Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УДК: 342.534

АВТОРЕФЕРАТ

КОНСТИТУЦІЙНО - ПРАВОВИЙ СТАТУС НАРОДНОГО ДЕПУТАТА УКРАЇНИ І ПАРЛАМЕНТАРІЇВ ІТАЛІЇ, ПОЛЬЩІ ТА УГОРЩИНИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 12.00.02 - конституційне право;

ГРИГОРЕНКО АРТЕМ ОЛЕГОВИЧ

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі конституційного та міжнародного права Київського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор Нижник Ніна Романівна, Інститут законодавства Верховної Ради України, завідувач відділу моніторингу ефективності законодавства

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Костицький Михайло Васильович, Київський національний університет внутрішніх справ професор кафедри філософії права та юридичної логіки

кандидат юридичних наук,доцент Кравченко Віктор Віталійович, Університет економіки та права << КРОК >>, м. Київ завідувач кафедри конституційного та адміністративного права

Захист відбудеться «26» березня 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03680 м. Київ, Солом'янська площа, 1

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03680 м. Київ, Солом'янська площа, 1

Автореферат розісланий «16» лютого 2010 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Н.О. Щербак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасне запозичення доробку світового парламентаризму українськими правознавцями зумовлене потребою національної розбудови конституційних інститутів представницької демократії, й зокрема, необхідністю вирішення проблематики як сутнісно-понятійного, так і практично-регулятивного характеру статусу парламентаріїв.

Нинішня вітчизняна політико-правова практика переконливо доводить, що парламентаризм є однією з основних засад конституційного ладу. Відтак належне формулювання правового статусу депутата парламенту - необхідна передумова ефективного практичного функціонування й інших гілок державної влади. Адже парламент покликаний бути виразником інтересів та волі нації і отже є органом загальнонародного представництва, що характеризується багатоманітністю соціального складу, завдяки якому народжується певна державна та суспільна злагода.

На жаль, існуючі нині теоретико-правові погляди щодо положення парламентаріїв не відповідають вимогам державно-правової дійсності і вимагають їх переосмислення з позицій юридичної науки. Тому надзвичайно велика роль парламентаря, яка полягає в тому, щоб служити інтересам пересічного громадянина, - з одного боку, а з іншого - опосередковувати представницьку демократію, актуалізує дослідження даної проблематики, що водночас посилюється необхідністю вироблення нової конституційно-правової моделі статусу народного депутата.

Водночас інтеграція України до міжнародних організацій, прагнення набути членства в Європейському Союзі має бути пов'язана відповідністю національного законодавства зі Статутом цієї організації. Як відомо, в період з 1 травня 2004 року по 1 січня 2007 року членами Європейського Союзу стали країни, які за своїм геополітичним розташуванням межують з Україною, - Польща, Румунія, Словаччина та Угорщина.

Прийняття відповідних законів та гармонізація їх із законодавством країн Європейського Союзу віднесена до компетенції народних депутатів України, отже, від того, якими є їхні права, обов'язки, гарантії, привілеї, іншими словами, яким є їх конституційно-правовий статус, до певної міри залежить майбутнє парламентаризму і в Україні. При цьому нормативна база Румунії та Словаччини, на нашу думку, не зазнала в процесі євроінтеграції суттєвих трансформацій у напрямку їх уніфікації з правом Європейського Союзу. Польща ж та Угорщина, навпаки, - яскравий приклад максимально повного врахування принципів права Європейського Союзу та їх відображення в новітньому законодавстві. Тому видається актуальним дослідження відповідної нормативної бази саме цих держав. Італія ж є зразком послідовного розвитку інституту конституційно-правового статусу парламентарія, приклад якої, на нашу думку, дозволить Україні покращити власне законодавство в таких сферах як дотримання парламентської етики, регламентування відповідальності народного депутата тощо.

На переконання здобувача, задля максимально ефективного законодавчого регламентування статусу українського парламентарія доречним є порівняльний аналіз відповідних принципів та законодавчих норм, існуючих у європейських країнах, зокрема в Італії, Польщі та Угорщині, і визначення на цій підставі шляхів удосконалення правового статусу народного депутата України.

За таких умов виникає необхідність всебічного й ґрунтовного дослідження суті й природи парламентського мандата, на якому ґрунтується статус парламентарія, структури та особливостей статусу народного депутата, характеристики кожної з його складових, їх взаємозв'язку й розробки на цій основі а також виборцями.

Незважаючи на наявність низки досліджень з цього приводу, чимало питань все ще залишається поза увагою їхніх авторів або отримало неповне висвітлення. Крім того, перманентний процес внесення змін і доповнень до чинного законодавства, що регламентує правове становище народного депутата, та поява нових рішень Конституційного Суду України з цього приводу обумовлюють необхідність їх постійного системного аналізу з метою виявлення неузгодженостей і суперечностей у правовому регулюванні статусу українського парламентарія. Таким чином, глибоке і всебічне дослідження проблем, пов'язаних з визначенням правового становища народного депутата, набуває нині особливої актуальності.

Теоретико-концептуальними засадами дисертаційного дослідження є наукові положення з конституційного права, адміністративного права, філософії права, з теорії та історії держави і права, державного будівництва та місцевого самоврядування про сутність інституту статусу народного депутата, принципи та елементи його представництва в законодавчій гілці влади, роль і місце в суспільстві та державі, що містяться в працях українських і російських учених-юристів дореволюційного, радянського та сучасного періодів: Є.Б. Абросимова, С.А. Авак'яна, К.В. Барановського, М.О. Баймуратова, О.О. Безуглова, Т.А. Васильєвої, О.О. Висовеня, Н.Г. Григорук, Н.І. Грушанської, С.Д. Дубенко, В.С. Журавського, П.С. Кислого, Н.М. Колосової, І.В. Котелевської, М.А. Краснова, Л.Т. Крищенко, І.М. Кузнєцова, Л.І. Летнянчина, С. Лінецького, О.В. Майданника, П. Іщука, А.А. Мішина, Н.А. Михальової, Н.Р. Нижник, В.Ф. Погорілка, О.І. Процевського, Ж.М. Пустовіт, Б.А. Страшуна, М. Тепляка, Ю.М. Тодики, І.К. Ушакової, В.Л. Федоренка, М.В. Фрицького, Ю.С. Шаповала та ін.

У дисертації використано також праці зарубіжних дослідників, зокрема С. Вороновськи, А. Замойськи, М. Зелинськи, С. Золтана, М. Кудей, Л. Крозби, О. Нормана, П. Сарнецьки, Дж. Слай, С. Роговики та ін.

Нормативну базу наукової роботи становлять законодавство України, Італії, Польщі, Угорщини. Детальному аналізу піддаються як діючі законодавчі акти, так і ті, що вже втратили чинність, але мають пізнавальне значення при вивченні проблематики, пов'язаної зі шляхами та проблемами вдосконалення повноважень народного депутата України з огляду на цей інститут у країнах Італії, Польщі та Угорщині.

Емпіричною базою дисертаційного дослідження стали матеріали практичної діяльності парламентаріїв в Україні та країнах Італії, Польщі та Угорщині.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось відповідно до «Програми інтеграції України до Європейського Союзу», затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2000 р. № 1072; «Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської і євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр.», затвердженої Указом Президента України від 13 грудня 2003 р. № 1433; Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схваленої Законом України від 18 березня 2004 р. № 1629-ІV. Тема обговорена і схвалена на засіданні вченої ради Київського національного університету внутрішніх справ (протокол № 16 від 29 вересня 2009 р.) та включена до Планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ на 2009 -2010 рр.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в методологічному осмисленні основ конституційно-правового статусу народного депутата, теоретико-правовій характеристиці його поняття та змісту в контексті європейської інтеграції, пошуку при цьому оптимальних рішень для вдосконалення його правової регламентації.

Досягнення поставленої мети можливе на основі розв'язання окремих завдань. Основними з яких є:

- охарактеризувати ступінь наукової розробки та методологію теми дослідження;

- дослідити нормативне регламентування та соціально-правову сутність статусу народного депутата України;

- визначити конституційно-правові особливості правового статусу парламентаріїв Італії, Польщі й Угорщини;

- репрезентувати систему функцій та повноважень парламентаріїв України та Італії, Польщі й Угорщини;

- проаналізувати інститут гарантій здійснення повноважень народним депутатом України та парламентаріями Італії, Польщі, Угорщини;

- виявити перспективи вдосконалення статусу народного депутата України з урахуванням досвіду Італії, Польщі та Угорщини;

- з'ясувати проблеми, що існують у даному процесі в Україні, та запропонувати шляхи їх розв'язання.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що пов'язані зі статусом члена парламенту, як складової системи парламентаризму.

Предметом дослідження є конституційно-правовий статус народного депутата України у порівнянні зі статусом парламентаріїв країн Італії, Польщі й Угорщини.

Методи дослідження. Теоретико-правова проблематика, обрана нами, є складною й різнобічною та має міжгалузевий характер. Методологічною основою дисертаційного дослідження стала сукупність філософських, загальнонаукових та конкретно-наукових принципів і методів пізнання державно-правових явищ і процесів.

З філософських методів та законів при аналізі стану науково-теоретичного опрацювання визначеного предмета дисертації застосовано закон накопичення певної кількості і переростання явища в іншу якість, що дозволило окреслити коло й кількість праць науковців, а відтак визначити наявні теоретико-правові проблеми, що є темою даного дослідження (див. підрозділ 1.1.).

Використання діалектичного методу сприяло вивченню соціально-правової сутності конституційно-правового статусу народного депутата України, сутності його повноважень, конституційно-правових особливостей правового статусу парламентаріїв Італії, Польщі й Угорщини як явищ, що розвиваються, змінюються, визначаються умовами політико-правового життя, розвитку суспільства і держави в цілому (див. підрозділи 1.2., 2.1., 2.2.). Метод абстрагування використовувався для визначення місця статусу народного депутата в системі видів правового становища особи та в аспекті конституювання національного парламенту як відносно самостійного явища, без урахування несуттєвих властивостей, зв'язків та відношень з іншими елементами правової дійсності (див. підрозділ 1.2.).

Принцип об'єктивності зумовив розгляд відповідних явищ у всій багатогранності, складності та розбіжності, виходячи з сукупності позитивних і негативних моментів незалежно від їх суб'єктивного сприйняття та оцінки, виявлення тенденцій та закономірностей предметно-функціональної компетенції парламентаріїв та її правового регулювання в умовах різних національних правових систем (див. підрозділи 3.1., 3.2., 3.3.).

Історико-правовий метод, як загальнонауковий метод пізнання державно-правових явищ і процесів, надав змогу виявити умови розвитку і фактори становлення конституційно-правового інституту статусу парламентарія в Україні та Італії, Польщі й Угорщині (див. підрозділи 1.1., 1.2., 2.2.).

При застосуванні формально-логічних методів (дедукція та індукція, аналіз і синтез) досліджено окремі складові елементи правового статусу національного парламентарія у взаємозв'язку з характерними рисами правових систем Італії, Польщі й Угорщини, виокремлено корелятивні їх ознаки, сформульовано висновки і рекомендації щодо наукового та практичного використання здобутих результатів (див. підрозділи 1.2., 2.1., 2.2., 3.1., 3.3., Висновки до розділів, Висновки). Системний метод використовувався для комплексного дослідження правового становища парламентарія як складової частини системи вищого рівня - теорії парламентаризму, а також для виявлення внутрішньосистемних зв'язків легітимних представницьких інституцій в умовах розмаїтих національних правових систем (див. підрозділи 1.2., 2.2., 3.1., 3.2.). Структурний та функціональний методи дозволили з'ясувати особливості гарантій здійснення повноважень народним депутатом України та парламентаріями Італії, Польщі й Угорщини (див. підрозділ 3.2.).

Серед методів конкретно-наукового рівня слід назвати порівняльно-правовий метод, який було використано при порівнянні конституцій та інших актів законодавств України, Італії, Польщі, Угорщини та деяких інших країн для проведення співставлень окремих елементів правового становища парламентарія, виявлення подібних і відмінних рис у нормативному регулюванні та їх інституційній основі (див. підрозділи 1.2., 2.2., 3.2., 3.3.). Метод інтерпретації використовувався при роз'ясненні конституційно-правових норм із застосуванням відповідних видів тлумачення (див. підрозділи 3.2., 3.3.).

За допомогою методу герменевтики розкрито зміст основних категорій і принципів шляхом дослідження змісту наукових праць, довідкових матеріалів тощо (див. підрозділи 1.1., 2.1., 2.2., 3.2.).

Використання зазначених методів допомогло проаналізувати конституційно-правовий статус народного депутата України в його динаміці та взаємозв'язку з іншими правовими явищами, виявити особливості розвитку в порівнянні з зарубіжними країнами, отримати науково обґрунтовані результати, що відповідають реаліям нинішнього державно-правового життя.

Дисертаційне дослідження базується на результатах теоретичних досліджень у сфері філософії, історії й теорії держави та права, конституційного права, конституційного права зарубіжних країн, парламентського права, а також інших галузей наукових правових знань.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є однією з перших у вітчизняній науці конституційного права комплексним дослідженням сутності, правової природи конституційно-правового статусу народного депутата України та парламентаріїв Італії, Польщі, Угорщини, пошуку оптимальних шляхів вдосконалення статусу народного депутата України, осучаснення його юридичної конструкції з огляду на країни з передовим європейським досвідом - Італію, Польщу та Угорщину.

Наукова новизна, як і сформульовані та обґрунтовані підсумки, що виносяться на захист і відображають науковий доробок, конкретизується у науково-теоретичних положеннях та пропозиціях, найважливішими з яких є:

вперше акумулюючи нормативні та доктринальні підходи:

- систематизовано науково-теоретичні погляди порівняльного аналізу основних елементів конституційно-правового статусу парламентаріїв України, Італії, Польщі, Угорщини;

- охарактеризовано, що народний депутат України діючого скликання - це уповноважений Українським народом державний політичний діяч, якому, згідно з пасивним виборчим правом та за встановленими цензами, офіційно виражено довіру публічно здійснювати в парламенті державну законодавчу владу, легітимізовану депутатським мандатом;

- аргументовано, що офіційне вираження довіри публічно здійснювати державну законодавчу владу в парламенті - це опосередковане виборчим процесом доручення Українського народу відповідному політичному суб'єкту представляти його у Верховній Раді України, що виявляється у делегуванні владних повноважень публічного характеру;

- визначено, що доручення Українського народу (носія народного суверенітету та єдиного джерела влади) представляти його у Верховній Раді України (парламенті) виражається у виборчому бюлетені як засобі політичного і правового самовизначення громадян та єдиній фактичній формі суспільного (громадянського) договору виборців з відповідним політичним суб'єктом (потенційним носієм державного суверенітету);

удосконалено в аспекті регламентування конституційно-правового статусу народного депутата України з правового досвіду Італії, Польщі й Угорщини алгоритм його інсталяції:

- запропоновано ввести в національне законодавство конституційний принцип, який безпосередньо вказує на юридичний характер депутатського мандата, - кожний член парламенту представляє націю (народ) і виконує (реалізує) свої функції (повноваження) без імперативного мандата;

- справедливим є внесення доповнення в національне законодавство, - за відсутності рішення Верховної Ради України про згоду на притягнення народного депутата до кримінальної чи адміністративної відповідальності потерпілій стороні держава у повному обсязі відшкодовує матеріальну та моральну шкоду;

- надати право народному депутату України висловлювати свою згоду на притягнення його до кримінальної чи адміністративної відповідальності, якщо можливі запобіжні заходи чи стягнення за вчинене правопорушення пов'язані із затриманням чи арештом, за відсутності згоди національного парламенту на притягнення парламентарія до такого виду відповідальності;

- зафіксувати можливість парламенту скоротити свій строк повноважень шляхом прийняття такого рішення не менше 2/3 голосів конституційного числа депутатів. При цьому легалізувати право депутата парламенту заявити про свою відставку, яка вступає в силу без рішення парламенту про її прийняття чи відхилення, та пропонується на конституційному рівні ввести термін «депутат парламенту»;

- надати право Голові парламенту у відповідних випадках звертатися з клопотанням до Президента України про підписання закону протягом 5 днів;

набуло подальшого розвитку на основі аналізу різних наукових підходів зарубіжних і вітчизняних дослідників:

- інтерпретація конституційно-правового статусу народного депутата України, - як юридичний режим публічно-правового посадового становища парламентарія, обумовлений встановленими цензами, конституційним статусом і функціями парламенту, строком його легіслатури, типом депутатського мандата, та репрезентує собою концепцію, в якій закладено конструкцію відносин між парламентарієм і народом (виборцями);

- з нових позицій обґрунтовано сутність правового статусу народного депутата України як сукупність структурних елементів, стабільність функціональних взаємозв'язків між якими забезпечує йому системну цілісність і тотожність самому собі, як інституційного механізму реалізації народним депутатом концепції загальнонаціонального представництва у єдиному органі законодавчої влади, причому сам народний депутат є репрезентантом суверенної волі його виборців - народу;

- з урахуванням останніх змін до конституції, змін та доповнень до законів та інших нормативних актів України - систематизовано у структурі конституційно-правового статусу народного депутата його повноваження як уповноваженого представника Українського народу у вищому колегіальному представницькому постійно діючому органі законодавчої влади держави.

Практичне значення одержаних результатів вбачається в можливості їхнього застосування при визначенні оптимальних шляхів удосконалення конституційно-правового статусу народного депутата України з урахуванням необхідності консеквентної адаптації національного законодавства до вимог Європейського Союзу у напрямку подальшої демократизації інституту публічного представництва народу й підпорядкування його правовим засадам.

Сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані у:

- науково-дослідницькій роботі, як підґрунтя для подальшого наукового опрацювання проблематики статусу народного депутата України;

- правотворенні (законодавчій діяльності), - висновки та пропозиції, що містяться в дисертаційній роботі, можуть слугувати методологічною і теоретичною засадою розробки й удосконалення відповідних законодавчих актів, зокрема, й у процесі підготовки змін до Основного Закону, передусім, щодо регламентації статусу народного депутата;

- навчальному та навчально-методичному процесах - при підготовці підручників, курсів лекцій, навчальних посібників, проведенні семінарських занять з навчальних дисциплін й навчальних курсів «Конституційне право України», «Конституційне (державне) право зарубіжних країн», «Парламентське право України» тощо (Акт впровадження результатів наукового дослідження №03/09 від 08.07.2009 р.);

- просвітницькій роботі - для правового виховання населення, підняття рівня правової культури народних депутатів, службовців органів державної влади, усіх, хто цікавиться проблемами конституційно-правового розвитку України.

Крім того, результати дисертаційного дослідження використовуються для розробки відповідних пропозицій і рекомендацій в діяльності Секретаріату Президента України (Акт впровадження результатів наукового дослідження №30-10/14 від 05.08.2009 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, викладені в дисертації, їх полемічна аргументація, рекомендації щодо запровадження досвіду зарубіжних країн у національну правову систему викладені: на Науково-практичній конференції за міжнародною участю «Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції» (м. Київ, 29 травня 2003 р., тези опубліковані); на Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції молодих учених та аспірантів «Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні» (м. Івано-Франківськ, 20 квітня 2007 р., тези опубліковані); на Регіональній науково-практичній конференції, присвяченій 15-й річниці Юридичного інституту «Верховенство права у правозастосовній діяльності» (м. Івано-Франківськ, 12-13 жовтня 2007 р., тези опубліковані); на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Українське правосуддя: здобутки та перспективи» (м. Чернівці, 16 травня 2008 р., тези опубліковані); на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Незалежний суд - гарантія захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина» (м. Чернівці, 30 травня 2009 р., тези опубліковані).

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено у п'яти статтях у наукових фахових виданнях, згідно з вимогами ВАК України, а також у тезах п'яти наукових конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел (224 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 240 сторінок, з них основного тексту - 216 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження та ступінь її опрацювання; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано його мету, завдання, об'єкт, предмет; зазначено наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, а також наведено дані про їх апробацію та впровадження, структуру й обсяг рукопису.

Розділ 1. «Теоретико-правові основи та методологія наукового дослідження» охоплює два підрозділи, що висвітлюють низку важливих питань, в яких докладно проаналізовано стан наукового опрацювання визначеної проблематики та охарактеризовано методологічні засади її вивчення. Здобувачем з'ясовано нормативне регламентування та соціально-правову сутність предмета дослідження.

У підрозділі 1.1. «Стан науково-теоретичного опрацювання та методологічні основи наукового аналізу» у контексті здійсненого аналізу розробки визначеної проблематики та характеристики методології наукового пізнання здобувачем охарактеризовано стан наукової розробки проблеми, методологію та методи її вивчення, узагальнення і нове розв'язання поставлених завдань наукової проблеми для досягнення визначеної мети, що виявляється у виокремленому аналізі елементів правового статусу народного депутата, його особливостей, соціальної цінності на основі сучасних положень юридико-правових наук та доктринальних точок зору вчених у сфері відповідних юридичних наук, що продукувало можливість розробки обраної тематики дисертаційного дослідження для логічного продовження в подальших наукових розробках.

Нормативна основа дослідження складається з кількох груп і продовжує перебувати у стадії свого як доктринального, так і нормативного формування. Ця закономірність логічно пов'язана, зокрема, з тим, що вчені, практики, суб'єкти конституційно-правових відносин, конституційного процесу ведуть активні науково-теоретичні пошуки з певних питань дисертаційного дослідження, реформуються і удосконалюються законодавчі основи статусу народного депутата. Вивчається й трансформується прогресивний досвід зарубіжних країн у цій сфері в практику національного законодавства тощо.

Усе це дало підстави здобувачу стверджувати, що обрана проблематика має досить репрезентативну нормативну базу, яка дозволила об'єктивно і достовірно розкрити її зміст. Але оскільки вона недостатньо залучена до наукового обігу, то це визначає завдання, а в окремих випадках і наукову новизну дослідження.

Водночас в роботі обґрунтовується проведення порівняльного аналізу регламентування конституційно-правового статусу народного депутата України та відповідних принципів і законодавчих норм, існуючих у цій сфері в таких європейських країнах як Італія, Польща та Угорщина, а відтак - визначення на цій підставі шляхів удосконалення елементів правового статусу парламентарія України. Тому здобуті наукою конституційного права категорії і поняття у сфері дисертаційного дослідження є теоретично важливими та практично значущими, звідки й постає необхідність екстраполювати їх у розвиток та вдосконалення конституційно-правового статусу народного депутата.

У підрозділі 1.2. «Нормативне регламентування та соціально-правова сутність конституційно-правового статусу народного депутата України» підкреслюється особливий характер діяльності депутатів. Здобувач зазначає, що народні представники здійснюють законодавчу владу, а їхня діяльність носить політичний характер. Перебуваючи під захистом депутатського імунітету та індемнітету, вони мають можливість самостійно, незалежно від різноманітних групових інтересів, тиску з боку органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, окремих посадових осіб, політичних сил визначати та проводити волю й інтереси всього Українського народу. Тому на парламентарія має поширюватися зміст вільного депутатського мандата. А процедура дострокового відкликання депутата своїми виборцями має розповсюджуватися у високорозвинених демократичних країнах лише відносно виборних органів місцевого самоврядування.

В руслі такого підходу в роботі зазначається, що правове становище народного депутата, як невід'ємного суб'єкта в системі законодавчої влади, спрямоване на реалізацію соціально-правових інтересів народу наданими йому для цього повноваженнями. Відтак резюмується, що статус депутата гарантується і захищається державою і це знаходить своє відображення в таких складових: по-перше, Конституція України та Закон України «Про статус народного депутата» захищають парламентарія від незаконного впливу на нього органів державної влади в прийнятті рішень. Однак, за умови прийняття парламентарієм окремих рішень, які торкаються інтересів певних установ, організацій або їх посадових осіб, у даному випадку, народний депутат має враховувати пропозиції, тлумачення, офіційні висновки, внесені компетентними організаціями, установами, їхніми експертами; по-друге, заборонено обмежувати повноваження народного депутата України, за винятком випадків, передбачених Конституцією України і чинним законодавством; по-третє, законодавством передбачено застосування адміністративної або кримінальної відповідальності до державних органів, посадових осіб, об'єднань громадян, установ і організацій всіх форм власності в разі невиконання законних вимог народного депутата України або створення перешкод в його роботі.

Звідси випливає, що правове становище народного депутата визначається конституціями, конституційними і органічними законами, регламентом парламенту та звичаями. У зв'язку з цим здобувачем виділяються такі основні принципи, як вихідні положення, що дають сутнісно-правову характеристику поняттю статусу парламентарія: принцип незалежності; принцип несумісності поєднання посад; принцип рівності депутатів.

У роботі констатується, що гарантії депутатської діяльності й відповідальність депутата по суті є відповідно правами й обов'язками народного представника, відіграють лише додаткову забезпечувальну роль при здійсненні депутатом власне представницького народовладдя. Відтак, усі елементи статусу депутата утворюють систему, яка характеризується цілісністю та єдністю. Отже, структуру, зміст й обсяг депутатських повноважень, гарантій депутатської діяльності й відповідальності депутатів визначає конституційне право громадян на народне представництво.

Розділ 2. «Інституційно-нормативна характеристика повноважень народного депутата й особливості правового статусу парламентаріїв зарубіжних країн» складається з двох підрозділів, у яких розкривається зміст та сутність повноважень народного депутата України, а також, на підставі аналізу нормативно-правових джерел зарубіжних країн, конституційно-правові особливості правового статусу парламентаріїв Італії, Польщі й Угорщини.

У підрозділі 2.1. «Зміст та сутність повноважень народного депутата України» наголошується, що категорія «повноваження» є основою архітектоніки правового становища парламентарія, а її складові елементи (права та обов'язки) постійно перебувають у діалектичному взаємозв'язку. Саме на основі їх теоретичного і нормативного визначення вибудовується понятійний та легітимний характер статусу народного депутата.

Здобувач зауважив, що поняття «права народного депутата України» може бути визначене як сукупність можливостей та принципів поведінки в різних сферах нормативно-правового регулювання, фундаментально забезпечених державою, й таких, що ґрунтуються на представницькій компетенції особи у законодавчому органі держави - Верховній Раді України.

У розрізі даної проблематики здобувач вважає, що права народного депутата України можуть бути згруповані на основі відповідної їх предметної компетенції. Йдеться про право обирати керівні органи парламенту й бути обраним до них, право на висловлення власної думки під час парламентського засідання та в інших формах, право законодавчої ініціативи, контрольні й наглядові функції, право на звернення та інтерпеляції тощо.

Аналіз політичного та професійного аспекту діяльності народних депутатів дає можливість стверджувати, що вони, перебуваючи в органічній єдності, є певним відображенням природи їхнього депутатського мандата, який, з одного боку, наділяє їх потенцією впливу на конституювання нормативно-правових засад різного роду сфер державного регулювання суспільних відносин, з іншого - віддзеркалює політичну волю виборців.

Висвітлюючи практичне впровадження форм конституційно-правової відповідальності народного депутата України за порушення (недотримання) конституційно-правових обов'язків, дисертант звертає увагу, що цей аспект залишається далеко позаду теоретичних напрацювань. Конституційно-правова відповідальність реально застосовується тільки поряд з іншими видами відповідальності і у виключних випадках. Це пов'язується насамперед з відсутністю ефективного нормативного, в тому числі конституційного, закріплення конституційно-правової відповідальності, належних механізмів її реалізації.

Питання відповідальності народного депутата України, як зазначає здобувач, є одним з елементів реалізації мети щодо реального запровадження народовладдя в усі сфери державно-правової дійсності, ефективної реалізації народного суверенітету народними депутатами України через їхню діяльність у представницькому органі, контролю та реагування з боку Українського народу, як єдиного джерела влади, за цією діяльністю.

У підрозділі 2.2. «Конституційно-правові особливості правового статусу парламентаріїв Італії, Польщі й Угорщини» розглянуто прикметні властивості правового становища парламентаріїв окремих європейських країн з метою здійснення комплексного, системного аналізу конституційної моделі статусу народного депутата України. Тому логіка його дослідження обумовлює рецепцію європейського досвіду з визначення правового становища парламентарія країн Італії, Польщі й Угорщини. Це зумовлено ще й тим, що Україна обрала шлях до євроінтеграції. А відтак характеристика конституційно-правового статусу депутатів цих країн, як вважає здобувач, надає більш значущої актуальності тематиці дослідження і є певним теоретичним підґрунтям вирішення практичних завдань у сфері вдосконалення правового становища вітчизняного парламентарія.

Оцінюючи тенденції розвитку парламентаризму в Італії, здобувач зазначає, що у цій країні діє традиційна для неї двопалатна структура парламенту, яка включає Палату депутатів і Сенат Республіки. Новий, республіканський бікамералізм принципово відрізняється від старої ієрархічної структури парламенту. Конституція Італії сформулювала лише загальні принципи формування палат. Так, палата депутатів обирається загальним і прямим голосуванням, і складається з 630 членів (12 з них обираються у закордонному виборчому окрузі). Сенат Республіки складається з 315 сенаторів, які обираються по областях (6 з них обираються в закордонному виборчому окрузі). Активне і пасивне виборче право при виборах до палати депутатів закріплюється за громадянами, починаючи відповідно з 18 і з 25 років. Сенат обирають громадяни, які досягли 25 років, а сенаторами можуть стати громадяни, не молодші 40 років.

Автор наголошує, на відміну від Палати депутатів, у Сенаті існує інститут довічного членства: сенаторами по праву стають всі колишні президенти республіки. Повноваження обох палат тривають п'ять років і можуть бути подовжені тільки у випадку війни.

Відповідно до Конституції Італії, несумісним є одночасне виконання депутатських і сенаторських функцій. Політичний статус італійського парламентарія головним чином регламентований Конституцією Італії, відповідно до якої: «Кожний член парламенту представляє націю і не може бути пов'язаний зобов'язуючим мандатом при виконанні своїх функцій».

З огляду на зазначене вище, резюмується, що парламентарії Італії виконують свої функції без імперативного мандата. Звідси у роботі робиться висновок, що принцип національного представництва містить, по-перше, ідею політичного представництва народу, якому, відповідно до Конституції Італії, належить суверенітет, здійснюваний ним у формах і межах, встановлених Конституцією. По-друге, закріплення принципу національного представництва означає заперечення ідеї територіального представництва - депутат і сенатор не представляють інтересів населення виборчого округу, від якого вони були обрані.

Заакцентовується увага на тому, що правовий статус італійського парламентарія має три головні складові частини: відсутність відповідальності парламентарія за дії, вчинені ним у процесі виконання своїх функцій, парламентська недоторканність і винагорода.

Поряд з вищезазначеним контекстом, проведений авторський порівняльно-правовий аналіз становища депутата Польщі має особливу актуальність для української правової та політичної науки і для практичної законотворчої діяльності. Причина цього полягає в тому, що найголовнішими з них є політико-правові паралелі, які найчастіше проводяться в порівняльному правознавстві та конституційному праві, коли розглядаються проблеми української правової системи.

Наразі у Конституції Польщі визначено: «Депутати є представниками народу. Вони не зв'язані настановами виборців». З даного концептуального положення, як вважає здобувач, випливають дві основні риси мандата парламентарія: 1) універсальність (представник репрезентує цілий колективний суб'єкт суверенності); 2) незалежність (ні виборці, ні їхня організація не мають юридичної можливості відкликати представника).

Авторське дослідження показує, що термін повноважень парламентарія поширюється на весь строк легіслатури парламенту. При цьому дійсність парламентських виборів підтверджується рішенням Верховного Суду Польщі, зберігаючи право приватного оскарження дійсності виборів. Водночас здобувач зазначає, що припинення мандата може настати й до закінчення терміну повноважень парламенту внаслідок: а) відмови від складання присяги; б) втрати права виборності; в) відмови від мандата; г) смерті; ґ) арешту депутата або його призначення на визначені у Конституції посади; д) подання неправдивих відомостей у рамках процесу люстрації. При цьому у роботі зазначається, що мандати депутата та сенатора взаємно несумісні.

За результатами дослідження особливостей конституційно-правового статусу члена парламенту і в Угорській Республіці здобувач висуває ідею про актуальність цього питання у дослідницько-пізнавальному плані задля усунення наявних у конституційному праві та порівняльному правознавстві України певних прогалин.

Згідно з Конституцією Угорської Республіки, вищим органом державної влади та народного представництва є Державні Збори. Способом формування Державних Зборів є загальнонародні вибори, які проводяться на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Термін повноважень парламенту - п'ять років. Депутат парламенту представляє, здійснюючи свої повноваження, волю народу.

При цьому дисертант вказує, що однією з гарантій незалежності парламентаріїв є здійснення ними повноважень на професійній основі.

Підводячи окремі підсумки теоретико-правового аналізу статусів парламентарія Італії, Польщі та Угорщини, здобувач констатує: 1) парламентарій є виразником інтересів усього народу, репрезентантом його суверенної державної волі; 2) виражаючи волю народу, парламентарій не обмежений імперативним мандатом, що означає неможливість його дострокового відкликання виборцями; 3) гарантіями максимально ефективної та незалежної, об'єктивної діяльності депутата парламенту є принципи особистого імунітету, котрі розуміються і закріплюються в Конституціях не як виключення депутата з-під кримінальної чи іншої юрисдикції органів правосуддя та судочинства, а саме як гарантія захисту його парламентської діяльності.

Екстраполюючи вищенаведені особливості інституту правового статусу парламентарія на конституційно-правові реалії України, здобувач звертає увагу насамперед на характерні риси діяльності депутатів Державних Зборів Угорської Республіки. Актуальність цього особливо проявляється в контексті однопалатної структури законодавчого органу.

З іншого боку, бікамералізм польського парламенту та особливості статусу його парламентаріїв нині особливо актуальні серед політичних та правових кіл України, звідки все частіше лунають заклики до реформування українського парламентаризму на засадах двопалатної системи, яка, начебто, апріорі передбачає федералізацію країни. Прикладом того, як можуть бути врегульовані такі конституційно-правові суперечності, слугує досвід польського парламентаризму.

Розділ 3. «Предметно-функціональна компетенція парламентаріїв та її правове гарантування» присвячений теоретизації сучасного розуміння функцій та повноважень парламентаріїв Італії, Польщі й Угорщини, характеристиці гарантій здійснення повноважень народним депутатом України і парламентаріями Італії, Польщі й Угорщини та теоретико-правовому аналізу політико-правового досвіду парламентаріїв зарубіжних країн в контексті вдосконалення регламентації статусу народного депутата України.

У підрозділі 3.1. «Система функцій та повноважень парламентаріїв Італії, Польщі й Угорщини» аргументується теоретико-правова позиція про те, що конституційно-правовий статус парламентаріїв Італії, Польщі та Угорщини включає в себе права та обов'язки особи як парламентарія та загальні права і обов'язки члена парламенту як громадянина держави.

Окрім законодавчої, до функцій парламентаріїв Італії здобувачем відносяться політичні, контрольні, юрисдикційні квазісудові, виборчі функції та функції, пов'язані з самоорганізацією і внутрішньою діяльністю палат, тобто такі, що забезпечують належне виконання парламентом своїх основних функцій.

Здобувач доводить, що до контрольних або контрольно-політичних функцій парламентаріїв належать прерогативи щодо здійснення контролю над діяльністю тих чи інших інститутів, насамперед уряду й урядових органів. Ці прерогативи забезпечуються в палатах за допомогою різних контрольних актів парламенту, зокрема: резолюцій довіри чи недовіри, резолюцій і доповідей з питань економічної та фінансової діяльності уряду, резолюцій по звітах органів, які палати беруть під свій контроль, запитів та інтерпеляцій тощо.

У контексті проблематики у роботі приділено особливу увагу предметним повноваженням парламентаріїв Польщі. При цьому за результатами аналізу констатується, що основним для визначення конкретного обсягу прав і обов'язків члена парламенту є входження його до складу Сейму або Сенату.

Так, депутати, реалізуючи конституційні повноваження Сейму по здійсненню державної влади, беруть активну участь у формуванні основних напрямків діяльності і політики держави, правотворчості, здійсненні контролю за діяльністю державних органів. Сенатори, реалізуючи конституційні повноваження Сенату, беруть участь у здійсненні державної влади, зокрема через активну взаємодію із Сеймом у сфері правотворчості.

В Угорщині парламентарії вважаються представниками всього народу і тому не зобов'язані виконувати волю своїх конкретних виборців, їхні накази. Вони не можуть бути достроково відкликані тими, хто їх висунув і обрав.

При цьому, за результатами відповідного аналізу, встановлено, що за законодавством Угорщини визначено обов'язок депутата при виконанні своїх повноважень: «діяти в дусі справедливості і правди», виконувати конституційні закони, що не є підставою обмежувати його діяльність жодними умовностями. Проте у своїй діяльності депутат практично зв'язаний рішеннями своєї парламентської фракції. Законодавство не забороняє депутату переходити з однієї фракції в іншу. Вихід депутата з фракції і перехід в іншу не є підставою для позбавлення депутата його повноважень, а відкликання депутата його виборцями законодавством не передбачено.

Права парламентаріїв України, Італії, Польщі та Угорщини здобувачем згруповані на основі відповідної предметної компетенції парламентаріїв. Йдеться про право обирати керівні органи парламенту й бути обраним до них, право на висловлення власної думки під час парламентського засідання та в інших формах, право законодавчої ініціативи, контрольні й наглядові функції, право на звернення та інтерпеляції тощо.

Обов'язки парламентаріїв України, Італії, Польщі та Угорщини умовно здобувачем поділяються на дві категорії: 1. Загальногромадянські обов'язки. 2. Обов'язки парламентаріїв у представницькому органі державної влади - парламенті.

За змістом дослідження основними повноваженням парламентаріїв є: 1) внесення законопроектів, виправлень і доповнень до них, пропозицій про скасування закону; 2) внесення фінансових резолюцій, пропозицій і виправлень до проекту державного бюджету; 3) подача петицій зі звертанням до уряду здійснити певні заходи, що входять у його компетенцію; 4) звертання з запитами до уряду в цілому та до окремих міністрів.

У підрозділі 3.2. «Гарантії здійснення повноважень народним депутатом України та парламентаріями Італії, Польщі й Угорщини» аргументовано доводиться, що практична цінність повноважень парламентарія полягає в їхній реальності, під якою зазвичай розуміють можливість їх здійснення, що випливає зі змісту його правового статусу.

Така реальність повноважень забезпечується низкою гарантій, тобто засобів, способів і умов, використовуючи які, парламентарій досягає повного і безперешкодного здійснення своїх прав та виконання обов'язків. Відтак гарантії повноважень дають змогу парламентарію здійснити перехід від передбаченої можливості до реального здійснення законодавчо визначених за ним прав та обов'язків.

Окремо проаналізовано інститут гарантій здійснення повноважень народним депутатом України та парламентаріями Італії, Польщі, Угорщини. Київського національного університету внутрішніх справ

У роботі визначено, що гарантії депутатської діяльності -- це засіб та інструмент, який дозволяє парламентарію неупереджено і безперешкодно здійснювати свої права та обов'язки, проводити у закони волю народу.

Завдяки зазначеним особливостям законодавчі гарантії повноважень парламентаріїв України, Італії, Польщі та Угорщини визначаються певними положеннями, за якими ніхто не має права обмежувати повноваження парламентарія, крім випадків, передбачених Конституцією держави, законами, іншими нормативно-правовими актами.

Урахувавши результати проведеного аналізу гарантій здійснення конституційно-правового статусу парламентарія Італії, Польщі та Угорщини, стверджується, що з моменту набуття чинності положень про зміни до Конституції України відбулося поєднання ознак вільного та імперативного мандатів. Так, збережено пряму незалежність депутата від виборців, водночас включено елемент імперативності мандата через призму відносин депутата з політичною партією або виборчим блоком політичних партій, за списком яких було обрано депутата. Це дозволяє відійти від крайнощів імперативного та вільного мандата і засвідчує запровадження в Україні нового типу депутатського мандата, який можна визначити як змішаний тип депутатського мандата.

Аналізуючи особливості гарантування виконання парламентаріями України, Польщі, Італії та Угорщини своїх парламентських повноважень, наголошується на спільному для них принциповому аспекті. Якщо конституювання статусу парламентарія відрізняється у названих політико-правових системах деякими відмінностями, то гарантії здійснення повноважень є практично аналогічними.

У підрозділі 3.3. «Екстраполяція політико-правового досвіду Італії, Польщі й Угорщини в контексті вдосконалення регламентації статусу народного депутата України» наголошується на тому, що проблематика екстраполяції політико-правового досвіду Італії, Польщі й Угорщини в контексті вдосконалення регламентації повноважень народного депутата України є нині досить актуальною.

У сукупності це дало підстави сформувати тезу про те, що посилення ролі Верховної Ради України як представницького органу неможливе без розвитку інституту народного депутата, статус якого характеризується непорушністю його повноважень. Тільки оптимізація цього статусу, приведення всіх його елементів у відповідність із вимогами сучасної конституційної теорії й практики, адекватність законодавства цим вимогам поряд зі створенням механізмів реалізації зазначених норм дасть змогу здійснити реальний поступ на шляху до зміцнення ролі народного депутата України як інституції, що опосередковує представницьку демократію у Верховній Раді України.

Аналізуючи нагальні проблеми вдосконалення повноважень народного депутата України, звертається увага й на те, що загальною тенденцією європейських країн Італії, Польщі та Угорщини в розвитку інституту депутатського імунітету є його поступове обмеження. Ця тенденція об'єктивно має знайти відображення і в Конституції та законодавстві України.

Виявлено можливості вдосконалення повноважень народного депутата України з урахуванням досвіду Італії, Польщі та Угорщини, з'ясовано проблеми, що існують у даному процесі, та запропоновано шляхи їх подолання.

Досвід зарубіжних держав розвиненої демократії свідчить, що саме парламенти, зокрема Італії, Польщі й Угорщини, як вищі загальнонаціональні представницькі органи державної влади, є підвалинами демократичних свобод суспільства, ефективними інституціями протидії узурпації влади, втілюють у законах основні конституційні принципи державності.

Відтак здобувачем доводиться, що прагнення Української держави стати повноправним учасником Європейського співтовариства зумовлює адаптацію національного законодавства до вимог країн Європейського Союзу. При цьому слід враховувати, що правове становище парламентарія в зарубіжних країнах, зокрема, в Італії, Польщі й Угорщині, в кожній з них має свої особливості, які обумовлені, передусім, наявністю низки чинників, зокрема історичного, політичного, економічного й правового характеру.

У Висновках дисертації сформульовані досягнуті науково-теоретичні і прикладні результати дослідження важливої проблематики - конституційно-правового статусу народного депутата України в порівнянні зі статусом парламентаріїв Італії, Польщі й Угорщини.

1. Дослідження ступеня наукової розробки та методології теми засвідчує, що у вітчизняній юридичній літературі рівень наукового опрацювання проблем правового статусу депутата парламенту ще не є достатнім. Відставання у його дослідженнях значною мірою пояснюється їх тісним зв'язком з суто політичними аспектами, зокрема, з розподілом публічної влади між головними політичними силами країни, а також різко полярним ставленням до інституту парламентарія різних соціальних груп українського суспільства.

2. Поняття конституційно-правового статусу народного депутата слід розглядати у двох аспектах: з одного боку, народний депутат є повноважним представником народу у загальнодержавному представницькому органі країни -- Верховній Раді України та відповідальний перед ним, з іншого -- наділений державою повноваженнями різного характеру і значення для реалізації державної влади та представляє державу в її багатоманітних взаємозв'язках як всередині, так і зовні (у відносинах з іншими державами тощо) та реалізує за умови колективної участі законодавчу владу держави через діяльність у Верховній Раді України.

3. Сутність правового статусу народного депутата України проявляється як сукупність структурних елементів, стабільність функціональних взаємозв'язків між якими забезпечує йому системну цілісність і тотожність самому собі, як інституційного механізму реалізації народним депутатом концепції загальнонаціонального представництва у єдиному органі законодавчої влади, причому сам народний депутат є репрезентантом суверенної волі його виборців - народу.

4. Політичний статус італійського парламентарія головним чином регламентований положеннями Конституції. Принцип національного представництва містить, по-перше, ідею політичного представництва народу, якому, відповідно до Конституції, належить суверенітет, здійснюваний ним у формах і межах, встановлених Конституцією. По-друге, закріплення принципу національного представництва означає заперечення ідеї територіального представництва - депутат (Сенатор) не представляє інтересів населення виборчого округу, від якого він був обраний.

...