Кооперативне законодавство УСРР 1920-х років (історико-правовий підхід)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

кооперативний законодавство держава

Актуальність теми. Перспективи економічного, соціального і культурного піднесення України залежать від подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства, тісно пов'язаного з процесом відродження приватного права, яке зазнало значних деформацій у радянські часи під впливом тоталітарно-етатиської ідеології та практики централізованого планування і управління. Українське суспільство тоді втратило повноцінну здатність до самоорганізації на основі принципів, вироблених європейським кооперативним рухом.

Зародившись у Західній Європі, кооперація виявила себе в розвинених країнах світу як важливий засіб модернізації суспільства, формування соціально орієнтованої ринкової економіки і створення інституціонального підґрунтя правової держави. Інноваційний потенціал кооперативних форм соціальної взаємодії привернув увагу і зорієнтував діяльність української інтелігенції другої половини ХІХ ст., що надало початкового імпульсу вітчизняному кооперативному руху, який на час становлення радянської влади набув масового характеру і став потужною економічною та ідеологічною силою. Кооперативні організації виступали невід'ємною і значущою частиною інституціональної структури українського суспільства дорадянської доби. Закономірно, що кооперація в УСРР 1920-х рр. була одним із провідних учасників суспільної трансформації, ініційованої радянською владою, а кооперативне законодавство - віддзеркаленням широкої й активної ділянки процесу правоутворення, способом формального закріплення його результатів і важливою складовою правової системи країни зазначеного періоду.

Суспільна обумовленість і нагальність наукових досліджень радянського кооперативного законодавства посилюється потребою у вивченні історії вітчизняного права з позицій праворозуміння, яке формується в Україні. Для сучасного правосвітогляду органічною є актуалізація й інтеграція комплексу ідей, які окреслюють окремий напрям концептуального осмислення місця законодавства в нормативному впорядкуванні системи кооперативних відносин і взаємовідносин кооперативних організацій із державою, його ролі в механізмі юридичної матеріалізації системи цінностей і принципів кооперації. Фактологічні прояви процесу розвитку кооперативного законодавства УСРР сьогодні доцільно концептуалізувати з використанням категорії загальносоціального права, що сприятиме утвердженню в суспільній свідомості ідеї розмежування права і закону, теоретичних концептів “правовий закон”, “громадянське суспільство”, які виявили свою гносеологічну цінність та інструментальну ефективність у сучасному світі.

Цільова спрямованість такого науково-історичного дискурсу полягає, зокрема, у з'ясуванні історичної ролі кооперативних, приватно-правових за своєю природою, відносин у становленні громадянського суспільства, формуванні цивілізованого розуміння взаємин держави і кооперації як партнерських, вдосконаленні теоретичної основи подальшого розвитку чинного кооперативного законодавства України як одного з важливих елементів юридичного механізму забезпечення права громадян на об'єднання, свободи економічної діяльності та інших конституційних прав і свобод. Реалізація дослідницьких завдань зазначеної спрямованості дещо полегшена тим, що студіювання історичного досвіду правового регулювання кооперації відбувається у співпраці з представниками галузевих юридичних наук (зокрема, цивільного, господарського, аграрного права), дослідниками у галузі соціальної історії та економіки.

Важливу роль у визначенні пріоритетності принципу партнерських взаємин держави і кооперації відіграють методологічні підходи, до розробки яких у теорії та історії держави і права зверталися українські і російські вчені М.М. Алексєєв, С.С. Алексєєв, В.Д. Бабкін, В.Д. Гончаренко, С.Д. Гусарєв, О.В. Зайчук, А.М. Колодій, О.Л. Копиленко, І.О. Кресіна, М.І. Козюбра, М.В. Костицький, В.В. Ладиченко, В.С. Нерсесянц, Н.М. Оніщенко, О.В. Петришин, П.М. Рабінович, В.М. Селіванов, О.Ф. Скакун, О.В. Скрипнюк, М.М. Страхов, О.Д. Тихомиров, М.В. Цвік, Ю.С. Шемшученко, О.Н. Ярмиш та інші.

Теоретичною основою історико-правових студій кооперативного законодавства є наукова спадщина українських і зарубіжних учених, які на галузевому рівні досліджували окремі сторони правової регламентації кооперативних відносин. Серед них - Т.Е. Абова, З.С. Беляєва, Г.Е. Бистров, Ш.М. Ісмаїлов, М.І. Козир, Г. Мюнкнер, В.І. Семчик, Н.І. Титова, С.В. Тичинін, В.З. Янчук та інші.

Історико-теоретичний аспект кооперативного руху піддавали аналізу С.В. Кульчицький, Г.В. Лаврик, В.І. Марочко, А.Г. Морозов, В.М. Половець та інші українські вчені. Їх працями закладено основи сучасного бачення сутності проблем, з якими стикалася українська кооперація в 1920-х рр., розуміння закономірностей економічного й політичного розвитку країни.

Кооперативне законодавство УСРР вивчали українські та російські правники 1920-х рр. Ю.С. Ашкінезер, Ф.І. Крижанівський, Л.І. Поволоцький, О.І. Терехов, Е.Н. Штандель і деякі інші. Із завершенням примусової колективізації й створенням системи планового господарства розробка тематики, пов'язаної з діяльністю кооперативних організацій в умовах товарно-ринкових відносин, із відповідним цим відносинам законодавчим регулюванням, була припинена, внаслідок чого правові аспекти історії кооперації в УСРР 1920-х рр. залишаються недостатньо дослідженими.

Таким чином, актуальність теми дисертації зумовлена потребою в глибокому науковому аналізі створення і реалізації кооперативного законодавства УСРР 1920-х рр., тобто історичного періоду, коли закладалися підвалини ідеологічної, політичної, економічної та правової систем радянського суспільства і однією з важливих складових цього процесу виступала взаємодія держави і кооперації. Такий аналіз сприяє утвердженню принципу ідеологічного й економічного плюралізму, ідеї партнерських взаємовідносин держави і громадянського суспільства, відродженню приватного права і вдосконаленню законодавства, що регламентує створення і функціонування кооперативних організацій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація підготовлена в рамках та відповідно до вимог державних і галузевих наукових програм, планів і тем. Її проблематика пов'язана з реалізацією завдань, визначених Указом Президента України “Про заходи щодо розвитку кооперативного руху та посилення його ролі в реформуванні економіки України на ринкових засадах” від 19 грудня 2000 р. № 1348/2000, Концепцією розвитку кредитної кооперації України, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 червня 2006 р. № 321-р., Концепцією Державної цільової програми підтримки розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на період до 2015 р., схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2009 р. № 184-р. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Полтавського регіонального центру досліджень і сприяння розвитку кооперації ВНЗ Укоопспілки “Полтавський університет економіки і торгівлі”. Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Київського національного університету внутрішніх справ (протокол № 12 від 29 червня 2010 р.), включена Національною академією правових наук України до переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (п. 7, 2010 р.).

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, простежується зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета і завдання, визначаються хронологічні межі, об'єкт, предмет і методи дослідження, розкриваються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, подаються відомості щодо їх впровадження, апробації, публікацій, структури й обсягу дисертації.

Перший розділ “Історіографія і теоретико-методологічні засади дослідження кооперативного законодавства УСРР 1920-х рр.” складається з трьох пов'язаних між собою підрозділів.

Зміст першого із них “Історіографія кооперативного законодавства та взаємин держави і кооперації в УСРР 1920-х рр.” віддзеркалює кілька важливих закономірностей: 1) кооперацію як складне за своєю природою явище, яке утворює соціальний, економічний і культурний базис кооперативного права та його зовнішньої форми - кооперативного законодавства, має давнє історичне коріння, не можна осягнути в цілісності й глибинній сутності, обмежуючись дослідницьким інструментарієм і напрацюваннями лише однієї галузі науки, що зумовлює потребу в міждисциплінарному синтезі, використанні як теоретичних та історичних праць правників, так і доробку представників інших наук (передусім історичної та економічної); 2) в історії розвитку наукових знань про кооперацію та її правове регулювання цілком очевидною є обумовленість змісту, методології й інтенсивності наукових досліджень загальними соціальними чинниками.

В історіографії теми, що досліджується, виокремлено два основні періоди - радянський і сучасний. Перший, у свою чергу, поділено на декілька етапів: 1920-ті рр., 1930-ті - перша половина 1950-х рр., друга половина 1950-х - кінець 1980-х рр. Сучасна історіографія починає свій відлік на зламі 1980-х - 1990-х рр. Вказані етапи вивчення історії кооперації й кооперативного права різняться між собою чисельністю, складом і фаховим рівнем авторів, змістом та формою їх наукових студій, а головне - теоретико-методологічними засадами досліджень, зумовленими насамперед політико-ідеологічною ситуацією в країні.

- кооперативне законодавство УСРР доби непу спеціально і з адекватних його концептуальним засадам теоретичних позицій вивчали лише деякі правники 1920-х рр. (переважно українські та російські);

- у розробці теоретичних і практичних проблем кооперативного права українські правники займали незалежні щодо російських фахівців позиції, а в деяких питаннях випереджали їх;

- радянські правники-кооператори змушені були висвітлювати розвиток кооперативного законодавства з позицій панівної ідеології, виявляючи при цьому більшу чи меншу міру політичної заангажованості і, водночас, укоріненість власного мислення у дореволюційній кооперативній і правовій традиціях;

- науково-юридичні дослідження з кооперативної тематики, які здійснювалися після згортання непу і стосувалися головним чином псевдокооперативної колгоспної системи, а також праці теоретиків кооперації становлять інтерес переважно в аспекті формування теоретичної основи дисертаційного дослідження;

- наукові розвідки істориків можуть слугувати джерелом знань про соціальний контекст становлення і розвитку радянського кооперативного законодавства 1920-х рр.

Отже, правові аспекти історії кооперації вказаного періоду значною мірою залишаються малодослідженими. Теоретичний фундамент вивчення історії кооперативного права закладено переважно працями юристів-аграрників і цивілістів. Проте в сучасних умовах докорінної перебудови вітчизняної правової системи, що ґрунтується на новій правовій ідеології, набуває актуальності дослідження кооперативної тематики не лише з формальних юридичних позицій засобами галузевих юридичних наук, а й у контексті загальних проблем історії держави і права. До найактуальніших з таких проблем дисертантом віднесено деформацію приватного права та одержавлення інститутів громадянського суспільства в радянській Україні.

У підрозділі 1.2 “Методологія дослідження кооперативного законодавства УСРР, її світоглядні засади та джерелознавче забезпечення” викладено результати самоусвідомлення автором загальнофілософських орієнтирів і ключових гносеологічних принципів дисертаційного дослідження, наголошено на важливості феноменологічної інтроспекції як методологічного інструменту історико-правового пізнання, здійснено огляд наукових підходів і методів, придатних для застосування у процесі вивчення кооперативного законодавства УСРР у контексті взаємодії держави і кооперації на діалогічній основі з позицій сучасного праворозуміння, охарактеризовано потенціал джерельної бази дисертаційної роботи.

Дисертантом висловлено власні міркування щодо сутності історико-правового підходу до вивчення кооперативного законодавства, його відмінності від галузевого (зокрема, цивілістичного) підходу. Якщо останній характеризується насамперед практичною спрямованістю на розв'язання проблем сьогодення, а відтак - абстрагуванням від конкретно-історичного контексту явищ минулого, то історико-правове пізнання спрямоване на осягнення окремих правових явищ як невід'ємної складової цілісного світу минулого, що можуть бути адекватно осмислені лише в контексті цього цілого. Відповідно, історико-правове дослідження законодавства певної країни, певної галузі і певного історичного періоду зумовлює необхідність у його розгляді в тривимірному контексті: 1) “світу ідей” (тобто, вивчення ідейних витоків та ідейного змісту законодавчих актів, праворозуміння і теоретичного дискурсу суб'єктів їх створення і реалізації); 2) “світу форм” (дослідження внутрішніх і зовнішніх, структурних і функціональних зв'язків певного комплексу законодавчих актів, його трансформації) і “світу норм” (нормативного і соціального змісту актів законодавства); 3) “світу соціальних взаємодій” (з'ясування правових, соціально-психологічних та інших характеристик, правових засад і способів діяльності суб'єктів взаємодії щодо створення і реалізації законодавчих актів). Зазначеним зумовлюється і структура дисертаційного дослідження, і його методологія, яка характеризується поєднанням традиційних для історико-правової науки підходів з феноменологічним і діалогічним підходами в загальних рамках системного підходу.

У підрозділі 1.3 “Термінологічна визначеність і змістове наповнення понять “кооперація” та “кооперативне законодавство”” з'ясовується зміст указаних понять як найбільш специфічних елементів понятійно-категоріального апарату дослідження.

Встановлено, що теоретичне осмислення феномена кооперації породило численні концепції, глибина розбіжностей між якими визначається, зокрема, характером ідеологічної системи суспільства. Хоча вітчизняна наука загалом відійшла від заідеологізованого бачення соціально-історичних явищ, проблема конкуренції різних інтерпретацій сутності кооперації залишається, бо вона є одним з проявів проблеми соціокультурної детермінації людського мислення.

Виявлено зв'язок між суперечливістю формулювання й інтерпретації поняття “кооперація” у радянській науці 1920-х рр. та відсутністю загальної дефініції кооперації в законодавстві. Правники тієї доби будували матеріальне визначення кооперації на основі логічного аналізу положень окремих законодавчих актів. У радянському кооперативному законодавстві не містилося і формального визначення кооперативу: декрети про кооперацію використовували терміни “споживче товариство”, “сільськогосподарське товариство”, “промислове товариство” та інші, але їх значення не розкривали.

Недостатня теоретична з'ясованість змісту поняття “кооперація” відповідним чином позначилася на розумінні змісту поняття “кооперативне законодавство”. Крім того, перешкодою для науково-обґрунтованого розв'язання проблеми було прагнення теоретиків радянського права всупереч усталеній традиції і на противагу підходам “буржуазних” учених виробити марксистське розуміння закону і законодавства. Тож однозначного тлумачення змісту й обсягу поняття “законодавство” на загальнотеоретичному рівні у радянській правовій науці 1920-х рр., що характеризувалася певною плюралістичністю, не існувало. У галузевій юридичній літературі цим терміном позначали комплекси нормативно-правових актів різного обсягу, іноді включаючи до них і акти відомчого характеру.

Таким чином, характерною рисою правової системи УСРР 1920-х рр. була недостатня визначеність змісту поняття “законодавство”, що зумовлювалася, зокрема, відмовою від принципу поділу влади в організації й діяльності апарату держави та особливостями радянського праворозуміння. Задля повнішого виявлення системних зв'язків між джерелами кооперативного права в межах дисертаційного дослідження автор розглядав кооперативне законодавство як комплекс нормативно-правових актів про кооперацію, ухвалених усіма органами державної влади.

Беручи до уваги згадані історичні обставини і спираючись на засади історико-правового підходу, дисертант прагнув до вивчення кооперації і кооперативного законодавства у широкому соціально-історичному контексті - як важливих складових досліджуваного фрагмента історичної реальності, що перебувають у взаємозв'язках і діалогічній взаємодії з іншими її складовими.

Другий розділ “Концептуальна основа формування кооперативного законодавства: цивілізаційні риси та їх деформація в радянському суспільстві” складається з двох підрозділів, присвячених виявленню загальноцивілізаційних рис концептуальної основи формування кооперативного законодавства та аналізу в цьому контексті ідейних витоків кооперативного законодавства УСРР 1920-х рр.

У підрозділі 2.1 “Кооперативні принципи як витвір громадської самодіяльності та вихідні засади законодавчого регулювання кооперації” проаналізовано зміст, систему, становлення і розвиток принципів кооперації, механізм їх відображення у праві, а також історичні чинники, які утворюють соціально-структурне підґрунтя зазначеного процесу.

Доведено, що осереддям нормативного регулювання кооперативних відносин виступають кооперативні принципи, породжені практикою кооперативної діяльності, що була теоретично осмислена ідеологами кооперативного руху, вченими, законодавцями різних країн світу. Істотні роль і місце принципів кооперації в регулюванні кооперативних відносин зумовлюються тим, що додержання цих принципів не лише забезпечує кооперативний характер організацій, які проголошують себе кооперативними, але й гарантує реалізацію інтересів і прав членів кооперативів, надає цілісності нормативному комплексу, засобом якого здійснюється правове регулювання кооперативних відносин. За наявності всіх ланок механізму матеріалізації кооперативних принципів у праві та їх інтеграції вже як правових, переважно галузевого рівня, засад до цілісної та взаємоузгодженої системи принципів права певної держави відбувається формування своєрідного каркасу, на якому будується законодавче регулювання кооперації. Якщо в цьому механізмі є “розриви”, викликані, наприклад, деформаціями в системі загальносоціальних принципів права внаслідок підміни загальнолюдських цінностей класовими, то фундаментальні, визнані на міжнародному рівні, принципи кооперації прокладають свій шлях у чинне право в деформованому вигляді або ж не відображаються в ньому взагалі, існуючи, у кращому разі, лише у формі ідей у свідомості кооператорів. З огляду на те, що закріплення принципів кооперації у законодавстві і саме існування кооперативного законодавства завжди має певне соціально-структурне підґрунтя, яке утворюють інститути громадянського суспільства (насамперед кооперативи, а також організації інших видів), їх взаємозв'язки між собою та з державою, існування зазначених “розривів” слід вважати проявом нерозвиненості громадянського суспільства, його правової та загальної культури.

Історія розвитку кооперативного руху як в Україні, так і в інших країнах світу, переконує в тому, що фокусом, у якому доцільно розглядати широкий спектр відносин держави і кооперації, є кооперативне законодавство. Відповідно, конкретно-історичні особливості фрагмента реальності, який був обраний у якості об'єкта дослідження, потрібно осмислювати під кутом зору соціальної взаємодії. Нормативною, ідейною, ціннісною “віссю”, навколо якої відбувається цивілізована взаємодія держави й інститутів громадянського суспільства, виступає правовий закон. Взаємодія держави і кооперації у сфері законотворення і законовиконання відбувається на двох рівнях - ідеологічному (як взаємодія кооперативної ідеї з офіційною економічною і політико-правовою доктриною, що віддзеркалюється в текстах законодавчих та інших правових актів) і діяльнісному (як процес творення й реалізації законів про кооперацію, об'єктивований в поведінкових актах його учасників). У площині горизонтальних зв'язків взаємодія держави та кооперації відбувається у двох секторах законодавчої сфери - як законодавча регламентація, по-перше, компетенції і повноважень державних органів управління кооперацією і, по-друге, правового статусу кооперативних організацій та їх членів.

У підрозділі 2.2 “Державна концепція кооперації та класове праворозуміння - ідейні витоки радянського кооперативного законодавства” реконструюється контекст розвитку радянського кооперативного законодавства, утворений ідейною боротьбою, яка розгорнулася в радянському суспільстві 1920-х рр.

З'ясовано, що концептуальні основи кооперативної політики радянської держави формувалися під впливом ідей зарубіжних і російських теоретиків кооперації - представників кооперативного реформізму. Проте загальна, з погляду марксистської теорії, оцінка кооперації як позбавленої історичної перспективи форми соціальної діяльності і моделі взаємовідносин громадян СРСР стала домінуючою. Вона відповідала як основним засадам програми більшовицької партії, так і психології радянських керівників різного рівня, що викристалізувалася в роки “воєнного комунізму”. У результаті в ідейній боротьбі доби непу сформувалися дві моделі: форсованого будівництва соціалізму адміністративно-командними методами (у цій моделі кооперація розглядалася як перший етап колективізації) і побудови соціалізму переважно економічними методами (у цій моделі кооперація мала перспективу зберегти традиційні принципи і сутність).

Виявом психології більшовицької партійно-державної верхівки та наслідком її діяльності була надмірна ідеологізація економічного, правового, культурного життя в країні. Заперечення права як “буржуазного” явища, невизнання його власної цінності носіями державної влади в радянському суспільстві зумовило їх ставлення до законодавства. Воно сприймалося не як офіційна форма створеного суспільством права, а як засіб закріплення і здійснення політики держави диктатури пролетаріату. Відтак розвиток радянського кооперативного законодавства був насамперед відображенням політичного курсу комуністичної партії щодо кооперації.

Втілення цього курсу в юридичній матерії відбувалося на основі постулатів, вироблених юридичною ідеологію більшовицького режиму. Остання обґрунтовувала применшення ролі чи навіть повне заперечення приватного права, що призвело до деформації всієї правової системи країни наприкінці 1920-х рр.

У третьому розділі “Генеза кооперативного законодавства УСРР 1920-х рр.” осмислюються основні системно-структурні характеристики кооперативного законодавства УСРР, чинники й етапи його становлення і трансформації.

У підрозділі 3.1. “Виникнення радянського кооперативного законодавства в період “воєнного комунізму”” актуалізовано і конкретизовано наукові уявлення про ті стартові позиції, з яких українська кооперація і радянська влада почали будувати свої відносини, про спрямованість правової політики держави, яка знайшла відображення у перших законах УСРР про кооперацію. Вони мали як антикооперативний, так і антиправовий зміст, оскільки передбачали: більшовизацію органів управління кооперативних об'єднань і пряме втручання держави в кооперативно-управлінські відносини; формально-юридичне покладення державою на кооперативні організації обов'язку бути провідниками державної політики в економічній сфері; істотне звуження обсягу господарської правоздатності кооперативних організацій; скасування добровільності членства і спілкового будівництва; встановлення дозвільного порядку реєстрації кооперативних організацій і щільного державного контролю за їх діяльністю.

Кооперативне законодавство УСРР періоду “воєнного комунізму”, що складалося з понад двох десятків актів і спрямовувалося на реалізацію ідеологічно декларованого розриву зі старою правовою традицією, мало на меті насамперед розвинути й доповнити положення поширеного на Україну Закону РСФРР “Про єдині робітничо-селянські споживчі товариства” від 20 березня 1919 р. Проте фактично радянська влада здійснювала законодавче регулювання кооперативних відносин на фундаменті кооперативного законодавства буржуазного Тимчасового уряду. Формально радянські закони про кооперацію 1918-1920 рр. не скасували кооперативного закону від 20 березня 1917 р., що свідчить про ідеологічно приховуваний зв'язок між “новим” і “старим” правом.

У підрозділі 3.2 “Трансформація кооперативного законодавства УСРР у роки непу” з'ясовано, що в умовах непу зв'язок радянського законодавця зі старою правовою традицією стає більш явним і на рівні законодавчої техніки, і в змістовому аспекті. В умовах дозованої лібералізації економічного життя виявилася і певною мірою була реалізована потреба в реанімації тих інститутів приватного права, які в дорадянський період сформувалися для нормативного впорядкування кооперативних відносин. Фактичні зміни в правовому житті співіснували з теоретичним їх осмисленням представниками ортодоксального напрямку в правознавстві, які продовжували наполягати на відсутності наступності між дореволюційним приватно-господарським ладом і поступками радянської влади “приватновласницькій стихії” в період непу.

Здійснено періодизацію розвитку кооперативного законодавства УСРР у роки непу.

Протягом першого етапу (1921 - 1923 рр.), який мав перехідний характер, були законодавчо закріплені основні засади нової економічної політики радянської держави щодо кооперації і відбувалася поступова відмова від “воєнно-комуністичних” підходів до регулювання кооперативних відносин.

Органи влади УСРР на цьому етапі, як і в роки “воєнного комунізму”, переважно дублювали законодавчі акти РСФРР. Рецепція в УСРР актів російського кооперативного законодавства корінилася в прагненні комуністичної партії до уніфікації як державної, так і правової системи. Проте уявлення про поширення на Україну законодавства РСФРР як про механічне дублювання є надмірно спрощеним. Рішення щодо того чи іншого нормативного акта приймалося тоді, коли для цього складалися необхідні суспільні умови, і зазвичай з деякими змінами і застереженнями (примітками).

На другому етапі (1924 - 1926 рр.) кооперативне законодавство набуває певної стабільності й системності. Формується кооперативне законодавство СРСР і виявляються колізії між союзними і республіканськими законами про кооперацію. Стає помітною тенденція до уніфікації законодавчого регулювання кооперації різних видів. Здійснюються спроби кодифікувати законодавчий матеріал у формі Кодексу законів про кооперацію УСРР.

Третій етап (1926 - 1929 рр.) характеризується посиленням централістських тенденцій у розвитку правового регулювання кооперації, деталізацією закріплених у законах нормативних приписів, які охоплюють своїм впливом все ширше коло кооперативних відносин. Приймається все більше законодавчих актів, спрямованих на залучення кооперації до “соціалістичного сектора” економіки, побудованого на планових засадах. Кодифікаційна робота в Україні провадиться у формі розробки Основ кооперативного законодавства СРСР.

Отже, характерними рисами радянського кооперативного законодавства 1920-х рр. були непослідовність, відсутність стабільного, формально визначеного концептуального підґрунтя його розвитку, зумовлена ідеологічними маніпуляціями влади навколо “ленінського кооперативного плану” та іншими чинниками. Притаманну першим рокам непу тенденцію до відновлення низки інститутів кооперативного права дорадянської доби нейтралізували поступова загальносоюзна уніфікація та цілеспрямоване посилення публічно-правових засад змісту законодавчих актів.

У четвертому розділі “Правовий статус кооперативів та їх членів за законодавством УСРР 1920-х рр.”, який складається з трьох підрозділів, розглядається законодавча регламентація правового статусу кооперативів та їх членів як суб'єктів правової взаємодії у сфері кооперативних відносин.

У підрозділі 4.1 “Загальні засади правового статусу кооперативів, його набуття і втрати” встановлено основні чинники, які визначали правовий статус кооперативів та їх членів у радянській Україні. До них автором віднесено нівелювання ролі приватного права в радянській правовій системі та покладення на кооперацію політичної місії, яку вона мала виконувати у сфері економічних відносин. Ці чинники зумовлювали перелік юридичних можливостей, що надавалися кооперативам, та арсенал юридичних засобів, які використовувалися владою для регламентації їх правового статусу.

На правах та обов'язках кооперативних організацій позначалася протекціоністська політика, яку держава проводила щодо кооперації, хоч і робила це нерівномірно стосовно кооперативів окремих видів, що й не дивно, адже радянській юридичній ідеології був чужим принцип рівності суб'єктів господарювання різних форм власності й організаційно-правових форм. У найвигіднішому (в економічному сенсі) становищі перебували колгоспи, робітничі житлово-будівельні кооперативи й деякі інші організації. Протекціоністські заходи, безперечно, сприяли економічному розвитку кооперативних організацій. Платою за привілеї стала бюрократизація кооперативних структур і все більш жорстке підпорядкування діяльності кооперації державно-плановим засадам, використання її як інструменту в боротьбі держави з приватним капіталом.