Кримінальне покарання та реалізація його функцій

У підрозділі 1.4. «Кримінологічне обґрунтування системи та видів кримінальних покарань» зазначено, що кримінологічне обґрунтування будь-якої правової норми у кінцевому рахунку - це визначення того, наскільки реалізація цієї норми на практиці сприяє запобіганню новим злочинам. У такому розумінні кримінологічне обґрунтування системи покарань збігається по своїй суті з головним її кримінально-правовим призначенням і цілями, які ставить законодавець перед покаранням у кримінальному законі. Показано, що система кримінальних покарань має декілька умовних рівнів свого визначення та реалізації, зокрема, виокремлюються такі рівні: а) визначення і реалізація системи кримінальних покарань у Загальній частині КК; б) визначення і реалізація системи кримінальних покарань у санкціях статей Особливої частини КК; в) визначення і реалізація системи кримінальних покарань у судовій практиці; г) визначення і реалізація системи кримінальних покарань у кримінально-виконавчій практиці.

Вартий уваги той факт, що визначення та реалізація системи кримінальних покарань здійснюється послідовно шляхом переходу від першого названого рівня до наступних. При цьому обминати чи виключати якийсь рівень не можливо. Звідси можна, на думку дисертанта, більш точно визначити поняття кримінологічного обґрунтування системи кримінальних покарань як встановлення того, наскільки визначення, реалізація та відображення системи кримінальних покарань у Загальній та Особливій частинах КК, а також у судовій і кримінально-виконавчій практиках сприяють запобіганню злочинності.

Розглядається питання адекватності санкцій статей КК України характеру та ступеню суспільної небезпечності окремих злочинів. Автор дійшов висновку, що застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк має серйозні негативні наслідки не тільки для особи, але і суспільства. Цю позицію дисертант доводить на прикладі покарань за вчинення злочинів у сфері господарської і службової діяльності та злочинів проти власності.

Другий розділ «Функції кримінального покарання та їх класифікація» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальносоціальні функції покарання» функції покарання висвітлюються в декількох площинах. Спочатку вони досліджуються у філософському і соціальному аспектах, а потім розкривається їхній юридичний зміст. У роботі простежується тісний зв'язок функцій кримінального покарання з державою, суспільством, правом і показується, що функція в філософській, соціальній або психологічній площині завжди має своє закріплення в чинному законодавстві. Функції покарання починають діяти для реалізації мети покарання. Виходячи з філософсько-правового розуміння функції, визначається поняття функцій покарання, як це специфічний прояв його властивостей, характерний спосіб дії покарання. Вона є перетворенням у дійсність об'єктивних можливостей того чи іншого виду покарання в організації суспільних відносин та зв'язків, що виникають у процесі призначення та виконання кримінальних покарань.

Окреслено та розглянуто загальносоціальні функції покарання, а саме: захисну, каральну, виховну, соціально-відновлювальну, компенсаційну і соціального контролю. Розкриваються умови, за яких покарання стає засобом вирішення соціальних суперечностей, але одночасно є причиною інших суперечностей, а саме конфліктом між особою і суспільством. У зв'язку з цим наголошується, що кримінальний закон поступово повинен звільнитися від принципу відплати та суворих санкцій, а покарання має розглядатися у площині цивілізованого вирішення конфлікту.

На думку дисертанта, на сучасному етапі розвитку суспільства потрібно надати пріоритет соціально-відновлювальній та запобіжній функціям покарання. Соціально-відновлювальна функція відіграє інтегруючу роль, оскільки вона закріплює позитивні цінності й інтереси людини, сприяє засвоєнню загальновизнаних соціальних норм, є запорукою ресоціалізації засуджених. Водночас, констатується, що в нинішніх умовах така функція практично не здійснюється.

На запобіжну функцію покарання звертають увагу майже всі кримінологи, але, на думку дисертанта, в умовах загального реформування суспільства вона набуває особливого значення. Її роль полягає в тому, що вона виступає важливим елементом цілісної системи соціальної профілактики злочинності взагалі і рецидивної, зокрема. Виконання покарання теж тісно пов'язане з превенцією, оскільки воно впливає не тільки на особу, яка вчинила злочин і визнана винною, але й опосередковано - на середовище засудженого (сім'ю, інших родичів, сусідів), а тому слугує запобіганню вчинення ними нових злочинів.

Захист потерпілого, відновлення його прав та відшкодування шкоди, завданої злочином, виконує захисна функція, яку ще можна назвати компенсаційною, або реституцією. На думку дисертанта, відшкодування шкоди повинно належати до елементів покарання. Це підвищить рівень захисту інтересів потерпілих, позбавить їх необхідності особисто вживати заходів щодо судового захисту своїх порушених цивільних прав. Наведено аргументи на користь поширення покарань, які передбачають відшкодування шкоди, завданої злочином, а також запровадження відновлювального правосуддя та інших заходів кримінально-правового характеру, зокрема, примусових виправних програм; медіації; пробації; поручительства.

Функція соціального контролю включає негативну моральну та правову оцінку особи злочинця, громадський контроль за відбуванням покарання та нагляд у постпенальний період. Звернуто увагу на те, що в сучасних умовах функція соціального контролю практично втратила своє застосування. Зазначено основні напрямки такої діяльності з боку громадських організацій, бо саме суспільство повинно контролювати застосування покарань, діяльність виправних установ по виправленню та ресоціалізації засуджених.

Зазначено, що виокремлення загальносоціальних функцій покарання стає можливим лише завдяки встановленню його суті та змісту.

У підрозділі 2.2. «Кримінально-правові функції покарання» розглядаються функції покарання в кримінальному праві. Кримінально-правові функції завжди конкретні, мають адресний характер, враховують індивідуальний та диференційований підхід, а також особливості різних суб'єктів суспільних відносин.

Зазначено, що чинне кримінальне законодавство орієнтує суддів на застосування широкого кола покарань, зокрема, таких, що не пов'язані з позбавленням волі. На матеріалах судової практики встановлено, що в останні роки спостерігається тенденція до зменшення питомої ваги позбавлення волі при призначенні покарання. Проте аналіз кримінальних справ показує, що при винесенні вироку судді найменше уваги приділяють всебічному вивченню особи злочинця. Наведено результати емпіричних досліджень дисертанта, які вказують на те, що при призначенні покарання функції реалізації принципів призначення покарання та забезпечення загальних начал призначення покарання виконуються лише на 57,6 %, а відновлювальна функція - лише на 3,8 %. Перевантаженість судової системи, упередженість суддів, а іноді брак досвіду і некомпетентність, не дають можливості глибоко розглянути характеристику особи, яка вчинила злочин, мотивацію її поведінки тощо. Встановлено, що, оскільки особа злочинця вивчається поверхово і формально, то це орієнтує суддів на застосування більш суворих видів покарань та їх строків. Це може призвести до порушення принципів справедливості, законності та гуманізму.

Окреслено коло кримінально-правових функцій, а саме: реалізації принципів призначення покарання; забезпечення загальних начал призначення покарання; врахування обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання при його призначенні; забезпечення призначення покарання за незакінчений злочин і за злочин, що вчинений у співучасті; призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом; визначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків; забезпечення правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення; відновлювальну (впровадження відновлювального правосуддя).

Характеризуючи названі кримінально-правові функції, зроблено акцент на тому, що призначенням покарання повинна забезпечуватись ефективна реакція суспільства на злочин, чим буде досягнута невідворотність покарання. В ході судового розгляду справи необхідно задовольнити, насамперед, інтереси потерпілого, усунути впевненість громадян у тому, що органи міліції, прокуратури і суди є корумпованими. Зараз реакція кримінального правосуддя на вчинений злочин є або запізнілою (враховуючи час від вчинення посягання до винесення вироку), що породжує враження безкарності або жорсткою, невідповідною тяжкості злочину і особі винного.

У підрозділі 2.3. «Кримінально-виконавчі функції покарання» встановлено, що в науковій літературі ці функції розглядалися лише частково. Дисертант поділяє погляди М.П. Мелентьєва, Й.С. Ноя і В.М. Трубнікова про те, що функції кримінально-виконавчого права випливають із суті покарання, носять підлеглий характер стосовно певних цілей і що кожна з них для досягнення поставленої мети вирішує певну задачу. Автором визначаються такі кримінально-виконавчі функціі: каральна, охоронювальна, виправна і запобіжна.

Каральна функція випливає із сутності та змісту покарання і реалізується з моменту призначення покарання в процесі його виконання. При виконанні покарання засуджений у повному обсязі має на собі відчути всі несприятливі наслідки вчиненого ним злочину. Позбавлення, обмеження, тяготи і всілякі інші життєві незручності, повинні бути істотним елементом покарання, щоб спогад про них був здатен змусити особу відмовитися від подальшої протиправної поведінки.

Охоронювальна функція покарання виникає з появою кримінально-правових заборон. Однак, на думку дисертанта, охоронювальна функція при застосуванні покарання має більш широкий зміст, оскільки включає в себе не тільки заходи охорони суспільства від злочинних посягань, а й заходи державного примусу, що повинні корегувати поведінку особи, відвернути її від негативної спрямованості та не допустити вчинення злочину в процесі відбування покарання. Реалізація даної функції забезпечується кримінально-виконавчим правом, до якого входить певна низка інститутів і норм, які безпосередньо чи опосередковано спрямовані на вирішення завдань щодо охорони та нагляду за особами, які відбувають покарання. Її реалізацію неможливо відірвати від правозастосовчої діяльності КВС, бо саме через таку діяльність фактично і здійснюється дана функція.

Виправлення засудженого - це процес формування власної негативної оцінки свого діяння та стійкої позитивної соціальної установки, яка утримує особу від вчинення злочинів. Наголошується, що виправлення відбувається під впливом державних примусових заходів і обмежень та поєднується із заходами виховного впливу. Дисертантом розкриваються нові можливості служби пробації, яка в нашій країні ще є недосконалою, і підтримується думка М.І. Хавронюка про те, що в Україні аналог пробації є «ерзац-покаранням». Показаний позитивний досвід Естонії, Канади, Латвії, Угорщини та Чеської Республіки щодо втілення програм медіації та пробації.

Запобігання вчиненню злочинів самим засудженим означає справляння такого впливу покарання, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочини. Мета спеціальної превенції досягається двома шляхами: а) особа на певний час позбавляється фізичної можливості вчинити злочин; б) особа знаходиться під страхом застосування до неї покарання за злочин. При аналізі загальнопревентивного значення покарання показано, що більшість авторів обмежується вказівкою тільки на його загрозливий характер, без урахування виховного значення кримінального закону. Але цілком очевидно, що серед громадян з нестійкою поведінкою є частина таких, котрі відмовляються від скоєння злочину не через страх перед покаранням, а в результаті ілюстрації негативного досвіду інших осіб, які відбувають покарання і усвідомлення неприпустимості вчинення подібного.

Кримінально-виконавчі функції покарання показують шляхи досягнення цілей, поставлених перед покаранням, підтверджують пріоритетність соціально-відновлювальної і запобіжної функції покарання, окреслюють напрямки реформування кримінально-виконавчої системи.

Третій розділ «Соціально-відновлювальна функція покарання» має два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Поняття соціально-відновлювальної функції покарання» показана роль даної функції в сучасних умовах реформування українського суспільства. Визначено поняття соціально-відновлювальної функції та розглянуті її ознаки. Вказано, що покарання, незважаючи на свою результативність, пов'язано з негативними наслідками та проблемами можливої криміналізації суспільства за умови ігнорування останнім соціально-відновлювальних заходів щодо осіб, які відбувають покарання.

Зазначено, що соціально-відновлювальна функція пов'язана, насамперед, із соціальною занедбаністю особи і включає в себе виправлення, соціальну адаптацію і ресоціалізацію засуджених в ході відбування покарання та після звільнення. Підкреслено, що покарання не тільки може, але й повинно слугувати відновленню особистості з правослухняною поведінкою, оскільки традиційно вважається, що поведінка людини в цілому залежить від її моральної основи, переконань та уподобань. Ресоціалізація та адаптація колишнього злочинця до нормального життя в суспільстві повинна забезпечуватися шляхом створення певних умов, а саме, надання можливостей отримати професію, освіту, підтримки і соціальної допомоги при звільненні. Ресоціалізація представлена як право засудженого. Особа має право на ресоціалізацію, так само як у попередні епохи стверджували, що вона має право на свободу, безпеку, право на власність, на працю тощо. З іншого боку, соціалізованість фактично виступає обов'язком особи, оскільки вона живе у суспільстві, і всі соціальні норми вимагають від неї цього.

Розглянуто вплив покарання на особу засудженого. Показано, як засуджені вперше і неодноразово ставляться до вчиненого злочину (визнають вину) та сприймають адекватно справедливість винесеного вироку, зокрема, в частині призначеного покарання. У зв'язку з цим вказуються шляхи стимулювання правослухняної поведінки особи, обґрунтовуються підходи до диференціації та індивідуалізації покарань.

В сучасних умовах соціально-відновлювальна функція - це здійснення суспільством комплексного позитивного впливу на засуджених з метою виявлення та нейтралізації негативних якостей особи, заміни злочинної поведінки на соціально схвальну, формування установок і навичок саморегуляції, а також виховання в особи свідомої потреби правослухняної поведінки.

Підрозділ 3.2. «Форми та засоби реалізації соціально-відновлювальної функції покарання» присвячений розгляду ролі суспільства у відновленні особистості з правослухняною поведінкою в процесі відбування покарання та після звільнення від нього. Вказується, що наше суспільство практично не бере ніякої участі у виправному процесі, що в свою чергу унеможливлює ресоціалізацію засуджених та сприяє їх вторинній криміналізації.

Зазначено, що, незважаючи на загальне позитивне ставлення населення до покарання, коли ключовим напрямом вважається посилення репресій, існують серйозні розбіжності між статистикою вчинених злочинів і кількістю покараних, а також між інформованістю громадян про види вчинених злочинів, ступінь їх суспільної небезпеки та реальним станом злочинності. Це підштовхує до пошуків шляхів зменшення застосування суворих видів покарань, що призведе до скорочення кількості засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі.

Підкреслено, що соціальне відновлення особистості можливе лише за підтримки суспільства (сім'ї, колективу тощо), допомоги держави та власного прагнення засудженого. Наведено показники, які характеризують особу засудженого. Звернуто особливу увагу на мотивацію злочинної поведінки. Окреслені особливості адаптаційної роботи в місцях позбавлення волі. Підтримано погляди О.М. Джужи, І.Г. Богатирьова, А.П. Закалюка, В.О. Меркулової, Г.О. Радова, О.Г. Колба про те, що щире каяття злочинця є основною метою системи виконання покарань, оскільки воно стимулює низку позитивних перетворень у засудженого. Показана роль громадських неурядових організацій та церкви у відродженні особи з правослухняною поведінкою.

Підкреслюється, що досвід зарубіжних країн, зокрема Канади, Німеччини, Фінляндії, Швеції, Норвегії, свідчить, що нині широкого застосування набувають процедури примирення, медіації, встановлення заохочувальних санкцій, альтернативних видів покарань, активізується діяльність служб пробації. Все це дає можливість зменшити репресивний ухил покарання та сприяє відновленню особи з правослухняною поведінкою. Зроблено висновок про необхідність впровадження таких новацій в Україні.

Четвертий розділ «Запобіжна функція покарання» включає два підрозділи.

У підрозділі 4.1. «Поняття запобіжної функції покарання» розглянуто місце покарання у протидії злочинності, сучасні концепції профілактики злочинів та визначено поняття запобіжної функції покарання, як однієї з пріоритетних.

Автор аналізує ситуацію, що склалася в Україні та намагається знайти шляхи протидії криміналізації суспільства, розглядаючи запобіжну функцію покарання у таких трьох напрямках: 1) запобігання вчиненню правопорушень та злочинів з боку засуджених; 2) запобігання вчиненню нових злочинів засудженими після відбування покарання 3) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

На основі емпіричного дослідження дисертанта встановлено, що сприяє рецидиву злочинів. Зокрема, опрацьовано особові справи та індивідуальні картки 2880 засуджених, аналіз руху спецконтингенту, дані про злочинність в місцях позбавлення волі та дисциплінарної практики ДДУПВП, звіти правозахисних організацій, наукові публікації. Встановлено, що під час відбування покарання засуджені зазнають утисків їхніх прав, приниження честі і гідності, всіляких знущань які починаються ще зі слідчих ізоляторів. Перебування в антисоціальному середовищі провокує засуджених до набуття багатьох негативних навичок, а тому при рецидиві такі особи вчиняють більш тяжкі злочини, ніж ті, за які вони відбували попереднє покарання, і в менш короткі після звільнення строки; проходить «взаємозараження» засуджених, що сприяє посиленню суспільної небезпечності особи і відновленню її злочинної поведінки у майбутньому. Показано, що значна кількість засуджених вже з перших днів перебування під вартою засвоюють негативні правила поведінки в місцях утримання, а згодом, у слідчих ізоляторах, УВП і чітко їх дотримуються. Після вчинення повторного злочину, засуджені частіше виправдовують свої вчинки, краще знають тонкощі «тюремних законів», мають значний «злочинний досвід», що підтверджується проведеним дослідженням.

Констатується, що рівень правової обізнаності відносно караності діянь у засуджених вперше є досить низьким, проте покарання, як правило, викликає страх у засуджених лише на початку його відбування. Ними наведені інші почуття, зокрема, стурбованості, розпачу, невдоволення тощо. Неодноразове засудження та тривалі терміни призводить до звикання і «зрощування» особи з місцями утримання, що ускладнює процес соціальної адаптації при звільнені особи з місця позбавлення волі, створює відчуття безперспективності майбутнього, розриває соціально корисні зв'язки та сприяє поширенню рецидиву злочинів.

Підрозділ 4.2. «Форми та засоби реалізації запобіжної функції покарання» присвячений розгляду, насамперед, норм кримінально-виконавчого права, які регламентують режим безпеки і спрямовані на протидію правопорушенням, запобігання рецидиву злочинів з боку осіб, що відбувають покарання. Розглянуто низку режимно-профілактичних заходів, які протидіють вчиненню злочинів та інших правопорушень.

Вважається, що оптимальний баланс при реалізації покарання полягає у використанні методів переконання, заохочення та примусу, що досягається запровадженням відновлювальних програм, які засуджені повинні проходити за рішенням суду в процесі відбування покарання, чи за місцем проживання, або в установах виконання покарань.

Проведений аналіз запобіжної діяльності в УВП свідчить про серйозні недоліки. На жаль, на практиці відсутні вертикальні заходи (правового, організаційно-управлінського, економічного характеру) щодо запобігання злочинам в місцях відбування покарання, де на кожному рівні управлінської діяльності має бути своя система профілактики. Відсутність такої системи, на думку дисертанта, є однією з причин вчинення злочинів та правопорушень в УВП.

З метою зниження рівня рецидивної злочинності вказана низка основних заходів законодавчого, управлінського та організаційного характеру, які сприятимуть мінімізації негативних наслідків покарання, а також розглянуті основні підходи до проблем виконання та відбування покарань з урахуванням міжнародних стандартів поводження із засудженими.

Зроблено висновок про те, що при призначенні та виконанні покарання необхідно оцінювати не тільки вчинене суспільно небезпечне діяння, а й особу злочинця, спонукати засудженого до зміни злочинної поведінки на суспільно корисну, що сприятиме зменшенню рецидивної злочинності.

П'ятий розділ «Напрямки та засоби актуалізації застосування кримінального покарання» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Загальносоціальні напрямки та засоби вдосконалення застосування кримінального покарання на стадії його призначення» розкрито основні тенденції застосування покарання в Україні. Констатується, що введення набуття чинності новим КК України не змінило загального ставлення суспільства до покарання, а саме прихильності до збереження суворості покарання, про що свідчить стан його призначення, а саме: виправні роботи призначаються в середньому лише у 3,5 %, штраф так і не став домінуючим покаранням і призначається у 4-5 %, а громадські роботи - в 1,7-1,9 %. Натомість відсоток призначення позбавлення волі залишається незмінно високим - більш, ніж 25-27 %. Не можуть не турбувати і показники винесення найвищої міри покарання - довічного позбавлення волі, яке щороку призначається майже 200 особам.

Зазначено, що в Україні тенденція збереження карального напрямку найбільш підтримується суддями та співробітниками правоохоронних органів, зокрема працівниками міліції та прокуратури. За даними їхнього опитування, переважна більшість (61,7 %) дотримується думки, що протидія злочинності має будуватися на широкому застосуванні покарання, особливо такого його виду, як позбавлення волі на певний строк. Представники контрольної групи показали приблизно аналогічний результат (68,9 %). Дисертант співставляє власні результати з іншими дослідженнями, зокрема, Н.Ф. Кузнєцової, Г.О. Злобіна, О.С. Міхліна і доходить висновку, що пропагування необхідності посилення покарання може призвести до посилення кримінальної репресії, збільшення кола засуджених осіб, панування жорстокості, агресії і насильства, а в кінцевому результаті - до подальших невідворотних негативних наслідків і криміналізації суспільства. Дисертант з цього приводу відстоює власні позиції та поділяє думки М.І. Бажанова, О.М. Джужи, А.П. Закалюка, В.О. Меркулової, В.М. Трубнікова, які вказували на недоцільність довгострокового утримання засуджених і негативні наслідки перебування їх в місцях позбавлення волі.

Розглянуті деякі альтернативні заходи впливу на засуджених та можливості їх використання в Україні. Пропонується розширити застосування штрафу, примусового відшкодування шкоди, громадських та виправних робіт, а також інших заходів кримінально-правового характеру, не пов'язаних з позбавленням волі. Це дозволить досягти економності покарання, забезпечити адекватність тяжкості вчиненого злочину, сприяти відновленню особистості та мінімізувати негативні наслідки покарання. На основі прогресивних концепцій окреслені стратегічні напрямки активної участі громадськості в процесі застосування покарань.

У підрозділі 5.2. «Кримінально-виконавчі напрямки та засоби вдосконалення системи виконання покарань» вказуються фактори, які обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої служби, аналізуються концепції реформування установ та основні етапи удосконалення виправного впливу на засуджених. Зазначається, що КВС знаходиться на зламі, коли, з одного боку, очевидним є суперечність між консервативністю чинного законодавства і всієї системи виконання покарань, а, з іншого, - прагненням держави до гуманізму та демократії.

Серед факторів, що чинять негативний вплив на діяльність КВС, дисертант називає: недоліки в побудові системи управління, наявність усталених стереотипів у правовому забезпеченні, низький професіоналізм та некомпетентність частини працівників, мілітаризація, поширеність професійної деформації співробітників, відсутність гнучкої маркетингової політики на виробництві, неналежні матеріально-побутові умови, відсутність повноцінного медичного забезпечення, малоефективна соціально-виховна робота із засудженими та необ'єктивність в оцінці їх поведінки.

Окреслюється коло установ, які мають виконувати кримінальне покарання у виді позбавлення волі та обґрунтовується заміна підходів до виконання покарання в частині позбавлення установ тавра таборів радянського типу. Вказується, що основним підсумком карально-виховного впливу на засуджених має стати каяття особи, її ресоціалізація, відвернення від вчинення нових злочинів та подальша правослухняна поведінка.

З позиції кримінально-виконавчого права та сучасних світових підходів до виконання покарань досліджуються питання організації охорони і нагляду за засудженими, запровадження заходів їх безпеки, поліпшення правового становища, умов відбування покарання, застосування карально-виховних заходів з урахуванням міжнародних стандартів та правил поводження із засудженими.

Вказані також напрямки та засоби удосконалення функціонування кримінально-виконавчої служби, серед яких: удосконалення законодавчої бази та управління КВС; приведення системи у відповідність до міжнародних стандартів; скорочення чисельності осіб у місцях позбавлення волі; ефективне застосування заходів карально-виховного впливу; дотримання прав засуджених; якісна кадрова робота з персоналом.

Підвищення ролі держави та громадськості в реформуванні кримінально-виконавчої системи повинна відбуватися шляхом взаємної підтримки, взаємного співробітництва та взаємного контролю.

У підрозділ 5.3. «Удосконалення процесу соціальної адаптації та ресоціалізації осіб, які відбули покарання» зазначено, що ефективність покарання визначається рівнем досягнення поставлених перед ним цілей.

Щороку з установ КВС звільняється близько шестидесяти тисяч осіб. Відмічено, що більшість із них перед звільненням перебувають у стані стресу, спричиненого, з одного боку, страхом перед забутим вже почуттям самостійності та свободи, а, з іншого, - абсолютною безпорадністю та слабкою підготовленістю до самостійного життя. Зважаючи на це, дисертантом визначені напрямки діяльності установ виконання покарань, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо соціального захисту осіб, звільнених з місць позбавлення волі, та проблеми, пов'язані з їхньою ресоціалізацією.

Розкриті основні положення законодавчих та інших нормативно-правових актів, спрямованих на підготовку засуджених до звільнення, вирішення питань їхнього трудового і побутового влаштування після звільнення з місць позбавлення волі.

Одним із пріоритетних автор розглядає функціонування центрів соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі, фахівці яких здійснюють соціальний супровід таких осіб. Незважаючи на певні недоліки в їх діяльності, саме вони повинні здійснювати заходи соціального патронажу щодо осіб, звільнених від відбування покарання, розвивати партнерство з організаціями та установами, які причетні до вирішення проблем засуджених, налагодити зв'язки з територіальними органами внутрішніх справ під час здійснення адміністративного нагляду за звільненими. Підкреслено, що ресоціалізація є своєрідним підсумком застосування покарання та показником ефективності його функцій.

кримінальний правовий виконавчий покарання

ВИСНОВКИ

У дисертації викладено концептуальні положення дослідження, а саме, здійснено узагальнення і нове вирішення теоретичних та практичних проблем застосування покарання в процесі реалізації його функцій.

Розкриваючи методологічні підходи до поняття покарання визначено, що більшість теорій покарання обґрунтовує право держави карати на безумовному принципі. Однак, покарання не повинне бути виключно мірою помсти. Воно завжди полягає в засудженні та осуді злочинного діяння поряд з гуманним ставленням до нього.

Розглянуті концепції щодо поняття, сутності, змісту і мети покарання. На основі критичного осмислення наукових підходів визначено, що сутність і зміст покарання завжди знаходяться у єдності між собою, оскільки сутність обов'язково зумовлює типові якості і загалом сам зміст покарання. Встановлено, що «карність» завжди є сутністю кримінального покарання.

Визначено та класифіковано загальні, кримінально-правові та кримінально-виконавчі функції покарання при його призначенні, виконанні і відбуванні. Розкрито зміст пріоритетних функцій покарання: соціально-відновлювальної та запобіжної.

Встановлено, що кримінальне покарання - це своєрідний феномен, який систематизує філософські, правові та соціально-психологічні складові. На підставі такого розуміння визначено, що в основу феномену покарання покладено його дуалістичний характер. З одного боку, покарання передбачає кару та відплату за вчинений злочин, а з іншого, - виправлення засудженого, запобігання ним вчинення нових злочинів і соціальне відновлення його особистості. Залежно від підходів до розуміння покарання, можуть докорінно змінюватися й результати практичного застосування цього інституту.

Наведені висновки та пропозиції ґрунтуються на ретрибутивістській (нон-консеквенціалістській) доктрині кримінального покарання, фундаментальним елементом якої є принцип «покарання може бути виправдане лише у випадку, якщо воно застосовується до особи, яка його заслуговує, є адекватним вчиненому злочину, примушує до каяття і возз'єднання із суспільством». Таким чином, ретрибутивістська доктрина визнає, що злочин не є щось відокремлене від злочинця, а охоплює людину у всій її цілісності. При застосуванні покарання виключається елемент помсти, а його адекватність спонукає засудженого до каяття і правослухняної поведінки.

Доведена необхідність обмеження кримінальної репресії шляхом зменшення карального змісту покарання, оскільки останнє справляє руйнівний вплив як на особу засудженого, так і суспільство. Розвинуті положення стосовно того, що врахування принципів гуманізму, індивідуалізації покарання, законності та рівності громадян перед законом обумовлює необхідність оптимізації мінімальних та максимальних меж покарання.

Констатовано потребу у розробці національної доктрини застосування покарання, частиною якої можуть стати ідеї, викладені у цьому дослідженні. Така доктрина має ґрунтуватися на позбавленні від комплексу свавілля і ілюзій у ставленні до засуджених та можливості впливу на їхню поведінку засобами кримінального і кримінально-виконавчого права.

Визначено, що ефективність функціонування кримінально-виконавчих установ повинна містити наступні складові: неухильне дотримання правил відбування покарання засудженими; сумлінне виконання усіма службами кримінально-виконавчих установ обов'язків, пов'язаних з виконанням покарання, надійною охороною та наглядом за засудженими, забезпеченням безпеки персоналу і засуджених.

Показані загальносоціальні напрямки та засоби актуалізації застосування кримінального покарання на стадії його призначення, виконання та відбування.

Внесені практичні рекомендації, що випливають із результатів дослідження, зокрема, до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», проектів Закону України «Про запобігання правопорушенням та злочинності в Україні», Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк», Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», КК України, КВК України, ЦК України, ЖК України, Концепції Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року, Концепції законодавчого врегулювання програм відновного правосуддя (медіації) в кримінальному судочинстві України, Концепції створення та розвитку соціальної пробації на 2008 - 2018 рр. та низки нормативно-правових актів Державного департаменту України з питань виконання покарань. Зазначається, що частина ідей та пропозицій автора вже втілені у конкретних нормативно-правових актах.

Зроблено висновок про необхідність прийняття Концепції державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, оскільки її відсутність стане на заваді проведення реформ кримінально-виконавчої системи.

Запропоновано:

1. У Кримінальному кодексі України:

1.1. Назву та зміст ст. 50 КК України викласти у такій редакції:

Стаття 50. Поняття покарання та його цілі

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого та слугує відновленню особистості з правослухняною поведінкою.

2. Кінцевими цілями покарання є виправлення та ресоціалізація засуджених, реституція, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Покаранням забороняється завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність.

1.2. Вилучити зі ст. 51 КК України «Види покарань» п. 2, а саме: покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та включити в цей пункт покарання у виді примусового відшкодування шкоди.

1.3. Викласти ч. 2 та ч. 3 ст. 52 КК України «Основні та додаткові покарання» у такій редакції:

Стаття 52. Основні та додаткові покарання

2. Додатковим покаранням є конфіскація майна.

3. Штраф, примусове відшкодування шкоди та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і додаткові покарання.

1.4. Включити до КК України ст. 53-1 «Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди» та викласти її у такій редакції:

Стаття 53 -1. Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди

1. Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди є грошовою компенсацією, що накладається судом у трьохкратному розмірі щодо спричиненої злочином шкоди.

2. Дві частини відшкодованої шкоди стягується на користь потерпілої особи, одна частина стягується на користь держави.

3. Примусове відшкодування заподіяної злочином шкоди призначається як основне покарання до осіб, які вперше вчинили умисні злочини невеликої або середньої тяжкості, до інших осіб призначається як додаткове.

4. У разі неможливості відшкодування заподіяної злочином шкоди суд може замінити несплачену суму натуральним еквівалентом з урахуванням майнового стану винного або покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

1.5. З урахуванням того, що при визначенні кримінально-виконавчої установи різного рівня безпеки встановлюються певні заборони та правообмеження, які суттєво відрізняються між собою, змінюють правове становище засудженого і впливають на процес виконання і відбування покарань, вбачається доцільним визначати рівень безпеки установи лише судом на основі положень, що зазначені у КК України. У зв'язку з цим пропонуємо доповнити ст. 63 КК України «Позбавлення волі на певний строк» ч. 3, ч. 4, ч. 5, ч. 6 та викласти їх у такій редакції:

Стаття 63. Позбавлення волі на певний строк

3. Відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк за вироком суду призначається повнолітнім особам у пенітенціарних установах мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання, середнього рівня безпеки, максимального рівня безпеки.

4. Позбавлені волі на певний строк відбувають покарання у пенітенціарних установах:

- мінімального рівня безпеки із полегшеними умовами тримання - засуджені вперше до позбавлення волі на певний строк за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з установ мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання і установ середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим та Кримінально-виконавчим кодексом України;

- мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання - чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі на певний строк за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені вперше за тяжкі та особливо тяжкі злочини; засуджені чоловіки та жінки, які досягли вісімнадцяти років та переведені з виховних установ;

- середнього рівня безпеки - чоловіки, які вперше засуджені до позбавлення волі на певний строк за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання та переведені з установ максимального рівня безпеки; жінки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк і засуджені за тяжкі та особливо тяжкі злочини; жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі;

- максимального рівня безпеки - чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді довічного позбавлення волі замінено на покарання у виді позбавлення волі на певний строк у порядку помилування; чоловіки, переведені з установи середнього рівня безпеки; чоловіки, засуджені за тяжкі та особливо тяжкі злочини, вчинені в період відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

5. Для виконання роботи з господарського обслуговування у слідчих ізоляторах можуть утримуватися засуджені, яким призначено покарання з відбуванням в установах мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання та середнього рівня безпеки.

6. Зміна призначеного засудженому виду пенітенціарної установи проводиться судом за підстав і в порядку, встановленому законодавством України.

1.6. У зв'язку із запровадженням відновлювального правосуддя, пробації та медіації, пропонується змінити назву розділу ХIV «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування» на «Інші заходи кримінально-правового характеру» та доповнити його наступними статтями 96-1 - 96-6 КК України:

Стаття 96-1. Види виправних заходів кримінально-правового характеру

1. До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, незалежно від його тяжкості, форми і ступеню вини та призначеного виду і строку покарання, судом застосовуються примусові виправні програми.

2. До осіб, визнаних винними у вчиненні необережного злочину невеликої та середньої тяжкості, або умисного злочину невеликої тяжкості, судом можуть застосовуватися інші заходи кримінально-правового характеру: медіація; пробація; поручительство.

Стаття 96-2. Виправні програми

1. Виправні програми передбачають проходження засудженим спеціального курсу навчання, вид якого визначається спостережними комісіями відповідно до Закону України «Про пробаційну діяльність і медіацію».

2. Виправні програми призначаються строком від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як дві години на день у Центрах соціальної роботи.

3. Засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі, виправні програми проходять за місцем відбування покарання.

Стаття 96-3. Медіація

1. Медіацією є вирішення спору за згодою між потерпілим і підсудним шляхом укладення мирової угоди, якщо буде визнано, що внаслідок щирого каяття, відшкодування нанесених збитків та подальшої бездоганної поведінки підсудного він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

Стаття 96-4. Пробація

1. Пробацією є організація нагляду, застосування виправних програм та контролю за особами, які відбувають покарання, звільненими від відбування покарання з випробуванням, звільненими від відбування покарання вагітними жінками та жінками, які мають дітей віком до трьох років, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким та при звільненні від покарання на підставі Закону України «Про амністію» або акта про помилування.

2. Пробаційний строк встановлюється судом від одного до трьох років.

Стаття 96-5. Поручительство

1. Поручительство полягає у покладанні зобов'язання на особу або громадську організацію, або трудовий колектив про те, що вони ручаються за правослухняну поведінку засудженого в період відбування останнім іспитового строку та контролюють відвідування ним виправних програм.

2. Поручителем сплачується грошовий внесок, розмір якого встановлюється з урахуванням майнового стану засудженої особи та вчиненого злочину, але цей внесок не повинен бути меншим: щодо особи, яка відбуває покарання за злочин невеликої або середньої тяжкості - однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо особи, яка відбуває покарання за тяжкий або особливо тяжкий злочин - двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років, незалежно від тяжкості вчиненого злочину - однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Розмір грошового внеску повертається поручителю у разі звільнення особи, яка довела виправлення своєю правослухняною поведінкою або відраховується на користь держави, якщо засуджений ухиляється від проходження виправних програм, не виконує покладені на нього обов'язки, вчиняє правопорушення, що потягли за собою хоча б одне адміністративне стягнення, або вчиняє новий злочин.

3. Іспитовий строк встановлюється судом від одного до трьох років.

Стаття 96-6. Правові наслідки звільнення від виправних заходів кримінально-правового характеру

1. Після закінчення проходження виправних програм та визначеного іспитового строку засуджений звільняється від призначеного йому покарання.

2. Якщо засуджений ухиляється від проходження виправних програм, не виконує покладені на нього обов'язки, вчиняє правопорушення, що потягли за собою хоча б одне адміністративне стягнення, суд визначає йому покарання за злочин, по якому до нього застосовувались виправні заходи кримінально-правового характеру, і направляє його для відбування призначеного покарання.

3. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими статтями 71, 72 цього Кодексу.

2. У Кримінально-виконавчому кодексі України та Законі України «Про державну кримінальну службу України»:

2.1. Доповнити ч. 1 та ч. 2 ст. 11 «Види органів і установ виконання покарань» гл. 3 «Органи і установи виконання покарань» та викласти у такій редакції:

Стаття 11. Види органів і установ виконання покарань

1. Органами виконання покарання є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція та інші органи, на які законом покладено обов'язок виконувати покарання.

2. Установами виконання покарань є: арештні доми, гауптвахти, військові частини, дисциплінарні батальйони, пенітенціарні установи, виховні установи.

2.2. В основу нової системи виконання покарань повинні бути покладені не колонії, а місця відбування покарання (установи). У зв'язку з цим пропонується в КВК України і Законі України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» слова «виправна колонія» замінити на «пенітенціарна установа».

2.3. Передбачений в КВК України вид покарання «позбавлення волі» замінити згідно із п. 11 ст. 51 КК України «Види покарань», на «позбавлення волі на певний строк».

2.4. З урахуванням міжнародних стандартів та гуманного поводження із засудженими, пропонується окремі статті КВК викласти у такій редакції:

2.4.1. Частину ч. 4 та назву ст. 94 КВК України «Структурні дільниці виправних і виховних колоній» викласти у такій редакції:

Стаття 94. Структурні дільниці пенітенціарних установ і виховних колоній

4. У дільниці посиленого контролю тримаються засуджені, які під час перебування в дільниці карантину, діагностики і розподілу продовжували протиправну поведінку та порушували встановлений режим безпеки, не проявили готовності до набуття самокерованої правослухняної поведінки і переведені з інших дільниць у порядку, встановленому цим Кодексом. Строк перебування не повинен перевищувати шести місяців.

2.4.2. Назву ст. 108 «Придбання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби» та зміст ч. 1 викласти у такій редакції:

Стаття 108. Придбання засудженими до позбавлення волі на певний строк продуктів харчування і предметів першої потреби

1. Засуджені мають право придбати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на зароблені кошти, а також кошти, одержані за переказами, за рахунок пенсій та іншого доходу.

2.4.3. Вилучити ч. 2, ч. 3, ч. 4, ч. 5, ч. 6 ст. 108 «Придбання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби».

2.4.4. Викласти назву та зміст ч. 3 ст. 110 «Побачення засуджених до позбавлення волі з родичами, адвокатами та іншими особами. Телефонні розмови» у такій редакції:

Стаття 110. Побачення засуджених до позбавлення волі на певний строк з родичами, адвокатами та іншими особами. Телефонні розмови

3. Для одержання правової допомоги за письмовою заявою засуджених або їхніх близьких родичів, або громадських організацій засудженим надається побачення з адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Побачення надається адміністрацією установи при пред'явлені адвокатом ордера, а іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, іншого відповідного документу, а також документів, що посвідчують їх особу. Побачення надається наодинці. Кількість і тривалість таких побачень не обмежена.

2.4.5. Вилучити ст. 112 «Одержання засудженими до позбавлення волі посилок (передач) і бандеролей».

2.4.6. Викласти назву та ч.3 ст. 113 «Листування засуджених до позбавлення волі» у такій редакції:

Стаття 113. Листування засуджених до позбавлення волі на певний строк

3. Кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені, підлягає перегляду за рішенням суду.

2.4.7. Замінити у ч.1 ст. 118 «Залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці» словосполучення «повинні працювати» на «мають право працювати», що більш точно відповідає ст. 43 Конституції України.

2.4.8. Викласти назву та ч.3 ст. 118 «Залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці» у такій редакції:

Стаття 118. Залучення засуджених до позбавлення волі на певний строк до суспільно корисної праці

3. Перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати засуджених до позбавлення волі на певний строк, визначається нормативно-правовими актами та законодавством України про працю.

2.4.9. Викласти назву та ч. 1 ст. 120 «Оплата праці засуджених до позбавлення волі» у такій редакції:

Стаття 120. Оплата праці засуджених до позбавлення волі на певний строк

1. Праця осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами та законодавством України про працю.

2.4.10. Вилучити ст. 86 «Визначення засудженому до позбавлення волі виду колонії».

2.4.11. Привести у відповідність до законодавства України про пенсійне забезпечення ст. 122 «Пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі», де передбачити обов'язкові відрахування у пенсійний фонд.

3. Внести зміни до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, зокрема, внести зміни до пунктів 29, 37, 38 і 41 Правил.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Монографії, коментарі, підручники, посібники, довідники

1. Бандурка А.М., Денисова Т.А., Трубников В.М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социально-психологический анализ уголовно-исполнительной политики по реабилитации осужденных): Монография. - Харьков-Запорожье: НУВД, ЗГУ, 2002. - 440 с.

2. Денисова Т.А. Функции уголовного наказания: Монография. - Харьков: Изд-во Нац.ун-та внутр. дел, 2004. - 324 с.

3. Денисова Т.А. Кримінальне покарання та функції його призначення і виконання за законодавством України: Навч. посібник. - Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. - 152 с.

4. Денисова Т.А., Мінаєв М.М. Кримінально-виконавче законодавство України у схемах: Навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів /За ред. Т.А.Денисової. - Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. - 352 с.

...