Політичні партії як суб’єкти державної політики в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ГОНЮКОВА Лілія Василівна

УДК 329 : 351

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ЯК СУБ'ЄКТИ ДЕРЖАВНОЇ

ПОЛІТИКИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

25.00.01 - теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

КИЇВ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант - доктор політичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

ШКЛЯР Леонід Євдокимович,

Вища атестаційна комісія України, заступник голови.

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

ГРИЦЯК Ігор Андрійович,

Національна академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедри європейської інтеграції;

доктор політичних наук, професор

БЕБИК Валерій Михайлович,

Університет “Україна”, проректор з політичних комунікацій;

доктор наук з державного управління

ВАЛЕВСЬКИЙ Олексій Леонідович,

Інформаційне агентство “Контекст-медіа”, керівник відділу політичного аналізу.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради А.П.Рачинський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Політичні партії існують в усіх політичних системах. Дослідження влади та управління неможливе без аналізу діяльності політичних партій у владних структурах. Тому аналіз впливу інституту політичних партій на державну політику та управління важливий для підвищення їх результативності.

Відіграючи роль посередника між громадянським суспільством і державою, політичні партії становлять частину механізму саморегуляції суспільства незалежно від того, є демократична партія джерелом тоталітаризму чи авторитаризму. Завдяки політичним партіям антагонізм, внутрішньо притаманний відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Політичні партії не тільки виражають інтереси певних соціальних груп, а й активно формують ці інтереси. Недосконалість політичних партій обертається недостатньою дієздатністю держави, її дезорієнтацією, оскільки втрачається зворотний зв'язок між ними та контроль над політичними процесами.

Партії беруть безпосередню участь у творенні державної політики, реалізуючи свої програми, та в державному управлінні, формуючи владні структури. Їх вплив на державну діяльність відрізняється ступенем залученості, яка залежить від форми правління і типу виборчої системи. Форма правління - президентська, змішана чи парламентська - визначає місце та роль парламентських фракцій при створенні уряду та впливає на взаємозв'язки гілок влади в державі. Тип виборчої системи зумовлює ступінь залученості громадян до демократичних процесів у державі та роль партій в організації роботи законодавчого органу.

Вплив політичних партій на творення та здійснення державної політики - це не тільки важлива теоретична, а й практична проблема, оскільки вона пов'язана з розподілом повноважень між гілками влади, з питаннями оптимізації державно-владних відносин, ефективного творення та результативного здійснення державної політики. Це проблема як колективної, так і персональної відповідальності за проголошення та здійснення стратегії і тактики державного управління.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що й досі проблема суб'єктності політичних партій у процесі творення та здійснення державної політики в Україні не стала об'єктом системного вивчення вітчизняної державно-управлінської науки і, відповідно, не знайшла адекватного висвітлення в науковій літературі.

Філософське осмислення ролі політичних партій у державному управлінні притаманне ще працям Аристотеля, Цицерона, Платона та Сократа. Деякі філософи класичної школи (А. де Токвіль та Дж.Мілль) оцінювали діяльність партій негативно, інші (Ф.Бекон і Е.Берк), навпаки, позитивно. Роль держави як арбітра між конкуруючими партійними угрупованнями обґрунтував Т.Гоббс. Д.Юм убачав у партіях важливий інститут державного правління, який обмежує монархію. Т.Джеферсон, Дж.Адамс, А.Гамільтон, Д.Медісон обґрунтували закономірності поділу американського суспільства на конкуруючі соціально-політичні угруповання.

Засновниками класичної теорії політичних партій вважаються М.Острогорський, Р.Міхельс, М.Вебер. Олігархічні тенденції партії, досліджувані Р.Міхельсом, і типологія, запропонована М.Вебером, на багато років уперед задали напрям дискусій у цій галузі.

Низка методологічних конструкцій, розроблених М.Дюверже, заклала основи сучасної теорії політичних партій та визначила її загальну спрямованість. Доповнили теорію партій та партійних систем Дж.Сарторі, М.Геллахер, М.Лейвер, П.Меїр, зокрема запровадивши моніторинговий компаративний проект, що відслідковував формування європейських парламентів та урядів і роль політичних партій у цьому процесі. Певний внесок у розвиток досліджень про політичні партії зробили також З.Нойман, О.Кіркхаймер, С.Ліпсет, Дж.Лапаломбара, М.Вейнер, В.Кротті, Р.Даль, Р.Рокан, К.Джданда та інші науковці, які розвинули концептуальну та емпіричну основу подальших наукових розвідок.

Проблемам демократичної партійної розбудови у постсоціалістичних країнах присвячені роботи С.Гантінгтона, Дж.Ішиями, Т.Каротерса та ін.

У контексті досліджуваної проблеми становлять інтерес праці сучасних вітчизняних науковців А.Білоуса, А.Гальчинського, В.Кременя, Д.Табачника, В.Ткаченка, М.Томенка, в яких аналізуються трансформаційні процеси та український шлях розвитку. В.Бебик, Д.Видрін, А.Пойченко вивчають технології партійно-політичної діяльності в суспільстві й державному управлінні, зокрема на базі маркетингового підходу до політичних явищ.

Політичні партії сьогодні досліджуються філософськими, політичними, юридичними науками, а також наукою державного управління, зокрема у працях В.Базіва, С.Бондар, В.Баштанника, П.Ворони, Н.Вінничук, Б.Гагалюка, Ю.Ганджурова, Б.Максимця, К.Меркотан, В.Місюри, Н.Піскарьової, Є.Перегуди, Е.Пуфлера, М.Примуша, А.Романюка, О.Совгирі, М.Червоної, Ю.Шведи та ін. Аналізуючи місце і роль партій у формуванні та реалізації державної політики, Б.Максимець доходить висновку, що в теорії державного управління відчувається брак досліджень, у яких партії розглядалися б під кутом зору не лише маркетингових уявлень стосовно участі та конкуренції на ринку політичних послуг, а і їх участі у формуванні та реалізації державної політики.

Динаміка політичних процесів у контексті державно-владних відносин, способи формування та функціонування державних інституцій, принципи і особливості, що базуються на механізмах стримувань і противаг у демократичних суспільствах, досліджуються у працях Р.Арона, Г.Аренд, М.Дюверже, Р.Далтона, Дж.Елстера, Г.Йонаса та ін. Проблеми стабільності політичної системи через легітимність та ефективність влади аналізує С.М.Ліпсет. Сутність легітимності на стадії переходу суспільства від авторитаризму до демократії вивчаються М.Доганом, А.Лійпгартом, Д.А.Растоу, С.Гантингтоном, Ф.Шміттером. Такі питання, як форма правління та виборча система, що забезпечують демократичний розвиток держави, розглядають Х.Лінц, А.Лійпгарт, А.Пшеворський та ін.

Державну політику досліджують сучасні українські науковці О.Дем'янчук, О.Кілієвич, О.Кучеренко, В.Ребкало, В.Романов, О.Рудік, В.Тертичка та ін. Цікавими й оригінальними є публікації, присвячені різноманітним аспектам процесу державної політики В.Бакуменка, М.Білинської, В.Бондаренка, Т.Бутирської, О.Валевського, І.Варзара, Б.Гаєвського, А.Гальчинського, М.Головатого, В.Голубь (Токовенко), І.Грицяка, Ю.Кальниша, Ю.Ковбасюка, В.Козакова, В.Князєва, В.Лісничого, О.Лебединської, М.Логунової, В.Лугового, М.Михальченка, П.Надолішного, І.Надольного, Н.Нижник, М.Пірен, С.Пирожкова, Н.Плахотнюк, А.Пойченка, Г.Почепцова, В.Рижих, В.Ребкала, І.Розпутенка, Ф.Рудича, Ю.Римаренка, С.Рябова, С.Серьогіна, С.Сьоміна, П.Ситника, В.Скуратівського, І.Солоненка, С.Телешуна, В.Троня, В.Трощинського, В.Цвєткова, В.Шаповала, Ю.Шарова, Ю.Шемшученка, Л.Шкляра, В.Якушика, В.Юрчишина та ін. політика партія держава законотворчий законодавчий

Незважаючи на те, що останнім часом напрацьований значний науковий та теоретико-методологічний матеріал щодо осмислення ролі і місця політичних партій у державному управлінні як зарубіжними, так і вітчизняними вченими, у згаданій сфері комплексних досліджень цієї проблеми все ж недостатньо. Осмислення досягнень світової та сучасної пострадянської державно-управлінської науки, аналіз вітчизняної практики реформаційних перетворень дають автору підстави запропонувати власне бачення процесу становлення та розвитку політичних партій як суб'єкта державної політики в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. У дисертаційній роботі висвітлюються результати наукових досліджень автора як провідного наукового співробітника, одержані у процесі виконання комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР № 0199U002827) за науково-дослідними роботами кафедри державної політики та управління політичними процесами, зокрема: “Розвиток культурного потенціалу державного управління в Україні (ДР-ОК № 0101U002903), де дисертант проаналізувала витоки гендерної культури державних службовців; “Розроблення моделі і методики моніторингу взаємодії суб'єктів державного управління та впливу на їх діяльність політичного процесу” (ДР-ОК № 0103U006823), де вона розробила та запропонувала технологічний проект формування органами державної влади та основними суб'єктами громадської думки позитивного ставлення до європейської та євроатлантичної інтеграції України; “Політико-управлінська культура державних службовців: стан, суперечності розвитку та шляхи адаптації до ЄС”(ДР-ОК № 0105U000839), де автор проаналізувала культуру партійних відносин, зокрема формування та прийняття рішень, що впливає на формування державної політики; “Державне управління в умовах політичної реформи: шляхи формування дієвої системи стримувань та противаг” (ДР-ОК № 0107U005907), де вона дослідила проблему взаємодії інститутів політичної системи у процесі розробки та реалізації державної політики; “Концептуальні засади взаємодії політики і управління” (ДР № 0108U002012), де дисертант виявила вплив політичних партій на розвиток політико-управлінських процесів, розглянула їх участь у політико-управлінській діяльності держави і запропонувала для зміцнення політичних партій України підвищити правові вимоги щодо їх діяльності, а також стимулювати їх за допомогою фінансових механізмів.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є теоретико-методологічне обґрунтування суб'єктності політичних партій у процесі творення та здійснення державної політики в сучасній Україні, практична верифікація отриманих результатів.

Для досягнення окресленої мети необхідно було вирішити низку завдань, зокрема:

- виявити та описати на основі історіографічного аналізу наукових джерел еволюцію основних напрямів дослідження політичних партій;

- з'ясувати та узагальнити концептуальні підходи до формування і здійснення державної політики в Україні;

- визначити та дослідити основні тенденції політико-адміністративного регулювання функціонування політичних партій у демократичних країнах;

- розкрити й обґрунтувати місце та роль інституту політичних партій у процесі творення і реалізації державної політики в Україні;

- здійснити аналіз основного змісту діяльності політичних партій у виборчому процесі та їх впливу на суспільні зміни;

- дослідити та обґрунтувати організаційно-політичний вплив партій на законотворчу та законодавчу діяльність держави;

- проаналізувати характер участі політичних партій у діяльності виконавчої гілки влади;

- сформулювати та обґрунтувати значення політичних партій у функціонуванні інституту президентства;

- здійснити емпіричну верифікацію результатів теоретичного аналізу й узагальнення та запропонувати модель політичної партії в умовах трансформації політичної системи України.

Об'єкт дослідження - теоретико-методологічні засади творення та здійснення державної політики в Україні в умовах демократичних перетворень.

Предмет дослідження - суб'єктність політичних партій у формуванні та здійсненні державної політики в Україні.

Методи дослідження. Для реалізації мети й завдань дослідження використовувалася сучасна наукова методологія, що базується на принципах: єдності початку дослідження й початку розвитку об'єкта, логічного й історичного, сходження від абстрактного до конкретного тощо. В основу методології дослідження було покладено системний підхід, специфіка якого полягає у розкритті цілісності об'єкта і механізмів, що забезпечують його дослідження, у виділенні різноманітних типів зв'язків складного об'єкта й об'єднання їх у єдину теоретичну картину.

У дисертаційному дослідженні використано низку наукових методів. Це, зокрема, діалектичний метод, який дав змогу визначити, обґрунтувати та розкрити в загальному механізмі формування та функціонування державного управління інститути, які впливають на процес творення державної політики; історичний метод, використаний для дослідження розвитку політичних партій як політичного інституту, еволюції їх суб'єктності у процесі розвитку державності; порівняльно-історичний метод, що дав можливість зіставити різноманітні фактори в часі і в різних обставинах з урахуванням специфіки досліджуваних об'єктів; соціологічний метод, який уможливив більш точну оцінку процесів формування та взаємного впливу політичних партій і державного управління, введення цифрових критеріїв, що забезпечують математичну точність понять, зокрема таких, як “ефективність виборчої діяльності”, “значимий вплив”, “легітимність” тощо; структурно-функціональний аналіз, сутність якого полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що підлягають дослідженню, і встановленні їх місця і значення (функції) для державного управління, вивченні причинно-наслідкових залежностей у взаємодії політичних партій і державної політики та їх впливі на ефективність державного управління; системно-аналітичний метод, який передбачає не тільки використання даних сучасної системології, а й урахування новітніх поглядів на систему в контексті теорії нечітких множин; метод аналізу соціальних циклів розвитку, який дав змогу дослідити еволюцію розвитку держави, обґрунтувати характерні риси та особливості якісних змін перехідних станів держави; структурно-логічне моделювання системи чинників, які визначають ефективність взаємодії політичних партій та інститутів державного управління.

З метою підтвердження об'єктивності та новизни результатів дослідження застосовувалась їх наукова верифікація, що супроводжувалася впровадженням отриманих результатів у практику діяльності органів державної влади України.

У дисертації проаналізовані та використані нормативні-правові документи, дані статистичних довідників, інформаційно-аналітичних бюлетенів та оглядів, монографії, довідкова література, численні офіційні публікації, матеріали дослідницьких, статистичних інститутів та громадських організацій.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є комплексним дослідженням, здійсненим у науковій галузі “державне управління”, у процесі якого автором на основі теоретичного переосмислення еволюції участі політичних партій у державному управлінні та з'ясування історично цілісної картини становлення політичних партій як суб'єктів державної політики отримані нові науково обґрунтовані результати, що в сукупності розкривають закономірності, тенденції, особливості та принципи взаємовідносин держави з політичними партіями у процесі демократизації та оптимізації системи державного управління. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що

уперше:

- розроблено концептуальну модель політичної партії, особливостями якої є врахування взаємодії з громадянським суспільством та органами влади, а елементами - умови формування політичної партії, її парадигма та функціональна спрямованість, що відповідає ролі партії у державній політиці перехідного періоду сучасної України;

- обґрунтовано єдність ідеологічного, політичного, організаційного принципів партійного будівництва як основоположну ідею, що пронизує всю систему організаційної структури сучасної партії;

- виділено функції політичних партій у державному управлінні України, до яких належать: визначення стратегії суспільного розвитку; забезпечення зв'язку між державою і громадянським суспільством; запобігання конфліктам у державі; вироблення та здійснення державної політики; формування парламенту; формування уряду (просування партійних кадрів на всі рівні урядового апарату; супровід роботи партійних лідерів на державних посадах; забезпечення злагодженої діяльності гілок влади); опозиційна діяльність; запобігання конфліктам у суспільстві;

- виокремлено функції політичних партій у виборчому процесі, до яких належать: конструктивна, програмна, контрольна, артикуляційна, інтеграційна, комунікативна, генеративна, та завдання партій, такі як забезпечення легітимності проведення виборів, підвищення активності громадян України та рівня довіри до влади, забезпечення чесності та прозорості виборчих кампаній в Україні і перемоги своєму кандидату без серйозних конфліктів у виборчому процесі, що сприяють стабільності, наступності, легітимності виборів та демократичному розвитку держави;

- визначено завдання партій у функціонуванні інституту президентства, до яких належать підготовка кандидатів на посаду президента, а також виборчої програми, організаційне та кадрове забезпечення здійснення програми, досягнення стабільності шляхом домовленості з іншими політичними силами, встановлення зв'язку з громадянами, мобілізація громадян на реалізацію програми президента; створення іміджу президента, виконання яких є необхідними і достатніми умовами демократизації інституту президентства;

удосконалено:

- формування сучасної парадигми політичної партії, що складається з ідеї, лідера, організаційної структури, ресурсного забезпечення, соціальної підтримки і є елементом державного управління й громадянського суспільства;

- трактування поняття партології в державному управлінні як науки, що вивчає вплив політичних партій на творення та реалізацію державної політики, формування владних інституцій (президентства, парламенту, уряду, регіональної та місцевої влади), правила і норми їх взаємодії, функціонування самих партій, принципи їх побудови, методи та напрями співпраці з організаціями громадянського суспільства, органами влади;

- індикатори внутрішньопартійної демократії, до яких належать: процедура участі рядових членів партії у виробленні політичного курсу, вплив первинних осередків на прийняття рішень з'їдами партії, участь членів партії у доборі кадрів, порядок формування керівних партійних органів, стиль керівництва, форми організаційної побудови партії, функції та обов'язки партійних осередків, їх членів та керівників, методи роботи;

набули подальшого розвитку:

- уявлення про організаційну впорядкованість державно-владних відносин як результат політико-управлінської діяльності політичних партій, що розглядаються як інститут та комунікативний фактор взаємозв'язків держави, суспільства і людини;

- уточнення поняття та принципів “партійного будівництва” шляхом виділення більш широкого і вузького варіантів його визначення, що дало можливість побудувати логічний ланцюжок взаємодії ідеології, організаційної структури та методів діяльності політичної партії як основи демократичного державного управління;

- аргументи на користь того, що партологія в державному управлінні виявляє руйнівну роль домінування корпоративних інтересів політичних угруповань у державній політиці. Зокрема, аналіз політичного процесу показує, що партії відіграють перебільшену роль на всіх його етапах у сучасній Україні. Це відповідає тоталітарним тенденціям пострадянської доби і вимагає запобігання партизації державної влади.

Практичне значення одержаних результатів. Оригінальні методики, технології і практичні рекомендації, що містяться в дисертаційному дослідженні, використовуються в роботі кафедри державної політики та управління політичними процесами Національної академії державного управління при Президентові України, Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України.

Актуальними є сформульовані в роботі пропозиції щодо реформування політичної системи України, організаційної побудови політичної партії на базі принципів внутрішньопартійної демократії та гендерної рівності, зміни виборчого законодавства, законодавства про політичні партії з метою підвищення їх відповідальності перед суспільством. Названі пропозиції впроваджуються депутатськими фракціями Верховної Ради України, зокрема фракцією “Наша Україна” (довідка про впровадження від 22 квітня 2008 р. № 04-03/9-88).

Пропозиції стосовно оптимізації інформаційного обміну між владою та громадськістю за допомогою електронних звернень, удосконалення політико-правового та управлінського статусу громадських рад при органах державної влади, запровадження нормативно-правових і управлінських механізмів урахування рішень громадських слухань під час прийняття рішень органами державної влади були враховані Міністерством юстиції України при розробці проекту Закону України “Про концепцію державної міграційної політики” (довідка про впровадження від 29 січня 2010 р. № 18-52/27).

Створено програми підвищення кваліфікації, тематичних короткотермінових семінарів та лекцій “Політичні партії в системі державного управління та місцевого самоврядування”, “Взаємодія органів державної влади і місцевого самоврядування з громадськістю” для навчання державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування м.Києва для Київського міського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій (акт про впровадження від 30 грудня 2009 р. № 335).

Низка положень дослідження щодо методів та механізмів співпраці громадсько-політичних об'єднань, вимоги щодо аполітичності державної кадрової політики використано при формуванні методично-консультативної бази для удосконалення співпраці місцевих органів виконавчої влади Львівської області з громадянами, що покращило якість надання управлінських послуг Управлінням державної служби Головдержслужби України у Львівській області (акт про впровадження від 10 березня 2010 р.).

Пропозиції щодо вдосконалення фінансування статутної діяльності політичних партій, оптимізації інформаційного обміну між партіями та громадськістю, удосконалення механізмів контролю за використанням бюджетних коштів та коштів із власних фондів під час виборчих кампаній були використані у роботі департаменту внутрішньополітичних питань Головної служби з внутрішньополітичних питань і регіонального розвитку Секретаріату Президента України (довідка про впровадження від 18 лютого 2010 р. № 9-1/268).

Робота являє собою необхідну теоретичну основу для практики формування та творення державної політики в Україні. Особливого значення вона набуває за умов динамічних змін і відсутності цілісних підходів до розподілу повноважень між гілками влади, державно-владних відносин в Україні. Обґрунтовані теоретико-методологічні засади творення та здійснення державної політики політичними партіями в Україні можуть бути використані органами державної влади різних рівнів на практиці, зокрема: при визначенні перспектив державного і регіонального розвитку та ухваленні конкретних управлінських рішень, коригуванні структури органів державної влади відповідно до ідейного змісту державотворення; в навчальному процесі при підготовці фахівців державного управління, політологів, соціологів, філософів, істориків, а також під час викладання спеціалізованих курсів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Всі результати отримані безпосередньо дисертантом і відображені в опублікованих роботах. У дисертації не використовувалися ідеї і розробки, які належать співавторам, спільно з якими були опубліковані окремі наукові праці.

Апробація результатів дослідження. Наукові ідеї, основні положення| та результати| дослідження оприлюднені та схвалені на дев'яти міжнародних науково-практичних конференціях: “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, 2001); “Отечественная философия: современные коллизии” (Крим, 2005); “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення” (Київ, 2005); “Демократичний розвиток України” (Львів, 2006); “ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (Київ, 2007); журналу “Віче” (Київ, 2007); “Розвиток демократії і демократична освіта” (Крим, 2007); “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, 2009); “Государственное управление в ХХІ веке: традиции и инновации” (Москва, 2009), а також під час проведення круглого столу “Парламентсько-президентська форма правління: Україна та німецький досвід” (Київ, 2003).

Окремі положення дисертації обговорювалися на тематичних зустрічах, під час публічних виступів автора в органах державної влади і навчальних закладах національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування.

Дисертацію обговорено й рекомендовано до захисту на міжкафедральному методологічному семінарі викладачів Національної академії державного управління при Президентові України.

Публікації Основні результати дисертаційної роботи опубліковано в 23 статтях у наукових фахових виданнях з державного управління, одній монографії, чотирьох навчально-методичних посібниках, дев'яти методичних рекомендаціях та шести статтях в інших наукових виданнях. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження - 35 друк. арк.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 484 сторінки, з них 406 сторінок основного тексту. Список використаних джерел включає 742 найменування. Дисертація містить 8 таблиць, 7 рисунків, 4 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його мету, завдання, об'єкт, предмет і методи, обгрунтовано наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі - “Теоретико-методологічна база дослідження політичних партій у системі державного управління” - на основі аналізу літературних джерел розкрито специфіку феномена політичної партії, що досліджується різними галузями наук і має давню історію. З'ясовано місце партій у політичній структурі суспільства, визначено історичне призначення політичної партії, її соціально-політичні функції з метою виявлення загальних закономірностей розвитку партій, їх місця і ролі в державному управлінні.

Наукові дослідження феномену політичної партії розвивались з огляду на вдосконалення ідеї про представницьку владу, яка в різних державах у різний час мала свою специфіку. Вивчати та пояснювати феномен партії (протопартії) почали ще за часів Аристотеля та Геродота. Н.Мак'явеллі вважав партії рушійною силою політичного процесу (“Флорентійські хроніки”).

У період ХVI-XVII ст. англо-саксонські мислителі намагалися сформувати позитивний образ партій, що справило вагомий вплив на подальший розвиток теорії (Ф.Бекон, Е.Берк). Уже у XVIII ст. лорд Болінгброк вважав партії частиною англійського державного устрою. Негативне ставлення до політичних партій у період зародження капіталізму (Т.Гоббс, Дж.Мілль, Д.Юм) пов'язане з тим, що нові режими, які утверджувались на політичній арені, наполягали на тому, що тільки держава є виразником народного суверенітету (ліберальна традиція) або взагалі волі суспільства (монархічна традиція). Отже, посередницька діяльність будь-яких організацій між владою та народом оцінювалась негативно.

Французька буржуазна революція сприяла кристалізації політичних ідей і більш чіткому розмежуванню партійно-політичних сил (Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, Е.Сійєс, Б.Констан). Описуючи механізми функціонування державно-політичної системи США, А. де Токвіль визнавав політичні партії важливим елементом цих механізмів.

Закономірності поділу американського суспільства на конкуруючі соціально-політичні угруповання обґрунтували Дж.Адамс, А.Гамільтон, Т.Джеферсон, Д.Медісон. Так, Т.Джеферсон вважав, що політичні партії є необхідними інститутами демократичної держави, але політична боротьба має точитись під час виборів, після яких партії мають брати участь в управлінні державними справами.

У центрі уваги німецької політичної теорії здебільшого перебував ідеологічний аспект діяльності партійних угруповань (А.Руге, К.Розенкранц). К.Маркс здійснив перехід від філософської критики до політичної практики. Ф.Ромер, як і Т.Ромер, у вивченні партій дотримувався психологічного підходу. Цей підхід органічно поєднав із соціологічним Ф.Паульсен (“Партійна політика та мораль”).

Й.К.Блунчлі обгрунтував основне методологічне кредо ХХ ст., яке полягало в тому, що партії представляють не державно-правовий, а політичний інститут. Г.Еллінек також розглядав політичні партії як суто соціальне явище, яке виводиться ним за рамки державного управління.

Засновниками “класичної” теорії політичних партій вважаються М.Острогорський, Р.Міхельс, М.Вебер. Соціологічний аналіз феномену політичної партії, проведений названими вченими, дав змогу зрозуміти принципи їх побудови та шляхи подальшого розвитку. Олігархічні тенденції партогенезу, досліджувані Р.Міхельсом, і типологія, запропонована М.Вебером, на багато років уперед визначили напрям дискусій у цій галузі. Дж.Брайс вперше спробував використати системний підхід до дослідження політичних партій.

У період між двома світовими війнами знову підвищилась роль політичних партій у державному управлінні. Після Другої світової війни політичні партії змінюють свою структуру, намагаються стати всеохопними (catch-all parties; А.Кіркхаймер), щоб представляти ширші верстви населення у державній владі, легітимізуватись. Система всеохопних партій ще більше зміцнює інститут лідерства в самих партіях (за Дж.Блонделем).

М.Дюверже розглядає політичну партію не як ідейну чи соціально-класову єдність, а як структурно-функціональну, що дає змогу виокремити функції партії в державному управлінні. П.Бурдьє досліджує соціальні механізми формування та функціонування політичних партій. Заслуговує на увагу його концепція політичного поля - ринку. Дослідження першої половини ХХ ст. сприяли виявленню та категоризації самого феномену політичної партії та його визначення. Розмаїття дефініцій цього явища, свідчить про різні погляди на партії, що визначаються різними методологічними підходами до з'ясування їх сутності, а саме:

1) доктринальним (ліберальна концепція): партії - це групи людей, ідеологічно пов'язані між собою (Б.Констан, Б.Франклін, Д.Медісон, Й.К.Блунчлі);

2) класовим (марксистська концепція): виникнення і функціонування партій пов'язується з класовим представництвом (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін);

3) інституціональним: партія є політичним інститутом, що діє в політичній системі (Р.Міхельс, М.Острогорський, М.Дюверже, Дж.Сарторі);

4) функціональним: асоціації, що мобілізують та активізують діяльність людей, і є базою політичних лідерів, які здійснюють управління державою (Р.Макридіс, П.Меркл, С.Елдерсфельд).

З 50-х по 90-ті рр. ХХ ст. посилюється диференціація партійних досліджень за різними напрямами, спеціалізаціями. Так, розглядається роль партій у державному управлінні при формуванні державної політики та її реалізації (К.фон Бойме, М.Вейнер, Р.Даль, К.Джанда, О.Кіркхаймер, В.Кротті, С.Ліпсет, Дж.Лапаломбара, З.Нойман, Р.Рокан, Дж.Сарторі, Дж.Шлезінджер та ін.). У кінці ХХ - на початку ХХІ ст. започатковано дискусії, зокрема, щодо картелізації партійних об'єднань, різних аспектів партійного членства, зміни їх структури та функцій, у тому числі і в державному управлінні.

У часи створення політичних партій в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст. та у період між двома світовими війнами важливі висновки про особливості формування партій у різних регіонах країни, їх роль у державотворенні зробили К.Антонович, В.Винниченко, М.Гордієнко, М.Грушевський, Д.Донцов, С.Єфремов, А.Жук, М.Залізняк, М.Лозинський, М.Міхновський, С.Петлюра та ін. Але їхні праці мали в основному практичну, а не теоретичну спрямованість. У них викладалися ключові політичні ідеї національно-визвольного руху, навколо яких розгорталася ідейна боротьба.

У 1992-1994 рр. накопичується й узагальнюється емпіричний матеріал, формується основна парадигма вивчення політичних партій у сучасній Україні (В.Базів, А.Білоус, Т.Бевз, В.Бебик, Ю.Ганджуров, О.Гарань, М.Головатий, В.Грищенко, С.Здіорук, А.Колодій, Л.Кормич, Ю.Ключковський, О.Крюков, В.Лісничий, Е.Пуфлер, М.Примуш, Є.Перегуда, А.Романюк, М.Ставнійчук, О.Совгиря, С.Телешун, М.Томенко, Ю.Шведа, О.Шумельда, О.Ярош та ін.).

У демократичних системах партії виконують низку важливих функцій, що дають змогу зберігати політичну систему (і державу) як єдине ціле та підтримувати її в робочому стані (рис. 1). Головне функціональне завдання політичних партій полягає в акумулюванні суспільних інтересів та сприянні їх організованому і цілеспрямованому просуванню в процесі прийняття політичних рішень, тобто у процесі формування та здійснення державної політики. Власне, цим і зумовлюється державницький характер політичних партій (як вважають Е.Шаттшнайдер, К. фон Бойме, Дж.Сарторі, М.Дюверже, Е.Хейвуд, А.Мінтцель і У. Фон Алемані, І.Ільїнський, Л.Ентін, К.Малов, Б.Ісаєв).



Рис. 1. Функції політичних партій у державному управлінні

Дослідження державної політики (П.Браун, Е.Вайнінґ, Д.Веймер, К.Вайс, Б.Гогвуд і Л.Ган, Б.Гурне, М.Говлет і М.Рамеш, О.Гарань, Т.Дай, В.Данн, О.Дем'янчук, О.Кілієвич, Л.Пал, В.Парсонс, Р.Павленко, Г.Райт, В.Ребкало, О.Романов, О.Рудик, С.Телешун, В.Тертичка та ін.) доводить, що значною мірою до її процесу залучені суспільні суб'єкти, до яких належать політичні партії. Безпосередня суб'єктність партій у державному управлінні визначається їх спроможністю (внутрішніми ресурсами) впливати на творення та реалізацію державної політики. Аналіз політичного процесу розкриває впливовість партій на всіх його етапах. Розгляд моделей вироблення і здійснення публічної політики крізь призму взаємодії акторів політичного процесу свідчить про можливість використання цих моделей не лише для пояснення подій у системі державного управління, а й для опису та інтерпретації поточної політичної боротьби, особливостей проведення партіями виборчих кампаній, формування органів влади.

Державна (публічна) політика завжди є політичною - вона базується на цілях і цінностях, що утверджуються в процесі політичної боротьби різних суспільних груп і різних інтересів, які виражають політичні партії. Українська модель вироблення та реалізації державної політики багато в чому залишилась ще радянською: політична партія (блок), що прийшла до влада, намагається контролювати всі гілки влади, не дозволяючи контролювати себе, і, приймаючи політичні рішення, не бере до уваги вимоги інших партій та груп інтересів.

Сьогодні напрями суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України по-різному визначаються не тільки політиками і їх партіями, а й науковцями і політологами. В їх основу покладені різні погляди щодо циклічності та лінійності розвитку, реформування, модернізації чи трансформації суспільства (Е.Афонін, В.Горбатенко, С.Катаєв). Вирішальний вплив на формування теорії модернізації справили праці Д.Ептера (“Політика модернізації”), Г.Алмонда і Д.Пауелла (“Порівняльна політологія. Підхід з позиції концепції розвитку”), Л.Пая (“Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження”), С.Айзенштадта “Модернізація: протест і зміна”), С.Гантінгтона (“Політичний порядок в суспільствах, що змінюються”).

Незаперечне науково-практичне значення для розвитку державного управління і дослідження ролі політичних партій у ньому мають праці М.Головатого, М.Михальченка, Ф.Рудича, в яких аналізуються соціально-політичні процеси, розглядаються загальні проблеми пізнання сучасного суспільства у контексті системно-цивілізаційної методології. Слід також виділити праці Е.Афоніна, С.Рябова та ін.

У контексті аналізованої проблеми становлять інтерес фундаментальні дослідження Національного інституту стратегічних досліджень, що викладені у низці монографій, а також Національної академії державного управління при Президентові України, Інституту соціології НАН України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України та інших навчальних і наукових закладів.

Питання функціонування владних інституцій в Україні розглядає досить широке коло вітчизняних суспільствознавців: Ю.Алексеєв, С.Балан, О.Бандурка, В.Барков, А.Білоус, О.Бойко, A.Гальчинський, В.Гречанко, В.Журавський, В.Іщук, Т.Каменчук, О.Категоренко, В.Коновалов, В.Кулик, О.Лисенко, О.Майборода, С.Наумкіна, М.Ніколаєва, В.Ребкало, П.Сацький, Л.Шкляр.

Дослідження особливостей виникнення й еволюції національної партійної системи, порівняльний аналіз функціонування політичних партій у перехідних суспільствах, аналіз програмних документів політичних партій, а також висвітлення правових і політичних проблем парламентських виборів в Україні та їх правового забезпечення здійснено в роботах В.Базіва, В.Бичека, М.Білецького, О.Бриндак, С.Здіорука, Л.Кормич, І.Калмакан, І.Кресіної, М.Погребинського, Є.Перегуди, Ф.Рудича, М.Томенка, Ю.Шведи та ін.

Проблему правового забезпечення діяльності політичних партій у виборчому процесі, зокрема і фінансування, вивчали В.Аніщук, Л.Амджадін, Л.Бернштейн, С.Василюк, Н.Гаєва, В.Долежан, А.Коваленко, A.Колпаков, Д.Лук'янов, О.Мазур, О.Миланко, Є.Перегуда, А.Романюк, О.Совгиря, М.Ставнійчук, С.Телешун, Ю.Шведа, О.Шумельда та інші дослідники.

Результати парламентських виборів 1994, 1998, 2002, 2006 та 2007 рр. проаналізовані та узагальнені в роботах таких авторів, як В.Бала, Р.Балабан, B.Вітковський, О.Гарань, О.Дергачов, І.Жданов, В.Кампо, І.Кресіна, О.Лукаш, В.Олійник, Я.Павловський, Є.Перегуда, М.Плав'юк, М.Рагозін, М.Рибачук, І.Рожкова, В.Якушик та ін.

Необхідно окремо виділити дисертаційні дослідження з державного управління. Так, Б.Максимець аналізує місце і роль партій у формуванні та реалізації державної політики. В.Місюра обґрунтував теоретико-методологічні підходи і сформулював практичні пропозиції щодо оптимізації механізмів взаємодії політичних партій та органів місцевого самоврядування у розбудові громадянського суспільства в Україні. Дисертація П.Ворони присвячена пошукам шляхів удосконалення системи місцевого самоврядування в Україні як складової публічної влади. В.Баштанник дослідив особливості діяльності органів влади з урахуванням політико-партійного впливу в період 1991-2001 рр., обґрунтував необхідність підвищення ефективності діяльності управлінських структур регіонального рівня в контексті демократизації суспільних відносин в Україні.

У межах досліджуваної теми вважається за доцільне вказати на окремі інформаційно-довідкові, академічні й енциклопедичні видання, політологічні словники, які суттєво доповнюють політичні надбання вітчизняних науковців. Досить численною й важливою для аналізу проблем розвитку багатопартійності в Україні є низка опублікованих документальних джерел: збірки документів, передвиборних програм українських політичних партій, рейтинги виборчих блоків та партій, результати голосування, довідники. Важливим джерелом наукового пошуку є Конституція України, законодавчі акти, програми та статути політичних партій, матеріали сайтів, виступи політичних лідерів тощо. Значний емпіричний матеріал містять соціологічні дослідження та статистичні дані, а також публікації у періодичних виданнях та Інтернет-джерела.

Огляд наукових праць, що стосуються тематики, пов'язаної з проблемами розвитку політичних партій та їх взаємодії з органами державного управління, засвідчує значні здобутки вітчизняної політичної, історичної, соціологічної, юридичної науки та державного управління у цій царині. Попри існування значного масиву літератури, подальшого дослідження потребують механізм формування владних інститутів, зокрема з'ясування в процесі порівняльних досліджень закономірностей і особливостей формування, функціонування інститутів президентської, законодавчої, виконавчої влади та участі в цих процесах політичних партій, їх впливу на формування й реалізацію державної політики.

Другий розділ - “Концептуальні засади реформування політичної сфери суспільства” - присвячено огляду та аналізу впливів політичних партій на вибір державою напрямів суспільного розвитку, формування стратегії державної політики та методології дослідження.

Початок ХХІ ст. ознаменувався пошуком нових організаційних форм національних держав, що вплинуло і на політичні партії. У період із середини 1980-х - до кінця 1990-х рр. у багатьох демократичних країнах були реалізовані широкомасштабні та комплексні реформи системи державного управління на базі нових концептуальних підходів до державного управління. Важливим аспектом реформування стало залучення інститутів громадянського суспільства до виконання функцій, які раніше належали державі.

Використання методології аналізу державної політики для розгляду політичних процесів дає змогу структурувати процес управління як політичний, у якому бере участь певна сукупність політичних акторів, що взаємодіють між собою. Нині в Україні спостерігається взаємодія кількох фундаментальних теоретико-прикладних наук: політології, соціології, історії, юридичних наук та державного управління, на стику яких народжується специфічний окремий науковий напрям з притаманними йому специфічними методами дослідження - партологія в державному управлінні. У другій половині ХХ ст. інституціональний підхід до політичних партій доповнено структурно-функціональним, який дає змогу зосередити увагу на структурі партії як на політичній організації та її функціях. Його перевагою є врахування багатьох зовнішніх факторів, що впливають на партогенез та партійне будівництво (Ф.Рігс, К.Лоусон, Б.Хенессі, А.Мінтцель, У.Фон Алемані). Ідеї партнерства партії та держави, як і їх конкуренції, мають багато аспектів, актуальність яких зростає у зв'язку зі зміною політичного режиму та формуванням нових інститутів влади.

Попередні дослідження показали, що для виявлення специфіки українських політичних партій вітчизняні науковці застосовують два основних підходи - інституціональний і соцієтальний. Проте існує низка проблем, пов'язаних із дослідженням логіки і перспектив розвитку партійної системи України у зв'язку з удосконаленням державного управління, перерозподілом повноважень між гілками влади, реформуванням політичної сфери.

Парадигмою дослідження політичних партій залишається бачення їх як інституту влади та інституту громадянського суспільства, що не протиставляє себе ні першому, ні другому, а забезпечує зв'язок держави із суспільними інтересами. Методологічним орієнтиром сучасного етапу політичної реформи має бути створення ефективної системи державного управління, яка б відповідала стандартам демократії. Ця система має бути прозорою. Поняття прозорості пов'язується з комунікацією між владою та суспільством, суспільною думкою (Ю.Габермас). Довіра до влади сьогодні стає багато в чому можливою завдяки новому суспільному (громадському) запиту, який орієнтується на відтворення дієздатних владних інститутів. Проте влада не може будувати державну політику виходячи лише із суспільних очікувань, інакше це буде популізм. У такому контексті виникає проблема розуміння суспільством цілей та змісту дій влади за раціоналістичним сприйняттям цих дій. Саме в цьому аспекті в суспільній свідомості актуалізується тема прозорості намірів влади. Підвищується роль комунікацій і, відповідно, такого інституту, як політична партія, що покликаний здійснювати комунікацію між громадою та владою.

На сучасному етапі для розв'язання проблеми розвитку вітчизняної партології в державному управлінні України необхідно визначити її складові: узагальнити основні тенденції політико-адміністративного регулювання діяльності політичних партій у демократичних країнах; з'ясувати місце та роль політичних партій у процесі творення і здійснення державної політики в Україні та у функціонуванні інституту президентства; проаналізувати основний зміст виборчої діяльності політичних партій у контексті їх впливу на суспільні зміни; з'ясувати організаційно-політичні умови впливу політичних партій на законотворчу та законодавчу діяльність держави; виявити і обґрунтувати інтенсивність участі і завдання політичних партій у діяльності виконавчої гілки влади; розробити модель політичної партії в умовах демократичної трансформації політичної системи.

Визначені таким чином наукова проблема, її складові та основні напрями дисертаційного дослідження вимагають формування й застосування оригінальної методології, що базується на логіці й теорії наукового пізнання. Центральне місце в методології дослідження згаданої проблеми відводиться як загальнонауковим методам, зокрема діалектичному, системному, гіпотетико-дедуктивному, структурно-функціональному, історичному, прогностичному, порівняльним (порівняльно-історичний, порівняльно-політичний), так і спеціальним, а також методам практичної верифікації.

Важливе значення для реалізації свободи політичних партій як специфічного виду свободи об'єднання має принцип ідеологічного плюралізму. Він полягає в конституційному визнанні вільного існування різноманітних ідеологічних течій, інституційним оформленням яких у сучасному світі і є політичні партії. Цим закладається стратегія державної політики, її легітимація, демократизація влади.

Кінець ХХ ст. ознаменувався кризою ідеологій. Для ідеологічного забезпечення виходу із кризи і подальшого суспільного розвитку почали створюватися новітні ідеологічні доктрини. Пошуки соціал-демократами і лібералами нового шляху суспільного розвитку втілилися у творенні концепції “третього шляху”, що базується на ідеї класового партнерства, метою якого декларувався баланс інтересів суспільних груп (рис. 2).

Рис. 2. Втілення ідеологій у державно-політичній практиці

Ідеологічні конфлікти ХХ ст. призвели до переосмислення дослідниками багатьох ідеологій своїх традиційних засадничих принципів. На думку Ф.Фукуями, теза про “кінець ідеологій” слугує доказом того, що ідеологія ліберальної демократії отримала гору над своїми “суперниками”.

Досить складно визначити ідеологічне забарвлення трьох найвпливовіших сил українського політикуму - Партії регіонів, БЮТ та НУНС. Ці політичні сили могли б поділити вітчизняний електорат за ідеологічними симпатіями та забезпечити його ідеологічну структуризацію, що сприяло б прозорості творення державної політики.

Метою будь-якої ідеології є визначення ціннісних орієнтацій та політичних інтересів певної спільноти людей. Завданням держави є створення умов і механізмів узгодження різноманітних ідеологічних систем та цінностей, що існують у суспільстві, на базі конституційних норм. Проблема творення державницької ідеології в Україні залишається актуальною.

Необхідність і неминучість трансформації для України була зумовлена як зовнішніми історичними обставинами, так і внутрішніми потребами. Для успішності трансформаційних процесів потрібно визначити цілі, методи, засоби, об'єкти і суб'єкти цих процесів, врахувати специфіку країни та тенденції загальносвітового розвитку. Саме ці складники трансформації мають відображатись у програмах політичних партій. Це сприяло б прозорості державної політики.

Аналіз політичних програм українських партій доводить, що вони поступово переорієнтовують свої програми і гасла на пошук внутрішніх моделей розвитку держави і суспільства, об'єднавчої ідеї. На підставі співвіднесення демократичних норм і принципів та популістських гасел у виборчих програмах партій можна стверджувати, що саме демагогічність програм не дає змоги партіям формувати чітку, конкретну і послідовну державну політику в Україні.

В історичному контексті політичні партії відіграли неоднозначну роль у відродженні і трансформації Української держави. Їх відволікали від побудови державного будівництва як внутрішні конфлікти, так і зовнішні.

Головним предметом політичної боротьби партій є вплив на здійснення державної влади, її влаштування, сама державна влада. Завоювавши державні позиції, право й можливість виконувати державні функції, партія впродовж певного часу може реалізовувати загальнодержавні інтереси через здійснення державної політики та державної влади.

У третьому розділі - “Політико-адміністративні основи діяльності політичних партій в умовах демократизації українського суспільства” - проаналізовано умови, необхідні для ефективної діяльності політичної партії в процесі творення та здійснення державної політики.

Вивчення партійного будівництва розкриває закономірності виникнення, становлення та розвитку політичної партії, принципи її побудови, форми організації, норми партійного життя, методи та засоби політичної боротьби, роботи в масах, норми та принципи керівництва державою (якщо партія при владі) та опозиційної діяльності, взаємодії з громадськими організаціями й іншими партіями, громадянами.

Доведено, що в основу партійного будівництва покладені ідеологічний, політичний та організаційний принципи. Партійне будівництво тісно пов'язане з визначенням та розробкою ідеологічних конструкцій, що формують орієнтири партії у вирішенні важливих суспільних проблем, тобто у творенні державної політики, а також відповідну організаційну побудову, спрямовану на реалізацію програми партії, перетворення її в напрями державної політики. Партії транслюють окремі інтереси із сфери громадянського суспільства у сферу політичних рішень, де вони стають фактом політичних вимог і перетворюються на державні рішення, які вони і здійснюють, перебуваючи при владі. Значення партій у демократичних суспільствах полягає в тому, що вони приводять до створення нових еліт як справжніх представників народу.

...