Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ПОПОК Андрій Андрійович

УДК 351:8:37 (477)

ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ

ПОЛІТИКИ ЩОДО ЗАКОРДОННОГО УКРАЇНСТВА

25.00.02 -- механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

КИЇВ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор, ТРОЩИНСЬКИЙ Володимир Павлович, Національна академія державного управління при Президентові України, перший віце-президент.

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, старший науковий співробітник МАЛИНОВСЬКА Олена Анатоліївна, Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, завідувач відділу соціально-економічної і демографічної безпеки;

член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України ДАНИЛЕНКО Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділом історії культури;

доктор наук з державного управління, доцент, заслужений працівник освіти України ЛОПУШИНСЬКИЙ Іван Петрович, Херсонський національний технічний університет, професор кафедри державного управління, педагогіки та психології.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради А.П. Рачинський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Україна належить до числа держав, що мають численну діаспору. Нині за межами України, за різними оцінками, проживає від 7 до 16 млн. українців, тобто - майже третина українського етносу перебуває за межами своєї історичної батьківщини. По суті - це ще одна європейська держава.

Упродовж 1994-2004 років Україну щорічно полишали в середньому понад 111 тисяч осіб, які переважно виїздили на Захід у пошуках роботи. Втім, починаючи з 2005 р. спостерігається позитивне сальдо міграції, яке, щоправда, з 2008 р. знову пішло на спад. Це зумовило формування з їхнього числа нових специфічних діаспорних груп. Останніми роками для них характерне організаційне оформлення, створення аматорських колективів художньої самодіяльності, недільних шкіл, налагодження випуску газет (як правило, двомовних), які виходять украй неперіодично, тощо. Однак самотужки, без підтримки історичної батьківщини вони не в змозі всебічно задовольнити свої культурно-інформаційні та освітні запити. Проте й держава має бути безпосередньо зацікавлена у створенні відповідних умов для передачі етнічної інформації, об'єктивної і неупередженої обізнаності про життя в Україні, щоб, повертаючись додому, наші співвітчизники не відчували відчуженості та змогли б якнайшвидше інтегруватися в суспільні процеси. закордонний українство державний політика

Саме за таких обставин особливого значенння набуває державна політика щодо закордонного українства, спрямована, з одного боку, на сприяння адаптації в країнах поселення, забезпечення освітніх та культурно-інформаційних потреб, а з іншого - на пітримку різноманітних зв'язків з історичною батьківщиною, сприяння добровільному поверненню в Україну осіб з числа закордонних українців.

Сам факт існування діаспори урізноманітнює, збагачує та усталює українську присутність у світі. А розвиток усебічних культурних, наукових, економічних зв'язків з діаспорою необхідний, передусім, самій Україні, оскільки кожна зарубіжна українська громада є не лише джерелом знань про нашу державу, а й провідником політичного впливу в інтересах нашої держави в країні їхнього заселення.

Проте й закордонне українство почасти потребує захисту своїх прав з боку історичної батьківщини. Реалії засвідчують - для забезпечення прав національних меншин потрібні три складові:

· організованість та активність самої громади, готовність обстоювати власні інтереси;

· відповідна законодавча база країни замешкання;

· підтримка з боку історичної батьківщини.

До того ж третя складова суттєво впливає на перші дві. Саме тому від активності та послідовності політики нашої держави щодо сприяння процесам етнічного самовідтворення української діаспори, обстоювання її прав значною мірою залежатиме й подальша доля закордонного українства.

Говорячи про роботу із закордонним українством, варто було б не лише намагатися знайти власний оптимальний шлях спіробітництва, а й максимально врахувати наявний зарубіжний досвід у цій царині. Переважна більшість країн усім комплексом питань, пов'язаних зі співвітчизниками за кордоном, доручають займатися спеціально створеному державному органу або покладають ці функції на спеціально уповноважений орган. Відсутність цілісної політики дає змогу використовувати (або принаймні намагатися це робити) можливості діаспори у вузькопартійних чи вузькогрупових інтересах.

Конституційний обов'язок України (ст. 12 Основного Закону) щодо задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців зумовлює необхідність вироблення більш дійових механізмів підтримки діаспори, особливо в посткомуністичних країнах, де триває процес самоорганізації українських громад і тільки-но створюється їхня етнокультурна інфраструктура.

Після здобуття незалежності інтерес до наукового пізнання закордонної гілки українського етносу найперше в Україні почали проявляти етнодержавознавство, етнополітологія, етносоціологія. Згодом почав формуватися виокремлений напрям - діаспорознавство. З'явилося чимало як спеціальних досліджень, так і синтетичних праць.

Початком дослідження української діаспори можна вважати її історичне вивчення як етнічної групи, меншини у тій чи іншій країні поселення. Такі праці доволі поширені як серед науковців самої діаспори, так і серед учених України (М.Мушинка, М.Марунчак, В.Маркусь, Ю.Макар, В.Євтух, В.Трощинський, Р.Мизь, М.Варварцев та інші). Вивчення соціальних реалій української діаспори, подання її як об'єктивного історичного процесу, типологізацію українських громад, теоретичне узагальнення засад соціального буття української діаспори, а також дослідження форм, засобів збереження та реалізації української етнічності за відповідних умов діаспори, особливості взаємозв'язку між українською діаспорою і Україною на різних історичних етапах розвитку здійснювали такі вчені, як П.Кравчук, П.Потічний, П.Магочі, В.Маркусь, В.Євтух, В.Трощинський, В.Наулко, Ю.Римаренко та інші. Значним внеском у теоретичне осмислення соціологічних, історичних, політико-правових, культурних та світоглядних проблем української діаспори загалом та її східної частини зокрема стали праці В.Євтуха, В.Трощинського, В.Маркуся, Ф.Заставного, І.Винниченка та інших. Серед публікацій, що стосуються становлення державної політики у сфері взаємодії з закордонним українством варто згадати праці В.Євтуха, В.Трощинського, М.Шульги, С.Вдовенка та ін.

Загальні теоретико-методологічні засади формування та реалізації державної політики, які були використані автором при дослідженні обраної проблеми, ґрунтовно проаналізовані в роботах В.Тертички, Ю.Кальниша, О.Кілієвича, П.Надолішнього, І.Розпутенка, В.Скуратівського, В.Голубь, І.Грицяка, Л.Шкляра, В.Лугового, Н.Нижник, В.Князєва та інших.

Крім того, державно-управлінські аспекти, які мають загально-теоретичне значення для вивчення проблеми української діаспори, в т.ч. механізмів її взаємодії з історичною батьківщиною, досліджували О.Малиновська, М.Рудакевич, В.Даниленко, І.Лопушинський, Я.Радиш, В.Тертичка, Ю.Сурмін, Г.Ситник, А.Сіцінський, В.Рижих, Т.Пахомова, Н.Липовська, О.Лебединська, О.Оболенський, М.Білинська, Ю.Ковбасюк, В.Бодров, В.Бакуменко та інші.

Отже, на попередніх етапах відбувалося вивчення окремих складових діаспорної проблематики. Тому назріла нагальна потреба комплексного дослідження, що включає вивчення закордонного українства як світового суспільного явища, аналіз попередніх напрацювань, актуального стану та подальших перспектив державної етнополітики у сфері розвитку взаємодії з українцями за кордоном, а також порівняльні аспекти відповідного зарубіжного досвіду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження проведене в межах комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР № 0199U002827) за темами науково-дослідних робіт кафедри соціальної і гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президентові України за темами: “Цілі та механізми державної політики в соціогуманітарній сфері суспільства” (ДР № 0106U004374), “Організаційно-правові засади регіональної політики в соціогуманітарній сфері” (ДР № 0107U005892), “Соціальне самопочуття населення України: регіональні виміри” (ДР № 0108U002015) та “Дослідження концептуальних основ державної політики в соціогуманітарній сфері як напряму для професійної діяльності фахівців публічного управління” (ДР № 0109U003004), в яких автор брав участь як старший науковий співробітник.

У зазначених проектах здобувачем обґрунтована необхідність та запропоновані шляхи оптимізації державної політики щодо закордонного українства на загальнодержавному та регіональному рівнях. Підготовлено до друку три навчальні посібники (у співавторстві), два з яких видано.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження стало визначення й наукове обґрунтування основних напрямів оптимізації державної політики щодо закордонного українства на засадах системного аналізу сутності та особливостей її реалізації в сучасних умовах з урахуванням міжнародного досвіду.

З огляду на поставлену мету, слід було вирішити такі дослідницькі завдання

- проаналізувати нормативно-правову базу стосовно сутності, завдань і шляхів реалізації державної політики щодо співвітчизників за кордоном;

- уточнити зміст поняття “закордонне українство” як об'єкта державної політики;

- узагальнити та проаналізувати світовий досвід організації співпраці етнічної батьківщини з діаспорою;

- обґрунтувати специфіку реалізації державної політики України щодо закордонного українства в сучасних умовах;

- охарактеризувати повноваження та діяльність органів державної влади і управління, які здійснюють формування і реалізацію державної політики щодо закордонного українства на сучасному етапі;

- визначити напрями оптимізації сучасної державної політики стосовно закордонного українства та розробити практичні рекомендації органам державної влади і управління щодо впровадження ефективних шляхів її реалізації.

Об'єктом дослідження є державна політика щодо закордонного українства в сучасних умовах.

Предметом дослідження - механізми формування та реалізації державної політики стосовно закордонного українства з урахуванням міжнародного досвіду.

Гіпотеза дослідження полягає в припущенні, що державна політика стосовно закордонного українства є важливою складовою етнополітики країни й державного управління загалом, а потреба в його вдосконаленні актуалізується в контексті розвитку міжнародного співробітництва, необхідності залучення потенціалу закордонного українства до Українського державотворення. За умови адекватного визначення основних напрямів, підходів, моделей, механізмів здійснення державної політики стосовно закордонного українства воно може стати одним з-поміж найважливіших факторів стратегії розвитку країни. Своєю чергою, автор стоїть на позиції, що закордонне українство само по собі цінне й співпраця з ним сприятиме підвищенню позитивного іміджу України в світі.

Методи дослідження. У процесі підготовки дисертаційного дослідження було використано низку загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Їх вибір зумовлений метою та завданнями дослідження, а також специфікою його об'єкта. Серед них як загальнонаукові, так і спеціальні методи науки управління, політології, правознавства, соціології та історії. Основу дослідження становить системний підхід, який дав змогу розглянути керівну і керовану підсистеми регулювання взаємовідносин із закордонним українством як цілісний комплекс, елементи якого взаємопов'язані та взаємозалежні. Історичний і логічний методи застосовані для аналізу документальних і літературних джерел, вивчення рівня розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, розвитку державної політики щодо закордонного українства. Дослідження закордонного українства як суспільного феномена, його складових та динаміки змін у його середовищі, здійснювалося за допомогою статистичних та структурно-функціонального методів. Порівняльний аналіз фактів і практик регулювання взаємовідносин історичної батьківщини зі співвітчизниками за кордоном на прикладі інших країн, їх синтез та узагальнення з використанням методу класифікації уможливили визначення основних сучасних підходів у цій сфері і доцільність їх застосування в Україні. Методи моделювання й прогнозування та програмно-цільовий були основою для розробки запропонованих науково-практичних рекомендацій щодо вдосконалення системи державного регулювання у сфері взаємовідносин України з закордонним українством.

Наукова новизна одержаних результатів. Як результат комплексного наукового дослідження проблеми формування та реалізації державної політики щодо закордонного українства запропоновано концептуальну модель, визначені механізми та пріоритетні напрями вдосконалення цієї політики з використанням міжнародного (насамперед, сусідніх з Україною держав) досвіду організації співпраці історичної батьківщини зі співвітчизниками за кордоном.

У межах виконаного дослідження щодо розв'язання наукової проблеми в роботі вперше

– концептуалізувано проблему механізмів формування та реалізації державної політики щодо закордонного українства, насамперед, в її основних аспектах: нормативно-правова база, інституційно-кадрове та фінансове забезпечення; при цьому доведено, що, оскільки необхідною умовою для прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень є теоретичне осмислення особливостей формування та діяльності закордонного українства і його складових, усебічна та достовірна інформація про нього, прогнозування процесів, що відбуваються в його середовищі, тому постійно має формуватися державне замовлення з цієї проблематики;

– на засадах узагальнення міжнародного, насамперед, європейського досвіду організації співпраці історичної батьківщини зі співвітчизниками за кордоном, запропоновано взяти за основу комбіновану (прагматичну) модель політики історичної батьківщини стосовно співвітчизників за кордоном як концепутальну модель політики України щодо закордонного українства;

– дано типологію явища “закордонне українство”, а саме: західна українська діаспора, східна українська діаспора та громадяни України, які постійно або тривалий час проживають поза межами України, з визначенням особливостей державної політики щодо кожної з цих складових. Запропонований поділ зумовлений специфікою формування українських поселень, рівнем національної самосвідомості, прагненням до утворення етнічних організацій та підтримки зв'язків з історичною батьківщиною, а також рівнем протекціонізму та розвиненості нормативно-правової бази захисту прав національних меншин у країнах їхнього проживання. Разом з тим, з точки зору морального обов'язку країни походження та самоусвідомлення українських автохтонів в суміжних державах (Російська Федерація, Білорусь, Молдова, Румунія, Словаччина, Польща), ця частина українців зарубіжжя, не будучи діаспорою потребує особливої уваги й підтримки з боку України;

– проаналізовано співвідношення та розмежовано терміни “державна політика”, “державне управління” та “державне регулювання”, визначено межі їх застосування в контексті проблеми взаємовідносин України з закордонним українством. Зокрема, термін “державна політика” в даному випадку, на наш погляд, доцільно використовувати в контексті впливу на закордонне українство, країни його проживання чи міжнародні інституції задля забезпечення прав і свобод українців за кордоном. “Державне управління” - це конкретні заходи для реалізації політики щодо закордонного українства. “Державне регулювання” означає визначення правових меж в тому чи іншому аспекті державної політики щодо закордонного українства. Термін “взаємодія” варто використовувати, коли йдеться про співпрацю, взаємовпливи, контакти між Україною та закордонним українством чи його складовими. Виходячи з реалій, насамперед східної української діаспори, шлюбної та трудової міграції, взаємодія України з закордонним українством має відбуватися не лише на груповому, а й індивідуальному рівнях;

– дано визначення державної політики щодо закордонного українства як системи принципів, послідовних заходів держави, що передбачає свідому і цілеспрямовану співпрацю з українськими громадами і окремими особами за кордоном - громадянами інших держав або особами без громадянства, та країнами їхнього перебування з метою: розвитку національної свідомості українців, які проживають за межами України та зміцнення їхніх зв'язків з історичною батьківщиною; забезпечення прав та інтересів закордонних українців; створення необхідних умов для збереження, розвитку та виявлення ними власної національної самобутності; сприяння добровільній інтеграції закордонних українців у суспільства країн проживання; налагодження плідної співпраці українського суспільства із закордонними українцями, створення умов для залучення і ефективного використання інтелектуального, духовного та економічного потенціалу закордонного українства в процесі Українського державотворення; підвищення позитивного міжнародного іміджу України;

– обгрунтовано чотири пріоритетні напрямки співпраці із закордонним українством, якими мають стати: активізація роботи щодо створення необхідної для забезпечення прав закордонних українців нормативно-правової бази, зокрема шляхом укладання двосторонніх чи багатосторонніх міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод; підтримка українських громад в сусідніх з Україною державах; сприяння у задоволенні освітніх, інформаційних та культурницьких потреб закордонних українців (надання допомоги в організації та діяльності закладів освіти, всіляка підтримка видань, започаткування в мережі Інтернет інформаційного сервера тощо); робота з молоддю;

– визначені механізми та запропоновані конкретні управлінські рішення, спрямовані на підвищення ефективності політики щодо закордонного українства, вдосконалення відповідної нормативно-правової бази та системи органів державного управління. Зокрема, доцільно: роботу із закордонними українцями організувати за програмно-цільовим принципом, що позбавить дублювання в діяльності держави і громадських організацій (Товариство “Україна-Світ”, УВКР та інші), а відтак - підвищить ефективність роботи; сприяти розробленню та реалізації спеціальних програм співробітництва між областями України та відповідними адміністративно-територіальними одиницями держав проживання українців; відновити практику встановлення шефства областей нашої держави над українськими громадами зарубіжжя; утворити спеціально уповноважений державний орган з питань закордонного українства, який би продукував, координував та реалізовував державну політику щодо українців зарубіжжя, забезпечував би діяльність змішаних міжурядових комісій з питань національних меншин та Національної комісії з питань закордонних українців;

удосконалено:

– підходи до формування та діяльності урядової міжвідомчої координаційної ради з питань забезпечення розвитку зв'язків із закордонними українцями;

– засади та принципи розроблення державних програм сприяння добровільному переселенню в Україну осіб з числа закордонних українців;

– вимоги до підготовки кадрів для використання у сфері взаємодії з закордонним українством; оскільки поодинокі спеціальні курси, що викладають в деяких вищих навчальних закладах зорієнтовані переважно на науковців, які досліджують проблематику закордонного українства, запропоновано базовими навчальними закладами з підготовки фахівців-управлінців для взаємодії з українцями за кордоном визначити Національну академію державного управління при Президентові України, Дипломатичну академію при МЗС України, а також Інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів та Державну академію керівних кадрів культури та мистецтв.

Набули подальшого розвитку:

– понятійно-категоріальний апарат щодо українців за кордоном, уточнено співвідношення між категоріями “закордонне українство” та “українська діаспора”. Якщо під поняттям “діаспора” мають на увазі громадян інших держав та осіб без громадянства українського походження, що в силу різних обставин опинилися поза межами історичної батьківщини, то термін “закордонне українство” крім того охоплює новітню трудову еміграцію та громадян України, котрі постійно проживають поза межами України;

– теоретико-методологічні засади дослідження проблеми, зокрема, аналіз української діаспори як складової етнонаціональної структури країни прожи-вання, з одного боку, й невід'ємної частини українського етносу - з іншого;

– аналіз міжнародних нормативно-правових інструментів забезпечення прав національних меншин та регулювання співпраці країни-метрополії з власною діаспорою.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені теоретичні положення формування та реалізації державної політики щодо закордонного українства логічно доведені до рівня конкретних пропозицій, придатних до впровадження в практику діяльності Президента України, Верховної Ради України, зокрема Комітету з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, а також Комітету у закордонних справах, Кабінету Міністрів України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури і туризму України, Державного комітету України у справах національностей та релігій та їхніх територіальних підрозділів.

На сьогодні частина одержаних у роботі результатів відображена в нормативно-правових актах, що діють у сфері співпраці з українцями зарубіжжя, у науково-практичних розробках органів державної влади, енциклопедичних та довідкових виданнях і використовуються в аналітичній та науковій роботі.

Результати дослідження можуть бути застосовані у практиці загальнодержавного, регіонального та місцевого рівнів управління. Зокрема, запропоновані в дисертації теоретико-методологічні положення та практичні рекомендації про необхідність внесення змін до Національної концепції співпраці із закордонними українцями та Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, розробки та прийняття цільових середньотермінових програм співпраці з українцями за кордоном можуть бути використані Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України в їх подальшій діяльності.

Запропоновані в дисертації механізми взаємодії представників органів влади України з українцями зарубіжжя не лише на груповому, але й на індивідуальному рівнях сприятимуть подальшій демократизації та розвитку діяльності центральних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Результати дослідження можуть стати в нагоді в процесі навчання спеціалістів з державного управління та місцевого самоврядування для формування цілісного розуміння державно-управлінської діяльності в сфері зовнішньої та внутрішньої політики.

Наукові результати дисертаційного дослідження використані:

– при розробленні та викладанні нормативного навчального курсу “Історія та культура закордонного українства” в Київському національному університеті культури і мистецтв в частині визначення складових закордонного українства, його сучасного стану, необхідності організації співпраці з українцями за кордоном та шляхів її удосконалення (довідка від 03 жовтня 2006 р. № 112/6);

– при підготовці проекту Закону України “Про правовий статус закордонних українців” до другого читання в частині обгрунтування необхідності утворення Національної комісії з питань закордонних українців (довідка від 19 квітня 2006 р. народного депутата України, співавтора проекту Закону Є. Гірника);

– в процесі розроблення відомчих нормативних актів Державного комітету України у справах національностей та міграції, законотворчих ініціатив у сфері взаємодії з українською діаспорою та проведенні навчально-практичних семінарів для працівників центрального апарату в частині організації співпраці з українцями за кордоном на загальнодержавному й регіональному рівнях, а також щодо визначення пріоритетів цієї співпраці (довідка від 21 липня 2005 р. № 2-18/117 першого заступника Голови Держкомнацміграції В.Вороніна);

– під час проведення секцій IV Всесвітнього форуму українців і знайшли свій вияв у підсумкових документах в частині обгрунтування необхідності утворення спецільного центрального органу виконавчої влади задля реалізації політики щодо закордонного українства (довідка від 29 серпня 2006 р. № 451/06);

– у поточній діяльності Всеукраїнської громадської організації “Українська взаємодопомога” в частині організації співпраці з представника-ми новітньої трудової еміграції (довідка від 25 серпня 2006 р. № 17/06-17).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, яка містить одержані автором результати, що забезпечують розв'язання важливої теоретико-прикладної проблеми формування та реалізації державної політики щодо закордонного українства. Основні коцептуальні ідеї, положення, висновки й рекомендації належать особисто автору. У дисертації не використовувалися ідеї і розробки, що належать співавторам О.Швачці та Є.Васильчуку. У співавторстві опубліковано три наукові праці, у яких здобувачем проаналізовано праці російських та українських дослідників щодо напрямків співпраці історичної батькіщини з діаспорою та методологічні засади еволюції етнічних рухів відповідно, що ставновить 50% від загального обсягу тексту.

Апробація результатів дослідження здійснювалася завдяки оприлюдненню матеріалів дослідження на наукових конференціях, круглих столах, зокрема: “Четверта хвиля еміграції: регіональні особливості” (Київ, 2002); “Економічна еміграція з України: причини та наслідки” (Київ, 2003); “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення” (Київ, 2005); “Міжнародні аспекти українського громадянського суспільства” (Київ, 2006); “Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні” (Київ, 2006); “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування” (Київ, 2007); під час підготовки та проведення секції “Закордонне українство: стан, проблеми, шляхи вирішення” IV Всесвітнього форуму українців (Київ, 2006).

Основні результати й висновки дисертації обговорені на засіданнях кафедри соціальної і гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президентові України.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано в наукових працях, серед яких сім монографій (п'ять з них у співавторстві), п'ять навчальних посібників (у співавторстві), 39 статей (20 з яких у фахових виданнях з державного управління).

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, п'ятнадцяти параграфів, висновків до кожного з розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації - 405 сторінок. Обсяг основного тексту - 363 сторінки, список використаних джерел налічує 510 найменувань. Дисертація містить 3 таблиці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовані актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, зазначено зв'язок роботи з науковими темами, напрямами досліджень, визначені мета, завдання, предмет, об'єкт і гіпотеза дослідження, охарактеризовані наукова новизна і практична значущість здобутих результатів, наведені дані щодо апробації результатів дослідження й публікацій за темою.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження державної політики щодо закордонного українства” - узагальнені теоретико-методологічні засади наукового пошуку автора, висвітлений стан наукового дослідження проблеми, розглянуто понятійний апарат та базові підходи до управління відповідною сферою, подано аналіз сутності української діаспори як суспільного явища, розкриваються особливості феномена закордонного українства в категоріальному та критеріальному аспектах.

Науково-теоретичною базою дисертації стали наукові розробки з актуальних проблем державного управління та закордонного українства. Зокрема, у галузі державного управління - це роботи В.Бакуменка, І.Розпутенка, І.Надольного, Н.Нижник, О.Оболенського, В.Князєва, Ю.Ковбасюка, В.Бодрова, Ю.Кальниша, М.Білинської, В.Голубь, О.Лебединської, І.Грицяка, Г.Ситника, Є.Ромата, С.Серьогіна, Л.Шкляра, О.Малиновської, І.Лопушинського, А.Сіцінського, В.Рижих, Я.Радиша, Т.Пахомової, Н.Липовської, В.Куйбіди, С.Сьоміна, І.Василенка, О.Машкова, Г.Райта та багатьох інших фахівців.

Перші спроби дослідження діаспори як етносоціальної групи почали здійснювати у Сполучених Штатах Америки, де, через відомі історичні причини, від початку складалася специфічна, надзвичайно етнічно та расово строката структура населення. Етнічний чинник загалом та проблеми етнічних діаспор у тому числі осмислюють, починаючи вже з 1910-1920-х років (Чиказька школа, Б.Дюбуа та ін.). В Європі дослідники, зокрема, соціологи, звертаються до цього феномена дещо пізніше - у 1960-1970-ті роки, коли внаслідок економічних та політичних обставин суттєво зросли потоки мігрантів з усіх кінців світу до індустріально розвинених країн - Німеччини, Великої Британії, Франції, Нідерландів. Облаштовуючись у новому культурному оточенні, етнічні мігранти, як правило, прагнули зберегти свої традиційні устої, системи спорідненості, усталені внутрішньогромадські соціальні зв'язки. Поступово етнічний елемент набирає чималої значущості у структурі масиву мешканців європейських держав, впливаючи на функціонування важливих соціальних механізмів та розподіл суспільних ресурсів, що привернуло до нього погляди соціологів. У зв'язку з цим слід згадати й наукові розвідки російських етнологів, соціологів, соціальних психологів, які займаються дослідженням етнічних груп в іноетнічному середовищі, у тому числі й російської діаспори у “близькому зарубіжжі”. Йдеться про вивчення таких параметрів етнічних діаспор, як оптимальна чисельність з огляду на умови її нормального функціонування (Г.Старовойтова, Н.Лебєдєва, Л.Хохлов), життєвий цикл, тривалість її існування (Т.Іларіонова, І.Іваненко), типологія, функції діаспор (Ж.Тощенко, Т.Чаптикова), соціально-культурний статус (С.Савоскул, І.Суботіна, А.Гінзбург, Л.Остапенко), особливості соціальної адаптації до умов іноетнічного середовища (Н.Лебєдєва). При цьому особливий наголос роблять на політико-правовому аспекті можливої взаємодії, забезпеченні прав діаспор як національних меншин, соціально-психологічній адаптації до нових умов. Останнім часом активізувалися дослідження становлення та пошуків оптимальних механізмів реалізації державної політики Російської Федерації щодо співвітчизників за кордоном (В.Мукомель, Е.Паїн, Т.Полоскова., С.Савоскул, Т.Васильєва, Д.Рогозін).

Що стосується наукового дослідження власне української діаспори, то вона порівняно недавно привернула увагу вітчизняних науковців, проте вчені, публіцисти діаспори вивчали її практично з перших поселень українців за кордоном. Тому, цілком природно, що початкові спроби (кін. XIX - поч. ХХ ст.) дослідження української діаспори були присвячені ідентифікації явища еміграції з України, висвітленню причин, намірів, мотивів західноукраїнської еміграції, етносоціальної адаптації до іноетнічних умов. Переважно це були публіцистичні, інколи наукові праці журналістів та громадських діячів. Щодо цього варто відзначити таких авторів, як А.Цеглинський, Л.Мишуга, П.Понятишин, Я.Чиж, Л.Ясінський, О.Демидчук та інші. Особливо виокремлюється з-поміж дослідників цього періоду Ю.Бачинський, чия фундаментальна праця “Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки” за своїм історичним, багатим соціологічним, а також економічним матеріалом уподібнена класичному соціологічному дослідженню В.Томаса і Ф.Знанецького “Польський селянин в Європі та Америці”.

Дослідження української діаспори як певної етносоціальної спільноти не проводилися до 1950-1960-х років, проте її історичне вивчення як етнічної групи, меншини у тій чи іншій країні поселення досить поширені серед науковців як самої діаспори, так і вчених України (М.Мушинка, М.Марунчак, В.Маркусь, Ю.Макар, В.Євтух, В.Трощинський, Р.Мизь, М.Варварцев та інші).

Вивченням соціальних реалій української діаспори, окресленням її як об'єктивного історичного процесу, типологізацією українських громад, теоретичним узагальненням засад соціального буття української діаспори, а також дослідженням форм, засобів збереження та реалізації української етнічності в умовах діаспори, особливостей взаємозв'язку між українською діаспорою і Україною на різних історичних етапах розвитку переймалися такі вчені, як П.Кравчук, П.Потічний, П.Магочі, В.Маркусь, В.Євтух, В.Наулко, В.Трощинський, Ю.Римаренко, Л.Шкляр та інші.

Лише наприкінці 90-х років минулого століття бере початок дослідження становлення та пошуку ефективної моделі взаємодії етнічної батьківщини з діаспорою (М.Шульга, В.Євтух, В.Трощинський, С.Вдовенко, Т.Полоскова, Є.Антонюк, Т.Васильєва, С.Градировський, В.Мукомель, С.Савоскул, Д.Варга та інші). Першими в Україні до цієї теми звернулися вчені-практики: М.Шульга, В.Євтух, В.Трощинський, А.Попок, Г.Москаль, Г.Середа, С.Лазебник, С.Вдовенко, що, серед іншого, пояснюється необхідністю аналізу становлення державної політики щодо закордонного українства та виробленню механізму її оптимізації. Разом з тим їхні роботи торкалися лише окремих аспектів цієї проблеми.

Джерельну базу дисертаційного дослідження разом з працями зарубіжних та вітчизняних вчених складають офіційні документи - чинні нормативно-правові акти - відповідні положення Конституції України, Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, Державні програми, Укази Президента України, постанови Уряду, документи центральних органів виконавчої влади, результати соціологічних досліджень, статистичні та демографічні збірники. Вагоме значення мають матеріали парламентських слухань “Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці” (2009 р.), законопроекти, заяви, виступи посадових осіб та політичних діячів, що дають можливість аналізувати офіційну позицію суб'єктів формування та здійснення державної політики щодо закордонного українства. До того ж використані статті та інші матеріали із засобів масової інформації.

З'ясовано, що проблема формування та реалізації державної політики щодо закордонного українства є складною і суперечливою, характеризується низкою негативних явищ і тенденцій та потребує істотних змін. Природу відносин між діаспорою та країною свого походження, а також між окремими (розмежованими політичними кордонами) частинами самої діаспори досліджено ще недостатньо. В деяких випадках має місце вивчення окремих її складових, проте фактично випав з поля зору узагальнений аналіз взаємодії діаспори з країною свого походження, теоретичних і практичних питань її специфіки в залежності від типу діаспорної громади тощо.

У другому розділі - “Шляхи та етапи формування закордонного українства: історичні та політико-правові аспекти” - проаналізовано історію виникнення та основні етапи становлення української діаспори, типологію закордонного українства в контексті історичних та політико-правових аспектів її діяльності.

Констатується, що сучасна українська закордонна громада виникла в результаті дії певних соціально-економічних, політичних і демографічних чинників. Найвизначнішими з-поміж них були міграція населення за межі українських земель, захоплення частини цих земель сусідніми державами, а також процеси демографічного відтворення в середовищі самої діаспори.

Міграція українського населення за рубежі території свого розселення відбувалася як у межах політичних кордонів держав, до яких входила сучасна територія України, так і була спрямована за рубежі цих держав. В останньому випадку йдеться про один з видів міграції - еміграцію - добровільне або вимушене переселення з країни постійного проживання до інших країн з метою постійного або тимчасового перебування там. Залежно від причин або ж мотивів, які спонукали українців виїхати за межі території свого основного розселення, їхня міграція (еміграція) мала заробітчанський (соціально-економічні причини) і політичний (опозиція до режиму) характер.

Показано, що в історії формування нинішньої української закордонної громади чітко простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України. Умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, другої - між двома світовими війнами, третьої - після Другої світової війни. Виїзд з території вже незалежної України в 1990-і роки значної кількості громадян на постійне проживання отримав назву четвертої хвилі.

Перша і частково друга хвиля переселень була продиктована суворими економічними законами - надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її “перекачування” до інших територій чи інших країн, де існувала в ній потреба. В широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ-ХХ століть.

Разом з тим важливу роль у виїзді українців в інші країни, навіть у періоди переважання економічної еміграції, відігравали політичні мотиви. Дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю - все це посилювало еміграційні настрої українців.

Друга хвиля масової української еміграції виявилася також у формі переселення за океан тих груп українців з Галичини, Буковини, Закарпаття, частково з Волині, які їхали туди на заробітки. Хоча і в такому випадку не можна не брати до уваги певні політичні мотиви. Справа в тому, що на західноукраїнських землях, особливо в Галичині, склалася система відвертої дискримінації українців, нехтування їхніми політикними, національними і культурно-освітніми правами.

Сам процес переселення, зокрема до США і Канади, у другій хвилі еміграції мав певні позитивні відмінності у порівнянні з переїздом до Північної Америки емігрантів першої хвилі. Люди були краще зорганізовані і підготовлені до переїзду, могли скористатися моральною і матеріальною підтримкою як з боку благодійних організацій, створених у Західній Україні, так і з боку місцевих українців, що прибули до цих країн раніше.

Порівняно з першою хвилею еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, був значно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн, до яких вони переселилися. Це стосувалося й українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що спочатку вони не мали намірів надовго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусила їх до іншого (хоч подеколи з запізненням) і їм довелося докладати неабияких зусиль для інтегрування в суспільства країн оселення. Міжвоєнні українські політичні емігранти стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, сприяли поширенню ареалів розселення українців у зарубіжному світі.

Закінчення Другої світової війни та її наслідки зумовили третю хвилю масової української еміграції, яка майже цілковито була політичною.

Серед великої маси української людності, що напередодні та в перші роки після капітуляції Німеччини зосередилася на її території, були й українці - недавні члени німецьких військових формувань та колишні працівники допоміжних органів окупаційної адміністрації, добровільно або насильно переміщені з Польщі, Чехословаччини, Франції та інших країн, українські політичні емігранти, частина бійців Української повстанської армії (УПА), яким вдалося прорватися до західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано тощо. Переважна більшість цих людей в силу зрозумілих обставин залишилися в західних окупаційних зонах, а пізніше переїхали в інші країни світу.

Четверта хвиля української еміграції датується 1990-ми роками й пов'язана виключно з соціально-економічними причинами. Однак, її кардинальна відмінність від усіх попередніх полягає в тому, що вона припала на час існування молодої Української держави. Відповідно до обсягів, спрямованості та результатів дослідники виділяють три періоди розвитку міграцій у незалежній Україні. Перший з них охоплює 1991-1993 роки, другий - 1994-1998 роки, третій розпочався 1999 р. та триває й досі. Перший період був часом “стресової міграційної ситуації”, викликаної розпадом колись єдиної могутньої держави. Внаслідок повернення вихідців з України, котрі прагнули жити у власній державі, він характеризується помітним переважанням числа тих, хто в'їхав над тими, хто виїхав (позитивне сальдо міграції). Найбільшим воно було у 1992 р. (+288,1 тис.).

Загальне зовнішнє міграційне сальдо впродовж 1991-2009 років було негативним для України (-663,9 тис). Вирішальним для обсягів міграційного зменшення став відплив населення у країни так званого “старого” зарубіжжя. Пік цієї міграції припав на 1996 р. і становив - 169,2 тис. осіб. Пізніше з року в рік вона стабільно зменшувалась і 2004 р. становила - 7,6 тис. осіб. Це був найменший показник за роки незалежності. Починаючи з 2005 р. знову почало зростати позитивне сальдо міграції. 2005 р. воно становило 4,6 тис. осіб, 2006 р. - 14,2 тис., 2007 р. - 16,8 тис., 2008 р. - 14,9 тис., а 2009 р. - 13,4 тис. осіб.

Дещо змінювалися й напрямки руху, зокрема зменшилася кількість тих, хто виїздив до Ізраїлю й збільшився виїзд до Німеччини, США та інших країн. У період між 1991 та 2001 роками лише до Канади з України емігрували 23435 осіб. Цілком зрозуміло, що етнічний склад цих потоків був неоднорідним. Станом на 2008 р. найвищою питома вага українців була серед емігрантів до Канади (70%) та США (72,3%).

Державна політика повинна враховувати, що для цих новітніх емігрантів питання “національного самовизначення” має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон'юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців.

Специфіка четвертої хвилі еміграції полягає і в тому, що значна кількість її учасників, роками проживаючи у відриві від історичної батьківщини, залишаються громадянами України. Зазвичай вони не є представниками діаспорної частини українського етносу, водночас будучи частиною більш широкого поняття “закордонне українство”.

Ще одним із джерел формування закордонної української громади є так звана шлюбна еміграція. Саме вона найбільше змінює географію української присутності у світі та спричинила формування нових організацій в нетрадиційних для поселення українців країнах.

Нині українці проживають у 100 країнах світу, в 57-ми з яких утворили національні громадські організації.

Наголошується, що однією з важливих умов збереження та подальшого розвитку закордонного українства є наявність розвинутої законодавчої бази у сфері захисту прав національних меншин у країнах проживання. Кожна країна має свою історію, свій шлях становлення, а відтак і свою специфіку у відповідному законодавстві.

Відзначається, що попри свою чисельність та термін проживання на певних територіях, українці далеко не в усіх країнах визнані національною меншиною, чи українська мова потрапила під захист Хартії регіональних мов або мов меншин. Разом з тим, попри відсутність окремих законодавчих актів щодо національних меншин у багатьох країнах світу українці мають всі можливості для забезпечення своїх національно-культурних потреб. Водночас навіть визнання національною меншиною не є гарантією забезпечення державою культурно-освітніх та інформаційних потреб української громади. Це здебільшого характерно для країн молодої демократії, що пов'язано не лише з формуванням дотепер відсутньої відповідної нормативно-правової бази, але й браком досвіду в цій сфері чи політичної волі.

У третьому розділі - “Типологія закордонного українства в контексті визначення завдань державної політики щодо його основних складових” - досліджено та проаналізовано типологію закордонного українства в контексті формулювання завдань державної політики у сфері взаємодії з співвітчизниками за кордоном.

Показано, що становище і проблеми українців у державах, що виникли після розпаду СРСР, та українців, які проживають в інших країнах світу, дають змогу вичленити дві великі підгрупи української діаспори - східну і західну. Звичайно, ситуації та умови українських спільнот всередині кожної з цих підгруп дуже різні і за рядом показників можуть наближатися до іншої підгрупи. Так, говорячи про східну українську діаспору, не можна не помітити особливості становища українських громад в країнах Балтії, де, завдяки меншому періоду панування тоталітарної системи, виявилися більш розвиненими елементи громадянського суспільства. Певні відмінності є й у становищі українських етнічних груп країн Закавказзя, Центральної (Середньої) Азії й Казахстану.

Неоднакові ситуації і проблеми також в українських громад західної діаспори. Тут вирізняються США і Канада, Східна і Західна Європа, Австралія. Швидше за принципом “стара - нова” з великою часткою умовності до західної діаспори долучається незначна сьогодні українська присутність в Азії за межами колишнього СРСР та в Африці. Проте зазначені особливості є відмінностями так званого, другого рівня і не заперечують об'єктивного поділу української діаспори за найбільш загальними рисами, що відображають рівень, стан та умови її розвитку, на дві великі й багато в чому дійсно відмінні між собою типологічні групи - східну і західну.

Державна політика має враховувати, що, якщо проблема західної української діаспори полягає у збереженні етнічної ідентичності, то східної української діаспори - передовсім у відродженні такої ідентичності.

Але відмінності між західною і східною українською діаспорою полягають не лише в наявності чи відсутності достатньо активних власних етнічних організацій, а й у характері та цілях їхньої діяльності. Слід мати на увазі, що невід'ємною складовою західної діаспори є українські політичні емігранти зі своїми специфічними організаційними структурами, які нерідко визначали і спрямовували громадську активність української етнічної групи у країнах свого поселення загалом. В результаті така активність західної діаспори далеко переросла цілі звичайного етнокультурного самозбереження і зумовлена та натхненна ідеями переважно національно-політичного характеру. Тому закономірно, що моменти національно-політичного порядку нерідко домінують і в нинішніх підходах західної української діаспори до її взаємодії з Україною. Загалом, виходячи з характеру завдань та цілей громадської активності, західну українську діаспору слід визначити не лише як етнокультурну, але й як національно-політичну, тоді як східна українська діаспора сьогодні має суто етнокультурний характер. Очевидно, що найближчим часом ситуація навряд чи кардинально зміниться.

Крім того, західна українська діаспора практично не потребує створення додаткового механізму міжнародно-правового захисту її інтересів, натомість східна - того потребує. Понад те західна діаспора не потребує матеріально-фінансової допомоги від історичної батьківщини, а східна не може поки що без цього обійтися.

Отже типологія зарубіжного українства ґрунтується не стільки на геогра-фічному принципі, скільки на політико-правовому статусі українських громад у країнах проживання, наявності умов для етнонаціонального самовиявлення та розвитку: східна українська діаспора - нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західна українська діаспора - Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, інші країни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).

Констатується, що найчисленніша закордонна українська громада західної діаспори проживає на Американському континенті. За даними офіційної статистики та інформацією дипломатичних представництв України, нині вона нараховує близько 2,5 млн осіб (включно із заробітчанами). З них понад 1 млн 70 тис. проживають у Канаді (станом на 2001 р.), понад 750 тис. - в США, близько 400 тис. - в Бразилії, понад 250 тис. - в Аргентині, до 9 тис. - в Парагваї, до 5 тис. - в Уругваї, до 1 тис. - у Венесуелі та Чилі.

У свою чергу, найбільш чисельна українська громада в світі мешкає в Російській Федерації - за даними перепису 2002 р. 2,9 млн українців (у 1989 р. - 4,3 млн). На думку ряду фахівців, реальна чисельність осіб українського походження в Росії значно більша й оцінюється цифрою від 10 до 20 млн.

Ще однією складовою закордонного українства є громадяни України, які постійно або тривалий час перебувають поза межами України. Крім трудових мігрантів, котрих, за різними джерелами, станом на 2009 р. за кордоном перебувало від 5 до 7 млн осіб, це ще й десятки тисяч громадян України - жителів Придністров'я.

Основна кількість мігрантів зосереджена в країнах Європи та Америки: США - 500 тис. осіб, Канада - 150 тис., Бразилія - 150 тис., Аргентина - 100 тис., Польща - понад 400 тис., Іспанія - 400 тис., Італія - 250 тис., Великобританія - 70 тис., Туреччина - 30 тис., Греція - 20 тис. осіб та ін. Лише незначна їх кількість має легальний статус.