Формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства 1387–1569 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства 1387-1569 роках

Бойко І.Й.

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права

Львів

2011

Вступ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. У сучасних умовах розвитку вітчизняної юридичної науки значна увага приділяється поглибленому та неупередженому аналізу право-державницької спадщини українського народу. Вагоме завдання покладається на історію держави і права України, що вивчає, зокрема, становлення й розвиток на українських землях державно-правових та самоврядних інститутів.

Значний інтерес становить маловивчена історико-правова проблема формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.), яка набула актуального характеру і конкретизувалася в розширенні предметної та джерельної основи історико-правового дослідження, застосуванні нового науково-пізнавального інструментарію. Це проблема не лише науки історії держави і права України, а й загальноюридична, соціальна та політична, зумовлена актуальністю і практичністю для сучасності. Річ у тому, що Україна, проголосивши державність на межі другого та третього тисячоліть, постала перед важливістю визначення українським народом орієнтації подальшого розвитку: Схід, тобто інтеграція з Росією; Захід - європейське тяжіння; повний ізоляціонізм або використання позитивного досвіду як зі Сходу, так і зі Заходу. Без знання історії становлення державно-правових інститутів на території України, особливостей формування українського права, його наступності в різні періоди державно-правового розвитку українських земель неможливо зробити правильний вибір в орієнтації української правової самоідентичності. Відповіді на ці й інші запитання варто шукати також у відновленні власних правових традицій, розкритті свого історичного правового і державницького коду, з'ясуванні своєї етнічної та правової самобутності, ідентичності, неповторності, впевненості у власних інтелектуальних і творчих силах.

Всебічне висвітлення ролі й значення Галичини у збереженні етнічної та правової ідентичності українців, відродженні й поширенні державницької ідеї у конкретних історичних умовах, вивільнення від ідеологічних і догматичних стереотипів є необхідним і має вагоме значення для розвитку сучасної української історико-правової науки. Ґрунтовний аналіз цієї проблеми сприяє також забезпеченню плюралістичних підходів стосовно дослідження важливих проблем у науці історії держави і права України, виробленню новітньої концепції українського державотворення.

Дисертаційне дослідження спрямоване на обґрунтування ідеї про те, що в період перебування у складі Польського королівства Галичина як споконвічна історична українська територія, населена переважно українцями, завдяки збереженню державно-правових і самоврядних інститутів, не втратила етнічної та правової ідентичності, зокрема території, мови, правових звичаїв, традицій права, правової культури.

Дослідження державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства дає змогу накопичити широку емпіричну базу, яку сучасні вчені-правознавці, політики і державні діячі можуть використати для вибору оптимальної моделі розвитку державно-правових і самоврядних інститутів України з урахуванням помилок і досягнень, що мали місце у минулому.

У сучасній історико-правовій літературі ґрунтовні історико-правові дослідження процесу формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства досі фактично не здійснювалися, хоча необхідність у них очевидна як із погляду пізнання становлення та розвитку державно-правових і самоврядних інститутів України, так і з погляду застосування одержаних результатів у процесах державотворення та правотворчості в сучасній Україні. Саме ці міркування визначили актуальність теми дисертаційного дослідження та зумовили її вибір.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане на кафедрі історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка у межах теми "Історія державно-правового розвитку та політико-правової думки в Україні та зарубіжних країнах" (номер державної реєстрації 0105U007451).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення української й зарубіжної наукової історико-правової літератури, джерел права Галицько-Волинської держави та Польського королівства, архівних документів і матеріалів виявити особливості формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства, виробити конкретні науково-обґрунтовані пропозиції, спрямовані на вдосконалення сучасних державно-правових і самоврядних інститутів України й підвищення ефективності їх функціонування.

Зазначена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- проаналізувати внесок вітчизняних і зарубіжних істориків права у дослідження проблем формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387- 1569 рр.), наголосити на проблемах, які вченими та дослідниками недостатньо вивчені або в силу певних обставин перекручувалися чи замовчувалися; викласти своє бачення, інтерпретацію досліджуваних історико-правових явищ і процесів;

- з'ясувати і визначити політичні передумови та правові наслідки приєднання Галичини Польським королівством;

- здійснити періодизацію історико-правового процесу формування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства;

- реконструювати історико-правову картину процесів скасування територіальної адміністративно-правової автономії Руського королівства (1349-1434 рр.), а також запровадження й становлення в Руському і Белзькому воєводствах польських державно-правових інститутів (1434-1569 рр.);

- розкрити правовий статус органів управління Руським королівством (1349-1434 рр.), простежити динаміку їхнього розвитку, охарактеризувати функціонування самоврядних і правових інститутів в умовах перебування Галичини під владою польських та угорських королів;

- висвітлити порядок формування, структуру та компетенцію польських органів влади в Руському і Белзькому воєводствах (1434-1569 рр.), а також органів місцевого самоврядування у містах, містечках і селах Галичини; з'ясувати особливості формування й трансформації правового статусу населення Галичини в складі Польського королівства, а також в умовах функціонування Руського королівства і в Руського і Белзького воєводств;

- сформувати концептуальне бачення сутності процесів творення та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.);

- узагальнити й оцінити історико-правовий досвід формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.), використати в доцільних межах деякі правові ідеї, конструкції, положення досліджуваного періоду для розроблення рекомендацій щодо вдосконалення державно-правових та самоврядних інститутів у сучасній Україні.

Об'єкт дослідження - суспільно-політичні й державно-правові відносини у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.).

Предметом дослідження є особливості формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.).

Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять загальнонаукові й спеціально-наукові методи, обрані відповідно до мети і завдань дисертаційної роботи, а також із врахуванням об'єкта і предмета дослідження. В основу дисертаційного дослідження покладено діалектичний метод як фундаментальний метод наукового пізнання. Використання діалектичного методу поєднувалося з методом філософського плюралізму (діалогу). В сучасних умовах методологічного плюралізму це дало змогу уникнути використання лише одного методу наукового пізнання, розкрити досліджувані процеси об'єктивно, повно й усебічно. Натомість це допомогло авторові дисертаційного дослідження сформулювати власне ставлення до проблем історико-правової науки, що ним вивчаються. Найадекватнішим подібному розумінню об'єкта й предмета історико-правового пізнання є цивілізаційний підхід до аналізу історико-правової дійсності. Використовуючи його, автор зосередився на об'єктивному і всебічному вивченні характерних рис та елементів окремих явищ історико-правової дійсності, одним з яких і є особливості формування й функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.).

Автор застосовував також загальнофілософські, загальнонаукові й спеціально-правові методи дослідження, що забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмета. Відтак методологія дисертаційної роботи є множинною, плюралістичною.

Філософський метод матеріалістичної діалектики дав змогу розглянути проблему в динаміці її розвитку, показати єдність і боротьбу протилежностей, зокрема, у підходах польських королів до питань надання Галичині (Руському королівству) територіальної адміністративно-правової автономії (1349- 1434 рр.), пояснити зміни, котрі відбулися у Галичині після її інкорпорації до складу Польського королівства (1434-1569 рр.).

Серед використаних загальнонаукових методів назвемо структурно- функціональний, сходження від абстрактного до конкретного та ін. Наприклад, останній з них був застосований під час розгляду питання про “легальні" можливості, які допускало міжнародне право Середньовіччя для зміни існуючих кордонів Польського королівства, у контексті дій польського короля Казимира ІІІ, угорського короля Людовика, Папи Римського Клемента IV, спрямованих на інкорпорацію Галичини в склад Польського королівства; структурно-функціональний - для аналізу правового статусу різних урядовців крізь призму виконуваних ними управлінських функцій, розкриття особливостей, структури і місця державних і самоврядних органів у Галичині тощо.

Широко застосовувалися спеціально-правові методи: історико-правовий метод - для з'ясування соціально-політичних передумов приєднання Галичини Польським королівством та його юридичного оформлення, визначення чинників, унаслідок яких поширювалося і застосовувалося польське право на території Галичини; порівняльно-правовий - для дослідження і зіставлення основних відмінностей у правовому надбанні польського й українського етносів до моменту поширення у 1434 р. польського права на території Галичини; герменевтично-правовий метод дав змогу тлумачити тогочасні юридичні терміни та поняття.

Застосування названих методів допомогло здійснити комплексний аналіз формування та функціонування державно-правових інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.), дійти науково-теоретичних висновків і сформувати практичні рекомендації, що мають ознаки наукової новизни.

Теоретичною основою дослідження стали положення, які містяться у працях провідних українських, польських, російських та інших представників суспільних наук - теоретиків та істориків права, істориків, політологів.

Окремі аспекти соціально-економічного й політичного становища Галичини у складі Польського королівства відображені у працях довоєнних українських істориків та істориків права В. Антоновича, Д. Дорошенка, М. Владимирського-Буданова, М. Грушевського, Д. Зубрицького, Н. Полонської-Василенко, Ф. Тарановського, І. Шараневича, українських істориків радянського періоду Я. Кіся, І. Крип'якевича, П. Саса, а також сучасних істориків - С. Білостоцького, Н. Білоус, Л. Войтовича, Т. Гошко, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, А. Жуковського, Ю. Зазуляка, А. Заяця, О. Заяця, М. Капраля, М. Котляра, М. Крикуна, О. Субтельного, П. Толочка, Р. Шуста, Н. Яковенко. Окремі питання цієї теми висвітлювали історики права радянського періоду, зокрема С. Юшков, К. Софроненко, К. Ліванцев, А. Ткач, А. Пашук та інші.

Серед польських та інших дослідників цієї тематики, котрі приділяли увагу розвитку окремих аспектів державно-правових інститутів у Галичині в складі Польського королівства, вирізняються дослідження О. Бальцера, Ю. Бардаха, Р. Губе, Г. Гурського, Н. Дейвіса, П. Домбковського, А. Коробовича, М. Калляса, С. Кутжеби, Б. Лєснодорського, Ю. Рафача, Ю. Серадзького, М. Пієтрчака.

Теоретичним та історико-методологічним підґрунтям дисертації стали також праці сучасних відомих учених в галузі історії та теорії держави і права Т. Андрусяка, Н. Аніщук, О. Атоян, В. Бабкіна, М. Баймуратова, О. Головка, В. Гончаренка, П. Гураля, М. Дамірлі, В. Єрмолаєва, В. Журавського, П. Захарченка, М. Кобилецького, М. Козюбри, О. Копиленка, М. Крестовської, В. Кульчицького, В. Лемака, Л. Луць, В. Макарчука, О. Мироненка, П. Музиченка, М. Никифорака, О. Петришина, П. Рабіновича, А. Рогожина, В. Рум'янцева, І. Сафронової, О. Святоцького, В. Семківа, О. Скакун, М. Страхова, В. Тація, О. Тимощука, Б. Тищика, Є. Харитонова, І. Усенка, А. Шевченка, О. Шевченка, Ю. Шемшученка, О. Ярмиша.

Джерельну базу дослідження становлять привілеї, універсали, статути польських королів, рішення вальних сеймів Польського королівства та сеймиків Руського воєводства, рішення судових органів у Галичині в розглядуваний період, а також опубліковані й рукописні неопубліковані матеріали, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові (ф. 9, 15, 37, 51, 52, 131, 181, 856), Головному архіві давніх актів у Варшаві Республіки Польща (документи паперові № 2659, № 4077, 4083; документ пергаментний № 7109; документи Метрики Коронної - сигнатура № 33 (19 документів) 111, 112, 113, 7709, документи Державного архіву міста Кракова Республіки Польща (архів Сангушків): теки Римські (І/8; І/11; V/23; VІІ/83), а також у відділі рукописів Львівської національної бібліотеки імені В.Стефаника НАН України (ф. 4).

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1387-1569 рр. У 1349 р. Галицькі землі були анексовані і увійшли до володінь польського короля Казимира ІІІ і вважалися його особистою вотчиною (“посіданням") до 1370 р. Упродовж 1370-1382 рр. Галичина формально перебувала під владою угорсько-польського короля Людовика, а фактично нею управляв у 1372- 1379 рр. представник інтересів угорського короля Володислав Опольський. З 1379 р. до 1386 р. Галичина залишалася під владою угорських старост, а протягом 1386-1387 рр. - знову у “володінні" Володислава Опольського. У 1387 р. Галичина була остаточно приєднана до володінь польської королеви Ядвіги. У 1349-1434 рр. Галичина (Руське королівство) мала адміністративно-правову автономію, яку їй надавали польські королі - суверени цієї території. У 1434-1569 рр. Руське і Белзьке воєводства становили у складі Польського королівства окремі адміністративно-територіальні одиниці.

У 1569 р. була підписана Люблінська унія. Відповідно до неї Польське королівство і Велике князівство Литовське створили єдину державу - Річ Посполиту. Отже, Польща, а в її складі й Галичина, вступили в новий, інший етап державно-правового розвитку, що тривав до 1772 р., коли Галичина була приєднана до складу Австрії.

Територіальні межі об'єкта дисертаційного дослідження. Зазвичай дослідники використовують різні назви середньовічної Галичини: Галицька Русь, Галицькі землі, Галицькі волості, Галицькі уділи, Червенська Русь, Червенські землі, Галицькі удільні князівства. Ці землі здавна були заселені східно-слов'янськими племенами білих хорватів, дулібів, бужан та ін. У пропонованому дослідженні термін “Галичина" автор використовував як історичну назву Галицької Русі - однієї з етнічних українських земель, розміщеної в басейні рік Сяну, Дністра та Західного Бугу. На території середньовічної Галичини розташовувалися два воєводства Польського королівства: Руське і Белзьке. В розглядуваний період Галичина охоплювала територію сучасних Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей України та Підкарпатського й частини Малопольського і Люблінського воєводств Республіки Польща.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняній історико-правовій науці цілісним комплексним дослідженням процесів формування й функціонування державно-правових та самоврядних інститутів на території Галичини в складі Польського королівства (1387- 1569 рр.). Суттєвої новизни дисертації додають критичний аналіз спеціальної літератури з означеної теми, нове осмислення проблем формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів на українських землях.

Автор обґрунтував концептуальні нові положення і висновки, котрі виносяться на захист.

Уперше:

1. На засадах проблемно-хронологічного та цивілізаційного підходів здійснено сучасну класифікацію історіографічної літератури, проаналізовано і введено в науковий обіг значну кількість малознаних опублікованих та неопублікованих українських і польських архівних матеріалів, завдяки яким значно ширше, порівняно з існуючою історико-правовою літературою, розкрито особливості територіальної адміністративно-правової автономії Галичини (Руського королівства 1349-1434 рр.) під владою польських королів, а також особливості формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині (Руського і Белзького воєводств 1434- 1569 рр.) після її інкорпорації до складу Польського королівства.

2. Встановлено значення інкорпорації Галичини для подальшого розвитку польської державності. Доведено, що дослідження механізму розвитку польської середньовічної держави, системи тогочасних взаємин польського політичного центру з іншими політичними формуваннями дає змогу зрозуміти не лише особливості існування Польської держави, а й з'ясувати механізм функціонування різних її частин як адміністративно-територіальних одиниць.

3. Здійснено інтерпретацію історико-правового досвіду українців Галичини, набутого двома основними шляхами. Перший з них випливав з реалізації внутрішніх потреб тогочасного суспільства, а другий - реалізовувався зверху й мав форму тиску на українців з боку органів державної влади Польського королівства.

4. Цілісно та комплексно досліджено організацію органів влади в Галичині й встановлено, що цей процес складався з двох етапів: перший (1349-1434 рр.) - насильницьке приєднання галицьких земель до володінь польських королів (1349 р., 1387 р.) і надання ними Галичині (Руському королівству) територіальної адміністративно-правової автономії; другий (1434-1569 рр.) - інкорпорація Галичини до складу Польського королівства, створення Руського (1434 р.) та Белзького (1462 р.) воєводств і поширення на них польського державно-правового ладу. Таким шляхом реалізовувалась колонізаторська політика польських магнатів і шляхти на українських землях у XIV-XVI ст. Вона викликала природний спротив окремих українських бояр, міщан, селян, який виражався, зокрема, в утворенні етнічно-культурних братств з метою збереження етнічної, мовної та духовної самобутності й правової ідентичності. У той час в Галичині спостерігаємо розвинуте відчуття коренів українського етнонаціонального буття, належності до української традиції.

5. Показано динаміку формування та діяльності державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства, з'ясовано наступність у розвитку норм українського звичаєвого права, що полягала у збереженні та використанні правового досвіду на етнічних українських землях, набутого за часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави. Поряд з цим відбувалося “вживлення" іноземних (польських, угорських) елементів правового досвіду стосовно формування та функціонування державно-правових та самоврядних інститутів у Галичині в XIV-XVI ст. На становлення таких інститутів вплинули руське звичаєве та писане право, візантійське (через нього римське), а після 1434 р. - ще й право Польського королівства, до складу якого входила Галичина. Українські та польські адміністративно-правові інститути до 1434 р. мирно співіснували в Галичині. Однак після поширення з 1434 р. польських державно-правових інститутів на території Галичини організація управління у ній істотно змінилася. Польська влада через свої державно-правові інститути намагалася послабити спротив галицьких українців, спрямований на збереження, зокрема, етнічної та правової самобутності.

6. Обґрунтовано, що хоча руське право зазнавало запозичень певних принципів та ідей польського права, але вони не змінювали правової ідентичності українців, оскільки право Польського королівства було зорієнтоване на європейську правову культуру. Особливості джерел і характерних рис права в Галичині (1387-1434 рр.) полягали в тому, що вони формувалися на духовних і культурних засадах європейської цивілізації, мали власну правову традицію з часів Київської Русі, а відтак - Галицько-Волинської держави і ґрунтувалися на опосередкованій рецепції візантійського, а через нього - римського права, його ідеях, принципах та інститутах. Джерела права на українських землях, зокрема в Галичині, розвивалися на юридичних поняттях романо-германського типу (сім'ї) правових систем.

7. На основі архівних матеріалів доведено, що в Галичині відбувалися становлення та розвиток органів станового самоврядування, зокрема проаналізовано законодавчі, контрольні, виконавчі й судові функції шляхетських сеймиків, визначено їх склад, компетенцію, правотворчу та правозастосовчу діяльність. Діяльність станових сеймиків як органів представництва у Руському воєводстві з 1454 р. в складі Польського королівства, а відтак - Речі Посполитої згодом вплинула на становлення парламентаризму в Козацько-Гетьманській державі, зокрема на формування генеральних (загальних) козацьких рад і рад козацьких старшин.

8. Виявлено особливості формування організаційно-правових засад діяльності в Галичині органів міського самоврядування. Доведено, що внаслідок інтенсивного соціально-економічного розвитку міст і містечок саме в Галичині здебільшого запроваджувалися й апробовувалися зміни організаційно-правових засад цих органів. Правові основи діяльності й організаційне формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині після впровадження польського права не відображали етнічної й регіональної специфіки (за винятком актів і норм, які стосувалися Руського воєводства) і, по суті, стали чинником політики Польського королівства щодо українських земель.

9. Реконструйовано цілісну картину формування та діяльності державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства. Галицькі українці, які споконвічно проживали на цій території не втратили етнічної ідентичності, норм звичаєвого права. У 1349 р., на час приєднання Галичини польським королем Казимиром ІІІ до своїх володінь, населення Галичини уже мало власні традиції формування держави та правотворення. У Галичині до 1434 р. діяли руське (українське) звичаєве право, Руська правда, Грамота князя Івана Берладника 1134 р., Рукописання князя Володимира Васильковича 1287 р., Уставна грамота князя Мстислава Даниловича 1289 р., маґдебурзьке право. Ставши складовою частиною Польського королівства, Галичина не мала перспектив для свого самостійного правового розвитку. Процеси уніфікації в усіх сферах суспільного життя посприяли наближенню руського права, яке діяло в Галичині, до польського права, що зумовило поступове стирання межі між правосвідомістю українців і поляків. Однак у зв'язку з етнопсихологічними особливостями кожного з цих народів вдалося уникнути повної втрати українцями своєї самобутності.

Удосконалено положення про необхідність:

- переглянути методологію дослідження формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства шляхом синтезу діалектичного, антропологічного, соціально-змістовного, цивілізаційного й формаційного концептуального підходів; інтегрування здобутків еволюційної, колонізаційної та трансформаційної концепцій розвитку й удосконалення державно-правових і самоврядних інститутів;

- переосмислити сучасну державну політику України в сфері організації та діяльності вищих центральних і місцевих органів влади й місцевого самоврядування, зорієнтовану на уніфікацію без врахування історичного досвіду регіонів України, різноманітних форм державного та самоврядного життя.

Отримали подальший розвиток аргументи стосовно:

- необхідності врахування правової спадщини різних регіонів України, які тривалий час не розвивалися в єдності, не мали однієї правової системи задля того, щоб сучасні регіони України були консолідованими у вирішенні загальнодержавних проблем;

- доцільності виявлення витоків правового менталітету населення окремих регіонів України, який формувався під впливом європейських правових цінностей: визнання і захисту прав людини; верховенства права; розвитку правової культури;

- використання історико-правових знань про співвідношення власного й запозиченого історичного досвіду формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у сучасній Україні.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що положення, обґрунтовані в дисертаційному дослідженні, поглиблять і збагатять вітчизняну історико-правову науку знаннями про формування та діяльність державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.).

Основні положення й висновки дисертації можуть бути використані:

- у науково-дослідній сфері - як підґрунтя для подальших історико-правових досліджень;

- у галузі правотворчої діяльності - для розвитку й удосконалення національного законодавства, оптимізації системи державного управління, уточнення компетенції її органів; вибору оптимальних засад удосконалення місцевого самоврядування;

- у навчальному процесі - під час підготовки загальних та спеціальних курсів з історії держави і права України, історії України, адміністративного, цивільного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного процесуального права, з проблем державного будівництва й місцевого самоврядування (вони, зокрема, використовуються в навчальному процесі юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка);

- у правовиховній сфері - для підвищення рівня правової культури службовців органів державної влади й управління, місцевого самоврядування, а також населення.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею. Сформовані положення та висновки обґрунтовано на основі власних досліджень автора, який вивчає цю тему понад десять років. Автор написав розділи 2 “Суспільний лад" і 4 “Джерела та характерні риси права" колективної монографії “Галицько-Волинська держава (1199-1349 рр.)". У дисертації ідеї та розробки співавторів монографії В. Кульчицького та Б. Тищика не використовуються.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана на кафедрі історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка, обговорена на її засіданнях, де одержала позитивну оцінку й рекомендована до захисту.

Результати дослідження дисертант використовував під час підготовки навчальних програм, планів семінарських занять з курсу “Історія держави і права України", спеціальних курсів “Становлення та розвиток місцевого самоврядування в Україні" “Наступність в історії українського права", в процесі читання лекцій, проведенні семінарських занять з відповідних курсів на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка.

Сформульовані в дисертації положення і результати дослідження були оприлюднені на різноманітних наукових і науково-практичних конференціях, а саме: 8-17 регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (Львів, 2001-2011 рр.); 6, 8, 10, 18, 20-22-й міжнародних історико-правових конференціях Міжнародної асоціації істориків права; IV звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського (студентського) складу Кримського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ (Сімферополь, 2002); Міжнародній науковій конференції “Шості осінні юридичні читання" (Хмельницький, 2007); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Наукова спадщина академіка О. О. Малиновського і сучасність" (Рівне, 2008); Міжнародній науковій конференції “Досвід правового розвитку Великого князівства Литовського (1529-1588)" (Одеса, 2009); Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми історії держави і права країн Центрально-Східної Європи" (Львів, 2009 р.) та ін.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладено в двох одноосібних монографіях, в одній монографії у співавторстві, 67 наукових публікаціях, з яких 34 - одноосібні статті у виданнях, визнаних ВАК України фаховими з юридичних наук, 20 - тези доповідей у матеріалах науково-практичних конференцій, 13 - інші публікації.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, 10 підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 519 сторінок. Основний текст дисертації становить 409 сторінок, список використаних джерел (955 найменувань) - 81 сторінка.

1. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність і необхідність проведення дослідження теми дисертації, наголошено на її зв'язку з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і методологію дослідження, розкрито новизну та викладено основні положення, що виносяться на захист, висвітлено наукове й практичне значення одержаних результатів, вказано на їхню апробацію та публікації автора з теми дисертації, наведено дані про структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" складається з двох підрозділів, у яких детально розглянуто історико-правову літературу та джерела із проблем формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства, а також визначено методологію дослідження.

У підрозділі 1.1 “Історіографія та джерельна база дослідження" проаналізовано загальну та спеціальну літературу з теми дослідження.

Наукова література історичного та юридичного характеру, що розкриває окремі питання формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства, створювалася впродовж трьох періодів: довоєнного, радянського і сучасного. Запропонована класифікація опублікованих праць у своїй основі відповідає приналежності до того чи іншого історіографічного напряму. До першої групи віднесено праці довоєнних дослідників, зокрема, В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова, М. Гарасевича, М. Грушевського, Б. Дідицького, Д. Зубрицького, І. Линниченка, В. Мильковича, Ф. Тарановського, І. Філевича, І. Шараневича й інших, котрі акцентували на окремих питаннях політичної, соціально-економічної та культурної історії Галичини, лише побіжно згадуючи органи управління Польського королівства й особливості їхнього функціонування у Галичині.

Значний внесок у вивчення проблем організації управління Галичиною в складі Польського королівства зробили довоєнні польські вчені, висвітлюючи соціально-економічний, політичний і правовий статус Галичини як провінції Польського королівства. З-поміж них вирізняються праці О. Бальцера, Я. Бандтке, Е. Брайтера, К. Гожицького, Р. Губе, С. Естрейхера, К. Кораного, С. Кутжеби, Б. Ленґніха, В. Лозинського, В. Майселя, Т. Островського, Я. Птасьніка, Ю. Рафача, Ю. Серадського, К. Стадницького, Л. Харевічової, А. Чоловського, Ф. Яворського. Ці вчені досліджували окремі аспекти становлення та розвитку польського середньовічного права й державного ладу, фрагментарно розглядаючи питання поширення польського права у Галичині.

Другу групу досліджень становлять праці української наукової школи. Однак у радянський період аналіз розвитку форм адміністративного управління, організації та діяльності судових органів, самоврядування, джерел права не входив до актуальних завдань наукових досліджень. Найвагомішими вважалися питання історії революційного руху, економічної та соціальної історії краю. Навіть у таких фундаментальних колективних працях, як “Нарис з історії України", “Торжество історичної справедливості", історико-правові аспекти подані стисло.

Суспільно-економічне й політичне становище галицьких українців у період Польського королівства висвітлювали М. Голубець, Я. Дашкевич, В. Інкін, Я. Ісаєвич, М. Котляр, Я. Кісь, А. Копистянський, І. Крип'якевич, П. Сас та ін.

Найпопулярнішими працями з даної проблеми радянського періоду визнавалися навчальні посібники професора К. Ліванцева. Вчений охарактеризував суспільно-політичний лад і право середньовічної Польщі, особливості формування польської станово-представницької монархії тощо. Заслуговують на увагу також праці радянських науковців-правознавців, зокрема К. Софроненко, А. Ткача, А. Пашука, Й. Юхо, С. Юшкова, котрі опосередковано торкалися функціонування окремих джерел права на українських землях періоду Польського королівства.

Серед повоєнних польських досліджень варто назвати праці професорів Ю. Бардаха, П. Домбковського, М. Калляса, Б. Лєснодорського, М. Пієтрчака та інших, які характеризували, зокрема, державно-правову систему Польського королівства, що поширювалася і на Галичину.

Загалом історико-правові дослідження правового статусу Галичини XIV-XVI ст. в радянський період не були інтенсивними. Їх активізація пов'язана з проголошенням незалежності України та становленням демократичної Української держави. Ця подія започаткувала також третій період історико-правових досліджень Галичини у складі Польського королівства.

У вирішенні науково-дослідних завдань дисертації значну допомогу надали праці сучасних українських істориків Ю. Зазуляка, Л. Зашкільняка, М. Капраля, М. Крикуна, О. Купчинського, Н. Яковенко, Р. Шуста та інших, де висвітлено історичні аспекти соціально-економічного та політичного становища галицьких земель у період Польського королівства.

Базовий рівень пізнання історико-правових проблем формування державно-правових інститутів Польського королівства у Галичині, поширення маґдебурзького права у Галичині в XIV-XVI ст. забезпечили праці В. Гончаренка, П. Гураля, П. Захарченка, В. Кіселичника, М. Кобилецького, В. Кульчицького, В. Макарчука, І. Терлюка, Б. Тищика та ін.

Широко використано у контексті теми дисертаційного дослідження сучасну польську наукову літературу. Серед значної кількості наукових праць вирізняються розвідки Є. Клочовського, Т. Мацієвського, С. Плази, К. Суйки-Зелінської, М. Щанєцького.

Окремо в підрозділі систематизовано й охарактеризовано джерельну базу дослідження. Проаналізовано праці джерелознавчого характеру, зокрема Д.Зубрицького, Б. Зиморовича, М. Капраля, О. Купчинського, Я. Дашкевича, В. Інкіна та інших, численні пам'ятки права, архівні матеріали, що зберігаються в архівах України й Польщі.

У підрозділі 1.2 “Методологічна основа дослідження" всебічно розглянуто наявні в сучасній історико-правовій науці підходи до концептуалізації історії формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.), визначено основні концептуальні засади, на яких ґрунтується дисертаційне дослідження, визначено необхідність використання системи концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Насамперед автор проаналізував та узагальнив погляди науковців, запропонувавши своє розуміння державно-правових і самоврядних інститутів, їх ознак як складного історичного й правового явища. Тому загальна стратегія дослідження такого явища потребувала певного синтезу концептуальних підходів.

Діалектичний підхід дав змогу не лише оцінити кількісні та якісні зміни у розвитку досліджуваних явищ, а й охарактеризувати діалектику відносин стосовно формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.). Отже, найцікавішим здобутком цього підходу є встановлення діалектичних взаємозв'язків формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.). Складною була діалектика внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку державно-правових і самоврядних інститутів на українських землях в період інкорпорації Галичини до складу Польського королівства.

У підрозділі проаналізовано й критично осмислено ідеї, покладені в основу парадигми дослідження державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства, що збагатило пошук співвідношення національного та ненаціонального (європейського) у традиції державно-правового розвитку того часу, дано оцінку тогочасним трансформаційним процесам у Руському і Белзькому воєводствах (1434-1569 рр.).

Плюралізм наукових підходів сприяв виявленню особливостей розвитку соціально-правового статусу Галичини в складі Польського королівства (Руського королівства (1349-1434 рр.) та Руського і Белзького воєводств (1434-1569 рр.).

Нові пізнавальні можливості дослідження формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства пов'язані зі сучасною методологією історико-правової науки. Для дослідження цього періоду використовувалися притаманні вітчизняному праводержавознавству наукові методи дослідження: загальнонаукові (діалектичний, системного аналізу, синергетичний, історичний) і спеціальні (історико-правовий, структурно-функціональний, статистичний, порівняльно-правовий (компаративний), формально-логічний та ін.).

Автор сформулював власне розуміння державно-правових і самоврядних інститутів як форми організації й регулювання суспільних відносин з властивими цій формі метою, функціями та засобами впливу на життя суспільства або окремих його частин. Саме цивілізаційний підхід дає змогу досліджувати в Україні історію державно-правових та самоврядних інститутів як історичну та правову традицію українського народу. Формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів, зокрема в Галичині в складі Польського королівства (1387-1569 рр.), передбачав процес організації, створення органів влади і права у Галичині внаслідок суспільного розвитку та соціально-правових змін, а також відображення виконання ними своїх функцій.

Розділ 2 “Політичні та правові передумови приєднання Галичини Польським королівством" присвячений аналізу соціально-політичних передумов приєднання Галичини до складу Польського королівства і характеристиці змін у суспільно-правовому статусі галицького населення в процесі інкорпорації Галичини Польським королівством.

У підрозділі 2.1 “Соціально-політичні передумови приєднання Галичини Польським королівством та його наслідки" на основі використання нової історико-правової літератури й архівних джерел показано, що часті спустошливі татарські набіги, внутрішні суперечки свавільних бояр, підступна зрада ними державних інтересів, анархія, проблеми економічного характеру в першій половині XIV ст. послабили політичну й економічну могутність Галицько-Волинської держави. Цим скористались сусідні держави, які зазнали незрівнянно менших руйнувань від татарського лихоліття, - Польське королівство, Велике князівство Литовське, Угорське королівство, володарів котрих приваблювали багаті галицько-волинські землі.

Автор акцентує на тому, що однією зі сусідніх держав, яка першою намагалася встановити панування над галицькими землями - важливою складовою Галицько-Волинської держави, була Польща. Насильне приєднання Галичини до складу Польського королівства розпочалося завойовницькими походами польського короля Казимира ІІІ у 1340 і 1349 рр., який прагнув зміцнити та розширити кордони своєї держави і забезпечити значне збільшення доходів за рахунок мит від купців, котрі подорожували на схід через галицькі землі. У 1387 р. польська королева Ядвіга остаточно приєднала Галичину до своїх володінь, ставши сувереном цієї території.

Проаналізувавши праці польських та українських дослідників стосовно ідеологічних претензій на Галичину, автор вважає, що такі дії Казимира ІІІ і королеви Ядвіги можна кваліфікувати як анексію, тобто протиправне насильницьке приєднання Польським королівством частини Галицько-Волинської держави. Приєднання відбулося без згоди населення Галицько-Волинської держави і призвело до народного збройного опору галицьких українців польським завойовникам.

Використовуючи низку історико-правових джерел, автор вступає у полеміку з дослідниками щодо назви української території - Галичини, насильно приєднаної Казимиром ІІІ у 1349 р., Ядвігою 1387 р. та умов її інкорпорації до складу Польського королівства у 1434 р.

Політико-правові наслідки анексії Галичини Польським королівством - неоднозначні й суперечливі. Галичина в складі Польського королівства втратила єдність з іншими українськими землями, що перебували в складі інших держав. Одним із найжорсткіших обмежень прав галицьких українців стало насильне запровадження латинської, згодом польської мов і заборона використання української мови в офіційному діловодстві. До негативних наслідків інкорпорації Галичини Польським королівством відносимо також неможливість розвитку в той час процесів українського державотворення, відновлення власної держави.

Однак існував ще інший аспект цієї проблеми: Польське королівство часто було посередником у культурних зв'язках руського (українського) народу з народами західноєвропейських країн. Вплив цих зв'язків на розвиток української культури зумовлений головно тими прогресивними гуманістичними й освітніми тенденціями, котрі знаменували розквіт епохи Відродження в тогочасній Європі.

У підрозділі 2.2 “Інкорпорація Галичини Польським королівством та зміни у суспільно-правовому статусі галицького населення" розкрито, що впродовж XIV-XVI ст. у Галичині, яка поступово інкорпоровувалася у складі Польського королівства, сформувалися нові суспільні стани та соціальні групи населення - магнати, шляхта, духовенство, міщани, селяни.

У підрозділі на основі маловідомої історико-правової літератури та нових архівних матеріалів здійснено порівняльну характеристику суспільно-правового статусу галицького населення. Суспільні відносини в Галичині у складі Польського королівства розвивалися в напрямі формування станів, тобто великих соціальних груп людей, котрі відрізнялися успадкованим і набутим правовим становищем у суспільстві, сукупністю прав та обов'язків. Це відбувалося під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі.

У роботі з'ясовано, що до середини XIV ст. верхівку соціальної структури в Галичині становили представники галицьких бояр та інших соціальних груп, які були зобов'язані нести військову службу для суверена (польського короля). В першій половині XV ст. для зміцнення свого становища в Галичині польські королі підтверджували права галицьких бояр на землю. Згодом бояри поступово трансформувалися у галицьку шляхту. Однак вона мала менші привілеї порівняно з польськими шляхтичами, і це призвело до протестів з вимогами надати їм рівні права. Спроби задовольнити домагання галицької шляхти зроблено у 1425, 1430 і 1434 рр., коли окремими привілеями на Галичину в інтересах шляхти було поширено інститути польського права. Врешті, у 1496 р. видано Пьотрківський статут, що остаточно зрівняв галицьку шляхту з польською.

Як доведено в підрозділі, формування та функціонування шляхетського стану в Польському королівстві, зокрема в Галичині (1387-1569 рр.), відбувалися під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі. У соціальній сфері Галицьких земель активно формується станова організація суспільства на підставі юридично визнаних привілеїв. Поділ на стани започаткував ще одну площину суспільного розшарування, став вагомим чинником у процесі самовизначення людини, усвідомлення свого місця в структурі тогочасного суспільства. З'ясовано, що збільшення обсягу прав польських та німецьких поселенців у Галичині відбувалося внаслідок обмеження прав корінного українського населення.

Автор охарактеризував соціально-правове становище мешканців міст Галичини. У підрозділі з'ясована відповідність правового становища міського населення Галичини статусу міст (королівських, приватновласницьких) та (привілейованих, непривілейованих).

Формування та функціонування правового статусу міського населення у Галичині в складі Польського королівства відбувалися за європейськими традиціями. На це позитивно впливало застосування і розвиток нових форм міського самоврядування згідно з маґдебурзьким правом. Міському населенню Галичини були притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати спільне життя на основі правових норм та ін. Маґдебурзьке право сприяло формуванню на українських землях засад громадянського суспільства.

У дисертації показано, що селянство в Галичині поступово консолідувалося в єдиний стан і становило в XIV ст. 80 % усього населення. Правовий статус галицьких селян XIV-XV ст. залежав від правового становища сіл. У Галичині (Руському королівстві) в період адміністративно-правової автономії існували села, особливість яких полягала в значній строкатості правового становища селянства стосовно якого застосовувалося руське, польське, волоське та німецьке право.

Галицьке селянство у правових відносинах переважно використовувало руське право, яке передбачало існування селянської громади. Упродовж 1349-1434 рр. у галицьких селах формувалися і продовжували діяти самоврядні традиції, що сформувалися за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

На західних галицьких землях у період інтенсивного заселення Прикарпаття і Карпат (XV-XVI ст.) села засновували ще й на волоському звичаєвому та німецькому праві.

Поряд із селами руського права в Галичині функціонували села на основі польського права. Це пов'язано з набуттям права власності польської шляхти на села руського та волоського права, що супроводжувалося посиленням феодальної залежності селян, на яких поширювалося польське право.

Автор стверджує, що правове становище селян Галичини в складі Польського королівства характеризувалося політичним безправ'ям і неповною цивільною правоздатністю.

У розділі 3 “Історико-правові аспекти формування та функціонування органів публічної влади у Галичині в складі Польського королівства" детально проаналізовано особливості формування вищих органів державної влади Польського королівства, їхній вплив на функціонування адміністративно-правових і самоврядних інститутів у Галичині.

У підрозділі 3.1 “Вищі органи державної влади Польського королівства та їх роль у формуванні правового статусу Галичини" висвітлено, що державно-правова система Польського королівства сформувалася під відповідним впливом західноєвропейської політичної традиції та традиції права. Найвищими органами державної влади Польського королівства були король, королівська рада і сейм.

Автор детально проаналізував правовий статус короля, порядок формування, склад і компетенцію королівської ради та вального сейму, їхні взаємозв'язки, процес утворення провінційних сеймиків, звернув увагу на те, що Польська держава значно впливала на формування правового статусу Галичини.

У підрозділі 3.2 “Місцеві органи державної влади Польського королівства в механізмі управління Галичиною та їх компетенція" стверджується: місцеве управління у Галичині в складі Польського королівства, попри неодноразові зміни, функціонувало на основоположному принципі тимчасового держання земельної власності з обов'язковою умовою відбування військової служби. У роботі розкрито особливості процесу приєднання галицьких земель до складу володінь польського короля Казимира ІІІ 1340, 1349 рр., польської королеви Ядвіги 1387 р. та характерні риси їхнього політико-правового статусу.

Всупереч твердженням польської історіографічної школи, в дисертації доведено: Галичина, хоч і перетворилася на вотчину (“посідання") Казимира ІІІ, спочатку мала широку територіальну адміністративно-правову автономію, яка на основі привілеїв польських королів передбачала право самостійно вирішувати питання місцевого значення. Казимир ІІІ, надавши Галичині (Руському королівству) статус адміністративно-правової автономії, змушений був враховувати інтереси галицьких українців, які компактно проживали на цій території. Надання автономії польським королем відповідало державно-правовим традиціям колишньої Галицько-Волинської держави. Приєднавши галицькі землі (Галичину), польський король Казимир ІІІ зіткнувся з достатньо високорозвинутою адміністративно-правовою системою Галицько-Волинської держави. Тому протягом 1387-1434 рр. у Галичині продовжували функціонувати суспільно-політичний лад і право, сформовані ще за часів Галицько-Волинської держави. Впродовж цього періоду відбувалося поступове поширення польського права, яке обмежувало застосування руського права. Окремими волостями та воєводствами як і раніше управляли українські воєводи, яким були підпорядковані сотські, десятники, тивуни (тіуни). Разом з тивунами вони засідали в судах. Згодом з'явилися польські старости у провінційних центрах Галичини, а представники колишньої адміністрації, поступаючись їм місцем, були нижчими урядниками. Воєводи стали керувати сільськими волостями, або були заступниками старост, котрих призначали самі старости. Тивуни ставали сільськими старостами, десятниками, ще нижчими сільськими службовцями. Офіційні документи складалися тогочасною руською (українською) мовою.

Автор аналізує низку незаперечних фактів та нормативних документів, зміст яких спрямований на обмеження адміністративно-правової автономії Галичини, що розпочалася вже в роки правління Казимира ІІІ і виявилася у заселенні руських земель іноземними колоністами: поляками, німцями, чехами та в призначенні у Львові й Сяноку своїх представників (старост). У той час найвищим правителем у Галичині від імені польського короля вважався староста.

У 1434 р. привілеєм польського короля Владислава ІІ у Галичині було скасовано руське право, натомість введено польське право і запроваджено такий державний лад, як і в усьому Польському королівстві. У тому ж році польський король об'єднав галицькі землі і створив Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Водночас в адміністративному сенсі Галичина поділялась на чотири області-землі - Львівську, Галицьку, Перемишльську та Сяноцьку, що входили в Руське воєводство. У XVI ст. до його складу була приєднана Холмщина. Окрім того, 1462 р. утворено Белзьке воєводство.