Формування системи управління державною власністю в умовах трансформації економічних відносин в Україні

Історичний досвід однозначно свідчить про те, що інтелектуальна криза найбільш руйнівна для суспільства, найбільш згубна за своїми наслідками і може прийняти необоротний характер, а якщо і ні, то будуть потрібні десятки років для відновлення зруйнованого інтелектуального потенціалу. Тому для України зараз, і особливо на майбутнє, неоціненне значення має збереження і розвиток наукового потенціалу. Це реальний шлях, один із кількох містків, по якому Україна може і здатна ввійти у світове господарство.

Світовий досвід знає чимало форм, засобів і важелів, з допомогою яких можна підняти життєвий рівень всього населення, ліквідувати бідність у тих формах, які склалися у нас (бездомні "бомжі", жебраки і напівжебраки). Звичайно, вони грунтуються, насамперед, на економічній базі, тобто форсованому розвитку ринково-підприємницького середовища і на цій основі стабілізації економіки, зростанні темпів відтворення, розвитку і підвищення ефективності. Це основа соціалізації економіки.

Держава (усі гілки її влади) повинна взяти, насамперед, на себе вирішальну функцію - соціальну - і спрямувати її на досягнення більш ефективного і справедливого регулювання, перерозподілу доходів і направляти їх, у першу чергу, на розвиток людини.

Більшість учених-економістів вважають, що в недалекому майбутньому економіка України буде двоїстою, включати дві складові частини - державну і приватну. Пропорції між приватним і державним секторами поступово змінюватимуться на користь першого, але все-таки має бути тривалий період їх співіснування. На думку інших, забезпечення подальшого розвитку економіки має спиратися на розвиток різних форм власності при збереженні провідної ролі державної власності. Заслуговує особливої уваги точка зору тих учених, що пропонують використовувати державну власність як чинник створення умов для швидкого нагромадження капіталу приватним бізнесом, становлення і розвитку ринкових інститутів. У іншому разі може створитися ситуація, коли в Україні швидко виникне значний за розмірами, потужний приватний сектор та зведений до мінімуму і знесилений державний.

Наше ставлення до можливого вирішення даної проблеми бачиться в наступному. По-перше, ми вважаємо необгрунтованою теоретичну концепцію про господарську неспроможність держави і обгрунтування на цій базі необхідності тотальної приватизації. По-друге, конфлікту протистояння приватного і державного секторів у національній економіці не існує. Більш того, їхня комбінація дає позитивний ефект. Про це свідчить досвід функціонування сучасних моделей економіки ринкового типу в Західній Європі. По-третє, варто чітко розмежовувати роль, місце, масштабність і цілі державного сектора в перехідній й у ринковій економіці. Вони далеко не однозначні. При цьому необхідно враховувати динамічність у співвідношенні державного і приватного секторів у залежності від конкретних соціально-економічних умов даної країни.

Що стосується перспективи, тобто становлення тієї або іншої
сучасної моделі економіки ринкового типу, то логічно прийняти, що роль і масштабність державного сектора будуть залежати від моделі економіки. З цією метою необхідно використовувати значний зарубіжний досвід, про який мова йшла раніше.

Оскільки співвідношення державного і приватного секторів у ринковій економіці динамічне, зумовлене багатьма наявними умовами і чинниками, а державне підприємництво може певною мірою замінюватися державним регулюванням і навпаки, то стає очевидним нереальність визначення конкретної частки державної власності.

У цьому зв'язку виявляється справедливою точка зору ряду авторів щодо того, що державна власність у певних пропорціях може бути замінена цілеспрямованим і широкомасштабним державним регулюванням і навпаки.

Важливими є регулюючі функції держави і їхня ефективність, а не розміри державного сектора чи частка державних витрат у бюджеті країни. Ступінь і форма державного втручання в економіку, його ефективність багато в чому визначають результативність економічного розвитку. Приклад Японії показує, що і при відносно низькій частці державної власності, податків і субвенцій у ВВП державне втручання в економіку може бути дуже ефективним, сприяти швидкому переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії.

Висновки

економічний ринковий державний власність

У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми формування системи управління державною власністю в умовах трансформації економічних відносин в Україні, що полягає в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад та практичних рекомендацій щодо реалізації державної політики розвитку відносин власності в Україні. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати наступні висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

1. Встановлено, що ні в зарубіжній, ні у вітчизняній літературі до цього часу не розроблена загальна теорія державної власності та заснованого на ній підприємництва. В сучасній науці господарську діяльність держави нерідко називають "державним підприємництвом". Водночас деякі дослідники вважають, що по відношенню до господарчої діяльності держави таке поняття, як "підприємництво", неприйнятне, тобто держава до підприємництва не має відношення. Цим зумовлюється необхідність подальших досліджень з виявлення тенденцій трансформації державної власності в аспекті еволюційних процесів системи державного управління.

На противагу існуючим визначенням державне підприємництво визначено як господарська діяльність великих державних підприємств, які виробляють матеріальні блага і надають послуги, необхідні для розвитку національної економіки. Воно ґрунтується на державній власності на засоби виробництва і функціонує на ринкових засадах. Такими підприємствами управляє прагнення до безпеки і розширення, а не гонитва за максимальним прибутком.

2. Визначено, що державна власність і заснована на ній господарська діяльність в контексті її ефективності не можуть бути оцінені однозначно. Логічно, що в науковій літературі низьку оцінку їй дають представники різних шкіл неокласичного напряму. Держава є специфічним суб'єктом власності й господарювання. Вона представлений державним апаратом управління. Державна власність конкретно не персоніфікована. Звідси порівняно нижча ефективність використання об'єктів державної власності.

Водночас для державної власності характерний високий рівень концентрації виробництва, а відповідно - використання ефекту "масштабу виробництва". Головне на сучасному етапі, щоб державне підприємство діяло у конкурентному середовищі. Що ж стосується ефективності некомерційного сектора державної власності, то він розкривається опосередковано - через надання безкоштовних послуг у сфері освіти, підвищення кваліфікації кадрів, низькі тарифи на транспортні перевезення й електроенергію, підвищення конкурентоздатності вітчизняних компаній. Для визначення шляхів підвищення ефективності управління державною власністю краще спиратися на теорію ніш, яка визнає різноманіття форм власності й можливість знаходження кожною з них свого раціонального місця, а також на ідеї про розщеплення відносин власності й представлення їх у вигляді цілої групи відносин.

3. Проведений аналіз свідчить, що як в науці, так і в практиці державного управління йде пошук оптимального співвідношення приватного і державного секторів у моделях економіки ринкового типу. Однак в умовах трансформації економічних відносин в Україні головна мета переміщується з визначення масштабів державного сектора до сфери і принципів його дії.

Державний сектор може працювати в ринково конкурентному режимі, бути комерціалізованим. А тому державний і приватний сектори тісно взаємопов'язані. Причому перший повинен виступати доповненням до другого, роблячи те, що сприяє поліпшенню функціонування приватного сектора, і виправляючи його недоліки. У ряді випадків державний сектор діяв як ефективний каталізатор, наприклад, раціональні структурні перетворення економіки, впровадження нових технологій, соціальних нововведень і т. п. Але після того, як функція каталізатора державним підприємством виконувалася, воно могло бути і приватизовано. Отже, ні часткова націоналізація, ні приватизація не змінюють корінної риси економічних систем у розвинутих країнах - це економіка, насамперед, приватно-ринкового типу, хоча й деяою мірою одержавлена.

4. Виходячи з того, що в сучасних моделях економіки ринкового типу склався не двофакторний, а трифакторний механізм регулювання: управління на рівні певної організаційно-правової форми господарства і їх об'єднання (внутрішньогосподарській і корпоративний менеджмент); ринок; державне регулювання, - то науково доведені цілі регулювання відносин власності державою. По-перше, регулювання відносин власності з метою їх цивілізації і захисту власників від посягання на їх об'єкти власності інших суб'єктів. Це стосується права власності, тобто юридичного аспекту відносин власності. По-друге, перерозподіл об'єктів власності державою. З одного боку, вона відбирає їх частину у недержавних суб'єктів. З іншого - розподіляє їх. Це досягається за допомогою, насамперед, податків і держбюджету. Частину зібраних коштів держава використовує для забезпечення виконання своїх багаточисельних функцій, іншу - через трансфертні платежі передає тим суб'єктам, які мають найбільшу у цьому потребу.

5. Визначено, що створення ефективної податкової політики є найбільш вагомим важелем, за допомогою якого держава втручається у відносини власності. За допомогою податків зростає обсяг акумульованих необхідних коштів, виконується соціальна функція держави. Узагальнено теоретичні розробки і практику з питань оподаткування. Виділено наступні головні принципи оподаткування: стабільність податкової системи (стабільність податкової політики повинна поєднуватися з її раціональністю, і тоді цей принцип відноситься до позитивних ознак в оподаткуванні); помірність в оподаткуванні (пошук оптимуму щодо ставок податків); використання податків як ефективного інструменту макроекономічного регулювання економіки (для цього використовується диференціація податкових ставок, їх зниження і навіть тимчасове звільнення від податків); ефективність податкової політики (ефективне поєднання різних видів податків, створення такої їх комбінації, яка створювала б єдину систему); справедливість (така податкова система, коли платники податків за однакових умов сплачують приблизно однаковий розмір податків (горизонтальна рівність), або податковий прес повинен збільшуватися при зростанні бази податків окремої особи (вертикальна рівність)); простота (необхідна для досягнення справедливості й ефективності); визначення раціональної бази (об'єкта) для збору податків (на практиці для цього застосовуються різні показники: прибуток; додана вартість; продажна ціна товару; нерухоме майно; земля тощо).

6. Встановлено, що завдяки системі регулювання цін, державних інвестицій, держзамовлень (закупівлі) держава перерозподіляє кошти на користь недержавних суб'єктів. Разом з тим, тут спрацьовує "ланцюгова реакція". У кінцевому рахунку ефект від державних коштів у вигляді інвестицій і держзакупівель відчувають усі суб'єкти економіки. Адже це і економічне зростання, і розвиток виробничої, соціальної інфраструктури і науки. А плодами цих сфер широко користуються всі або майже всі суб'єкти національної економіки. Щодо проблеми ефективності державних інвестицій, то вони не базуються на таких чітких економічних критеріях, як приватні капіталовкладення (рівень рентабельності, норма прибутку тощо). Тут потрібні інші критерії. Насамперед, це ефект, який дають держінвестиції недержавному секторові. Але держінвестиції, держзамовлення (закупівля) дають віддачу не зразу, а у віддаленій перспективі. На даний момент такі інвестиції дають лише приріст агрегованого попиту, але не дають ні швидкого зростання пропозиції, ні припливу коштів у державну скарбницю. Водночас в майбутньому такі проекти будуть стимулювати ефективність національної економіки.

7. На підставі проведених досліджень обґрунтовано, що у цілому соціалізація власності й соціальна орієнтація економіки створюють передумови рухливості й "розмивання" соціальної структури суспільства, посилення її динамізму, підвищення рівня життя кожної соціальної групи. Але найголовніше полягає в тому, що посилення соціальної орієнтації економічних процесів, з одного боку, є результатом досягнутого рівня розвитку продуктивних сил (технологічного способу виробництва), більш повного використання ресурсного потенціалу через різні соціальні форми і сектори господарства, а з іншого боку - важливою передумовою їхнього подальшого зростання й удосконалення. Поширення прав власника на широкі верстви людей найманої праці й інших "неспроможних" верств населення розкріпачує їх творчу енергію. Тому тенденція соціалізації власності буде посилюватися і розвиватися. А це означає зростання і досягнення високого рівня життя усіх верств груп і населення . І тут особливо важливу роль відіграє держава, виконання нею функцій з підтримки і розвитку соціальної сфери, створення систем соціальних гарантій і захисту всіх верств населення.

8. Встановлено, що в Україні відсутня ефективна і послідовна загальнодержавна політика управління державною власністю, що враховує індивідуальні особливості й можливості регіонів. У зв'язку з цим потрібна взаємоув'язка їх економічних особливостей на основі функціонування різних форм власності і створення єдиного, загальноукраїнського економічного простору. Існує необхідність розподілу меж між державною і відповідною власністю регіону, врахування інтересів сторін і результативності в ході спільного функціонування. Механізми координації досить чітко нормативно не визначені й фактично вона може бути як вертикальною, так і горизонтальною. Визначено, що сполучення різних підходів до вирішення економічних проблем у регіонах сприяє збереженню єдності загальних принципів функціонування державної власності на всій території країни. Такий підхід дозволить визначити економічні можливості регіону як у вертикальному розрізі (через вертикально інтегровані структури), так і в горизонтальному (промислові виробництва з їхніми галузевими взаєминами всередині регіону і за його межами).

9. Визначено, що сьогодні в Україні не сформовано організаційну структуру управління державною власністю, що відповідає потребам ринкового розвитку. Пропонується в умовах трансформації економічних відносин у суспільстві сформувати нову організаційну структуру управління державної власності, шляхом створення Комітету з управління державною власністю як органу державної влади. Комітет є складовою державної економічної системи, що дозволяє регулювати темпи і якісний склад формування чітко окреслених секторів економіки. Майно, що знаходиться у складі Комітету має наступні особливості: воно не належить на речових правах ніякій організації і використовується іншими організаціями для реалізації їх власних цілей тільки за рішенням уповноваженого державою органу. Формування державних організаційних структур у складі Комітету, дозволить використання різних способів економічного функціонування об'єктів державної власності, застосування механізму націоналізації, а також формування нових ринкових структур.

10. Суттєвим чинником низької результативності діяльності підприємств з державними пакетами акцій є відсутність адаптованих до ринкових умов взаємовідносин акціонерних товариств і держави. Рішення проблем управління державною власністю вимагає формування ефективного механізму. Визначено, що таким механізмом повинна стати державна господарська організаційна структура, метою діяльності якої буде керівництво з єдиного центру на основі ухвалення раціональних і оптимальних стратегічних рішень по розвитку істотно різних сфер діяльності, що об'єднують державні підприємства і підприємства змішаної форми власності. Результати проведеного аналізу організаційного управління дозволили зробити висновок, що найдоцільнішим є використання в управлінні держвласністю державних холдингових компаній. Широкі можливості корпоративної організації господарської діяльності дозволяють моделювати міжфірмові відносини, використовуючи багато варіантів створення інтегрованих структур, заснованих на використанні переваг корпорації. Крім того, це дасть можливість ураховувати негативний вплив таких чинників, як значна кількість об'єктів управління й невизначеність цілей та інтересів держави щодо них, відсутність практики постановки конкретних завдань перед керуючими державними корпоративними правами.

11. Існуюча система державного управління власністю на регіональному рівні потребує суттєвого вдосконалення через ряд причин: розпорошеність функцій та повноважень органів державної влади на регіональному рівні щодо управління власністю; дублювання повноважень органів державної виконавчої влади щодо управління власністю; наявність в якості об'єктів управління в органів державної влади об'єктів різної форми власності: державної, комунальної, спільної власності територіальних громад, власності Автономної Республіки Крим. Запропоновано модернізувати систему управління власністю на регіональному рівні. Для підсилення ролі та значення місцевої державної адміністрації як органу загальної компетенції, що здійснює державний контроль за збереженням та використанням майна, пропонується ввести до її складу за принципом подвійного підпорядкування всі територіальні підрозділи центральних органів влади на територіальному рівні з питань управління власністю. Це дозволить, зокрема, подолати дуалізм державної виконавчої влади з питань управління власністю та одночасно зберегти організаційний вплив центральних органів виконавчої влади на місцеві справи. З метою розмежування державної виконавчої влади та інституту місцевого самоврядування, чіткого розподілу компетенції та повноважень двох видів публічної влади доцільним є утворення виконавчих органів обласних рад. Унаслідок цього на регіональному рівні можуть співіснувати виконавчий орган обласної ради з питань управління спільною власністю територіальних громад у межах області та структурний підрозділ обласної державної адміністрації з питань управління державною власністю.

12. Визначено, що економічну політику держав у сфері власності слід будувати на створенні різноманітних форм власності, пропорції між якими у кожен даний період часу повинні враховувати різноманітні рівні концентрації капіталу, виробництва й інші їх особливості в тій або іншій господарській сфері й інші їх особливості. Необхідні нові форми і методи комерціалізації державних підприємств. Виділено нижчу і вищу межі, в рамках яких держава не виключається з відносин власності і господарювання, а підприємству забезпечується економічний і юридичний статус ринкового підприємства. Нижчою межею комерціалізації державного підприємства є забезпечення йому режиму самофінансування, самостійності в розподілі прибутку, у виборі форм організації й оплати праці, техніки і технології виробництва, відповідальності за результати господарської діяльності. Повна економічна самостійність підприємства як вища межа його комерціалізації має місце в тому випадку, коли держава залишається тільки власником умов виробництва, але усувається зі сфери господарювання.

13. З метою удосконалення податкової політики як чинника підвищення ефективності управління державною власністю в Україні пропонується прийняти Податковий кодекс, який максимально врахував би раціональні принципи оподаткування, зменшив податкове навантаження.

У роки перехідної економіки в Україні освіта, наука, охорона здоров'я, культура потрапили до “зони соціального бідування”. Вихід економіки України з теперішньої кризи і її ефективне входження до світогосподарських зв'язків тісно пов'язані з підвищенням інтелектуального потенціалу суспільства. Держава повинна взяти, насамперед, на себе вирішальну функцію - соціальну - і спрямувати її на досягнення більш ефективного і справедливого регулювання, перерозподілу доходів і направляти їх, у першу чергу, на розвиток людини.

14. На відміну від існуючих визначень пропорцій між приватним і державним секторами, встановлено наступне. Слід вважати необгрунтованою теоретичну концепцію про господарську неспроможність держави і обгрунтування на цій базі необхідності тотальної приватизації. Конфлікту протистояння приватного і державного секторів у національній економіці не існує. Більш того, їхня комбінація дає позитивний ефект. Варто чітко розмежовувати роль, місце, масштабність і цілі державного сектора в перехідній й у ринковій економіці. При цьому необхідно враховувати динамічність у співвідношенні державного і приватного секторів у залежності від конкретних соціально-економічних умов України.

Оскільки співвідношення державного і приватного секторів у ринковій економіці динамічне, зумовлено багатьма наявними умовами і чинниками, а державне підприємництво може певною мірою замінюватися державним регулюванням і навпаки, то стає очевидним нереальність визначення конкретної частки державної власності. Отже, державна власність у певних пропорціях може бути замінена цілеспрямованим, широкомасштабним державним регулюванням і навпаки. Важливими є регулюючі функції держави і їхня ефективність, а не розміри державного сектора чи частка державних витрат у бюджеті країни. Ступінь і форма державного втручання в економіку, його ефективність багато в чому визначають результативність економічного розвитку. В сучасних кризових умовах державне втручання в економіку може бути дуже ефективним, сприяти швидкому переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії.

Література

Плакіда В.Т. Управління державною власністю: світовий досвід та реалії України: монографія / В.Т. Плакіда. - Донецьк: ТОВ «Юго-восток, Лтд», 2010. - 427 с.

Плакіда В.Т. Важливість міжнародного досвіду в сфері управління об'єктами державної власності та роздержавлення для України / В.Т. Плакіда // Державне будівництво [Електронне видання]. - 2008. - №2.

Плакіда В.Т. Вдосконалення організаційного механізму державного управління власністю на регіональному рівні / В.Т. Плакіда // Держава та регіони (Серія: Державне управління). - 2008. - № 3. - С. 158-162.

Плакіда В.Т. Історичні передумови приватизації державного майна в Україні / В.Т. Плакіда // Теорія та практика державного управління [зб. наук. пр.]. - Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ „Магістр”, 2008. - Вип. 4(23). - 2008. - С. 234-239.

Плакіда В.Т. Контрольні повноваження в системі управління державною власністю місцевими державними адміністраціями / В.Т. Плакіда // Наук. вісник Академії муніц. управління : Серія “Управління” [зб. наук. пр.] / [За заг. ред. В. К. Присяжнюка, В. Д. Бакуменка]. Вип. 4 (6). Державне управління та місцеве самоврядування. - К. : ВПЦ АМУ, 2008. - С. 82-87.

Плакіда В.Т. Методологія управління власністю на регіональному рівні / В.Т. Плакіда // Вісник НАДУ при Президентові України. - 2008. - № 4 - С.160-168.

Плакіда В.Т. Організаційний механізм управління державною власністю на регіональному рівні / В.Т. Плакіда // Наук. вісник Академії муніц. управління (Серія “Управління” [зб. наук. пр.]) / [За заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка]. Вип. 1 (7). Державне управління та місцеве самоврядування. - К. : ВПЦ АМУ, 2009. - С. 62-68.

Размещено на Allbest.ru