Накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія внутрішніх справ

УДК 343.125

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Гаюр Ігор Йосипович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Удалова Лариса Давидівна, Національна академія внутрішніх справ, начальник кафедри кримінального процесу

Офіційні опоненти: арешт кримінальний конфіскація

доктор юридичних наук, професор Лук'янчиков Євген Дмитрович, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», професор кафедри інформаційного та підприємницького права

кандидат юридичних наук, доцент, Заслужений юрист України Кожевніков Геннадій Костянтинович, Національна академії прокуратури України, професор кафедри теорії прокурорської діяльності та кримінального процесу

Захист відбудеться «21» квітня 2011 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.05 у Національній академії внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ, Солом'янська пл., 1

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ, Солом'янська пл., 1

Автореферат розісланий «___» березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.Є. Користін

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Відповідно до ч. 1 ст. 29 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) при наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода, або понесені витрати закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову. Частина 3 ст. 29 КПК зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора при провадженні в кримінальній справі про злочин, за який може бути застосована додаткова міра покарання у вигляді конфіскації майна, вжити заходів до забезпечення можливої конфіскації майна обвинуваченого.

Згідно ч. 1 ст. 126 КПК забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилось, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт.

Необхідність забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна, враховуючи якісні характеристики злочинів, виникає у багатьох кримінальних справах. За статистичними даними, кількість осіб, потерпілих від злочинів, і розміри заподіяної їм фізичної, майнової та моральної шкоди з кожним роком збільшуються, що робить головним завданням держави у випадках вчинення злочинів поновлення прав та законних інтересів громадян.

Дані судової статистики свідчать, що конфіскація майна застосовується судами України в середньому до 1/5 від загальної кількості всіх засуджених. Найчастіше вона призначається за розкрадання державного, колективного і приватного майна за наявності кваліфікуючих ознак цих злочинів.

Таким чином, на посадових осіб, що здійснюють кримінальне судочинство, покладається завдання забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, та виконання вироку в частині конфіскації майна. При цьому, незважаючи на те, що ці завдання вирішуються системно, із залученням усього арсеналу процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів, накладення арешту на майно є основним процесуальним засобом забезпечення відшкодування завданої шкоди і можливої конфіскації майна.

Найбільш гострою та соціально значущою для потерпілих залишається проблема відшкодування майнової, моральної та фізичної шкоди, якої вони зазнали внаслідок вчинення злочину. Потерпілі розраховують на ефективні дії держави щодо забезпечення їх прав. Але органи дізнання, досудового слідства часом формально ставляться до виконання такої процесуальної дії, як накладення арешту на майно обвинуваченого (підозрюваного).

За даними Верховного Суду України у переважній більшості справ слідчі обмежуються формальним винесенням постанови про накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого та приєднанням до справи протоколу про відсутність майна у таких осіб, належних же заходів щодо забезпечення цивільного позову потерпілого не вживають.

Така неоднозначна правозастосовча практика обумовлена серед іншого недостатньо чіткою законодавчою регламентацією підстав і порядку накладення арешту на майно і тими труднощами, з якими зустрічаються практичні працівники при проведенні і процесуальному оформленні дій щодо накладення арешту на майно, його описі, вилученні та зберіганні. Неврегульованими залишаються і питання відшкодування шкоди, завданої незаконним накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого та інших, визначених законом осіб.

В юридичній літературі питання накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого на сьогодні досліджені недостатньо, хоча як загалом, так і окремі аспекти цієї проблеми були предметом дослідження багатьох учених (М.М. Розіна, В.К. Случевського, І.Я. Фойницького, С.А. Альперта, В.П. Бож'єва, М.І. Газетдінова, В.І. Галагана, В.Г. Гончаренка, М.І. Гошовського, Ю.М. Грошевого, К.Ф. Гуценка, П.М. Давидова, В.Г. Даєва, Т.М. Добровольської, П.С. Елькінда, В.С. Зеленецького, З.З. Зінатулліна, А.В. Іщенка, Д.С. Карєва, Н.С. Карпова, Г.К. Кожевнікова, Л.Д. Кокорєва, В.С.Кузьмічова, О.П. Кучинської, В.З. Лукашевича, Є.Д. Лук'янчикова, В.Т. Маляренка, О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, Я.О. Мотовіловкера, В.Т. Нора, І.Л. Петрухіна, М.А. Погорецького, В.О. Попелюшка, І.І. Потеружи, В.М. Савицького, С.М. Стахівського, М.С. Строговича, Л.Д. Удалової, Л.І. Шаповалової, В.П. Шибіки та інших). При безсумнівній цінності досліджень зазначених авторів, окремі питання накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого залишаються недостатньо вивченими, частина питань розглянута лише в плані постановки проблеми, деякі теоретичні положення і практичні рекомендації є спірними.

Викладене свідчить про необхідність поглибленого теоретичного аналізу загальної характеристики накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого з метою вдосконалення законодавчого регулювання та правозастосовчої практики в цій сфері. Це визначає актуальність теми дисертаційного дослідження, що і обумовило її вибір.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (затв. Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006) та Концепції реформування кримінальної юстиції України (затв. Указом Президента України від 08.04.2008 р. № 311/2008), є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України, включено до планів науково-дослідних робіт і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ на 2009-2011 рр.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розроблення теоретичних основ і практичних рекомендацій щодо накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого.

Для досягнення зазначеної мети передбачається вирішення таких завдань:

- визначення правової природи накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого, як заходу кримінально-процесуального примусу;

- з'ясування фактичних і правових підстав накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого;

- розкриття стану нормативно-правового регулювання порядку накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого;

- характеристика міжнародно-правових аспектів забезпечення конфіскації грошових сум і майна, отриманих злочинним шляхом;

- з'ясування особливостей відшкодування шкоди, завданої накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого;

- внесення пропозицій щодо удосконалення нормативно-правового регулювання накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого.

Об'єкт дослідження - кримінально-процесуальні відносини, що виникають і розвиваються при накладенні арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого та інших передбачених законом осіб.

Предмет дослідження - накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження, у роботі були використані загальнонаукові і спеціальні методи. Діалектичний метод як загальний метод наукового пізнання та історичний метод дозволили розглянути усі питання теми в динаміці, виявити їх взаємозв'язок і взаємообумовленість, дослідити правову природу і ознаки заходів кримінально-процесуального примусу (п. 1.1). Метод системного аналізу, а також системно-структурний та формально-логічний методи дали можливість з'ясувати правову природу накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого, визначити підстави застосування цього заходу кримінально-процесуального примусу, особливості його застосування щодо окремих видів майна, послідовно розглянути порядок застосування накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених щодо розглядуваних питань (пп. 1.2, 2.1). За допомогою формально-юридичного методу досліджувалися правові норми Конституції України, чинного КПК та його проектів, інших законів України, з'ясовувалися зміст і значення використаних у них термінів, обґрунтовувалися висновки і пропозиції щодо їх зміни та доповнення (пп. 1.1-3.2). Метод порівняльного правознавства було покладено в основу аналізу та співставлення національного та іноземного кримінально-процесуального законодавства в частині розглядуваних питань (пп. 2.1, 2.2). Структурно-функціональний метод сприяв аналізу повноважень органу дізнання, слідчого, прокурора, судді щодо накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого, виявленню недоліків їх діяльності, формулюванню пропозицій щодо її удосконалення (пп. 1.2, 2.1, 3.2). За допомогою соціологічного методу (інтерв'ювання, анкетування) було з'ясовано позиції і думки юристів практиків (дізнавачів, слідчих) щодо сучасного стану правового регулювання і проблемних питань правозастосування у сфері накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого, а статистичний метод дозволив їх узагальнити поряд з результатами вивчення матеріалів кримінальних справ.

Обґрунтованість і достовірність сформульованих у дисертації наукових положень, висновків і рекомендацій визначається і забезпечується емпіричною базою дослідження, яку становлять дані, отримані в результаті вивчення 125 кримінальних справ, що перебували у провадженні судів м. Києва і Київської області протягом 2008-2010 рр.; аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України, судів м. Києва і Київської області за 2008-2010 рр.; дані опитування 47 дізнавачів і 138 слідчих системи МВС України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця робота є одним із перших в Україні комплексних досліджень питань застосування накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого як заходу кримінально-процесуального примусу. У дослідженні сформульовано ряд нових положень і висновків, що мають істотне значення для теорії кримінального процесу та юридичної практики. До найбільш суттєвих із них слід віднести такі:

вперше:

– обґрунтовано, що фактичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого є сукупність фактичних даних, що вказують на завдання злочином матеріальної чи/та моральної шкоди, заявлення цивільного позову про її відшкодування або можливість заявлення такого позову та накладення майнових стягнень, понесення витрат закладом охорони здоров'я на лікування потерпілого, а також конфіскації майна за вироком суду чи призначення покарання у виді штрафу;

– з'ясовано, що враховуючи те, що накладення арешту на майно має превентивний характер, для констатації наявності фактичних підстав застосування цього заходу кримінально-процесуального примусу достатньо встановлення факту завдання злочином шкоди, а також кваліфікації дій обвинуваченого за тією статтею КК України, санкція якої передбачає конфіскацію майна чи інші види майнових стягнень;

– визначено, що юридичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого має стати постанова судді про накладення арешту на майно (цінності, вклади), що буде виноситись за результатами розгляду відповідного подання, узгодженого з прокурором;

– запропоновано авторську редакцію низки змін і доповнень норм чинного КПК України;

удосконалено:

– перелік осіб, на майно яких може бути накладений арешт. Ними пропонується вважати: 1) обвинуваченого; 2) підозрюваного; 3) осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого чи підозрюваного; 4) осіб, які володіють майном, відносно якого є достатні підстави вважати, що воно нажите злочинним шляхом внаслідок злочинної діяльності обвинуваченого, підозрюваного;

– поняття житла у кримінально-процесуальному значенні, яким пропонується вважати особистий будинок з житловими та іншими приміщеннями, що є складовими частинами єдиної споруди, інші житлові приміщення незалежно від форми власності, що входять до житлового фонду, а також приміщення, що не входять до житлового фонду, але використовуються для тимчасового проживання. При цьому, визначальним для визнання того чи іншого приміщення житлом має бути факт належності цього приміщення до житлового фонду, а в іншому випадку - факт проживання особи в ньому;

– поняття іншого володіння в кримінальному процесі, яким повинні охоплюватися всі інші об'єкти, що знаходяться у володінні особи (як у її власності, так і в титульному чи фактичному володінні), що не є складовими її житла, а також знаходяться на певній відстані від нього і за своїми властивостями дають змогу проникнути до них (земельна ділянка, гараж, споруди господарського, виробничого та іншого призначення, автомобіль, морське, річкове чи повітряне судно, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф). До цієї ж категорії слід віднести й офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення, в яких особа фактично не проживає;

– процедуру визначення обсягу майна, на яке накладається арешт, при якій необхідно виходити з розміру шкоди, завданої злочином, наявності санкції у виді штрафу чи конфіскації майна, судових витрат. Грошовий еквівалент арештованого майна з урахуванням його амортизації та зносу повинен максимально відповідати сумі майнових стягнень і завданої злочином шкоди. При цьому на нерухомість, грошові кошти та інші цінності, нажиті злочинним шляхом, арешт повинен накладатись у повному обсязі. Такий же виняток стосується і випадків, коли арешт на майно накладається з метою забезпечення його конфіскації;

дістало подальшого розвитку:

– пропозиція про те, що основними способами встановлення місцезнаходження і характеру майна, що підлягає арешту, є: процесуальні дії, пов'язані з вимогою надання певних предметів і документів, уточнення певних обставин, надання різного роду відомостей; слідчі дії (насамперед ті, що мають пошукову спрямованість: огляд, допит, обшук, виїмка, зняття інформації з каналів зв'язку, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію); розшукові дії, спрямовані на виявлення вже встановлених і відомих об'єктів: застосування службово-розшукової собаки, поквартирний обхід, перевірка місць можливого збуту краденого; організаційні заходи (перевірка за інформаційно-довідковими і криміналістичними обліками, інформування та орієнтування працівників правоохоронних органів);

– положення про те, що зобов'язаним суб'єктом у реабілітаційних правовідносинах є держава, яка відшкодовує збитки, заподіяні невинуватому, незалежно від персональної відповідальності відповідних працівників органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду;

– пропозиція щодо удосконалення правової основи відшкодування шкоди, завданої в сфері кримінально-процесуальної діяльності, за двома напрямами: 1) посилення гарантій майнових інтересів реабілітованого у кримінальній справі за рахунок розширення переліку незаконних дій органів досудового розслідування, прокуратури і суду, які дають особі право на відшкодування шкоди, удосконалення самого порядку відшкодування такої шкоди; 2) створення правових підстав для відшкодування шкоди, завданої особі різними процесуальними діями (слідчими діями, заходами кримінально-процесуального примусу), незалежно від підсумкового провадження у справі;

– положення про те, що відшкодування шкоди, завданої особі при провадженні процесуальних дій, у тому числі, застосуванні заходів кримінально-процесуального примусу, не повинно бути пов'язане з підсумковим рішенням у справі. Така шкода повинна бути відшкодована (компенсована) державою незалежно від встановлення особи, яка вчинила злочин, доведення її вини;

– пропозиція про те, що відшкодуванню повинна підлягати шкода, завдана застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу, у тому числі накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно особи. При цьому, правом на відшкодування шкоди внаслідок незаконного накладення арешту на вклади, цінності та інше майно наділена будь-яка особа, а не тільки обвинувачений (підозрюваний).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані і аргументовані у дисертації теоретичні положення, висновки і пропозиції використовуються: у науково-дослідній роботі - для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо законодавчого врегулювання і практики кримінально-процесуальної діяльності у частині накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого; у законотворчу діяльність - при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України, а також при доопрацюванні проекту нового КПК України, при прийнятті відомчих нормативних актів, постанов Пленуму Верховного Суду України з відповідних процесуальних питань (акт впровадження від 01.06.2010 р. № 04-19/14-1236); у практичну діяльність - при розробці відомчих актів ГСУ МВС України (акт впровадження від 14.06.2010 р. № 1055); у навчальний процес - при написанні окремих розділів (глав) підручників і навчальних посібників з курсу «Кримінальний процес України», при підготовці лекцій і проведенні занять за відповідними темами (акт впровадження Поліцейської фінансово-правової академії від 10.06.2010 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором і були обговорені на Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених «Сьомі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 2008 р.), XVII Міжнародній науковій конференції студентів і молодих науковців «Наука і вища освіта» (м. Запоріжжя, 2009 р.).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано п'ять праць, серед яких три статті у наукових фахових виданнях України, а також дві тези доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації визначається її метою, завданнями та предметом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, що містять шість підрозділів, висновків, трьох додатків, списку використаних джерел (184 найменування). Повний обсяг дисертації становить 200 сторінок, з них загальний обсяг тексту - 171 сторінка.

Основний зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, а також мету, основні завдання, методи, об'єкт і предмет дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, про публікації за темою дисертації, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Поняття та підстави накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого» складається з двох підрозділів. Він присвячений дослідженню правової природи накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого як заходу кримінально-процесуального примусу, а також підстав його застосування.

У підрозділі 1.1. «Накладення арешту на майно обвинуваченого як захід кримінально-процесуального примусу» досліджується правова природа заходів кримінально-процесуального примусу, що є видом державно-правового примусу у кримінальному судочинстві поряд з процесуальною відповідальністю і процесуальними санкціями, їх види і класифікація.

Заходи кримінально-процесуального примусу визначаються як передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, які застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), що ведуть процес, у чітко визначеному законом порядку щодо осіб, які залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання і припинення їх неправомірних дій, виявлення і закріплення доказів, з метою успішного вирішення завдань кримінального судочинства.

Чинним кримінально-процесуальним законодавством на посадових осіб, що здійснюють кримінальне судочинство, покладається завдання забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, та виконання вироку у частині конфіскації майна. При цьому, незважаючи на те, що ці завдання вирішуються системно, із залученням усього арсеналу процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів, накладення арешту на майно є основним процесуальним засобом забезпечення відшкодування завданої шкоди і можливої конфіскації майна. Разом з тим, органи дізнання, досудового слідства часом формально ставляться до виконання цієї процесуальної дії.

За даними Верховного Суду України у переважній більшості справ слідчі обмежуються формальним винесенням постанови про накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого та приєднанням до справи протоколу про відсутність майна у таких осіб, належних же заходів щодо забезпечення цивільного позову потерпілого не вживають. Така неоднозначна правозастосовча практика, на думку дисертанта, обумовлена серед іншого недостатньо чіткою законодавчою регламентацією порядку накладення арешту на майно і тими труднощами, з якими зустрічаються практичні працівники при проведенні і процесуальному оформленні дій щодо накладення арешту на майно, його описі, вилученні та зберіганні (наявність таких труднощів підтверджують більшість опитаних дізнавачів і слідчих: 63 % і 88 % відповідно).

Визначальним у дослідженні проблем, які виникають при накладенні арешту на майно, автором визнається питання, що пов'язане з з'ясуванням правової природи, сутності накладення арешту на майно у кримінальному процесі.

Акцентується увага на суперечливості віднесення накладення арешту на майно до кола слідчих дій. Вказується на те, що за своєю природою це не пізнавальна, а організаційно-розпорядча дія, яка проводиться для уникнення відчуження майна з метою забезпечення можливої його конфіскації і відшкодування матеріальної шкоди, завданої вчиненням злочину.

Автор підтримує тих авторів (Б.Т. Безлєпкіна, С.П. Гришина), які у накладенні арешту на майно вбачають і організаційно-розпорядчу дію, і захід кримінально-процесуального примусу, а також виділяють у ній і можливий пізнавальний аспект. Немає достатніх причин заперечувати той факт, що під час накладення арешту на майно можуть бути виявлені і встановлені певні фактичні дані, що матимуть значення для справи, і навряд чи доцільним буде у таких випадках додатково проводити обшук, виїмку чи огляд. Те, що протокол накладення арешту на майно не значиться серед джерел доказів, не позбавляє зафіксовані у ньому дані доказового значення, оскільки цей протокол може бути використаний як джерело доказів - інші документи.

Здобувач дійшов висновку, що накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого відповідно до чинного законодавства можна визначити як захід кримінально-процесуального примусу, що застосовується з метою перешкодити відчуженню та приховуванню майна від стягнення за цивільним позовом чи (та) можливої його конфіскації, що полягає у встановленні заборони розпоряджатись і, у необхідних випадках, користуватись ним або у примусовому вилученні майна та передачі його на відповідальне зберігання.

До заходів кримінально-процесуального примусу відносять накладення арешту на майно і більшість опитаних респондентів (68 %).

Автором запропонована класифікація накладення арешту на майно за такими підставами: залежно від того, які саме речі є предметом арешту (відповідно до їх цивільно-правового статусу); залежно від суб'єкта, в якого це майно заходиться; залежно від місця знаходження майна, на яке накладається арешт; залежно від обсягу майна, на яке накладено арешт; залежно від ступеня обмеження прав особи, на майно якої накладено арешт.

У підрозділі 1.2. «Підстави накладення арешту на майно обвинуваченого» розглядаються фактичні і юридичні підстави накладення арешту на майно.

Автором зазначається, що сформулювавши мету цього заходу кримінально-процесуального примусу, законодавець не визначив підстави його застосування. Водночас, встановлення підстав провадження процесуальних дій обмежує суб'єктивний підхід до прийняття рішення про їх проведення, забезпечує перевірку їх законності та обґрунтованості.

При визначенні підстав накладення арешту на майно здобувач виходив з усталеної у кримінально-процесуальній науці позиції про диференціацію фактичних і правових підстав провадження процесуальних дій.

Розглядаючи фактичні підстави як достатні дані для припущення про те, що з вказаних у законі джерел може бути отримана інформація, що є метою певної процесуальної дії, фактичні підстави накладення арешту на майно, на думку дисертанта, утворюються з таких елементів: мети цієї процесуальної дії; допустимих джерел фактичних даних про наявність, місцезнаходження, належність і вартість майна, на яке може бути накладено арешт; обсягу отриманих фактичних даних, що свідчать про можливість досягнення мети цієї процесуальної дії.

У загальному виді, накладення арешту на майно обвинуваченого повинно мати за мету забезпечення виконання вироку суду у частині питань майнового характеру. А це не тільки забезпечення виплат по задоволеному цивільному позову, виконання додаткового покарання у виді конфіскації майна, а й виконання інших майнових стягнень за рішенням суду (наприклад, штрафу, судових витрат).

Здобувач приходить до висновку, що положення кримінально-процесуального закону щодо відшкодування витрат закладу охорони здоров'я на лікування потерпілого від злочину, а відповідно і щодо можливості накладення арешту на майно обвинуваченого з метою забезпечення такого відшкодування, потребують корегування. Так, з метою приведення відповідних положень КПК України у відповідність з положеннями ст. 1206 ЦК України необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 29, п. 4 ст. 64, ст. 931, п. 7 ч. 1 ст. 324 КПК, виключивши з них слово «стаціонарне». Таким чином, приміром ч. 1 ст. 29 КПК буде сформульована у такій редакції: «При наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода, або понесені витрати закладом охорони здоров'я на лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову».

Розглядаючи питання про можливість накладення арешту на безпідставно нажите майно обвинуваченого (підозрюваного), що знаходиться у нього чи інших осіб, дисертант підтримує позицію тих авторів (С.О. Александрова, Ф.Н. Багаутдінова), які вважають, що майно, нажите злочинним шляхом, і яке вилучене і приєднане до справи як речовий доказ, може бути звернене на відшкодування матеріальної шкоди від злочину.

Відповідно кримінально-процесуальний закон повинен передбачати можливість накладення арешту на майно обвинуваченого і інших осіб у випадках наявності достатніх підстав вважати, що воно отримане в результаті злочинних дій обвинуваченого (підозрюваного). Не можна не враховувати і той факт, що внаслідок злочинних дій обвинуваченого (підозрюваного), ним безпідставно може набуватись у власність нерухомість (будинок, квартира, гараж, земельна ділянка), яка об'єктивно вилученню не підлягає, однак на неї може бути накладений арешт.

На підставі викладеного у підрозділі, фактичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого автор пропонує вважати сукупність фактичних даних, що вказують на завдання злочином матеріальної чи/та моральної шкоди, заявлення цивільного позову про її відшкодування або можливість заявлення такого позову та накладення майнових стягнень, понесення витрат закладом охорони здоров'я на лікування потерпілого, а також конфіскації майна за вироком суду чи призначення покарання у виді штрафу.

Враховуючи те, що накладення арешту на майно має превентивний характер, для констатації наявності фактичних підстав застосування цього заходу кримінально-процесуального примусу, на думку здобувача, достатньо встановлення факту завдання злочином шкоди, понесення витрат закладом охорони здоров'я на лікування потерпілого а також кваліфікації дій обвинуваченого за тією статтею КК України, санкція якої передбачає конфіскацію майна чи інші види майнових стягнень.

При цьому, фактичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого мають бути фактичні дані про завдання не тільки матеріальної, а й інших передбачених законом видів шкоди (фізичної, моральної), оскільки предмет цивільного позову у слідчій і судовій практиці уже давно вийшов за межі, визначені ч. 1 ст. 28 КПК.

Досліджуючи юридичну підставу накладення арешту на майно, автор, приєднуючись до прибічників необхідності поширення судового порядку отримання дозволу на усі випадки застосування заходів кримінально-процесуального примусу, що обмежують конституційні права особи у кримінальному судочинстві (Ю.М. Грошевого, Л.П. Сушко, В.І. Чорнобука, В.Т. Маляренка, П.П. Пилипчука, Б.М. Пошви та ін.), вважає, що юридичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого має стати постанова судді про накладення арешту на майно (цінності, вклади), що буде виноситись за результатами розгляду відповідного подання, узгодженого з прокурором.

Розділ 2 «Порядок накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого: національне і міжнародно-правове регулювання» складається з двох підрозділів. Він присвячений дослідженню процесу вирішення і виконання низки питань, що представляють собою порядок накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого.

У підрозділі 2.1. «Порядок накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого та його скасування» послідовно досліджуються такі питання: 1) встановлення наявності фактичних підстав застосування накладення арешту на вклади, цінності та інше майно; 2) визначення кола осіб, на майно яких може бути накладено арешт; 3) встановлення місцезнаходження і характеру майна, що підлягає арешту; 4) встановлення загальної вартості майна, що підлягає арешту; 5) формування юридичної підстави накладення арешту на майно; 6) визначення часу і кола учасників процесуальної дії; 7) здійснення опису майна; 8) оцінка вартості описаного майна; 9) складання протоколу накладення арешту на майно; 10) встановлення змісту заборон, що накладаються на арештоване майно; 11) вирішення питання про розміщення арештованого майна та забезпечення його збереження.

Дисертант зазначає, що особами, на майно яких може бути накладений арешт, є: обвинувачений; підозрюваний; особи, які несуть за законом матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого чи підозрюваного. Крім того, цей перелік має бути доповнений і особами, які володіють майном, відносно якого є достатні підстави вважати, що воно нажите злочинним шляхом внаслідок злочинної діяльності обвинуваченого, підозрюваного.

При вирішенні питання про накладення арешту на майно батьків неповнолітнього мають бути враховані відповідні положення цивільного законодавства у частині, що визначатимуть можливість накладення арешту на майно обох чи одного з батьків. Дисертант дійшов до висновку про необхідність позитивного вирішення питання щодо накладення арешту на майно опікунів у справах про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

До основних способів встановлення місцезнаходження і характеру майна, що підлягає арешту, автор відносить: процесуальні дії, пов'язані з вимогою надання певних предметів і документів, уточнення певних обставин, надання різного роду відомостей; слідчі дії (насамперед ті, що мають пошукову спрямованість: огляд, допит, обшук, виїмка, зняття інформації з каналів зв'язку, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію); розшукові дії, спрямовані на виявлення вже встановлених і відомих об'єктів: застосування службово-розшукової собаки, поквартирний обхід, перевірка місць можливого збуту краденого; організаційні заходи (перевірка за інформаційно-довідковими і криміналістичними обліками, інформування та орієнтування працівників правоохоронних органів).

Звертається увага на те, що при визначенні обсягу майна, на яке накладається арешт, необхідно виходити з розміру шкоди, завданої злочином, витрат закладу охорони здоров'я на лікування потерпілого, наявності санкції у виді штрафу чи конфіскації майна, судових витрат. Грошовий еквівалент арештованого майна з урахуванням його амортизації та зносу повинен максимально відповідати сумі майнових стягнень і завданої злочином шкоди. При цьому на нерухомість, грошові кошти та інші цінності, нажиті злочинним шляхом, арешт повинен накладатись у повному обсязі. Такий же виняток стосується і випадків, коли арешт на майно накладається з метою забезпечення його конфіскації.

Автором звертається увага на те, що для реалізації рішення про накладення арешту на майно важливе значення має не тільки забезпечення конституційного положення про захист права власності, а й місце його виконання, яким часто виступає житло громадян. Для виявлення майна, на яке накладено арешт, і здійснення його опису досить часто виникає потреба увійти у житло особи, однак, дотримуючись конституційного положення про недоторканність житла, зробити це можливо тільки з дозволу осіб, що в ньому проживають. В іншому випадку єдиним законним варіантом має бути судове рішення про накладення арешту на майно, що знаходиться у житлі чи іншому володінні особи. При цьому, автор досліджує зміст понять «житло» та «інше володіння» у кримінальному судочинстві.

На думку дисертанта, власник майна, що підлягає арешту (або повнолітні члени його сім'ї), а також власник приміщення, в якому проводиться накладення арешту на майно повинні бути визнані обов'язковими учасниками цієї процесуальної дії. І тільки за неможливості забезпечення їх участі в її проведенні накладення арешту на майно може відбуватись без них (однак в присутності представників органів місцевого самоврядування).

Окрема увага дисертантом приділена питанням складання протоколу накладення арешту на майно і опису майна, на яке накладено арешт, оцінки вартості описаного майна, встановлення заборон щодо арештованого майна, вирішення питань щодо його розміщення та зберігання.

Автором досліджені особливості накладення арешту на такі види майна, як: грошові кошти та інші цінності, що знаходяться на рахунку, вкладі чи на зберіганні у банках та кредитних установах; нерухоме майно; цінні папери. Встановлено, що загалом у цих випадках сутність арешту майна полягає в забороні провадження усіх реєстраційних операцій з зазначеними у постанові об'єктами нерухомості, або у забороні володільцю, емітенту, держателю реєстру цінних паперів і депозитарію вчиняти операції, пов'язані зі здійсненням обвинуваченим та іншими відповідними особами прав на арештовані папери і вчиняти будь-які дії щодо них. Сама процедура арешту майна у виді об'єктів нерухомості, банківських рахунків, цінних паперів зводиться до направлення постанови про накладення арешту на відповідні види майна керівнику відповідного органу, зокрема, державної реєстрації нерухомості і угод з нею, банку, дипозитарію.

Досліджуючи питання скасування накладення арешту на майно, дисертант приходить до висновку, що необхідність у скасуванні накладення арешту на майно виникає, коли: обвинувачений (підозрюваний) під час досудового провадження повністю відшкодував завдану ним шкоду, з метою забезпечення відшкодування якої був накладений арешт; обвинувачення було змінене на статтю КК України, санкція якої не передбачає додаткового виду покарання у виді конфіскації майна, якщо арешт майна був накладений саме з метою її забезпечення; під час провадження не було доведено, що майно, на яке накладено арешт, здобуте злочинним шляхом; при закритті кримінальної справи повністю або в тій частині обвинувачення, в межах якого був накладений арешт на майно.

З метою встановлення додаткових процесуальних гарантій майнових інтересів цивільного позивача, впорядкування порядку скасування накладення арешту на майно обвинуваченого, автором пропонується ст. 215 КПК доповнити частиною 5 такого змісту: «Подання скарги на постанову про закриття кримінальної справи зупиняє її виконання до прийняття рішення по суті скарги прокурором» і ст. 2365 КПК доповнити частиною 2 такого змісту: «Подання скарги на постанову про закриття кримінальної справи зупиняє її виконання до прийняття рішення по суті скарги суддею».

Підрозділ 2.2. «Забезпечення конфіскації грошових сум і майна, отриманих злочинним шляхом (міжнародно-правові аспекти)» містить аналіз актів міжнародної правової допомоги, що здійснюється на підставі угод, укладених чи прийнятих на основі доручень компетентних правоохоронних органів або судів зарубіжних країн методом виявлення та забезпечення збереження грошей, що підлягають конфіскації, цінностей та майна, отриманих злочинним шляхом, які належать обвинуваченому, а також доходів від злочинної діяльності, їх передача іншій державі для використання у кримінальному судочинстві як доказу або для відшкодування шкоди.

Враховуючи транснаціональний характер злочинності, було розроблено міжнародні документи, що охоплюють ключові питання кримінального правосуддя та складаються з основних міжнародних стандартів. Процес правової інтеграції, в якій активно бере участь і наша держава, визначає адаптацію українського законодавства до вимог цих стандартів, їх урахування у розвитку національної правової системи та в діяльності правоохоронних органів держави в сфері забезпечення застосування конфіскації, а відповідно і арешту майна.

Як наслідок, існує система документів про забезпечення прав людини у сфері правосуддя, організації та діяльності органів кримінальної юстиції, у тому числі з захисту права власності, економічних інтересів особи та суспільства, відшкодування заподіяної злочином шкоди, припиненню злочинної діяльності шляхом накладення арешту і конфіскації її знарядь і доходів, отриманих злочинним шляхом.

Автором досліджені відповідні положення Загальної декларації прав людини, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочину та зловживання владою, Стандартних мінімальних правил ООН щодо заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила), Рекомендації Генасамблеї ООН щодо міжнародного співробітництва в галузі запобігання злочинності та кримінального правосуддя в контексті розвитку і нового міжнародного економічного порядку, Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом.

Розглядаючи питання співробітництва правоохоронних органів України з відповідними органами зарубіжних держав у розшуку, арешті та забезпеченні конфіскації грошових сум і майна, отриманих злочинним шляхом, дисертант звертає увагу на порядок виконання на території України європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, а також взаємодію цих органів з Генеральним секретаріатом Інтерполу та правоохоронними органами зарубіжних держав під час здійснення діяльності, пов'язаної з накладенням арешту на майно, вклади та цінності осіб в межах запобігання, розкриття і розслідування злочинів, які мають транснаціональний характер або виходять за межі України.

Автором встановлюється, що з метою покращання взаємодії правоохоронних органів України з відповідними органами зарубіжних держав, виходячи із теоретичних досліджень вітчизняної науки, а також враховуючи досвід зарубіжних країн, необхідно прискорити приведення українського законодавства у відповідність з міжнародними вимогами та стандартами Європейського Союзу, а також ширше використовувати передові комп'ютерні інформаційні технології в своїй діяльності.

Розділ 3 «Відшкодування шкоди, завданої незаконним накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого» складається з двох підрозділів. У ньому досліджуються як загальні питання відшкодування шкоди, завданої незаконним застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу, так і проблеми відшкодування шкоди, завданої накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого.

У підрозділі 3.1. «Загальні питання відшкодування шкоди, завданої незаконним застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу» зазначається про те, що у слідчій і судовій практиці при застосуванні накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи інших передбачених законом осіб, непоодинокими є випадки завдання цим фізичним і юридичним особам майнової шкоди внаслідок незаконного чи необґрунтованого застосування цього заходу кримінально-процесуального примусу. Такі факти породжують численні скарги і звернення осіб до органів досудового розслідування, прокуратури та суду з вимогами відшкодування завданої таким чином шкоди.

Розглядаючи реабілітацію у кримінальному процесі як систему передбачених законом соціально-правових заходів, спрямованих на повне поновлення у попередніх правах громадянина, протиправно притягнутого до кримінальної відповідальності або засудженого, та відшкодування заподіяної йому шкоди, автор вказує на те, що майно, конфісковане чи звернене у доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування або на яке накладено арешт, повинно бути повернуто у натурі тією установою чи органом, у якого воно знаходиться. Коли повернення останнього є неможливим, його вартість відшкодовується за рахунок підприємств, установ, організацій, яким воно було передано. У разі, якщо майно було знищено, втрачено або пошкоджено під час знаходження його у розпорядженні органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з вимогою про відшкодування його вартості громадянин має право звернутися безпосередньо у вказані органи, а якщо неможливість повернення у натурі виникла після передачі його фінансовому органу, вимога подається до нього. Однак, якщо вимогу про повернення майна або відшкодування його вартості у беззаперечному порядку не задоволено або громадянин не згодний з прийнятим рішенням, він має право звернутися до суду в порядку позовного провадження.

Реабілітація покликана виконувати правозахисну і правовідновлюючу функції. Вони гарантують інтереси особи у кримінальному судочинстві, є засобом захисту в разі протиправного притягнення до кримінальної відповідальності чи засудження, незаконного застосування заходів кримінально-процесуального примусу. Кінцевою метою реабілітації повинні стати виправлення судової або слідчої помилки, спростування пред'явленого обвинувачення, повне поновлення репутації невинуватого, порушених прав і відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди. Інститут реабілітації громадян, які постраждали внаслідок протиправного притягнення до кримінальної відповідальності або засудження, застосування заходів кримінально-процесуального примусу за галузевою належністю норм, що його складають, є комплексним.

Зобов'язаним суб'єктом у реабілітаційних правовідносинах є держава, яка відшкодовує збитки, заподіяні особі, незалежно від персональної відповідальності відповідних працівників органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

Загалом дисертант виділяє два напрями удосконалення правової основи відшкодування шкоди, завданої в сфері кримінально-процесуальної діяльності: посилення гарантій майнових інтересів реабілітованого у кримінальній справі за рахунок розширення переліку незаконних дій органів досудового розслідування, прокуратури і суду, які дають особі право на відшкодування шкоди, удосконалення самого порядку відшкодування такої шкоди; створення правових підстав для відшкодування шкоди, завданої особі різними процесуальними діями (слідчими діями, заходами кримінально-процесуального примусу), незалежно від підсумкового рішення у справі.

Встановлена під час провадження у справі незаконність і необґрунтованість застосування заходу процесуального примусу, у тому числі накладення арешту на майно, має бути підставою для відшкодування особі завданої шкоди, ще під час провадження, не відкладаючи розгляд цього питання до моменту прийняття підсумкового рішення у справі. Така шкода повинна бути відшкодована (компенсована) державою незалежно від встановлення особи, яка вчинила злочин, доведення її вини.

У підрозділі 3.2. «Проблеми відшкодування шкоди, завданої накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого» досліджуються проблеми відшкодування шкоди, завданої накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого, що мають місце у межах двох процедур: відносно реабілітованого (ст. 531 КПК), тобто з визнанням за виправданим або особою, відносно якої кримінальна справа закрита, права на реабілітацію, роз'ясненням їй порядку відшкодування шкоди, прийняттям заяви з вимогою про відшкодування шкоди та винесенням судом відповідного рішення; в усіх інших випадках, коли особі незалежно від її процесуального статусу майнова шкода завдана накладенням арешту на її вклади, цінності та інше майно у зв'язку з провадженням у кримінальній справі.

При вирішенні питання про відшкодування шкоди, завданої незаконним накладенням арешту на майно, як ключові, на думку автора, можуть розглядатись такі положення: відшкодуванню повинна підлягати шкода, завдана застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу, у тому числі накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно особи; правом на відшкодування шкоди внаслідок незаконного накладення арешту на вклади, цінності та інше майно наділена будь-яка особа, а не тільки обвинувачений (підозрюваний); при провадженні у кримінальній справі має бути встановлена незаконність накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно особи.

Встановлюється, що для того, аби визнати за особою право на відшкодування шкоди, завданої накладенням арешту на майно, необхідно підтвердити факт і незаконність такого арешту, а також встановити, в чому конкретно виразилась реально завдана шкода.

При цьому звертається увага на те, що виправданий та особа, відносно якої кримінальна справа була закрита за реабілітуючими підставами, набувають право на відшкодування шкоди в результаті визнання права на реабілітацію. У цих випадках держава зобов'язана відшкодувати особі шкоду, завдану незаконним кримінальним переслідуванням, у повному обсязі і незалежно від вини органу дізнання, слідчого, прокурора, суду. У тому числі, відшкодуванню підлягає шкода, завдана накладенням арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого незалежно від законності його застосування.

Водночас, право інших осіб, на майно яких був накладений арешт, і які кримінальному переслідуванню не піддавались і не могли бути піддані, також має бути забезпечено. У чинному КПК України такі норми відсутні.

Для таких випадків у законі необхідно визначити, по-перше, орган компетентний розглядати ці питання, а по-друге, порядок їх розгляду. При цьому орган чи посадова особа, що застосовували накладення арешту на майно, очевидно, не можуть самі оцінювати законність цього заходу кримінально-процесуального примусу. З урахуванням загальних положень кримінально-процесуального права, на думку здобувача, розгляд і вирішення таких питань має входити до компетенції судів.

При зверненні особи з вимогою про відшкодування шкоди, завданої накладенням арешту на майно, спочатку необхідно дати оцінку законності цього заходу кримінально-процесуального примусу, прийняти рішення про відмову у визнанні або про визнання права на відшкодування шкоди і винести постанову про здійснення виплат на відшкодування шкоди.

Оцінка законності накладення арешту на майно враховує, як мінімум, такі обставини: чи були підстави для накладення арешту; чи дотриманий встановлений законом порядок накладення арешту на майно певного виду; чи відповідають вимогам закону відповідні процесуальні документи (постанова, протокол, опис майна); чи проведено накладення арешту на майно компетентною посадовою особою.

При оцінці законності накладення арешту на майно необхідно також враховувати, що кримінально-процесуальний закон передбачає скасування арешту майна, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба (ч. 6 ст. 126 КПК). Якщо обставини змінились і необхідність подальшого арешту майна відпала, однак він не скасований, є підстави для визнання того, що арешт продовжує діяти незаконно.

Автор приходить до висновку, що якщо під час провадження у кримінальній справі накладення арешту буде визнане незаконним і особа заявить вимогу про повернення майна, при неможливості його повернення через втрату, пошкодження чи знищення, усі питання, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої накладенням арешту на майно, повинні, по можливості, вирішуватись в кримінальному судочинстві, а вже потім - за правилами цивільно-правової відповідальності.

Висновки

У висновках дисертації сформульовано основні результаті та пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення, і полягають у наступному:

1. Визначено правову природу накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого як заходу кримінально-процесуального примусу. Накладення арешту на вклади, цінності та інше майно можна визначається як захід кримінально-процесуального примусу, що застосовується з метою перешкодити відчуженню та приховуванню майна від стягнення за цивільним позовом чи (та) можливої його конфіскації, що полягає у встановленні заборони розпоряджатись і, у необхідних випадках, користуватись ним або у примусовому вилученні майна та передачі його на відповідальне зберігання.

2. Встановлено, що фактичною підставою накладення арешту на майно обвинуваченого слід вважати сукупність фактичних даних, що вказують на завдання злочином матеріальної чи (та) моральної шкоди, заявлення цивільного позову про її відшкодування або можливість заявлення такого позову та накладення майнових стягнень, понесення витрат закладом охорони здоров'я на лікування потерпілого, а також конфіскації майна за вироком суду чи призначення покарання у виді штрафу.