Правове забезпечення програмного регулювання розвитку Автономної Республіки Крим

Іваницький Олексій Юрійович

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, використані методи, нормативна та емпірична основи, формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну, визначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

Розділ 1. „Теоретичне підґрунтя запровадження програмного регулювання в АРК” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Програмне регулювання як адміністративно-правовий інститут” аналізується специфіка інституту програмних заходів та правової програми як механізму управління та форми адміністративного права.

У підрозділі зазначається, що управлінська програма є певним алгоритмом дій, спрямованих на певну перспективу, якому притаманні як наявність конкретної та суспільно корисної цілі, так і визначеність за місцем у часі і який виступає своєрідною матрицею для будь-якої програми. При цьому виділено такі риси управлінської правової програми: чітка цільова орієнтація на кінцевий результат; дуалістична природа як інструмента і як об'єкта управління; забезпеченість необхідними ресурсами; системний характер програмних заходів.

На прикладах м. Києва, Донецької, Луганської, Харківської областей встановлено наявність тенденцій до активізації використання сучасних підходів до планування розвитку регіональних систем, насамперед програмного управління соціально-економічним та культурним розвитком; розробка методологічних засад такого прогнозування та планування; формування правової основи цієї діяльності. На підставі аналізу нормативно-правових актів запропоновано розподіл відповідних програмних засобів, які в них містяться, на: а) регіональні та районні державні програми; б) міські, селищні, сільські програми місцевого самоврядування, змішані цільові програми (програми, розроблені місцевою держадміністрацією та ухвалені місцевою радою), республіканські кримські програми; в) ініціативні (створені за місцевою ініціативою в рамках відповідної компетенції) та допоміжні (створені внаслідок та задля реалізації певних державних програм).

Зроблено висновок, що процедури розроблення, фінансування та виконання регіональних програм не мають спеціального законодавчого забезпечення, вони визначаються підзаконними та місцевими нормативними акти, які регламентують відповідні адміністративно-правові відносини. З урахуванням положень правової доктрини та нормативної бази наголошується, що феномен програми широко використовується у сферах соціального управління та менеджменту; при цьому доведеним фактом є наявність юридичних складових у публічних програмах, що дозволяє відносити їх до категорії форм права або правового інституту.

Відзначається, що як форма адміністративного права програмне регулювання являє собою процес розроблення, схвалення та виконання програмних актів, реалізації їх правових норм та індивідуальних приписів, імплементації програмних норм у інших адміністративно-правових актах, заходів фінансування програм та контролю за їх виконанням. В той же час як правовий інститут програмне регулювання включає у себе як норми права, що регламентують відповідні програмні управлінські процеси, так і безпосередньо програмні норми і правові механізми їх реалізації та імплементації.

Використання публічного програмного регулювання на регіональному рівні, зокрема в межах АРК, та адміністративно-правове забезпечення відповідних процесів стає, таким чином, окремим предметом адміністративно-правових досліджень із перспективою утворення окремого адміністративно-правового інституту.

У підрозділі 1.2 „Особливості програмного регулювання на регіональному рівні” аналізуються категорії регіонального управління, які дозволяють використовувати на регіональному рівні програмні правові заходи. Зазначається про те, що специфіка державного управління на рівні регіону та регіонального самоуправління обумовлюють роль програмних механізмів у відповідних адміністративно-правових процесах.

Регіони у роботі розглянуто як багатофункціональні та багатоаспектні системи, із використанням чотирьох парадигм регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок, регіон-соціум. За цією концепцією регіональні органи влади є специфічним різновидом місцевих органів урядування, «середньою» сферою прийняття рішень та адміністрування, що діє на рівні між меншими за розміром одиницями та центральними органами державної влади. Виходячи із внутрішніх закономірностей регіонального розвитку, як сучасної економічної та соціальної категорії, що визначає позитивну спрямованість відповідних суспільних процесів, формуються шляхи впливу на ці процеси у межах певної території для підвищення їх ефективності та віддачі у загальнодержавних масштабах.

Встановлено, що регіон є територіальною одиницею, яка безпосередньо підпорядкована центральному рівню влади країни і є такою, що має виборний орган; тому констатується, що в Україні цьому визначенню відповідають області, міста Київ і Севастополь та АРК.

Наголошено, що державна регіональна політика забезпечення розвитку повинна: а) враховувати вплив загальносвітових процесів; б) сприяти накопиченню потенціалу для економічного зростання регіонів, мобілізації власних економічних ресурсів і мереж у регіоні та поза його межами; в) розвивати міжрегіональні й місцеві зв'язки; г) створювати умови для вдосконалення регіональної інфраструктури.

Українська схема управління розвитком регіонів визначена як не чутлива до змін в існуючій соціально-економічній системі, тип якої обумовлює зміст та наповнення елементів системи управління. Свідченням цього є те, що жодна з розроблених урядом комплексних програм соціально-економічного розвитку окремих економічних районів на період 1996-2000 рр. (загальна вартість заходів у цінах 1996 р. - понад 60 млрд. грн., у тому числі 24 млрд. грн. фінансування із Державного бюджету) не була реалізована через нестачу матеріальних коштів, неналежне кадрове забезпечення, відсутність коригування запрограмованих заходів із регіональною та місцевою владою.

Ухвалені останнім часом програми соціально-економічного розвитку регіонів та окремих територіальних одиниць стосувалися насамперед комплексного вирішення соціально-економічних регіональних проблем, не маючи цільового характеру. Вони також не були реалізованими у повному обсязі, а їх фінансування як із державного бюджету, так і з місцевих джерел здійснювалося лише на 10-50 % від запланованих обсягів. До особливостей програмного регулювання на регіональному рівні віднесено спільну реалізацію державних механізмів програмного регулювання поряд із регіональними та муніципальними, відносну автономію регіональних кадрових, матеріальних та фінансових ресурсів та обмеження нормотворчої компетенції на регіональному рівні, зокрема у сфері програмних актів.

У підрозділі 1.3. „АРК як учасник суспільних відносин у сфері програмного регулювання” розглядається специфіка використання програмних заходів для правового забезпечення АРК як адміністративно-територіальної автономії, зумовлених її природно-географічними, соціально-економічними та загально-правовими засадами існування та розвитку кримської автономії.

Систематизовано та охарактеризовано законодавчі й підзаконні нормативно-правові акти, що визначають статус АРК в рамках розвитку правового статусу кримської автономії починаючи з 1991 р. Наголошено на ролі нормотворчості органів влади автономії у його конкретизації та визначенні повноважень щодо розвитку АРК. Проаналізовано зміст рішень Конституційного суду України, якими протягом 2001-2008 рр. було деталізовано особливості правового статусу АРК.

Наголошується, що сучасне правове закріплення статусу АРК у складі унітарної Української держави остаточно не вирішило всіх проблем правової природи автономії, питань її відповідності міжнародним стандартам і загальнонаціональним потребам, співвіднесення із перспективами розвитку Української держави. Проблема політичної стабільності відіграє дуже важливу роль в історії та сучасному стані Криму; специфіка АРК обумовлена також тим, що півострів знаходиться у фокусі геополітичних векторів зовнішньої політики багатьох держав, його рекреаційними можливостями та поліетнічним характером Криму. В рамках адміністративно-територіального характеру кримської автономії наявність офіційних російської та кримськотатарської мов, домінування етнічного російського населення надають АРК етнічних рис. Досліджено приписи резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 1334 від 24 червня 2003 р. щодо правової природи автономії у контексті адміністративно-правового статусу АРК, відзначено їх неповне втілення у політико-правову реальність.

Дисертантом наведені аргументи на користь існування особливого виду публічної влади - влади автономного утворення, яка існує поряд із державною владою та владою органів місцевого самоврядування. При цьому АРК є суб'єктом програмного регулювання, адже уповноважені органи автономії можуть та використовують програмні регулятивні заходи задля регулювання соціально-економічного розвитку АРК в межах реалізації компетенції АРК, встановленої законодавством України та Конституцією АРК. Саме суб'єктність АРК у процесах програмного забезпечення власного розвитку може у подальшому сприяти послабленню об'єктивних суперечок та виправленню поточних адміністративно-правових колізій, пов'язаних зі статусом АРК в унітарній Україні.

Розділ 2. „Правове забезпечення зовнішнього програмного регулювання розвитку АРК” містить у собі два підрозділи.

У підрозділі 2.1. „Державне програмне регулювання розвитку АРК” визначаються особливості змісту, завдань, форм та механізмів реалізації державних програм, схвалених з метою забезпечення розвитку АРК. Таке державне програмне регулювання має правову базу, яка полягає насамперед у приписах Бюджетного кодексу від 21 червня 2001 р., Законів України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000 р., «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 р., «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 р. та в межах підзаконних актів Кабінету Міністрів України й інших центральних органів влади.

Щорічні програми розвитку в АРК мають розроблятися та ухвалюватися відповідно до щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України, яка з 2000 р. жодного разу не була ухвалена Верховною Радою України, хоча й кожного року розроблюється та попередньо затверджується урядом. Водночас регіональна стратегія розвитку в АРК має затверджуватися з метою забезпечення реалізації державної політики щодо стимулювання розвитку регіону Верховною Радою АРК за поданням Ради міністрів АРК з урахуванням норм, закладених у Державній стратегії регіонального розвитку та спільних інтересів територіальних громад АРК. Але при цьому вказані у Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 р. пріоритети розвитку АРК не містять стратегічних інноваційних та модернизаційних складових і передбачають еволюційний розвиток поточної ситуації у народному господарстві АРК. Вказується на непідписання Угоди щодо регіонального розвитку АРК між Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою АРК, незважаючи на розробку відповідного акта Радою міністрів АРК.

Іншою формою участі держави в програмуванні розвитку АРК є розроблення та реалізація державних цільових програм, але станом на початок 2010 р. жодна державна цільова програма не була ініційована органами влади АРК та не має метою вирішення проблем АРК. Сьогодні актуальними стають насамперед аспекти реалізації в АРК державних цільових програм, що мають загальний характер. Проаналізовано низку державних програм, що раніш були ухвалені урядом України, мали по суті цільовий характер і були спрямовані саме на вирішення проблем АРК.

Висвітлено роль Державної програми соціально-економічного розвитку АРК на період до 2017 року, схваленої постановою Кабінету Міністрів України № 1067 від 30 серпня 2007 р., у державному програмуванні за відповідним напрямом. Правова природа цієї програми є дещо невизначеною, оскільки порядок її розроблення, назва та структура не відповідають вимогам, які встановлені у законодавстві до державних цільових програм та програм розвитку. Розроблення та ухвалення цієї державної програми відбулося без належного законодавчого підґрунтя. Відзначається переважно індустріалізаційний характер цієї програми, без вирішення проблем соціального розвитку АРК та поза коригуванням з іншими програмами.

Виходячи з проаналізованих вище тенденцій здобувачем констатується хронічне недотримання центральними органами влади приписів наведеного законодавства при програмному регулюванні розвитку АРК.

Іншою організаційно-правовою формою забезпечення держаного програмування розвитку АРК названо державні програми у сфері забезпечення потреб раніш депортованих етнічних груп та осіб, досліджено відповідні програмні акти. Проаналізовано низку програмних актів, схвалених урядом України, метою яких є розвиток окремих регіонів або міст АРК. Висвітлено значення діяльності Ради національної безпеки та оборони України для програмного регулювання розвитку АРК. Як особливу форму державного програмування розвитку АРК у підрозділі виокремлено розроблення та фінансування відповідних бюджетних програм, що містяться у Державному бюджеті України.

У підрозділі 2.2. „Програмне регулювання розвитку АРК за участю іноземних держав та міжнародних організацій” доводиться, що міжнародні програми обіймають істотне місце у правовому забезпеченні розвитку АРК. Питання міжнародних програм є малодослідженим у вітчизняній правовій науці; при цьому деякі автори виокремлюють такі програмні акти як специфічний міжнародний феномен та навіть як форму міжнародного права, з чим у контексті даного дослідження слід погодитися. До відповідних програм у підрозділі віднесено міжрегіональні програми в АРК (за участю регіонів іноземних держав) та акти програмного регулювання розвитку АРК з боку міжнародних організацій.

Водночас зовнішні повноваження АРК закріплені у національному законодавстві достатньо непослідовно, відмежування компетенції АРК від зовнішньополітичного вектору водночас співвідноситься у законодавстві з програмними аспектами діяльності влади АРК. Зовнішню компетенцію органів автономії сьогодні визначено у чинному досі Законі АРК «Про Раду міністрів АРК» від 3 лютого 1997 р. Вказано на ключову роль у цій сфері Положення про порядок підготовки, укладання, реалізації та припинення дії угод про співробітництво органів представницької і виконавчої влади АРК з регіонами України та регіонами іноземних держав у соціально-економічній та культурній сферах, затвердженого постановою Верховної Ради АРК від 24 грудня 1998 р.

Водночас підкреслюється, що у нормативних документах АРК прямо не зазначено порядок укладання та реалізації міжрегіональних програм за участю АРК, але відповідні приписи містяться в конкретних міжрегіональних угодах, укладених АРК. На підставі аналізу угод, укладених виконавчою владою АРК з урядами Москви, Московської, Мурманської, Новосибірської та Оренбурзької областей, Республіки Карелія та Санкт-Петербурга (Російська Федерація), Подлядського Воєводства (Республіка Польща), провінції Хайнань (Китайська народна республіка), показано співвідношення відповідних міжрегіональних програм та самих угод, якими передбачено їх укладання. Ухвалені за названими угодами міжрегіональні міжнародні програми мали метою здійснення торговельно-економічного, науково-технічного та гуманітарно-культурного співробітництва. Однак, більшість передбачених цими міжрегіональними програмами заходів має доволі невизначений та попередній характер, а терміни, встановлені у програмах, не завжди є реальними. Досліджено діяльність структурних формувань, передбачених цими угодами у сфері реалізації міжрегіональних програм.

Констатується, що крім регіонів іноземних держав програмне регулювання в АРК здійснюється за участю міжнародних організацій, як урядових, так і неурядових, із залученням ресурсів іноземних держав. Таке сприяння розвитку АРК та вирішенню проблем автономії має насамперед гуманітарний характер. Окремому аналізові піддано ключову в цьому аспекті активність в АРК підрозділів Організації Об'єднаних Націй (ООН). Досліджено угоди між Україною та ООН, у яких встановлені правові гарантії програмній діяльності ООН, зокрема в АРК. Ці акти визначено як правове підґрунтя для діяльності Програми розвитку та інтеграції Криму (ПРІК) Програми розвитку ООН. Дисертант констатує, що ПРІК була заснована у 1995 р. як спільна ініціатива міжнародного донорського товариства.

Зазначається, що з метою досягнення програмних цілей ПРІК звертає увагу на такі напрями діяльності, як: демократичне управління, економічний розвиток, людська безпека та толерантність та зміцнення соціальних зв'язків. Відповідні засади втілені у діяльність робочої групи між Радою міністрів АРК, Верховною Радою АРК та ПРІК та Ради з людської безпеки і розвитку при Голові Верховної Ради АРК як організаційної структури ПРІК. У дисертації зазначено програмну діяльність в АРК таких іноземних структур, як Турецьке агентство з міжнародного співробітництва (TICA) та Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).

Розділ 3. „Правове забезпечення республіканського (внутрішнього) програмного регулювання розвитку АРК” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. „Правові та організаційні засади республіканського програмного регулювання в АРК” присвячено аналізу адміністративного-правового забезпечення розроблення та реалізації республіканських програм АРК. Доводиться, що Конституція України встановлює зв'язок між загальнодержавними та республіканськими (АРК) формами програмного регулювання. Проаналізовано компетенцію органів влади АРК щодо розроблення та ухвалення республіканських програм, при цьому відзначено, що майже усі республіканські органи мають компетенцію у сфері програмного регулювання, але більшість відповідних повноважень зосереджено в межах Міністерства фінансів та Міністерства економіки АРК, постійних комісій Верховної Ради АРК.

Окремі повноваження органів влади АРК закріплені у законах України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальну економічну зону «Порт Крим» в АРК» 2000 р. та «Про iнновацiйну діяльність» 2002 р. Проведено аналіз нормативної бази та організаційних механізмів реалізації відповідних повноважень владою АРК. Констатується, що компетенція автономії щодо програм АРК знайшла своє відображення і в більш спеціалізованих актах законодавства України. Аналізується Положення про республіканські (АРК) екологічні програми, схвалене постановою Верховної Ради АРК № 260-5/06 від 22 листопада 2006 р. згідно з Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р.

Запропоновано розділити програмні акти кримської автономії на такі види: програми економічного і соціального розвитку АРК; республіканські (регіональні) цільові програми; програми діяльності Ради Міністрів АРК та програми діяльності інших органів влади АРК; бюджетні програми АРК; міжрегіональні програми, ухвалені АРК; інші акти програмного характеру, схвалені рішенням органів влади АРК.

Серед останніх проаналізовано досвід 6 програмних актів АРК, які мають за мету вирішення етнічних проблем автономії; досліджено особливості республіканських програм зайнятості населення АРК, програм підтримки і розвитку малого підприємництва в АРК та Комплексних планів підтримки та розвитку місцевого самоврядування в АРК.

Доводиться, що органи влади АРК неодноразово прагнули розробити довгострокову республіканську програму розвитку АРК, чому не сприяло ігнорування центральними органами влади позиції органів влади АРК, політичне протистояння як між органами влади АРК, так і між ними та органами державної влади, відсутність фінансового та організаційного сприяння відповідним процесам з боку центральної влади. Здійснено характеристику Програми соціально-економічного розвитку АРК на 2008-2012 роки, схваленої постановою Верховної Ради АРК № 1081-5/08 від 18 грудня 2008 р.

Підрозділ 3.2. „Фінансування та контроль за виконанням республіканських програм в АРК” присвячений характеристиці системи фінансування республіканських програм АРК і здійснення контролю за їх виконанням та ефективністю.

Визначено, що ефективність програмного регулювання та відповідних правових механізмів залежить від фінансового забезпечення та контролю за виконанням відповідних програм. Доводиться, що ефективність фінансування програм залежить від ступеня запровадження у бюджетний процес програмно-цільового методу та від використання у бюджетному процесі категорії бюджетних програм.

Аналіз у підрозділі затвердженого бюджету АРК на 2009 р. дозволяє стверджувати, що у цілому цей документ не є структурованим за бюджетними програмами. Водночас встановлено зв'язок бюджету АРК та республіканських програм. Зокрема, у додатках до цього акта згадано 26 республіканських програм, із загальним обсягом фінансування в 2009 р. у розмірі 84835,1 тис. грн., або 3,4 % від обсягу видатків бюджету. При цьому розподіл коштів за зазначеними республіканськими програмами є вкрай непропорційним. Констатується, що запланований обсяг фінансування республіканських програм в АРК на 2009 р. становив 74,8 % від запланованого у 2008 р., що, проте, може бути пояснено загальними умовами економічної кризи.

Неповне запровадження програмно-цільового підходу при складанні бюджету АРК (як і решти бюджетів України, крім державного) багато в чому є обумовленим системою його формування, встановленою в Бюджетному кодексі України. Водночас, крім фінансування з бюджету АРК, республіканські програми АРК можуть отримувати фінансування з Державного бюджету або з бюджетів районів та територіальних громад (з 315 місцевих бюджетів АРК). З іншого боку, актуальним залишається залучення позабюджетних коштів для фінансування республіканських програм, зокрема через заходи фендрейзингу, що надасть можливість залучити для реалізації республіканських програм АРК як комерційні кошти, так і фінансові ресурси міжнародних організацій та структур громадянського суспільства України.

Аналіз форм контролю за реалізацією правових програм в умовах АРК свідчить, що такий контроль можуть здійснювати державні органи, насамперед контрольно-ревізійні управління (щодо використання бюджетних коштів) та Рахункова палата України (виключно щодо коштів Державного бюджету). Контрольні повноваження покладені і на органи влади АРК, зокрема на постійні комісії і Рахункову палату Верховної Ради АРК, та на виконавчі органи автономії. При цьому Міністерство економіки АРК як провідний орган у сфері програмування АРК має достатньо обмежену контролюючу функцію, водночас дещо більш широкі контролюючі повноваження має Міністерство фінансів АРК.

Охарактеризовано виключне значення Рахункової палати Верховної Ради АРК як багатофункціонального контролюючого органу АРК. Наведено приклади контролю цього органу щодо фінансування республіканських програм, вказано на досвід сумісних перевірок із Рахунковою палатою України.

Недоліки порушення при укладанні та реалізації республіканських програм АРК мають як епізодичний, так і системний характер, що багато у чому обумовлено іноді невірним розумінням призначення цільових програм та програм розвитку органами влади АРК. Результати опитування посадових осіб в АРК довели, що 77,4 % опитаних позитивно оцінюють програмні форми регулювання розвитку автономії, водночас 49,2 % вказують на недостатню ефективність програм АРК, а 78,2 % респондентів визнають недостатнім рівень контролю за реалізацією та фінансуванням відповідних програмних актів.

Невирішеною організаційно-правовою проблемою програмування в АРК залишається відсутність нормативно-правових актів АРК, якими б регламентувався порядок розроблення республіканських цільових, спеціалізованих програм та програм розвитку АРК. Запропоновано схвалення рішенням Верховної Ради АРК Порядку розроблення, ухвалення та реалізації республіканських програм АРК, ухвалення Верховною Радою АРК та Порядку розроблення, укладання та реалізації бюджету АРК.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано новий підхід до вирішення наукового завдання, що полягає у з'ясуванні сутності адміністративного правового забезпечення програмного регулювання розвитку АРК, і сформульовано комплекс пропозицій і рекомендацій для удосконалення законодавства у сфері програмно-управлінської діяльності та практики його реалізації.

1. Як форма адміністративного права, програмне регулювання являє собою процес розроблення, схвалення та виконання програмних актів, реалізації їх правових норм та індивідуальних приписів, імплементації програмних норм у інших адміністративно-правових актах, заходів фінансування програм та контролю за їх виконанням. В той же час як правовий інститут програмне регулювання включає у себе як норми права, що регламентують відповідні програмні управлінські процеси, так і безпосередньо програмні норми і правові механізми їх реалізації та імплементації. Актуальною є роль програмного регулювання та адміністративно-правового забезпечення відповідних процесів на регіональному рівні; при цьому аспекти регіонального програмування не мають сьогодні усталених організаційно-правових механізмів.

2. Державне управління на рівні регіону та регіональне самоуправління мають відповідну специфіку, яка, зокрема, полягає у ролі програмних механізмів у відповідних адміністративно-правових процесах. До особливостей програмного регулювання на регіональному рівні віднесено спільну реалізацію державних механізмів програмного регулювання поряд із регіональними та муніципальними, відносну автономію регіональних кадрових, матеріальних та фінансових ресурсів та обмеження нормотворчої компетенції на регіональному рівні, зокрема у сфері програмних актів.

Компетенція у сфері регіонального управління та регіонального менеджменту, зокрема у сфері розроблення, ухвалення, реалізації (у тому числі фінансування) регіональних програм, має бути розподіленою між центром та регіонами. При цьому в межах регіонального регулювання та регіонального програмування ключовою слід вважати категорію регіонального розвитку як багатомірного та багатоаспектного процесу, який обумовлює необхідність використання регіональних програмних заходів у різних правових та фінансових формах.

3. Специфіка програмного регулювання в АРК обумовлена насамперед адміністративно-правовим статусом кримської автономії в унітарній Українській державі. Слід наголосити, що вітчизняне законодавство та правова доктрина не містять одностайного підходу до адміністративно-правової природи АРК, зокрема у контексті здійснення в автономії публічного управління. Адміністративно-територіальна природа АРК, дозволяє стверджувати про особливий характер публічної влади АРК, та констатувати очевидні особливості нормотворчості, фінансових, бюджетних та публічно-майнових правовідносин в АРК. АРК слід вважати специфічним адміністративно-територіальним утворенням, що має статус територіальної автономії та відзначається високою проблемністю у сферах міжетнічних відносин, економічного розвитку та розбудови власної управлінської системи. Можна стверджувати про наявність правового, організаційного та матеріально-фінансового підґрунтя для розбудови в АРК повноцінного регіонального самоврядування відповідно до європейських стандартів. Очевидною є потреба у визначенні форм та шляхів застосування в АРК програмного регулювання.

4. Програмно-регулятивна діяльність в АРК має яскраво виражені міжнародну та іноземну складові. Це обумовлено, зокрема, наявністю відповідної зовнішньої компетенції органів влади АРК, зацікавленістю міжнародних організацій та іноземних держав у сталому розвиткові АРК; така зацікавленість має історичне, політичне, економічне, правове та національно-культурне підґрунтя. Програмні акти АРК з іноземним елементом мають характер міжрегіональних програм, що ухвалюються органами влади АРК з регіональними владними структурами іноземних держав, насамперед Російської Федерації. Відповідні міжрегіональні програми ухвалюються паралельно з міжрегіональними угодами АРК, проте загального організаційно-правового механізму їх розроблення та реалізації не створено. Міжнародні організації системи ООН здійснюють в АРК програмну діяльність насамперед у межах загальних угод ООН з урядом України, тому участь АРК в розробленні відповідних організаційно-правових механізмів є обмеженою. Ключовою організаційною формою такого програмування слід вважати ПРІК Програми розвитку ООН.

5. Державне програмування розвитку АРК має різні організаційні форми, переважну більшість яких не можна вважати ефективною. Державний вплив на короткотермінові програми розвитку АРК ускладнюється несхваленням в останні роки щорічних програм економічного та соціального розвитку України. Державою не укладено з АРК угоди щодо регіонального розвитку, в Україні відсутні державні цільові програми, метою яких був би визначений розвиток АРК. Разом із тим слід констатувати наявність низки державних програмних актів щодо АРК, зокрема Державної програми соціально-економічного розвитку АРК на період до 2017 року. Програмне регулювання розвитку АРК також міститься в приписах державних бюджетів України, указах Президента та рішеннях Ради національної безпеки та оборони тощо. При цьому багато програмних актів щодо АРК є неузгодженими між собою та ухвалюються без взаємодії з органами влади АРК, не отримують відповідного організаційного, фінансового та кадрового забезпечення, розробляються із обмеженою участю у цих процесах органів АРК.

6. Республіканські програми в АРК є широко вживаним засобом реалізації компетенції автономії у різних сферах, що призвело до виникнення відповідних правових та організаційних механізмів. Республіканську програму АРК можна визначити як нормативний документ встановленого періоду дії, що розробляється, ухвалюється та реалізується органами влади АРК із метою реалізації повноважень АРК або делегованих повноважень державної влади і місцевого самоврядування задля вирішення проблем розвитку АРК відповідно до регіональних правових, бюджетних, організаційних та контролюючих механізмів. Республіканські програми в АРК мають достатньо різноманітний характер та можуть бути розподілені на програми розвитку, цільові та спеціалізовані програми АРК. Розробниками республіканських програм є Міністерство економіки АРК, інші виконавчі органи АРК та Рада міністрів АРК в цілому; усі програми АРК підлягають ухваленню Верховною Радою АРК. Відмінність відповідних механізмів щодо республіканських програм в АРК від механізмів програмування програм в інших регіонах полягає насамперед в узгодженості дій представницьких та виконавчих владних структур в АРК, наявності організаційних, майнових та фінансових гарантій їх самостійності.