавства України до законодавства ЄС: виконання Копенгагенських критеріїв” (Львів, 2003), „Вирівнювання міжрегіональних відмінностей: досвід Великобританії для України” (Київ, 2005), „Сучасне державне управління в країнах західної демократії” (Київ, 2007), „Розвиток регіонів ЄС: еволюція тенденцій регіональної політики і досвід для України” (Одеса, 2007).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи висвітлено автором у 13 публікаціях, серед яких 6 - у наукових фахових виданнях за спеціальністю „Державне управління”, затверджених ВАК України, 7 - у матеріалах науково-практичних конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації становить 230 сторінок, із них обсяг основного тексту - 184 сторінки. Список використаних джерел включає 385 найменувань (167 із яких - іноземних) на 28 сторінках. Робота містить 3 таблиці та 14 додатків на 16 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито сутність і стан наукової проблеми та її значущість; указано на зв'язок роботи з науковими напрямами досліджень; визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і гіпотезу дослідження, охарактеризовано використані методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та особистий внесок дисертанта; наведено відомості про апробацію результатів дослідження, кількість публікацій за темою дисертаційного дослідження, розкрито структуру та обсяг роботи.

У першому розділі - „Теоретичні підходи до вивчення державно-управлінського аспекту розвитку регіонів” - проаналізовано ступінь розроблення тематики дисертації у науковій літературі, розглянуто теоретичні засади і правову базу державного управління розвитком регіонів в Україні, охарактеризовано існуючі в наукових теоріях та концепціях підходи до визначення ролі держави у розвитку регіонів, означено напрями й методи проведення дисертаційного дослідження та обґрунтовано їх вибір.

Аналіз наукових праць таких відомих вітчизняних учених, як В.Б. Авер'янов, В.Д. Бакуменко, Н.Р. Нижник, В.В.Цвєтков, російських науковців Г.В. Атаманчук, В.Г. Афанасьєв, В.А. Козбаненко, західних дослідників Р. Масгрейв, В. Нордгауз, П. Семюелсон дав автору підстави стверджувати, що у них переважно приділяється увага вивченню теоретичних і практичних аспектів державного управління. Водночас, у науці державного управління наразі не існує цілісного наукового дослідження, присвяченого історико-теоретичним засадам державного управління розвитком регіонів. Виявлено також дефіцит у проведенні ґрунтовних і критичних досліджень історичного аспекту державного управління. Автор дійшов висновку, що державне управління розвитком регіонів в сучасних умовах вимагає нового теоретичного підґрунтя, а проблеми розвитку регіонів України мають історичне коріння і значною мірою успадковані в результаті їх перебування у складі СРСР. Дисертант схиляється до точки зору вченого В.І. Тимцуника, що вивчення історії, напрацьованого позитивного і негативного досвіду державного управління радянського періоду дозволить у процесі вітчизняного державотворення уникнути зроблених у минулому помилок.

Аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових праць свідчить про існування розбіжностей у поглядах дослідників стосовно ефективності впливу радянської державної політики на зниження диференціації соціально-економічного розвитку республік. Це детермінувало виокремлення цих питань в окремий напрям дослідження дисертації з метою ідентифікації та здійснення порівняльного аналізу результатів наукових праць з аналогічними отриманими результатами.

Науковому осмисленню сучасних проблем управління розвитком регіонів сприяли праці українських дослідників З.С. Варналія, О.С. Власюка, С.М. Злупка, В.Ю. Керецмана, В.С. Куйбіди, Л.В. Покрови, С.Є. Саханенка, В.К. Симоненка, Д.М. Стеченка, О.Г. Топчієва та ін. Переважна більшість з них звертає увагу на необхідність удосконалення наукового підґрунтя щодо управління розвитком регіонів, яке свого часу було розроблено для радянської централізованої системи державного управління і планування регіонального розвитку. Все це в сукупності актуалізувало потребу у проведенні дослідження історико-теоретичних засад державного управління розвитком регіонів.

У роботах М.І. Долішнього, С.А. Романюка, інших вітчизняних і західних науковців акцентується увага на необхідності розгляду проблем розвитку регіонів на рівні міждержавних і субрегіональних утворень та з урахуванням впливу зовнішніх факторів. У цьому руслі дисертант погоджується з твердженням, що інтеграційні та глобалізаційні процеси, які на сучасному етапі суспільного розвитку помітно інтенсифікуються, значною мірою детермінують подальший історичний поступ країн світу та змушують їх активно долучатися до них.

У контексті європейської інтеграції України актуалізується питання приведення моделі управління регіонами у відповідність із вимогами і засадами регіональної політики ЄС. Вирізняючи внесок вітчизняних дослідників, у працях яких аналізується європейський досвід розвитку регіонів, автор, водночас, схиляється до точки зору щодо необхідності виваженого ставлення до його запровадження в Україні. Цей аспект важливо розглядати, передусім, через призму внутрішніх потреб країни, з урахуванням її історичних передумов.

Здійснений аналіз наукових праць західних дослідників Д. Вандеркампа, А. Вінеблза, Р. Кенбера, М. Кампбелла, Р. Мартіна, Р. Масгрейва та ін. засвідчив, що у ряді країн світу регіональні диспропорції, які зумовлюються нерівномірним впливом відкритості світової ринкової економіки, процесами глобалізації та іншими чинниками, мають стійку тенденцію до поглиблення. Встановлено, що це явище підвищує суспільну напругу, загострює соціальні конфлікти, створює потенційну загрозу політичній стабільності, уповільнює темпи макроекономічного зростання країн і потребує впливу з боку держави шляхом запровадження політики регіонального вирівнювання.

Для вивчення підходів до оцінки рівнів розвитку регіонів України важливими стали результати досліджень вітчизняних науковців О.С. Власюка і С.І. Пирожкова, Л.М. Зайцевої, Е.М. Ліанової та ін., аналіз яких дав автору підстави стверджувати про наявність недоліків у цій сфері. Це детермінувало потребу у вивченні відповідного зарубіжного досвіду.

На підставі аналізу наявних у наукових джерелах тлумачень термінології дослідження дисертації запропоновано авторське визначення понять „державне управління розвитком регіонів”, „диференціація соціально-економічного розвитку регіонів”, вдосконалено дефініцію „регіональна політика”. Обстоюється доцільність проведення дослідження розвитку регіонів через призму державного управління, а не державного регулювання. Оскільки останнє розглядається як економічний метод і складова загальних функцій державного управління.

Аналіз найбільш відомих наукових теорій і концепцій (збалансованого і незбалансованого розвитку, кейнсіанської, неокласичної, полюсів зростання та ін.) засвідчив широке розмаїття точок зору вчених щодо ролі держави у розвитку регіонів. Виявлено, що погано регульований державою розвиток регіонів веде до регіональної диференціації, яка уповільнює темпи макроекономічного зростання і загострює соціально-політичну напругу в країні. Найбільш прийнятними для застосовування в Україні є такі елементи наукових теорій, як реалізація внутрішнього потенціалу і зовнішніх умов, саморегулювання розвитку регіонів (підвищення їхньої політичної ваги у розробленні й ухваленні рішень щодо розвитку територій і покладання на місцеву владу відповідальності за їх вирішення, бюджетно-фінансова самодостатність, активізація їхньої зовнішньоекономічної діяльності) на засадах партнерства суспільних секторів.

У другому розділі - „Державне управління розвитком регіонів: історичні передумови і сучасні тенденції в Україні” - досліджено в історичному ракурсі здійснювану в СРСР у 1950 - 1991 рр. державну політику розвитку регіонів, проаналізовано диференціацію союзних республік за основними економічними і соціальними показниками, отримані результати зіставлено з аналогічними результатами наукових праць; здійснено аналіз основних факторів, детермінантів і вимірів сучасного розвитку українських регіонів та сформульовано підходи до розв'язання проблемних питань державного управління розвитком регіонів.

На підставі аналізу архівних джерел, зарубіжної і вітчизняної наукової літератури автор дійшов висновку, що здійснюване у 1950 - 1991 рр. в СРСР державне управління неухильно і безкомпромісно спрямовувалося на реалізацію загальнодержавних політичних інтересів та економічних завдань. З'ясовано, що республіки розвивалися уніфіковано в централізованій радянській системі державного планування, а розв'язання проблем їхнього розвитку здебільшого ігнорувалося. Самостійність у розробленні і затвердженні п'ятирічних планів розвитку республік була скоріше формально-декларативною, оскільки вони були залежними від чиновників Держплану СРСР, які погоджували плани, жорстко контролювали їх виконання, були монополістами у розподілі та визначенні інфраструктури капіталовкладень в регіони. Виявлено, що розвиток республік в СРСР асоціювався з терміном „розміщення продуктивних сил”, під яким розумілося примусове направлення робочої сили до неосвоєних, багатих на природні ресурси територій країни і слаборозвинутих республік. Аналіз підходів вищого керівництва СРСР (Й.Сталіна, М.Хрущова, Л.Брежнєва і М.Горбачова) до управління розвитком регіонів дає підстави охарактеризувати методи державного управління розвитком регіонів як гіперцентралізовані, командно-адміністративні, що зумовлювало тотальне одержавлення розвитку республік. Намагання М. Хрущова у 1957 р. реформувати регіональне управління та М. Горбачова у 1991 р. започаткувати відцентрові тенденції у державному управлінні були безуспішними і призвели до непередбачуваних наслідків, які загрожували існуванню тоталітарного політичного режиму радянської влади.

Статистичний аналіз дав автору підстави зробити висновок про достовірність викладених у зарубіжних і вітчизняних наукових працях точок зору стосовно існування в СРСР значної і тривалої диференціації розвитку республік за основними економічними і соціальними показниками. Зокрема, у 1970 - 1990 рр. показники капіталовкладень РРФСР перевищували відповідні показники Туркменської РСР більш ніж удвічі у розрахунку на одну особу і понад 70 разів у валових обсягах, найбільші розміри середньомісячної зарплати працівників були у Прибалтиці і РРФСР, найменші - Закавказзі і Середній Азії (коефіцієнти варіації між найбільшими і найменшими показниками склали 1,3 - 2,6 раза) та ін. Дослідженням підтверджено точки зору науковців щодо розшарування республік за рівнями матеріального добробуту і життя населення на розвинуті прибалтійські і слаборозвинуті середньоазіатські, а також щодо суб'єктивності з боку союзних чиновників у розміщенні капіталовкладень у республіки.

Аналіз динаміки змін окремих показників економічного і соціального розвитку регіонів в Україні засвідчив, що регіональні диспропорції надмірно поглибилися за роки незалежності держави. Зокрема, у 2000 - 2006 рр. виявлено значний розрив між максимальним і мінімальним показниками обсягів прямих іноземних інвестицій на одну особу (50,5 раза), зареєстрованого безробіття (13,3 раза), середньомісячної зарплати (2,4 рази) та ін. Існує різке розшарування регіонів на розвинуті (м. Київ, Донецька, Дніпропетровська області) і слаборозвинуті (Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська області) за якістю надання і можливостями доступу населення до соціальних послуг (освітні, медичні, культурно-побутові та ін.), якістю життя і рівнями матеріального добробуту населення (доходи, майнові ознаки) та ін. Установлено, що основними негативними факторами розвитку регіонів України є: авторитарно-корупційна система державного управління, недоліки у державній регіональній політиці та в її правовому врегулюванні, низька інституційна спроможністю і фінансова забезпеченість регіонів у розв'язанні проблем їхнього розвитку, неоднорідність політичного простору.

У третьому розділі - „Державна підтримка розвитку регіонів: історичні аспекти зарубіжного досвіду та шляхи вдосконалення в Україні” - висвітлено історичну ретроспективу, закономірності, сучасні глобальні тенденції та роль держави у підтримці розвитку регіонів на прикладі країн Європи (Великобританія, Німеччина, Франція, Польща, Росія та ін.), Латинської Америки (США, Канада, Бразилія, Аргентина, Мексика, Колумбія), Азії (Китай, Японія, Індія); проаналізовано політику і досвід розвитку регіонів у Євросоюзі, сучасні зарубіжні підходи до оцінки рівнів розвитку регіонів та запропоновано пропозиції щодо удосконалення державного управління розвитком регіонів та принципів визначення депресивних територій в Україні.

Аналіз цілої низки зарубіжних наукових праць свідчить, що розвиток регіонів багатьох країн світу носить диспропорційний характер, внаслідок чого відбувається значне розшарування територій за соціально-економічними вимірами на розвинуті і відсталі. З'ясовано, що регіональна диференціація є об'єктивним явищем, виникнення й існування якого зумовлюється негативним впливом взаємопов'язаних між собою факторів: географічні і природні умови, дисонанс в наявній інфраструктурі, економічному і ресурсному потенціалі та ін. Виявлено, що цей феномен є досить тривалим у часовому вимірі, поширюється на всій території країн незалежно від їх розмірів, форм державного устрою і правління, політичної системи, рівня економічного і соціального розвитку. Регіональні відмінності збільшуються в умовах глобалізації. Аналіз зарубіжних наукових джерел свідчить, що сучасні зовнішні виклики змушують уряди багатьох країн реагувати на ці процеси шляхом зміни формату управління розвитком регіонів, роль держави в якому підвищується. На наддержавному і державному рівнях запроваджується спеціальна політика стимулювання розвитку регіонів і підтримки депресивних територій. Вибір секторів регулятивного втручання держави в окремо взятій країні детермінований часткою державного сектора, історичними традиціями та пріоритетами суспільного розвитку. Зарубіжна практика впровадження такої політики свідчить, що темпи подолання регіональних диспропорцій повільні навіть в економічно розвинутих країнах.

Аналіз зарубіжних наукових джерел дає змогу стверджувати, що зменшення регіональних диспропорцій є пріоритетний напрям регіональної політики інституцій і країн Євросоюзу упродовж понад 50-ти років його існування. З'ясовано, що управління розвитком регіонів Співтовариства здійснюється на засадах партнерства, програмування, концентрації і жорсткого контролю за цільовим використанням виділених з фондів ЄС регіонам фінансових ресурсів, які доповнюються з місцевих і національних бюджетів. Незважаючи на тенденцію до зростання обсягів фінансування реалізації заходів зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів ЄС, точки зору західних науковців і дослідників щодо ефективності впливу виділених ресурсів є неоднозначними. Аналіз зарубіжних наукових праць, правових актів Уряду і парламенту Великобританії засвідчив, що в основі впроваджуваної консерваторами і лейбористами політики розвитку регіонів лежить соціальна рівність, стимулювання економічного розвитку регіонів, комплексне розв'язання проблем депресивних територій.

Встановлено, що підходи до оцінки рівнів розвитку регіонів ЄС розробляються з урахуванням пріоритетів європейської політики солідарності. Вивчення правового поля, яке регламентує розвиток регіонів в Україні, засвідчило потребу в удосконаленні підходів до діагностики депресивного стану територій. На підставі аналізу методик вимірювання депресивності територій, застосовуваних у Великобританії у 1991-2008 рр. дисертантом розроблено засади і модель визначення депресивних територій в Україні. Її перевагами є комплексний підхід до оцінки (за показниками і рейтингами в окремих вимірах депресивності) рівнів розвитку промислових, сільських районів і міст обласного значення.

ВИСНОВКИ

Результати, що отримані дисертантом у процесі дослідження, підтверджують покладену в його основу гіпотезу, а реалізовані мета і завдання дають змогу сформулювати висновки і пропозиції, що мають теоретичне, науково-прикладне і практичне значення та в комплексі вирішують актуальне наукове завдання - визначення і наукове обґрунтування теоретико-історичних засад державного управління розвитком регіонів в сучасних умовах суспільного розвитку:

1. Аналіз вітчизняної і зарубіжної наукової літератури за темою дослідження дисертації показав, що у науці державного управління дотепер практично відсутні ґрунтовні і комплексні дослідження державно-управлінського аспекту розвитком регіонів. Незважаючи на значний інтерес учених і дослідників до регіональної проблематики, історична ґенеза та теоретичні засади державного управління розвитком регіонів висвітлюються побіжно в опублікованих ними наукових працях. Це дає підстави для висновку, що наукова розробленість цієї теми є недостатньою.

Трансформації, які здійснюються в Україні в сучасних умовах її суспільного поступу, ще більше актуалізували вивчення державно-управлінського аспекту розвитку регіонів і зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

2. На підставі аналізу правового поля, яке регламентує державне управління розвитком регіонів встановлено, що цей аспект потребує систематизації, подальшого комплексного врегулювання, вдосконалення і приведення у відповідність до вимог та стандартів Євросоюзу. Теоретичний аналіз існуючих у вітчизняних наукових працях підходів до трактування використаної у дисертаційному дослідженні базової термінології дає підстави стверджувати, що відсутність єдності у визначенні поняття „регіон” призвела до різноманітності у тлумаченні похідних від нього дефініцій, зміст яких у науці державного управління потребує уточнення. Автор дійшов висновку, що „державне регулювання” слід розглядати, як економічний метод, складову загальних функцій „державного управління”. Виходячи з чого поняття „державне управління” і „державне регулювання” співвідносяться між собою як „ціле” й „елемент цілого” та видається правильним здійснювати дисертаційне дослідження розвитку регіонів у площині державного управління.

Аналізуючи теоретичні засади державного управління розвитком регіонів, можна констатувати, що управлінський вплив з боку держави має спрямовуватися на забезпечення рівноцінних можливостей і умов економічного і соціального розвитку регіонів шляхом стимулювання розвинутих та подолання депресивного стану окремих територій. Запропоновано авторське визначення поняття „державного управління розвитком регіонів”, як діяльності органів державної влади, яку спрямовано на забезпечення просторової єдності держави, реалізацію інтересів загальнодержавних і розвитку регіонів, досягнення позитивної динаміки у зниженні диференціації соціально-економічного розвитку регіонів. Під „диференціацією соціально-економічного розвитку регіонів” автор пропонує розуміти відмінність у розвитку регіонів за динамічними змінами основних соціальних і економічних показників, яка виникає внаслідок нерівномірної дії взаємопов'язаних між собою чинників ендогенних (історичні передумови, географічне розташування, наявний економічний потенціал та ін.) і екзогенних (процеси глобалізації та інтеграції, відкритість світових ринків економіки, зростання на них конкуренції та ін.) та веде до їх поляризації на розвинуті і слаборозвинуті.

3. На основі узагальнення найбільш відомих західних наукових теорій з'ясовано, що наукове обґрунтування теоретичних засад розвитку регіонів почало здійснюватися у 30-х роках ХХ ст. та активізувалося упродовж останніх десятиріч як серед зарубіжних, так і вітчизняних учених. У проаналізованих теоріях (кейнсіанська, збалансованого і незбалансованого розвитку, неокласична, полюсів зростання та ін.) виявлено, що незважаючи на неоднозначність наукових точок зору щодо ступеня впливу державою на розвиток регіонів, переважна більшість учених обстоює необхідність втручання держави з метою подолання надмірної соціально-економічної регіональної диференціації. Роль державного управління у збалансованому розвитку регіонів особливо підвищується у країнах, що розвиваються. Установлено, що сучасна парадигма розвитку регіонів основана на реалізації їхнього внутрішнього потенціалу й умов зовнішнього середовища, саморегулюванні (підвищення самостійності регіонів у визначенні цілей і у фінансуванні виконання заходів місцевого розвитку, об'єднання зусиль держави, органів місцевого самоврядування, представників місцевого бізнесу і громадськості у розв'язанні актуальних питань розвитку регіонів, покладання на місцеву владу відповідальності за ефективність їх вирішення). Аргументовано доцільність впровадження у вітчизняну практику регіонального розвитку таких елементів наукових теорій, як посткейнсіанська, незбалансованого розвитку, полюсів зростання та ін.

4. Дослідження в історичному аспекті здійснюваної в СРСР упродовж 1950 -1991 рр. державної політики розвитку регіонів показало, що вона асоціювалася з „розміщенням продуктивних сил”, яке зводилось до освоєння багатих на запаси сировини територій держави, використання їх як енергетично-ресурсної бази та планового соціально-економічного розвитку союзних республік. Така політика втілювалася адміністративно-командною системою державного управління і полягала в централізованому державному плануванні і жорсткому контролі за уніфікованим розвитком радянських республік шляхом перерозподілу капіталовкладень, примусовому направленні кваліфікованої робочої сили на працевлаштування до освоюваних територій і слаборозвинутих республік країни. Безкомпромісна реалізація завдань загальнонаціонального значення зачасти суперечила інтересам розвитку союзних республік.

Дослідження підтверджує наукові точки зору західних і вітчизняних учених щодо існування в СРСР у 1970 - 1990 рр. значної диференціації розвитку республік за основними показниками економічними (найбільші і найменші показники основних фондів і капіталовкладення різняться від двох разів у розрахунку на одну особу до декількох десятків разів за валовими обсягами) та соціальними (коефіцієнти варіації у середньомісячній зарплаті працівників, реальних доходах, забезпеченні житлом населення коливаються в межах 1,3 - 2,6 раза). Диференціація, яка характеризується значною тривалістю у часовому вимірі, тенденціями до збільшення і зменшення, призвела до виразного розшарування республік на розвинуті (прибалтійські, РРФСР) і слаборозвинуті (середньоазіатські). Показники Української РСР наближалися до середніх. Результати аналізу дають підстави стверджувати про недостатню ефективність здійснюваної в СРСР державної політики розвитку республік, яка спричинювалася, зокрема, і суб'єктивізмом союзних державних посадових осіб у розподілі капіталовкладень, випадки нехтування радянським партійним керівництвом розв'язання регіональних проблем розвитку.

5. На підставі аналізу основних вимірів сучасного розвитку українських регіонів установлено, що регіональні відмінності, які успадковані внаслідок перебування Української РСР у складі СРСР, безпрецедентно поглибилися внаслідок недоліків і допущених помилок у застосовуваних у пострадянський період підходах до управління розвитком регіонів. Зокрема, диференціація регіонів за основними економічними і соціальними показниками у 2000 - 2006 рр. сягнула: в обсягах прямих іноземних інвестицій на одну особу - 50,5 раза; у зареєстрованому безробітті - 13,3 раза; у доходах місцевих бюджетів без трансфертів на одну особу - 8,3 раза; у середньомісячній зарплаті - 2,4 раза та ін., а динаміка змін коефіцієнтів варіації цих показників має негативні тенденції. Такі виразні перекоси у показниках поляризують регіони на розвинуті (м. Київ, Донецька, Дніпропетровська області) і слаборозвинуті (Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська області), призводять до різкого розшарування населення за можливостями доступу і якістю надання соціальних послуг (освітні, медичні, культурно-побутові), рівнями матеріального добробуту населення (доходи, майнові ознаки), порушення соціальної рівності громадян і гальмування темпів макроекономічного зростання країни.

Аналіз дає змогу зробити висновок, що основними факторами, що негативно впливають на розвиток регіонів України є існування авторитарно-корупційної системи державного управління, надмірно централізований стиль управління регіонами, неефективна і несистемна здійснювана регіональна політика, недостатня урегульованість правового поля, інституційного і фінансового забезпечення розвитку регіонів, історично зумовлені відмінності у геополітичній орієнтації населення країни та ін. Доведено, що погано регульований державою розвиток регіонів може призвести до розшарування територій на розвинуті і депресивні, підвищення соціальної напруги, загострення конфліктів у суспільстві, уповільнення темпів реформ, потенційної загрози стабільності і територіальній цілісності держави.

6. Аналіз зарубіжних наукових праць щодо історичної ґенези і сучасних тенденцій розвитку регіонів окремих країн Європи, Азії, Латинської Америки дає підстави стверджувати, що спільною рисою розвитку регіонів є регіональна диференціація, яка упродовж тривалого часу значно поляризує регіони на розвинуті і слаборозвинуті за основними соціально-економічними параметрами. Диференціацію регіонів можна інтерпретувати як закономірне, об'єктивне, просторово й історично зумовлене явище, яке охоплює всі країни світу незалежно від їхнього державного устрою, політичної системи, розмірів території і рівня економічного розвитку. Регіональна диференціація, яка має стійкі тенденції до збільшення, зумовлюється негативним впливом взаємопов'язаних між собою факторів, основними з яких можна виокремити: фізичне середовище (несприятливі географічне розташування, природно-кліматичні умови та ін.); соціально-економічні (інфраструктурна розбалансованість систем комунікацій, транспортного сполучення, офісного сервісу, екологічного стану та ін.); асиметрії в нагромадженні капіталу й економічного потенціалу; низькі рівні конкурентоспроможності й інноваційної діяльності; економічний спад і безробіття; відтік кваліфікованої робочої сили; дисонанс у якості надання державних послуг і рівнях життя населення та ін.); відкритість світової ринкової економіки, процеси глобалізації та ін.

У результаті дослідження встановлено, що дисонанс у розвитку регіонів призводить до уповільнення темпів макроекономічного зростання, розшарування громадян за рівнем життя, появи територій з високим рівнем бідності та змушує уряди зарубіжних країн розвинутих і з перехідною економікою запроваджувати політику державної підтримки розвитку регіонів і депресивних територій. Утім, як свідчить зарубіжна практика, навіть за умов успішної реалізації такої політики, темпи згладжування регіональних асиметрій досить повільні. Виявлено, що питання зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів відносяться до пріоритетних напрямів спільної політики країн та інституцій Євросоюзу понад 50-річного періоду його існування. У контексті євроінтеграційних намірів України актуальним є напрацьований у країнах ЄС значний досвід підтримки розвитку регіонів, найбільш сприйнятливими для адаптації до умов країни можна розглядати такі його елементи, як система договірних відносин між державою і регіонами з питань регіонального розвитку, об'єднання фінансових ресурсів державного, місцевих бюджетів і співпраця представників різних суспільних секторів (влади на державному і регіональному рівнях, місцевого бізнесу і громадськості) у вирішенні актуальних питань розвитку регіонів та ін.

З'ясовано, що у сучасних зарубіжних методиках діагностики депресивних територій не існує уніфікованих підходів до визначення гранично допустимого рівня регіональної диференціації. Вибір показників для її оцінки в окремо взятій країні здійснюється у різних вимірах (соціально-економічний розвиток, інноваційна діяльність, екологічний стан та ін.) з урахуванням специфіки регіональних проблем, пріоритетів здійснюваної національної регіональної політики.

У дисертації обґрунтовано необхідність перегляду і перебудови вітчизняної моделі державного управління розвитком регіонів на засадах збалансування децентралізації і „єдиновладдя”, забезпечення просторової єдності держави, субсидіарності і гармонізації інтересів загальнодержавних та регіональних, прозорості і відкритості у процесі ухвалення рішень, партнерства суспільних секторів у вирішенні актуальних питань щодо місцевого розвитку, об'єднання ресурсів з державного, місцевих бюджетів й інших джерел фінансування для виконання заходів щодо регіонального розвитку.

З урахуванням проведеного науково-теоретичного аналізу та на основі узагальнення одержаних результатів дослідження дисертаційного вважаємо, що на сучасному етапі найбільш актуальними для адаптації до умов України є елементи таких наукових теорій, як посткейнсіанської, полюсів зростання, незбалансованого розвитку регіонів (у частині активної підтримки розвитку депресивних територій і місцевого самоврядування), неокласичної (впровадження інвестиційно-інноваційної моделі розвитку, міграційної політики, спрямованої на підвищення мобільності робочої сили, сприяння розвитку людського потенціалу), а також „нового регіоналізму” (розширення прав і самостійності регіонів у визначенні цілей свого розвитку, посилення їх зовнішньоекономічної активності, забезпечення фінансової самодостатності регіонів у реалізації визначених заходів передусім за рахунок власних джерел, об'єднання зусиль держави, місцевого самоврядування, бізнесу і громадськості у вирішенні актуальних питань розвитку регіонів та покладання на місцеву владу відповідальності за ефективність їх розв'язання, реалізація наявних у регіонах економічних конкурентних переваг і потенційних можливостей). Запровадження європейського виміру в управлінні державою розвитком регіонів має, насамперед, передбачати: приведення вітчизняної моделі державного управління розвитком регіонами, наближення й адаптацію національного законодавства до вимог, стандартів і засад регіональної політики Євросоюзу, реформування системи адміністративно-територіального устрою з урахуванням вимог статистичної номенклатури територіальних одиниць ЄС;