Правовий механізм реалізації конституційного права на працю в сучасних умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

УДК: 349.22-057.36

12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ПРАЦЮ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Попов Сергій Вікторович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор Венедіктов Валентин Семенович, Харківський економіко-правовий університет, проректор з наукової роботи.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Ярошенко Олег Миколайович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри трудового права;

доктор юридичних наук, професор Лазор Валерій Васильович, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, професор кафедри правознавства;

доктор юридичних наук, професор Арістова Ірина Василівна, Сумський національний аграрний університет Міністерства аграрної політики України, завідувач кафедри адміністративного та інформаційного права.

Захист відбудеться « 6 » липня 2010 р. о « 10 » годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.04 в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий « 2 » червня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М. П. Стадник



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У світлі сучасних демократичних процесів в Україні, зорієнтованих на практичну реалізацію положень Конституції щодо побудови демократичної, соціальної, незалежної, правової держави, визнання людини найвищою соціальною цінністю, реформування законодавства про працю, поширення різних видів власності та організаційно-правових форм господарювання, запровадження реальних соціально-партнерських відносин між роботодавцем і працівниками, особливої актуальності набувають питання реалізації конституційного права на працю, яке завжди посідало і в сучасних умовах зберігає чільне місце в системі соціальних прав людини. Докорінна зміна суспільних відносин відповідно до цілей та принципів організації демократичної, соціальної, правової держави, оновлення системи норм права й розвиток на їх фундаменті принципово нових правовідносин між роботодавцем і працівниками, запровадження та функціонування принципів трипартизму і соціального діалогу, що відповідають сучасним вимогам розвитку демократичного суспільства, неможливі без належної організації і чіткого визначення форм реалізації права на працю та вироблення дієвого правового механізму реалізації цього найважливішого конституційного права.

Конституція України законодавчо закріпила курс на забезпечення верховенства права, охорону прав, свобод і законних інтересів громадян в усіх сферах суспільного життя. Нині постає проблема підвищення гарантій у сфері праці, запровадження прозорого конкретного правового механізму реалізації конституційного права на працю. Її вирішення вимагає комплексного підходу. Необхідно вдосконалювати правове регулювання, шукати шляхи підвищення його ефективності та розробити гарантії реалізації права на працю. Проблема забезпечення права на працю, правових форм його реалізації набуває особливої гостроти в умовах економічної кризи, зростання рівня безробіття, масового порушення трудових прав працівників. І особливо важливою тут видається роль держави, яка має здійснити всі можливі заходи щодо захисту права на працю, і зробити все від неї залежне для належної реалізації цього права.

Проблеми забезпечення реалізації права на працю приділяли увагу у своїх працях видатні правники: М. Г. Александров, Н. Б. Болотіна, Л. Ю. Бугров, П. А. Бущенко, Л. Я. Гінзбург, В. В. Жернаков, О. Д. Зайкін, І. В. Зуб, Г. С. Гончарова, М. І. Іншин, Р. І. Кондратьєв, Л. І. Лазор, В. В. Лазор, Р. З. Лівшиць, М. В. Лушнікова, А. Р. Мацюк, В. І. Нікітинський, А. Ю. Пашерстник, О. І. Процевський, С. М. Прилипко, П. Д. Пилипенко, О. І. Процевський, В. Г. Ротань, В. М. Скобєлкін, О. В. Смирнов, А. І. Ставцева, Б. С. Стичинський, В. М. Толкунова, К. П. Уржинський, Р. І. Шабанов, Г. І. Чанишева, Н. М. Хуторян, О. М. Ярошенко та ін. До проблем юридичних гарантій у сфері праці та розробки правового механізму реалізації права на працю зверталися і зарубіжні автори: Х. Енсен, Д. Мідор, Р. Паннет, Г. Редфорд, Дж. Ріггс, Р. Родес, А. Сільвестрак та ін.

Однак, науковцями досліджувалися в основному питання змісту права на працю та окремих його гарантій, виходячи з норм нині чинного Кодексу законів про працю. Проблеми ж організаційно-правових засад, комплексного розвитку та форм реалізації права на працю в нових економічних, політичних і правових реаліях сучасності окреслені ще неповно. Саме це, а також недостатня розробленість теоретичних положень, низка правових проблем і суперечливих питань розвитку трудового законодавства і стали підставою для обрання автором цієї теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля відповідно до комплексної цільової програми університету і кафедри: «Актуальні проблеми розвитку українського законодавства на сучасному етапі». Тема роботи узгоджується з планами наукових досліджень кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової праці полягає в тому, щоб на підґрунті досягнень юридичної науки, узагальнення правозастосовної діяльності, аналізу вітчизняного і зарубіжного законодавства та досвіду роботи відповідних органів розробити і сформулювати науково обґрунтовані пропозиції щодо підвищення ефективності правового механізму реалізації права на працю.

Для досягнення сформульованої мети в дисертаційному дослідженні поставлено наступні завдання:

- визначити етапи і дослідити особливості розвитку законодавства щодо форм реалізації права на працю;

- проаналізувати гарантії реалізації права на працю на нинішньому етапі державотворення;

- додатково обґрунтувати поняття, цілі, загальні риси та особливості різних форм реалізації права на працю, визначити їх сутність, функції, завдання і роль у забезпеченні конституційних прав, дати їх авторське визначення;

- конкретизувати сучасні правові механізми реалізації конституційного права на працю, розкрити їх сутність, доцільність і призначення;

- здійснити додаткове обґрунтування сучасних принципів реалізації права на працю;

- визначити теоретико-правові засади права на працю в умовах ринкової економіки й показати його співвідношення зі свободою праці;

- встановити основні юридичні категорії, що характеризують право на працю, та розкрити їх зміст;

- сформулювати визначення поняття «працевлаштування», виявити його основні ознаки й розкрити співвідношення із суміжними правовими явищами;

- уточнити завдання і функції держави, роботодавців і професійних спілок у сфері працевлаштування;

- окреслити основні напрямки державної політики в царині забезпечення населення роботою;

- дослідити відносини з працевлаштування, назвати їх особливості й визначити місце в предметі трудового права;

- охарактеризувати міжнародний і зарубіжний досвід правового регламентування працевлаштування населення;

- дати визначення поняття «безробіття» і провести класифікацію його видів;

- дати загальну характеристику правового статусу безробітних громадян, визначити його специфіку;

- висвітлити роль професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації у забезпеченні працевлаштування;

- розкрити особливості правового регулювання працевлаштування окремих категорій населення (жінок, молоді, інвалідів та ін.);

- сформулювати пропозиції й навести рекомендації, спрямовані на вдосконалення нормативно-правового забезпечення права на працю.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини в царині реалізації права на працю в умовах ринкової економіки.

Предметом дослідження виступають правовий механізм реалізації конституційного права на працю в сучасних умовах, практика його застосування, теоретичні напрацювання науковців щодо означених питань.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань щодо становлення, розвитку, організації та здійснення форм реалізації права на працю використовувались, зокрема: діалектичний, історичний, статистичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, соціологічний та інші методи пізнання процесів і явищ, а також спеціальні юридичні методи граматичного розгляду і тлумачення правових норм. За допомогою діалектичного та історичного методів досліджено шляхи становлення і розвитку правового механізму права на працю, етапи його формування. Формально-логічний та соціологічний методи дозволили визначити роль різних правових механізмів і форм реалізації права на працю, їх значущість для суспільства. Статистичний та порівняльно-правовий методи використовувалися для окреслення напрямків удосконалення правових засад і практики застосування зайнятості населення України. Методи граматичного розгляду та тлумачення правових норм сприяли визначенню прогалин та інших недоліків законодавства про працю, поданню пропозицій щодо його удосконалення. За допомогою логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного поглиблено понятійний апарат, визначені сутність, загальні та особливі риси правового механізму і конкретних форм реалізації права на працю.

Науково-теоретичну базу дисертаційного дослідження склали праці українських і зарубіжних учених у сфері трудового, адміністративного та цивільного права, права соціального забезпечення, теорії держави та права. Крім того, в роботі були використані наукові праці вітчизняних економістів, політологів і фахівців інших галузей науки. Це дало можливість оцінити стан досліджуваної проблеми і відтворити цілісну картину того, що було зроблено, визначити коло питань, які залишилися поза межами досліджень теоретиків трудового права.

Під час роботи над дисертацією було критично проаналізовано основні документи й резолюції ООН, конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці, акти Ради Європи та Європейського Союзу, Конституція та інші нормативно-правові акти України, а також законодавство іноземних держав з досліджуваної проблематики.

Емпіричну базу дослідження склала опублікована судова і правозастосовча практика.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що ця дисертація є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням теоретико-правових проблем правового механізму реалізації права на працю, де з використанням сучасних методології та методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень правової науки, на якісно новому рівні досліджено роль і значущість конкретних правових механізмів реалізації конституційного права на працю. Наукова новизна визначається також сучасною постановкою проблеми, поглибленим розглядом нових ідей і сьогоднішніх тенденцій розвитку правової регламентації порушених питань. У результаті проведеного дослідження сформульовано нові науково-теоретичні положення, висновки та пропозиції, які виносяться на захист:

уперше:

- розкрито зміст понять «форми реалізації права на працю» та «правовий механізм реалізації права на працю»;

- визначено основні принципи правового регулювання працевлаштування в умовах ринкової економіки: (а) добровільність вступу громадян у правовідносини з працевлаштування; (б) здійснення працевлаштування, як правило, спеціально уповноваженими органами; (в) загальний характер; (г) надання особливої підтримки особам, які потребують підвищеного соціального захисту і які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці; (д) поєднання інтересів громадян, роботодавців і держави;

- окреслено основні напрямки приведення законодавства України з питань працевлаштування у відповідність до вимог Європейської соціальної хартії (переглянутої);

- доведено доцільність законодавчого закріплення визначення поняття «безробіття»;

- обґрунтовано необхідність прийняття Закону України «Про професійну підготовку, перепідготовку й підвищення кваліфікації незайнятого населення», запропоновано його структуру;

- проаналізовано і розкрито основні риси правового регулювання професійної підготовки на виробництві у розвинених країнах світу;

- з метою створення максимально сприятливих умов для працевлаштування незайнятої молоді та з урахуванням неоднорідності її вікового і статевого складу, освітнього і професійно-кваліфікаційного рівня та інших чинників, що впливають на формування потреби в праці, запропоновано здійснити комплекс спеціальних заходів, розкрито їх зміст і значення;

- доведено неефективність існуючої системи працевлаштування інвалідів. Запропоновано її вдосконалення шляхом встановлення (а) нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів без урахування зайнятих у важких, шкідливих умовах праці й на роботах з підвищеною небезпекою; (б) підстав для звільнення від штрафних санкцій у випадках невиконання нормативу;

- системно проаналізовано положення Конвенції про права інвалідів, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 2006 р.;

удосконалено:

- систему принципів правового механізму реалізації конституційного права на працю;

- розуміння правового статусу безробітного в умовах ринкової економіки. Доведено необхідність доповнення Закону України «Про зайнятість населення» статтею «Права й обов'язки осіб, які шукають роботу, і безробітних», запропоновано її редакцію;

- розуміння того, що працевлаштування - це спосіб сприяння досягненню повної, продуктивної й вільно обраної зайнятості за допомогою надання уповноваженими органами допомоги громадянам у пошуках роботи, а роботодавцям - у підборі необхідних працівників з урахуванням інтересів громадян, роботодавців і держави. Серед інших способів сприяння зайнятості виділено професійну орієнтацію, професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації безробітних громадян, організацію громадських робіт та ін.;

дістало подальшого розвитку:

- усвідомлення недопустимості ототожнення права на працю зі свободою праці. Зроблено висновок, що право на працю виступає свого роду фундаментом, на якому ґрунтуються всі інші права і свободи у сфері праці;

- розуміння комплексного характеру правовідносин із працевлаштування. Доведено, що ці правовідносини становлять собою єдність трьох взаємозалежних, але відносно самостійних груп правовідносин: (а) між органом з працевлаштування і громадянином, який звернувся за допомогою в пошуку роботи; (б) між органом з працевлаштування і роботодавцем з приводу добору й направлення на роботу осіб відповідної професії, спеціальності та кваліфікації; (в) між громадянином і роботодавцем, до якого громадянин направлений органом із працевлаштування. При цьому тільки остання група суспільних відносин входить до предмета трудового права. Конкретизовано її місце в предметі трудового права України;

- пропозиції стосовно уточнення чинних і розроблення нових нормативно-правових актів, які регламентують форми реалізації права на працю.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертації положення, пропозиції та рекомендації можуть бути використані:

- у науково-дослідній роботі - у подальших дослідженнях у царині права на працю на правових форм його реалізації;

- у правотворчості - при підготовці проекту Трудового кодексу України, інших нормативно-правових актів, у розробленні змін і доповнень до чинних законодавчих актів, які регламентують право на працю;

- у правозастосуванні - для вдосконалення практики використання норм чинного законодавства у сфері втілення правових механізмів реалізації права на працю;

- у навчальному процесі - при підготовці лекцій, відповідних глав підручників і навчальних посібників з трудового права, у процесі викладання навчальної дисципліни «Трудове право України», а також у науково-дослідній роботі студентів, слухачів і курсантів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки даної роботи знайшли відображення в наукових публікаціях автора дисертації, а також у доповідях на наукових та науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми науки трудового права в сучасних умовах ринкової економіки» (Сімферополь, 19-20 травня 2003 р.), «Кодифікація трудового законодавства України: стан та перспективи» (Харків - Запоріжжя, 25-26 червня 2004 р.), «Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах» (Суми, 2-5 червня 2005 р.), «Трудове право України в контексті європейської інтеграції» (Чернігів, 25-27 травня 2006 р.), «Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин» (Чернігів, 2007), «Трудове право України: сучасний стан та перспективи» (Сімферополь, 2008) та ін. Результати дисертаційного дослідження обговорювались також на теоретичних і наукових семінарах і «круглих столах» кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Теоретичні доробки використовуються дисертантом у процесі викладання навчальної дисципліни «Трудове право України», зокрема, при читанні лекцій і проведенні семінарських занять.

Публікації. Основні результати дисертації, висновки та пропозиції опубліковані в 30 наукових публікаціях, зокрема, у 24 статтях, що побачили світ у фахових періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України, та в 6 тезах за результатами наукових доповідей і повідомлень на вказаних науково-практичних конференціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 416 сторінок. Список використаних джерел складається з 494 найменувань і займає 45 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

правозастосовний праця законодавство орган

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, практичне значення і необхідність її вивчення, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт, предмет, зазначено наукову новизну отриманих результатів, подано відомості про апробацію проведеного дослідження.

Розділ 1 «Сучасні концептуальні підходи визначення права на працю» складається з чотирьох підрозділів і присвячений проблемам теоретико-методологічних засад правового механізму реалізації конституційного права на працю, визначенню поняття цього права, окресленню цілей, загальних рис і особливостей правозастосування та форм реалізації за сучасних умов.

У підрозділі 1.1 «Право на працю та його співвідношення зі свободою праці» підкреслюється, що права людини пройшли певні історичні періоди розвитку, за яких набували різного розуміння. З розвитком суспільних відносин права людини з ідеальної категорії поступово перетворювались на реальну дійсність, закріплювалися в національних і міжнародних документах, виступали критерієм демократичності тієї чи іншої системи правового й державного устрою. У сучасному світі лише ті країни є справді демократичними, де права і свободи людини закріплені законом відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових стандартів, підкріплюються владою і визнаються пріоритетними.

Особливе місце серед соціально-економічних прав займає право на працю. Воно обумовлене сутністю людини та відображає її природну потребу в праці. Вказане право виступає свого роду фундаментом, на якому ґрунтуються всі інші права та свободи людини у сфері праці. Саме воно визнається головним і визначальним у системі прав, закріплених за членами суспільства. Право на працю та умови його реалізації визначають зміст усіх норм трудового права як галузі права і їх внутрішню узгодженість відповідно до об'єктивних потреб розвитку соціально-трудових відносин.

Автор акцентує увагу на тому, що право і свобода є нерозривно взаємопов'язаними, хоча й не тотожними категоріями. Незважаючи на їх схожість, вони мають принципові розходження, які полягають у можливості реалізації. Поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з такими правомочностями особи, які окреслюють сферу її самостійності, захищають від втручання в її внутрішній світ. Свобода праці базується на свободі кожного індивіда у своєму розвитку, а не тільки у відносинах із використання праці. Вона знаходить свій прояв перш за все в тому, що кожен громадянин в Україні має свободу вибору - між зайнятістю й незайнятістю, форми зайнятості, форми організації праці, трудової функції, місця роботи тощо. Але зробивши відповідний вибір, громадянин повинен підкоритися правилам, що регламентують соціальні відносини у зв'язку з тією чи іншою формою громадської організації праці. На цьому етапі свобода вибору пов'язана з більш конкретними цілями, зумовленими, наприклад, творчістю в роботі. Водночас особа не позбавлена можливості змінити свій вибір, перевестись на іншу роботу або звільнитись із роботи з власної ініціативи. Звичайно ж, така свобода вибору має бути гарантована насамперед економічно. Принаймні, треба, щоб було достатньо роботодавців, які володіють відповідними матеріальними ресурсами, щоб забезпечити виробничий процес із використанням найманої праці.

Вважаємо, що свобода праці - це міжгалузевий принцип, властивий декільком галузям права (трудовому, цивільному, адміністративному та ін.), який виражає певні відносини між громадянином і державою з приводу праці. Головна відмінність свободи від права полягає в тому, що свобода не підтримується юридичною кореспонденцією і не передбачає несення відповідного правового обов'язку. У зв'язку із цим змінюється й сутність державної політики в царині реалізації права на працю. Основною метою якої є створення умов для того, щоб людина мала право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці.

У підрозділі 1.2 «Поняття і зміст правових механізмів реалізації права на працю» на підставі аналізу думок вітчизняних і зарубіжних вчених з'ясовуються теоретичні підходи до концептуально нового визначення змісту правового механізму реалізації права на працю.

Обґрунтовано, що стан і розвиток економіки будь-якої держави, як і в цілому суспільства, визначається значною мірою чисельністю і складом населення, його трудовими можливостями. У рамках дослідження, яке провадилось, автор акцентує увагу на ту частину населення, яка є або може бути суб'єктом трудових відносин. До неї належать усі працездатні індивіди, зайняті незалежно від віку у суспільному виробництві. Сюди також включаються особи працездатного віку, потенційно здатні до праці, але зайняті в домашньому або особистому підсобному господарстві, особи, які навчаються з відривом від виробництва та ін.

Праця - основна умова життя людини, функціонування суспільства й держави. Вона надає індивіду впевненість у власних силах і служить джерелом придбання засобів для існування. Праця була й залишається основою адаптації людини у соціумі.

Автор обґрунтовує, що згідно з доктриною науки трудового права до основних характеристик поняття «працевлаштування» належать: 1) працевлаштування є однією з форм реалізації права громадян на працю; 2) участь у влаштуванні громадян на роботу спеціально уповноважених органів, що породжує виникнення правовідносин з працевлаштування; 3) надання громадянам допомоги в пошуку роботи і влаштуванні на неї, а роботодавцям - у підборі необхідних працівників, а також задоволення потреби в робочій силі - головні завдання працевлаштування, успішне вирішення яких неможливе без урахування у відповідних правових нормах інтересів громадян, роботодавців і держави; 4) здійснення працевлаштування у двох основних формах - сприяння громадянам у пошуку роботи; забезпечення роботою. Перша форма поширюється на всіх громадян, які в пошуку роботи вдаються до сприяння органів з працевлаштування, друга - тільки на окремі категорії осіб (інвалідів, неповнолітніх та інших громадян, які працевлаштовуються у рахунок установлених квот).

Таким чином, під працевлаштуванням слід розуміти спосіб сприяння досягненню повної, продуктивної й вільно обраної зайнятості за допомогою надання уповноваженими органами допомоги громадянам у пошуку роботи, а роботодавцям - у підборі необхідних працівників з урахуванням інтересів громадян, роботодавців і держави. Зважаючи на вищезазначене, працевлаштування слід визнати головною формою реалізації права на працю.

У підрозділі 1.3 «Принципи правового регулювання працевлаштування» обстоюється думка, що розвинуте суспільство передбачає досконалу, цілісну юридичну надбудову, сформовану на передових засадах правової організації суспільного життя людей, їх установ і соціальних інститутів.

Спираючись на міркування фахівців, дисертант робить висновок, що державна політика зайнятості повинна базуватися на принципах: пріоритетності забезпечення повної, продуктивної й вільно обраної зайнятості в процесі реалізації соціально-економічної політики держави; відповідальності держави за формування й реалізацію політики у сфері зайнятості населення, створення конкурентних переваг національного ринку праці; забезпечення рівних можливостей громадянам у реалізації конституційного права на працю; ефективного використання робочої сили й забезпечення соціального захисту громадян від безробіття; співробітництва органів виконавчої влади, роботодавців і профспілок на засадах паритетності й рівності; пріоритетності норм міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

На підставі чинних норм про працевлаштування та міжнародного досвіду автор аналізує та виокремлює основні принципи правового регулювання працевлаштування: добровільність вступу громадян у правовідносини з працевлаштування; здійснення працевлаштування спеціально уповноваженими органами; загальний характер працевлаштування; надання особливої підтримки особам, які потребують підвищеного соціального захисту й не здатні на рівних конкурувати на ринку праці; соціальне партнерство.

У підрозділі 1.4 «Правовідносини з працевлаштування» підкреслено, що важливе значення для ефективного розвитку держави і гарантованості права на працю має точне встановлення місця правовідносин з працевлаштування, визначення їх суб'єктного складу, прав і обов'язків сторін. Ці правовідносини мають свою специфіку, обумовлену предметом, методом, принципами та іншими складниками правового регулювання у рамках трудового права.

Підтримано пропозицію щодо недоцільності об'єднання відносин із працевлаштування та забезпечення зайнятості, оскільки поняття «працевлаштування» і «забезпечення зайнятості» не є тотожними. Друге поняття має значно ширший зміст, що поряд із працевлаштуванням включає професійні орієнтацію й підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації, організацію оплачуваних громадських робіт.

Автор доводить, що правовідносини з працевлаштування становлять собою єдність трьох взаємозалежних, але відносно самостійних груп правовідносин: (а) між органом з працевлаштування та громадянином, який звернувся за допомогою в пошуку роботи; (б) між органом з працевлаштування і роботодавцем з приводу добору й направлення на роботу осіб відповідної професії, спеціальності та кваліфікації; (в) між громадянином і роботодавцем, до якого громадянин направлений органом із працевлаштування. Однак тільки останній вид відносин входить до предмета трудового права. При цьому наголошується, що в деяких видах працевлаштування межі між різними групами правовідносин із працевлаштування чітко не виражені. Це, приміром, має місце в тих випадках, коли роботодавець вживає заходів до працевлаштування своїх працівників. У такому випадку відбувається об'єднання в одній особі органу, що працевлаштовує, і роботодавця.

Відносини з працевлаштування мають за мету реалізацію права на працю. Вони щільно пов'язані з трудовими відносинами, точніше - становлять собою їх початкову стадію.

Досліджувані відносини складаються, розвиваються і припиняються з виникненням трудових правовідносин, але можуть існувати і одночасно з останніми (наприклад, коли роботодавець вживає заходів до працевлаштування своїх працівників, які плануються до звільнення за скороченням чисельності або штату). Але у всіх випадках відносини з працевлаштування передують трудовим відносинам, по суті, обслуговуючи вступ громадян у трудові відносини, допомагаючи і прискорюючи їх виникнення.

Розділ 2 «Механізм реалізації права на працю: досвід міжнародного й зарубіжного правового регулювання» складається із двох підрозділів і містить аналіз сутності, системи та форм реалізації конституційного права на працю в міжнародних і зарубіжних актах.

У підрозділі 2.1 «Міжнародно-правове регулювання відносин з працевлаштування» відзначено, що на міжнародному рівні питання зайнятості й боротьби з безробіттям активно почали порушуватись МОП ще на початку ХХ ст. Основними документами цієї організації у сфері реалізації права на працю є Конвенції: № 88 «Про організацію служби зайнятості», № 181 «Про приватні агентства зайнятості», № 142 «Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів», № 168 «Про сприяння зайнятості та захист від безробіття», № 159 «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів», № 156 «Про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящих із сімейними обов'язками», № 179 «Про найм та працевлаштування моряків», № 97 «Про трудящих-мігрантів (переглянута 1949 р.)», № 143 «Про зловживання в галузі міграції і про забезпечення працівникам-мігрантам рівних можливостей і рівного ставлення» та ін.

Доведено, що з метою адаптації законодавства України до Європейської соціальної хартії (переглянутої) в царині реалізації права на працю необхідно забезпечити: а) прийняття нової редакції Закону України «Про зайнятість населення»; б) підготовку і прийняття законопроектів про основні засади державної міграційної політики України, професійний розвиток персоналу на виробництві, Державну програму зайнятості населення, внесення змін до ст. 46 Закону України «Про професійно-технічну освіту» щодо участі висококваліфікованих фахівців виробництва в навчальному процесі; в) підготовку і прийняття Кабінетом Міністрів України: Порядку формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних і робітничих кадрів для державних потреб і контролю за їх виконанням; Положення про сприяння працевлаштуванню випускників професійно-технічних навчальних закладів; г) з метою збалансування ринку праці й ринку освітніх послуг, забезпечення зростаючої потреби економіки у кваліфікованих працівниках здійснити перегляд системи формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців і робітничих кадрів.

Підрозділ 2.2 «Досвід зарубіжних країн у забезпеченні правового механізму реалізації права на працю» присвячений аналізу теоретичних і практичних питань реалізації права на працю в розвинутих країнах, як в історичному контексті, так і в сучасних умовах.

Автор акцентує увагу, що вивчення й посилання на зарубіжний досвід не означає необхідності його прямого перенесення у правове впорядкування відносин з працевлаштування. Але його аналіз і застосування окремих підходів або елементів є корисними, оскільки вивчення здобутків інших завжди збагачує власну діяльність, дає можливість скоригувати її, розкриває ще не використані можливості.

Правове регулювання питань працевлаштування в розвинутих країнах почало активно розвиватись після закінчення Другої світової війни. Поступово загальним спрямуванням політичного розвитку стало формування концепції так званої держави загального добробуту і у практичній площині на перший план вийшли питання підтримання соціальної рівноваги суспільства. Держава почала виступати на ринку праці у трьох іпостасях: по-перше, як інституція, що встановлює правила гри для працівників і роботодавців і стежить за їх виконанням; по-друге, як третя сторона в процесі укладення колективних угод на національному й галузевому рівнях; по-третє, як роботодавець стосовно працюючих у державному секторі.

До причин, які спонукали розвинені країни світу останнім часом переглянути політику стосовно забезпечення права на працю, слід віднести, по-перше, те, що обмеження на процедуру звільнення виявились неефективними. По-друге, країни з більш ліберальною системою захисту права на працю показали й більш високі адаптаційні можливості під час зіткнень із економічними потрясіннями. По-третє, ринок праці все більше набував сегментованого характеру, коли відносно високий захист інсайдерів супроводжувався скороченням можливостей для аутсайдерів. По-четверте, гарантії працевлаштування вступили в протиріччя з необхідністю підвищення мобільності працівників, що диктувалося структурною перебудовою галузей і їх технологічної бази. По-п'яте, зростала потреба в гнучких графіках роботи, особливо серед молоді й жінок, заінтересованих у поєднанні трудової діяльності з навчанням або з виконанням домашніх обов'язків і вихованням дітей.

Держави з розвиненою ринковою економікою поступово відмовляються від жорсткої регламентації реалізації права на працю. Пріоритетним стає завдання підвищення гнучкості ринку праці, що передбачає: (а) ослаблення прямого втручання державних інституцій у сферу працевлаштування; (б) відмову від жорсткої регламентації поведінки основних учасників відносин у сфері праці; (в) посилення ролі договірних відносин між роботодавцем і працівником; (г) зняття різних обмежень щодо форм зайнятості, робочого часу тощо.

Розділ 3 «Правовий статус безробітних та засоби його реалізації» містить 2 підрозділи та присвячений дослідженню правого статусу безробітного, організаційно-правовим проблемам подолання цього негативного явища, аналізу повноважень соціальних партнерів у цій сфері.

У підрозділі 3.1 «Поняття безробітного та його правовий статус» зазначено, що безробіття - це явище, притаманне будь-якій сучасній державі. Водночас це негативне явище, яке спричиняє велику шкоду суспільству, державі та окремій особі, з яким кожна держава повинна боротися, застосовуючи як правові, так і економічні й соціальні механізми. Багато людей, які залишились без роботи, зазнають психологічного шоку: насамперед страждає їхня людська гідність, оскільки вони відчувають себе непотрібними суспільству та сім'ї.

Чинне законодавство України про зайнятість не містить визначення безробіття, хоча однією з головних його цілей є саме боротьба з цим негативним соціально-економічним явищем. Запропоновано у ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» закріпити таке визначення безробіття: «Безробіття - соціально-економічне явище, внаслідок наявності якого частина працездатних громадян не можуть знайти роботу, яку вони здатні виконувати».

Для визнання особи безробітною потрібно: по-перше, волевиявлення громадянина у формі звернення до державної служби зайнятості за місцем проживання для реєстрації як такого, що шукає роботу; по-друге, реєстрація громадянина як такого, що шукає роботу державною службою зайнятості; по-третє, неможливість надання підходящої роботи протягом семи днів перебування на обліку; по-четверте, заява про надання статусу безробітного; по-п'яте, рішення державної служби зайнятості про надання громадянинові статусу безробітного.

На думку автора, настала об'єктивна необхідність систематизувати законодавство України щодо правового статусу безробітного і таким чином запобігти дублюванню в правовому регулюванні, уникнути протиріч і створити відокремлену систему норм, спрямованих на відслідковування процесів перебігу подій щодо безробіття та зайнятості.

У підрозділі 3.2 «Професійне навчання як важливий чинник забезпечення працевлаштування безробітних» дисертант виходить із того, що професійне навчання незайнятого населення покликане сприяти ефективному використанню трудового потенціалу особи, підвищенню її соціальної та професійної мобільності, виступати засобом профілактики масового безробіття, відігравати роль у підготовці кадрів для структурної та технологічної перебудови галузей економіки, стимулювати пошук незайнятим громадянином ефективних шляхів підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня, інтелектуальної та трудової незалежності.

До принципів професійного навчання незайнятого населення в Україні, на думку дослідника, належать: (а) добровільність професійного навчання; (б) його відповідність державним вимогам; (в) зв'язок професійного навчання з процесами ринкових перетворень, розвитком різних форм власності й господарювання, реструктуризацією економіки й зайнятості населення; (г) орієнтація на перспективні сфери трудової діяльності згідно з попитом на ринку праці; (д) диференційований підхід до різних соціальних груп; (е) запровадження модульної системи професійного навчання з використанням індивідуального підходу до кожної особи; (є) децентралізація управління професійною освітою; (ж) взаємозв'язок професійного навчання із загальною системою безперервної професійної освіти.

Професійна підготовка, підвищення кваліфікації й перепідготовка безробітних громадян і незайнятого населення є найважливішими чинниками активної політики зайнятості населення і спрямовані на розвиток трудових ресурсів, забезпечення продуктивної, вільнообраної зайнятості громадян, посилення їх соціальної захищеності за допомогою підвищення росту професійної майстерності, професійної мобільності й конкурентоздатності на ринку праці. Це забезпечується діючою й такою, що постійно розвивається, системою професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення. Таку систему можна створити шляхом прийняття Закону України «Про професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації незайнятого населення».

Розділ 4 «Особливості реалізації права на працю окремими категоріями громадян» об'єднує чотири підрозділи і ґрунтується на дослідженні організаційно-правових механізмів забезпечення реалізації конституційного права на працю окремими категоріями громадян.

У підрозділі 4.1 «Єдність і диференціація правового регулювання працевлаштування» дисертант виходить із того, що громадяни вільно обирають будь-які види діяльності, не заборонені законодавством, у тому числі не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію й місце роботи відповідно до своїх здібностей. Наголошується, що державна політика зайнятості ґрунтується на принципі забезпечення рівних можливостей усім громадянам незалежно від їх походження, соціального й майнового стану, расової й національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії. Вони вільні в реалізації права на вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей, нахилів, професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб.

Реалізуючи принцип рівності, соціальна держава спрямовує свою діяльність на формування єдиних підходів до правового регулювання праці. Єдність передбачає поширення дії норм трудового законодавства на всіх працівників незалежно від їх особи, умов праці, території, на якій вони виконують трудову функцію. Єдність також означає, що норми трудового законодавства поширюються й на всіх роботодавців. Трудове законодавство, конкретизуючи рівні можливості кожного у здійсненні своїх трудових прав, визначає гарантії реалізації права на працю.

Диференціація відносин щодо працевлаштування має теоретичний і практичний зміст. У її ході здійснюються пошук оптимальних та ефективних правових моделей взаємодії органів зайнятості з роботодавцями, з одного боку, і з особою, яка шукає роботу, - з другого, а також визначення можливостей названих органів впливати на гармонізацію попиту і пропозиції на ринку праці й на перебудову останнього відповідно до державної перспективної політики розвитку зайнятості. Очікуваний практичний ефект такої диференціації полягає в забезпеченні найбільш глибокого й повного врахування різних запитів та очікувань учасників ринку праці та виявленні підстав для вступу їх у переговори про укладення трудового договору.

Підстави диференціації правового регулювання питань працевлаштування можна класифікувати на об'єктивні, суб'єктні й соціальні.

Підрозділ 4.2 «Особливості працевлаштування жінок» присвячений аналізу правового механізму реалізації права на працю жінками.

Автор акцентує увагу на тому, що доцільно передбачити обов'язкову участь жінок у представницьких органах працівників. Ця участь могла б ґрунтуватися на засадах: квотування мінімальної участі жінок-працівників у даних органах і делегування жінок-працівниць до складу таких органів пропорційно їх чисельності на підприємстві.

Наведено додаткові аргументи, щоб зобов'язати роботодавців розробляти і здійснювати спеціальні цільові програми реабілітації жінок, де передбачати конкретні заходи щодо відновлення трудових навичок жінок, підвищення їх кваліфікації й перекваліфікації.

Під час складання претендентом на робоче місце анкети або резюме на етапі прийому на роботу роботодавцям слід заборонити вимагати інформацію про його сімейний стан і наявність дітей. І тільки після укладення трудового договору документи про склад сім'ї працівника можуть бути запрошені від працівника і внесені в його особову справу як такі, що мають правове значення для надання йому державних чи корпоративних пільг і гарантій.

Ефективна боротьба з дискримінацією жінки у сфері праці за сучасних умов повинна ґрунтуватися на нових підходах. Як першочергові заходи необхідно: (а) зберегти пільги для жінок на тих виробництвах, де існує пряма загроза для виконання ними репродуктивної функції, а також для вагітних жінок на всіх виробництвах; (б) перейти від охоронного законодавства до антидискримінаційного. Такий підхід має призвести до того, що серед обов'язків держави залишиться надання жінці максимально повної інформації про негативні наслідки виконання того чи іншого виду трудової діяльності, а вже на цій підставі кожна жінка сама буде вирішувати, чи здатна вона виконувати цю роботу, а також визначення необхідності додаткових вихідних днів, нічних робіт, відряджень та ін.

Підрозділ 4.3 «Особливості працевлаштування молоді» присвячений теоретичним і практичним аспектам працевлаштування молоді, як одному з пріоритетних напрямків державної політики.

Дисертант виходить із того, що особливості працевлаштування неповнолітніх обумовлені специфікою їх (а) інтелектуально-вольової сфери, а також (б) фізичного розвитку організму.

Останнім часом реалізація державної молодіжної політики в Україні, юридично визначеної як пріоритетний напрямок діяльності держави, має суто декларативний характер. Хоча у п. 8 розд. IV Декларації «Про загальні засади молодіжної політики в Україні» визначено, що державна молодіжна політика формується й реалізується шляхом проведення у Верховній Раді України щорічних слухань про становище молоді й підготовку доповіді із цього питання парламенту й Президентові України, однак протягом останніх років слухання безпідставно не проводяться. Логічним результатом проведення парламентських слухань могли б стати законодавчо оформлені рекомендації їх учасників, на підставі яких Верховна Рада України запропонувала б Президентові України, органам виконавчої влади забезпечити виконання низки заходів, що здійснюватимуться з метою подальшого розвитку і удосконалювання державної молодіжної політики, її правової бази, практичної діяльності органів державної влади й управління щодо реалізації прав молодих громадян України.

Для усунення різного тлумачення й застосування норм щодо заповнення броні доцільно законодавчо закріпити такий порядок, при якому заброньовані для молоді місця заповнювалися б тільки органами з працевлаштування. За підприємствами слід залишити право самостійного прийому на роботу молоді лише понад установлену кількість заброньованих робочих місць або ж прийому за рахунок броні за узгодженням з центрами зайнятості населення.

З метою створення максимально сприятливих умов для працевлаштування незайнятої молоді, враховуючи неоднорідність її вікового і статевого складу, освітнього, професійно-кваліфікаційного рівнів та інші чинники, передбачається здійснити такі заходи: визначити спеціальні квоти для працевлаштування різних категорій молоді при бронюванні робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях, а також установити відповідність заброньованих робочих місць професійно-кваліфікаційному складу молоді; розробити ефективний і реальний нормативно-правовий механізм, який гарантував би забезпечення молодим людям, які розпочинають трудову діяльність, першим робочим місцем; забезпечити режим найбільшого сприяння працевлаштуванню на додаткові робочі місця, що створюються за участю державних коштів, безробітних із числа молоді, передусім випускників шкіл-інтернатів, дитячих будинків, спеціальних навчально-виховних шкіл і професійних училищ, підлітків, які залишили навчання, осіб, звільнених із установ, що виконують покарання, та інших категорій молоді, яка звернулась до державної служби зайнятості; внести зміни до чинного законодавства стосовно заохочення підприємств, установ і організацій до працевлаштування молоді, передбачивши, зокрема, можливість компенсації роботодавцям додаткових витрат, пов'язаних із наданням неповнолітнім працівникам пільг щодо тривалості робочого дня; проаналізувати напрямки трудової міграції, а також набір професій, за якими найчастіше працює молодь України за кордоном.

У підрозділі 4.4 «Особливості працевлаштування інвалідів» зроблено висновок, що існуюча система працевлаштування інвалідів є неефективною з огляду на наступне:

- незважаючи на застосування майже всіх інструментів політики зайнятості інвалідів, передбачених міжнародними рекомендаціями, в Україні працевлаштованими є лише близько 20 % інвалідів працездатного віку;

- недосконалим є інституційне забезпечення системи працевлаштування;

- вартість створення робочого місця для інваліда є високою;

- система працевлаштування інвалідів ризикує залишитися без державного фінансування;

- брак мотивуючих чинників для працевлаштування інвалідів;

- не існує дієвих механізмів, щоб викликати інтерес роботодавців у створенні додаткових (понад 4-відсоткову квоту) робочих місць для інвалідів.

Встановлено, що істотним недоліком системи квотування працевлаштування інвалідів, яка існує в Україні, є те, що держава фактично усувається від вирішення проблеми працевлаштування інвалідів, перекладаючи всю її на роботодавців. Спроба держави вирішувати складні соціальні питання за рахунок роботодавців без власних додаткових зусиль часто викликає з їх боку негативну реакцію. У результаті жертвами виявляються працевлаштовані в рахунок квоти інваліди, які на своїх робочих місцях зазнають різноманітних форм дискримінації аж до відкритих знущань, докорів і принижень. Підприємці, приймаючи інвалідів у рахунок квоти, нерідко виплачують їм заробітну плату в мінімальному розмірі й фактично не допускають їх до роботи. У подібних випадках не має місця ані професійна, ані соціальна, ані психологічна реабілітація.

Обґрунтовано доцільність доповнити ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» частиною такого змісту: «Для галузей економіки, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік без урахування зайнятих у важких, шкідливих умовах праці й на роботах з підвищеною небезпекою». Запровадження такого положення дозволить об'єктивно визначати для підприємств, праця на яких має серйозні протипоказання, кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів, які можливо привести у відповідність до чинного законодавства про робочі місця й порядок працевлаштування інвалідів, а також сприятиме зменшенню витрат на сплату штрафів через об'єктивну неможливість таким підприємствам дотримуватись установленого законодавством нормативу, що дозволить використовувати ці кошти на реалізацію виробничих і соціальних завдань.

У підрозділі 4.5 «Особливості працевлаштування інших категорій громадян» з метою гарантування працевлаштування осіб старших вікових груп дисертант пропонує застосовувати: (а) пільгове оподатковування роботодавців, які використовують працю таких осіб; (б) субсидування заробітної плати таких осіб; (в) спеціальні знижки по сплаті страхових внесків за них; (г) сплату роботодавцями певних сум до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття у випадку звільнення осіб старших вікових груп.

Міжнародна конвенція ООН про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей пропонує якісно новий рівень захисту прав трудових мігрантів. На відміну від Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів, ця Конвенція стосується всіх трудових мігрантів - як легальних, так і нелегальних. У ній уперше окреслено права, які поширюються на окремі категорії трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, зокрема: прикордонних, сезонних трудящих; моряків, найнятих на судна іноземних компаній; працівників, зайнятих на стаціонарних прибережних установках (платформах); трудящих, які працюють не за наймом та ін.

Керуючись міжнародними стандартами та європейським досвідом правового регулювання відносин щодо працевлаштування іноземців, вбачається доцільним викласти ч. 6 ст. 20 проекту Трудового кодексу України в такій редакції:

«Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця, мають право працювати на підприємствах, в установах та організаціях або займатись іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений строк, можуть займатися трудовою діяльністю лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, державною службою зайнятості України. Дозвіл на працевлаштування не потрібний: іноземцям та особам без громадянства, які постійно проживають в Україні; особам, яким надано статус біженця в Україні; представникам іноземного морського (річкового) флоту та іноземних авіакомпаній, які обслуговують ці організації на території України; працівникам іноземних органів масової інформації, акредитованим для роботи в Україні; артистам і працівникам мистецтва для роботи в Україні за фахом; працівникам аварійно-рятувальних служб для виконання термінових робіт; керівникам представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні й керівникам підприємств з іноземними інвестиціями; працівникам, яких приймають на роботу в межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції; іншим іноземцям та особам без громадянства у випадках, передбачених законами й міжнародними договорами України».

...