Становлення та розвиток античних держав і права у Північному Причорномор’ї

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

УДК 340.15: 477.7 «652»

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК АНТИЧНИХ ДЕРЖАВ І ПРАВА У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї

ГАВРИЛЕНКО ОЛЕКСАНДР

АНАТОЛІЙОВИЧ

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України ЯРМИШ Олександр Назарович, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, керівник департаменту з питань діяльності правоохоронних органів.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент АТОЯН Ольга Миколаївна, Луганський державний університет внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка, професор кафедри теорії та історії держави і права;

доктор юридичних наук, доцент КУЗЬМЕНКО Володимир Борисович, Одеський державний університет внутрішніх справ, начальник кафедри теорії та історії держави і права;

доктор юридичних наук, доцент МАКАРЧУК Володимир Степанович, Львівський державний університет внутрішніх справ, професор кафедри теорії та історії держави і права.

Захист відбудеться 22 січня 2011 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.02 у Харківському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий 21 грудня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В. О. Серьогін

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Утвердження в Україні нових соціальних відносин, становлення інститутів громадянського суспільства актуалізують проблему функціонування адекватної цим реаліям правової системи, покликаної справляти істотний вплив на характер суспільних змін, сприяти гуманізації держави і права, вдосконаленню законодавчого процесу, підвищенню ефективності правового регулювання, формування високої суспільної та індивідуальної правосвідомості. Не останню роль у цих процесах відіграє накопичений народом протягом тисячоліть історичний досвід державо- і правотворення. Врахування його може надати суттєву користь при вирішенні завдань оптимізації структури органів державної влади та місцевого самоврядування, створення більш досконалих організаційно-правових основ їхньої діяльності. Водночас, аналіз правових інститутів, які функціонували на українських землях у минулому, надасть можливість дійти важливих висновків стосовно шляхів удосконалення сучасного законодавства, надання праву більш гуманного вигляду, адекватнішого прилаштування його до завдань, які нині стоять перед Україною.

Роль та значення права античних держав Північного Причорномор'я в історії давнього населення, яке мешкало на теренах сучасної України, важко переоцінити. Вони не вичерпуються лише взаємними впливами з правовою культурою навколишніх племен того часу. Тисячолітня епоха існування античної цивілізації у Північному Причорномор'ї полишила глибокий відбиток у праві наступних поколінь. Вчені вже давно звертали увагу на наступність, притаманну стародавньому та середньовічному праву, зокрема відзначали вплив законодавства стародавнього Єгипту на право стародавньої Греції, а через еллінізм - на римське і візантійське. Це твердження вбачається справедливим і для аналізу еволюції права держав північнопричорноморського регіону. Правові традиції античної цивілізації північнопонтійських полісів лягли у підґрунтя правового розвитку населення ранньосередньовічних міст Криму. Античні елементи бачимо також у правовій культурі населення Південно-Східної Європи більш пізнього періоду.

На жаль, сучасна історико-правова наука до цього часу має суттєві лакуни у висвітленні бодай основних рис права міст-держав, що розташовувалися в Північному Причорномор'ї близько двох тисяч років тому, в той час, як ці питання вбачаються одними з фундаментальних з точки зору розуміння процесу складання підмурку нинішньої правової системи нашої держави. В українській історико-правовій науці до цього часу достатньо розповсюдженим залишається вузькоетнічний підхід до визначення предмету історії держави і права України, який передбачає дослідження лише тих державно-правових інститутів, виникнення і розвиток яких безпосередньо пов'язані з історією українського етносу. Але поступово все більше вітчизняних істориків права схиляється до іншого підходу - територіального, у відповідності з яким до предмету історії держави і права України має бути віднесено вивчення всіх державно-правових інститутів, що існували в межах сучасної території нашої держави. При вирішенні даного питання слід виходити з того факту, що сувереном і джерелом державної влади є не етнос, а народ. Відповідно історія держави і права України вивчає державотворчий і правотворчий досвід українського народу. Поняття ж «український народ», визначене у преамбулі Конституції України, охоплює громадян України усіх національностей. Саме тому вивчення у межах історії держави і права України правової спадщини еллінського населення Північного Причорномор'я середини І тис. до н.е. - початку І тис. н.е, як і інших етносів, що будь-коли протягом досить тривалого часу компактно проживали на українських землях є закономірним і актуальним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертацію виконано відповідно до пп. 2, 3 Пріоритетних напрямків розвитку правової науки на 2005-2010 роки, які затверджені постановою загальних зборів відділень Академії правових наук України № 20/4-2 від 18.12.2004 р.; до п. 9.2 Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 роки, схвалених рішенням Вченої ради ХНУВС 23.12.2005 р. (протокол № 13).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є історична реконструкція процесів утворення та розвитку держави і права у Північному Причорномор'ї античного часу, виявлення загальних закономірностей їх оформлення та функціонування.

Визначена мета обумовила постановку та вирішення наступних завдань:

- на основі історико-юридичного аналізу нарративних, епіграфічних та інших джерел, а також використання наявного масиву історико-правової, спеціально-юридичної та загальноісторичної літератури з'ясувати характерні риси античних держав, розташованих на північному узбережжі Чорного моря, та специфіку їхнього права;

- виявити та систематизувати концептуальні ідеї щодо становлення та подальшого розвитку античних держав та права у північнопонтійському регіоні від їх витоків до сьогодення;

- запропонувати модель наукової періодизації державно-правового розвитку в північнопричорноморському регіоні за доби античності;

- виявити особливості правосвідомості населення в античних державах Північного Причорномор'я, визначити рівень розвитку праворозуміння, з'ясувати ставлення суспільства до категорій «демократія», «тиранія», «право», «закон», «справедливість» тощо;

- здійснити реконструкцію організаційно-правових засад діяльності органів державної влади з урахуванням їх структурно-функціональних взаємозв'язків та особливостей правозастосовної практики;

- використовуючи компаративний аналіз основних рис права держав Північного Причорномор'я з'ясувати ступінь впливу на їх розвиток права центрів античної цивілізації, насамперед, Афін;

- висвітлити характерні риси права власності, зобов'язального права, сімейного, фінансового права, що розвивалися, види злочинів і покарань у північнопричорноморських державах, з'ясувати їхній зв'язок з розумінням сутності права, співвідношення сакрального та світського права;

- визначити особливості судоустрою та здійснення правосуддя в античних державах Північного Причорномор'я;

- виявити стан правового регулювання міжнародних відносин у північнопричорноморському регіоні в стародавній період.

Об'єктом дослідження є античні держави північнопричорноморського регіону та характерні риси суспільних відносин, що в них склалися.

Предметом дослідження є закономірності становлення, оформлення та функціонування античних держав (Ольвії, Херсонесу, Тіри, Боспору та ін.) і права Північного Причорномор'я, вияви цих закономірностей через організацію та функціонування органів державної влади північнопонтійських полісів, джерела і норми права - внутрішньодержавного та міжнародного.

Хронологічні межі роботи охоплюють античну епоху - кінець VІІ ст. до н.е. - першу половину VІ ст. н.е., яка, у свою чергу, поділяється на низку періодів та етапів. Вибір таких широких меж дослідження, з одного боку, дозволяє з'ясувати витоки основних державно-правових явищ, прослідкувати їх у динаміці протягом достатньо тривалого відтинку часу, а з іншого - надає можливість більш повно розглянути їхні загальні закономірності, вплив на державу й право внутрішніх та зовнішніх факторів.

Територіальні рамки дослідження визначаються межами Північного Причорномор'я - від гирла р. Дунай до передгір'я Кавказу. У межах сучасної України виокремлюються три райони, де зосереджувалися античні поліси - північно-західний, який охоплює Нижнє Побужжя і Подністров'я (Ольвія, Тіра, Ніконій), Таврійський, що включає Південно-Західний Крим (Керкінітида, Херсонес) та північно-східний, який обіймає Східний Крим і узбережжя Керченської протоки (Пантікапей, Німфей, Феодосія та ін., які пізніше увійшли до складу Боспорської держави).

Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнотеоретичних принципів, традиційних та сучасних методів наукового пізнання (філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових). Обґрунтуванню обраних методів присвячено окремий підрозділ дисертації (1.3). Дослідження здійснювалося з позицій цивілізаційно-стадіального, інформаційного, екзистенційно-гуманістичного, та аксіологічного підходів. Здобувач спирався на діалектичний метод пізнання суспільних явищ, системний, структурний, функціональний, герменевтичний методи, а також метод сутнісно-змістовного моделювання, гносеологічний та гендерний підхід. Застосовувалися й спеціально-наукові методи, зокрема історико-оглядовий, формально-юридичний, порівняльно-правовий, проблемно-хронологічний тощо.

Теоретичною основою дослідження стали концептуальні положення, що містяться у працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, серед яких: С. С. Алексєєв, О. М. Атоян, О. М. Бандурка, О. М. Головко, В. Д. Гончаренко, М. А. Дамірлі, В. М. Єрмолаєв, Т. В. Кашаніна, М. І. Козюбра, В. Б. Кузьменко, В. С. Макарчук, О. В. Марцеляк, М. І. Мірошниченко, Ю. М. Оборотов, Н. М. Оніщенко, О. В. Петришин, П. М. Рабінович, В. О. Румянцев, О. Ф. Скакун, І. Б. Усенко, Є. О. Харитонов, М. В. Цвік, О. Н. Ярмиш та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є першою спробою на підставі усіх наявних в арсеналі учених матеріалів надати концептуального обґрунтування процесам становлення та подальшого розвитку держав і права у Північному Причорномор'ї в античний час. Наукову новизну дисертації та особистий внесок автора складають наступні висновки та положення:

уперше:

розроблено концепцію становлення і розвитку держав та права у Північному Причорномор'ї в античний час, в основу якої покладено судження про співвідносність і взаємодоповнюваність двох нормативних систем: системи північнопричорноморських полісів, що ґрунтувалася на звичаєвому праві і створюваному позитивному праві, та системи еллінської ойкумени, загальні норми якої рецепіювалися полісами;

опрацьовано сукупність теоретичних понять та юридичних термінів, що застосовувалися в північнопричорноморських державах античного часу та встановлено герменевтичний зв'язок між античною і сучасною теоретико-правовими парадигмами;

систематизовано комплекс джерел права держав Північного Причорномор'я античної доби, які збереглися до нашого часу в лапідарному вигляді або відомі з нарративних творів давніх авторів;

запропоновано періодизацію ґенези та подальшої еволюції античних держав та права у північнопонтійському регіоні, яка має концептуальне значення для вітчизняної історико-правової науки та складається з наступних періодів: архаїчного (кінець VІІ - перша чверть V ст. до н.е.); класичного (друга чверть V - третя чверть ІV ст. до н.е.); елліністичного (остання третина ІV - середина І ст. до н.е.); римського (друга пол. І ст. до н.е. - третя чверть ІІІ ст. н.е.); пізньоантичного період (кінець ІІІ - перша половина VІ ст.). Такий поділ давньої історії держави і права України викликано соціально-темпоральними змінами у праві, трансформацією моделей організації й функціонування владних державних структур;

доведено, що правова регламентація організації і діяльності органів влади північнопричорноморських держав була більш досконалою, аніж у сусідніх ранньодержавних утвореннях, насамперед, у Скіфії, що пояснюється рецепцією Ольвією, Херсонесом, Тірою та іншими полісами основ більш високої правової культури розвинених держав еллінської ойкумени, насамперед Афін, а з другої половини І ст. до н.е. й певних елементів давньоримського права;

з'ясовано, що загальні закономірності розвитку держав і права Північного Причорномор'я полягали у спадкоємності державно-правових традицій давньогрецьких держав-полісів і запозиченні елементів права у сусідніх нееллінських народів;

відзначено, що правове регулювання суспільних відносин та організації і діяльності органів державної влади грецьких держав протягом досліджуваного періоду зазнало прогресивної еволюції - від доволі примітивних форм першої половини VІ - середини І ст. до н.е. до зразків відповідних вимогам часу нормативно-правових актів римського і пізньоантичного періодів, хоч вони ще не були систематизовані та взаємно узгоджені;

визначено сутнісні риси і тенденції розвитку права власності, зобов'язального та сімейного права, правового регулювання стягнення податків та неподаткових платежів, а також грошового обігу, розрахунків та валютних відносин в античних державах північнопричорноморського регіону, здійснено аксіологічний аналіз їхнього змісту;

виявлено підстави для кваліфікації злочину в античних державах Північного Причорномор'я, встановлено достатню для того часу розвиненість судової практики щодо врахування обставин, які обтяжували провину злочинця чи пом'якшували її, систематизовано і класифіковано комплекс санкцій, що застосовувалися до порушників норм, встановлених звичаєвим правом та законодавчими актами, визначено ступінь їх відповідності сакральному праву;

встановлено типові риси організації системи судових органів та процедури здійснення правосуддя в античних державах Північного Причорномор'я;

удосконалено:

існуючі знання щодо еволюції організаційно-правових засад діяльності апарату державного управління протягом досліджуваного періоду від доволі примітивних форм до низки реформ, що відповідали вимогам часу. Тенденції еволюції органів влади та управління більшості північнопонтійських держав були подібними і зумовлювалися процесами соціально-політичного розвитку, які мали місце наприкінці VІІ ст. до н.е. - у першій половині VІ ст. н.е.;

положення щодо прогресивної трансформації правового урегулювання діяльності державного апарату північнопричорноморських держав, що знайшло вияв у обмеженні повноважень народних зборів полісними радами, у формуванні ієрархії полісних магістратур, зосередженні значного обсягу повноважень в руках колегії архонтів (архонтат Боспорської держави став основою для перетворення її на монархію);

наукові уявлення про правові засади регулювання міжнародних відносин у північнопричорноморському регіоні в стародавній період, зокрема, аргументами про формування правил врегулювання міжнародних конфліктів, укладання угод, поступового оформлення правового статусу території як суверенної або залежної, такої що належала громаді, храмам або іншим релігійним установам тощо, порядку перебування іноземних військ (наприклад, римських векцилляцій на території Тіри, Херсонесу, Ольвії); спростовано твердження про винятково безправний стан іноземців; додатково аргументовано положення про те, що більшість інститутів сучасного міжнародного права мають генетичні витоки, які склалися вже за часів античності.

набули подальшого розвитку:

концептуальні положення щодо територіально-соціального підходу до визначення предмету науки історії держави і права України, яка передбачає дослідження усіх державно-правових інститутів, що існували в межах сучасної території нашої держави, незалежно від етнічної приналежності їхніх творців;

твердження, що у державах Північного Причорномор'я античного часу можна віднайти практично усі найважливіші ознаки, притаманні цивілізаціям, чільне місце серед яких посідають наявність відносин власності та соціального розшарування суспільства, утворення полісів та формування апарату управління, створення центральної ланки соціального регулювання - позитивного права, фіксація у письмовій формі найважливіших декретів та постанов вищих органів влади;

положення щодо обумовленості розвитку права в Ольвії, Херсонесі, Тірі, Боспорському царстві чинниками економічного, політичного та соціокультурного характеру і збігу його етапів зі стадіями розвитку інших еллінських держав східносередземноморського регіону, які перебували приблизно на тому ж рівні розвитку.

У роботі введено до сучасного наукового обігу значний масив актів нормативно-правового характеру та інших епіграфічних документів античної доби, які раніше не використовувалися у юридичних дослідженнях.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає:

у науково-дослідній сфері основні положення і висновки дисертації можуть бути використані як підґрунтя для подальших історико-правових, теоретико-правових досліджень, стати в нагоді для науки конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, цивільно-процесуального, сімейного, кримінального та кримінально-процесуального права в Україні - для вивчення становлення їх основних інститутів; деякі із сформульованих у дисертації положень мають дискусійний характер і можуть бути матеріалом для подальших досліджень у цьому напрямку;

у галузі правотворчої діяльності результати, а також загальнотеоретичні та практичні висновки можуть бути використані в процесі вдосконалення, зокрема, на історичному підґрунті, загальної концепції українського права щодо положень, які стосуються подальшого розвитку вітчизняного законодавства, певного уточнення компетенції органів державної влади та управління відповідно до одвічного змісту демократії;

у правовиховній сфері напрацювання роботи можуть бути використані для підвищення рівня правової культури населення;

у навчальному процесі положення та матеріали дисертації можуть стати в нагоді при опрацюванні загальнодержавних стандартів підготовки юристів, складанні навчальних планів і програм фахової підготовки спеціалістів у галузі права, при підготовці та викладанні дисциплін з історії держави і права України, конституційного, цивільного, цивільно-процесуального, сімейного, адміністративного, фінансового, кримінального та кримінально-процесуального права. Вони, зокрема, використовуються в навчальному процесі у Харківському національному університеті внутрішніх справ, Кіровоградському юридичному інституті ХНУВС, Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, Київському університеті права, Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження пройшли апробацію на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ. Вони доповідалися на низці всеукраїнських та міжнародних наукових та науково-практичних конференцій: V щорічних історико-правових читаннях «Актуальні проблеми історіографії держави і права» (Сімферополь, Алушта, 3-5 жовтня 2000 р.); VІ щорічних історико-правових читаннях «Наступність у праві та юридичній науці» (Львів, 28-30 вересня 2001 р.); VІІ щорічних історико-правових читаннях «Історія держави і права України та Росії: погляд з ХХІ століття» (Курськ, 17-18 травня 2002 р.); VІІІ Міжнародній конференції істориків права «Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи» (Феодосія. 15-18 вересня 2002 р.); Міжнародній науковій конференції «Проблеми археології України. До 100-річчя ХІІ Археологічного з'їзду» (Харків. 25-26 жовтня 2002 р.); XI історико-правовій конференції «Місцеві органи державної влади та самоврядування: історико-правовий аспект» (Суми. 16-18 квітня 2004 р.); XII Міжнародній історико-правовій конференції «Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва» (Бахчисарай. 10-13 вересня 2004 р.); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Особистість у системі соціальних зв'язків» (Харків. 10-13 вересня 2004 р.); VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (Острог. 28-29 квітня 2005 р.); XIII історико-правовій конференції (Чернівці. 20-22 травня 2005 р.); XIV Міжнародній історико-правовій конференції «Міграційні процеси в Україні і світі: історичні і юридичні аспекти» (Севастополь. 4-7 вересня 2005 р.); XVI Міжнародній історико-правовій конференції «Природа, право і держава: історико-юридичні аспекти» (Ялта. 15-18 вересня 2006 р.,); Міжнародній науково-практичній конференції «Інституційна система держави: проблеми формування та перспективи розвитку» (Бєлгород. 8-9 червня 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Права людини у сучасному світі» (Ужгород. 10 грудня 2007 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Від громадянського суспільства до правової держави» (Харків. 24 квітня 2008 р.); XХ Міжнародній історико-правовій конференції «Земля і земельні відносини в історії права, держави і юридичної думки» (Судак. 25-28 вересня 2008 р.); ІV Міжнародній науково-практичній конференції «Від громадянського суспільства до правової держави» (Харків. 24 квітня 2009 р.); XХІ Міжнародній історико-правовій конференції «Категорії, поняття і терміни історико-юридичної науки» (Миколаїв. 23-26 квітня 2009 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Держава і право : проблеми становлення і стратегія розвитку» (Суми. 15-16 травня 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин в умовах кризи : практика застосування і шляхи вдосконалення» (Суми. 4-5 червня 2010 р.).

Матеріали дисертації увійшли до навчального посібника «Право античних держав Північного Причорномор'я» та експериментального підручника «Історія державності України», які використовуються у навчальному процесі.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в одноосібній монографії та 54 наукових публікаціях, з яких 24 статті вміщені у виданнях, визнаних ВАК України як фахові з юридичних наук.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження, побудована на поєднанні проблемно-хронологічного та хронологічного принципів. Робота складається з вступу, семи розділів, поділених на 20 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (809 назв). Обсяг дисертації становить 451 сторінку (основний текст - 381, список використаних джерел - 70 сторінок).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено зв'язок роботи з науковими планами, поставлено мету та визначено завдання дослідження, його об'єкт, предмет, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію й опублікування.

Перший розділ «Історіографія, джерельна база та методологічні основи дослідження» починається з підрозділу 1.1 «Стан наукового опрацювання проблеми», де наголошено, що наукова література історичного та юридичного характеру, у якій тією або іншою мірою розкрито окремі аспекти питання щодо становлення й подальшого розвитку античних держав і права у північнопричорноморському регіоні наприкінці VІІ ст. до н.е. - у першій половині VІ ст. н.е., створювалася протягом трьох періодів: дореволюційного, радянського та сучасного.

Звернено увагу на те, що вже у працях А. Л. Бертьє-Делагарда, О. А. Бобринського, Б. В. Кене, С. П. Шестакова та ін. для вивчення окремих аспектів державного ладу населення античних полісів залучалися не лише нарративні джерела, але й епіграфічні пам'ятки та нумізматичні матеріали. Дореволюційна історіографія багата на суто історичні та історико-археологічні студії проблем політичного розвитку Ольвії, Херсонесу, Тірі, Боспору що належать В. В. Латишеву, П. О. Беккеру, М. О. Шангіну, М. І. Ростовцеву та ін.

Зазначено, що радянський період загалом не змінив пріоритетів у тематиці досліджень. Звернення до питань розвитку права в античних державах Північного Причорномор'я мали місце лише у контексті ілюстрування соціально-економічних та політичних процесів. Спеціальні дослідження з питань розвитку елементів цивільного, фінансового, кримінального, міжнародного права у державах Північного Причорномор'я у цей час також відсутні, хоча деякі історичні праці й містять певні матеріали. Серед них - роботи С. О. Жебельова, П. Й. Каришковського, Е. І. Соломонік, В. І. Кадеєва та ін., хоча, природно, здійснений ними аналіз віднайдених документів та матеріалів ні за своєю формою, ні за змістом не є юридичним. Значну кількість матеріалу, оригінальні гіпотези та висновки містять колективні праці істориків-антикознавців. Але, звичайно, автори не ставили собі за мету спеціально дослідити державно-правову спадщину давнього населення півдня України. Перші кроки на цьому шляху було здійснено лише нещодавно в окремих розвідках М. М. Страхова, О. А. Ручинської, В. А. Папанової. З числа суто історичних досліджень північнопричорноморської проблематики останнього часу найбільшу цікавість викликають праці істориків С. Б. Сорочана, С. Ю. Саприкіна, М. М. Болгова, В. М. Зубаря, А. С. Русяєвої, В. А. Анохіна, Ю. А. Виноградова, С. В. Д'ячкова та ін. В історіографії далекого зарубіжжя праці, у яких висвітлювалися б питання державно-правового розвитку античних полісів у Північному Причорномор'ї відсутні.

Таким чином, на підставі аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури доведено, що в українській науці історії держави і права самостійна комплексна наукова проблема становлення й розвитку античних держав і права у Північному Причорномор'ї наприкінці VІІ ст. до н.е. - у першій половині VІ ст. н.е. до цього часу спеціально не досліджена і вивчається вперше.

У підрозділі 1.2 «Типологізація джерел до вивчення античних держав та права у Північному Причорномор'ї» надана характеристика епіграфічних, нарративних джерел, промов античних ораторів та логографів, а також нумізматичних та археологічних джерел. Лапідарні (тобто викарбувані на кам'яних плитах) написи за своїм змістом поділяються на три основних різновиди: декрети й постанови органів державної влади, присвятні та могильні написи. Найвідомішою з лапідарних пам'яток права полісів Північного Причорномор'я є присяга громадян Херсонесу (кін. ІV - поч. ІІІ ст. до н.е.), у якій було закріплено перелік найважливіших з тогочасного погляду херсонеської громадянської общини обов'язків та правил поводження громадян. Деякі характерні риси права допоміг висвітлити аналіз текстів ольвійського «закону Каноба» про грошовий обіг (поч. ІV ст. до н.е.), херсонеського закону про повернення політичних вигнанців (поч. ІІІ ст. до н.е.), наказів намісника Нижньої Мьозії посадовим особам Херсонесу та начальникам розташованого у місті римського гарнізону (кін. ІІ ст.), рескриптів боспорського царя Аспурга до горгіпіян (14/15 рр.), рескрипту римського імператора про звільнення громадян Тіри від мита (201 р.), договорів між Ольвією та Мілетом про ісополітію (бл. 331 р. до н.е.), царя Понту Фарнака з херсонеситами про військово-політичний союз (179 р.) та ін. Окрім названих вище типів епіграфічних пам'яток, в роботі використано різноманітні написи фіасів (господарських або релігійних товариств), будівельні написи, манумісійні акти тощо. Залучалися й інші джерела, зокрема пам'ятки малої епіграфіки - численні графіті на кераміці, а також унікальні, характерні майже виключно для Північного Причорномор'я документи - віднайдені в Ольвії та на Березані приватні листи на свинцевих пластинках, як, наприклад, листи Ахіллодора та Апатурія, анонімний лист до магістрата-слідчого з пропозицією хабара тощо.

Нарративні джерела дозволили дізнатися про різноманітні санкціоновані державою й загальнообов'язкові для населення давні звичаї та традиції, які у своїй сукупності вони утворювали звичаєве, або так зване неписане право, котре регулювало більшість відносин у період стародавньої історії. Цінним джерелом для дослідження характерних рис права власності, зобов'язального, кримінального і, особливо, процесуального права давньогрецьких держав є промови античних ораторів та логографів Лісія, Ісократа, Демосфена, Есхіна та ін.

Якщо названі вище три групи джерел є певною мірою «традиційними» для історико-правової науки, то нумізматичні та археологічні раніше майже ніколи не використовувалися у юридичних дослідженнях. Комплексне використання усіх названих груп джерел надало можливість суттєво розширити уявлення про процеси виникнення та розвитку держави і права на території України; типи та форми держави і права, причини їх зміни; особливості правової культури, юридичного побуту, державні органи і правові інститути населення півдня сучасної України у стародавню добу.

У підрозділі 1.3 «Теоретико-методологічні засади дослідження» надано розгорнуту характеристику методологічної основи дисертації, яку становлять методи і загальні підходи класичної (історико-генетичний, діалектичний, формально-юридичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, герменевтичний) та сучасної методології (антропологічний, феноменологічний, синергетичний, соціокультурний). Історико-генетичний метод дав змогу розкрити процес виникнення та розвитку окремих органів державної влади та управління, провідних інститутів права. Діалектичний метод, ґрунтований на принципах об'єктивності та науковості, допоміг вивчити процеси виникнення, еволюції, ознаки об'єкта і предмета дослідження. За допомогою системно-структурного методу розкривалася сукупність різнорідних державно-правових систем і підсистем, складні конструкції їх організаційної будови. Застосування формально-юридичного методу дозволило розібратися у розмаїтті правових норм, створених протягом тисячоліття в північнопричорноморських державах, виявити загальні закономірності розвитку державного, цивільного, фінансового, кримінального, процесуального права. Порівняльно-правовий метод став у нагоді при аналізі норм, які по-різному регламентували однотипні відносини на різних історичних етапах, а також посприяв з'ясуванню спільного і відмінного у правовому регулюванні різноманітних сфер суспільних відносин в Ольвії, Херсонесі, Тірі, Боспорі та інших країнах, насамперед, стародавніх Афінах та малоазійських еллінських полісах. Герменевтичний метод посприяв з'ясуванню і роз'ясненню правових текстів, первісний смисл яких є неясним через їх давність або багатозначність (закони, накази, рескрипти, епіграфічні пам'ятки тощо).

Розгляд державно-правових явищ здійснено крізь призму антропологічного підходу -- у їх людському вимірі. А феноменологічний підхід допоміг виявити, як в межах соціальних відносин, при конструюванні загальних норм (правил), людина уявляє право через свідомість. Соціокультурний підхід дав змогу реконструювати особливості правосвідомості та правової культури населення античних держав Північного Причорномор'я. Звернення до синергетичного підходу продиктовано прагненням відтворити складний процес правової самоорганізації (через постійну зміну хаосу і порядку) громадського життя античних держав, виявити основні політико-правові та соціальні чинники, які вплинули на їх формування.

Використано й метод сутнісно-змістовного (якісного) моделювання задля реконструкції в узагальненому вигляді організаційно-правових засад діяльності органів державної влади та управління, а також основних інститутів права античних держав Північного Причорномор'я, особливостей їх функціонування й розвитку. Застосування методологічного плюралізму та праць як класиків філософії і теорії права, так і напрацювань та висновків, у яких закладаються підґрунтя сучасного розуміння права і держави, здобутих у працях широковідомих сучасних правників, сприяло системному і різнобічному дослідженню державно-правових процесів глибокої давнини на території сучасної України.

Підрозділ 1.4 «Модель періодизації генези та подальшої еволюції античних держав і права у північнопонтійському регіоні» містить концепцію поділу їхньої ґенези та подальшого розвитку на основні періоди. У розвитку античних держав Північного Причорномор'я та їхніх правових систем можна визначити кілька великих за тривалістю періодів. Перший з них - архаїчний. Він охоплює час колонізації і виникнення грецьких поселень на півдні сучасної території України, закладення основ правових систем античних держав (кінець VІІ - перша чверть V ст. до н.е.). Найголовнішим підсумком цього періоду було виникнення та становлення у Північному Причорномор'ї полісної соціально-політичної організації класичного типу.

Другий період - класичний (друга чверть V - третя чверть ІV ст. до н.е.). У державно-правовому розвитку окремих полісів починають спостерігатися власні специфічні риси у формі державного устрою, формі державного правління тощо. Так, якщо в Ольвії встановився тиранічний політичний режим, Херсонес у цей час переживає період становлення як самостійної полісної держави. Водночас, у Східному Криму, навпаки, почався процес об'єднання автономних до того центрів у симмахію.

Третій період - елліністичний (остання третина ІV - середина І ст. до н.е.). На зміну полісам класичного типу у Північному Причорномор'ї приходять порівняно великі територіальні державні утворення з центром, у який переріс найрозвиненіший поліс того чи іншого регіону. Причому, якщо в Ольвії та Херсонесі на чолі державного управління перебували демократично налаштовані представники громадянських общин, то на Боспорі, де наприкінці V ст. до н.е. до влади прийшли тирани, існувала монархічна форма правління, яка за своїми головними ознаками була близькою, але не тотожною тогочасним елліністичним монархіям.

Четвертий період - «римський» (друга пол. І ст. до н.е. - третя чверть ІІІ ст. н.е.) - характеризується активними контактами античних держав північного узбережжя Понту Евксинського з Римською імперією, певним поширенням впливу римського права. Водночас, кожній з північнопричорноморських держав була притаманна власна специфіка. У Тірі, Херсонесі та Ольвії дислокувалися римські війська. У Боспорському царстві римські гарнізони не розташовувалися, хоча воно залишалося союзною Риму державою, внаслідок чого його правителі затверджувалися на престолі у столиці імперії. Вплив римської провінційної культури скільки-небудь значно не зачепив грецького населення держав Північного Причорномор'я. Найбільш помітно цей вплив відбився у матеріальній, але не в духовній, зокрема, правовій культурі.

П'ятий, пізньоантичний період (кінець ІІІ - перша половина VІ ст.) являв собою час змін в античних державах та праві Північного Причорномор'я, пов'язаних з соціально-економічною та політичною кризою Римської імперії, а також навалами варварів - «готськими» або «скіфськими» війнами.

Кожен з названих періодів досить фрагментарно висвітлено нарративними та епіграфічними джерелами. Проте величезна робота, здійснена вченими-істориками, дає можливість, використовуючи інструментарій юридичної науки, дослідити певні характерні риси розвитку держав та права у Північному Причорномор'ї в античну епоху.

У другому розділі «Виникнення та розвиток античних держав Північного Причорномор'я» у підрозділі 2.1 «Процеси еллінської колонізації Північного Причорномор'я та їх нормативна регламентація» зазначено, що незважаючи на те, що питання масового переселення еллінів на нові місця проживання привертало увагу багатьох учених, ще й досі відсутня усталена та загальновизнана точка зору щодо його причин і характеру. Вже наприкінці XIX сторіччя набули досить чітких обрисів дві концепції щодо причин міграційних рухів - торгівельна й аграрна. Розглядаючи обидві теорії з історико-правової точки зору, автор припускає, що у ході торговельної колонізації мало виявлятися особливе значення цивільного, зокрема, зобов'язального права, а в перебігу аграрної - специфічна роль земельного права. Однак, найбільш обґрунтованою автор усе ж вважає переважаючу останнім часом серед фахівців помірковану точку зору: колонізація залежала від конкретних історичних ситуацій, що складалися в метрополіях та на землях, які колонізувалися, і вивчати колонізаційний процес необхідно з урахуванням усіх конкретних даних.

Початок колонізації Північного Причорномор'я пов'язаний із заснуванням вихідцями з Іонії у середині VII ст. до н.е. першого поселення на острові Березань. Зазвичай заснування нових міст здійснювалося за офіційним рішенням міської влади метрополії, але могло бути й приватною ініціативою. Тільки-но засноване місто часто одразу ж ставало цілком незалежним від своєї метрополії. Зв'язки між ними могли зберігатися у вигляді політичного союзу, в якому обидві сторони виступали як рівні й суверенні партнери. Колонії, які виводилися греками, мали різний правовий статус. Офіційними документами достатньо чітко розрізняються два основні їх різновиди: апойкії та клерухії.

Відзначено, що колонізаційна практика складалася з декількох послідовних стадій: 1) визначення місця нової апойкії, 2) набору колоністів та призначення за загальною згодою громадян керівника - ойкіста, 3) організації вивозу колоністів, 4) їхнього переселення, заснування поселення і 5) самостійного розвитку нового полісу, що, природно, у різних конкретних ситуаціях відбувалося неоднаково. Чисельність однієї колоніальної експедиції звичайно складала декілька сотень осіб. На чолі її стояв призначуваний державою або обраний ойкіст (архагет). Ймовірно, в деяких полісах влада ойкіста, наділеного широкими повноваженнями у всіх сферах життя, наближалася до диктатури. Колоністи на новому місці зазвичай зберігали родові філи своєї метрополії, а також деякі урядові установи. Хоча, у деяких випадках у формах державного правління колонії та метрополії могли матися й певні відмінності.

Підрозділ 2.2 «Еволюція правового статусу населення» містить аналіз соціального поділу в античних державах Північного Причорномор'я. Визначено три основних категорії: громадяни-політи, різноманітні перехідні стани - неповноправне населення, раби.

Протягом перших десятиріч після колонізації повноправними громадянами новоутворених полісів, що мали максимально повний набір прав, свобод, обов'язків, вважалися лише ті чоловіки - уродженці полісу, предки яких належали до громадянської общини, заснованої при створенні міста-держави, та були внесені до спеціальних списків. З плином часу їхнє коло розширилося.

Звернено увагу на той факт, що правовий статус громадян полісів за часів демократії, охоплював достатньо широке коло їхніх суб'єктивних прав. Вони мали доступ до Народних зборів, могли брати участь у виборах, обіймати державні посади (тімухіом), мали право законодавчої ініціативи (пробулевсіс). Важливим було виключне право власності на нерухомість (енктісіс). Загальний правовий статус громадянина доповнювався ателією - правом на звільнення, від усіх прямих податків та мит, а також епігамією - правом укладати шлюб із громадянками даного полісу (хоча відносно жінок поняття громадянства може застосовуватися лише умовно). Інколи рішенням Народних зборів або Ради полісу громадянину могли надаватися й екстраординарні права - проедрія, промантія тощо. Сукупність громадянських обов'язків найповніше було визначено у пам'ятці херсонеського права кінця ІV - початку ІІІ ст. до н.е. - присязі громадян.

Зауважено, що до неповноправного населення античних держав Північного Причорномор'я відносилися, насамперед, особи, які прибули з інших країн для постійного проживання. Зважаючи на особливості їхнього правового статусу, їх можливо віднести до категорії паройків, близьких за своїм юридичним становищем метекам, що проживали на полісних землях. Неповноправними були також вільновідпущеники - колишні раби, яким манумісійними актами було надано особисту свободу. До цієї ж категорії відносилися й вихідці з тубільного «варварського» населення, що внаслідок процесів седентаризації, які особливо посилилися з ІІІ ст. до н.е., перейшли до осілого способу життя.

Особисто невільну категорію населення становили раби. Очевидно, рабство в античних державах Північного Причорномор'я мало переважно патріархальний характер.

У підрозділі 2.3 «Динаміка форм держав північнопонтійського регіону» наголошено, що характерною рисою полісної організації протягом тривалого часу було збереження общинного характеру держави. Зауважується, що демократична форма правління найбільш яскраво виявилася в класичний період, однак, цілком ймовірно, що вже тоді було закладено основи елітаризації державного ладу, які стали особливо помітними у період пізнього еллінізму. Повноваження екклесій з плином часу обмежувалися полісними радами. З-поміж полісних магістратур поступово вирізняються найбільш впливові, зокрема, колегії архонтів, які зосереджують у своїх руках широке коло повноважень.

Наголошено, що загалом структура органів влади та управління Херсонесу, Ольвії, Тіри, Боспорської держави в своїй основі була подібною до тієї, що сформувалася в інших еллінських полісах того часу, але водночас мала низку важливих специфічних рис. На основі аналізу системи магістратур в античних полісах Північного Причорномор'я виявлено, що ці держави є першими на території сучасної України, які мали виборний (але інколи також і такий, що визначався за жеребом), напівпрофесійний та спеціалізований за галузями управління державний апарат.

Особливості розвитку державного механізму північнопонтійських держав у римський період були зумовлені суттєвими змінами в соціальній структурі населення, внаслідок чого центральні посади поступово стали обійматися представниками вузького кола аристократичних сімей, більшість з яких отримали права римського громадянства. Демократична форма правління найбільш яскраво виявилася у класичний період, наприклад, в Херсонесі - у присязі його громадян (кінець ІV - початок ІІІ ст. до н.е.). Однак, цілком ймовірно, що вже тоді було закладено ті основи елітаризації державного ладу, які стали особливо помітними у період пізнього еллінізму. Повноваження Екклесій з плином часу обмежувалися полісними Радами. З-поміж полісних магістратур поступово вирізняються найбільш впливові. Серед останніх у більшості держав елліністичного часу особливе місце посідають колегії архонтів, які зосереджують у своїх руках широке коло повноважень. Ключове становище в них посідали їхні голови - перші архонти. Внаслідок цього чисельність даної магістратури поступово скорочується, а в подальшому вона зовсім втрачає колегіальний характер. Отже, протягом усього часу існування античних держав форма правління в Ольвії, Херсонесі, Тірі еволюціонує від демократичної до елітарної (аристократичної) республіки, хоча часом траплялися й періоди тиранії, які, однак, ніколи не були тривалими. Форма державного устрою також змінюється від полісів з відносно невеликою хорою до територіальних держав, межі яких з часом суттєво розширюються.

Суттєво відрізняється як за формою правління, так і за формою устрою Боспорська держава. На підставі аналізу широкого кола нарративних, лапідарних, нумізматичних та археологічних джерел її устрій визначено як гегемоністську симмахію, тобто постійний військово-політичний союз на чолі з найпотужнішим в економічному та військовому відношенні полісом, яким був Пантікапей. Саме таке об'єднання дало можливість упорядкувати між полісні відносини та координувати політику міст-держав, які увійшли до його складу. У надзвичайних умовах поліс-гегемон мав можливість оперативно розпоряджатися силами членів симмахії, а в разі необхідності й застосувати силу у відношенні нелояльних членів об'єднання. Звичайно, один поліс не в змозі був утримувати під контролем велику кількість підвладних йому неполісних об'єднань (скіфських та меотських племен) та держав (полісів). Тому навколо нього мало скластися «ядро» - група громад, зацікавлених в існуванні держави, оскільки їм дозволено було отримувати з цього усілякий зиск разом із полісом-гегемоном. З посиленням внутрішніх (міжполісних) зв'язків усередині такої симмахії почала виявлятися тенденція до формування усе більш тісного об'єднання, яке поступово набуває форми федерації або навіть унітарної держави (хоча варто надзвичайно обережно застосовувати сучасну термінологію по відношенню до явищ двохтисячолітньої давності щоб не припуститися зайвої модернізації). Форма правління Боспорської держави також еволюціонувала від тиранії у формі архонтату до монархії із яскраво вираженими східноелліністичними рисами. Царі поступово зосередили у своїх руках верховну владу, командування військом, судові і навіть жрецькі функції. Вони також від свого імені укладали міжнародні угоди політичного та економічного характеру.

У Боспорській державі з плином часу склалася структура органів влади та управління, звичайна для тогочасної монархічної форми правління, але із певною специфікою, зумовленою місцевими особливостями. І якщо перших боспорських правителів античні автори цілком справедливо характеризували як тиранів, то на межі нашої ери їх вже цілком можна вважати царями або династами. До перших століть нашої ери поступово оформився спеціальний бюрократичний апарат управління. Тому вже відносно римського періоду маємо усі підстави вести мову вже більшою мірою про інституціоналізоване, аніж особисте управління Боспорським царством.

Третій розділ «Зародження інститутів права власності, зобов'язального та сімейного права античних держав Північного Понту» охоплює коло питань щодо становлення підмурку формування основних інститутів цивільного права. У підрозділі 3.1 «Становлення права власності» автор доводить, що приватна власність в еллінських державах розглядалася не як особисте право, а як право сімейне. Ця власність за своєю природою вважалася неділимою. У кожній сім'ї могла бути лише одна особа, яка наділялася усіма правами та на яку покладалися усі обов'язки, пов'язані з власністю, - глава сім'ї, батько.

Майно, що перебувало у приватній власності, поділялося на «видиме» і «невидиме». Суб'єктами права власності на нерухомість були лише громадяни. Водночас, верховна власність на землю належала громадянській общині полісу, а в Боспорській державі - цареві. Право власності на рухоме майно розповсюджувалося, окрім громадян, ще й на інші категорії особисто вільних людей - іноземців, осіб, не наділених правами громадянства, які постійно проживали на території даної держави, вільновідпущеників, військових поселенців тощо. Об'єктами права власності виступали, насамперед, засоби виробництва у вигляді нерухомості - ойкопедони, клери, ергастерії тощо. Значними землевласниками були правителі Боспору, які, окрім того, що виступали верховними власниками усієї землі в державі, мали й свій домен - «царські землі». Звернено увагу на те, що навіть полісна земельна власність на Боспорі була опосередкована царською власністю на землю, і повинності на користь царя за користування клером могли нести як кожен землевласник окремо, так і весь громадянський колектив загалом. За часів правління Мітрідата Євпатора та його наступників відбувалося посилення царського землеволодіння шляхом активного будівництва фортець типу клерухій і розселення у них місцевого «варварського» населення. Крупними власниками виступали також храми та придворна знать. Об'єктом права власності могло бути й різноманітне рухоме майно.

Зроблено висновок, що у ході майнового розшарування суспільства усе більшого значення в античних державах Північного Причорномор'я набувають забезпечені державним примусом норми звичаєвого права, які регулювали широке коло відносин, пов'язаних із власністю. Характерною відмінністю права власності, особливо на нерухоме майно, в цей період була обмеженість цивільноправової дієздатності власника полісною громадою а в Боспорській державі - царем.

...