Наукове забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом в Україні

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

Наукове забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом в Україні

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

державний управління аграрний

Актуальність теми. Пройшло достатньо часу, щоб оцінити результати аграрної реформи в Україні. Ці результати широко обговорюються науковою громадськістю. Зазначається, що реформа дала мало позитивних результатів, більше і детальніше аналізуються недоліки її проведення, їх причини. Навряд чи можна заперечувати, що в результаті реформи в аграрній сфері України відбулися значні соціально-економічні перетворення, змінилися економічні, фінансові й правові умови господарювання. Аграрні перетворення проходили в умовах загальноекономічної кризи. На результатах функціонування агропромислового комплексу вкрай негативно позначився і взятий на початку реформ курс на руйнування крупного сільськогосподарського виробництва при відсутності адекватної системи державного регулювання. Приватизація переробних і обслуговуючих підприємств загалом була проведена без урахування інтересів сільського господарства. Це поглибило розрив економічних інтересів і порушило існуючі господарські зв'язки. Поширеною була думка, що з переходом до ринкових відносин роль науки в державному управлінні зменшується, а принцип попиту і пропозиції може замінити необхідність наукового прогнозування соціально-економічних подій, що розвиваються в Україні. Разом з цим, в засобах масової інформації тема необхідності глибокого наукового опрацьовування соціально-економічних питань з часом зникла.

Держава втратила дієві важелі впливу на цей базовий сектор національної економіки. При цьому найбільших втрат зазнав саме виробничий сектор. У даному дослідженні агропромислове виробництво розглядається в широкому розумінні щодо державного управління його сферою. Товаровиробники агропромислової продукції повинні протистояти монопольним діям приватизованих заготівельних, переробних, обслуговуючих, торгових підприємств і організацій, постачальників матеріально-технічних ресурсів.

За останні вісімнадцять років обсяг валової продукції, що виробляється великими господарствами, скоротився майже на 60%. Нішу, що утворилася, заповнив неефективний дрібнотоварний сектор - особисті підсобні господарства населення, в яких виробляється понад 92% картоплі, 78% овочів, 58% м'яса, 50% молока, 29% яєць і 57% шерсті. Частка господарств населення в загальному обсязі виробництва складає 54%. Це забезпечує хоча б мінімальний рівень продовольчої безпеки, але шлях цей вимушений і веде він до примітивного натурального господарства.

Водночас падіння виробництва і неконкурентоспроможність багатьох видів вітчизняних продовольчих товарів зумовлюють експансію продуктів харчування із зарубіжних країн і загострюють проблему збуту вітчизняної продукції.

Головним наслідком, породженим вольовими рішеннями в системі державного управління загалом та в аграрному секторі економіки зокрема, є вибір способів переходу від командно-адміністративної системи до ринкових відносин. При цьому виборі переважали економічний догматизм і необґрунтованість державного втручання в ті чи інші сфери агропромислового виробництва. Не була чітко визначена наперед стратегічна мета реформи, також детально не були розроблені способи досягнення цієї мети.

Подолання кризового стану сучасного агропромислового виробництва України має здійснюватися на основі наукового забезпечення розвитку його державного управління. За таких умов виникає об'єктивна необхідність обґрунтування теоретико-методологічних засад та розроблення практичних рекомендацій щодо наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом для гарантування продовольчої безпеки держави, виведення його на конкурентоспроможний рівень як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

На актуальність проблеми наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом вказують численні теоретичні дослідження та узагальнення як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, зокрема: праці А.І. Алтухова, В.Я. Амбросова, Ю.Д. Білика, М.М. Білинської, І.К. Бистрякова, В.Г. Бодрова, В.Є. Воротіна, В.І. Бойка, М.В. Гамана, В.М. Гейця, Б.В. Губського, Б.М. Данилишина, О.І. Дація, С.М. Кваші, М.Х. Корецького, М.А. Латиніна, О.Ю. Лебединської, А.С. Лисецького, І.І. Лукінова, М.Й. Маліка, П.М. Макаренка, В.В. Маслакова, Л.Ю. Мельника, О.В. Олійника, Б.Й. Пасхавера, Е.Е. Румянцевої, П.Т. Саблука, А.М. Ткаченка, І.Н. Топіхи, В.О. Точиліна, М.А. Хвесика, М.Й. Хорунжого, Ю.С. Хромова, Г.В. Черевка, О.І. Шапоренко, О.О. Шевченка, О.М. Шпичака, В.В. Юрчишина та інших, а також певний власний нагромаджений досвід із досліджуваної проблеми.

Незважаючи на різноплановість підходів до висвітлення цієї тематики у наукових виданнях, недостатньо вивченими залишаються проблеми розроблення складових наукової державної аграрної політики, визначення структури наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом, розроблення заходів з удосконалення концепції інноваційного розвитку агропромислового виробництва в Україні, визначення напрямів правового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом, удосконалення системи державної підтримки агропромислового виробництва, розроблення принципово нової наукової концепції управління агропромисловим виробництвом, що враховує нову роль держави як суб'єкта управління.

Необхідність теоретичного та практичного вирішення зазначених проблем зумовила вибір теми, актуальність і цільову спрямованість дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до плану комплексного наукового проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації 0199U002827) Національної академії, в межах НДР “Державне регулювання інноваційної модернізації промислового комплексу України” (номер державної реєстрації 0109U003003). У зазначеній науково-дослідній роботі автором як старшим науковим співробітником обґрунтовано теоретико-методологічні засади і розроблено шляхи розвитку системи державного управління агропромисловим виробництвом в Україні, запропоновано систему заходів його наукового забезпечення.

Мета й завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в розробленні теоретико-методологічних засад наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом, принципово нової наукової концепції управління та визначення на їх основі пріорітетів у реалізації державних науково-технічних програм, напрямів переведення аграрної сфери на інноваційну модель розвитку та правового інструментарію щодо гарантування безпеки та якості харчової продукції.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

- обґрунтувати наукові засади державного управління агропромисловим виробництвом щодо мобілізації ресурсів для виводу АПК з кризи на основі інституціональної теорії та світового досвіду;

- розробити інструментарій для аналізу та виявлення причини невиконання обсягу функцій АПК з виробництва основних видів продукції та удосконалити систему державного управління агропромисловим виробництвом;

- розробити методологію наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом та визначити пріоритети в реалізації державних науково-технічних програм щодо його розвитку;

- обґрунтувати напрями переведення аграрної сфери на інноваційну модель розвитку та елементи системи наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом;

- удосконалити проекти нормативно-правових актів і нормативної документації, якими встановлюються обов'язкові показники щодо безпеки та якості харчової продукції;

- розробити складові наукової державної аграрної політики та структуру наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом;

- розробити заходи з удосконалення концепції інноваційного розвитку агропромислового виробництва в Україні;

- визначити напрями правового забезпечення та систему державної підтримки агропромислового виробництва;

- розробити принципово нову наукову концепцію управління агропромисловим виробництвом, що враховує нову роль держави як суб'єкта управління.

Об'єкт дослідження - державне управління розвитком агропромислового виробництва.

Предмет дослідження - наукове забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом в Україні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що розроблення теоретико-методологічних засад щодо наукового забезпечення системи державного управління агропромисловим виробництвом, які базуються на підвищенні ролі науки у вирішенні проблем агропромислового виробництва, розвиток інформаційного забезпечення та удосконалення механізмів державного управління розвитком агропромислового виробництва суттєво доповнять правові, економічні та організаційні засади державного управління економікою України, покращать форми стимулювання державою ринкових процесів, спрямованих на підтримку розвитку вітчизняної аграрної сфери.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові прийоми досліджень і спеціальні методи, що ґрунтуються на сучасних наукових засадах управлінської, економічної і споріднених з ними наук. У роботі використано: історичний та логічний методи - для дослідження еволюції постановки проблеми і наступного її вирішення; абстрактно-логічний - для теоретичного узагальнення й формування висновків; економіко-статистичний - для аналізу сучасного стану наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом в Україні; методи аналізу і синтезу - для розробки заходів державної підтримки розвитку наукового забезпечення в агропромисловому виробництві: розрахунково-конструктивний - з метою вдосконалення системи державного управління аграрною сферою на науковій основі; порівняльного аналізу - для зіставлення ефективних форм і механізмів державного управління розвитком АПК.

Наукова новизна одержаних результатів визначається особистим внеском автора у вирішення актуальної наукової проблеми в галузі державного управління, що полягає в розробці й обґрунтуванні теоретичних і науково-методологічних засад, а також у виробленні на цій основі напрямів розвитку наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом в Україні. Найсуттєвіші результати дисертаційного дослідження, які містять наукову новизну, полягають у тому що:

вперше:

- розроблено теоретико-методологічні засади наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом шляхом систематизації таких його складових, як: розвиток і вдосконалення відносин власності на землю; розвиток і вдосконалення організаційних форм господарювання; вдосконалення системи економічних взаємовідносин між підприємствами і сферами АПК на базі прогресивних технологій і моделювання кооперативних систем; формування науково-виробничих інтегрованих систем; розробка програм соціального захисту сільського населення, підвищення рівня екологічності виробничих процесів у АПК та його продуктах, підвищення інвестиційної активності підприємств і галузей АПК шляхом раціонального використання інвестицій та створення агропромислово-фінансових груп; реформування системи управління агропромисловим виробництвом; наукове обґрунтування ролі держави в процесі регулювання аграрної економіки та створення ринкової інфраструктури і ринкового середовища, сприятливого для забезпечення рівних умов розвитку агропромислового виробництва всіх форм власності й у всіх його організаційних формах; наукове обґрунтування низки основоположних законодавчих актів з регулювання розвитку АПК, які б сприяли його ефективному функціонуванню;

- розроблена принципово нова наукова концепція управління, що враховує нову роль держави як суб'єкта управління агропромисловим виробництвом, основними положеннями якої є: виділення аграрно-промислового комплексу в єдиний об'єкт управління; чітке визначення об'єктів державної власності; переорієнтація державних функцій від управління окремими підприємствами до координації і економічного регулювання галузевих і міжгалузевих зв'язків; централізація розрізнених по органах виконавчої влади функцій державного управління; створення на підприємствах комерційних служб (маркетингу); комплектування органів господарського управління компетентними кадрами; супроводження з боку наукових центрів процесу вироблення державно-управлінських рішень;

удосконалено:

- методологію наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом, яка, на відміну від усталеної, передбачає вдосконалення і узагальнення ідей і методів для їх практичного використання при вирішенні державних управлінських завдань, зокрема: узагальнення змісту і обсягу функцій, що підлягають виконанню; аналіз існуючого АПК; оцінка впливу чинників і визначення можливих й пріоритетних заходів; розробка документів з планування, регулювання і контролю; встановлення можливих заходів з метою усунення виявленої невідповідності; визначення з числа можливих пріоритетних заходів і реалізовуваних відповідно до ресурсних обмежень; вироблення організаційно-методичних і програмних рекомендацій щодо порядку реалізації пріоритетних заходів у намічені терміни;

- систему державного управління агропромисловим виробництвом шляхом розробки науково-обґрунтованого інструментарію, направленого на дослідження проблем продовольчої безпеки країни, прогнозування розвитку АПК при різноманітних сценаріях аграрної політики, оцінки заходів по захисту внутрішнього ринку і наслідків від вступу України у СОТ, виявлення впливу АПК на розвиток всієї економіки;

- систему визначення пріоритетів реалізації державних науково-технічних програм щодо розвитку агропромислового виробництва, яка, на відміну від діючої, на перший план висуває наступне: застосування в аграрній сфері ресурсоощадних технологій і технічних засобів, раціональних та оптимальних схем і методів їх використання з урахуванням регіональних природно-екологічних та економічних особливостей аграрного виробництва; розвиток сільської соціальної інфраструктури за рахунок удосконалення цінової політики і спрощення системи оподаткування суб'єктів господарювання, пожвавлення ділової активності та поліпшення економічного стану підприємств, зміцнення дохідної частини низових ланок бюджетної системи у сільській місцевості; впровадження та реалізацію науково-технічних проектів на основі широкого застосування здобутків науково-технічного та соціально-економічного прогресу;

- напрями переведення аграрної сфери на інноваційну модель розвитку, що, на відміну від усталених, враховують такі, як: збільшення чисельності наукових кадрів у сфері аграрної економіки, механізації та електрифікації аграрного виробництва; створення спеціальних інноваційних структур (Агротехнополісів, парків тощо); розвиток ринку техніки для АПК на основі компенсації кредитних ставок НБУ, часткової компенсації вартості техніки, впровадження фінансового лізингу;

- склад системи наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом, яка, на відміну від діючої, враховує такі елементи, як: розробки з проблем управління розвитком агропромислового виробництва, зокрема удосконалення організаційно-економічних механізмів управління, рекомендації щодо здійснення розвитку аграрної реформи, проекти Законів України, Указів Президента України, постанов Кабінету міністрів України, що стосуються інновацій та розвитку аграрної науки;

- проекти нормативно-правових актів, якими встановлюються обов'язкові показники щодо безпеки харчової продукції, стосовно розроблення технічних регламентів на харчову продукцію з врахуванням: статті 1 Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів», статті 2 Закону України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності»; введення в дію мінімальних специфікацій якості для основних видів продукції тваринного походження;

- процес розробки нормативної документації і здійснення науково обґрунтованого нормування показників якості продукції агропромислового виробництва з реалізацією таких етапів: встановлення припустимих похибок нормування; забезпечення необхідної точності та надійності; забезпечення допустимих похибок оцінки фактичних значень показників якості; розробка методики визначення видової належності тієї чи іншої нової продукції; розробка науково обґрунтованої методики нормування показників якості; підтвердження рівня якості нової продукції третьою незалежною стороною; прискорення введення законодавчо-нормативних механізмів регуляторного впливу в сфері виробництва та обігу генетично модифікованих організмів;

- структуру наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом через впровадження агропромислового науково-виробничого комплексу при Міністерстві аграрної політики України, функціями якого є зосередження наукових розробок у специфічних інститутах, які мають високий потенціал;

- концепції інноваційного розвитку агропромислового виробництва в Україні шляхом державної підтримки підприємницьких структур в інформаційній сфері за такими напрямами: інформаційне забезпечення підприємців з метою надання державної підтримки в організації і здійсненні підприємницької діяльності; інформаційне забезпечення державної підтримки з метою забезпеченості надійності й ефективності інформації, що пропонується підприємцям як інформаційна основа для організації і здійснення підприємницької діяльності;

- систему державної підтримки агропромислового виробництва, яка, крім цінової, податкової, інвестиційної, кредитної і страхової складових, включає пряму фінансову підтримку конкретного товаровиробника, що має перспективи розвитку, змогу найбільш раціонально акумулювати власний і залучений капітал і управляти ним;

дістали подальший розвиток:

- теоретичні засади об'єктивності державного управління агропромисловим виробництвом як спосіб мобілізації ресурсів для виводу АПК з кризи, органічного поєднання прогнозування, стратегічного індикативного планування і заходів державного впливу на різні сфери АПК, соціально-економічні процеси в сільському господарстві, враховуючи низку специфічних причин його функціонування;

- визначення системи державного управління розвитком аграрної сфери з позицій інституціональної теорії, яка передбачає її розгляд як: функціональної підсистеми суспільства (економічне зростання якої є не метою, а засобом підвищення якості життя); визначення її системних функцій через спектр формальних і неформальних інститутів; як складної соціально-економічної системи, що складається з комплексу взаємопов'язаних елементів, належна ефективність функціонування яких визначається не за рівнем державних видатків на розвиток галузі, а насамперед за їх структурою та ефективністю використання;

- підхід до побудови системи державного управління розвитком агропромислового виробництва України з використанням зарубіжного досвіду, зокрема США та країн ЄС, таким чином: держава повинна надавати значну фінансово-кредитну допомогу товаровиробникам за допомогою особливих пільгових умов кредитування, оподаткування, бюджетного фінансування; необхідно посилити контроль за обсягами виробництва, якістю продукції, станом природних ресурсів; функції регулювання і контролю в системі державного управління агропромисловим виробництвом необхідно покласти виключно на Міністерство аграрної політики України; домінуючу роль в комплексі заходів державного управління відвести цінам. За допомогою цінового механізму державні органи повинні стимулювати зростання ефективності агропромислового виробництва, впливати на доходи товаровиробників;

- інструментарій для аналізу та виявлення причин невиконання обсягу функцій АПК з виробництва основних видів продукції рослинництва (інфляція; посилення диспаритету цін; монополізм підприємств третьої сфери АПК; відсутність державної підтримки галузі; відсутність гарантованих ринків збуту; недостатнє забезпечення технікою та насіннєвим матеріалом, зниження його якості); тваринництва (скорочення поголів'я великої рогатої худоби, свиней та птиці в господарствах всіх категорій; недостатньо впроваджена комплексна механізація основних технологічних процесів; низький рівень зоотехніки; відсутність повноцінного годування; невчасна реалізація продукції; низька і невчасно виплачувана заробітна платня; високий рівень витрат праці й засобів на виробництво одиниці продукції; високе зростання цін на енергоносії і промислову продукцію для потреб галузі).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені теоретичні та методологічні положення логічно доведені до рівня конкретних пропозицій, придатних для впровадження в управлінську практику, а також у науковому обґрунтуванні напрямів наукового забезпечення розвитку системи державного управління в досліджуваній сфері.

Результати досліджень використані: Комітетом з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради України при внесенні змін до законодавчих актів України (довідка від 15 жовтня 2009 року № 04-11/15-370); Міністерством аграрної політики України при реалізації окремих положень Державної цільової програми розвитку українського села до 2015 року (довідка від 7 вересня 2009 року №37-09-15/15978); Головним управлінням агропромислового розвитку Дніпропетровської обласної державної адміністрації при розробці обґрунтованих пропозицій і практичних рекомендацій щодо обґрунтування механізму регулювання агропродовольчих ринків (довідка від 15 вересня 2009 року № 1-2221).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Дніпропетровського державного аграрного університету при розробці програм учбових курсів з державного управління та державного регулювання економіки, економічної теорії, інституціональної економіки, економіки сільського господарства (довідка від 23 вересня 2009 року № 11-07/305).

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації доповідались і обговорювались на конференціях, конгресах і семінарах різних рівнів, зокрема: “Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні” (м. Київ, 31 травня 2006 р.); “Дні науки” (м. Запоріжжя, 5-6 жовтня 2006 р.); “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного реформування” (м. Київ, 31 травня 2007 р.); “Особливості соціально-економічного розвитку України та регіонів” (м. Запоріжжя, 11-12 жовтня 2007 р.); “Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України” (м. Харків, 27 листопада 2007 р.); “Соціально-економічна політика та розвиток регіонів в умовах переходу до постіндустріального суспільства” (м. Дніпропетровськ, 21 березня 2008 р.); “Державне управління та місцеве самоврядування” (м. Харків, 27-28 березня 2008 р.); “Управління сьогодні та завтра” (м. Хмельницький, 15-16 травня 2008 р.); “Стратегія забезпечення сталого розвитку України” (м. Київ, 20 травня 2008 р.); “Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні” (м. Київ, 23-24 жовтня 2008 р.); “Збалансований (сталий) місцевий розвиток: теоретичні та практичні аспекти” (м. Київ, 28 листопада 2008 р.); “Інвестиційна складова сталого розвитку регіону” (м. Харків, 10 грудня 2008 р.); “Фінансово-бюджетна політика в контексті соціального розвитку регіонів” (м. Дніпропетровськ, 10-20 березня 2009 р.); “Розвиток продуктивних сил України: від В.І. Вернадського до сьогодення”(м. Київ, 20 березня 2009 р.); “Государственное регулирование экономики и повышение эффективности деятельности субъектов хозяйствования” (г. Минск, 23-24 апреля 2009 г.).

Публікації. Основні наукові результати, висновки та рекомендації дисертаційної роботи викладені в 45 одноосібних наукових працях, з яких одна монографія, 27 статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 441 сторінка, з них 389 сторінок загального тексту, у т.ч. 23 таблиці, 8 рисунків, 6 додатків, список використаних джерел, який налічує 324 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі - «Наукові засади державного управління агропромисловим виробництвом» - встановлено, що стосовно сьогоднішнього перехідного стану вітчизняної аграрної економіки державне управління являє собою спосіб мобілізації ресурсів для виводу її з кризи, органічне поєднання прогнозування, стратегічного індикативного планування і заходів державного впливу на різні сфери АПК і соціально-економічні процеси в сільському господарстві. Об'єктивна необхідність державної підтримки аграрного сектора виходить з низки специфічних причин його функціонування: характер виробництва; низька еластичність попиту по відношенню до ціни; висока капіталомісткість; низький конкурентний потенціал сільськогосподарських виробників; великі ризики діяльності при розширенні зовнішньоторговельних меж; забезпечення соціально-економічних умов.

Накопичений досвід з управління розвитком соціально-економічних процесів у ряді країн з розвиненою ринковою економікою дозволяє стверджувати, що система державного управління агропромисловим виробництвом в Україні повинна включати наступні основні напрями (рис. 1): регулювання відсотків за кредити комерційних банків через встановлення компенсаційної ставки за кредити, одержувані банками від НБУ; антимонопольні заходи, що підтримують конкуренцію на ринку, особливо серед посередників; програмне управління на основі поєднання засобів державного бюджету з інвестиціями недержавних структур; податкове регулювання; індикативне планування і прогнозування, що дає орієнтири поведінки суб'єктам господарювання в аграрному секторі.

Динаміка структури агропромислового виробництва свідчить, що державне управління агропромисловим виробництвом є дієвим засобом його розвитку, але такий вплив залишається недостатньо ефективним та потребує удосконалення (табл. 1).

В умовах формування постіндустріального інформаційного суспільства найбільш комплексний, системний підхід до оцінки ролі держави і ринку в сучасній економіці демонструє інституціональна теорія. Тому проблему державного управління розвитком аграрної сфери вбачається доцільним розглядати саме з позицій останньої. При цьому мають враховуватися наступні позиції. По-перше, аграрна економіка розглядається як функціональна підсистема суспільства, економічне зростання якої є не метою, а засобом підвищення якості життя. По-друге, процес розвитку аграрної сфери визначається діяльністю спектра формальних і неформальних інститутів, за допомогою яких реалізуються її системні функції. Сучасний ринок не може ефективно функціонувати без розвинутої системи інститутів, які захищають інтереси та права виробників, населення та держави. По-третє, соціально-економічні інститути є специфічними внаслідок особливостей історичного розвитку, практики господарювання, звичок, традицій та національного менталітету. При такому підході аграрна економіка розглядається як складна соціально-економічна система, що складається з комплексу взаємопов'язаних елементів, належна ефективність функціонування яких виключно ринковим регулюванням не може бути забезпечена, а тому потребує участі держави, яка полягає не в рівні державних видатків на розвиток галузі, а насамперед у їх структурі та ефективності використання.

Рис. 1. Система державного управління агропромисловим виробництвом в Україні

На основі дослідження практики державного регулювання агропромислового виробництва в США та країнах ЄС нами запропоновано напрями, за якими необхідно будувати систему державного управління розвитком агропромислового виробництва в Україні, серед яких: надання державної фінансово-кредитної допомоги товаровиробникам за допомогою особливих пільгових умов кредитування, оподаткування, бюджетного фінансування; посилення контролю за обсягами виробництва, якістю продукції, станом природних ресурсів; необхідність покладання функцій регулювання і контролю в системі державного управління агропромисловим виробництвом виключно на Міністерство аграрної політики України; домінування ролі в комплексі заходів державного управління ціни, за допомогою якої державні органи повинні стимулювати зростання ефективності агропромислового виробництва, впливати на доходи товаровиробників.

Таблиця 1. Структура агропромислового виробництва в Україні у порівнянних цінах 2005 р., млн. грн.

Таблиця розроблена автором

У результаті побудована таким чином система державного управління розвитком агропромислового виробництва буде ефективною, вона забезпечить умови для підвищення рентабельності аграрного виробництва і необхідні соціальні гарантії для сільськогосподарських виробників, причому при збереженні конкуренції і ринкових стимулів.

У другому розділі - «Методологічні основи формування наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом» - визначено причини невиконання обсягу функцій АПК з виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. В рослинництві до них зараховані: інфляція і посилення диспаритету цін в товарному обсязі; монополізм підприємств третьої сфери АПК; відсутність державної підтримки галузі; труднощі з реалізацією продукції; в процесі зберігання значна частина плодової продукції (12-15%) псується; загальні втрати складають до 30% валового збору плодів і ягід; площа овочевих культур загалом збільшилась на 5,5%, але переважно за рахунок особистих селянських господарств, частка яких у виробництві сягає 88%; дефіцит грошових коштів для придбання елітного насіння, добрив, енергоносіїв, сільськогосподарської техніки; недостатня кількість сільськогосподарських машин (комбайнів); низька врожайність; зниження якості насінного матеріалу; зростання матеріально-грошових витрат.

У тваринництві до них зараховані: за 1990-2007 рр. поголів'я великої рогатої худоби в господарствах всіх категорій скоротилося на 50%, зокрема корів на 63,1%; недостатньо впроваджена комплексна механізація основних технологічних процесів; низький рівень роботи зоотехніки; відсутність повноцінного годування; невчасна реалізація продукції призводить до значних втрат; значне зменшення поголів'я худоби; низька продуктивність тварин внаслідок зниження рівня годування і неефективного використання кормів; низький вихід приплоду; низька і невчасно виплачувана заробітна платня; високий рівень витрат праці й засобів на виробництво одиниці продукції; дохід від продажу молока не компенсує витрати на його виробництво; державна підтримка практично не впливає на результати господарської діяльності; високе зростання цін на енергоносії і промислову продукцію; низький рівень обсягу улову риби в штучних водоймищах, річках, озерах; браконьєрство.

Проведено дослідження розвитку державного управління агропромисловим виробництвом за трьома історичними періодами: перший період охоплює час, що передує звершенню Жовтневої соціалістичної революції в 1917 р.; другий період відноситься до часу існування радянської влади; третій період почався після розпаду Радянського Союзу і продовжується по теперішній час.

Визначено, що радикальна економічна реформа протягом минулих років не привела до позитивних результатів в агропромисловому виробництві. Головним наслідком, породженим вольовими рішеннями, є вибір способів переходу від командно-адміністративної системи до ринкових відносин. При виборі способів переходу переважали економічний догматизм і необґрунтованість державного управління в перехідний період.

Для виключення помилок принципового значення в майбутньому необхідно перейти від суб'єктивного (вольового) і волюнтаристського управління до наукового управління. Має бути сформована наукова основа рішень, що приймаються органами влади та управління. У цих умовах виникає об'єктивна необхідність системного наукового забезпечення державного управління АПК, що передбачає формування системи інструментів дослідження проблем гарантування продовольчої безпеки країни, застосування сценарного підходу до прогнозування розвитку АПК, оцінки заходів щодо нівелювання несприятливих наслідків від вступу України до СОТ для внутрішнього ринку країни, виявлення впливу АПК на розвиток всієї економіки.

Методологія обґрунтування наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом спрямована на узагальнення та вдосконалення концепцій і методів для його практичного впровадження при реалізації завдань державного управління, а саме: узагальнення змісту і обсягу функцій; аналіз сучасного стану АПК; оцінка чинників та визначення можливих й пріоритетних заходів; документальне супроводження планування, регулювання і контролю; визначення переліку заходів виправлення невідповідності; визначення пріоритетних заходів з урахуванням ресурсних обмежень; розробка організаційних, методичних і програмних рекомендацій щодо реалізації пріоритетних заходів у встановлені строки.

Науково-методичний апарат має ґрунтуватися на загальних методологічних засадах. Для цього доцільно використовувати ряд основоположних принципів: принцип забезпечення методологічної єдності досліджень, що проводяться на основі обґрунтування наукового забезпечення державного управління АПК; принцип відповідності заходів характеру і масштабу впливу чинників на АПК; збалансованість заходів і обсягу функцій; реалізація у встановлені терміни запланованих заходів; відповідність порядку реалізації заходів принципам методу програмного планування.

У третьому розділі - «Сучасний стан наукового забезпечення державного управління розвитком агропромислового виробництва» - на основі аналізу ефективності реалізації державних науково-технічних програм щодо розвитку агропромислового виробництва визначено, що на перший план висувається проблема застосування в аграрній сфері ресурсоощадних технологій і технічних засобів, раціональних та оптимальних схем і методів їх використання з метою істотного зменшення витрат у розрахунку на одиницю вироблюваної сільськогосподарської продукції. Це й має стати головною передумовою створення принципово нової біосферосумісної та екологічно безпечної матеріально-технічної бази аграрного виробництва. Комплексний підхід до формування такої бази з урахуванням регіональних природно-екологічних та економічних особливостей аграрного виробництва й має забезпечити вирішення цього пріоритетного завдання. Пріоритетне завдання полягає в тому, щоб докорінно перебудувати в найближчій перспективі (до 2015-2020 рр.) матеріально-технічну базу вітчизняного агропромислового виробництва на основі прискорення темпів науково-технічного прогресу (далі - НТП) та інноваційного розвитку. По суті, необхідно повністю оновити і замінити цю базу, зважаючи на особливості нинішніх відносин та форми господарювання в сільському господарстві.

Катастрофічне згортання мережі соціальної інфраструктури потребує удосконалення цінової політики і спрощення системи оподаткування суб'єктів господарювання, пожвавлення ділової активності та поліпшення економічного стану підприємств, зміцнення дохідної частини низових ланок бюджетної системи у сільській місцевості. Держава відповідно до законодавства повинна створювати умови для задоволення першочергових життєвих потреб сільського населення на рівні встановлених соціальних нормативів. Під час визначення цих нормативів мають враховуватися характер розселення і регіональна специфіка проживання людей у сільських населених пунктах. Це положення дає підставу передбачати у місцевих бюджетах сільських адміністративних районів більші (з розрахунку на душу населення), ніж у містах, видатки на утримання й розвиток мережі закладів соціально-культурного призначення, для закріплення фахівців на селі за рахунок дотування АПК.

Проведений аналіз дає змогу стверджувати, що значна частина результатів наукових досліджень з інновацій поки що залишається не використаною (табл. 2). Це зумовлено різними причинами, зокрема низьким рівнем платоспроможності сільськогосподарських товаровиробників, слабкою інформаційною базою про наявний арсенал інноваційної продукції, умови її використання. До пріоритетних напрямів реалізації інноваційної продукції на макроекономічному рівні належить здійснення національних і державних програм, законодавчо-нормативних актів, спрямованих на комплексне багатовекторне вирішення важливих проблем розвитку агропромислового виробництва країни.

Таблиця 2. Розробки наукових установ Української академії аграрних наук та їх освоєння у виробництві в 2008 році

Таблиця розроблена автором

Проведений аналіз дав змогу виявити наявність суттєвого розриву між наукою, що продукує інновації, та безпосереднім споживачем цих інновацій - виробниками агропромислової продукції. Наукові дослідження усе менше переходять до стадії дослідно-конструкторських розробок, що формує таку структуру пропозиції інновацій, де домінують незакінчені розробки.

Визначено, що на 85 одиниць зменшилася кількість тих господарських структур, що займалися освоєнням винаходів. Порівняно з 2000 р. у 2008 р. на 703 одиниці збільшилась кількість укладених договорів на застосування інноваційної продукції. Майже у півтора рази зріс обсяг залучених позабюджетних коштів для здійснення експериментального впровадження й освоєння інновацій регіональними центрами наукового забезпечення агропромислового виробництва. Так, у 2008 р. цей показник становив 6270,3 тис. грн., тоді як у 2000 р. - лише 4177,9 тис. грн. (табл. 3)

Кадровий склад галузевих відділень Української академії аграрних наук характеризується такими даними: 1877 науковців (33,3%) працюють у наукових установах Відділення рослинництва; 1055 (18,7%) - Відділення землеробства, меліорації та агроекології; 894 (15,8%) - Відділення наукового забезпечення трансферу інновацій; 766 (13,7%) - Відділення зоотехнії; 337 (5,9%) - Відділення механізації та електрифікації; 310 (5,5%) - Відділення ветеринарної медицини; 260 (4,6%) - Відділення зберігання і переробки сільськогосподарської сировини та якості харчової продукції; 146 науковців (2,5%) - Відділення аграрної економіки і земельних відносин (табл. 4).

Таблиця розроблена автором

Таблиця 4. Кількість наукових установ та кадровий склад відділень УААН

Таблиця розроблена автором

Характеризуючи науковий потенціал за напрямами досліджень, слід відзначити, що найбільшу частку становлять науковці в галузі рослинництва, технології виробництва і захисту рослин, їх тут 1105 осіб, або 19,6%, селекції рослин, насінництва та насіннєзнавства - 985 осіб, або 17,4%. Питаннями землеробства, ґрунтознавства і агрохімії, сільськогосподарської мікробіології займаються 554 наукові працівники (9,8%), механізації та електрифікації - 403 (7,1%), економіки і земельних відносин - 465 (8,2%), переробки, зберігання продуктів рослинництва і тваринництва та біохімії рослин - 181 науковець (3,2%).

Відмічено, що з урахуванням сучасних вимог переходу агропромислового виробництва до ринкової економіки, докорінної перебудови соціально-економічних відносин на селі галузева структура зайнятих наукових кадрів у системі Української академії аграрних наук потребує удосконалення в напрямі збільшення чисельності наукових кадрів у сфері аграрної економіки, механізації та електрифікації аграрного виробництва.

Для досягнення конкурентоспроможності продукції АПК на внутрішньому та світовому ринку особливо актуальною стає проблема переведення аграрної сфери на інноваційну модель розвитку, її вирішення значною мірою забезпечуватиметься створенням спеціальних інноваційних структур, головним завданням яких є сприяння розвитку інновацій, їх поширенню та впровадженню у виробництво.

Важливим кроком на шляху до подальшої комерціалізації науково-технологічних та інноваційних розробок (інноваційних технологій та інноваційних продуктів) буде створення нової організаційно-управлінської моделі, яка отримала назву Агротехнополіс. В Агротехнополісі будуть організаційно пов'язані всі етапи виникнення і реалізації інновацій, а конкретні науково-технічні об'єкти отримають відповідне закріплення як об'єкти інтелектуальних прав.

Протягом найближчих років слід забезпечити державну підтримку розвитку галузі за рахунок передбачених у Державному бюджеті України окремими рядками видатків на переоснащення підприємств з виробництва техніки для АПК, розвиток ринку техніки для АПК та збільшення обсягів виробництва, компенсацію кредитних ставок НБУ, часткову компенсацію вартості техніки, розвиток фінансового лізингу.

Встановлено, що найбільша частина виробленої інноваційної продукції припадає на землеробські, рослинницькі та тваринницькі галузі. Проте слід зауважити, що види інноваційної продукції за формою, змістом, умовами та можливостями реалізації досить різні та мають різне практичне значення, а також різний вплив на виробничо-господарську діяльність організаційно-правових структур.

Визначено, що для розвитку наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом на даний час необхідне розширення досліджень за пріоритетними напрямами, збільшення наукових розробок, підвищення якісного складу інновацій та їх впливу на результативність інноваційної діяльності.

Аналіз дає підстави для висновків, що організація завершення науково-технічних, науково-технологічних й організаційно-економічних розробок, їх формування як вид інноваційної продукції, виробничої перевірки та здійснення широкої пропаганди з метою прискорення практичного освоєння досягнень науки потребують значного удосконалення, спрямованого на створення системи інформаційно-інноваційної бази розвитку конкурентоспроможного агропромислового виробництва на ринкових засадах.

У четвертому розділі - «Становлення наукової системи державного управління безпечністю продукції агропромислового виробництва» - доведено, що державна система стандартизації є дієвим важелем (у сфері технічного регулювання) для отримання доступу на міжнародні агропродовольчі ринки. Система стандартизації, що діє в Україні, відрізняється від подібних систем в європейських країнах. Головна відмінність полягає в тому, що державні органи цих країн не здійснюють управління роботами із стандартизації. Стандартизацією займаються окремі інститути або асоціації з стандартизації.

Із загальної кількості понад 2 тисячі європейських стандартів, необхідних для забезпечення впровадження технічних регламентів в Україні, прийнято лише третину стандартів, що є стримувальним фактором підготовки вітчизняних підприємців до впровадження технічних регламентів. Суперечить міжнародним і європейським нормам не передбачена в Україні сертифікація харчових продуктів, поєднання в одному центральному органі виконавчої влади діяльності із стандартизації та оцінки відповідності з наглядом (контролем) за харчовими продуктами і товарами широкого вжитку. На даний час в Україні розроблено декілька технічних регламентів, які повинні були стати аналогами Директив “Нового підходу”. Але стандарти для цих регламентів, які були б гармонізовані з відповідними європейським та міжнародними вимогами, не затверджені, внаслідок чого українські технічні регламенти з підтвердження відповідності не набрали чинності.

Щодо технічних регламентів на харчову продукцію, то запропоновано розроблення проектів нормативно-правових актів відповідно до чинного законодавства. Таким чином, буде враховано: статтю 1 Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів», якою визначено, що «технічний регламент не містить вимог безпечності харчових продуктів, встановлених санітарними заходами, та може включати або бути цілком присвяченим вимогам щодо термінології, позначення, пакування, маркування та етикетування стосовно продукту»; статтю 2 Закону України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності», якою визначено, що дія цього закону не поширюється на санітарні заходи, які розроблені та застосовуються для захисту людини від ризиків, пов'язаних з харчовими продуктами; введення в дію мінімальних специфікацій якості для основних видів продукції тваринного походження.

Всі ці заходи є кроком посилення санітарно-епідеміологічного, ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за виробництвом, ввезенням, обігом харчових продуктів в Україні та захисту внутрішнього ринку від низькоякісної продукції.

На сьогодні напрацьовані проекти документів щодо обов'язкових параметрів безпечності харчових продуктів у відповідності з міжнародними стандартами Комісії Кодексу Аліментаріус (ККА) та вимогами ЄС. Однак залишається великою проблемою питання щодо виконання виробниками та постачальниками цих показників, процедур і правил, що дозволять виготовити конкурентоспроможну сільськогосподарську продукцію.

Завданням держави є забезпечення переоснащення лабораторій державної санітарно-епідеміологічної служби високоякісним обладнанням та здійснення процедури валідації методів контролю за показниками безпеки харчових продуктів.

З метою удосконалення розробки нормативної документації і здійснення науково обґрунтованого нормування показників якості продукції агропромислового виробництва необхідно усунути недоліки, перераховані вище. Сформулюємо деякі конкретні шляхи їх усунення.

По-перше, при розробці нормативної документації необхідно встановлювати припустимі похибки нормування, виходячи із заздалегідь заданої точності та надійності майбутнього контролю готової продукції за кожним з показників, що контролюються.

По-друге, забезпечувати необхідну точність і надійність нормування обґрунтованим вибором кількості відпрацювань рецептури і числа вимірів показників при кожному з відпрацювань.

По-третє, забезпечувати допустимі похибки оцінки фактичних значень показників якості готової продукції шляхом обґрунтованого вибору об'єму проби (при заданій надійності).

По-четверте, необхідно розробити методику визначення видової належності тієї чи іншої нової продукції. При цьому доцільно виходити з умов збереження основних властивостей (показників) виду в деяких, заздалегідь встановлених, межах.

По-п'яте, доцільно здійснювати підтвердження рівня якості нової продукції третьою незалежною стороною, наприклад, спеціалізованими дегустаційними радами.

Відсутність науково обґрунтованої методики нормування показників якості не дозволяє впевнено стверджувати, що точність і надійність нормування зазначених у нормативній документації показників узгоджені з обраними (встановленими) точністю і надійністю контролю. Це найчастіше не дозволяє забезпечити розробку якісних нормативних документів.

Щодо запровадження стандартів на генетично модифіковані організми (далі - ГМО), то ми вважаємо за необхідне прискорити введення в Україні законодавчо-нормативних механізмів регуляторного впливу у сфері виробництва та обігу ГМО, встановити показники допустимого вмісту ГМО в продовольчій сировині, харчовій продукції та ввести в дію законодавчий акт щодо порядку маркування харчових продуктів, які містять ГМО і реалізуються на споживчому ринку України.

У п'ятому розділі - «Напрями розвитку наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом» - розроблено складові державної аграрної політики, при реалізації яких слід залучити відповідний науковий потенціал: завершення перерозподілу землі та майна, включаючи розвиток і вдосконалення системи регулювання відносин власності на землю та запровадження механізмів їх реалізації; розвиток організаційних форм господарювання через завершення процесу реструктуризації підприємств; розвиток кооперації, створення соціально-економічних і правових основ розвитку інтегрованих виробництв на основі передових технологій та застосування методів моделювання таких систем, як основи вдосконалення економічних відносин між підприємствами та сферами АПК; формування науково-виробничих інтегрованих систем; гарантування соціального захисту населення сільських територій, підвищення рівня екологічної безпеки в АПК, забезпечення раціонального використання інвестицій та створення агропромислово-фінансових груп для підвищення інвестиційної атракційності підприємств і галузей на основі програмних методів регулювання; створення дієвої вертикалі управління агропромисловим виробництвом (“знизу до центру”) на основі науково обґрунтованих рекомендацій, що враховують нові управлінські структури, які зосереджені на забезпеченні процесів переробки та реалізації продукції, науково-технічному прогресі, координації кадрової підготовки; створення центрів агротехнічного сервісу; наукове обґрунтування ролі держави в системі ринкової економіки та обґрунтування основоположних нормативно-правових актів у сфері регулювання розвитку АПК.

У роботі запропоновано організаційну структуру наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом (рис. 2), яка передбачає впровадження агропромислового науково-виробничого комплексу при Міністерстві аграрної політики України, функціями якого є зосередження наукових розробок у специфічних інститутах, які мають високий потенціал.

Рис. 2. Організаційна структура наукового забезпечення державного управління агропромисловим виробництвом

Науково-виробничий комплекс (НВК) визначає напрями робіт і керує ними, в цілому, через створений при комплексі Науково-технічний центр спільних розробок. Потенційними сателітами НВК можуть бути: державні підприємства і НТО, внутрішні венчури, консорціуми спільних міжфірмових досліджень, центри і лабораторії академій наук та центри і лабораторії провідних вузів, що фінансуються НВК. Вони виконують окремі етапи НДДКР, виготовляють лабораторні й дослідні зразки і партії. Далі НВК упроваджує ці розробки на своїх виробничих площах. Переваги пропонованої структури полягають, по-перше, у тому, що НВК не несе витрат за усіма напрямами НДДКР; по-друге, при відповідній організації робіт може бути досягнуте значне скорочення термінів робіт; по-третє, НВК нейтралізує потенційних конкурентів, якими могли б бути перераховані розробники.