Судові витрати в адміністративному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 347.922:342.92

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Судові витрати в адміністративному судочинстві

12.00.07 - адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

ГЛУЩЕНКО Людмила Григорівна

Запоріжжя - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Класичному приватному університеті.

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, доцент

АРМАШ Надія Олексіївна,

доцент кафедри конституційного та адміністративного права,

Інститут права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

КУЗЬМЕНКО Оксана Володимирівна,

начальник кафедри адміністративного права і процесу, Національна академія внутрішніх справ;

кандидат юридичних наук,

ПУХТЕЦЬКА Алла Альбертівна,

науковий співробітник відділу проблем державного управління та адміністративного права, Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України.

Захист відбудеться “20” червня 2011 р. о 9 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.127.07 Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 124.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 114.

Автореферат розісланий “20” травня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради Д 17.127.07М.О. Литвинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

судовий витрата свідок правовий

Актуальність теми дослідження. Конституція України проголошує основоположною діяльністю держави і всіх її органів захист прав та свобод людини. Найбільш впливовим суб'єктом такого захисту є судова влада. Саме за допомогою цієї незалежної гілки влади можуть вирішуватись усі без винятку конфлікти в державі, у тому числі ті, які виникли у сфері публічних відносин. Адміністративні суди, відправляючи правосуддя, виступають як неупереджені арбітри між громадянином і державою.

Водночас, як на будь-яку іншу діяльність органів державної влади, на забезпечення діяльності судів держава витрачає певні кошти, що виділяються з Державного бюджету України. Так, Законом України від 27.04.2010 р. „Про Державний бюджет України на 2010 рік” тільки на здійснення правосуддя місцевими адміністративними судами виділено 163 980,4 тис. грн, апеляційними адміністративними судами - 86 138,1 тис. грн, Верховним Судом України - 126 328,2 тис. грн. Однак є й інші видатки, що пов'язані, зокрема, з технічним забезпеченням, роботою у сфері вдосконалення процесуального законодавства, підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату тощо. І держава бере на себе зобов'язання фінансувати ці видатки, роблячи тим самим правосуддя загальнодоступним.

Поряд із загальнодоступністю і безкоштовністю правосуддя у будь-якій правовій державі, у тому числі і в Україні, існує інститут судових витрат, який має сприяти не тільки запобіганню необґрунтованих звернень до суду, а й спонукати учасників спору виконувати свої обов'язки добровільно. Від того, наскільки відпрацьований механізм розрахунку та сплати судових витрат, залежить і досягнення вказаних цілей.

Тим часом у судовій практиці дуже часто зустрічаються помилки в питаннях судових витрат, які можна пояснити не тільки недостатнім законодавчим регулюванням окремих положень в адміністративному судочинстві, а й недостатньою теоретичною розробленістю існуючих проблем цього інституту. Зокрема, зі 110 адміністративних справ, що розглядались судами Запорізької області різними інстанціями було скасовано 28 у тому числі і в частині розподілу судових витрат. У адміністративно-правовій науці проблема судових витрат з часу прийняття Кодексу адміністративного судочинства України не піддавалася комплексній монографічній розробці, практично відсутні й спеціальні дослідження окремих його положень. Юридична література з цих питань у більшості представлена у вигляді статей та доповідей на тематичних конференціях, що стосуються окремих спірних положень, які виникають у ході правозастосовної діяльності, розділів і підрозділів навчальних посібників та підручників, а також коментарів до Кодексу адміністративного судочинства України. В Україні питанням адміністративної юстиції взагалі, та адміністративного судочинства зокрема, присвячені праці таких науковців і практиків, як: В.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрійко, Н.О. Армаш, Г.В. Атаманчук, Ю.П. Битяк, В.Д. Бринцев, І.І. Веремеєнко, І.П. Голосніченко, С.Т. Гончарук, В.М. Горшенев, Ю.М. Грошевий, Є.В. Додін, Р.А. Калюжний, С.В. Ківалов, А.П. Клюшніченко, Л.В. Коваль, В.В. Копейчиков, А.П. Коренєв, Є.Б. Кубко, О.В. Кузьменко, В.М. Марчук, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришко, О.І. Остапенко, І.М. Пахомов, С.В. Пєтков, А.А. Пухтецька, П.М. Рабінович, В.І. Ремньов, А.О. Селіванов, В.М. Селіванов, В.Ф. Сіренко, В.Д. Сорокін, В.С. Стефаник, В.Я. Тацій, Ю.А. Тихомиров, М.М. Тищенко, В.В. Цвєтков, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, В.І. Шишкін та інші вчені.

Комплексне дослідження інституту судових витрат є вельми актуальним і має велике значення як для теорії адміністративного права України, так і для судової практики і фінансової діяльності держави. Вищевикладені положення і визначили вибір теми цього дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри конституційного та адміністративного права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету „Актуальні проблеми адміністративно-правового регулювання діяльності публічної влади в Україні” (номер державної реєстрації 010U80008955).

У межах теми науково-дослідної роботи кафедри дисертантом було встановлено правову сутність судових витрат в адміністративному судочинстві та запропоновано теоретичні і практичні положення з удосконалення адміністративного законодавства і практики його застосування.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з'ясування правової сутності судових витрат в адміністративному судочинстві та вироблення на основі дослідження проблем формування та розподілу судових витрат теоретичних та практичних положень з удосконалення адміністративного законодавства і практики його застосування.

Для досягнення цієї мети було поставлено такі основні завдання:

- дати поняття та встановити сутність судових витрат в адміністративному судочинстві;

- охарактеризувати міжнародний досвід визначення судових витрат;

- надати юридичну характеристику витрат на правову допомогу;

- визначити сутність витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані з прибуттям до суду;

- з'ясувати підстави визначення витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

- встановити сутність витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи;

- охарактеризувати засади визначення розміру та порядку сплати судових витрат в адміністративному судочинстві;

- окреслити порядок розподілу судових витрат та запропонувати шляхи вдосконалення цієї процедури.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають між суб'єктами адміністративного судочинства внаслідок реалізації обов'язку несення певних фінансових витрат у зв'язку зі зверненням до адміністративного суду та розглядом адміністративної справи.

Предметом дослідження є судові витрати в адміністративному судочинстві.

Методи дослідження. У процесі дисертаційного дослідження використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, метод системного аналізу тощо) та спеціальні правові методи дослідження (порівняльно-правовий, формально-юридичний, метод тлумачення правових норм). Історико-правовий метод застосовувався для дослідження еволюції законодавства, з питань судових витрат (підрозділ 1.1); формально-юридичний метод використовувався при дослідженні проблемних питань порядку визначення, розподілу та сплати судових витрат в адміністративному судочинстві (розділ 2, 3). Порівняльно-правовий метод застосовувався для вивчення досвіду регулювання формування та розподілу судових витрат, зокрема Німеччини, Франції, Болгарії, Російської Федерації та Республіки Білорусь, у досліджуваній сфері правового регулювання (підрозділи 1.2, 2.1). За допомогою формально-логічного методу поглиблено понятійний апарат (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 3.1). Методи класифікації та групування були використані для обґрунтування доцільності способів класифікації осіб, що мають пільги у сплаті судових витрат за двома основними критеріями (підрозділ 2.1).

Нормативною основою роботи є Конституція України, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, міжнародні угоди, конвенції, а також інші нормативні акти, які регламентують порядок нарахування, розподілу та сплати судових витрат.

Емпіричну основу роботи склали: показники статистичної звітності Державної судової адміністрації України та управління вивчення та узагальнення судової практики Верховного Суду України за 2006-2010 рр.; дані вивчення 110 адміністративних справ за цей самий період у судах Запорізької області та м. Києва.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі аналізу теоретичних джерел, правових актів, судової практики автором самостійно розроблені й обґрунтовані положення і висновки, що є новими чи характеризуються елементами новизни, мають певне теоретичне і практичне значення. У результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі основні положення:

уперше:

- визначено поняття „суб'єкт несення судових витрат” - як особа, що бере участь у справі і на яку законом покладено обов'язок сплатити певні кошти у зв'язку зі зверненням до суду та розглядом адміністративної справи.

- обґрунтовується необхідність запровадження Державної програми надання грошової допомоги з компенсації судових витрат. Таке нововведення сприятиме впорядкуванню використання права на правову допомогу з точки зору його доступності для широкого загалу, оскільки особа отримуватиме кошти для повноцінної участі в процесі та захисту своїх прав не після прийняття рішення у справі, а до розгляду справи по суті.

удосконалено:

- визначення поняття судових витрат, під яким пропонується розуміти кошти, які на підставі та у спосіб, передбачений законом мають сплатити особи, що беруть участь у справі у зв'язку зі зверненням до суду та розглядом адміністративної справи;

- способи класифікації осіб, що мають пільги у сплаті судових витрат за двома основними критеріями: предмета спору та статусу особи;

- науково-теоретичне обґрунтування складу судових витрат до яких серед інших необхідно відносити витрати на досудове вирішення справи, матеріально-технічне забезпечення участі особи у справі та представлення її інтересів, у результаті чого запропоновано ряд змін та доповнень до законодавства.

дістало подальшого розвитку:

- обґрунтування неприпустимості сприйняття судових витрат в адміністративному судочинстві як компенсаційного інституту і, як наслідок заперечення поглядів на правосуддя як різновид державних послуг. Основою такого твердження є врахування завдання адміністративного судочинства - захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

- визначення складу витрат на правову допомогу. До них потрібно віднести: оплату за юридичне супроводження справи у досудовому порядку; суму договору про надання правової допомоги у суді; вартість інших необхідних послуг правового характеру;

- виділення функцій судових витрат серед яких: компенсаційна (часткове покриття видатків, які супроводжують судову діяльність); забезпечувальна (можливість оперативного проведення необхідних процесуальних дій) та превентивна (запобігання подання безпідставних позовів).

Практичне значення одержаних результатів полягає в науково-прикладній спрямованості на підвищення ефективності, раціональності та якості проведення кожного з напрямів юридичної діяльності, зокрема:

- у науково-дослідній діяльності - для подальшої розробки теоретичних і прикладних проблем судових витрат в адміністративному судочинстві (акт впровадження в науково-дослідну діяльність Класичного приватного університету від 12.11.2010 р.);

- у правотворчій діяльності - результати дослідження містять ряд пропозицій щодо внесення змін до чинного та перспективного законодавства (лист Верховної Ради України від 11.05.2011 р.);

- у правозастосовній діяльності запропоновані рекомендації можуть бути використанні у правозастосовній практиці, зокрема, при визначенні та розподілу судових витрат в адміністративному судочинстві;

- у навчальному процесі - матеріали дослідження можуть бути використані при викладанні студентам вищих навчальних закладів дисципліни „Адміністративне право України”, „Адміністративне судочинство”, а також наукових статей і повідомлень (акт впровадження Навчально-наукового інституту земельних ресурсів та правознавства від 11.01.2011 р.).

Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи, висновки, рекомендації, пропозиції до чинного законодавства оприлюднені на міжнародних, регіональних науково-практичних конференціях та семінарах, зокрема: науково-практичному семінарі „Актуальні проблеми діяльності ОВС” (м. Кіровоград, 2008 р.); XVIII Міжнародній науковій конференції студентів і молодих вчених (м. Запоріжжя, 2010 р.); Міжнародній науковій конференції „Шості юридичні читання (м. Київ, 2010 р.); VIII Звітній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності” (м. Кіровоград, 2010 р.)

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у восьми публікаціях, зокрема чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, та чотирьох тезах доповідей на конференціях. Загальний обсяг публікацій становить 4,2 авт. арк.

Структура й обсяг роботи обумовлені метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 195 сторінок, список використаних джерел нараховує 241 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, розглядається ступінь розробленості проблеми, її зв'язок з науковими програмами, планами й темами, визначається об'єкт та предмет, мета і завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, окреслюється наукова новизна, теоретичне і практичне значення, апробація і впровадження результатів дослідження.

Розділ 1 - „Загальні засади інституту судових витрат в адміністративному судочинстві” - складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 - „Поняття та сутність судових витрат” - присвячений дослідженню проблем визначення поняття та встановлення сутності судових витрат у адміністративному судочинстві та загальної характеристики цього правового інституту.

Загальновідомо, що розгляд явищ, у їхній динаміці, історичному розвитку дає змогу виявити не тільки властиві їм риси, а й закономірності, і тенденції їхнього розвитку і на цій основі правильно вирішувати питання, пов'язані з удосконаленням законодавства.

У роботі наголошується на тому, що Конституція України гарантує кожному право оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. З огляду на предмет дослідження і принципи адміністративного судочинства, що кожен, хто вважає свої права порушеними, може з дотриманням процесуального законодавства звернутися до суду за їх захистом, а суд має розглянути справу на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від їх матеріального становища.

Водночас Кодексом адміністративного судочинства України встановлений обов'язок несення певних фінансових витрат у зв'язку зі зверненням до адміністративного суду та розглядом адміністративної справи. Проте аналіз сутності цих витрат з погляду мети їх встановлення не може свідчити про наявність платності судочинства, а отже, не суперечить принципам рівності усіх перед законом та неупередженості суду з мотивів матеріального становища сторін у справі. Якщо обґрунтованість звернення особи буде підтверджено судом, їй відшкодовуються витрати, які вона змушена була нести у зв'язку з необхідністю звернення за судовим захистом своїх порушених прав.

Запровадження судових витрат не випадково виконує декілька функцій. Одержувані кошти від державного мита, інші кошти (на проведення процесуальних дій тощо) дуже незначною мірою, однак мають сприяти покриттю тих видатків, які супроводжують судову діяльність. Інакше кажучи, це їх компенсаційна функція.

Необхідно зазначити, що сама по собі наявність, наприклад, державного мита покликана дисциплінувати громадян, юридичних осіб, запобігаючи необґрунтованій заяві вимог. Але на наше переконання, той розмір державного мита, що наразі встановлений, хоч і є порівняно невеликим, все ж таки виконує свою дисциплінуючу функцію. Однак, досягається це не завдяки стримуючому впливу суми мита, а необхідністю виконувати додаткові формальні вимоги організаційного характеру (відвідання поштового відділення, оформлення переказу тощо). Тому можна стверджувати про превентивну функцію судових витрат.

Введення судових витрат також покликано забезпечити нормальне здійснення правосуддя, що дає змогу оперативно проводити необхідні процесуальні дії - викликати свідків, проводити експертизу, оголошувати розшук відповідача тощо. Таку функцію судових витрат можна вважати забезпечувальною.

У підрозділі 1.2 - „Міжнародний досвід встановлення судових витрат у справах, що випливають з публічно-правових спорів” - досліджуються законодавства європейських країн з питань регулювання судових витрат.

Зокрема, фінським законодавством встановлюється правило, за яким свідки мають право на завчасну компенсацію добових та витрат на дорогу, тобто перед явкою їх до суду або одразу після їх прибуття. Це положення випливає з розуміння передумов участі у розгляді справи такого учасника процесу, як свідок. Якщо сторони, незалежно від правомірності їх позиції зацікавлені в розгляді та вирішенні справи, а відповідно й у несенні пов'язаних із цим витрат, то свідки такої зацікавленості не мають, а тому не можна вимагати від них витрачати власні кошти на участь у, власне, чужому процесі навіть виконуючи так званий громадський обов'язок. На наш погляд, національне законодавство тільки виграло і підкреслило б власну людиноцентристську спрямованість, якби чітко було прописано в процесуальних кодексах в цілому і зокрема в Кодексі адміністративного судочинства необхідність авансової компенсації участі свідків у процесі.

Цікавими для порівняння та обміну досвідом є положення щодо компенсації витрат на проведення експертиз за Кодексом адміністративної юстиції Франції. Цьому питанню присвячений 4 розділ вказаного Кодексу, за яким головуючий у судовому засіданні беручи до уваги складність експертизи, важливість, актуальність та характер роботи експерта та строк, у який має бути проведена експертиза встановлює як обсяг компенсації, так і терміни виплати.

Якщо ж виявиться, що сума, яку визначено судом є меншою від тієї, на яку розраховували експерти, то суд зі свого боку має пояснити їм принцип виведення обумовленої суми, а експерти зі свого боку мають право заперечити та відстоювати в судовому засіданні суму за власними розрахунками. На наше переконання, французький законодавець таким чином забезпечує паритет між фінансовими інтересами експертних установ та соціальною справедливістю у відправленні правосуддя.

Кодекс адміністративної юстиції Франції також містить положення щодо дії суду у випадку відсутності оплати зацікавленою стороною проведення експертизи. Зокрема, стаття R621-12 зобов'язує експерта передати на зберігання експертній установі свій висновок і у судовому засіданні виступити з доповіддю про вжиті заходи в межах проведення експертизи. Дійсно слушна позиція законодавця, оскільки у будь-який момент ситуація із замовленням експертизи може змінитись (наприклад, з'являться факти, що підтверджують поважність причин, з яких оплата не була проведена, наявність пільг у оплаті тощо) і тоді швидко можна звернутись до вже складеного висновку експерта не витрачаючи часу на повторні експертизи. Тим більше, що іноді з плином часу провести якісну експертизу вже неможливо.

Підкреслено необхідність запозичення досвіду Німеччини з питань захисту осіб, що потребують правової допомоги, але не мають змоги її оплатити. Так, якщо закон наказує обов'язкову присутність адвоката на процесі або ж адвокат необхідний з яких-небудь інших причин, то й витрати на адвоката ввійдуть у загальну суму так званої субсидії. Відповідні витрати буде нести й сторона, що захищається проти поданого позову. Грошова допомога по компенсації судових витрат дає змогу, таким чином, сторонам, які не в змозі оплатити судові витрати самі, здійснити відстоювання або захист своїх прав у суді. Враховуючи наведене, обґрунтовується необхідність запровадження Державної програми надання грошової допомоги по компенсації судових витрат. Таке нововведення сприятиме впорядкуванню використання права на правову допомогу з точки зору його доступності для широкого загалу, оскільки особа отримуватиме кошти для повноцінної участі в процесі та захисту своїх прав не після прийняття рішення у справі, а до розгляду справи по суті.

Розділ 2 - „Юридична характеристика судових витрат” - складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 - „Витрати на правову допомогу” - зазначається, що є абсолютно справедливим положення чинного законодавства щодо захисту власних інтересів у суді кожним, хто бере участь у справі незалежно від статусу особи в процесі. Незважаючи на те, що судочинство в адміністративних судах вирізняється змагальністю а сам процес ініціюється позивачем - питання надання якісної і вчасної правової допомоги не може бути приватною справою сторін. Проголошуючи офіційність з'ясування обставин у справі принципом адміністративного судочинства, держава наділила суд обов'язком активної участі у процесі, що, на наш погляд, охоплює питання своєрідного контролю зі сторони суду за належністю і достатністю правової допомоги, якою користуються сторони у справі. Зважаючи на важливість і певну суб'єктивність питання компенсації витрат на правову допомогу, наука адміністративного права має ґрунтовно підійти до його вирішення і запропонувати дієві механізми розрахунку та компенсації таких витрат.

Порядок розрахунку витрат на правову допомогу регулюється Кодексом адміністративного судочинства України, Законом України „Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. № 2887-XII, Правилами адвокатської етики, що ухвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 01.10.1999 р., протокол від 01-02.10.1999 р. № 6/VI. Відповідно до цих документів гонорар необхідно відрізняти від оплати фактичних видатків, що пов'язані з дорученням клієнта. Це означає, що адвокат має право, крім гонорару, стягувати з клієнта кошти, необхідні на покриття фактичних витрат, пов'язаних з виконаними дорученнями, якщо обов'язок клієнта щодо погашення цих витрат попередньо розглядався та визначений у договорі. До цього часу граничний обсяг компенсації витрат на правову допомогу встановлюється Кабінетом Міністрів України для призначення адвоката у справі.

Водночас треба зазначити, що обсяг гонорару адвоката має визначатися не тільки витратами часу (суто погодинна оплата), а й зусиллями, що були докладені для вирішення індивідуально-конкретної справи по суті, загальною кількістю судових засідань, кількістю підготовлених процесуальних документів, участю у процесуальних діях (дослідження доказів, отримання пояснень свідків, направлення запитів тощо), витратами на поїздки у справі, на пошуки доказів, їх кількості та значущості для представлення інтересів клієнта тощо. Неможна також обходити увагою таку статтю витрат адвоката, як технічне забезпечення надання правової допомоги (друк процесуальних документів, оплата праці помічника адвоката, вартість оренди приміщення адвокатської контори тощо).

У підрозділі 2.2 - „Витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані з прибуттям до суду” - зазначається, що відповідно до ч. 1 ст. 91 КАС України витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони. Термін „витрати” потрібно розуміти як гроші, кошти, що витрачаються сторонами та їхніми представниками. Під час розгляду адміністративної справи необхідно враховувати, що з урахуванням того, що адміністративні суди, як правило, є територіально віддаленими від місцезнаходження (проживання, перебування, знаходження) сторони та їхніх представників, що пов'язані з їх прибуттям до суду, проживанням, добовими, витрати можуть досягти значних обсягів. Тому стороні чи третій особі із самостійними вимогами, на користь яких ухвалено судове рішення, і яка не є суб'єктом владних повноважень, сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду з одного населеного пункту до іншого), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять - пропорційно від обсягу мінімальної заробітної плати.

З наведеного переліку випливає, що не всі витрати, які можуть виникнути в особи у зв'язку із прибуттям до суду вважатимуться судовими витратами. Так, законодавцем чітко зазначено, що право на компенсацію таких витрат виникає в особи та її представника лише тоді, коли суд, в якому розглядається справа розташований у іншому населеному пункті, а не в тому, де постійно проживають особа та/або її представник.

Водночас, на наше переконання, законодавець невиправдано звужує коло тих видатків, які визнаються судовими витратами і, відповідно, компенсуються особі на користь якої прийнято рішення. Мова йде, зокрема про другорядні матеріальні витрати особи (вартість відправки рекомендованої кореспонденції, користування платними ресурсами для отримання інформації (збирання доказів), друк матеріалів тощо). Звичайно, самі по собі вони не є такими, що суттєво обтяжують матеріальний стан особи, але в сукупності відчутно впливають на сімейний бюджет пересічного громадянина із середнім рівнем прибутку. До того ж завданням адміністративного судочинства ст. 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого (курсив наш - Г.Л.), неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. На нашу думку, питання відшкодування особі понесених нею у зв'язку з необхідністю захищати своє право чи інтерес у суді чи-то як позивач, чи-то як відповідач знаходиться в одній площині із питанням вирішення справи по суті. А отже, так само має відповідати такій якості як „справедливість”.

У підрозділі 2.3 - „Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз” - констатується, що питання порядку та обсягу оплати проведення судової експертизи регламентується Законом України „Про судову експертизу”. Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо судова експертиза проводиться у відповідній судово-експертній установі, то кошти за її проведення особа може перерахувати цій установі. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. Відповідно до ч. 3 ст. 92 КАС України в разі несплати судової експертизи у строк, встановлений судом, суд може скасувати ухвалу про призначення судової експертизи. Це означає, що ця стаття дає право адміністративному суду скасувати ухвалу про призначення експертизи, якщо експертиза була не сплачена. Проте це не виключає можливість особи до закінчення розгляду справи по суті знову заявити клопотання під час оплати експертизи. У цілому підтримуючи позицію законодавця необхідно зазначити, що держава має забезпечити фактичну змагальність в умовах рівності правових можливостей сторін по захисту своїх прав та інтересів. Необхідно щоб держава в інтересах малозабезпеченої особи в певних випадках відшкодовувала експерту за рахунок Державного бюджету витрати за проведення експертизи.

Отже, як було зазначено, за загальним правилом витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила відповідне клопотання.

Водночас, вбачається неточність у визначенні суб'єктів, на яких такий обов'язок покладається. Так, сторонами КАС України (ст. 50) називає позивача та відповідача. А отже, поєднуючи це визначення з положенням статті 92 КАС України виходить, що клопотати про залучення свідків, перекладачів, спеціалістів та проведення експертизи має право лише позивач і відповідач. Інші особи, оскільки вони не є сторонами в процесі такого права б не мали. Водночас КАС України виділяє таке поняття, як „особи, які беруть участь у справі”, відносячи до нього крім сторін, ще й третіх осіб, наділяючи їх достатньо широкими правами (а третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, наділяє ще й правами позивача - ст. 54). І, власне, особи, які беруть участь у справі за ст. 81 КАС України мають право клопотати про проведення експертизи. Очевидно, що кожна особа, яка має на це право, заявляючи клопотання про проведення експертизи повинна нести пов'язані з цим витрати. У зв'язку з цим пропонуємо внести зміни до ч. 1 ст. 92 КАС України, виклавши її у такій редакції:

„1. Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, несе та особа, яка бере участь у справі, що заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи.”

У підрозділі 2.4 - „Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи” - зазначається, що інститут судових витрат, до яких включаються і витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, не може використовуватись як джерело фінансування (або, навіть, часткового компенсування) вартості адміністративного процесу як такого - заробітна плата суддів, судових розпорядників, їх проїзд тощо. Не можна також казати про існування окремих "платних" процесуальних дій, за проведення яких особа має сплатити суду (чи державі) певні кошти. Тому законодавець, встановлюючи необхідність компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, не має за мету встановлення плати за проведення окремої процесуальної дії або компенсування витрат працівників суду. Його метою було гарантування стороні, чия позиція буде визнана судом правомірною, відшкодування коштів, витрачених нею при участі у проведенні таких процесуальних дій.

Необґрунтованим є виключення зі складу судових витрат оплати юридичної експертизи документів, консультації й оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень в адміністративному (позасудовому) порядку. Їхнє виключення могло б вважатися обґрунтованим у тому випадку, якби зі змісту документів випливало, що угода про їхнє надання не передбачала їх як складову комплексу заходів судового захисту.

Більше того, ч. 4 ст. 99 КАС України пов'язує факт спроби досудового вирішення спору з юридично значущими наслідками в адміністративному судочинстві: „Якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то для звернення до адміністративного суду встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень”. Тому, на нашу думку, логічним буде відшкодувати особі ті витрати, які були понесені нею у зв'язку з досудовим врегулюванням спірного питання, що також буде сприяти зацікавленню широкого кола суб'єктів користуватися такою можливістю і тим самим розвантажить судову систему від значної кількості справ.

У зв'язку з цим пропонуємо викласти ст. 93 Кодексу адміністративного судочинства України у такій редакції:

„Стаття 93. Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

1. Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи несе сторона, яка заявила таке клопотання. Якщо клопотання про проведення огляду доказів на місці та вчинення інших дій, необхідних для розгляду справи, заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.

2. Витрати, що були понесені сторонами до судового розгляду справи, але пов'язані з ним щодо предмета публічно-правового спору спільними суб'єктами та метою, можуть бути визнані судом судовими витратами та підлягати відшкодуванню на загальних засадах.

3. Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці, вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи та витрат, що понесені сторонами до судового розгляду справи, але пов'язані з ним встановлюється Кабінетом Міністрів України.”

Розділ 3 - „Порядок визначення, сплати та розподілу судових витрат” - складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 - „Визначення розміру та порядок сплати судових витрат” - наголошується, що на сьогодні питання встановлення та справляння судового збору до кінця не врегульовано. Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, частиною 3 Прикінцевих та перехідних положень встановлено, що до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору (як того вимагає ч. 2 ст. 87 КАС України), судовий збір при зверненні до адміністративного суду сплачується у порядку, встановленому законодавством для державного мита. Цей порядок визначений Декретом Кабінету Міністрів України „Про державне мито” від 21.01.1993 р. № 7-93 зі змінами та доповненнями, а також „Інструкцією про порядок обчислення та справляння державного мита” затвердженою Наказом Головної Державної податкової інспекції України від 22.04.1993 р. № 15 зі змінами та доповненнями.

Відповідно до названих документів державне мито сплачується до подання позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). Це означає, що відповідно до ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України під час вирішення справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. Крім того, в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень; 2) стягнення з відповідача коштів тощо. Також відповідно до ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства України під час прийняття постанови суд вирішує, як поділити між сторонами судові витрати.

Можливість сторін розраховувати на розстрочку або відстрочення виплат судових витрат є суттєвим кроком законодавця до індивідуалізації підходів у питаннях покладання на них обов'язку понести певні фінансові втрати у зв'язку із зверненням до суду або відстоювання в суді своїх інтересів. Утім, законодавець передбачив два способи надання такої можливості: перший - під час і на період розгляду справи до прийняття рішення по суті, і другий - на визначений строк. Обґрунтовуючи недосконалість таких підходів пропонуємо доповнити Кодекс адміністративного судочинства України статтею 88-1 такого змісту:

„Стаття 88-1. Відстрочення та розстрочення судових витрат

1. Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.

2. Копії документів, що підтверджують внесення поточних платежів на виконання рішення суду про розстрочення судових витрат, приєднуються до справи.

3. При винесенні рішення у справі суд визначає розмір залишку судових витрат. У випадку невиконання особою умов розстрочення або у разі зміни чи зникнення підстав для розстрочення суд може зобов'язати особу сплатити судові витрати у повному обсязі.

4. Якщо у строк, що встановлений судом до ухвалення судового рішення у справі, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі.”

Статтю 88 викласти в такій редакції:

„Стаття 88. Зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх сплати

Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково.”

Поділ судових витрат залежить по-перше, від того, на чию користь - сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, чи сторони - суб'єкта владних повноважень - ухвалене рішення. У першому випадку суд присуджує всі здійснені стороною документально підтверджені судові витрати з бюджету. Це можуть бути витрати на правову допомогу стороні, на користь якої ухвалене судове рішення. Законом передбачені випадки безоплатної правової допомоги, ці витрати здійснюються за рахунок Державного бюджету України. Відповідно до п. 2 Розділу VII „Прикінцеві та перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України положення щодо звільнення особи від сплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги набувають чинності з моменту набуття чинності відповідним законом. Крім того, до судових витрат належить судовий збір. Обсяг судового збору із скарг (позовів) на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що обмежують права громадян, дорівнює 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Винятком із правила, встановленого цією нормою, є пп. 3 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень.

У підрозділі 3.2 - „Порядок розподілу судових витрат” - наголошується на тому, що необхідно проводити відмежування порядку розподілу судових витрат у зв'язку з відмовою від адміністративного позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання адміністративного позову (ст. 95 КАС України), від розподілу судових витрат, пов'язаних із примиренням сторін (ст. 96 КАС України). На перший погляд ситуації є досить схожими - в обох випадках сторони домовляються, приходять до спільного рішення і не мають претензій один до одного, що у свою чергу призводить до закриття провадження у справі. Проте, наслідки, принаймні ті, що стосуються розподілу судових витрат, - різні. В одному випадку усі витрати стягуються тільки з відповідача, в іншому - розподіляються між сторонами порівну. Критерії ж розмежування необхідно шукати в умовах та мотивах досягнення домовленостей між сторонами.

Так, при відмові від адміністративного позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання адміністративного позову, на відміну від примирення сторін, їх позиції не вирівнюються. Тобто, можна стверджувати, що при такій відмові позивача від позову усі позовні вимоги, що у ньому містилися, задовольняються, а момент задоволення цих вимог відбувається набагато раніше за винесення рішення по справі, що і є, власне, підставою для відмови від позову. У разі примирення сторін відбувається взаєморозрахунок, при якому задоволення саме тих вимог, що містяться у позові, і саме у тому обяг є зовсім не обов'язковою умовою. А відповідач у справі, як і позивач, одержує свої зиски з такої домовленості.

ВИСНОВКИ

У висновках знайшли відображення сформульовані вище найважливіші науково-практичні результати, отримані в ході дослідження проблем судових витрат в адміністративному судочинстві:

1. Запропоновано власне визначення поняття судових витрат, під яким пропонується розуміти кошти, які на підставі та у спосіб, передбачений законом, мають сплатити особи, що беруть участь у справі, у зв'язку зі зверненням до суду та розглядом адміністративної справи. З урахуванням особливостей адміністративного судочинства в частині реалізації принципу доступності правосуддя та офіційного з'ясування обставин справи та для упорядкування покладання обов'язку із сплати судових витрат пропонуємо ввести поняття „суб'єкт несення судових витрат” під яким розуміємо особу, що бере участь у справі, і на яку законом покладено обов'язок сплатити певні кошти у зв'язку зі зверненням до суду та розглядом адміністративної справи.

Сутністю судових витрат є впорядкування, що виявляється у трьох основних функціях: компенсаційній (часткове покриття видатків, які супроводжують судову діяльність); забезпечувальній (можливість оперативного проведення необхідних процесуальних дій) та превентивній (запобігання подання безпідставних позовів).

У результаті проведеного аналізу виявлено дві складові судових витрат: судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи. Відповідно до КАС України, розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюється окремим Законом. Водночас нагальною проблемою правозастосування на сьогодні є відсутність такого закону та підміна його Декретом Кабінету Міністрів України „Про Державне мито”. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема: витрати на правову допомогу; витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані з прибуттям до суду; витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

2. Виявлені в зарубіжному законодавстві положення, які доцільно було б запозичити для національного законодавства. Зокрема, стосовно процедури розрахунку та оплати проведення судових експертиз, компенсації витрат свідкам на прибуття до суду тощо.

3. Встановлено, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом. У разі звільнення сторони від оплати надання їй правової допомоги витрати на правову допомогу здійснюються за рахунок Державного бюджету України. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законодавством.

У дисертаційній роботі доведена необхідність перегляду на законодавчому рівні складу витрат на правову допомогу. До них необхідно віднести: оплату за юридичне супроводження справи в досудовому порядку; суму договору про надання правової допомоги в суді; вартість інших необхідних послуг правового характеру.

Найбільш дієвим засобом реалізації права на правову допомогу соціально незахищених осіб та осіб, яким держава надала таке право через особливості предмета спору (відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, слідства, прокуратури і суду), ніж передбачення безкоштовного отримання правової допомоги, є надання цільової грошової допомоги. Тому в дисертації обґрунтовується необхідність запровадження Державної програми надання грошової допомоги по компенсації судових витрат. Таке нововведення сприятиме впорядкуванню використання права на правову допомогу з точки зору його доступності для широкого загалу, оскільки особа отримуватиме кошти для повноцінної участі в процесі та захисту своїх прав не після прийняття рішення у справі, а до розгляду справи по суті.

4. Визначено сутність витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані з прибуттям до суду та встановлені проблеми і особливості їх обрахунку.

Так, не всі витрати, які можуть виникнути в особи у зв'язку із прибуттям до суду вважатимуться судовими витратами. Зокрема право на компенсацію таких витрат виникає в особи та її представника лише тоді, коли суд, в якому розглядається справа розташований в іншому населеному пункті, а не втому, де постійно проживають особа та/або її представник.

Компенсація за втрачений особою та її представником заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, який обчислюється за правилами, встановленими Постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати” від 08.02995 р. № 100. При цьому, під втраченим заробітком необхідно розуміти кошти, які працююча особа могла б отримати як заробітну плату за своїм місцем роботи (постійним та за сумісництвом) при звичайному для неї режимі праці за період вимушеного прогулу.

Пропонується також врахування другорядних матеріальних витрат особи (вартість відправки рекомендованої кореспонденції, користування платними ресурсами для отримання інформації (збирання доказів), друк матеріалів тощо).

5. З'ясовані підстави визначення витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз. Зокрема встановлено, що витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи. Свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам оплачуються проїзд, а також добові в разі переїзду до іншого населеного пункту. Експертам, спеціалістам і перекладачам повинна бути сплачена винагорода за виконану роботу. У разі несплати судової експертизи у строк, встановлений судом, суд може скасувати ухвалу про призначення судової експертизи.

Якщо виклик свідків, призначення експертизи, залучення перекладачів, спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у разі звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати компенсуються за рахунок Державного бюджету України.

6. Встановлено сутність витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну. Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У дисертації доводиться необґрунтованість виключення зі складу судових витрат оплату юридичної експертизи документів, консультації й оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень в адміністративному (позасудовому) порядку. Тому дисертантом пропонуються відповідні зміни до законодавства.

7. Охарактеризовано засади визначення розміру та порядку сплати судових витрат в адміністративному судочинстві.

Кодексом адміністративного судочинства України визначено, що, особа, яка звертається до адміністративного суду із позовною заявою, апеляційною чи касаційною скаргою, заявою про перегляд справи Верховним Судом України, заявою про перегляд справи за нововиявленими обставинами, повинна сплатити судовий збір. Судовий збір, сплачений у більшому розмірі, ніж встановлено законом, повертається ухвалою суду за клопотанням особи, яка його сплатила. Судовий збір також повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, ухвалою суду в разі повернення позовної заяви, заяви за нововиявленими обставинами, відмови у відкритті провадження у справі, а також у разі залишення позовної заяви, заяви за нововиявленими обставинами або скарги без розгляду (крім випадку, якщо такі заяви залишено без розгляду внаслідок повторного неприбуття позивача або за його клопотанням).

В окремих випадках суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк. Водночас існуюче законодавство з цього питання не є досконалим, тому пропонуються відповідні зміни до законодавства.

8. Окреслений порядок розподілу судових витрат. Так, за загальним правилом, витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну. Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 27.04.2006 р.). Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. Якщо ж адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові суду або ухвалою. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, можуть оскаржити судове рішення щодо судових витрат, якщо це стосується їхніх інтересів.

...