Формування системи управління державною власністю в умовах трансформації економічних відносин в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Проблема управління державною власністю є однією з найактуальніших в умовах ринкової економіки. Сучасний стан цього питання характеризується як повною відсутністю у вітчизняній економічній науці розробленої теорії з цього питання, так і явним недоліком досвіду реального використання органами державної влади можливостей впливу на економічні процеси через усвідомлене розпорядження тією частиною національного багатства, яке знаходиться в державній власності. У цьому контексті державою мають бути визначені обґрунтовані підходи та принципи щодо формування ефективної системи управління державною власністю. Ця проблема особливо актуальна в ситуації, коли існує криза бюджету і дефіцит фінансових ресурсів. У зв'язку з цим підвищення ефективності управління об'єктами державної власності може стати одним із способів зниження дефіциту бюджету і підвищення платоспроможності країни.

У той же час важливим залишається питання системного вивчення проблематики відносин державної власності в сучасній економіці України. Не багато уваги приділяється питанню розвитку підприємництва в системі управління об'єктами державного сектора. Недостатньо досліджені місце та роль державної власності в узгодженні інтересів держави і регіонів. Відсутні комплексні науково-методичні розробки, що визначають сутність, зміст і функції державної власності як об'єкта управління.

Складність і різноманітність процесів реформування відносин власності, наявність великої кількості суперечливих (часто протилежних) поглядів на управління об'єктами державної власності вимагають подальшого дослідження цих проблем, що зумовило вибір теми, актуальність і цільову спрямованість дисертаційного дослідження.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розроблення теоретичних і методологічних засад, а також практичних рекомендацій щодо удосконалення системи управління державною власністю в умовах трансформації економічних відносин в Україні.

Для досягнення мети дослідження було поставлено та вирішено такі завдання:

- визначити зміст і структуру державної власності в умовах трансформації економічних відносин;

- сформулювати й обґрунтувати методологічні підходи до розв'язання проблеми підвищення ефективності управління державною власністю;

- дослідити сучасні тенденції в розвитку державного сектора в ринковій економіці;

- обґрунтувати цілі регулювання відносин власності державою;

- дослідити засади податкової політики та механізмів розподілу доходів державою у регулюванні відносин власності;

- обґрунтувати сучасні тенденції соціалізації державної власності в умовах трансформації економічних відносин;

- провести оцінку сучасного стану системи управління державною власністю в Україні та регіонах;

- удосконалити організаційну структуру управління державною власністю;

- розробити напрями удосконалення податкової та соціальної політик як чинників підвищення ефективності управління державною власністю в Україні;

- визначити межі та перспективні моделі співвідношення державного і приватного секторів у ринковій економіці, що можуть бути використані в Україні.

1. Теоретичні засади управління державною власністю в умовах трансформації економічних відносин

Визначено зміст і структуру державної власності в умовах трансформації економічних відносин, досліджено оціально-економічну природу і ефективність державного сектора у ринковій економіці, встановлені тенденції в розвитку державного сектора в ринковій економіці.

Встановлено, що конкурентне ринкове середовище можна ототожнювати з підприємництвом. А товаровиробник у контексті об'єктивної необхідності володіння певними ознаками і їх реалізації на практиці є підприємцем. Безперечно, є певна частина товаровиробників, яким не притаманні повною мірою вищезгадані ознаки підприємців. Саме вони вимушені вести конкурентну боротьбу за збереження своєї ніші на ринку, постійно ризикуючи її втратити. І ще одне положення відносно характеристики товаровиробника як підприємця. В міру розвитку продуктивних сил, особливо в епоху НТР, посилюється саме підприємницька ознака товаровиробника. Ось чому в епоху ринку вільної конкуренції і А. Сміт, і К. Маркс, і їх послідовники не акцентували увагу на підприємницьких ознаках товаровиробників. У епоху НТР є всі підстави підкреслювати підприємницький аспект останніх. Без прояву ініціативи, новаторства до справи в епоху динамічного розвитку міжнародних зв'язків і конкуренції товаровиробники практично не можуть утриматися навіть "на плаву", не говорячи вже про економічне зростання і розвиток. Найважливішою ознакою сучасного товарного виробництва, або, як його називають, ринкової економіки, є підприємництво, тобто це підприємницька економіка.

Виходячи із викладеного вище, можна зробити наступні узагальнені висновки. Суб'єктом підприємництва може бути не лише приватна особа або їх певне об'єднання, але і держава. Мова йде, насамперед, про господарську діяльність державних підприємств, зорієнтованих на досягнення певних економічних результатів - отримання прибутку, зростання масштабів виробництва, закріплення на ринках збуту і розширення ринкової ніші. Така діяльність держави є комерційною і нічим не відрізняється від такої ж діяльності інших приватних суб'єктів економіки. Вона цілком відповідає визначенню змісту підприємництва в правових актах.

Водночас слід визнати, що сказане не зовсім вписується в підприємництво та діяльність держави, що зорієнтована не на прибуток, а на вирішення національних проблем (космос, ядерна енергетика, будівництво шляхів сполучення, озброєння і т. ін.). Безпосередньо тут мова не йде про комерційну діяльність держави.

Отже, державне підприємництво - це господарська діяльність тих державних підприємств, які виробляють матеріальні блага і надають послуги, необхідні для розвитку національної економіки. Воно грунтується на державній власності на засоби виробництва і функціонує на ринкових засадах.

Фактично функція підприємництва державі - не властива. Дійсно, необхідні для своєї діяльності кошти держава може мобілізувати і за допомогою податків, акумулюючи їх у державному бюджеті.

Ні в зарубіжній, ні у вітчизняній літературі до цього часу не розроблена загальна теорія державної власності й заснованого на ній підприємництва.

Виправданість і прийнятність державного підприємництва у цілому, на наш погляд, варто пояснювати, виходячи з економічної, соціальної і політичної точок зору, тобто тут необхідний системний підхід.

У науковій літературі він не завжди витримується, а тому і по-різному обґрунтовується необхідність державного підприємництва в сучасних моделях економіки ринкового типу. Іншими словами, даються вірні фрагменти, але відсутня загальна картина.

Сутність західноєвропейської націоналізації можна продемонструвати на прикладі Великобританії та Франції. Теоретики англійського лейборизму (Дж. Стрейчі, Е. Крослендта та ін.) оголосили лейбористську націоналізацію "наріжним каменем" британського "демократичного соціалізму". Однак у дійсності націоналізація мала цілком практичні цілі, найважливішою з яких було зниження витрат виробництва провідних корпорацій обробної промисловості (насамперед, машинобудування) і відповідно підвищення конкурентоспроможності їх продукції. Задля цього було здійснено модернізацію галузі за рахунок бюджету, тобто платників податку.

Виникнення та становлення державного сектора французької економіки, на думку Б. Сорде (Франція), у цілому зумовлені двома чинниками. Перший з них полягає у реалізації великомасштабних проектів капіталовкладень, які ініціювалися органом управління з використанням бюджетного фінансування і державних кредитів. Прикладом таких підприємств можуть бути Поштове відомство, "Франс Телеком" тощо. Другим чинником була націоналізація уже існуючих підприємств, як це було після Другої світової війни (наприклад, "Рено", "Томпсон" чи "Рен-Пуленк").

Визначено, що державне підприємництво охоплює ті галузі, які йому залишає приватний капітал, тобто ті, де неможливе одержання хоча б середньої норми прибутку (звідси і більш низька загальна ефективність державних підприємств У порівнянні з приватними). Насамперед, це галузі, в яких віддача або невелика, або настає через тривалий час. Це капіталомісткі й малоприбуткові ланки виробничої і соціальної інфраструктури: енергетика, транспорт, зв'язок, сфери освіти і охорони здоров'я. Крім того, сюди відноситься і діяльність держави з "оздоровлення" галузей, що переживають кризу, або з активізації економіки в цілому (націоналізація або збиткових підприємств і галузей, або таких галузей, прискорений розвиток яких є необхідним для підвищення конкурентоздатності недержавного сектора).

Визначено, що державна власність і заснована на ній господарська діяльність в контексті її ефективності не можуть бути оцінені однозначно. Логічно, що у науковій літературі низьку оцінку йому дають представники різних шкіл неокласичного напряму. Вони завжди виступали за мінімальне втручання держави в економіку. У той же час навіть ті вчені, що загалом лояльно відносяться до держави як до, суб'єкта економічної діяльності (Дж. Гелбрейт), оцінюють її можливості в плані ефективності виробництва невисоко.

Безперечно, головна хиба державної власності зумовлена особливістю її суб'єкта, а відповідно і хазяїна виробництва. При будь-якому різновиді приватної власності, як уже відзначалося, на рівні фірми (підприємства) завжди є реальний власник-господар. Він сам особисто вирішує всі питання, пов'язані з господарською самостійністю, і відповідає особисто за результати виробничо-комерційної діяльності. Це об'єктивно спонукає його до максимально можливого підвищення ефективності виробництва і якості продукції. У такому ж напрямі діє механізм ринку, особливо його елемент - конкуренція виробників за споживача.

Держава - це специфічний суб'єкт власності та господарювання. Він представлений державним апаратом управління. Державна власність конкретно не персоніфікована. У господарсько-управлінському апараті працюють не господарі, а наймані адміністратори. Вони не несуть матеріальної відповідальності за наслідки своєї "підприємницької" діяльності й безпосередньо не зацікавлені в досягненні високої ефективності використання у виробництві об'єктів державної власності. Звідси порівняно більш низька ефективність використання об'єктів державної власності.

Водночас для державної власності характерний високий рівень концентрації виробництва, а відповідно - використання ефекту "масштабу виробництва". Державна власність дозволяє концентрувати засоби на вирішальних ділянках виробництва, форсувати розвиток базових галузей, виробничої і соціальної інфраструктури. Вона ж складає основу для централізованого планування і управління національною економікою, що дає певний ефект. Безсумнівно, державна власність сприяє проведенню державою дієвої соціальної політики, хоча це можливо і в умовах приватної власності через систему прогресивного оподаткування і перерозподілу прибутків, з метою зменшення диференціації в прибутках і багатстві.

Державне підприємництво на відміну від приватного і колективного, здійснюється не лише на комерційній основі, тобто не завжди ставить за мету максимізацію прибутку і підвищення рівня рентабельності. У країнах з ринковою економікою державний бізнес нерідко задовольняється відносно невисокою нормою прибутку, а іноді не одержує його зовсім, тобто не дотримується гранично допустимої прибутковості. Держава може якоюсь мірою залучати кошти державного бюджету на покриття збитків. Сама сутність державного господарювання зумовлює його особливу мету й завдання. За своєю глибинною сутністю воно не тільки не є елементом ринкової економіки, а навіть суперечить змісту її.

Державне підприємництво, поширене в країнах з ринковою економікою передусім у галузях, які мають важливе значення для всієї економіки, або в галузях, що потребують великих капіталовкладень і де приватні чи колективні підприємства не можуть забезпечити собі достатньої норми прибутку для розширеного відтворення.

У цілому, коли мова йде про державну власність у комерційному секторі, наприклад, акціонерному товаристві, де всі акції або контрольний пакет належить державі, то воно може функціонувати не менш успішно, ніж приватне або спільно-приватне підприємство. Головне, щоб державне підприємство діяло у конкурентному середовищі. На сучасному етапі проводяться реформи в сфері управління державними підприємствами, які включають ув'язку заробітної плати з кінцевими результатами, "копіювання" дії ринкових сил, залучення приватних фірм для здійснення деяких функцій державних підприємств (надання поштових, транспортних, машинописних й інших послуг), збільшення вкладу споживачів у погашення витрат держави.

Інша справа - некомерційний сектор державної власності: різні системи інфраструктури, енергосистеми, транспортні системи, комунікації, аеропорти, авіаційні компанії; державна власність у сфері утворення, національної культури - пам'ятники, заповідники, національні музеї, бібліотеки і т. д. У цьому секторі з погляду рентабельності ефективність нижча, ніж у приватному. Подібні об'єкти не приносять прибуток, у всякому разі високий, тривалими є терміни їхньої окупності. Тому приватним підприємцям невигідно вкладати в них кошти. Держава змушена взяти на себе їх утримання. Але така власність неефективна не тому, що вона державна, а, навпаки, вона державна, тому що неефективна і передана державі для виконання деяких загальних важливих функцій. Що ж стосується її ефективності у комерційному плані, то вона розкривається опосередковано - через надання безкоштовних послуг у сфері освіти, підвищення кваліфікації кадрів, низькі тарифи на транспортні перевезення й електроенергію, підвищення конкурентоздатності вітчизняних компаній. Для розуміння сьогоднішньої ситуації краще спиратися на теорію ніш, яка визнає різноманіття форм власності й можливість знаходження кожною з них свого раціонального місця, а також на ідеї про розщеплення відносин власності й представленні їх у вигляді цілогї групи відносин.

На підставі проведених досліджень встановлено, що, розширюючись в 30 - 70-ті роки, державний сектор у багатьох країнах Західної Європи був покликаний виконувати актуальні для того часу соціально-економічні задачі й непогано їх вирішував. Але на рубежі 70-80-х років XX ст. змінилася соціально-економічна ситуація в розвинутих країнах. У сформованих масштабах державний сектор перевершив оптимум, який відповідає умовам інноваційного й інформаційного типу економічного зростання, переходу до постіндустріального суспільства. Саме виходячи з викладеного вище, оцінено причини, які зумовили приватизацію в розвинутих країнах у 80-х роках, а не за критерієм низької продуктивності праці й норми прибутку, високої капіталоємності в державному секторі.

Визначено, що приватизація є пошуком раціонального співвідношення, стихійного порядку і свідомого регулювання збалансованості державного підприємництва з іншими формами і способами економічної діяльності держави.

З цих позицій підсумки, приватизації, можливо і не настільки однозначні, як це намагаються представити багато вчених. Критерій економічної доцільності приватизації повинен базуватися на аналізі конкретних умов відтворення і врахування особливостей об'єктів, які підлягають приватизації, насамперед, з позицій їх внеску в забезпечення найбільш загальних передумов соціально-економічної ефективності національної економіки. У 80-90-ті роки практично у всіх країнах Західної Європи відбулася серйозна переоцінка місця і ролі держвласності й держпідприємництва в економіці. Між державним і приватним секторами встановилося нове співвідношення на користь останнього.

Такі зміни дають підстави для наступного твердження: у всіх розвинутих країнах йде безупинний процес пошуку оптимального співвідношення між державним і приватним секторами національної економіки. Не певні концепції, а практика виступає критерієм істини при проведенні економічної політики в даному аспекті. Тому вона не прихильна до прийнятих принципів і постулатів. Вони враховуються, але постійно коректуються, навіть змінюються підходи з урахуванням накопиченого досвіду, умов, які змінюються, національних особливостей і країн. Інакше кажучи, співвідношення державного і приватного секторів рухливе і визначається конкретно-історичними умовами кожної країни на різних етапах її розвитку. Тенденція до скорочення масштабів державного сектора модифікується в різних галузях і сферах економіки в залежності від їх специфіки, місця і ролі в народногосподарському комплексі, соціально-політичних та інших умов.

На практиці дуже важливо знайти і забезпечити оптимальні масштаби держсектора. Цю задачу, очевидно, ще не вдалося вирішити в жодній країні. Однак, практична потреба в цьому існує. Сучасні суспільно-економічні системи мають гостру потребу у визначенні галузевої структури і фізичного розміру держвласності, яка створює абсолютно необхідні умови відтворення і врівноважує розвиток національного господарювання.

Пошук наближеної до оптимуму рівноваги у співвідношенні державного і приватного секторів, безсумнівно, буде продовжуватися. Це своєрідна рівновага, якої подібно до елементів стихійної ринкової рівноваги (збалансованість сукупного попиту та пропозиції) повною мірою досягти неможливо. У кращому випадку вдається наблизитися до неї.

2. Методологічні основи регулювання державою відносин власності у ринковій економіці

Обґрунтовано механізми регулювання відносин власності у ринковій економіці, визначені засади податкової політики та механізмів розподілу доходів державою у регулюванні відносин власності, досліджені тенденції соціалізації державної власності в умовах трансформації економічних відносин.

Встановлено, що в товарному господарстві відносини власності не просто нерозривно пов'язані з економічними відносинами. Вони є їх найважливішою складовою, тобто є каркасом для економічної системи. Ринок є основною ланкою, де відбувається процес "відчуження - привласнення", тобто починається власність. Виробництво - це головна сфера використання об'єктів (виробничих ресурсів) власності. Одночасно ринок є одним із головних механізмів, які регулюють "рух" відносин власності, такі процеси, як: відчуження - привласнення; володіння; користування та розпорядження об'єктами власності. Разом з тим, з самого початку виникнення приватної власності й похідних від неї підформ у відносини власності почала втручатися держава. При цьому у кінцевому рахунку держава виконує регулюючу функцію, тобто відносини власності регулюються не тільки за допомогою свідомого менеджменту на рівні фірм, товариств, корпорацій, домашніх господарств та стихійно ринковим механізмом, але і свідомо державою. Це третій механізм регулювання відносин власності у ринковій економіці.

У цьому зв'язку вважаємо неточним твердження ряду дослідників, згідно з яким в останні десятиліття в розвинутих країнах Заходу і Сходу склався двофакторний механізм регулювання економіки, що включає механізм ринкової конкуренції та механізм прямого (першопочаткового) державного регулювання. У сучасних моделях економіки ринкового типу склався не двофакторний, а трифакторний механізм регулювання: управління на рівні певної організаційно-правової форми господарства і їх об'єднання (внутрішньогосподарській і корпоративний менеджмент); ринок; державне регулювання. Окрім того, певний вплив на регулювання економіки здійснюють різні недержавні інститути (профспілки, асоціації підприємців, споживачів тощо).

При свідомому регулюванні відносин власності держава ставить перед собою певні цілі.

По-перше, регулювання відносин власності з метою їх цивілізації і захисту власників від посягання на їх об'єкти власності інших суб'єктів. Мова йде про право власності, тобто юридичний аспект відносин власності.

По-друге, перерозподіл об'єктів власності державою. З одного боку, вона відбирає їх частину у недержавних суб'єктів. З іншого - розподіляє їх. Це досягається за допомогою, насамперед, податків і держбюджету. Частину зібраних коштів держава використовує для забезпечення виконання своїх багаточисельних функцій, іншу - через трансфертні платежі передає тим суб'єктам, які мають найбільшу в цьому потребу.

Оскільки відносини власності - елемент всієї економічної системи, то не випадково в господарському праві основне місце займають закони й інші нормативні акти, прямо або опосередковано пов'язані з відносинами власності.

У вітчизняній економічній літературі деякі дослідники виділяють чотири групи принципів оподатковування, що дозволяють сформулювати систему досить загальних вимог, яким має відповідати раціональна податкова система: фіскально-бюджетні; політико-економічні; соціально-етичні; принципи, що стосуються правової і технічної сторін оподатковування.

У податковій системі, на наш погляд, варто чітко розмежовувати функції і принципи організації. У вищезгаданій класифікації вони не розмежовуються. Для сучасної податкової системи характерні три головні функції: 1) фіскальна (податки як джерело доходів бюджетів усіх рівнів); 2) регулююча (податки як важіль державного регулювання економіки); 3) перерозподільна функція податків (перерозподіл первинних доходів через податки і бюджети).

Узагальнюючи теоретичні розробки і практику з питань оподаткування, можна виділити наступні головні принципи оподаткування: стабільність податкової системи (стабільність податкової політики повинна поєднуватися з її раціональністю, тоді цей принцип відноситься до позитивних ознак в оподаткуванні); помірність в оподаткуванні (пошук оптимуму щодо ставок податків); використання податків як ефективного інструменту макроекономічного регулювання економіки (для цього використовується диференціація податкових ставок, їх зниження, навіть тимчасове звільнення від податків); ефективність податкової політики (ефективне поєднання різних видів податків, створення такої їх комбінації, яка створювала б єдину систему); справедливість (така податкова система, коли платники податків за однакових умов сплачують приблизно однаковий розмір податків (горизонтальна рівність) або податковий прес повинен збільшуватися при зростанні бази податків окремої особи (вертикальна рівність)); простота (необхідна для досягнення справедливості й ефективності); визначення раціональної бази (об'єкта) для збору податків (на практиці для цього застосовуються різні показники: прибуток; додана вартість; продажна ціна товару; нерухоме майно; земля тощо).

Дотримання описаних вище принципів дозволяє створити ефективну податкову політику, яка є найбільш вагомим важелем, за допомогою якого держава втручається у відносини власності. За їх допомогою зросте обсяг акумульованих необхідних коштів, буде виконуватися соціальна функція держави.

Встановлено, що сучасне ціноутворення в розвинутих країнах, навіть якщо всупереч фактам не враховувати наявність там монополій і олігополій, не можна назвати системою, яка грунтується виключно чи хоча б визначальною мірою на засадах вільної ринкової конкуренції. Насправді ціни тут є об'єктом постійної уваги і регулювання з боку держави. Окрім податків та цін, держава використовує й інші важелі, за допомогою яких безпосередньо або опосередковано регулює відносини власності.

Завдяки системі державних інвестицій, держзамовлень (закупівлі) держава перерозподіляє кошти на користь недержавних суб'єктів. У першу чергу від цього мають виграш ті, кому ці кошти дістались безпосередньо. Разом з тим, тут спрацьовує "ланцюгова реакція". Тобто виграють і ті, кому прямо ці кошти не дістаються. У кінцевому рахунку ефект від державних коштів у вигляді інвестицій і держзакупівель відчувають усі суб'єкти економіки. Адже це і економічне зростання, і розвиток виробничої, соціальної інфраструктури і науки. А плодами цих сфер широко користуються всі або майже всі суб'єкти національної економіки. Щодо проблеми ефективності державних інвестицій, то вони не базуються на таких чітких економічних критеріях, як приватні капіталовкладення (рівень рентабельності, норма прибутку тощо). Тут потрібні інші критерії. Насамперед, це ефект, який дають держінвестиції недержавному секторові. Але держінвестиції, держзамовлення (закупівля) дають віддачу не зразу, а у віддаленій перспективі. Наприклад, для інвестицій, направлених у високотехнологічні проекти, як правило, характерна довготермінова окупність. На даний момент такі інвестиції дають лише приріст агрегованого попиту, але не дають ні швидкого зростання пропозиції, ні припливу коштів у державну скарбницю. Водночас у майбутньому такі проекти будуть стимулювати ефективність національної економіки. Тобто це інвестиції, які дадуть значну окупність у більш віддаленій перспективі.

Слід зазначити, що держава здійснює перерозподільчі функції по відношенню до власності не тільки з допомогою держбюджету. Для цього вона використовує різні важелі, більшість з яких є адміністративними. Наприклад, встановлення тих чи інших норм, правил, котрі регулюють відносини власності, а також різні обмеження, квоти, пільги, дозволи, виключення, облікова ставка, норма обов'язкового резервування тощо. Тим самим держава може змінювати напрями і обсяги руху недержавних об'єктів власності з метою їх більш ефективного розміщення або використання.

Визначено, що однією з пріоритетних складових у поєднанні системи "держава - власність" є перерозподіл державою значної частки приватної власності. Розширення масштабів економічної діяльності держави зумовлює зростання коштів на виконання суспільно політичних функцій. Ці кошти необхідні для державного регулювання національної економіки, підтримки і розвитку державного сектора.

У даний час спостерігається тенденція посилення соціальної функції держави. Вона безпосередньо пов'язана з регулюванням відносин власності, а точніше - перерозподілом державою доходів від приватної власності. Відбувається процес підпорядкування приватної власності суспільним інтересам.

Визначено, що у цілому соціалізація доходів від приватної власності і виявилася більш раціональним способом у порівнянні з націоналізацією, а точніше - конфіскацією приватних засобів виробництва і їхнім тотальним одержавленням. Соціалізація доходів зберегла всі позитивні сторони приватної власності й господарювання, одночасно пом'якшивши їх недоліки. Інакше кажучи, державна політика перерозподілу доходів змогла коректувати ринковий результат відповідно до визначених стандартів "соціальної справедливості".

Отже, соціалізація власності в сучасних умовах виступає як засіб подолання соціальної уразливості ринково-капіталістичної економіки, вирішення проблеми її надмірного соціального диспаритету; як гарант соціальної захищеності всіх прошарків населення. Діалектика цивілізованого руху показує, що соціалізація власності стає домінантною основою постіндустріального суспільства. Власність є гарантом соціальної захищеності для абсолютної більшості населення. Відносно стійкі межі між класами, верствами і групами людей стали більш рухливими і поступово розмиваються. Зараз у розвинутих країнах сформувався могутній прошарок т.зв. середнього класу, що складає основу для трансформації загалом суперечливої ринкової економіки в суспільство соціальної згоди через розв'язання і взаємодію різних соціальних форм і власності господарювання секторів господарства, груп і шарів населення.

У той же час головними причинами посилення соціальної орієнтованості економіки є: зростання потреби економіки у висококваліфікованих і широко освічених кадрах (у цих умовах особливу значимість набувають здоров'я, загальна освіченість і культура людини); необхідність посилення соціальної мобільності населення; забезпечення соціальної стабільності в суспільстві.

У цілому, соціалізація власності й соціальна орієнтація економіки створюють передумови рухливості й "розмивання" соціальної структури суспільства, посилення її динамізму, підвищення рівня життя кожної соціальної групи. Але найголовніше полягає в тому, що посилення соціальної орієнтації економічних процесів, з одного боку, є результатом досягнутого рівня розвитку продуктивних сил (технологічного способу виробництва), більш повного використання ресурсного потенціалу через різні соціальні форми і сектори господарства, а з іншого боку - важливою передумовою їхнього подальшого зростання й удосконалення. Поширення прав власника на широкі верстви людей найманої праці й інших "неспроможних" верств населення розкріпачує їх творчу енергію. Тому тенденція соціалізації власності буде посилюватися і розвиватися. А це означає зростання і досягнення високого рівня життя усіх верств і груп населення . І тут особливо важливу роль відіграє держава, виконання нею функцій з підтримки і розвитку соціальної сфери, створення систем соціальних гарантій і захисту всіх верств населення.

Отже, важливий критерій постіндустріального суспільства - поєднання соціального і ринкового аспектів. Ринок забезпечує високу ефективність виробництва, що дозволяє державі проводити активну соціальну політику.

3. Сучасний стан системи управління державною власністю в Україні

Визначені структура і функції органів управління державною власністю, досліджені рівні управління державною власністю, визначена роль державної власності в узгодженні інтересів держави і регіонів України.

Встановлено, що функцією органів законодавчої влади стосовно управління державною власністю є ухвалення законів про власність і затвердження бюджету. Органи виконавчої влади забезпечують організаційну і розпорядчу діяльність з виконання законів, органи судової влади - відправлення правосуддя. Всі державні виконавчі органи як суб'єкти управління умовно можна підрозділити на спеціальні, функціональні й галузеві. Їх головна функція - ухвалення і виконання рішень найвищих органів влади і власних рішень, а також контроль, аналіз і оцінка результатів управління.

Систему державних органів виконавчої влади очолює Кабінет Міністрів України, який здійснює управління державною власністю. Важливу роль в управлінні державною власністю відіграють: Фонд державного майна України, міністерства та інші уповноважені органи виконавчої влади (державні комітети, служби, комісії, департаменти та ін.), державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації, юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави, Національна академія наук України, галузеві академії наук. Президент як голова держави забезпечує узгоджене функціонування всіх гілок влади, взаємодію органів влади держави і її регіонів шляхом видання президентських указів.

Ключова роль у процесі управління держвласністю належить Фонду державного майна України, який здійснює право власності від імені України відносно державних підприємств і установ. Для забезпечення оперативного обліку акцій, часток, паїв, що належать державі у статутному капіталі господарських товариств, здійснення ефективного управління корпоративними правами держави Фондом державного майна України ведеться Реєстр корпоративних прав держави. На 1 січня 2010 р. в Реєстрі корпоративних прав держави обліковується 751 господарських товариств, у статутному капіталі яких є державна частка. З них 42,9 % мають у статутному капіталі державну частку понад 50 %.

Загальна кількість пакетів акцій (часток, паїв), що належать державі у статутних капіталах господарських товариств станом на 01.01.2010 порівняно з початком 2009 р., наведена у табл. 1. Важливо також підкреслити, що в управлінні використовується в основному галузевий підхід. Тим часом нові явища у вітчизняній і світовій практиці показують, що науково-технічний прогрес зумовлює міжгалузевий підхід до використання науково-технічних новацій і всіх ресурсів. Це веде до диверсифікації виробництва і забезпечує підвищення ефективності економіки. Система управління потребує модернізації і посилення ролі функціонального підходу до побудови її організаційної структури. Тому необхідна організація таких ланок управління, до яких включалися б підприємства різних галузей і різних форм власності (фінансово-промислові групи, концерни, холдинги т.п.).

З метою контролю за виконанням функцій з управління об'єктами державної власності здійснюється моніторинг додержання законності та оцінки ефективності виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, іншими органами, які здійснюють управління об'єктами державної власності, обов'язків, визначених відповідно до законодавства. Відповідальним за проведення моніторингу є Мінекономіки.

Визначно, що всю систему управління державною власністю можна розмежувати за чотирма рівнями: 1) державний; 2) регіональний; 3) галузевий; 4) рівень підприємства. На кожному з них управління державною власністю має свої особливості. Таким чином, загальний висновок дослідження полягає в констатації необхідності на сучасному етапі посилення державного сектора економіки і вдосконалення системи управління державною власністю, що спирається на державні права власності. Це припускає для державних підприємств і компаній з переважаючою часткою державної власності створення вертикально інтегрованих державних науково-виробничих компаній - державних холдингів як інститутів, що використовують методи корпоративного управління, вони довели свою ефективність у розвинених країнах.

Таким чином, у перехідний період регіональні й галузеві особливості державної власності поряд з іншими факторами відіграють важливу роль у становленні економіки регіону. Неоднаковий рівень розвитку регіонів, технологічні й економічні особливості виробничих відносин спричиняють соціально-економічні розходження.

При формуванні економічних механізмів функціонування державної власності повинні враховуватися особливості конкретного регіону, його роль і значимість у загальноукраїнській економічній структурі, існуюча специфіка відносин власності.

При існуванні розходжень у соціально-економічному рівні, структурі господарських комплексів у ступені організаційної і економічної єдності в межах однієї території державна власність відіграє першорядну роль у розвитку економіки регіонів і визначає результативність її функціонування. Сьогодні відсутня ефективна і послідовна загальнодержавна політика управління державною власністю, що враховує індивідуальні особливості й можливості регіонів. Слід зазначити про наявність різних підходів до економічного розвитку регіону і необхідність їхнього врахування при формуванні завдань розвитку державної власності, що особливо важливо в умовах, коли специфічні соціально-економічні проблеми його розвитку зачіпають економічні інтереси інших регіонів або держави в цілому. Потрібна взаємоув'язка їхніх економічних особливостей на основі функціонування різних форм власності й створення єдиного загальноукраїнського економічного простору. Вирішення таких проблем сприяє зміцненню основ державності. Назріла необхідність розподілу меж між державною і відповідною власністю регіону, врахування інтересів сторін і результативності в ході спільного функціонування в даному регіоні.

На теперішній час функції координації з питань управління власністю на регіональному рівні закріплені фактично, як визначалося вище, за місцевою державною адміністрацією. Механізми координації досить чітко нормативно не визначені й фактично вона може бути як вертикальною (районна державна адміністрація та районні територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади - обласна державна адміністрація), так і горизонтальною (місцева державна адміністрація та територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади одного рівня).

Децентралізація господарського життя і систем управління, що відбулася в ході реформ, потребує передачі частини економічних повноважень і відповідальності регіонам держави. Процес посилення економічної дезінтеграції (або децентралізації) переносить акцент економічної політики на регіональний рівень, територіальний аспект функціонування народного господарства і його галузей розглядаються як самостійний предмет дослідження.

Важливим є сполучення різних підходів і рішень економічних проблем у регіонах і в той же час збереження єдності загальних принципів функціонування державної власності на всій території країни. Такий підхід дозволить визначити економічні можливості регіону як у вертикальному розрізі (через вертикально інтегровані структури), так і в горизонтальному (промислові виробництва з їхніми галузевими взаєминами всередині регіону і за його межами).

4. Шляхи вдосконалення системи управління державною власністю в умовах трансформації економічних відносин

Обґрунтовано систему організаційного забезпечення управління об'єктами державної власності, визначені умови розвитку системи управління державною власністю в корпоративному секторі, вдосконалено систему управління державною власністю в регіоні.

Встановлено, що розвиток різних форм власності зумовлює необхідність організаційних змін, які дозволять подолати застій і забезпечити ефективне виробництво. Радикальна зміна соціально-економічних відносин пред'являє нові вимоги до формування системи управління державною власністю. Для ефективного регулювання у сфері відносин власності потрібне формування і подальше впровадження державної організаційної системи, за допомогою якої можна було б здійснювати організаційне регулювання у сфері економіки функціонування державної власності на основі обліку певних умов. Організаційна участь держави у виконанні подібних процесів, складних як за масштабами, так і за обсягами виконання, є суттю і необхідністю при рішенні завдань перехідного етапу розвитку економіки. Здійснювані радикальні перетворення у сфері суспільних відносин за допомогою зміни відносин власності не сприяли створенню відповідної організаційної структури з урахуванням потреб ринкового розвитку.

Одним з найважливіших елементів перехідної економіки, що являє собою важливу компоненту структури управління державною власністю, є Фонд державного майна України. Разом з тим, поки недостатньо чітко вирішені питання функціонування ФДМУ в умовах формування сучасних економічних відносин. Неясно, чи повинен ФДМУ здійснювати власну діяльність у сфері функціонування державної власності, виступати як складова частина державного сектора економіки, брати участь в організації функціонування державної або безгосподарної власності. Господарські структури як суб'єкти управління в тому вигляді, як вони передбачені Законом України „Про управління об'єктами права державної власності”, є неефективними і законодавчо суперечливими новоутвореннями. Такі економічні процеси, як приватизація, банкрутства, здійснювані з метою структуризації державної власності, виявляються недостатньо пов'язаними між собою. Реалізація і способи їх виконання деколи приводять до негативних явищ, що позначається на результаті діяльності державного сектора економіки, а також на якості конкурентного ринкового середовища. Наявні державні організаційні структури не проявляють себе в необхідному обсязі як елементи цільної державної економічної системи, що регулює темпи і якісний склад формування чітко обкреслених секторів економіки.

Пропонуємо в умовах трансформації економічних процесів, що відбуваються в суспільстві, створення такої організаційної структури управління державної власності, як Комітет з управління державною власністю. Метою створення Комітету з управління державною власністю є формування організаційної системи управління державною власністю, не закріпленої за відповідними суб'єктами господарської діяльності, органами управління і іншими суб'єктами господарювання, для реалізації державою майнових прав і обов'язків власника. Майно, що знаходиться у складі Комітету з управління державною власністю, має наступні особливості: воно не належить на речових правах ніякій організації і використовується іншими організаціями - юридичними особами - для реалізації їх власних цілей тільки за рішенням уповноваженого державою органу.

Формування державних організаційних структур у формі Комітету з управління державною власністю дозволить усунути або згладити наслідки негативних економічних результатів, пов'язаних більшою мірою з ухваленням рішень про реформування відносин власності. Його діяльність повинна відповідати вимогам ринкових відносин до економічних механізмів і умов функціонування об'єктів державної власності. Придбані або передані до Комітету з управління державною власністю об'єкти власності використовуються відповідно до їх призначення, якщо вони функціональні. Вони можуть використовуватися, витрачатися, передаватися на відшкодувальній або безвідплатній основі у власність або користування різним організаціям після виконання конкретних формальних юридичних дій державними органами, відповідальними за діяльність Комітету з управління державною власністю.

Комітет з управління державною власністю пов'язаний з реалізацією відносин власності в суспільстві, зумовлених відтворювальними процесами в державному секторі економіки: залучення в цивільний оборот максимальної кількості об'єктів державної власності для сприяння внутрішнім перетворенням в них і використання всіх державних активів як інструменту для формування державного сектора економіки. Відсутність Комітету з управління державною власністю на державному рівні певною мірою стримує використання різних способів економічного функціонування об'єктів державної власності: застосування механізму націоналізації, коли завдяки можливостям Комітету з управління державною власністю можна чинити вплив на показники економічного розвитку об'єктів власності, діяльність держави і всіх учасників ринкових відносин для досягнення позитивних економічних результатів, а також формування нових ринкових структур.

Суттєвим чинником низької результативності діяльності підприємств з державними пакетами акцій є відсутність адаптованих до ринкових умов взаємовідносин акціонерних товариств і держави. Органи виконавчої влади є ланкою політичної системи суспільства, й виконання ними функцій господарської діяльності не супроводжується дієвим впливом на результати функціонування підприємств. Крім того, слід ураховувати негативний вплив таких чинників, як значна кількість об'єктів управління й невизначеність цілей та інтересів держави щодо них, відсутність практики постановки конкретних завдань перед керуючими державними корпоративними правами. Це призводить, з одного боку, до непослідовності дій менеджерів щодо захисту державних інтересів, а з іншого - до відсутності підстав для притягнення їх до відповідальності у разі неефективного управління.

У зв'язку з тим, що економічна система динамічна, тобто постійно змінюється, повинні змінюватися форми і методи впливу на неї держави. Визначення орієнтирів розвитку України, забезпечення стабілізації економіки, а згодом і стійких темпів зростання можливе значною мірою на основі оновлення форм і методів державного регулювання. Державне регулювання корпорацією є одним із найважливіших засобів структурних перетворень виробничого і соціального потенціалу України, підвищення його ефективності, проведення вагомої антициклічної і соціальної політики. Для економіки перехідного періоду необхідні методи державного регулювання корпорацією, спрямовані на зниження інвестиційних ризиків і залучення приватного інвестиційного капіталу.

Вирішення проблем управління державною власністю вимагає формування ефективного механізму. Видається, що таким механізмом повинна стати державна господарська організаційна структура, метою діяльності якої буде керівництво з єдиного центру на основі ухвалення раціональних і оптимальних стратегічних рішень для розвитку істотно різних сфер діяльності, що об'єднує державні підприємства і підприємств змішаної форми власності.

Результати проведеного аналізу організаційного управління дозволили зробити висновок, що найдоцільнішим видається використання в управлінні держвласністю державних холдингових компаній.

Широкі можливості корпоративної організації господарської діяльності дозволяють моделювати міжфірмові відносини, використовуючи безліч варіантів створення інтегрованих структур, заснованих на використанні переваг корпорації.

Проведений аналіз існуючої системи управління державною власністю в регіонах свідчить, що вона повинна бути направлена на підвищення ефективності управління державною власністю, визначення завдань, структури, повноважень, форм відповідальності й контролю органів управління, методів управління державною власністю регіону, а також прав власника і порядку управління державними підприємствами і установами.

Існуюча система державного управління власністю на регіональному рівні потребує суттєвого вдосконалення. Причинами цього є: розпорошеність функцій та повноважень органів державної влади на регіональному рівні щодо управління власністю; дублювання повноважень органів державної виконавчої влади щодо управління власністю; наявність в якості об'єктів управління в органів державної влади об'єктів різної форми власності - державної, комунальної, спільної власності територіальних громад, власності Автономної Республіки Крим.

Останнім часом висунуто ряд законодавчих пропозицій та розроблено низку концепцій щодо реформування системи державного управління та територіальної організації влади. Незважаючи на те, що вони так чи інакше знаходяться в протиріччі одна до одної, у них можна знайти й багато спільних рис. Адаптування зазначених документів до проблем управління власністю на регіональному рівні дозволяє запропонувати модернізовану модель організаційного механізму з управління власністю.

Для підсилення ролі та значення місцевої державної адміністрації як органу загальної компетенції, що здійснює державний контроль за збереженням та використанням майна, пропонується ввести до її складу за принципом подвійного підпорядкування всі територіальні підрозділи центральних органів влади на територіальному рівні з питань управління власністю.

Це дозволить, зокрема, подолати дуалізм державної виконавчої влади з питань управління власністю з одночасним збереженням організаційного впливу центральних органів виконавчої влади на місцеві справи. З метою розмежування державної виконавчої влади та інституту місцевого самоврядування, чіткого розподілу компетенції та повноважень двох видів публічної влади доцільним є утворення виконавчих органів обласних рад. Унаслідок цього на регіональному рівні можуть співіснувати виконавчий орган обласної ради з питань управління спільною власністю територіальних громад у межах області та структурний підрозділ обласної державної адміністрації з питань управління державною власністю з повноваженнями, що були визначені вище.

5. Підвищення ефективності системи управління державною власністю

Визначено місце державної власності в різноманітті форм власності й господарювання, розроблено напрями удосконалення податкової та соціальної політик в Україні, визначені шляхи регулювання рівноваги державного та приватного секторів економіки.

Визначено, що економічну політику держав у сфері власності слід будувати на створенні різноманітних форм власності, пропорції між якими у кожен даний період часу повинні враховувати різноманітні рівні концентрації капіталу, виробництва в й інші їх особливості тій або іншій господарській сфері.

Вихідним моментом цього процесу є роздержавлення без приватизації, або комерціалізація державних підприємств. Такий шлях формування підприємницького середовища в нас недооцінюється. Для комерціалізації достатньо нормативних актів - урядового або президентського рівня, за якими всі господарсько-відособлені підприємства наділяються статусом юридичної особи з одночасним визначенням кола їхніх прав і обов'язків, адекватних для здійснення ринкової поведінки. Комерціалізація, введена одноразовим актом, має перед приватизацією ті переваги, що досягає приблизно того ж господарського ефекту швидше і без особливих витрат.

Необхідні нові форми, методи і межі комерціалізації державних підприємств, тобто впровадження конкурентно-ринкових принципів у їхню діяльність (в управління державним сектором), використання більш гнучких, економічних форм державного регулювання.

Умовно тут можна виділити нижчу і вищу межі, в рамках яких держава не виключається з відносин власності і господарювання, а підприємству забезпечується економічний і юридичний статус ринкового підприємства (товаровиробника).

Нижчою межею комерціалізації державного підприємства є забезпечення для нього режиму самофінансування, самостійності в розподілі прибутку, у виборі форм організації й оплати праці, техніки і технології виробництва, відповідальності за результати господарської діяльності (аж до оголошення себе банкрутом). Повна економічна самостійність підприємства як вища межа його комерціалізації має місце в тому випадку, коли держава залишається тільки власником умов виробництва, але усувається зі сфери господарювання.

Практично загальновизнаною серед вчених, політиків і особливо підприємців, зайнятих в усіх сферах економіки, є теза, згідно з якою чинна податкова система в Україні недосконала. Вона не відповідає відомим раціональним принципам оподаткування. Це, в першу чергу, відноситься до високих (надмірних) ставок податків і несправедливого розподілу податкового навантаження. Негативними наслідками такої податкової політики є стагнація ринково-підприємницького середовища, а відповідно - економіки. А це, в свою чергу, зумовлює масове безробіття в країні, зниження питомої ваги доходів бюджету від податків, неможливість проводити державою дійову соціальну політику. Безумовно, і це об'єктивно, платники податків змушені більш-менш адаптуватися до чинної податкової системи. Це здійснюється, насамперед, через приховування своїх реальних доходів, прямий підкуп податківців, знаходження в податковій системі "слабких місць" і "законної" несплати податків. Відбувалося і "законне" зменшення податкового навантаження, прийняттям Указів Президента і урядових постанов (особливо це стосується сільського господарства, де у 2000 р. з кожної гривні доходу відраховувалось у вигляді податків лише 7%). Всі ці заходи дещо пом'якшували податковий тиск, але неспроможні були змінити цю проблему кардинально. Потрібно прийняти Податковий Кодекс, який максимально врахував би раціональні принципи оподаткування. І насамперед - зменшив податкове навантаження.

У роки перехідної економіки в Україні освіта, наука, охорона здоров'я, культура потрапили в "зони соціального бідування». Вихід економіки України з теперішньої кризи і її ефективне входження до світогосподарських зв'язків тісно пов'язані з підвищенням інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні недооцінюється та обставина, що інвестиції в "людину" у сучасних умовах сприяють досягненню багатьох цілей на основі підвищення рівня освіти і кваліфікації: забезпечення економічного зростання; збільшення і вирівнювання доходів (скорочується соціальний диспаритет); підвищення зайнятості; забезпечення соціальної стабільності.