Кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УХИЛЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ ТА У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

СОКУРЕНКО Олександр Михайлович

Запоріжжя - 2010

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

кримінальний ухилення покарання позбавлення

Актуальність теми. Одним із засобів захисту порядку та умов відбування покарання є надання короткострокових виїздів за межі кримінально-виконавчих установ для засуджених осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі. Порушення засудженими такого порядку, за наявності всіх ознак складу злочину, тягне кримінальну відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, що передбачено ст. 390 КК України. Це свідчить не тільки про спрямованість політики держави на захист функціонування пенітенціарної системи кримінально-правовими засобами, а й забезпечення режиму в кримінально-виконавчих установах.

Вчинення засудженими під час відбування покарання нових злочинів певною мірою відображає те, що на сьогодні не створено необхідні передумови для належної організації виправного впливу на засуджених, а режим і засоби його забезпечення ще не сприяють підвищенню відповідальності таких осіб, що призводить до неефективності призначеного покарання. Потреба теоретичного осмислення проблеми на рівні дисертаційного дослідження зумовлена тим, що реальними стали умови для синтезування всебічного погляду на проблему. Крім того, на розв'язання чекає також низка інших практичних проблем у цій сфері. Недостатньо розкритими є, зокрема, об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу злочину, тим більше, що ст. 390 КК України має нову редакцію порівняно зі ст. 183¹ КК України (1960 р.). Більше того, після прийняття у 2003 р. КВК України виявилися розбіжності між конструктивними ознаками складу злочину і нормами кримінально-виконавчого законодавства, які перешкоджають, а в деяких випадках і унеможливлюють застосування ст. 390 КК України. До цього варто додати, що нові реалії сучасності вимагають внесення коректив у традиційно сформовані підходи до вирішення цієї проблеми.

Аналіз правозастосовної практики свідчить про помилки, яких припускаються під час визначення кримінально-правової оцінки таких суспільно небезпечних діянь. Крім того, вивчення слідчо-прокурорської та судової практики підтверджує, що під час кваліфікації злочину, передбаченого ст. 390 КК України, виникають певні труднощі, а кількість вчинених злочинів на території України, передбачених цією нормою, з кожним роком зростає, а саме: у 1995 та 1996 рр. - 1 злочин; у 1997, 1999 та 2000 рр. - 3; у 1998 р. - не зареєстровано взагалі; у 2001 р. - 2; у 2002 р. - 32; у 2003 р. - 55; у 2004 р. - 33; у 2005 р. - 107; у 2006 р. - 123; у 2007 р. - 165; у 2008 р. - 176; у 2009 р. - 109 злочинів. Таким чином, потреби практики зумовлюють необхідність подальшого вдосконалення норм кримінального та кримінально-виконавчого права на основі всебічного наукового дослідження проблеми кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі.

Проблему ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі з позицій кримінального та кримінально-виконавчого права досліджували такі вчені: Л.В. Багрій-Шахматов, Ю.В. Баулін, І.Г. Богатирьов, Б.М. Ботоєв, А.І. Васильєв, В.К. Грищук, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, В.І. Єгоров, В.П. Ємельянов, С.І. Іванова, О.Г. Колб, О.І. Лукашов, В.О. Меркулова, О.С. Міхлін, О.І. Плужнік, А.В. Савченко, А.Х. Степанюк, Б.М. Телефанко, П.В. Тепляшин, Ю.М. Ткачевський, В.М. Трубников, П.Л. Фріс, Ю.А. Чеботарьова та інші. Дотепер в Україні проблеми щодо кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі на рівні дисертаційного дослідження не розглядалися.

Отже, дослідження кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі в кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві України зумовлюється важливими соці-ально-економічними, правовими і політичними потребами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано відповідно до Концепції наукової діяльності кафедри кримінального права і кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., затвердженої вченою радою 05.01.2006 р., Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., наказу МВС України “Про організацію наукової діяльності в системі МВС України” від 15.05.2007 р. № 154, “Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на 2004-2009 роки” від 05.07.2004 р. № 755.

Тема дисертації затверджена вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ 22.12.2006 р. (протокол № 11).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в розв'язанні комплексного наукового завдання щодо з'ясування проблем кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, а також у розробці науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій з вдосконалення чинного законодавства.

Відповідно до мети дослідження поставлено такі завдання:

проаналізувати історію виникнення кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі;

з'ясувати соціальну зумовленість підстав і принципів криміналізації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі;

проаналізувати та розкрити зміст об'єктивних та суб'єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 390 КК України, а також виявити найбільш складні та суперечливі питання щодо застосування цієї кримінально-правової норми (тлумачення термінів, які вживаються під час аналізу цієї норми);

визначити момент закінчення злочину за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, що передбачений ч. 2 та 3 ст. 390 КК України;

проаналізувати та надати пропозиції щодо вдосконалення порядку та умов надання права на виїзди для засуджених осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі;

сформулювати пропозиції щодо внесення змін і доповнень до чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з ухиленням від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі.

Методи дослідження. У процесі дослідження застосовувались такі методи: діалектичний метод використано при вивченні юридичної природи кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 390 КК України, як кримінально-правового явища, визначенні його ознак та структурних елементів (підрозділи 2.1, 2.2, 3.1, 3.2); історичний - використаний під час виявлення генезису кримінального законодавства України стосовно встановлення відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 390 КК України (підрозділ 1.1); логіко-граматичний - сприяв встановленню змісту ряду понять КК України, зокрема “злісне ухилення”, “систематичне порушення” тощо (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2); статистичний - для опрацювання статистичних даних та вивчення кримінальних справ за вчинення ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (підрозділи 1.2, 2.2, 3.1); конкретно-соціологічний - використовувався при анкетуванні 134 осіб, засуджених за вчинення злочину, передбаченого ст. 390 КК України, та опитуванні 127 співробітників кримінально-виконавчих установ, розташованих території України (підрозділи 2.2., 3.1., 3.2.); формально-логічний (догматичний) метод - використовувався при аналізі положень ст. 390 КК України з погляду на дотримання правил законодавчої техніки, конструювання диспозиції і санкції цієї норми, сприяння виявленню недоліків у побудові останніх та формулювання пропозицій щодо їх усунення (у всіх розділах дисертації).

Теоретичною основою дослідження стали праці відомих вітчизняних і зарубіжних учених, присвячені як загальним проблемам кримінального права, так і кримінальній відповідальності за злочини проти правосуддя, за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі. Досліджено кримінальне законодавство окремих зарубіжних країн, вітчизняне кримінальне законодавство минулих років, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, КК України, КВК України, нормативно-правові акти ДДУПВП, міжнародно-правові акти.

Емпірична база дослідження включає вивчені автором статистичні звіти про роботу Державної судової адміністрації України та ДДУПВП, дані, отримані внаслідок вивчення 183 вироків та 25 архівних кримінальних справ, розглянутих судами України (в період з 2002 по 2009 рр.), а також анкетування 134 засуджених та опитування 127 співробітників кримінально-виконавчих установ.

Наукова новизна одержаних результатів. У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень та висновків, які полягають у такому:

вперше:

доведено, що суспільно небезпечні діяння, які передбачені ч. 1 ст. 390 КК України, були штучно віднесені до цієї норми на основі аналізу історичного розвитку кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі. У зв'язку з цим діяння, які передбачені ч. 1 ст. 390 КК України, необхідно сформулювати в окремій спеціальній статті КК України (ст. 390-1);

визначено поняття “злісний порушник встановленого порядку відбування покарання у виді обмеження волі”, яке характеризується необхідною систематичністю діянь засудженого, тобто передбачає наявність обов'язкового вчинення засудженим трьох ухилень (порушень вимог режиму) від законних вимог адміністрації виправної установи за умови, що за перші два таких ухилення до засудженого були застосовані заходи дисциплінарного впливу, які не зняті і не погашені у встановленому законом порядку. У зв'язку з цим запропоновано доповнити КВК України новою статтею (ст. 68-1) щодо визначення цього поняття;

обґрунтовано необхідність надання права засудженим особам, які відбувають покарання у виді арешту, на короткострокові виїзди за межі місця відбування покарання, що сприятиме зміцненню соціально корисних зв'язків засудженого з його близькими родичами, положення якого викласти у ч. 7 ст. 51 КВК України;

удосконалено:

підхід до з'ясування соціальної зумовленості встановлення кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 390 КК України, в результаті якого проведено аналіз принципів криміналізації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавленню волі та встановлено, що для ефективної протидії порушенню нормальної діяльності КВУ була необхідна криміналізація зазначеного діяння, яку, однак, проведено з порушенням принципів її здійснення;

теоретичні положення щодо визначення моменту закінчення злочину, передбаченого ч. 2 та 3 ст. 390 КК України (ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі). Моментом закінчення цього злочину є час, коли засуджений не повернувся без поважних причин протягом трьох діб після закінчення строку виїзду за межі місця відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі;

теоретичні положення щодо забезпечення законного права на виїзди, передбаченого ч. 3 ст. 89 КВК України, особам, які відбувають покарання у виді позбавлення волі і залишені в слідчих ізоляторах або направлені до колоній максимального рівня безпеки для господарського обслуговування, у разі реального ненадання таких виїздів. У зв'язку з цим необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 111 КВК України, передбачивши виїзди для таких осіб за межі КВУ;

висновок про необхідність удосконалення практики надання виїздів засудженим особам за межі місця відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, а також усунення невідповідності між нормами КВК та КК України і запропоновано нову редакцію ст. 111 КВК України та ст. 390 КК України;

дістало подальшого розвитку:

обґрунтування необхідності поділу виїздів на короткострокові та тривалі, які надаються засудженим особам, що відбувають покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі. Підставою тривалих виїздів має бути щорічна оплачувана відпустка, яка повинна надаватися засудженим особам, що відбувають покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі;

аргументи щодо наявності у складі злочину, передбаченого ч. 1 ст. 390-1 КК України, дисциплінарної преюдиції та введення в її конструкцію дворазової дисциплінарної преюдиції;

положення про те, що для злочину, передбаченого ст. 390 КК України, характерна не лише умисна форма вини, а і спеціальна мета злочину. У зв'язку з цим аргументовано доповнити диспозицію ст. 390 КК України вказівкою на наявність спеціальної мети злочину (ухилення від відбування покарання) як обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони злочину;

теоретичні положення щодо механізму відмежування злочинів від дисциплінарних правопорушень за вчинення ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки, пропозиції і рекомендації, сформульовані в дисертаційному дослідженні, мають прикладне значення і можуть бути використані у:

правотворчості - для подальшого вдосконалення чинного кримінального та кримінально-виконавчого законодавства України;

правозастосовчій діяльності - під час підготовки нової постанови Пленуму Верховного Суду України з питань відповідальності за злочини, пов'язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях обмеження та позбавлення волі, у слідчій та судовій практиці, у діяльності органів і установ ДДУПВП (Акт впровадження в діяльність Управління ДДУПВП у Кіровоградській області від 16.12.2009 р.);

науково-дослідній роботі - для подальших теоретичних розробок і досліджень проблем кримінальної відповідальності за вчинення ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі;

навчальному процесі - положення та висновки дисертації використовуються під час викладання навчальних дисциплін “Кримінальне право України” та “Кримінально-виконавче право України”, підготовки навчальних і методичних посібників (Акт впровадження у навчальний процес Кіровоградського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ від 15.10.2009 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідались і обговорювались на шести науково-практичних конференціях, а саме: міжнародній науково-практичній конференції “Треті Прибузькі юридичні читання” (м. Миколаїв, 2007 р.), V, VI та VII звітних науково-практичних конференціях “Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності” (м. Кіровоград, 2007 р., 2008 р. та 2009 р.), науково-практичному семінарі “Актуальні проблеми відбування покарання в Україні” (м. Кіровоград, 2007 р.), а також на міжнародній науково-практичній конференції “Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку” (м. Луцьк, 2007 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено у чотирьох статтях, опублікованих у виданнях, що визнані Вищою атестаційною комісією України фаховими для юридичних наук, а також шести тезах доповідей на науково-практичних конференціях. Загальний обсяг публікацій становить 3,68 авт. арк.

Структура дисертації. Дисертація складається із переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, які містять шість підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 234 сторінки, з яких 190 сторінок - основного тексту, список використаних джерел охоплює 216 найменувань і займає 21 сторінку, 11 додатків - на 23 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, а також рівень її наукової розробленості; встановлено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження; висвітлено наукову новизну, емпіричну базу, методологічну основу і практичне значення отриманих результатів, а також форми їх апробації.

Розділ 1 - “Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі як предмет кримінально-правової охорони нормальної діяльності органів кримінально-виконавчої системи” - містить два підрозділи.

Підрозділ 1.1 “Історія розвитку кримінального законодавства за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі” присвячено дослідженню історії виникнення кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання в цілому, а також ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі зокрема. Дисертант доходить висновку, що ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі потрібно розглядати як у широкому значенні - злочини, що передбачені ст. 390-393 КК України, так і у вузькому - відповідно ст. 390 КК України.

Автор наголошує, що дослідження історичних пам'яток права дає можливість зрозуміти сучасні процеси, які відбуваються у суспільстві. Розвиток кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання розпочинається з появи перших нормативно-правових актів, що містили норми кримінально-правового характеру (ХІ-ХІІ ст.), а саме: звичаєве право, договори Русі з Візантією, а також основний правовий документ того часу - “Руська Правда”. Але що стосується виникнення кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання, то початком такого законодавчого забезпечення слід вважати декрет ВЦВК “Про табори примусових робіт” від 19.04.1919 р., в якому було вперше на законодавчому рівні закріплено кримінальну відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі, а саме: за втечу з місць утримання.

Новий етап розвитку кримінального законодавства щодо боротьби з ухиленням від відбування покарання пов'язаний з тим, що, відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 23.03.1977 р. № 1850-09, засудженим до позбавлення волі надавалися короткострокові виїзди у зв'язку з винятковими особистими обставинами, що і стало передумовою встановлення кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі. У зв'язку з цим КК УРСР було доповнено ст. 183¹, у якій було передбачено кримінальну відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі.

Наступний етап розвитку кримінального законодавства щодо боротьби з ухиленням від відбування покарання припадає на момент прийняття нового КК України (01.04.2001 р.). Цей кодекс, на відміну від КК УРСР (1960 р.), передбачав новий вид покарання (ст. 51 КК України), а саме: обмеження волі. У зв'язку з цим виникла необхідність в охороні суспільних відносин, у визначенні порядку й умов виконання та відбування покарання у виді обмеження волі. У КК України було передбачено кримінальну відповідальність не лише за ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі, а й обмеження волі. У зв'язку з цим у ст. 390 КК України передбачено кримінальну відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, що і є останнім етапом розвитку законодавства щодо кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі.

У підрозділі 1.2. “Соціальна зумовленість, підстави і принципи криміналізації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі” досліджено підстави криміналізації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі й відповідність законодавчого рішення про введення кримінально-правової заборони розробленим теорією принципам криміналізації.

У ході аналізу соціальної зумовленості автором встановлено, що підстави для криміналізації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі у законодавця дійсно були. Це явище має достатній для криміналізації ступінь суспільної небезпеки, а також невипадковий та неодноразовий характер і є настільки суттєвим порушенням порядку та умов відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, що аксіоматично не може бути допустимим під час відбування покарання.

Досліджуючи принципи криміналізації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, автор доводить, що більшості з них ця норма відповідає. Разом з цим такий принцип криміналізації, як домірність санкції та економія репресії при встановленні кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, дещо порушено. Аналіз вітчизняної судової практики та порівняння санкцій ст. 390 КК України із санкціями подібних статей кримінального законодавства інших країн свідчить про необхідність перегляду вітчизняної норми у бік зменшення строків покарання. Що стосується такого принципу, як відносне поширення діяння, передбаченого ст. 390 КК України (ст. 183¹ КК України в редакції 1960 р.), то можна констатувати, що, відповідно до статистичних даних ДДУПВП, зазначені злочинні діяння не є поодинокими та випадковими, але водночас їх не можна віднести до загальнопоширених, що дає підстави визнати необхідність існування відповідної норми.

Дослідження принципів безпробільності закону та ненадмірності заборони дає підстави зробити висновок про його порушення, оскільки, на нашу думку, законодавець безпідставно включив до ст. 390 КК України діяння, які передбачені ч. 1 цієї статті. Адже першопричиною криміналізації за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі було встановлення кримінальної відповідальності за неповернення до кримінально-виконавчої установи з короткострокового виїзду засудженої особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі.

Неусталеність і відсутність єдиного понятійного апарату стосовно термінів та понять, що містяться в диспозиції ст. 390 КК України, призводить до відхилення від принципу визначеності та єдності термінології і породжує труднощі в судовій практиці під час застосування зазначеної норми.

Вивчення принципу повноти складу дає змогу стверджувати, що він також не повною мірою був дотриманий законодавцем. У зв'язку з цим з'являється необхідність викласти ст. 390 КК України у новій редакції, з метою передбачити всі об'єктивні та суб'єктивні ознаки, необхідні для однозначного її застосування, з урахуванням тих розбіжностей, які виникли після прийняття низки нормативних актів кримінально-виконавчого законодавства України.

Розділ 2 - “Об'єктивні ознаки ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі” - складається із двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Об'єкт злочину” розглядається загальний, родовий, видовий та безпосередній об'єкт ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі.

В основу дослідження зазначених об'єктів було покладено загальновизнаний принцип систематизації Особливої частини КК за об'єктом злочину. Автором доведено, що злочин, передбачений ст. 390 КК України, належить до злочинів проти правосуддя (розділ ХVІІІ Особливої частини КК України), а також до злочинів проти нормальної діяльності органів та установ виправної системи (видовий об'єкт).

Також обґрунтовано те, що діяння, передбачені ч. 1 ст. 390 КК України, штучно були віднесені до ст. 390 КК України. У зв'язку з цим автор доходить висновку, що діяння, передбачені ч. 1 ст. 390 КК України, потрібно вивести під охорону окремої кримінально-правової норми (ст. 390-1 КК України), а назву ст. 390 КК України викласти в такій редакції: “Неповернення з виїзду засудженої особи, яка відбуває покарання, пов'язане з фізичною ізоляцією від суспільства”. В окремій частині ст. 390 КК України потрібно також передбачити кримінальну відповідальність за неповернення з виїзду засудженої особи до місця відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, оскільки безпосереднім об'єктом цього злочину є порушення порядку й умов відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Визначено, що безпосереднім об'єктом ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі є суспільні відносини, що виникають із приводу встановленого порядку виконання і відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі. У роботі відзначено також, що елементами суспільних відносин об'єкта злочину, передбаченого ст. 390 КК України, є: 1) суб'єкти відносин (засуджений та держава в особі представника адміністрації виправної установи); 2) предмет відносин (встановлений нормами кримінально-виконавчого законодавства України порядок виконання і відбування покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі); 3) соціальний зв'язок (права та обов'язки між суб'єктами відносин, що виникають із встановленого порядку виконання і відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі). Механізм впливу на ці суспільні відносини полягає в тому, що шкода їм задається “зсередини”. Винний, не виконуючи покладені на нього кримінально-виконавчим законодавством обов'язки та вчиняючи заборонні дії, розриває соціальний зв'язок, чим впливає на предмет суспільних відносин. У зв'язку з цим шкода задається всім суспільним відносинам, що виникають із приводу встановленого порядку виконання і відбування покарання у виді обмеження та позбавлення волі.

У підрозділі 2.2. “Об'єктивна сторона злочину” ознаки складу злочину, передбаченого ст. 390 КК України, розглянуто з нових позицій. У зв'язку з цим доведено, що його склад належить до так званих злочинів із формальним складом та має бланкетну диспозицію.

Встановлено, що моментом закінчення злочину, передбаченого ч. 2 та 3 ст 390 КК України, є час, коли засуджений не повернувся без поважних причин протягом трьох діб після закінчення строку виїзду за межі місця відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі.

Визначено, що суспільно небезпечне діяння, яке передбачено ст. 390 КК України, виявляється у формі бездіяльності особи. Обґрунтовано необхідність передбачити у ст. 111 КВК України не лише короткострокові виїзди за межі місця відбування покарання, а і тривалі.

З'ясовано, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 390-1 КК України, необхідно розглядати як злочин з дворазовою дисциплінарною преюдицією. У зв'язку з цим автором запропоновано внесення змін до КВК України з метою закріпити поняття “злісний порушник порядку відбування покарання у виді обмеження волі”.

Враховуючи пропозиції, висловлені автором, виникає необхідність у прийнятті спеціального нормативно-правового акта ДДУПВП, у якому було б передбачено порядок надання виїздів за межі місця відбування покарання у виді обмеження волі, позбавлення волі, арешту, а також тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Розділ 3 - “Суб'єктивні ознаки ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі” - складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Суб'єкт злочину” встановлено, що суб'єкт злочину, передбаченого ст. 390 КК України, є спеціальним. Ним необхідно визнавати засудженого, який досяг віку кримінальної відповідальності та відбуває покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі. Відповідно до запропонованих змін, які необхідно внести до ст. 390 КК України, до суб'єктів назначеного злочину відносяться особи, які відбувають покарання у виді арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 390-1 КК України, є особа, яка досягла повноліття (18 років) і відбуває покарання у виді обмеження волі. Обґрунтовано, що в ст. 111 КВК України потрібно передбачити категорію осіб, яким не можуть бути надані виїзди за межі місця відбування покарання, а також визначено коло осіб, яких повинні обов'язково супроводжувати близькі родичі або особи, які їх замінюють, чи працівники колонії під час виїзду за межі місця відбування покарання.

Під час дослідження обґрунтовано необхідність надання права на виїзд за межі місця відбування покарання засудженим особам, які відбувають покарання у виді арешту, а також тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. У зв'язку з цим виникає необхідність у доповненні окремої частини ст. 390 КК України, в якій необхідно передбачити кримінальну відповідальність за ухилення від відбування цих видів покарань.

У підрозділі 3.2. “Суб'єктивна сторона злочину” приділено увагу з'ясуванню існуючих позицій щодо змісту ознак суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 390 КК України. Враховуючи те, що склад злочину, передбачений ч. 2 та 3 ст. 390 КК України, за моментом закінчення є формальним, виключається можливість його вчинення з непрямим умислом або з необережності. У зв'язку з цим вина такого злочину виявляється у формі прямого умислу. Доведено, що метою злочину, передбаченого ч. 2 та 3 ст. 390 КК України, є ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі, яка є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони. Мотив злочину, передбаченого ч. 2 та 3 ст. 390 КК України, не є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони.

Встановлено також, що суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 390-1 КК України, характеризується наявністю вини, що виявляється у формі прямого умислу, а також спеціальної мети злочину, а саме: ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає в дослідженні проблеми кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, в результаті чого сформульовано низку висновків:

Дослідження історії виникнення кримінальної відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390 КК України) показує, що вона формувалася протягом тривалого історичного періоду. Передумовою цього було ухвалення Указу Президії Верховної Ради УРСР від 23.03.1977 р. № 1850-09, відповідно до якого засудженим до позбавлення волі надавалися короткострокові виїзди у зв'язку з винятковими особистими обставинами.

Під час з'ясування соціальної зумовленості підстав та принципів криміналізації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, що утворюють об'єктивну та суб'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 390 КК України, було з'ясовано, що вона проведена, на погляд дисертанта, з порушенням ряду принципів, а саме: безпробільності закону та ненадмірності заборони, визначеності та єдності термінології, повноти складу, а також домірності санкції та економії репресії.

Під час аналізу та розкриття змісту об'єктивних та суб'єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 390 КК України, було виявлено найбільш складні та суперечливі питання щодо застосування цієї кримінально-правової норми (тлумачення термінів, які вживаються під час аналізу зазначеної норми), а саме:

на основі аналізу об'єкта злочину автором доведено, що суспільно небезпечні діяння, які передбачені ч. 1 ст. 390 КК України, необхідно сформулювати в окремій спеціальній статті КК України (ст. 390-1 КК України);

безпосереднім об'єктом ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі є нормальна діяльність кримінально-виконавчих установ у частині порядку надання та здійснення виїздів засудженими особами за межі місця відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, а також дотримання встановлених правил виконання робіт під час відбування покарання у виді обмеження волі, правил проживання у виправному центрі та перебування за межами виправного центру. Також, у зв'язку із внесенням запропонованих нами змін до ст. 390 КК України, об'єктом злочину є нормальна діяльність арештних домів та дисциплінарних батальйонів у частині порядку надання та здійснення виїздів засудженими особами за межі місця відбування покарання у виді арешту та тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

проаналізовано ознаки та запропоновано визначення поняття “злісність” як складової ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі, у зв'язку з цим обґрунтовано необхідність виключення із диспозиції ч. 1 ст. 390 КК України словосполучення “…систематичне порушення громадського порядку…”;

встановлено, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 390-1 КК України, необхідно розглядати як злочин із дворазовою дисциплінарною преюдицією;

доведено, що в ч. 2 ст. 68 КВК України слова “…систематично порушує громадський порядок чи встановлені правила проживання…” необхідно замінити словами “…злісно порушує правила проживання або правила перебування за межами виправного центру…”;

суб'єктом злочину, передбаченого ст. 390 і 390-1 КК України, є фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності та відбуває покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі (спеціальний суб'єкт). Також суб'єктом злочину, передбаченого ст. 390 КК України, є фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності та відбуває покарання у виді арешту чи тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (у зв'язку із запропонованими змінами, які необхідно внести до ст. 390 КК України);

враховуючи те, що склад злочину, передбачений ч. 2 та 3 ст. 390 КК України, за моментом закінчення є формальним, виключається можливість його вчинення з непрямим умислом або з необережності. У зв'язку з цим вина такого злочину виявляється у формі прямого умислу;

доведено, що метою злочину, передбаченого ч. 2 та 3 ст. 390 КК України, є ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі, яка є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони. Мотив злочину, передбаченого ч. 2 та 3 ст. 390 КК України, не є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони;

суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 390-1 КК України, характеризується наявністю вини, що виявляється у формі прямого умислу, а також спеціальної мети злочину, а саме: ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі;

доведено, що поряд з ухиленням від відбування покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі, в ст. 390 КК України необхідно передбачити кримінальну відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді арешту та тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Установлено, що моментом закінчення злочину, передбаченого ч. 2 та 3 ст. 390 КК України, є час, коли засуджений не повернувся без поважних причин протягом трьох діб після закінчення строку виїзду за межі місця відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі. Також з'ясовано, що злочин передбачений ст. 390 КК України, належить до злочинів із формальним складом, а диспозиції відповідних частин цієї норми є бланкетними, оскільки для повного розкриття складу злочину відсилає до КВК України та інших нормативно-правових актів ДДУПВП.

Під час дослідження порядку та умов надання права на виїзди засудженим особам, які відбувають покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, запропоновані пропозиції щодо їх вдосконалення, а саме:

обґрунтовано необхідність поділу виїздів на тривалі (щорічна оплачувана відпустка) та короткострокові (у зв'язку з винятковими особистими обставинами), що передбачені ст. 111 КВК України;

обґрунтовано необхідність внесення відповідних змін до ч. 1 ст. 111 КВК України щодо обов'язкового надання права на виїзд за межі місця відбування покарання засудженим особам, які залишені в слідчому ізоляторі чи направлені до колонії максимального рівня безпеки для господарського обслуговування;

доведено необхідність внесення відповідних змін до ст. 111 КВК України щодо визначення кола осіб, яким не повинні надаватися виїзди за межі місця відбування покарання.

На підставі викладеного, пропонується внести зміни і доповнення до чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства України:

доповнити Кримінальний кодекс України ст.. 390-1 такого змісту:

Стаття 390-1. Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі

1. Злісне ухилення від виконання робіт, злісне порушення правил проживання або правил перебування за межами виправного центру, якщо воно вчинено особою, засудженою до покарання у виді обмеження волі, до якої двічі протягом шести місяців застосовувалися дисциплінарні заходи за такі самі порушення, - карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Самовільне залишення місця обмеження волі, - карається позбавленням волі на строк до двох років.

доповнити статтю 51 КВК України ч. 7, яку викласти в такій редакції:

“Засудженим може бути дозволено короткострокові виїзди за межі арештного дому у зв'язку з винятковими особистими обставинами, які передбачені законом для осіб, засуджених до позбавлення волі”.

доповнити ст. 119 КВК України ч.ч. 4 та 5, які викласти в такій редакції:

4. Засуджені, які під час відбування покарання працюють, мають право на щорічну оплачувану відпустку, тривалістю: 18 робочих днів - для засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі у виховних колоніях; 14 робочих днів - для засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі в інших кримінально-виконавчих установах. Такі відпустки надаються з правом виїзду за межі кримінально-виконавчої установи або без такого відповідно до ст. 111 цього Кодексу. Термін перебування засудженого в дисциплінарному ізоляторі, карцері, приміщенні камерного типу (одиночної камери) до строку, необхідного для надання щорічної оплачуваної відпустки, не зараховується.

5. Засудженим, які перевиконують встановлені норми праці, або особам, які сумлінно виконують визначені завдання на тяжких роботах, а також на роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці, або засудженим, що працюють за власним бажанням і є інвалідами першої або другої групи, засудженим чоловікам віком старше 60 років або жінкам віком старше 55 років тривалість щорічної оплачуваної відпустки може бути збільшена до 18 робочих днів, а неповнолітнім засудженим - до 24 робочих днів.

обґрунтовано необхідність визначення поняття “злісний порушник встановленого порядку відбування покарання у виді обмеження волі”, яке викласти в спеціальній статті КВК України (ст. 68-1 КВК України):

Стаття 68-1. Злісний порушник встановленого порядку відбування покарання у виді обмеження волі

Злісним порушником встановленого порядку відбування покарання у виді обмеження волі є засуджений, що вчинив суспільно шкідливе, умисне діяння (дія або бездіяльність), яке виражається в порушенні встановленого нормами кримінально-виконавчого законодавства України порядку відбування покарання, вчинене втретє протягом шести місяців за умови, якщо за два попередні порушення вимог режиму відбування покарання за постановою начальника виправної установи, особи, яка виконує його обов'язки, або їх прямих начальників були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені в установленому законом порядку.

з урахуванням зроблених висновків дисертант пропонує викласти ст. 390 КК України в такій редакції.

Стаття 390. Неповернення з виїзду засудженої особи, яка відбуває покарання, пов'язане з фізичною ізоляцією від суспільства:

1. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до арешту, без поважних причин, якій було дозволено виїзд і яка не повернулася протягом трьох діб після закінчення встановленого строку, з метою ухилення від відбування покарання у виді арешту, - карається позбавленням волі на строк до двох років.

2. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, без поважних причин, якій було дозволено виїзд і яка не повернулася протягом трьох діб після закінчення встановленого строку, з метою ухилення від відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, - карається позбавленням волі на строк до двох років.

3. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, без поважних причин, якій було дозволено виїзд і яка не повернулася протягом трьох діб після закінчення встановленого строку, з метою ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі, - карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

4. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, без поважних причин, якій було дозволено виїзд і яка не повернулася протягом трьох діб після закінчення встановленого строку, з метою ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі, - карається позбавленням волі на строк до двох років.

автор з урахуванням зроблених висновків пропонує викласти ст. 111 КВК України в такій редакції:

Стаття 111. Виїзди засуджених осіб до позбавлення волі за межі кримінально-виконавчих установ

1. Засудженим, які тримаються у виправних колоніях, виховних колоніях, а також засудженим, залишеним у слідчому ізоляторі чи направленим у виправну колонію максимального рівня безпеки для роботи з господарського обслуговування, можуть бути надані виїзди на території України за межі місця відбування покарання:

а) короткострокові - на строк не більше семи діб, не включаючи часу, необхідного для проїзду в обидва кінці (не більше трьох діб), у зв'язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого; стихійне лихо, що завдало значну матеріальну шкоду засудженому або його сім'ї), а також для попереднього вирішення питання трудового та побутового пристосування засудженого після звільнення;

б) тривалі - на строк щорічної оплачуваної відпустки.

2. Засудженим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, може бути дозволений короткостроковий виїзд за межі виправної колонії на території України для влаштування дітей у родичів, опікунів або в дитячих будинках тривалістю не більше ніж десять діб без урахування часу перебування в дорозі (не більше ніж три доби), а також засудженим жінкам, які мають неповнолітніх дітей-інвалідів, за територією виправної колонії, - один короткостроковий виїзд на рік для побачення з ними на той самий строк.

3. Виїзди з підстав, що передбачені частиною першою та другою цієї статті, не дозволяються засудженим, яким смертна кара в порядку помилування замінена на позбавлення волі; засудженим до довічного позбавлення волі; засудженим, хворим на відкриту форму туберкульозу; засудженим, що не пройшли повного курсу лікування від венеричного захворювання, алкоголізму, токсикоманії, наркоманії; ВІЛ-інфікованим засудженим; а також у випадках проведення протиепідемічних заходів.

4. Засудженим, які страждають на психічні розлади, що не виключають осудності, засудженим, які є інвалідами першої та другої груп, а також особам, які потребують за станом здоров'я постійного догляду, а також неповнолітнім засудженим виїзд за межі виправної установи дозволяється з обов'язковим супроводом близького родича або особи, яка їх заміняє, або працівника колонії.

5. Заява засудженого про терміновий виїзд у зв'язку з винятковими особистими обставинами має бути розглянута протягом доби.

6. Дозвіл на виїзд надається начальником колонії з узгодженням із прокурором, а також з урахуванням особи і поведінки засудженого. Час перебування засудженого поза межами колонії зарахову-ється до строку відбування покарання. Вартість проїзду за-судженого оплачується ним особисто або його родичами.

7. Порядок надання засудженим короткострокових виїздів за межі колонії у зв'язку з винятковими особистими обставинами, передбаченими частиною першої цієї статті, визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

8. У разі виникнення непередбачуваних обставин, що унеможливлюють зворотний виїзд на прибуття до місця відбування покарання засудженого у встановлений строк, постановою начальника КВІ за місцем перебування засудженого строк повернення до кримінально-виконавчої установи може бути продовжено до п'яти діб з обов'язковим терміновим повідомленням про це адміністрацію виправної установи.

9. У разі ухилення засудженого від повернення у встановлений строк до кримінально-виконавчої установи він підлягає затриманню органом внутрішніх справ за місцем перебування з санкції прокурора на строк не більше ніж десять діб для вирішення питання про направлення його до місця відбування покарання під вартою або притягнення до кримінальної відповідальності.

у зв'язку із запропонованими змінами до ст. 111 КВК України щодо надання засудженим тривалих виїздів доцільно буде з назви ст. 390 КК України, диспозиції ч. 2 та 3 ст. 390 КК України, а також ст. 59 КВК України, виключити слово “короткострокові”;

у зв'язку із запропонованими змінами до ст. 111 КВК України доцільно в ст. 75 КВК України термін “короткочасні” замінити на термін “короткострокові”;

автором обґрунтовано необхідність внесення змін до ч. 1 ст. 75 КВК України щодо встановлення терміну, необхідного для проїзду в обидва кінці, а тому після слів “…необхідного для проїзду в обидва кінці…” доповнити словами “(не більше ніж три доби)”;

автором доведено, що в ч. 2 ст. 75 КВК України після слів “…командир дисциплінарного батальйону…” слід додати слова “за узгодженням із прокурором”.

У зв'язку із запропонованими нами законодавчими змінами до КК та КВК України постає необхідність у прийнятті спеціального нормативно-правового акта ДДУПВП, у якому буде передбачено порядок надання виїздів за межі місця відбування покарання у виді обмеження волі, позбавлення волі, арешту, а також тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Сокуренко О.М. Щодо питання соціальної та соціально-психологічної групи криміналізації за злочин, передбачений ст. 390 КК України / О.М. Сокуренко // Право і безпека. - 2006. - № 5. - Т. 5. - С. 81-85.

Сокуренко О.М. Ухиляння від відбування покарання у виді позбавлення волі та у виді обмеження волі: міжнародно-правовий досвід кримінального законодавства / О.М. Сокуренко // Південноукраїнський правничий часопис. - 2007. - № 3. - С. 63-66.

Сокуренко О.М. Підстави виїзду за межі кримінально-виконавчих установ засудженими особами до позбавлення волі: міжнародно-правовий досвід / О.М. Сокуренко // Ученые записки Таврического национального университета имени. В.И. Вернадского. - 2007. - Т. 20 (59). - № 2. - С. 254-261.

Сокуренко О.М. Щодо питання об'єкта злочину, передбаченого ст. 390 Кримінального кодексу України / О.М. Сокуренко // Підприємництво, господарство і право. - 2008. - № 10. - С. 112-116.

Сокуренко О.М. Особливості суб'єкта злочину пов'язаного з ухиленням від відбування покарання у виді позбавлення волі / О.М. Сокуренко // Визначальні тенденції генезису державності і права : збірник наукових праць / за ред. В.І. Терентьєва, О.В. Козаченка. - Миколаїв : Іліон, 2007. - С. 480-481.

Сокуренко О.М. Історичний розвиток ухилення від відбування покарання у вигляді обмеження та позбавлення волі / О.М. Сокуренко // Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності : матер. V звітної наук.-практ. конф., 17-18 трав. 2007 р. - Кіровоград : Кіровоградcький юрид. ін-т ХНУВС, 2007. - С. 94-96.

Сокуренко О.М. Відпустка як підстава виїзду за межі КВУ: міжнародно-правовий досвід кримінально-виконавчого законодавства / О.М. Сокуренко // Актуальні проблеми відбування покарання в Україні : матер. наук.-практ. семінару, 23 листопада 2007 р. - Кіровоград : Кіровоградcький юрид. ін-т ХНУВС, 2007. - С. 9-12.

Сокуренко О.М. Відносне розповсюдження ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі як один із принципів криміналізації даного злочину / О.М. Сокуренко // Правове життя : сучасний стан та перспективи розвитку : матер. ІІІ міжнарод. наук.-практ. конф., 23-24 березня 2007 р. - Луцьк : Волинський державний університет імені Лесі Українки, 2007. - С. 318-319.

Сокуренко О.М. Щодо проблеми визначення об'єкту злочину, передбаченого ст. 390 КК України / О.М. Сокуренко // Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності : матер. VІ звітної наук.-практ. конф., 15 трав. 2008 р. - Кіровоград : Кіровоградcький юрид. ін-т ХНУВС, 2008. - С. 51-54.

Сокуренко О.М. Щодо питання застосування дворазової дисциплінарної преюдиції при кваліфікації ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі / О.М. Сокуренко // Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності : матер. VІІ звітної наук.-практ. конф., 14 трав. 2009 р. - Кіровоград : Кіровоградcький юрид. ін-т ХНУВС, 2009. - С. 183-185.

...