Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук

з державного управління

Гуманітарна парадигма в системі державного управління

25.00.01 - теорія та історія державного управління

Петровський Петро Михайлович

КИЇВ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Захист відбудеться 21 травня 2010 року о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к.212.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 20 квітня 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради А.П. Рачинський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Практика державного управління в сучасній Україні засвідчує, що процес трансформування застарілих соціальних інститутів і формування демократичних основ врядування вимагає проникнення у нові змістовні пласти розуміння соціальних цінностей і духовних основ людського життя. Зміна векторів розвитку вимагає як реформування структури управління, так і відповідної зміни способу мислення, ствердження нових ідей, концепцій та методологічних моделей. Їх усвідомлення і впровадження в життя є вимогою часу, що все більш повно фіксується політичною та державно-управлінською наукою. У контексті визначення державного управління соціально-необхідним видом діяльності, основним завданням якого є спрямування різноманітних дій соціуму в русло потрібних змін, формування стратегії перетворень та послідовності її здійснення, особливого значення набуває дотримання єдиних методологічних настанов, логічно узгодженої системи управлінської практики, тобто застосування комплексної моделі діяльності (парадигми). Проте практика реалізації цього виду діяльності демонструє методику спроб і помилок, значні прояви стихійності, що свідчить про відcутність стратегії соціального розвитку та державного будівництва. Тому незаперечною особливістю теперішнього стану українського суспільства є пошук теоретико-методологічних основ розвитку держави і суспільства, визначення і впровадження оптимальних форм взаємодії владних інституцій та громадських об'єднань як необхідної умови подальших демократичних змін. Завдання наукового переосмислення основоположних ідей розвитку суспільства повною мірою стосується сучасної держави, від визначення якої залежать усі інші особливості державного управління. В умовах сучасного цивілізаційного розвитку останнє все більше набуває властивостей публічного врядування, з характерними для нього соціальними та гуманітарними цінностями, а держава стає інститутом гарантування соціальної справедливості та розвитку особистості.

У дисертації системно обґрунтовується думка, що теоретико-методологічною моделлю трансформування української держави і всього суспільства засобами управління має стати гуманітарна парадигма як сукупність когнітивних, аксіологічних та методологічних ідей, що встановлює пріоритет розвитку людини і спрямовує діяльність державного управління на його забезпечення.

У дисертаційному дослідженні проаналізовані фундаментальні праці, що є надбанням світової теоретичної думки з питань влади, методології пізнання і здійснення державного управління та застосування технологій владного впливу (Платон, Аристотель, Cв. Августин, Дж. Мірандолла, Н. Мак'явеллі, Дж. Лок, Б. Спіноза, Т. Гоббс, І. Кант, Ф. Гегель, К. Маркс, Ф. Ніцше, М. Вебер, В. Дільтай, Е. Гуссерль, Ж-П. Сартр, Г. Кельзен та інші). Особливе значення для формування теоретико-методологічних основ цієї роботи мали філософські ідеї людинознавства та впровадження їх у практику соціальних та міжособистісних відносин. Передумову сучасних тенденцій розповсюдження гуманітарної методології на сферу державного управління становлять розробки провідних шкіл менеджменту та гуманістичної психології. Визначення теоретико-методологічних основ дисертаційного дослідження здійснене із використанням теоретичних і практичних ідей зарубіжних авторів (Г.-Г. Гадамер, П. Друкер, Дж. Дьюі, Т. Йонас, Т. Кун, С. Леш, Ж. Марітен, К. Поппер, П. Рікер, Е. Фромм та інші). Злободенність осмислення гуманітарної спрямованості сучасного розвитку як суспільства в цілому, так і суспільно-владних відносин спонукає зарубіжних дослідників приділяти проблемам людинознавства все більше уваги (К.-О. Апель, Ю. Габермас, А. Маслоу, Дж.М. Най, Дж. Сорос, Е. Тоффлер, М. Фуко, Ф. Фукуяма та інші).

Пропонована робота значною мірою відповідає вітчизняній традиції дослідження проблем побудови української державності, у ній систематизуються орієнтовані на пріоритет людських цінностей погляди видатних мислителів І. Франка та Б. Кістяківського, які, на думку автора, складають теоретичну основу гуманітарного розуміння сутності держави. Орієнтація на гуманітарні цінності відтворена у широкому спектрі сучасних вітчизняних творів з філософії, психології, культури, педагогіки, соціології та публіцистики.

Необхідність використання парадигмального (методологічно цілісного) підходу до висвітлення державно-управлінських процесів розглядала значна кількість зарубіжних (Г. Атаманчук, К. Гаджиев, М. Говлет і М. Рамен, А. Оболонский, А. Панарин, А. Пшеворский, В. Парсонс, Е. Тоффлер) та вітчизняних авторів (Д. Видрін, В. Геєць, В. Євдокименко, В. Князєв, М. Кравченко, Ю. Левенець, В. Мартиненко, П. Надолішній, І. Розпутенко, М. Рудакевич, С. Серьогін, П. Ситник, Ю. Сурмін, В. Тертичка). Парадигму як засіб розкриття системи суспільно-політичної проблематики застосовують також представники філософії, політичної та юридичної науки (В. Воронкова, А. Карась, А. Колодій, О. Скрипник, В. Цвєтков). Наростає і кількість публікацій, що фіксують цінність гуманістичної і гуманітарної проблематики в державному управлінні (І. Воронов, Б. Гаєвський, В. Голубь, Н. Грицяк, В. Горбатенко, В. Горбулін, Н. Грицяк, В. Купрійчук, І. Курас, Є. Лібанова, В. Луговий, В. Майборода, І. Надольний, Н. Нижник, О. Оболенський, В. Олуйко, Г. Ситник, В. Трощинський та інші).

Конкретні напрями реалізації гуманітарної політики української держави є об'єктом постійної уваги дослідників і розглядалися у працях В. Вороніна, Д. Дзвінчука, С. Дубенко, О. Крюкова, М. Логунової, Т. Пахомової, О. Петроє, Я. Радиш, А. Рачинського, Є. Ромата, П. Ситніка, В. Скуратівського, С. Чукут, П. Шевчука, Л. Шкляра, Н. Ярош та інших.

Актуальність людинознавчої проблематики посилюється тим, що застосування гуманітарної методології в сучасному державному управління України не стало предметом цілісного наукового дослідження. Попри конституційне закріплення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина як основ гуманізму, у практиці врядування відсутні науково обґрунтовані положення про забезпечення їх предметної реалізації, а теоретико-методологічні напрацювання у цьому напрямку мають розрізнене, позасистемне спрямування.

Тому дослідження гуманітарної парадигми як цілісної моделі теоретичної та практичної діяльності у сфері державного управління, що стверджує людино центризм, набуває невідкладного наукового значення, а концентрація відповідних зусиль на її впровадженні стає вимогою часу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось згідно із планом комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України "Державне управління та місцеве самоврядування”. Проблематика роботи відповідає напрямам науково-дослідних робіт Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і пов'язана з темами, що досліджувались кафедрою державного управління та місцевого самоврядування і кафедрою політичних наук і філософії: "Механізми підвищення ефективності державного управління в регіоні" (ДР № 0100U002070), "Концептуальні засади трансформації владних інститутів, процесу вироблення і здійснення публічної політики” (ДР № 0107U001600), "Механізми професіоналізації органів місцевого самоврядування в контексті забезпечення сталого розвитку територіальної громади" (ДР № 0108U001506), одним із виконавців яких був автор.

Зміст роботи розкриває важливі аспекти методології пізнання і здійснення державного управління, що представлені у програмах таких навчальних курсів підготовки магістрів із державного управління, як "Теорія та історія держави”, "Аналіз державної політики”, "Державна кадрова політика”, "Методологія наукового дослідження у галузі державного управління”, "Психологія управління”, "Соціально-філософський аналіз суспільного розвитку” та "Управління соціальним і гуманітарним розвитком”.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розкриття теоретико-методологічних основ гуманітарної парадигми та обґрунтування необхідності її застосування в практиці державного управління України.

Для досягнення визначеної мети сформульовані такі завдання:

– дослідити процес становлення гуманітарної методології та обґрунтувати закономірність формування в ній цілісної моделі діяльності (парадигми), що поєднує в собі основні характеристики: цілі, мотиви, принципи, методи, способи дії тощо;

– визначити основні критерії реалізації гуманітарної парадигми в державному управлінні та ті якісні властивості, що відокремлюють її від інших методологічних підходів;

– здійснити аналіз процесу формування гуманітарного (орієнтованого на людину) розуміння держави в українській суспільно-політичній думці;

– розкрити трансформаційний вплив гуманітарної парадигми на державне управління, його призначення та функції;

– сформулювати й обґрунтувати концептуальні положення гуманітарної парадигми та їх детермінуючий вплив на управлінську діяльність;

– проаналізувати конституційно-правову основу застосування гуманітарної парадигми у вітчизняній системі державного управління та визначити її роль у реалізації принципу верховенства прав людини засобами держави;

– окреслити особливість людинознавчої складової державно-управлінської науки як необхідної умови застосування гуманітарної парадигми до пізнання й розуміння суспільно-владних відносин;

– виділити основні напрями реалізації гуманітарної парадигми як засобу демократичного реформування державного управління;

гуманітарна парадигма державне управління

– виявити необхідні умови й окреслити перспективи впровадження гуманітарної парадигми в державне управління та систему суспільних відносин України.

Об'єкт дослідження - детермінуючий вплив теоретико-методологічних основ державно-управлінської діяльності на формування та реалізацію сучасного демократичного врядування.

Предмет дослідження - гуманітарна парадигма як цілісна теоретико-методологічна модель здійснення державного управління на принципах людиноцентризму.

Методи дослідження. Застосування методів дослідження зумовлене вирішенням загальної методологічної проблематики, що сприяло акцентуванню уваги на методах дослідження. Тому питання методології та методів мають не допоміжне, а першочергове значення, тобто відповіді на питання "що? ”, "заради чого? ” та "як? ” у контексті здійснення державного управління постійно перебувають у центрі уваги.

Методологічною основою дослідження є критичний раціоналізм І. Канта та сучасні досягнення методології постмодернізму. Основним методологічним підходом, що об'єднує різні аспекти розгляду державного управління, є діяльнісний, з його орієнтацією на органічну єдність ідеальних і матеріальних чинників, суб'єктивних і об'єктивних складових процесу управління. Його конкретним теоретико-методологічним аналогом є парадигмальний підхід, що забезпечує концептуальну і методичну цілісність практики управління, єдність стратегічних цілей (за можливої інваріантності засобів) всіх суб'єктів суспільних змін. Така загальна логічна канва роботи доповнюється використанням цілого комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, а саме: сходження від абстрактного до конкретного (розкрито процес становлення гуманітарної методології та набуття нею форми парадигми), ретроспекції (зафіксовано типові ознаки тоталітарної моделі державного управління радянського зразка), системного аналізу (визначено цілісність і взаємозалежність різних сфер державно-управлінської діяльності в контексті впровадження гуманітарної парадигми), структурно-функціонального (обґрунтовано необхідність функціонування різних гілок влади і управлінських структур за єдиною легітимною парадигмою), аксіоматично-дедуктивного аналізу (встановлено первинність і пріоритетність конституційних прав людини щодо юридичних норм державно-управлінської діяльності), компаративного підходу (співставлено гуманітарну парадигму з її антиподами та редукованими формами), контент-аналізу (проаналізовано зміст проекту Концепції гуманітарного розвитку України, відстежено його позитивні і проблемні аспекти) комплексного підходу (досліджено основні напрями впровадження гуманітарної парадигми) тощо.

Завдяки використанню вказаної методології і методів дослідження вдалося цілісно визначити зміст гуманітарної парадигми та розкрити особливості її застосування в державному управлінні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні гуманітарної парадигми як методологічної моделі розуміння і здійснення державного управління, що дозволило по-новому висвітлити його соціальне призначення та запропонувати шляхи подальшої демократизації та гуманізації суспільно-владних відносин. Дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням значення гуманітарної методології для оптимізації державно-управлінської діяльності.

У дисертаційній роботі

уперше:

- комплексно досліджено зміст та визначено особливості гуманітарної методології як сукупності вимог до теоретичної та практичної діяльності й системно обґрунтовано, що теоретико-методологічну основу сучасного демократичного управління державою має становити гуманітарна парадигма - цілісна, концептуально єдина і різноманітна у засобах здійснення методологічна модель, яка реалізується через прийняття людиноцентричної концепції, відповідних їй програм, принципів, методів і окремих дій суб'єктів управління. Гуманітарна парадигма розглядається як методологічна модель, що адекватно відтворює основоположну роль людини в системі державного управління (людина - мета, пріоритетна цінність і основний ресурс) та формує систему відповідних методів управлінського спілкування. До них, зокрема, відносяться індивідуальний підхід, ідентифікація, рефлексія, емпатія, актуалізація тощо. Таким чином гуманітарна парадигма якісно відрізняється від природничо-наукової та технократичної, а також від таких доктрин врядування, як тоталітаризм та авторитаризм;

- систематизовано категоріальніо-понятійні дефініції діалектичного процесу детермінації діяльності суб'єктів державного управління при переході від матеріальних (умова і причина) до науково обґрунтованих і раціональних (основа і підстава) та суб'єктивних (засада і мотив) детермінант. Характерною рисою свідомого застосування гуманітарної парадигми суб'єктами управління є наукове обґрунтування своїх дій досягненнями людинознавства, орієнтація на гуманні цінності та впровадження відповідних технологій соціальної взаємодії;

- розроблено систему показників для визначення реального стану державного управління та суспільно-владних відносин з огляду гуманітарної парадигми (тобто цілісного і несуперечного узгодження ідеальних і матеріальних чинників на основі людинознавства) та запропоновано проведення гуманітарного аудиту всіх етапів державно-управлінської діяльності як необхідної умови її оптимізації в сучасних умовах України;

удосконалено:

- трактування специфіки державно-управлінського знання, мета-теоретичний рівень якого є результатом раціональної рефлексії суб'єкта управління, спрямованої на послідовне визначення особистого ставлення до вихідної ситуації чи об'єктивно сформованих викликів. Таке ставлення з необхідністю включає знання про людину (гуманітаризм), розуміння суб'єктно-особистісних якостей, власної самодостатності та самовизначення, єдності гносеологічного, аксіологічного та прагматичного підходів. Стосовно державно-управлінського процесу це вимагає враховувати гаму мотиваційних чинників кожного його учасника;

- підходи до визначення основних напрямів упровадження гуманітарної моделі державного управління, а саме: дослідження суб'єктивних мотиваційних чинників управлінської діяльності, гарантування дотримання принципу верховенства приватних прав людини, здійснення орієнтованої на людський розвиток державної кадрової політики, формування пріоритету розвитку людини в адміністративній культурі установ публічного врядування та гуманітарно-інноваційної культури посадових осіб державного управління та місцевого самоврядування;

дістали подальшого розвитку:

- ідеї І. Франка (особа як пріоритетна цінність суспільного розвитку) та Б. Кістяківського (людина - первинний суб'єкт права), які, на тлі пошуку національної ідентичності та державності, започаткували українську традицію орієнтації на людину як основну цінність і мету здійснення державної влади;

- категоріально-понятійний апарат державно-управлінської науки (зокрема, уточнено категорії "методологія державного управління”, "парадигма державного управління”, "гуманітарна парадигма державно-управлінської діяльності”, "гуманітарне знання науки державного управління”, "концепція гуманітарного розвитку”, "особистісні детермінанти управлінської діяльності”, "адміністративна культура”, "гуманітарний аудит" тощо), який більш адекватно відтворює практику державного управління і який доцільно застосовувати у вирішенні теоретичних і практичних проблем демократичного врядування;

- розуміння адміністративної культури як особливого виду організаційної культури, що відрізняється своєю інституційно-правовою регламентацією, соціальною спрямованістю, домінуванням нематеріальних цінностей, орієнтацією на справедливі й толерантні відносини в установі публічного врядування. Парадигмальне значення адміністративної культури проявляється у домінуванні усталених цінностей, норм поведінки, звичок, переконань і ставлень до посадових обов'язків, колег тощо. Гуманітарна складова культури адміністрування має внутрішні й зовнішні прояви, стверджується у створенні оптимальних умов для праці державних службовців та цивілізаційних зразків ставлення до людини-громадянина.

Практичне значення отриманих результатів полягає у розробці теоретико-методологічних та методико-прикладних положень, які можуть бути реалізованими на практиці і сприяти оптимізації системи державного управління України.

Окремі наукові положення дисертаційного дослідження використані:

– у формуванні програм розвитку міста Львова, роботі міської ради з представництвами партійних і недержавних організацій в частині розкриття їх творчого потенціалу (акт про впровадження від 13.07.2009 р.);

– у практичній роботі управління з питань внутрішньої політики Львівської обласної державної адміністрації, зокрема в частині запровадження відкритої політики, вдосконалення зв'язків з громадськістю, навчання персоналу управління та формування програм соціально-економічного розвитку області (акт про впровадження від 17.06.2009 р.);

– під час обговорення і формування Концепції гуманітарного розвитку України в частині обґрунтування теоретико-методологічних основ її реалізації (довідка від 03.07.2008 р., № 5/18-4160/2-08/5-14);

– у процесі викладання тематичного циклу занять з тематики "Психологічна культура керівника" для слухачів Львівського Центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій використані висновки роботи про формування сучасної адміністративної культури та застосування гуманітарних способів управлінського спілкування (довідка від 31.08.2006 р., № 31/01);

– під час формування ідеологічних і організаційних основ обласного осередку політичної партії "Фронт змін” і визначення змісту навчальних програм "школи влади" (акт про впровадження від 28.01.2010 р.);

– у практиці організаційної роботи Доброчинного фонду підтримки наукових і соціальних програм як теоретико-методологічна основа проведення просвітницьких та навчальних заходів (акт про впровадження від 05.02.2010 р.);

– в організаційну діяльність Львівської міської молодіжної громадської організації "Генерація-плюс” для розкриття необхідності паритетної взаємодії влади й громади та підвищення ролі простої людини в суспільно-політичному процесі (акт про впровадження від 02.01.2010 р.);

– у діяльності Громадської асамблеї Львівщини із залучення людей до громадських справ та формуванні якісних зразків суспільної довіри (довідка від 16.12.2010 р., № 117);

– у навчальному процесі, зокрема при викладанні курсів "Теорія та історія держави та права”, "Методологія наукових досліджень”, "Менеджмент організацій" Львівського державного університету внутрішніх справ (акт про впровадження від 03.02.2010 р., № 27/3);

– у процесі викладання навчальних дисциплін, що читаються для студентів філософського факультету Львівського національного університету ім.І. Франка. Зокрема, положення про необхідність застосування парадигмального підходу до аналізу соціальних та політико-управлінських процесів, про важливість дотримання настанов гуманітарної парадигми (людиноцентризм, пріоритетність прав і свобод особи, гуманістичний зміст адміністративної культури та ін.) включені у зміст курсів "Політичні проблеми соціального управління”, "Бюрократія в системі влади”, "Місцеве самоврядування”, "Теорія та історія держави" (довідка від 4.02.2010 р., № 05/ф);

– при викладанні курсів "державна кадрова політика”, "психологія управління”, "теорія та історія держави”, "методологія сучасного наукового пізнання у галузі державного управління” та "управління соціальним і гуманітарним розвитком" для підготовки магістрів за спеціальностями "державне управління” та "менеджмент організацій" з метою формування сучасної методології пізнання суспільно-владних відносин і гуманітарної культури управління (Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України, акт про впровадження від 24.04.2009 р.).

Розроблені теоретико-методологічні положення, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані:

– у діяльності Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України як теоретико-методологічна основа оптимізації процесу демократичного врядування в Україні, формування стратегічних завдань соціального і гуманітарного розвитку суспільства;

– у роботі центральних, регіональних і місцевих органів державної влади в частині формування програм соціально-економічного та культурного розвитку суспільства і окремих громад, дотримання принципу верховенства прав людини, вдосконалення адміністративної культури та умов використання людського потенціалу;

– у наукових дослідженнях проблем державного управління, навчальних закладах та структурах підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування в частині посилення гуманітарного змісту державної політики України.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою, результати якої отримані і сформульовані автором особисто. У дисертації не використовувалися ідеї та розробки, що належать співавторам.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження оприлюднені на міжнародних та національних науково-практичних конференціях з проблем державного управління, філософії, політології, психології і конфліктології та проблем права: "Ефективність державного управління (регіональний аспект) ” (Львів, 2001); "Ефективність державного управління в контексті становлення громадянського суспільства" (Львів, 2002); "Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика” (Львів, 2003); "Глобалізація та управління проектами у XXI столітті” (Львів, 2003); "Ефективність державного управління в контексті європейської інтеграції” (Львів, 2004); "Менеджмент у XXI столітті: розвиток організацій та управління персоналом” (Львів, 2004); "Трансформація політичних систем України і Польщі в умовах європейської інтеграції” (Львів, 2004); Формування інтелектуально розвинутої і морально зрілої особистості у процесі викладання гуманітарних дисциплін" (Львів, 2004); "Людина - Світ - Культура: Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень. (До 170-річчя філософського факультету КНУ ім.Т. Шевченка) ” (Київ, 2004); "Регіональне і місцеве самоврядування в нових умовах: партійна публічна адміністрація і безпосередня демократія” (Львів, 2006); "Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні" (Київ, 2006); "Конфліктологічна експертиза: теорія та методика” (Київ, 2006, 2007); "Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації” (Одеса, 2007); "Демократичні стандарти врядування та публічного адміністрування" (Львів, 2008); "Демократичний транзит в Україні: підсумки електорального циклу 2004-2007рр. ” (Острог, 2008); "Новітні тенденції розвитку демократичного врядування: світовий та український досвід” (Київ, 2008); "Демократичне врядування в контексті глобальних викликів та кризових ситуацій” (Львів, 2009).

Окремі положення дисертації обговорювалися на фахових науково-методичних семінарах і круглих столах, тематичних зустрічах і публічних виступах автора в органах державної влади і навчальних закладах національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування.

Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на міжкафедральному семінарі Львівського регіонального інституту державного управління та на розширеному засіданні кафедри соціальної і гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президентові України.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційної роботи висвітлені в індивідуальній монографії (загальний обсяг 14, 74 обл. - вид. арк.), 22 статтях у наукових фахових виданнях з державного управління, а також у 7 статтях, що були опубліковані в інших наукових виданнях, 14 тезах доповідей на наукових конференціях, 1 навчальному посібнику (у співавторстві).

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, додатку і списку використаних джерел. Повний обсяг роботи - 403 сторінки, з яких 347 сторінок основного тексту (16.51 авторських аркушів). Список використаних джерел налічує 450 найменувань.

Основний зміст роботи

У вступі розкрито сутність і стан дослідження наукової проблеми: обґрунтовано актуальність теми дисертації; показано її зв'язок із науковими програмами й напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і методологію дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів; наведені дані щодо їх апробації та публікацій за темою дослідження.

У першому розділі - "Становлення сучасної гуманітарної парадигми та її управлінське значення” - здійснений історичний аналіз розвитку людинознавчої методології, прослідковані основні етапи її становлення та продемонстровані її важливі настанови щодо управлінсько-соціальної взаємодії.

Розвиток гуманітарної методології, її принципові положення та можливості практичного застосування свідчать, що умовою неупереджено-наукового відтворення вказаного процесу є розкриття властивої людині основи життєдіяльності - її свободи, що породжує всю багатоманітність людських проявів і забезпечує розвиток. Особливість поставленої мети дослідження, а також масштабність і глибина його об'єкту зумовили використання відповідної методології теоретичного рівня пізнання. Основними методами цього розділу є методи єдності історичного та логічного, сходження від абстрактного до конкретного, системного аналізу, абстрагування та узагальнення.

Проведено історіографічний аналіз становлення сучасної гуманітарної методології з часів Стародавньої Греції до сучасних течій філософії і психології, що дало змогу розкрити процес поглиблення розуміння людської сутності та рушійних сил діяльності з продукування нових предметних форм соціальності. Показано, що людинознавчі ідеї наявні у філософських концепціях з початку їх зародження, але в силу визначення людини як частини природного чи соціального цілого тогочасний наївний гуманізм підпорядковував людину вищим силам, зокрема державі. Ця залежність постулюється і світобаченням епохи Середньовіччя, коли переваги держави щодо людини трактуються на іншій, теологічній основі. Тому людина ще не має власної сутності, а її діяльність детермінується зовнішніми силами. Епоха Відродження започаткувала дослідження людини на її власній, земній основі, тут поряд із абстрактним гуманізмом зародився гуманітаризм, що вперше спробував розкрити людський світ через знання та раціональне мислення.

На наш погляд, справжнім засновником гуманітарної методології взагалі та її практичного спрямування є І. Кант, який вперше теоретично обґрунтував свободу як властиву людині сутність і розкрив раціональні основи її здійснення. Атрибутивна властивість свободи людини проявляється у її самодостатності та самовизначеності (здатності покладати власну мету), що здійснюється через раціональне обґрунтування норм моралі і права та доповнюється ірраціональною вірою. Особливістю самоствердження людини, за І. Кантом, є її активність - критичне та конструктивне ставлення до дійсності, постійне продукування нових форм предметності. Справжня свобода включає також здатність особи подолати власні пристрасті, афекти та оманливі думки, що можуть сприйматися нею як невідворотні причини її діяльності. Вільний вибір людини перетворює її у повноправного суб'єкта соціальних змін, є основою її громадянської активності та причетності до державних справ.

Здійснений аналіз сучасної філософсько-методологічної літератури свідчить про те, що досягнення теоретичної думки у розкритті методологічних основ гуманітаризму пов'язані насамперед із запереченням абстрактного гранд-наративу Г. Гегеля, умоглядного проекту домінування загально-соціального над особистісним (марксизм) та абсолютизації однієї із багатьох властивостей людини (волі) як рушія її діяльності (ніцшеанство). Показано, що значний внесок у посткласичне розуміння людини та розкриття гуманітарних основ сучасних суспільно-владних трансформацій належить таким філософським школам ХХ ст. як прагматизм, феноменологія, екзистенціалізм, персоналізм, герменевтика та комунікативна філософія. Вони глибоко розкрили внутрішній світ людини, зумовленість її діяльності особистісним мотиваційним ядром, прагненнями та очікуваннями.

Компаративний аналіз різних шкіл психології дозволив глибше зрозуміти внутрішній світ особи, розкрити наявні види суб'єктивних спонук людської активності, зафіксувати дві основні моделі вивчення і трактування психологічних явищ - природничо-наукову і гуманітарну парадигми. Перша з них асоціюється із школами біхевіоризму, психоаналізу і радянською течією у психології та характеризується як орієнтація на вивчення внутрішніх, суб'єктивно-психологічних процесів засобами природничих наук, із властивими їм причинно-наслідковим зв'язком, встановленням загальних закономірностей тощо. На відміну від природничо-наукової, гуманітарна парадигма, що дістала теоретичний розвиток і практичне застосування у гуманістичній психології, акцентує увагу на свідомому ставленні людини до своїх дій, фіксує повноту її проявів тощо. Методологічний арсенал вказаної школи орієнтує на розуміння особи як цілісного, внутрішньо узгодженого, а також здатного до безмежного оновлення свого творчого потенціалу та його практичного застосування феномена.

Шляхом аналізу гуманітарного змісту основних шкіл менеджменту та застосовуваних у них орієнтованих на людину методологічних настанов аргументується думка, що зміна і розвиток вказаних шкіл продемонстрували наростаючу тенденцію до повнішого врахування внутрішніх, психологічних чинників учасників управління, а також його суб'єктивних та інтерсуб'єктивних аспектів. Тенденція посилення ролі гуманітарної методології в менеджменті виявлена через наростання впливу відповідних течій (школа людських відносин, організаційної культури, сучасні теорії мотивації тощо) та закономірностей, що розкривають необхідний характер свідомого й багатомірного ставлення людини до управлінської ситуації (закони невизначеності відгуку й вивищення потреб тощо). Посткласичний характер гуманітарної методології в цьому аспекті стверджується за допомогою парадигми, яка фіксацію довільності людських ставлень доповнює вимогою єдності соціально апробованих настанов. Аналітична реконструкція гуманітарного змісту основних шкіл менеджменту сприяла орієнтації на розкриття методів здійснення впливу на особу, виявлення мотивів діяльності учасників управлінських процесів тощо. Дослідження і врахування останніх є складним завданням, що виконується в реальному управлінському процесі за допомогою методів інтроспекції, ідентифікації, рефлексії, емпатії, актуалізації та широкого спектру методів соціологічних досліджень. Пізнавальне відтворення практики менеджменту орієнтувало на врахування вказаних методів і в процесі дослідження державного управління.

Зроблено висновок, що в сучасній методологічній культурі сформувалися і діють дві відмінні парадигми розуміння психологічного світу людини, що формують два відповідні типи соціальної взаємодії і залучення людини до управлінського спілкування. На основі природничо-наукової парадигми стверджується модель зовнішньої детермінації особи, що в конкретній управлінській практиці виявляється як примус або маніпуляція. Гуманітарна парадигма психології розвиває концепцію самодостатності людської особистості, стверджує визначальну роль самодетермінації та самоактуалізації під час участі в політичних та державно-управлінських процесах.

У другому розділі - "Теоретико-методологічні основи впровадження гуманітарної парадигми в державне управління України" - обґрунтована можливість застосування гуманітарної методології та її конкретно структурованої моделі (парадигми) у державному управлінні.

Результатом застосування дедуктивно-гіпотетичного методу до дослідження наростаючого впливу гуманітарної методології на весь процес соціального розвитку стала гіпотеза про те, що державне управління теж відчуває цей вплив і стоїть перед викликом її системного впровадження.

Обґрунтування цієї гіпотези проводиться насамперед шляхом дослідження історичної зміни поглядів на сутність держави та здійснюваного нею управління, що дозволило зробити висновок про те, що ці зміни відтворювали досягнутий рівень суспільно-владних відносин і водночас активно впливали на утворення їх нових форм. Однією із важливих тенденцій поглиблення вказаних поглядів був пошук орієнтованого на людину призначення держави. На нашу думку, загальна тенденція розвитку держави та форм її теоретичного осмислення здійснюється у напрямку ствердження її людських підвалин. Так, сучасні концепції публічного врядування (new public management, good governance, "soft power" etc.) розглядають поділ державного управління на політичну й адміністративну складову, визначають призначення останньої як надання послуг населенню, що призводить до формування нової, орієнтованої на забезпечення потреб кожної людини управлінської культури.

Досліджено процес зародження гуманітарної методології в українській суспільно-політичній думці та встановлено, що українські традиції розгляду суспільно-владних відносин засновані переважно на абстрактно-гуманістичних, громадівських, націоналістичних та державницьких засадах, а особистісні, людиноцентричні основи державної політики представлені недостатньо. Такі основи розкриті у дисертаційному дослідженні як зміст суспільно-політичних поглядів

І. Я Франка та концепції права Б.О. Кістяківського. Послідовно проведений ними пріоритет цінності людини щодо політичних і державних справ повністю відповідає сучасним тенденціям розвитку цивілізаційних процесів і є надзвичайно важливим для становлення української демократії. Актуальність людиноцентричного значення діяльності держави посилюється тією обставиною, що тривалий історичний період українське суспільство жило в умовах антигуманного радянського режиму. У цьому контексті системно відстежується принципова відмінність між ідеологічно зумовленою, тоталітарною за своєю суттю діяльністю держави та діяльністю свідомо визначеною на основі гуманітарної парадигми. Продемонстровані колізії пострадянського пошуку належної теоретико-методологічної основи державного управління, проблемність вибору пріоритетної орієнтації серед гуманітарних, меркантильних, національних, соціетарних, етатичних та інших цінностей. Відмінність гуманітарної парадигми бачиться в тому, що вона орієнтується на людину як вищу цінність та стверджує її наукове розуміння як істоти діяльної і цілепокладаючої, практично орієнтованої і особистісно-унікальної, зумовленої існуючим соціально-культурним полем і самодетермінованої.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження визначено за допомогою сутнісного та етимологічно-порівняльного аналізу термінів "парадигма" та "синтагма”, "антропологія” та "гуманітаризм”, "природничо-наукова парадигма" та "гуманітарна парадигма”, що дозволило глибше зрозуміти зміст гуманітарної парадигми як цілісної методологічної моделі, яка узгоджує наукове, концептуально-теоретичне знання про людину із практичними (зокрема державно-управлінськими) засобами забезпечення умов розвитку кожної особи.

Таким чином, теоретично обґрунтована можливість застосування гуманітарної парадигми як конкретної методологічної моделі пізнання та здійснення державного управління.

У третьому розділі - "Трансформаційний вплив гуманітарної парадигми на державне управління” - аналізується сутність сучасного врядування з огляду на його відповідність вимогам гуманітарної методології.

Використання методологічних настанов постмодерну та попередній аналіз тенденцій розвитку публічного врядування зумовили висновок про те, що державне управління не може розглядатися як незмінне у часі чи бути визначене за однією, нехай і атрибутивною ознакою - його сутність є залежною від усталеного рівня суспільно-владних відносин. На нашу думку, основне призначення сучасної держави не повністю відповідає досить поширеній концепції її антагоністичної природи, а його переосмислення повинне здійснюватися у напрямку розуміння державного управління як інституту соціального порозуміння.

Такий підхід відрізняється від державницького і є своєрідним уточненням демократичного, оскільки орієнтує на поглиблення його змісту за рахунок визнання паритетності інтересів всіх учасників державно-управлінського процесу та сприйняття кожного громадянина як спів-суб'єкта влади. Відповідно до цього змінюється сутність держави, яка із засобу насильства трансформується в інститут оптимізації соціальних відносин, тобто стає демократичною, соціальною та правовою. Основним призначенням такої держави є гарантування необхідних умов для гармонійного розвитку все більшої кількості її громадян, а функції державного управління зміщуються до співробітництва і партнерства з громадськістю та використання при цьому методів свідомого впливу.

Послідовно проведена думка, що наукове розуміння державного управління неможливе без використання системного аналізу, що в контексті нашого дослідження сприяло висвітленню державного управління як соціальної підсистеми, що в єдності своїх організаційних підрозділів та функцій правомірно може розглядатися як система. Встановлено, що комунікативна сутність державного управління реалізується через сукупність різноманітних установ, що з необхідністю повинні демонструвати структурну і функціональну цілісність, давати синергетичний ефект - нову якість внаслідок поєднання зусиль всіх суб'єктів і ресурсів. Системність управління на державному рівні включає діяльність законодавчої, виконавчої та судової гілок влади та визначається як привнесення інтегруючого впливу у стохастичну сукупність соціальних зв'язків, надання їм цілепокладаючого та організаційного впливу. Гуманітарний підхід зумовив розкриття державного управління як динамічної системи людської діяльності, що логічно поєднує в собі об'єктивні і суб'єктивні аспекти, ідеальні і матеріальні чинники та розгортається у низку змінних етапів здійснення.

Відповідно до визначення комунікативної та системної сутності державного управління розглядається роль наукового знання, що аналізується з точки зору його адекватності своєму об'єкту, практичної орієнтованості та узгодженості із намірами і мотивами суб'єкта. Розкрито, що розуміння сучасного державного управління неможливе без усвідомлення специфіки знання цієї сфери діяльності, що не може бути зведене до набору знань інших наук, оскільки акумулює особливий досвід перетворення соціальної сфери засобами владного впливу. До атрибутивних ознак знання з державного управління належать: міждисциплінарність - включення даних різних наук; поєднання емпіричного, теоретичного і метатеоретичного (як самоусвідомлення суб'єкта) рівнів; системність та концептуальна визначеність; єдність реального та належного; індивідуалізуюча конкретність; прикладне спрямування тощо. Сучасна соціальна і гуманітарна зорієнтованість держави зумовлює відповідні зміни державно-управлінського знання, воно все більше стає діалогічним і плюралістичним, спрямованим на вияснення позиції кожного учасника процесу управління та досягнення їх порозуміння. Вказані риси державно-управлінського знання, а також аксіологічна та мотиваційна наповненість характеризують його загальну близькість до гуманітарної проблематики.

На нашу думку, дослідження методології здійснення державного управління є складною науковою проблемою, що вимагає застосування різноманітного інструментарію, основою якого має бути логічне узагальнення - зведення безмежних проявів до універсальної сутності, тобто застосування парадигмального підходу, що класифікує управлінський процес за допомогою низки взаємозв'язаних категорій, дає відповідь на питання "що робити?", "задля чого робити? ” і "як робити?". Таким чином обґрунтовано, що однією із важливих особливостей державного управління є його методологічна визначеність або залежність ефективності здійснення від рівня усвідомлення та узгодження всіх аспектів процесу. Дійсно, перед суб'єктом управління стоїть завдання визначити мету та мотив своєї діяльності, її ресурси та засоби, сприятливі та несприятливі тенденції, сукупність можливих для використання методів тощо. Як вказувалося раніше, методологічною моделлю, що дозволяє узгодити всі аспекти управлінської діяльності, є парадигма. Саме послідовне застосування єдиної парадигми може забезпечити проведення в життя чітко визначеної концепції змін, віднайти адекватні їй ресурси і методи та знайти свідомих прихильників. Водночас орієнтація на багатоманітні людські цінності та інститути громадянського суспільства може убезпечити від уніфікуючих тенденцій політичних режимів.

У четвертому розділі - "Значення гуманітарної парадигми для державного управління України" - встановлено, що необхідною тенденцією сучасних змін влади і державного управління є наповнення їх гуманітарним змістом та активне звернення до орієнтованих на людину технологій. Концептуальна визначеність такої тенденції стверджується практикою публічного врядування країн розвинутої демократії та є завданням теоретичного усвідомлення для української методології державного управління. Вирішення цього завдання уможливить подолання стихійності і ситуаційності в процесі управління та дозволить визначити координати стратегічного розвитку й повсякденної діяльності. Державна функція цілепокладання передбачає здійснення всебічного аналізу реального стану суспільно-владних відносин, наявних проблем тощо. Гуманітарна парадигма визначає як пріоритетні для державного управління цінності життя людини, її права, свободи та вільний розвиток. У цьому контексті безпосереднім об'єктом аналізу став проект Концепції гуманітарного розвитку України, підданий широкому науковому і громадському обговоренню на початку 2008 року. Розгляд представлених у зв'язку з цим різних точок зору дозволив виявити рівень осмислення гуманітарної проблематики на національному рівні, порівняти її значення для держави в порівнянні з іншими пріоритетами розвитку. Обґрунтована думка, що концепція розвитку країни може бути лише одна і визначення її як гуманітарної потребує послідовного переосмислення основних стратегічних цілей державного управління в напрямку забезпечення пріоритетності людського розвитку та відокремлення такого підходу від інших систем ціннісних координат. Проблемність упровадження гуманітарної парадигми виникає із необхідності підпорядкувати зміни політичної системи країни справі підвищення добробуту і розвитку громадян, що вимагає радикальної переоцінки соціальної ролі держави. Тому існує загроза нівелювання справжнього гуманістичного змісту згаданої концепції, підміни іншими пріоритетами або її ігнорування при розробці реальних програм діяльності уряду тощо.

За методологічну основу розгляду значення гуманітарної парадигми взяті конституційно закріплені права людини, що визначають зміст діяльності всіх органів державної влади, стверджують пріоритетність людини щодо держави. Підкреслено, що конституційна заданість прав і свобод людини є основою здійснення гуманітарної парадигми в державному управлінні. Водночас стверджується, що відвічний дуалізм держави й людини досить часто вирішується на користь держави, а права людини порушуються. Теоретичним підґрунтям такого стану у практиці державного управління України є домінування позитивістської концепції права, яка визнає первинними встановлені законодавством держави правові норми, або первинність законів щодо приватних прав особи. Таким чином заперечуються невідчужувані права людини та досягається домінування держави над нею. Теоретико-методологічна хибність позитивістського трактування права призводить до практичного нехтування гідністю людини та ствердження загальної рівності. На противагу цьому реалізація гуманітарної парадигми передбачає визнання не просто принципу верховенства права, а саме принципу верховенства приватних прав особи.

Доведено, що орієнтація державного управління на гуманітарні цінності вимагає адекватного вирішення проблем детермінації державно-управлінської діяльності, тобто визначення ролі різних чинників. Таке визначення стосується узгодження мети і засобів, взаємодії стимулів і мотивів, відповідності впливів і відгуків тощо. Проблема єдності мети і засобів вирішується як заперечення макіавеллізму ("мета виправдовує засоби”) і проведення вимоги застосовувати лише ті ресурси, що не суперечать людській сутності. Необхідним аспектом розгляду специфіки адекватної гуманітарній парадигмі детермінації є системне узгодження значень категорій "умова”, "причина”, "основа”, "засада” та "підстава”, що дозволяє термінологічно впорядкувати цей процес. Так, суб'єктивні чинники обґрунтування державно-управлінських рішень структуруються як теоретично необхідні (основа) і суб'єктивно можливі (засада). Мотиваційна детермінованість розкривається за допомогою сучасних "розуміючих” методів психології, що сприяє врахуванню особистісних спонук активного ставлення до державно-управлінських процесів.

Виявлено, що гуманітаризм відрізняється від гуманізму орієнтацією на знання та його використання як раціональної основи діяльності. Відповідно людинознавство є суттєвою складовою гуманітарної парадигми державного управління. Як теоретико-методологічна основа державно-управлінської діяльності гуманітарне знання дозволяє відтворити її суб'єктивно-особистісні та інтерсуб'єктивні особливості. Саме останні визначають внутрішній зміст управлінської взаємодії, дозволяють розкрити глибинний світ людських намірів, мотивів та інших спонук свідомої активності, а також спрямувати її у соціально-значиме русло. Суб'єктивна складова гуманітарного знання орієнтує на використання "розуміючих”, конкретних чи індивідуальних методик управлінського впливу, тобто врахування тієї істини, що цей вплив спрямований на свідомих і вільно детермінованих учасників подій.