Конституційні основи референдної демократії в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут законодавства Верховної ради України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Конституційні основи референдної демократії в Україні

Оніщук М.В.

12.00.02 - конституційне право

Київ - 2010

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасні державотворчі та правотворчі процеси в Україні, незважаючи на їх складність і суперечливість, неможливо уявити поза межами усталення демократії та верховенства права, утвердження й забезпечення прав і свобод людини. Разом із тим слід усвідомлювати, що ці загальновизнані цивілізаційні цінності не є самодостатніми. Успіх їх усталення та розвитку залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників, не останнє місце серед яких посідають ефективна державно-правова політика, досконалість системи чинного законодавства та її спроможність до саморозвитку, а також належний рівень теоретико-методологічного забезпечення відповідних конституційних процесів.

За майже дев'ятнадцять років незалежності в Україні утвердилися демократичні цінності. Людина, її життя і здоров'я, права і свободи та їх гарантії визначили зміст і спрямованість діяльності Української держави. Отримало свою реалізацію конституційне право громадян України на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38 Основного Закону): з 1991 р. по 2010 р. в Україні відбулося два всеукраїнські референдуми (1991 і 2000 рр.) і 150 місцевих референдумів. Утім, стверджувати про ефективність застосування інституту референдумів в Україні було б передчасним, насамперед через фрагментарність практики проведення всеукраїнського та місцевих референдумів і неоднозначність їх правових наслідків.

Очевидно, що однією з причин нереалізованості потенціалу референдумів і референдної демократії є застарілість Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р., який не спроможний нині регулювати референдні правовідносини в Україні. Нові ж законопроекти про всеукраїнський і місцеві референдуми донині з різних причин не мали успіху у Верховній Раді України. Утім, у 2010 р. зберігаються надії на прийняття парламентаріями законопроектних напрацювань, у тому числі й здійснених Міністерством юстиції України у 2008-2010 рр., щодо ухвалення нових законів "Про всеукраїнський референдум" і "Про місцевий референдум".

Удосконалення законодавства про референдуми є важливим, але не остаточним кроком у забезпеченні належних умов для ініціювання, організації та проведення референдумів в Україні, а також належного і своєчасного виконання їх рішень. Відповідні політико-правові умови для дієвого застосування референдумів в інтересах громадян України, Українського народу та територіальних громад можливі лише за умови запровадження в Україні референдної демократії. У свою чергу цей вид конституційно-правового режиму вимагає свого комплексного ідеологічно-правового (доктринального), законодавчого й організаційно-правового забезпечення. Розв'язання ж цього складного завдання неможливе без формування новітньої теорії референдної демократії в Україні.

При цьому відповідна теорія має бути не лише новою, а й конструктивною, спроможною стати дієвим методологічним інструментарієм для вирішення як теоретичних, так і практичних проблем у сфері безпосередньої реалізації народного суверенітету та повновладдя територіальних громад шляхом проведення референдумів. Нині реалізація цього завдання ускладнюється відсутністю відповідних досліджень у вітчизняній і зарубіжній конституційно-правовій науці: монографічних досліджень, присвячених проблемам референдної демократії в Україні та за кордоном не існує.

Натомість у сучасній юридичній науці досліджуються окремі питання демократичних конституційно-правових режимів, референдумів, референдного права та процесу тощо. Ці та споріднені проблеми неодноразово ставали предметом наукових досліджень таких українських правознавців, як М. О. Баймуратов, Ю. Г. Барабаш, О. В. Батанов, С. В. Дерев'янко, О.В.Зайчук, В. М. Кампо, М. І. Козюбра, В. П. Колісник, А. М. Колодій, О. Л. Копиленко, В. В. Кравченко, Л. Т. Кривенко, О. В. Марцеляк, В.Ф. Мелащенко, Н.Р.Нижник, О.П.Орлюк, М.П. Орзіх, М.І. Ставнійчук, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, М.В. Цвік, Л.П. Юзьков, О.І. Ющик й ін.

Необхідно зазначити і важливість впливу на пізнання юридичної природи референдної демократії в Україні наукових праць В. Ф. Погорілка та В.Л. Федоренка "Референдуми в Україні: історія та сучасність" (2000) і "Референдне право України" (2006), О. Ю. Тодики "Народовладдя в умовах глобалізації" (2005) та "Народовладдя на трансформаційному етапі розвитку держави і суспільства" (2007), О. В. Скрипнюка "Демократія: Україна і світовий вимір" (2006), а також роботи "Референдуми в Європейському Союзі" за ред. Д. С. Колодяжного (2007) й ін.

Важливим елементом джерельної бази дослідження проблем референдної демократії в Україні стали й політико-правові погляди одного з фундаторів референдної ідеології Ж.-Ж. Руссо, а також роботи мислителів, які досліджували окремі проблеми референдумів і референдної демократії в дорадянський період - А. Дюнана, А. Есмена, М. М. Ковалевського, С. А. Котляревського, Т. Курті, А. де'Токвіля, К. М. Тахтарєва, Б. М. Чичеріна й ін.

Значний вплив на формування методології цього дослідження справили і роботи таких зарубіжних учених-конституціоналістів, як М. П. Авдєєнкова, М. В. Баглай, М. В. Вітрук, С. В. Дорохін, К. О. Керімов, К. І. Козлова, В. В. Комарова, О. О. Кутафін, В. Й. Лучин, Т. М. Пряхіна, Т. Я. Хабрієва, В. Є. Чиркін (Російська Федерація), Ж.-Л. Бержель, Ж.-П. Жакке (Франція), Євгеніуш Зелінскі, Станіслава Саган (Польща), Т. Р. С. Аллан, Л. Даймонд, Ф. Фукуяма (США), А. Шайо (Угорщина) й інших, присвячені проблемам референдумів і референдної демократії.

У дисертації також проаналізовані та критично переосмислені основні положення радянської теорії референдумів, обґрунтовані у працях Г. В. Барабашова, Л. А. Григоряна, В. Т. Кабишева, В. Ф. Котока, В. Й. Лучина, О. Г. Мурашина, Р. А. Сафарова, Ю. І. Скуратова, М. П. Фарберова, М. В. Цвіка, М. П. Чудакова й ін.

Результати досліджень проблем референдної демократії, здійснені нами у 2006-2010 рр., узагальнено та систематизовано в індивідуальній монографії "Референдна демократія: проблеми конституційної теорії та практики" (2009), самостійних розділах таких монографій, як "Принцип верховенства права у діяльності держави та в адміністративному праві" (2008), "Україна в 2008 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку" (2008), а також серії публікацій у фахових юридичних часописах.

Разом з тим, нині існує нагальна потреба в комплексному дослідженні питань конституційної теорії та практики референдної демократії в Україні, типології та системи цього конституційно-правового режиму і юридичних механізмів забезпечення його реалізації. Результати такого дослідження матимуть своїм наслідком обґрунтування конституційної теорії референдної демократії як теоретико-методологічної основи реалізації народного суверенітету і повновладдя територіальних громад в Україні через референдуми в умовах утвердження демократії та верховенства права.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. За своїм змістом і спрямованістю наукового пошуку тема дисертації узгоджується з темою наукових досліджень Інституту законодавства Верховної Ради України "Стратегія розвитку законодавства України" (державний реєстр. № 0103U007975) та змістом п. 169, 170 Орієнтовного плану законопроектних робіт на 2008 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 р. № 534-р, а також відповідає пріоритетним напрямам розвитку правової науки на 2005-2010 рр., затвердженим зборами Академії правових наук України.

Метою дисертаційного дослідження стало формування цілісної теорії утвердження, розвитку та дієвості референдної демократії в Україні, як теоретико-методологічної основи для подальшого вдосконалення референдної правової доктрини й оптимізації правотворчої та правозастосовної діяльності учасників референдного процесу на сучасному етапі національного державотворення та правотворення.

Для досягнення зазначеної мети в дисертації поставлено такі завдання:

визначити сутність і змістовні характеристики референдної демократії як самостійної юридичної категорії;

виявити основні юридичні ознаки, властиві сучасній референдній демократії;

з'ясувати особливості методології дослідження проблем референдної демократії в сучасній конституційно-правовій науці та визначити систему найефективніших принципів і методів відповідного дослідження;

встановити конституційні принципи референдної демократії, здійснити їх узагальнення та систематизацію;

визначити співвідношення референдної демократії з іншими конституційними видами народовладдя;

сформувати пропозиції щодо вдосконалення правотворчої діяльності в конституційній сфері на основі теорії багатоаспектної системи конституційного права України;

виявити та систематизувати передумови утвердження референдної демократії в контексті генезису вітчизняного та зарубіжного конституціоналізму;

здійснити періодизацію основних етапів становлення та розвитку референдної демократії в Україні й охарактеризувати їх правовий зміст;

виявити критерії для здійснення типології референдної демократії та диференціювати основні типи (моделі) цього виду народовладдя в сучасному світі;

встановити сутність, зміст і юридичні особливості основних типів референдної демократії у світі й ідентифікувати тип (модель) референдної демократії в Україні;

класифікувати і систематизувати основні види референдної демократії в Україні;

здійснити загальну характеристику основних видів референдної демократії в Україні, виявивши їх юридичні особливості;

визначити поняття системи референдної демократії в Україні та її юридичні ознаки;

спрогнозувати перспективи законодавчого урегулювання нових для України видів референдної демократії, що позитивно зарекомендували себе у державах - учасницях ЄС;

виявити, розкрити зміст і систематизувати основні тенденції становлення та розвитку референдної демократії в Україні на 2010 і наступні роки;

виявити сутність і зміст конституційного механізму забезпечення реалізації референдної демократії в Україні, встановити його складові елементи;

розкрити особливості нормативно-правового механізму забезпечення реалізації референдної демократії в Україні на національному та міжнародному рівнях;

з'ясувати сутність, зміст і структуру організаційно-правового забезпечення дієвості конституційно-правового режиму референдної демократії в Україні та визначити основні шляхи і напрями його удосконалення;

обґрунтувати пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства про референдуми з метою оптимізації конституційних механізмів забезпечення існування та дієвості референдної демократії в Україні.

Об'єктом дослідження є конституційні засади безпосередньої реалізації народовладдя в Україні.

Предметом дослідження є референдна демократія та її система в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складає діалектичний метод, який надав можливість розкрити юридичну природу конституційно-правового режиму референдної демократії, проаналізувати його в динаміці утвердження та розвитку, у різних виявах конституційно-правового буття.

Визначальним методом дисертаційного дослідження став системний метод, який дозволив пізнати референдну демократію як органічну систему, представлену різними типами (моделями) і видами цього виду народовладдя. Застосування структурно-функціонального методу дозволило розкрити зміст досліджуваного конституційно-правового режиму через пізнання основних структурних елементів системи референдної демократії - її видів; діяльнісного методу - дослідити референдну демократію як дієвий конституційно-правовий режим, що визначає сутність і зміст правотворчої та правозастосовної діяльності суб'єктів референдного процесу; методу факторного аналізу ? виділити та дослідити чинники, що впливають на виникнення, утвердження та розвиток референдної демократії; порівняльно-правового методу ? порівняти різні типи (моделі) референдної демократії та виявити їх правові особливості, зіставити їх законодавче закріплення в зарубіжних країнах та Україні; історичного методу ? проаналізувати еволюційний розвиток референдумів і референдної демократії в Україні та за кордоном; соціологічного і статистичного методів - виявити залежність розвитку референдної демократії від перебігу соціальних процесів на загальнодержавному та локальному рівнях, а також визначити вплив референдумів, референдного законодавства та досвіду проведення референдумів і їх юридичних наслідків на генезис відповідного конституційно-правового режиму; методу моделювання - обґрунтувати найефективнішу конституційно-правову модель референдної демократії для України; методу прогнозування - виявити основні тенденції та шляхи подальшого розвитку конституційно-правового режиму референдної демократії в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження. Дисертація є першим науковим дослідженням, у якому розроблено комплексну теорію конституційних основ правового режиму референдної демократії, засновану на врахуванні історичного досвіду утвердження та розвитку референдумів і референдної демократії в Україні та за кордоном, багатоманітності її типів (моделей) і видів, а також особливостей конституційного механізму забезпечення дієвості цього конституційно-правового режиму на сучасному етапі розвитку національного державотворення та правотворення.

Конкретними результатами запропонованого дослідження, що містять наукову новизну, слід визнати такі:

Уперше:

обґрунтовано визначення референдної демократії як самостійного виду конституційно-правового режиму, представленого системою встановлених Конституцією та законами України легітимних найсприятливіших умов, способів і методів безпосередньої реалізації народного суверенітету у формі ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації їх рішень;

встановлено юридичні ознаки референдної демократії (пріоритетність у системі прямого народовладдя, з огляду на втілення в її сутності установчої влади Українського народу та територіальних громад; імперативність і нормативно-правова визначеність актів; уособлення конституційної правотворчості Українського народу та територіальних громад тощо);

виявлено елементний склад референдної демократії, представлений такими її основними структурними елементами (компонентами), як референдна ідеологія (доктрина), система референдного законодавства; організаційно-правові механізми реалізації референдної демократії;

з'ясовано зміст методології дослідження теорії та практики референдної демократії, яка є конституційним ученням про світогляд і систему наукових принципів, методів, прийомів і способів пізнання й об'єктивної оцінки референдної ідеології (доктрини) системи чинного референдного законодавства й організаційно-правових механізмів реалізації референдної демократії;

виявлено критерії систематизації різних типів референдної демократії (тип демократії, що утвердився в суспільстві; тип держави, де отримала свій розвиток референдна демократія; тип правової системи, у якій діє конституційний режим референдної демократії; тип конституціоналізму, що сприяв утвердженню та розвитку референдної демократії; тип правової культури у сфері народовладдя та референдних правовідносин);

встановлено, що основними моделями референдної демократії у світі нині є: "швейцарська модель" (Швейцарія), "французька модель" (Франція, Бельгія, Люксембург, Нідерланди й ін.), "американська модель" (США), "італійська модель" (Італія), "іберійська модель" (Іспанія, Португалія), "британська модель" (Велика Британія), "скандинавська модель" (Данія, Норвегія, Швеція), "балтійська модель" (Естонія, Латвія), "постсоціалістична модель" (Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина, Чехія), "балканська модель" (Боснія і Герцеговина, Сербія, Хорватія, Чорногорія), "пострадянська модель" (Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, РФ, Україна й ін.), "латиноамериканська модель" (Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Чилі й ін.), "австралійська модель" (Австралія, Нова Зеландія), "африканська модель" (Бенін, Гана, Джибуті, Єгипет, ПАР й ін.), "азійська модель" (Камбоджа, Пакистан, Південна Корея та ін.), "ісламська модель" (Іран, Марокко, Сирія й ін.), та власне новітня модель "референдної демократії ЄС" (Європейський Союз);

визначено, що систему референдної демократії в Україні утворюють взаємопов'язані між собою види цього конституційно-правового режиму: а) за сутністю режиму референдної демократії - ініціативна (факультативна) й обов'язкова; б) за предметом - конституційна, законодавча, ратифікаційна; в) за юридичними наслідками - імперативна, консультативна; г) за часом застосування референдної демократії стосовно процедури парламентської правотворчості - дозаконодавча, законодавча, післязаконодавча; д) за територією застосування - загальнонаціональна, місцева (локальна) й ін.;

з'ясовано, що систематизація референдної демократії в Україні передбачає узгодження різних видів і груп референдної демократії та дослідження характеру різнопланових доктринальних, функціональних, структурних й інших юридичних зв'язків між ними;

сформульовано висновок про те, що система референдної демократії в Україні є історично сформованою та закріпленою в Конституції та законах Україна системою взаємозумовлених і взаємопов'язаних між собою усталеними доктринальними, функціональними, структурними й іншими юридичними зв'язками видів і груп референдної демократії, скерованих на забезпечення найсприятливішого конституційно-правового режиму для безпосередньої реалізації народного суверенітету та публічної влади територіальних громад на референдумах, а також виявлено її основні юридичні ознаки;

встановлено, що під тенденціями розвитку системи референдної демократії в Україні слід розуміти основні напрями і шляхи генезису основних видів референдної демократії та їх системи у 2010 і наступних роках, а саме удосконалення доктринально-правових основ системи референдної демократії в Україні; інтеграція системи референдної демократії до складу системи конституційних видів народовладдя в Україні; подальша диференціація системи референдної демократії й утвердження її нових видів; розвиток й удосконалення системи референдного законодавства тощо;

виявлено, що ефективне функціонування референдної демократії забезпечується передусім через установлені Конституцією та законами України нормативно- й організаційно-правові механізми забезпечення її реалізації;

сформульовано висновок про нормативно-правовий механізм забезпечення реалізації референдної демократії як ієрархічну систему взаємодіючих, перебуваючих між собою у складних доктринальних, предметно-функціональних, структурних й інших юридичних зв'язках законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які на національному та міжнародному рівні встановлюють найсприятливіші легітимні умови, способи і методи безпосередньої реалізації народного суверенітету у формі ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації їх рішень;

запропоновано авторський концепт організаційно-правового механізму забезпечення реалізації референдної демократії в Україні, який є комплексною інституційною системою взаємодіючих між собою суб'єктів референдних правовідносин, реалізація функцій і повноважень яких на національному та міжнародному рівнях створює найсприятливіші умови для дієвості досліджуваного конституційно-правового режиму;

обґрунтовано пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства про референдуми, які знайшли своє комплексне відображення в розроблених під керівництвом дисертанта в 2008-2010 рр. проектів законів про всеукраїнський і місцевий референдуми.

Удосконалено:

методологію досліджень референдумів і референдної демократії, в основу якої покладено систему загальнофілософських методологічних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів, що дозволяють об'єктивно, науково і повно досліджувати проблемні питання становлення і розвитку, а також удосконалення цього виду народовладдя в Україні;

положення про принципи референдумів і референдної демократії, які є системою історично сформованих і діючих об'єктивних та суб'єктивних керівних ідей, ідеалів і цілей, покладених в основу референдної ідеології (доктрини), системи референдного законодавства й організаційно-правового механізму реалізації референдної демократії;

висновок про передумови формування референдної демократії (становлення референдної ідеології; розвиток й удосконалення референдного законодавства; формування правових механізмів забезпечення реалізації референдної демократії, інші політичні, економічні, соціальні, культурні, інформаційні чинники);

класифікацію референдної демократії, під якою розуміється комплексний теоретико-методологічний процес, спрямований на виявлення системи супідрядних і взаємоузгоджених між собою критеріїв диференціації цього виду демократії, застосування яких дозволить виявити цілісну модель системи референдної демократії в Україні;

положення щодо динамічного характеру системи референдної демократії в Україні, на розвиток якої, окрім подальшого розвитку й удосконалення конституціоналізму, конституційного права й Основного Закону, впливає ціла низка чинників об'єктивного та суб'єктивного характеру, що наближені до системи факторів, які сприяють утвердженню цього виду народовладдя в Україні та за кордоном.

Дістали подальшого розвитку:

висновок про те, що референдуми і референдна демократія є стрижневою складовою системи національної демократії та важливим чинником для майбутнього розвитку українського державотворення та правотворення;

періодизація генезису референдумів і референдної демократії в Україні та виділення трьох його основних етапів: 1) 1991-1996 рр. - утвердження конституційних основ референдної демократії в Україні; 2) 1996 - 2000 рр. - занепад цього виду безпосередньої демократії; 3) 2000 - донині - позначився проведенням всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. та формуванням передумов відродження національної референдної демократії, зокрема активізацією законодавчих ініціатив щодо урегулювання всеукраїнського референдуму та місцевих референдумів і належних умов їх проведення;

положення про те, що навіть у межах однієї національної моделі референдної демократії об'єднується кілька видів референдумів, для кожного з яких може бути властивим індивідуальний конституційно-правовий режим щодо найбільшого сприяння їх проведенню;

пропозиції щодо необхідності вдосконалення чинного законодавства в частині визначення правового статусу та конституційної правосуб'єктності учасників референдного процесу з метою удосконалення конституційного механізму забезпечення реалізації референдної демократії в Україні.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації висновки, положення та пропозиції можуть бути використані:

у науково-дослідній роботі ? для формування системного підходу щодо пізнання всеукраїнського та місцевих референдумів, референдного процесу в контексті утвердження демократії та верховенства права;

у правотворчій діяльності - як теоретико-методологічне підґрунтя для законодавчого забезпечення організації та порядку проведення референдумів на вимогу п. 20 частини першої ст. 92 Конституції України;

у правозастосовній діяльності ? для оптимізації форм i методів діяльності суб'єктів референдного процесу з метою максимально повної реалізації ними своїх функцій і повноважень, або прав й обов'язків, встановлених Конституцією та законами України;

у навчальному процесi ? при пiдготовцi вiдповiдних роздiлiв пiдручникiв конституцiйного права України і навчальних посібників з виборчого та референдного права України, у викладаннi курсу конституцiйного права України, у науково-дослідній роботi студентiв, магістрів, аспірантів і докторантів;

у правовиховній роботі серед населення - для підвищення правової культури учасників референдного процесу.

Результати дисертаційного дослідження також упроваджувалися автором у 2006-2010 рр. під час здійснення ним нормо-проектних робіт на посаді народного депутата України (2006-2008) та на посаді Міністра юстиції України (2007-2010). Зокрема, при керівництві розробкою законопроектів "Про всеукраїнський референдум", "Про місцевий референдум" й ін.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаним, цілісним і завершеним науковим дослідженням багатоаспектної системи конституційного права України. Сформульовані в роботі положення й наукові висновки є результатом особистих досліджень й обґрунтувань, які були здійснені дисертантом на основі критичного аналізу понад п'ятисот наукових і нормативних джерел, а також на підставі ретельного аналізу конституційних процесів, пов'язаних із нормо-проектним забезпеченням інституту референдуму в Україні та його реалізацією у 1991-2010 рр. У колективній монографії "Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики" (2008) автором підготовлено самостійний розділ "Принцип верховенства права і референдна демократія", а в монографії "Україна в 2008 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку" (2008) - розділ 3.3. "Доктрина оновленої Конституції України: реалії та перспективи".

Окремі питання цього дисертаційного дослідження розглянуто вперше, а інші - проаналізовано по-новому, додатково обґрунтовано.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і рекомендації дисертації розглядались на засіданні відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України. Результати дослідження були представлені на міжнародних, республіканських і регіональних наукових та науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах: "Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: До 10-річчя Конституції України і 15-ї річниці незалежності України" (м. Київ, 2006); "Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності" (м. Київ, 2007); "Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності" (м. Київ, 2008); "Проблеми забезпечення прав людини в Україні в світлі Загальної декларації прав людини" (м. Київ, 2008); "Проблеми конституційно-правового регулювання референдуму та його предмету" (м. Київ, 2009); "Наука конституційного права України: сучасний стан та напрямки розвитку" (м. Київ, 2009); "Права людини та механізм їх забезпечення в Україні" (м. Київ, 2009); "Місцеві референдуми в Україні: теоретичні та нормо-проектні аспекти" (м. Київ, 2009) й ін.

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли відображення в 47 наукових працях: 3 монографіях, 32 статтях у фахових наукових виданнях, 6 тезах доповідей на наукових і науково-практичних конференціях, 6 публікаціях, що додатково висвітлюють зміст і результати дослідження

Структура дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів, що поділяються на підрозділи, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 513 сторінок. Список використаних джерел складається із 520 найменувань, уміщених на 58 сторінках.

1. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок із науковими планами та програмами, мета й завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів роботи, публікації, структура й обсяг дисертації.

Розділ 1 "Теоретико-методологічні основи референдної демократії в Україні", що складається із чотирьох підрозділів, присвячено дослідженню поняття, сутності та ключових ознак референдної демократії, методології вивчення цього виду конституційно-правового режиму, принципів референдної демократії в Україні та їх системи, проблем співвідношення та взаємодії референдної демократії з іншими конституційними видами народовладдя в Україні.

У підрозділі 1.1. "Референдна демократія: поняття, сутність, ключові ознаки" з'ясовано, що референдна демократія є унікальним політичним і конституційно-правовим явищем, яке історично сформувалося й отримало подальший розвиток у багатьох державах світу (Італія, Франція. Швейцарія та ін.). При цьому в окремих із них - винятково на місцевому рівні (США, ФРН). Для більшості ж країн світу проведення референдумів стало разовою історичною подією (Албанія, Грузія, Канада, Казахстан, Норвегія, РФ та ін.). Історії також відомі випадки, коли референдуми використовувалися для легітимізації антинародних за своєю сутністю рішень лідерів держави (Франція 1804, 1851 рр.; Німеччина, 1933, 1938 рр.; Південна Родезія 1923 р. та ін.), або ж для подовження терміну повноважень глави держави на безальтернативній основі (Єгипет 1965, 1976, 1978, 1993, 1999 рр.; Сирія 1978, 1985; Пакистан 1984, 2002 рр.; Узбекистан 2001 р. та ін.). Зазначене засвідчує неоднозначність теорії та практики референдумів і референдної демократії у сучасному світі та необхідність їх дослідження.

Віддаючи належне сучасним українським і зарубіжним ученим-конституціоналістам, які досліджували референдуми як пріоритетну форму безпосередньої демократії (М. О. Баймуратов, Ж.-Л. Бержель, Ю. О. Дмітрієв, Ж.-П. Жакке, Є. Зелінскі, М. І. Козюбра, В. В. Комарова, М. П. Орзіх, В. Ф. Погорілко, М. І. Ставнійчук, О. Ю. Тодика, Ю. М. Тодика, В. Л. Федоренко, А. Шайо, В. М. Шаповал й ін.), слід констатувати неоднозначність результатів цих досліджень у методологічному значенні. Українські й російські правознавці підходили до референдумів переважно з позитивістських світоглядних позицій, тоді як західноєвропейські й американські вчені вважають референдуми переважно предметом політологічних досліджень. Відповідно, перша група вчених аналізувала історію референдумів, а інша - вдавалася до прогнозування майбутнього розвитку цього інституту безпосередньої демократії.

На основі дослідження сутності та змісту референдумів, а також пізнання юридичної природи безпосередньої демократії, зроблено висновок, що референдна демократія - це самостійний вид конституційно-правового режиму (франц. regime, від лат. regimen - управління, керівництво), представлений системою встановлених Конституцією і законами України легітимних найсприятливіших умов, способів і методів безпосередньої реалізації народного суверенітету у формі ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації їх рішень.

З'ясовано, що референдна демократія має свої ключові юридичні ознаки. Так, за своєю сутністю референдна демократія є пріоритетним видом прямого народовладдя, втіленням установчої влади Українського народу та територіальних громад; зміст референдної демократії визначається предметом і юридичною силою рішень всеукраїнського та місцевих референдумів; за своєю формою референдна демократія є пріоритетною формою конституційної правотворчості Українського народу та територіальних громад.

Встановлено, що референдна демократія має власну внутрішню будову та поєднує у своєму складі певні структурні компоненти (елементи). Основними із них є: 1) референдна ідеологія; 2) система референдного законодавства; 3) організаційно-правові механізми реалізації референдної демократії. Зокрема, референдна доктрина є системою теоретико-методологічних знань й уявлень про юридичну природу конституційно-правового режиму, який створює найсприятливіші умови для застосування референдумів у національному державотворенні та правотворенні. Система референдного законодавства, покладена в основу нормативно-правового механізму забезпечення реалізації референдної демократії, є сукупністю супідрядних і взаємопов'язаних між собою нормативно-правових актів (Конституція та закони України, інші нормативно-правові акти) й інших джерел конституційного права, спрямованих на забезпечення комплексного правового регулювання режиму референдної демократії. Організаційно-правові механізми забезпечення реалізації референдної демократії є системою суб'єктів, уповноважених забезпечувати належні умови для ефективної реалізації референдної демократії, а саме - ініціювати, призначати (проголошувати), організовувати та проводити всеукраїнський і місцеві референдуми, реалізовувати їхні рішення.

У підрозділі 1.2. "Методологія дослідження референдної демократії" стверджується, що ефективне дослідження відповідного виду конституційно-правового режиму вимагає формування новітньої, відповідної вимогам і викликам часу методології його пізнання.

Обґрунтовується, що методологія досліджень теорії та практики референдної демократії є конституційним ученням про світогляд і систему наукових принципів, методів, прийомів та способів пізнання й об'єктивної оцінки референдної ідеології (доктрини) системи чинного референдного законодавства й організаційно-правових механізмів реалізації референдної демократії. Водночас відповідна методологія, поряд з референдною культурою, є важливою складовою такого елементу референдної демократії, як референдна ідеологія.

В основу методології дослідження конституційних основ референдної демократії має бути покладено систему загальнофілософських методологічних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів (системний, порівняльно-правовий, історичний, метод конкретних соціологічних досліджень, статистичний, формально-логічний, структурно-функціональний, конституційної компаративістики тощо), що дозволяють об'єктивно, науково і повно досліджувати проблемні питання становлення, розвитку й удосконалення цього виду безпосередньої демократії в Україні.

Здійснено ґрунтовний аналіз світоглядних загальнонаукових принципів і методів дослідження референдної демократії в Україні, на основі яких формується концепт методології вивчення та пізнання відповідного виду конституційно-правового режиму.

У підрозділі 1.3. "Конституційні принципи референдної демократії" йдеться про те, що сутність і зміст референдної демократії, її основні ідеї та ідеали знаходять свої витоки у принципах цього виду демократії, які ще прийнято називати загальними засадами референдної демократії.

Встановлюється, що конституційні принципи референдної демократії сформувалися історично, під впливом керівних ідей народовладдя загалом та інституційних принципів безпосередньої демократії, виборчого права та референдного права, зокрема. Водночас конституційні принципи референдної демократії мають системний характер і визначають сутність, зміст та спрямованість усіх складових цієї категорії - референдної ідеології, референдного законодавства та правового механізму реалізації референдної демократії.

Наголошується, що існування та дієвість референдної демократії ґрунтується на певних принципах, які є системою історично сформованих і діючих об'єктивних і суб'єктивних керівних ідей, ідеалів і цілей, покладених в основу референдної ідеології (доктрини), системи референдного законодавства й організаційно-правового механізму реалізації референдної демократії.

При цьому принципи референдної демократії (народного суверенітету, верховенства права, демократизму, законності, відкритості та гласності, участі в референдумах на засадах загального, вільного, рівного, прямого права голосу при таємному голосуванні тощо) класифікуються за походженням (об'єктивні та суб'єктивні) і за сферами їх існування та дієвості (ідеологічні (доктринальні), предметні та функціональні) й утворюють у своїй взаємодії систему принципів референдної демократії.

Форма правового буття принципів референдної демократії вирізняється своєю багатоманітністю. Так, принципи референдної ідеології втілюються у концепціях, теоріях і доктринах народного суверенітету, верховенства права, референдумів тощо, сформованих й обґрунтованих у роботах українських і зарубіжних мислителів; нормах-принципах, закріплених у чинному конституційному законодавстві, насамперед у національних конституціях і конституційних актах; нормах-принципах, що визначають і регулюють механізм реалізації референдної демократії; ідеалах і переконаннях, які є складовою правосвідомості індивідуальних суб'єктів референдного права, насамперед громадян, які мають право на участь у референдумах тощо.

У підрозділі 1.4. "Співвідношення референдної демократії з іншими конституційними видами народовладдя в Україні" наголошується на тому, що референдна демократія є самостійним, але не автономним явищем конституційно-правового буття. Вона може існувати й ефективно діяти лише за умови активної взаємодії з іншими видами безпосередньої, а також представницької демократії як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях.

Досліджено також проблеми походження різних видів народовладдя, їх конституційного закріплення та взаємодії між собою. Окремо аналізуються питання співвідношення референдної та виборчої й інших видів прямої демократії; пізнається сутність та зміст юридичних зв'язків референдної та представницької демократії; вивчаються особливості співіснування референдної та локальної демократії. Приділено увагу новітнім видам демократії (консоціативній, суверенній, партиципаторній, соціальній, утилітаристській та ін.) і загрозам їх розвитку в Україні як альтернативі утвердження референдної демократії.

Встановлюється, що референдна демократія є важливою складовою національної конституційної системи народовладдя, поза межами якої вона втрачає свій сенс і соціальне призначення. До того ж, з огляду на своє значення для реалізації народного суверенітету, референдна демократія є стрижневою складовою народовладдя в Україні, пріоритетним видом безпосереднього народовладдя та системи національної демократії загалом.

Розділ 2 "Генезис і типологія референдної демократії" складається з трьох підрозділів, у яких досліджено передумови утвердження референдної демократії в контексті розвитку вітчизняного та світового конституціоналізму, здійснено періодизацію генезису референдної демократії в Україні, а також обґрунтовано типологію конституційно-правових режимів демократії в сучасному світі.

У підрозділі 2.1. "Передумови утвердження референдної демократії в контексті розвитку конституціоналізму" встановлюється, що утвердженню, розвитку й удосконаленню референдної демократії в кожній окремо взятій державі світу, включаючи й Україну, передують певні чинники, які можна умовно розмежовувати на основні (визначальні) та додаткові (компліментарні). Система цих чинників становить собою систему передумов формування й утвердження референдної демократії.

Референдна демократія виникає значно пізніше ніж запроваджується практика проведення перших референдумів у світі (з 1439). Її утвердження пов'язане, насамперед, зі становленням європейського та північноамериканського конституціоналізму в кінці XVIII - на початку XIX ст. Саме теорія та практика західноєвропейського, а надалі й американського конституціоналізму сприяла трансформації референдумів, як однієї з форм швейцарського народовладдя, у пріоритетний вид безпосередньої демократії. Це стало можливим після закріплення основ теорії народного суверенітету, розробленої мислителями епохи Реформації та Відродження, у перших конституціях і конституційних актах Польщі, США, Франції та інших тогочасних республік. Саме утвердження європейського й американського конституціоналізму сприяло пошуку оптимальних правових механізмів безпосередньої реалізації народного суверенітету, що привернуло увагу тогочасних мислителів-конституціоналістів до такої форми швейцарського народоправства, як referendum.

Оскільки основними складовими референдної демократії, які розкривають її сутність і зміст, є референдна ідеологія, чинне референдне законодавство, правові механізми реалізації референдної демократії, то можна передбачити, що саме утвердження цих складових елементів і сприяло становленню референдної демократії. Отже, основними передумовами формування референдної демократії можна вважати: 1) формування референдної ідеології; 2) розвиток референдного законодавства; 3) утвердження правових механізмів реалізації референдної демократії.

До інших, додаткових передумов формування референдної демократії належить розвиток усіх сфер суспільного і державного життя в країнах (політичної, економічної, соціальної, культурної, інформаційної тощо), де відбувся генезис референдної демократії. На додатковий характер таких чинників вказує і той факт, що у державах, які пройшли відносно схожий шлях суспільного і державного розвитку, в одному випадку, референдна демократія була сформована в певний хронологічний період і зазнала свого подальшого розвитку, а в іншому - сформувалася набагато пізніше, або ж не сформувалася взагалі. Прикладом цього є історичний розвиток демократичних режимів у Великій Британії та Франції.

Отже, зазначені чинники існують не хаотично, а утворюють певну систему передумов формування досліджуваного виду безпосередньої демократії. Очевидно, що появі кожної окремо взятої національної моделі референдної демократії передувала власна, нерідко специфічна система основних і додаткових передумов цього виду безпосереднього народовладдя. Не стала винятком й Україна, про що свідчить генезис національної моделі референдної демократії, який став предметом дослідження наступного підрозділу дисертаційного дослідження.

Підрозділ 2.2. "Основні етапи становлення та розвитку референдної демократії в Україні" присвячений дослідженню генезису відповідного виду конституційно-правового режиму, періодизації його основних етапів, а також їх юридичному аналізу.

Стверджується, що, досліджуючи питання становлення та розвитку референдної демократії в Україні та зарубіжних країнах, слід брати до уваги низку принципових теоретичних положень. По-перше, генезис референдної демократії в Україні відбувається в контексті світового і, насамперед, європейського генезису референдної демократії; по-друге, генезис референдної демократії у світі сприяв формуванню різних типів (моделей) референдної демократії, властивих тим чи іншим країнам або групам країн, і нині слід досліджувати не тільки історію становлення та розвитку референдумів, а генезис різних типів (моделей) референдної демократії; по-третє, подальший розвиток референдної демократії в незалежній Україні буде знаходиться під впливом вибору того типу референдної демократії, ідеї якого будуть інстальовані в теорію і практику національного державотворення та правотворення.

Обґрунтовується положення про те, що генезис референдної демократії в Україні, у контексті світового конституційного процесу становлення та розвитку цього виду безпосереднього народовладдя, припадає на новітній період європейської цивілізаційної історії (1991-2009 рр.). Водночас наголошується, що генезис референдної демократії в Україні зумовлюється загальносвітовими процесами розвитку цього виду конституційно-правового режиму й узгоджується з ними.

Періодизація генезису референдної демократії в Україні передбачає виділення трьох її основних етапів: 1) 1991-1996 рр. - етап утвердження конституційних основ референдної демократії в Україні; 2) 1996-2000 рр. - етап занепаду цього виду безпосередньої демократії; 3) 2000 - донині - третій етап, який позначився проведенням всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. та формуванням передумов відродження національної референдної демократії, зокрема активізацією законодавчих ініціатив щодо урегулювання всеукраїнського референдуму та місцевих референдумів і належних умов їх проведення, а також здійснення юридичної характеристики сутності та змісту кожного з них.

Прогнозується, що зародження національної референдної демократії в 1991 р. та її кризу після 2000 р., в 2010 та наступних роках має змінити ренесанс цього важливого виду народовладдя зумовлений, насамперед, необхідністю ухвалення суспільно значущих рішень конституційного змісту, а також активізацією у 2010 р. законодавчих ініціатив щодо урегулювання інституту всеукраїнського референдуму та місцевого референдуму в нових самостійних законах України.

У підрозділі 2.3. "Типологія конституційно-правових режимів референдної демократії" стверджується, що складність генезису референдної демократії та особливості її юридичної природи в різних державах і регіонах світу сприяють урізноманітненню типів (моделей) однойменного конституційно-правового режиму. Порушується проблема виявлення критеріїв типології референдної демократії та встановлення на їх основі найпоширеніших моделей досліджуваного виду народовладдя у світі та пропонуються новітні теоретико-методологічні підходи щодо її вирішення.

Зазначається, що систематизації різних типів референдної демократії передує її диференціація, тобто розмежування за системою визначених критеріїв, якими є: 1) тип демократії, що утвердився в суспільстві; 2) тип держави, де отримала свій розвиток референдна демократія; 3) тип правової системи, у якій діє конституційний режим референдної демократії; 4) тип конституціоналізму, який сприяв утвердженню та розвитку референдної демократії; 5) тип правової культури у сфері народовладдя та референдних правовідносин.

Здійсненню систематизації різних типів референдної демократії сприяє й достатній досвід проведення референдумів у світі, який є найоб'єктивнішим виміром дієвості досліджуваного виду народовладдя. Зокрема, американські вчені наводять таку статистику проведення референдумів у світі із 1793 по 1994 рр.: у Швейцарії 414 разів на загальнодержавному рівні; в інших державах Європи за 200 років референдуми проводилися 149 разів; на Середньому та Близькому Сході - 93; в Азії - 30, на Американському континенті - 49, у державах Океанії - 64 рази. Усього за цей час було проведено 799 загальнонаціональних референдумів. Їх множинністю вирізнялися Італія (43 референдуми), Австралія (44), Франція (22), Ірландія (18), Данія (13), Єгипет (19), Філіппіни (11 референдумів). Ураховуючи наступні 15 років розвитку референдної демократії та її поширення в пострадянських і постсоціалістичних державах, можна передбачити, що станом на кінець 2009 р. кількість проведених у світі загальнонаціональних референдумів збільшилася щонайменше в 1,5 рази і сягає близько 1 200.

Застосування системи критеріїв типології референдної демократії та аналіз емпіричного досвіду проведення референдумів у світі дозволяє розширити уявлення про багатоманітність її основних типів (моделей). На нашу думку, основними моделями референдної демократії є: "швейцарська модель" (Швейцарія), "французька модель" (Франція, Бельгія, Люксембург, Нідерланди й ін.), "американська модель" (США), "італійська модель" (Італія), "іберійська модель" (Іспанія, Португалія), "британська модель" (Велика Британія), "скандинавська модель" (Данія, Норвегія, Швеція), "балтійська модель" (Естонія, Латвія), "постсоціалістична модель" (Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина, Чехія), "балканська модель" (Боснія і Герцеговина, Сербія, Хорватія, Чорногорія), "пострадянська модель" (Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, РФ, Україна й ін.), "латиноамериканська модель" (Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Чилі й ін.), "австралійська модель" (Австралія, Нова Зеландія), "африканська модель" (Бенін, Гана, Джибуті, Єгипет, ПАР й ін.), "азійська модель" (Камбоджа, Південна Корея, Сирія), "ісламська модель" (Іран, Марокко й ін.), та власне новітня модель "референдної демократії ЄС" (Європейський Союз), що вкотре виявила свій неабиякий потенціал під час ратифікації Лісабонської угоди у державах - учасницях ЄС, яка формалізувала публічно-правовий статус Євросоюзу. Кожна із зазначених моделей референдної демократії є унікальною й характеризується в цьому підрозділі дисертаційного дослідження окремо.

Розділ 3 "Конституційні основи системи референдної демократії в Україні" складається із трьох підрозділів, присвячених дослідженню проблем класифікації та систематизації різних видів референдної демократії в Україні, загальній юридичній характеристиці основних видів референдної демократії в Україні, а також виявленню та вивченню основних тенденцій розвитку системи національної референдної демократії на сучасному етапі.

У підрозділі 3.1. "Класифікація та систематизація референдної демократії в Україні" зазначається, що навіть у межах однієї національної моделі референдної демократії об'єднується кілька видів референдумів, кожному з яких може бути властивим індивідуальний конституційно-правовий режим щодо найбільшого сприяння їх проведенню. Не є винятком із цього правила й Україна, чиє референдне законодавство закріплює значну кількість різних видів референдумів. Разом із тим проблеми класифікації та систематизації референдної демократії зберігають свою актуальність і нині.

Пізнання та вивчення сутності і змісту референдної демократії в Україні та її системи передбачає комплексну класифікацію та систематизацію усталених і перспективних різновидів цього конституційно-правового режиму. Закономірно, що систематизації референдної демократії в Україні передує її класифікація.

Під класифікацією (від лат. classis - розряд і sicato від sacio - здійснюю, роблю) референдної демократії у дисертації пропонується розуміти комплексний теоретико-методологічний процес, спрямований на виявлення системи супідрядних і взаємоузгоджених між собою критеріїв диференціації цього виду демократії, застосування яких дозволить виявити цілісну модель системи референдної демократії в Україні, представлену такими видами: 1) за сутністю (походженням) режиму референдної демократії: а) ініціативна (факультативна), б) обов'язкова; 2) за предметом: а) конституційна, б) законодавча, в) ратифікаційна; 3) за юридичними наслідками: а) імперативна, б) консультативна; 4) за часом застосування стосовно процедури парламентської правотворчості: а) дозаконодавча, б) законодавча, в) післязаконодавча (ратифікаційна); 5) за територією застосування референдної демократії: а) загальнонаціональна, б) місцева (локальна). Зазначені види референдної демократії та їх групи є структурними елементами багаторівневої системи референдної демократії в Україні.

На відміну від класифікації, систематизація референдної демократії в Україні передбачає узгодження різних видів і груп референдної демократії та з'ясування характеру різнопланових доктринальних, функціональних, структурних й інших юридичних зв'язків між ними. Зокрема доктринальні, або ж ідеологічно-правові зв'язки між різними видами референдної демократії та їх групами визначаються єдністю ідеологічно-правового (доктринального) підґрунтя цього виду демократії, його кореляцією з ідеями й ідеалами конституціоналізму, народного суверенітету, демократії, верховенства права, місцевого самоврядування тощо. Очевидно, що різні види референдної демократії забезпечують реалізацію її єдиних доктринальних витоків, але у різний спосіб. Функціональні правові зв'язки між різними видами референдної демократії зумовлюються єдністю мети існування та дієвості референдної демократії в механізмі конституційно-правового регулювання - утвердження конституційно-правового режиму, сприятливого для ініціювання, організації та проведення різних видів референдумів і реалізації їх рішень. Структурні ж правові зв'язки виявляються в диференціації різних видів референдної демократії на певні види і групи залежно від їх спеціалізації щодо впливу на ті, чи інші референдні правовідносини.